Батька Махна як дзеркало безглуздою і нещадній громадянської війни

Батька Махна як дзеркало безглуздою і нещадній Громадянської войны

«Художественное дослідження махновского руху», — у такий спосіб визначив характер свого розповіді автор, відомий журналіст Василь Голованов. Як зазначено в передмові, розповідь це — найповніше і хронологічно послідовне.

Действительно, бібліографія дослідження вражає: 91 найменування, численні документи, спогади очевидців подій, публікації тих країн і пізніших років, накази, інші дослідження, присвячені темі, навіть художні твори. На очах читача проходить всю історію махновщини — потужного народного руху, справжньої селянської війни, на кшталт тих, що десятиріччями стрясали Європу на період феодалізму. Породжене революцією, багаторічної жагою українського суспільства і малоросійського селянства землі волі, ідеями анархізму. потребою боротися непросто за права, але за виживання, це народний рух у досить недовгий, то такий насичений подіями період громадянської війни й смути пережило злети спади і наприкінці кінців було пожерто усе ж революцією, якої була й було породжене.

Революция і самі впала жертвою своєї неприборканість, жертвою паразитировавшей їхньому тілі диктатури заговорщиков-большевиков. А пролетаріат опинився стільки могильником буржуазії, скільки заступом, мотикою до рук більшовиків, з допомогою якому вони «розбили собачі голови» як ненависним буржуям, а й нелюбим серцю ленінців, сумнівним і здатною піддатися перевиховання з класових позицій селянам. Зрештою був переломлений хребет всьому народові величезної країни, а наступні віддушини на кшталт НЕПу стали вимушеної перепочинком у цьому перемелювання народних кісток.

Автор «Тачанок з півдня» не схильний хоч до якої не пішли ідеалізації Нестора Махна та її армійців, що, можливо, уявлялося б іншому авторові вельми таким принадним й правильним після багаторічних зусиль совпропаганды виставити батьку таким собі недоумком, злим блазнем і «кривавим хлопчиком» (пролетарські й інші письменники, включаючи деяких іменитих класиків радянської літератури, процвітали цій ниві). Не міг Махна виступати ідеалістом серед котрі оточували його та його людей, що заполонили усю країну багна й крові. Жорстокість була обопільна, багатосторонній: за свідченням очевидців, видатних діячів анархістського руху Аршинова і Белаша, «ворогуючі табору винищували одне одного, катували узятих у полон… Коли на те був махновець, його білі присмажували, тобто. спалювали на вогнищах, чи ж після катувань вішали на стовпах. Якщо це був білий — махновці рубали його за шматки шаблями чи кололи багнетами, залишаючи труп собакам…».

Насыщенность книжки уривками з документів і майже особливо спогадів очевидців селянської війни, соратників Махна дозволяє читачеві жваво уявити атмосферу часу. Ось, наприклад, як відбулася перша соратника Махна Белаша одним із майбутніх командирів махновській повстанській армії батьком Дерменджи:

«…Ночь. Вогнище. Навколо багаття кільцемлюдина 200. У носився в присядку щільний чоловік середніх років. Довгі чорні волосся звисали на плечі, падали на таза. — «Рассыпалися лимони по чистому полю, убирайтеся, кадети, дайте нам во-о-олю!» — вигукував він.

— Це наша батька Дерменджи, -пояснив одне із повстанців.

Вдруг на позиції затріщали кулемети і гвинтівки. Два верхових скакали на повний кар'єр і кричали:

— Німці наступають!

«Батько» крикнув: — Ну, синки, збирайся…

На фронт, на фронт з гармошкою! — заревіла натовп. І вони, спотикаючись і поспішаючи, врозбрід побігли на позицію".

Мелькают, як у калейдоскопі, противники, вороги, суперники, тимчасові союзники, знову стають лютими ворогами. Червоні, білі, зеленню; німці, австрійці, загони німецьких колоністів і місцевих поміщиків; загони і американські війська Центральної ради, гетьмана Скоропадського, Симона Петлюри… І всі стріляють, вішають, джгут. Нічого не вдієш бідному селянинові? От їм і вливаються вони у армію батька Махна, отамана Григор'єва, інших повстанців і «очеретяних» батек.

Интересны і епізоди книжки, присвячені білим, їх армії й політичним кроків. До честі автора, й тут він твердо відмовився ідеалізувати біле спрямування новомодному псевдодемократичній стилі (як і однієї сучасному російському кінокомедії: «…надворі Білогвардійської, колишньої Червоноармійській»). Ну, не могли білі виграти цю незрозумілу війну, оскільки незрозумілі були того самого простому народу, його основною складовою — многомиллионному селянству, яке билося за землі і волю і із червоними, і з білими. Тому що занадто багато в білих було зневаги до цього самого народу, занадто багато шибениць і відділень контррозвідки був у кожному маленькому містечку.

«…До жаху, до ядухи багато було людей колишніх — колишніх журналістів, колишніх міністрів, полицмейстеров, священиків без парафій, поміщиків без землі і фабрикантів без багатства, — чому, проте, амбіції них анітрохи не зменшувалися, і може бути, навіть зростали — в преувеличенно-патетических вимогах серед військових влади грошей, посад, папери для газет і приміщень для установ… Крим було не пащу: занадто розм’якшена зібралася тут публіка, занадто багато було власне „публіки“ — тоді як проти червоних легіонів потрібна була солдати, офіцери, громадяни…».

