Технології реабілітації безпритульних дітей в закладах соціального захисту

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Дитяча безпритульність як соціальне явище
• 1.1 Стан та закономірності розвитку дитячої безпритульності в Україні
• 1.2 Причини та наслідки дитячої безпритульності в Україні
• 1.3 Особливості соціалізації безпритульних дітей
• 1.4 Технології соціального захисту безпритульних дітей в Україні
• Розділ 2. Технології реабілітації безпритульних дітей в закладах соціального захисту
• 2.1 Основні напрями і зміст соціальної роботи з дітьми в притулку для дітей
• 2.2 Арт-терапія як метод ресоціалізації безпритульних дітей
• 2.3 Методичні рекомендації працівникам притулку для дітей щодо використання техніки колажу в роботі з вихованцями
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Українське суспільство в останні півтора десятиліття в усіх сферах життєдіяльності зазнало глибоких потрясінь. Це процес перебудови, оновлення супроводжується об'єктивними труднощами, кризовими явищами, деформаціями суспільної свідомості, повільною стабілізацією політичних, економічних та соціальних чинників.

Сьогодні проблема дитячої безпритульності в Україні набула загальнодержавного значення, стала предметом стурбованості і посиленої уваги широких кіл громадськості, органів державного управління та місцевого самоврядування.

Наша країна багато раз зазнавала своєрідні хвилі безпритульності: між першою світовою і громадянською війнами, після голоду і епідемій 1930;х рр. Згідно офіційної статистики, у 1922 р. в України налічувалося біля 2 мільйонів безпритульних дітей, хоча реально їх було значно більше. За всю історію України аж до сьогоднішнього дня це єдиний період, який можемо приблизно оцінити в кількісних показниках. Офіційної статистики щодо кількості безпритульних дітей в Україні немає. Точних цифр не існує через те, що діти постійно мігрують по різним регіонам України. Фактично, дані до статистики потрапляють лише по тим дітям, яких зареєструвала кримінальна міліція у справах неповнолітніх. Зараз це близько 126 тисяч дітей, яких можна зарахувати до дітей без батьківської опіки, які проживають на вулиці.

З метою подолання дитячої безпритульності в Україні прийнято державні програми, зокрема, державна програма подолання дитячої безпритульності на 2006;2010 роки, яка орієнтована на подолання дитячої безпритульності, запобігання соціальному сирітству, створення умов для всебічного розвитку та виховання дітей. Вона передбачає підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій безпритульності шляхом удосконалення нормативно — правової бази, поліпшення існуючих та пошуку нових форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих.

Дослідження проблеми дитячої безпритульності в Україні та в зарубіжних країнах здійснювали А. Адлер, С. Бадора, В. Виноградова — Бондаренко, Л. Волинець, М. Гернет, А. Зінченко, М. Левітана, П. Люблінський, С. Познишев, В. Рубінштейн, Д. Футтер. У деяких дослідженнях, з них особливості особистості та виховання дітей з неблагополучних, алкозалежних, неповних сімей. (Т. Барсуков, І. Белінська, А. Віденко, С. Воронова, В. Галузинський, Л. Девіс, Л. Ковальчук, Н. Максимова, С. Нечай.)

Мета дослідження: обґрунтувати методику використання арттерапії з метою ре соціалізації безпритульних дітей у притулку для дітей

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати стан дитячої безпритульності в Україні та виявити причини її поширення.

2. Проаналізувати основні напрямки соціальної роботи з дітьми в притулку для дітей.

3. Обґрунтувати можливості використання арттерапії з метою ресоціалізації безпритульних дітей

4. Розробити методику використання колажу у роботі з безпритульними дітьми

Об'єкт дослідження: ресоціалізація безпритульних дітей.

Предмет дослідження: методи ресоціалізації безпритульних дітей у закладах соціального захисту.

Методи дослідження:

теоретичні: аналіз — для оцінки стану дитячої безпритульності, для виявлення основних напрямів соціальної роботи з дітьми в притулку для дітей, для виявлення переваг та недоліків методу арттерапії; синтез — для обґрунтування можливості використання арттерапії з метою ре соціалізації безпритульних дітей, для розробки методики використання колажу в роботі з безпритульними дітьми.

Практичне значення одержаних результатів. Розроблено методичні рекомендації працівникам притулку для дітей щодо використання техніки колажу в роботі з вихованцями. Результати дослідження можуть бути використані при вивченні дисциплін «Технології соціальної роботи» та «Соціальна робота з різними групами клієнтів» .

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження обговорювались на засіданнях кафедри соціальної роботи та соціальної педагогіки (протокол № 8 від 6.03.2013, протокол № 10 від 24.04.2013), а також опубліковані у вигляді статті «Стан дитячої безпритульності в Україні» у збірці студентських наукових робіт «Сучасні соціально-педагогічні процеси в Україні: тенденції, реалії, перспективи» (ПОЧУЄМО, ЗРОЗУМІЄМО, ДОПОМОЖЕМО), Випуск 5, Частина І. Херсон, 2013. — С.72−74

Структура випускної роботи: складається зі вступу, двох розділів, 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (43 найменувань) та додатків. Текст дослідження викладено на ____ сторінках, з них 42 сторінки основного тексту.

Розділ 1. Дитяча безпритульність як соціальне явище

1.1 Стан та закономірності розвитку дитячої безпритульності в Україні

Проблема дитячої безпритульності не нова для України. На думку вітчизняних вчених, безпритульність є відображенням політико-економічного і культурного стану соціуму, це закономірний наслідок криз перехідного етапу у розвитку країни.

Виокремлюють чотири хвилі масової безпритульності дітей:

1. Перша хвиля зародилася за царської Росії (1910 р. — до 2,5 млн. безпритульних дітей) й істотно посилилася в складних історичних обставинах наступного десятиліття: Перша світова війна, революція, громадянська війна, евакуація, голод, безробіття тощо (1921 р. — до 4,5 млн. безпритульних дітей.).

