Показ любовi до України в романi Пантелеймона Кулiша «Чорна рада»

Показ любовi до України в романi Пантелеймона Кулiша «Чорна рада» .

Роман Пантелеймона Кулiша «Чорна рада» посiдає в українськiй лiтературi особливе мiсце, як перший український iсторичний роман. Його основою були реальнi подiї, що сталися пiсля Переяславської ради 1654 р. через загострення боротьби за гетьманування пiсля смертi Богдана Хмельницького.

Сам П. Кулiш був не лише видатним письменником, iсториком, етнографом мовознавцем та культурним дiячем — тема iсторичного минулого України хвилювала його особисто, як людину не байдужу до долi власного народу, що на прикладах минулого шукала вiдповiдi на питання своєї сучасностi i дiлилася ними з читачами. «Гарячий Панько» (так письменник сам себе називав), палко любив свою Батькiвщи ну, i не дивно, що ця любов проходить крiзь увесь роман та стає невiд'ємною частиною характеристик образiв лицарiв-козакiв.

" Як треба рятувати Україну, байдуже менi i лiта i рани" , — каже паволоцький полковник Шрам. До речi, його вустами та вустами Якима Сомка автор нерiдко висловлює власнi думки. Державницькi погляди вiдстоює наказний гетьман Сомко, який має власну думку i щодо внутрiшнього устрою України («Нехай i мiщанин, i посполитий, i козак стоїть за своє правотодi буде на Вкраїнi i правда i сила»), i щодо її мiсця у стосунках з iншими народами. Хоча вiн зорiєнтований на союз iз Москвою проти Польщi, але лише на умовах Гадяцьких пунктiв, якi гарантували Українi майже цiлковиту незалежнiсть: «Не дурень був Виговський, що написав їх, тiльки дурень, що з’якшався з ляхами». Без цього: «Що менi тiї князi та бояре? Що се вони надумали — шматовати Україну? Наше право козацьке, нiхто мiждо нас не втручайся!». Iдея нацiонального єднання, на його думку, є запорукою нездоланостi українського народу.

Загалом, усе що робить Сомко, вiн робить заради iнтересiв України. Особистi iнтереси, кохання, будь що iнше, крiм любовi до України, для Якима нiчого не вартi. Iнших людей вiн також, як i Шрам, оцiнює за критерiєм вiдданостi своєму народовi та Батькiвщинi.

Та саме останнє беззаперечно ототожнювати з поглядами самого письменника вже не варто. П. Кулiш був не лише вищим за подiбне спрощення — вiн неодноразово застерiгав проти нього, у тому числi й на сторiнках «Чорної ради». Так, iдеальний герой з його точки зору обов’язково мав бути патрiотом України, але не кожен патрiот автоматично ставав iдеальним героєм.

Україну люблять Сомко i Шрам. Україну любить Черевань: хоча за звичайних обставин вiн дбає бiльше про свiй особистий добробут, проте у скрутнi часи готовий знову повернутись до боротьби, та довести що вiн «не Барабаш». Але Україну так само щиро люблять i запорожцi, що пiдтримують на «чорнiй радi» Брюховецького. Вони також готовi вiддати життя в iм’я цiєї любовi до Батькiвщини, та замiсть цього здiйснюють власними руками пiдступнi задуми Iванця. Серед них — такi неоднозначнi постатi, що загалом викликають симпатiю, як Кирило Тур i старий Пугач. То в чому ж справа?

П. Кулiш, на вiдмiну вiд бiльшостi своїх сучасникiв, вважав носiєм традицiй не запорожцiв, а городове козацтво — першi на його думку стали «пропащою силою»: на вiдмiну вiд часiв протистояння з поляками, що принесло їм славу, пiзнiше там зiбралися «гольтяпаки», у них «що ватажок, то й гетьман», «да вже без юродства в їх не буває». Вони вiдважнi й гоноровi — але саме стихiйна анархiчнiсть запорожцiв, їхнє небажання визнавати над собою будь-яку сталу владу i не дали втримати Українi виборену Хмельницьким державнiсть. Вони готовi йти на ризик, навiть на самопожертву в iм’я України, та лиха буде бiльше нiж користi «…коли не стало нi розуму, нi правди на Вкраїнi» .

Саме любов до України i побоювання за її подальшу долю примуси ли письменника застерiгати, що не слiд оспiвувати це почуття, коли воно не пiдкрiплене розумом, культурою. У романi «Чорна рада» ця iдея доводиться бiльше через сюжет, у «Хуторнiй поезiї» її передано вiдкритим текстом.

" Може, се тiлько на науку мировi i пустив господь Україну в руки харцизякам, — говорить вже ув’язнений Яким Сомко, що мав час осмислити причини свого програшу, — Не можна, мабуть, iнше, як тiлько горем да бiдою, довести людей до розуму" .

Дорого дiсталася ця наука Сомковi. Ще дорожче — українськiй землi, яку на багато десятилiть облягла страшна Руїна.

Усвiдомивши свою помилку, Тур i Пугач поривають з Брюховець ким, розчаровуються iншi простi козаки, мiщане, селяне, усi, хто повiрив був у порожнi обiцянки, правда виходить назовнi — та запiзно, слiд було ранiше думати: лихо вже скоєне…

Дуже важливо любити рiдну землю. Але тiльки любов пiдкрiплена культурою здатна вибороти їй добробут. Важливо мати розум — але якщо за ним стоять лише егоїзм i ницiсть, рано чи пiзно така людина викличе зневагу й ненависть i теж програє. Розумник Брюховецький виявився зданим перемогти Сомка — але «послi й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав пiд киями собачою смертю» .

Вихiд — у поєднаннi розуму та любовi до Батькiвщини. До такого висновку ненав’язливо пiдводить П. Кулiш, який усе життя прагнув вивести рiдний народ i українську лiтературу на дорогу свiтового культурного розвитку. Iдея ця залишається актуальною й досi.