И було вже пізно, коли «Врангель, дізнавшись, наскільки бездарно проводиться у його головний _ внутрішньополітичний козир — земельний закон, розпачливо закричав:

— Коли ж мені взяти чесних, тямущих людей?.. І їх, нарешті, знайти!.. Де?!".

Красные, звісно, теж були далекі від народу. Однак у їх політичному арсеналі було таке надійне засіб, як цинізм, і започаткував традицію кривавої розправи з недавніми союзниками, руками яких червоний Кремль тягав каштани ш вогню. Автор наводить виразний уривок із листа спогадів однієї з засновників Комінтерну француза Марселя Олливье: «Вже розпал наступу на білих, одній із вечірок в Мелітополі, де розміщався штаб 13-й армії, Олливье помічає «групу жваво дискутуючих офіцерів. У колі їх перебуває юнак років двадцяти п’яти, якого оточуючі явно брали в облогу, внаслідок чого воно з особливою поривністю відповідав на і питання заперечення своїх співрозмовників. Я запитав в Віктора Таратуты (супровідного, вільно говорив французькою), про що вони сперечаються. Він пояснив мені, що це командир з дивізії Махна, незадовго доти влившейся в Червону Армію, що намагається відстоювати над іншими свої анархістські переконання. Коли зауважив, що він дуже збуджено дискусією, Таратута сказав ось що:

«Как тільки з Врангелем буде покінчено, ми його розстріляємо…» Щиро кажучи, я — не прийняв всерйоз його слів. Подумав — вирвалося задля дотепного слівця. Розстріляти людини, котрі билися в ваших лавах… лише те, що його переконання відповідають вашим, — це був така гидота, яку, який у мене думав тоді, більшовики не здатні. У чому, з’ясувалося потім, помилявся".

Нестор Махна також помилився. Використавши його армії для розгрому білих хусток і ліквідації «кримської вольниці», червоні перейшли до розгрому махновській вольниці Гуляй-поля і губернії. Попередньо зрадливо винищив більшу частину махновській арміїсвого, в буквальному розумінні, вчорашнього союзника. Потім більшовики знову розпочали недобите селянство:

«Из рапорту командуванню 4-й армії помначдива зведеної дивізії Ульмана: «…з 13 по 24 грудня успішно велася робота з очищенні сіл від махновщини і відбору зброї… Останні дні ще надійшли нові цифрові дані, але загальна кількість розстріляних махновцев-бандитов і селян сягає близько 1100 людина, у тому числі кілька махновских командирів. Спалено 15 будинків… Більше ґрунтовні чистки проведено селах Андріївка, Кінські Роздори, Федоровка. Приступлено до грунтовної чистці Туркенока і Пологи…» (Не щоправда чи, слово «чистка» нагадує щось до болю знайоме? Можливо, що стала розхожою у Росії кінця століття «зачистку»?!).

Именно тому останніми місяцями махновского руху найбільш драматичні. Це не селянська війна, але помста червоним маккиавелистам, війна не так на живіт, але в смерть зі своїми комісарами, активистами-комбедовцами, карателями-продотрядовцами, з які прийшли в Україну встановлювати нового стану всюдисущими «интернациолнистами"-мадьярами, китайцями, батальйонами червоних латиських стрілків і ескадронами «червоних киргизів». .

По визначенню У. Голованова, «махновщина 1921 року формою прояви дуже суперечливих почуттів, які володіли величезними масами людей кінці тривалої, спустошливої, жорстокої, братовбивчої війни. Це була форма відчайдушності. Спустошеності. Злоби за перенесені образи й приниження. Бажання помститися — за убитих товаришів, за зрадництво. За „поза законом“. Про те, що, повністю отдавшиеся боротьбі за народну справу, як були запрошені розділити із більшовиками радість перемоги, як відсторонялися від облаштування нового світу, а й просто називалися розбійниками, підлягають винищенню, як скажені пси. За диявольську більшовицьку гординю, через те, як той голос не слухають, бо ні хочуть вважати за людини, слухати США. Але якщо така, вона може бути, постріл з обрізу буде подоходчивей слів?» Постать Махна великою і трагічна, подальша доля його, після виходу залишків його армії з Рад, тяжка й незавидна І, тим щонайменше йому вдалося навіки ввійти у Пантеон російських революціонерів, незважаючи на багаторічні спроби большевистско-советской пропаганди, в суті своїй антинародною і антиреволюційної, викреслити ім'я Нестора Махна з нетлінних списків російської історії.

И одне важливе момент. Мало знайдеться досліджень на історичну тему, настільки жваво і наочно що викривають більшовизм та її підступну суть. Отож будьте пильні: не вірте новоявленим більшовикам, проповедующим свій комуністичний рай на багатостраждальної російської (але тільки російської) землі.

Список литературы

Василий Голованов. Батька Махна як дзеркало безглуздою і нещадній Громадянської войны.