2. У 1931;1933 рр. ХХ століття, виникла нова хвиля безпритульності, породжена колективізацією, голодомором, репресіями.

3. Третю хвилю масової безпритульності спричинила друга світова війна, яка зробила сиротами та безпритульними мільйони дітей.

4. Зростання масштабів безпритульності в пострадянських країнах, у тому числі й в Україні, відмічається в 90-і роки ХХ століття як наслідок соціально-економічних потрясінь перехідного періоду. Це негативне явище не подолано і на даний час.

Сучасне реформування суспільства призвело до загострення такого соціального явища, як дитяча безпритульність. Високий рівень розлучень, побутова невлаштованість багатьох сімей, їх соціальна незахищеність, спричинили розповсюдження негативних проявів у дитячому середовищі.

У законодавстві України юридичне визначення дитячої безпритульності вперше було надано в Законі України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року — «безпритульні діти — діти, які покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання» .

Згідно даних Міністерства соціальної політики станом на 01.01.2011 року чисельність дітей віком до 18 років в Україні становила 8 003 281 осіб (4 110 490 осіб чоловічої статі та 3 892 791 — жіночої), що дорівнює 17,6% загальної чисельності населення країни.

Сьогодні в Україні жодне відомство не має точної інформації про кількість безпритульних дітей, державна статистика наводить лише дані про вихованців притулків для неповнолітніх. За даними Міністерства соціальної політики протягом 2011 року в притулках для дітей служби у справах дітей перебувало всього 28 432 дітей, у тому числі: доставлені з вулиці 15 634 дитини; доставлені з сім'ї 3637 дитини; самостійно звернулись 2650 дітей; вилучено з сім'ї кримінальною міліцією 6511 дітей.

Безпритульні діти в Україні - це переважно особи шкільного віку — від 6 до 16 років (76%), близько 80% малолітніх безпритульних — хлопчики. На профілактичному обліку служб у справах неповнолітніх перебуває близько 130 тисяч дітей, які жебракують, порушують правила громадського співжиття, вживають наркотичні речовини та алкогольні напої.

За даними Міністерства внутрішніх справ України, усього за підсумками 2011 р. працівниками міліції до органів внутрішніх справ доставлено 24 тис. неповнолітніх за бродяжництво та 10 тис. за жебракування.

Безпритульні діти в Україні - це переважно особи до 14 років. «Самостійно» діти йдуть з дому, починаючи з 6−7 років.

Це підтверджується і віковими характеристиками вихованців притулків для неповнолітніх. Так, у 2011 р. в притулках перебувало 3813 (13%) дітей віком від 3 до 7 років, 17 907 (63%) — від 7 до 14 років, 6712 (24%) — від 15 до 18 років. Таким чином діти до 3-х років не розглядаються в демографічній характеристиці безпритульних дітей.

реабілітація безпритульна дитина притулок Серед безпритульних дітей частка хлопців вища, ніж частка дівчат. Зокрема під час звітного періоду в притулках для неповнолітніх перебувало 19 024 (67%) хлопців і 9408 (33%) дівчат.

З урахуванням, що діти до 3 років не розглядаються в якості безпритульних, можемо припустити, що орієнтовна кількість безпритульних дітей за даними органів державної влади 0,5% загальної чисельності дітей в Україні. Проте, враховуючи латентність даного явища реальна їх кількість є значно більшою, що вимагає посилення дієвості заходів, спрямованих на попередження і подолання цього явища.

Ще у 19−20-і роки фахівцями було зроблено висновок, що наявність численного контингенту безпритульних дітей породжує споріднені або похідні проблеми не лише в їх середовищі, але й має небезпечну тенденцію до «соціального інфікування» дітей з більш-менш благополучного середовища.

Сучасна суспільна практика цілком підтверджує цей висновок. Залежно від зв’язків з родиною чи інституціями, що їх замінюють, сьогодні серед безпритульних дітей в Україні, життєдіяльність яких переважно відбувається в умовах вулиці, виділяють такі категорії:

не мають батьків і живуть на вулиці: діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, покинуті діти, діти-втікачі з державних установ;

мають батьків, пішли з дому (чи їх звідти вигнали), постійно живуть на вулиці, їхні зв’язки з сім'єю повністю розірвані;

мають батьків, але живуть періодично живуть то вдома, то на вулиці;

мають батьків, на вулиці проводять весь день чи ніч (зв'язки з сім'єю напружені).

В Україні охорона дитинства визнана загальнонаціональним пріоритетом. Питання попередження і подолання дитячої безпритульності займає одне із центральних місць у державній політиці щодо охорони дитинства. Державна політика у сфері попередження та подолання дитячої безпритульності здійснюється за такими напрямами:

— виявлення, облік та проведення соціального інспектування і супроводження сімей, які неспроможні або не бажають виконувати виховні функції стосовно дітей, надання комплексної допомоги таким сім'ям;

— створення і розвиток закладів соціального захисту дітей (притулки для дітей та центри соціально-психологічної реабілітації дітей) та закладів соціального обслуговування сімей з дітьми (соціальний гуртожиток для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, соціальний центр матері і дитини, центр соціально-психологічної допомоги);

— розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

— забезпечення одержання повної загальної середньої освіти дітьми, які не навчалися тривалий час або не навчалися взагалі, на базі вечірніх шкіл і професійно-технічних навчальних закладів;

— здійснення контролю за дотриманням житлових та майнових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

— співпраця з громадськими організаціями у сфері профілактики дитячої безпритульності.

Отже, із всього вище сказаного можна стверджувати, що точної статистики по безпритульним дітям немає. Стан явища простежити досить важко, через постійну міграцію дітей, наслідком є відсутність чіткої статистики. Зараз це приблизно 126 тисяч дітей. Однією з основних соціальних проблем у країні залишається проблема виховання дитини в родині.

Основними закономірностями розвитку дитячої безпритульності є:

— передумовою безпритульності є бездоглядність;

— безпритульність зростає зі зменшенням емоційних взаємозв'язків в сім'ї;

— безпритульність є латентним явищем.

1.2 Причини та наслідки дитячої безпритульності в Україні

Ґрунтовність висвітлення будь-якого явища перш за все залежить від аналізу виникнення та стійкості його причинно-наслідкових зв’язків. Це дозволяє глибше зрозуміти специфіку, особливості феномена, і що найголовніше — визначити оптимальні шляхи подолання.

Науковці відзначають ряд типових явищ, що були причиною безпритульності 20-х і 90-х рр. ХХ століття. Серед них такі: перехід від одного політичного ладу до іншого, перерозподіл капіталу, безробіття, соціальна незахищеність населення, антисоціальні впливи оточення, незайнятість підлітків, розформування установ для дітей та підлітків, нестабільність системи освіти, довготривале реформування освітніх установ.

Згідно державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006;2010 роки до основних причин, що зумовлюють дитячу безпритульність, належать:

— невідповідність між організацією роботи центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань сім'ї та дитинства і реальними потребами суспільства;

— жорстокі форми виховання дітей у сім'ях;

— психологічна криза стосунків батьків і дітей;

— неспроможність або небажання сім'ї виконувати виховні функції;

— перебування дітей під опікою матеріально неспроможних родичів (бабусь, дідусів);

— експлуатація батьками праці дітей, що призводить до послаблення будь-якої мотивації до продовження навчання;

— нездатність державної інтернатної системи забезпечити соціалізацію вихованців з урахуванням їх потреб та умов розвитку суспільства.

Функціональна неадекватність сім'ї є фактором посилення безпритульності дітей, адже сім'ї належить пріоритетне місце в процесі формування і розвитку особистості від моменту її народження. Вона є першим вихователем дитини і середовищем передачі духовного багатства, культурних традицій, формування ціннісних орієнтацій, практичних умінь і навичок, тому основну причину поширення бездоглядності і безпритульності дітей потрібно шукати в особливостях їх сімейного оточення.

Причиною того, що батьки дуже рідко проводять дозвілля разом з дітьми, є не лише брак вільного часу, а й невміння його організувати: багато батьків віддають перевагу перегляду телевізійних передач, спілкуванню з іншими людьми, зводячи контакти з власними дітьми до мінімуму. Як результат — зменшення емоційних взаємозв'язків в сім'ї.

Серйозною перешкодою у вихованні дітей є значне послаблення такого потужного фактора виховання, як приклад батьків. Сучасні підлітки, відчуваючи на собі незадовільний рівень життя сім`ї, здебільшого відмовляються жити за такими принципами, як їхні батьки.

Як правило, в асоціальних сім'ях діти не отримують регулярного і повноцінного харчування, вимушені здобувати собі харчування на вулиці.

Часто батьки, які жебракують, привчають жебракувати і дітей. Дитину можуть підштовхувати до втечі на вулицю постійні нарікання дорослих на важке життя, на неможливість прогодувати дітей, натяки про «зайвий рот» тощо. Деякі діти приносять гроші і продукти додому, щоб підтримати молодших сестер і братів. Але нерідко примус до жебракування, виштовхування на вулицю має і відверто силовий характер: під час пиятик дитину просто виганяють з дому. Коли дитина повертається, в неї відбирають роздобуті гроші або вона їх віддає сама, щоб не били чи краще ставилися.

Однією з причин безпритульності дітей є алкоголізм батьків та вживання ними наркотиків. Варто зазначити, що соціально-психологічний розвиток дитини молодшого та дошкільного віку відбувається переважно шляхом наслідування, копіювання поведінки батьків у сім'ї. Відповідно, якщо у сім'ї має місце алкоголізм, наркоманія батьків, то дитина засвоює зразки такої антисоціальної поведінки, чим провокує розвиток схильності до ранніх шкідливих звичок і залежностей.

Поштовхом залишення сім'ї для дитини часто стає жорстоке поводження та насильство стосовно неї.

Безпритульність створює широке коло проблемних питань, які стосуються здоров’я, розвитку дітей, утруднення нормального процесу соціалізації, засвоєння необхідних правил та норм, поширення небажаних і небезпечних поведінкових практик, дитячої злочинності.

Відсутність належного батьківського догляду та виховання виступає чинником більш раннього залучення дітей до тютюнопаління, вживання алкоголю та спроби наркотичних речовин.

Негативними наслідками безпритульності неповнолітніх є торгівля ними та експлуатація дитячої праці, що негативно позначається на здоров'ї, освіті.

За даними досліджень у рамках Програми статистичної інформації та моніторингу питань дитячої праці (СІМПОК), основними заняттями працюючих дітей є: збір урожаю зернових, робота на зерносховищі, прополка та збирання овочів, збір фруктів, догляд та випас худоби, елементарні види робіт на будівництві, ремонт, миття, заправка автомобілів, чоботарство, продаж продовольчих та непродовольчих товарів, надання послуг на ринку, збір металобрухту, а також приготування їжі, прибирання, прання, прасування, миття посуду, догляд за домашніми тваринами, закупівля продуктів, догляд за членами сім'ї та інша домашня робота.

Збором макулатури, пляшок займаються як хлопчики, так і дівчатка. Стаття 3 Конвенції міжнародної організації праці № 182 «Про заборону і негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці» (1999 р.) дає чітке визначення тих «найгірших форм дитячої праці», які потребують негайного викорінення. Це всі форми рабства, або практики, подібної до рабства, таких як продаж та незаконна торгівля дітьми, боргова залежність (кріпосний стан) та примусова чи обов’язкова праця, включаючи примусовий чи обов’язковий набір (призов) дітей для використання у збройних конфліктах; використання, поставляння або пропозиція дітей для проституції, виробництва порнографії або для порнографічних вистав; використання, поставляння або пропозиція дітей до незаконної діяльності, особливо для виробництва та торгівлі наркотиками, як це визначено у відповідних міжнародних угодах; робота, яка за своєю природою чи умовами, в яких вона виконується, може завдати шкоди здоров’ю, безпеці чи моралі дітей. Виконуючи некваліфіковану, переважно важку фізичну роботу, та ще й без офіційного оформлення трудових відносин, діти часто стають жертвами надмірного фізичного і психічного навантаження, потерпають від шкідливих умов праці, що негативно впливає на їх здоров’я та подальший розвиток. Діти не в змозі на власний розсуд регулювати обсяги свого трудового навантаження.

Переважну більшість дітей спонукали до праці матеріальні труднощі в сім'ї і неспроможність батьків виділяти їм гроші на «кишенькові витрати». Суттєвою причиною ранньої зайнятості дитини на ринку праці є склад родини (повна, неповна) та кількість у ній дітей.

Отже, із всього вище сказаного можна зробити висновок, що передумовою появи явища «дитячої безпритульності» є безвідповідальне ставлення батьків до виховання дітей, алкоголізм і асоціальна поведінка батьків та бідність сімей з дітьми, невміння організувати дозвілля, функціональна неадекватність сім'ї. як фактор посилення безпритульності дітей, форми виховання дітей у сім'ї, стосунки батьків і дітей, спроможність сім'ї виконувати виховні функції, експлуатація батьками праці дітей, емоційні взаємозв'язки в сім'ї, приклад батьків, склад родини. Системно розглядаючи причини можна класифікувати наступним чином:

— соціально-економічні: бідність сімей із дітьми, вимушена трудова міграція, економічна експлуатація дорослими дитячої праці;

— соціально-психологічні проблеми сімей із дітьми: послаблення відповідальності батьків щодо утримання й виховання дітей, асоціальна поведінка батьків, жорстокі форми виховання дітей у сім'ях, психологічна криза стосунків та дітей;

— організаційні: недосконалість системи соціального забезпечення і соціальної підтримки сімей із дітьми, нездатність державної інтернатної системи забезпечити соціалізацію вихованців з урахуванням їх потреб та умов розвитку суспільства;

— правові: недосконалість нормативно-правової бази з координації та врегулювання відносин в сім'ї, держави, суспільства. Враховуючи різноаспектність зазначених причин технології подолання явища дитячої безпритульності повинні мати комплексний характер.

Наслідками дитячої безпритульності є: погіршення здоров’я, розвитку дітей, утруднення нормального процесу соціалізації, засвоєння необхідних правил та норм, виникнення дитячої злочинності, які теж можна згрупувати в такі типи:

соціально-медичні: погіршення здоров’я через вживання алкоголю, наркотиків, тютюну, високий рівень захворюваності;

соціально-правові: продаж та незаконна торгівля дітей, експлуатація дитячої праці, боргова залежність та примусова праця;

соціально-педагогічні: втрата соціальних якостей, цінностей та соціальних навичок, які забезпечують соціальну адаптацію та інтеграцію в суспільство.

Врахування цих наслідків доцільно здійснити на етапі третинної профілактики безпритульності. Неврахування цих наслідків в проектуванні системи соціальної реабілітації, веде до низької ефективності цієї діяльності.

1.3 Особливості соціалізації безпритульних дітей

Під соціалізацією розуміється гармонійне входження індивіда в соціальне середовище, засвоєння ним системи цінностей суспільства, що дозволяє йому успішно функціонувати як члену цього суспільства.

За даними українських дослідників, ситуація в Україні склалася не найкращим чином. Тільки у 2004 році в Україні нараховувалося 136 тисяч дітей, які виховувалися у неблагополучних сім'ях, кожна десята дитина була безпритульна. За статистикою (за роки існування незалежної України) кожна друга безпритульна дитина вживала алкоголь та наркотики. Багато таких дітей займалися крадіжкою, розбоєм, проституцією. 10% безпритульних дітей не вміли читати та писати, інші мали рівень знань, який не відповідає їх віку.

Лукашевич М. П вважає, що дитяча безпритульність є позачасовою категорією, а проблема соціалізації - інваріантна, тобто така, яка на кожному новому етапі виникнення безпритульності як масового явища для свого розв’язання вимагала єдиних принципів і змісту побудови виховної роботи; залежно від розвитку суспільства змінними були лише її форми. Результат такої діяльності також мав бути відповідним — соціально компетентна особистість, тобто повноцінний, успішний у всіх сферах життєдіяльності громадянин своєї країни.

Максимовою Н.Ю. визначені особистісні новоутворення, які перешкоджають процесу соціалізації та виховання дитини:

1. Феномен «смислового бар'єру» — дитина ніби не розуміє (не чує) те, що їй говорять. Проявляється стосовно певної людини або певної вимоги.

2. Феномен «афекту неадекватності» — стійкий негативний емоційний стан, що виникає як реакція на неуспіх у діяльності і характеризується або ігноруванням факту неуспіху, або небажанням визнати себе його винуватцем.

3. Феномен «розрізненості стосунків» — неадекватність уявлень про свої стосунки у домінуючих сферах з реальним змістом.

Наслідки безпритульності також знаходять своє відображення у формуванні акцентуацій характеру. Захарченко Є.І. виокремлює деякі типи акцентуацій, характерних для безпритульних дітей. Так, відсутність емоційної близькості з батьками, жорстоке ставлення, фізичне насильство провокує формування у дитини збудженого типу акцентуації, для якого характерним є пригнічений стан, підозрілість, корисливість, схильність до агресії, жорстокості. Підозрілість, як загострена риса характеру, відповідає застрягаючому типу акцентуації. Неадекватне вирішення кризи довіри призводить до дистимічного і тривожного типу акцентуації, що супроводжується репресивністю, страхами, загостреним почуттям власної неповноцінності. Постійна нестача уваги призводить до потреби зацікавити дорослого. Через не володіння адекватними просоціальними методами привертання уваги, безпритульні вимушені вдаватися до брехні, фантазій, «гри на публіку», що відповідає демонстративному типу акцентуації.

Одночасно відсутність соціальних контактів викликає замкненість, відчуження, емоційну холодність (інтровертована акцентуація). Відсутність батьків як еталона поведінки в поєднанні з нестачею морального виховання та соціального досвіду формують нестійкий і конформний типи акцентуацій характеру в соціальних сиріт.

Виноградова-Бондаренко В. Є. визначає такі особливості формування особистості та фізичного розвитку безпритульних дітей: неврівноваженість, легка емоційна дратівливість, істеричність; фізичне виснаження, кволість, нервово-м'язова та судинно-рухова збудливість, нічне нетримання сечі, неспокійний сон, млявість, підвищена вразливість до температурних коливань, статеві хвороби.

Особливості особистості безпритульних дітей, викликані впливом різноманітних деприваційних факторів зумовлюють появу принципово нових механізмів регуляції поведінки дитини без сім'ї, які дозволяють їй пристосуватися до життя в певних умовах.

Порушення сфери спілкування безпритульних дітей пояснюється провідною роллю мікрооточення у соціалізації особистості. Несприятливий психологічний клімат, в якому виросла дитина, підсвідомо засвоюється нею як образ світоутворення. Дефіцит спілкування з дорослими в дитячому віці призводить до пасивності, невпевненості, надмірної обережності, неприйняття нового; бідності арсеналу засобів спілкування та низької результативності в цій сфері. Бажання спілкуватися і невміння реалізувати цю потребу призводить до порушень норм і правил поведінки дитини. Особливо актуальним це стає у підлітковому та юнацькому віці, коли спілкування з однолітками є провідною діяльністю та потребою особистості. Нереалізованість у спілкуванні призводить до вироблення власних нових стилів міжособистісних стосунків; цей досвід може стати негативним і призвести до різного роду соціальної ізоляції, психологічного відчуження, злочинності, вживання наркотиків, алкоголю, інших виявів делінквентної поведінки.

Для кращого розуміння особливостей соціалізації безпритульних дітей наведемо відмінності між вихованцями сиротинця та соціальними сиротами, виявлені Н. Ю. Максимовою: порівняно з сиротинцем у притулках діти значно важче виховуються. Причинами цього є те, що життя на вулиці пропонує безпритульним дітям ціннісні орієнтації кримінальної субкультури; здебільшого діти в притулках знаходяться в афективному стані, виявляють реакції протесту.

Окреслимо соціально-психологічні фактори, що перешкоджають нормальному розвитку дітей в сиротинцях:

відсутність умов для виникнення та розвитку особистісних емоційних зв’язків дитини й дорослого через постійну зміну дорослих;

постійна зміна закладів, причому в кризовому для становлення особистості віці - 3, 7, 15 років;

постійне перебування у колективі; відсутність приватності у речах, просторі, часі;

відсутність психологічної роботи з жертвами насилля;

ізольованість від буденного життя; звуженість оточуючого середовища.

Не менш важливий влив мають педагогічні недоліки роботи з безпритульними дітьми:

недостатня діяльність щодо формування адекватної до віку провідної діяльності;

недостатній рівень підготовки вихователів;

недоліки, які не дозволяють компенсувати дефекти розвитку, викликані відсутністю сім'ї;

недиференційований підхід до вихованців.

Отже, особливість соціалізації безпритульних дітей проявляється у відображенні формування акцентуацій характеру, які формуються під впливом навколишнього середовища. Таких як: пригнічений стан, підозрілість, корисливість, схильність до агресії, жорстокості, страхи, почуття власної неповноцінності, замкненість, відчуження, емоційна холодність, неврівноваженість, легка емоційна дратівливість, істеричність, пасивність, надмірна обережність, неприйняття нового. Усунути ці психічні стани кардинально ми не зможемо, проте вплинути можна шляхом застосування арттерапевтичних методик. А ефективній соціалізації перешкоджають особистісні новоутворення такі, як феномен «смислового бар'єру», «афекту неадекватності», «розрізненості стосунків».

1.4 Технології соціального захисту безпритульних дітей в Україні

Основою функціонування національного механізму запобігання безпритульності дітей в Україні є відповідне законодавче поле.

Базовим документом вітчизняної системи захисту та забезпечення прав дітей є Конституція України, відповідно до частини третьої статті 51 якої сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Право дітей на захист від усіх форм насильства гарантується також статями 28, 52 Конституції України, відповідно до яких ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Статтею 24 визначається, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Тож, незалежно від того, чи виховується дитина в сім'ї, чи її покинули батьки і вона стала безпритульною, діти повинні мати рівні права.

На підставі положень Конституції України Прийнято Закон України від 26 квітня 2001 р. № 2402-III" Про охорону дитинства", який визнав охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом і з метою забезпечення реалізації прав дітей на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток визначив основні засади державної політики в цій сфері. Відповідно до Закону держава здійснює захист дитини від:

усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють;

втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин;

залучення до екстремістських релігійних, психокультових угруповань і течій, використання її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, примушування до проституції, жебрацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор тощо.

Держава гарантує дітям рівний доступ до безоплатної юридичної допомоги, необхідної для забезпечення захисту їх прав. Діти мають право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації із зауваженнями та пропозиціями стосовно їх діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення (стаття 10).

Однією з причин, що виштовхує дитину на вулицю, є жорстокість і насильство щодо неї.

Право дітей на захист від усіх форм насильства в сім'ї та здійснення роботи щодо запобігання чи подолання дитячої безпритульності, а також щодо соціального захисту дітей регулює Закон України від 15 листопада 2001 року N 2789-III «Про попередження насильства в сім'ї». Він визначає правові і організаційні основи попередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї. Зокрема, відповідно до розділу ІІІ Закону провадяться такі спеціальні заходи з попередження насильства в сім'ї: офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї; офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї; взяття на профілактичний облік та зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї; захисний припис; стягнення коштів на утримання жертв насильства в сім'ї у спеціалізованих установах для жертв насильства в сім'ї.

Одним із основних актів, спрямованих у тому числі і на захист бездоглядних і безпритульних дітей, є Національна програма «Діти України», затверджена Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 63. Програма спрямована на підвищення рівня виховання дітей, створення умов для їх фізичного, духовного, морального становлення, удосконалення системи утримання, виховання, навчання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

На виконання положень Програми були прийняті «Додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України», затверджені Указом Президента України від 24 січня 2001 р., основними завданнями заходів є: подальше вдосконалення законодавства щодо соціального захисту дітей; удосконалення механізмів соціальної підтримки дітей, які перебувають у скрутних та надзвичайних умовах; розвиток мережі та підвищення ефективності спеціалізованих закладів і служб соціального захисту дітей; запобігання дитячій бездоглядності, безпритульності, бродяжництву та жебрацтву.

Указом Президента України від 18 березня 1998 р. № 200 були затверджені «Комплексні заходи щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві».

Ці заходи спрямовані на виконання Національної програми «Діти України», є її складовою і передбачають подальше удосконалення нормативно-правової бази запобігання бездоглядності та правопорушенням серед дітей, приведення її у відповідність із сучасними умовами і міжнародними нормами; підвищення ефективності діяльності всіх суб'єктів державної системи соціального та правового захисту щодо розв’язання проблем профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві; створення умов для соціальної, психолого-педагогічної, медичної, правової підтримки і реабілітації дітей з девіантною поведінкою, зокрема шляхом розширення відповідно до потреб регіонів мережі притулків для неповнолітніх; організація теоретичних і методичних досліджень з проблем профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, узагальнення досвіду і впровадження в практику найефективніших методів цієї роботи; підготовка і підвищення кваліфікації фахівців, які займаються профілактикою бездоглядності та правопорушень серед дітей.

З метою подальшого зміцнення законності і правопорядку в державі Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376 затверджено Комплексну програму профілактики злочинності на 2001;2005 роки. За цією Програмою з метою вдосконалення правової бази з питань профілактики злочинності серед неповнолітніх та захисту їх законних прав та інтересів зацікавленим міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади доручено розробити пропозиції про внесення змін до актів законодавства щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у незаконному відчужені майна (житла), яке належить неповнолітнім на правах спільної власності. З метою реалізації вказаних заходів ряд норм, спрямованих на захист прав неповнолітніх з порушеного питання, встановлено у Кримінальному кодексі України. Також відповідно до вказаної Комплексної програми з метою запобігання негативним проявам серед неповнолітніх, у тому числі пияцтву, наркоманії, дитячій бездоглядності і безпритульності, відповідним міністерствам і відомствам ставилося завдання забезпечити виявлення дітей, які жебракують, вчиняють правопорушення або стали жертвами злочинної діяльності дорослих; проводити спільні оперативно-профілактичні операції. Не залишилося поза правовим полем держави питання експлуатації дітей з комерційною метою. Особливого захисту щодо цього потребують безпритульні діти, оскільки перебувають у стані бродяжництва, діти, які мають найбільший ризик бути втягнутими до торгівлі людьми та експлуатації.

З метою узгодження заходів, що здійснюються різними державними структурами та неурядовими організаціями, постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2002 р. № 766 затверджено Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002;2005 роки, якою визначені конкретні заходи з питань запобігання та боротьби з торгівлею людьми, зокрема такі як: запобігання вивезенню жінок за кордон для експлуатації в індустрії сексуальних послуг, дітей для всиновлення та людей для використання як донорів органів, захист та реінтеграція потерпілих внаслідок цього злочину.

Держава активізувала роботу щодо викорінення дитячої бездоглядності та безпритульності відповідно до вимог Закону України від 24 січня 1995 р. N 864-XIV «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх». Виходячи з Конституції України та Конвенції ООН про права дитини, цей Закон визначає правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх. Відповідно до статті 1 Закону здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх покладається на: школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров’я; притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; суди; кримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ; приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ.

Таким чином, в Україні діє широкий спектр законів та інших нормативно-правових актів з питань охорони дитинства та запобігання дитячій безпритульності, виконання яких дозволяє виявляти та здійснювати соціальну реабілітацію безпритульних дітей. Однак, незважаючи на доволі широке правове поле, існує потреба у змінні чинного законодавства України з метою координації та врегулювання відносин сім'ї, держави, суспільства, батьків та дітей для забезпечення оптимального вирішення існуючих проблем.

Розділ 2. Технології реабілітації безпритульних дітей в закладах соціального захисту

2.1 Основні напрями і зміст соціальної роботи з дітьми в притулку для дітей

Для надання допомоги дітям, які мають досвід проживання на вулиці, в Україні створено мережу закладів соціального захисту, які перебувають у сфері управління служб у справах дітей.

Первинною ланкою здійснення соціального захисту неповнолітніх, їх психологічної, медичної, соціальної реабілітації виступають притулки для неповнолітніх. Саме сюди потрапляють в першу чергу діти вулиці, тут вирішується їх подальша доля.

Притулок для неповнолітніх служби у справах дітей — заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування у ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави.

За статистичними даними, серед дітей, які перебували в притулках частина були вилучені з вулиці під час проведення профілактичних рейдів, частина — із сімей працівниками служб у справах дітей.

Ці діти часто перебувають у пригніченому стані, зумовленому різкою зміною звичного способу життя, переживаннями, пов’язаними з вирішенням їх долі в різних інстанціях, розривом минулих міжособистісних зв’язків. Психотравмуюче значення має і певна невизначеність становища, побоювання, тривога щодо умов перебування у новій установі. Значна частина дітей, які потрапляють до притулку, мають відхилення у формуванні особистості, стані здоров’я, допускають зриви у поведінці.

Для досягнення позитивних змін у поведінці і діяльності неповнолітніх профілактична та корекційно-виховна робота в притулку повинна здійснюватись у наступних напрямках:

1. З’ясувати всі причини, які зумовили небажану поведінку (здійснити оперативну психолого-педагогічну та соціальну діагностику);

2. Розробити рекомендації для усунення цих причин на даний час і в майбутньому (для дорослих, щоб змінити ставлення до даної дитини і усунути педагогічні помилки, які були допущені, і для самої дитини);

3. Домогтися того, щоб ці рекомендації були прийняті всіма людьми, які оточують дану дитину (вони повинні з ними погодитись і захотіти їх виконувати);

4. Навчити всіх, включаючи дитину, виконувати розроблені рекомендації, тобто навчити їх новим відносинам, іншій поведінці, даючи їм необхідні для цього психолого-педагогічні знання;

5. Здійснювати спостереження за виконанням рекомендацій, за взаємодією відповідальних осіб з дитиною і, у випадку необхідності, внести відповідні корективи в цей процес;

6. Продовжувати дану роботу до тих пір, поки не будуть досягнуті позитивні зімни у поведінці, діяльності і взаємовідносинах всіх, хто був причетний до даного випадку.

Організація профілактичної та корекційно-виховної роботи здійснюється на основі індивідуального підходу до дитини з урахуванням його віку та ступеня розвитку.

Вихованці притулків значно важче піддаються вихованню, оскільки життя на вулиці пропонує їм ціннісні орієнтації кримінальної субкультури, діти знаходяться в афективному стані, виявляють реакції протесту.

Пріоритетні напрямки виховної і корекційної роботи у притулку.

Наголосимо на необхідності попереднього вивчення особистості дитини для реалізації виховних завдань лише на особистісно орієнтованих гуманістичних засадах. Це означає, що, на відміну від школи, де навчання і

виховання орієнтується на середнього учня, виховний процес у притулку

досягне результату лише при розробці індивідуальної виховної програми, плану ресоціалізаційної роботи, який ґрунтуватиметься на об'єктивних даних про дитину; врахуванні її природних й індивідуальних особливостей; визначенні перспектив її розвитку. Тоді навчання, виховання та соціальний супровід дитини розпочинатимуться саме з тієї точки розвитку, на якій зупинилася дитина, потрапивши у несприятливі соціально-педагогічні умови.

З огляду на типове Положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх (1997 р.) одним з основних завдань притулків є створення належних психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, надання їм можливості для навчання, праці та змістовного дозвілля. На основі розглянутого документу Шаховою Г. Ф. були сформульовані та проаналізовані психолого-педагогічні умови організації виховного процесу, а також оцінено, наскільки вони є реалізованими у наявній ситуації:

1. Вивчення психологічного стану дитини, умов життя і виховання у сім'ї, індивідуальних особливості розвитку, особистісних якостей, інтересів, причин самовільного залишення нею закладу освіти чи місця роботи, втечі з сім'ї тощо. Умова передбачає всебічне вивчення ситуації розвитку дитини з метою успішної корекційної діяльності, а також задля подальшого благополучного влаштування дитини. В процесі її реалізації відбувається реєстрація дітей в журналі обліку із заповненням обліково-статистичної карти, заведення особової справи на неповнолітнього.

2. Організація профілактичної та корекційно-виховної роботи здійснюється на основі індивідуального підходу до неповнолітнього з урахуванням його віку та ступеня розвитку — задля задоволення цієї умови у притулках для неповнолітніх дітей зазвичай поділяють на три групи: старші дівчата (від 7 до 17 років), старші хлопці (від 7 до 17 років) та молодші діти (від 3 до 7 років). В межах груп здійснюється освітньо-виховний процес.

3. Розвиток позитивних нахилів та інтересів, усунення недоліків у поведінці дітей, встановлення нормальних взаємовідносин з дорослими та однолітками. Задля реалізації цієї умови вихователі проводять індивідуальні та групові виховні заходи, психотерапевтичні заняття. У притулку налагоджена система виховної роботи, всі проведені з дитиною заняття занотовуються у особисту справу дитини.

Волинець Л.С. виділяє чотири етапи психолого-педагогічної роботи з дітьми в притулку.

1) Діагностичний етап (1−7 діб). Він передбачає вивчення соціальної ситуації розвитку дитини, які зумовили її появу у притулку; визначення її освітнього рівня; дослідження індивідуальних психологічних характеристик і особливостей вихованців таких, як: пригнічений стан, підозрілість, корисливість, неврівноваженість, легка емоційна дратівливість, істеричність.

2) Організаційний етап (8−9 діб) має на меті створення індивідуального плану роботи з вихованцем на основі врахування результатів діагностики і задоволення потреб та інтересів дитини. На нашу думку, цей етап має дуже важливе значення, оскільки саме він забезпечує цілеспрямованість, систематичність і неперервність освітньо-виховної роботи. Вкрай важливим є дотримання створеного плану дій, занесення до індивідуальної картки дитини всіх досягнутих нею результатів. Це дозволить дисциплінувати психолого-педагогічний штат притулку і досягти кращих успіхів.

3) На етапі педагогічної корекції (10−40 діб) реалізуються такі завдання: усунення негативних чинників, що впливають на стани особистості; закріплення соціально очікуваних форм поведінки, створення умов для самовиховання особистості.

Оскільки притулок для неповнолітніх є закладом тимчасового утримання дітей, вкрай важливим є збереження досягнутих дитиною результатів надалі.

4) Тому завданням підсумкового етапу (41−50 діб) виховної роботи з дитиною є підведення підсумків, порівняльний аналіз попередніх і досягнутих результатів з метою надання рекомендацій щодо подальшої ресоціалізації дитини. Це повинно бути відображено в обліково-статистичній картці дитини і відправлено за місцем її подальшого перебування разом з іншими документами. Такий підхід дозволить забезпечити наступність виховної роботи, збереже час і матеріальні ресурси психолого-педагогічного складу наступного місця проживання дитини; дозволить створити умови для сприятливої адаптації. Крім повторного використання діагностичних методів (для фіксації змін особистості та вихованця) на цьому етапі використовуються методи:

експертного прогнозу;

контролю;

патронажу;

посередництва.

Будь-яка система має свої переваги та недоліки. Для більшої ефективності функціонування притулків розглянемо детальніше їх недоліки.

Ефективній роботі притулку перешкоджає термін утримання в ньому дитини. В Україні згідно Положення про притулок для неповнолітніх дитина може проживати у притулку до 90 діб. Дослідження американського психолога Еріка Берна свідчать, що дитині для пристосування до нових умов необхідно в середньому 1,5 місяці. Регламентований законодавством час перебування дитини у притулку не дає можливості працівникам притулку виконати покладені на них завдання. Отже треба збільшити термін перебування дитини в притулку.

Серед інших проблем, які потребують вирішення, визначаємо такі:

1. Проблема педагогічних кадрів. Діти, що потрапляють до притулків, потребують негайної кваліфікованої психологічної, а іноді й психіатричної допомоги, якої персонал притулку не може надати. Н. Ю. Максимова зазначає, що персонал складається повністю з:

а) жінок;

б) передпенсійного віку;

в) без спеціальної підготовки.

Це значно ускладнює виховний та комунікативний процеси; часто персонал вважає своїм головним завданням утримати дітей в межах режиму, що перешкоджає формуванню навичок соціально-компетентної поведінки. Отже, необхідним є створення спеціального методичного забезпечення та підготовки працівників притулку, що тісно пов’язано з проблемою методичного забезпечення спеціалістів у притулку. Окремо варто зазначити, що в Україні відсутня професійна підготовка спеціалістів до роботи з дітьми-сиротами на рівні вищої школи та курсів перепідготовки спеціалістів.

Найбільш дефіцитними спеціалістами для притулків є кваліфіковані

психологи та соціальні педагоги, які повинні мати спеціальну освіту чи фахову підготовку для роботи з цією категорією дітей.

2. Проблема перевантаження працівників притулку. Часто на роботу в притулок приходять ініціативні, прагнучі змін люди. Однак їх прагнення послаблюється через високий рівень формалізації функціональних обов’язків. Не може один виконавець реалізувати всі передбачені типовим положенням функції, їх повинні здійснювати декілька підрозділів:

центр соціальної та психологічної допомоги;

медико-реабілітаційний центр;

виховний центр;

навчальний центр;

науково-методичний центр;

фінансово-господарська служба тощо. Такий поділ, безперечно, вимагає значних матеріальних вливань, але значно підвищує відповідальність за конкретну сферу діяльності. Тому одночасно постає проблема матеріального забезпечення притулків для неповнолітніх.

Павлик Н.П. пропонує гуманістичну концепцію організації виховного процесу в притулку для неповнолітніх, яка передбачає створення якісно нового психологічного клімату, вимагає від вихователів та адміністрації особливих психолого-педагогічних умінь і знань. Ця концепція ґрунтується на переході від караючого реагування на різноманітні відхилення у поведінці неповнолітніх до надання всебічної та своєчасної допомоги, тобто надає пріоритет вихованню перед покаранням; забезпечує дотримання інтересів кожної дитини для її повноцінного психічного, фізичного, соціального розвитку.

Провідною ідеєю концепції виховання дітей у притулку стала теза «результати ідуть слідом за дитиною». Вона створена з метою економії часу та зусиль окремих спеціалістів, а також координації діяльності установ, що опікуються дитиною в кризовій ситуації. Специфіка сучасної ситуації полягає в тому, що потрапивши до притулку дитина переживає певні етапи роботи: на неї збирають (за необхідності) документи, проводять медичне і психолого-педагогічне обстеження, планують певну реабілітаційну і корекційну роботу.

Після закінчення терміну перебування дитини (в середньому протягом 3-х місяців) її відправляють до закладів опіки або повертають в сім'ю. При цьому одержані в процесі роботи результати і матеріали залишаються в притулку (за винятком документів дитини). Тому установа, в яку переправлять вихованця, починає цю роботу знову: діагностика, планування, реабілітація, виховання і т.д. Пропонується розробити структуру супровідних матеріалів, які будуть направлятися до наступних місць перебування дитини і полегшать її адаптацію, прискорять влаштування дитини. Це дозволить зберігати результати роботи фахівців притулку.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що попри весь діапазон корекційно-виховної роботи, у притулку для неповнолітніх, не забезпечується ресоціалізація дітей, тобто не досягається поставлена мета. Перешкоджає суперечність яка існує між законодавчою базою та діяльністю притулків. Також це зміна соціальних якостей, пріоритетів, поведінки, характерів дітей. Це термін перебування дитини в притулку.