П.П. Бажов

РЕФЕРАТ.

на тему:

«Павло Петрович Бажов».

[pic].

Виконав: Ватутін Сергей.

11 «А» класс.

школа № 15.

2002 г.

План:

— ПОЧАТОК ПУТИ.

— ЖУРНАЛІСТ ПЕРШОГО ПРИЗЫВА.

— СЕРЕД УРАЛЬСЬКИХ ЛИТЕРАТОРОВ.

— «МАЛАХІТОВА ШКАТУЛКА «.

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ. ЗАДУМ КНИГИ.

— ПОЧЕСНИЙ ГВАРДЕЕЦ

ПОЧАТОК ПУТИ.

[pic].

15(27) січня 1879 року Петра Васильовича і Серпні Стефанівни є Бажевых (так писалася тоді це прізвище) народився син Павло. Петро Бажев був майстром пудлингово-сварочного цеху Сысертского металургійного заводу на Уралі. Дитинство майбутнього письменника відбулися середовищі тієї Уральській «мастеровщины », яка надала чимало славних борців революції. З огляду на историко-экономических особливостей Уралу побут заводських селищ був тут дуже своєрідним. Так, тут, як і скрізь, робочі ледь зводили кінці з кінцями, були безправні. Але, на відміну інших промислових районів країни, колись лише від південного, життя настільки виразно представлена, наприклад, А. С. Серафимовичем, Урал характеризувався значно нижчими заробітками майстрових. Тут існувала додаткова залежність пролетаря від підприємства, від заводовладельца. «Своє місце „- то це іменувалося у робітничій середовищі - то є будиночок, покосная і городня земля, майже в кожного — корова, в декого — кінь. І весь цей “ …як важка гиря, тягнула кабалу » , — писав Бажов. Безплатне користування землею заводчики представляли компенсацією зниженою зарплати. «Своє місце «породжувало в багатьох майстрових Уралу ілюзію можливості позбутися заводський кабали шляхом простого «відходу «від заводовладельца. Переселитися на «вільні землі «, зайнятися селянським справою — така мрія була поширеної серед уральських пролетарів. У нарисової книзі «Уральські були «Бажов зазначав суперечливість стану та настроїв сысертских робочих: зневажливе ставлення селян й у той час — заздрість. Життя селянина із боку здавалася незалежної: «Йому спритно працювати через земл-те. Нікому не кланяйся! «Зазначимо, що державна адміністрація не бачила або хотіла бачити пролетарів, майстрових як особливий соціальний групу: офіційно вони у оселених списках та інші документах іменувалися селянами. Була безправна, повна поневірянь життя, і він стихійний протест проти такого життя, ненависть до мучителям і мрія про звільнення від гніту, про вільному праці. Не було чіткого уявлення, що саме мусить бути життя, які шляху до визволенню. Тільки визрівав розуміння того, хто ворог робочого людини. У першій художньої книге-цикле нарисів «Уральські були «(1924), присвячених зображенню життя, побуту сысертских заводів в 80−90-ті роки минулого століття, Бажов про це й розповів. Читаючи, ми переконуємося, що робочі дуже гостро усвідомлювали паразитизм «бар », уральських «промислових феодалів ». Ось, помітивши «пишний турнюр барині «, котра виходить з церкви, робочі обмінюються репліками: «Подушка адже. Відомо ». — «У подушку-то цю і робим! «Інколи майстрів вдавалися засобу, обозначавшемуся в Сысерти словом «учь »: особливо знахабнілих невеликих заводських начальников-тех, хто знущався над робочим, хто «остаточно став собакою » , — «вчили », т. е. били, підкарауливши денибудь в затишному провулку, били зазвичай, у спеціально організованою п’яною бійці. «Робочий робив лише перші кроки боротьби з буржуазією, найближчим представником якій він вважав заводських наказових » , — писав Бажов. Ще хлопчиком Бажов повністю засвоїв ставлення дорослих — рідних і близьких йому людей — до барах і панським холуям. Інакше і могло: адже він чув, як у приводу підготовленої робітниками черговий «навчай «батько сказав: » …давно час. Таку собаку жаліти немає будемо. Знайшовся тільки б добрий людина ». Зміст слів «доброю людиною «тут воістину чудово. Поняття добра і зла у свідомості заводського хлоп’яти наповнювалися чітко вираженим класовим змістом. У розділі «Розрахунки по мелочишкам «Бажов підкреслював: «Озлоблення найчастіше спрямовувалось проти дрібної заводський сошки, яка служила палкой-погонялкой до рук вищих », інші ж, повидимому, міркували так: » …а то й давати виходу невдоволення робочих, так, мабуть, собі небезпечніше ». Школа, де навчався Бажов, була земська, чоловіча, трирічна. «Запам'ятався на все життя «урок у першому, присвячений 50-й річниці від дня смерті О.С.Пушкіна. Учитель говорив: » …дуель підбудована була. Великому начальству неугодний був Пушкін, його й підвели під пістолет… «Виявилося, що у інших сысертских школах «учительки з управительской рідні «навіть мовчали про річниці смерті Пушкіна. Петро Васильович роз’яснив синові: «Вони, піди, пискнути бояться про Пушкіна, тому, ясна річ, вбило його начальство. Я поки що не військової служби був, чув звідси ». Хлопчик зробив висновок: » …Пушкін «на кшталт політики », тобто людей, яких не дуже любить начальство і про які говорити треба озираючись ». Згодом Бажов згадував це у статті «Через все життя », написаної до 150-річчя від дня народження А. З. Пушкіна. У 1944 року Бажов писав про Смородинцеве: «Цьому чоловікові, по суті, зобов’язаний тим, що за умови на той час зміг одержати освіту. Це він, почувши якось від своєї шкільного товариша хороший відгук про моєму навчанні, «став збивати «мого батька «повчити трішечки хлопця у місті «. «Шкільний товариш «Смородинцева — Олександр Осипович Машуков, вчитель Паші Бажова в Сысертской школі. Але — де вчити? Про гімназії, реальному чи гірському училищах годі було й мріяти. Навіть єдиної робоча сім'я там вчити не могла. Зупинилися на Екатеринбургском духовному училище: у ньому найнижча плата навчання, зайве купувати форму, ще й є учнівські квартири, снимавшиеся училищем, — ці обставини виявилися вирішальними. Чудово здавши вступні іспити, Бажов, знов-таки, за сприянні Смородинцева, був зарахований в Екатеринбургское духовне училище. Зазначимо, до речі, — у той самий училище, де раніше навчалися винахідник радіо А. З. Попов і як видатний письменник Д. М. Мамін-Сибіряк. Сприяння Смородинцева знадобилося оскільки духовне училище таки було як, так сказати, професійним, а й цензовим: готувало переважно служителів церкві та навчалися у ньому переважно діти духівництва. Батьки хотів церковної кар'єри для сина. Важливо хлопчика вивчити, а там дорогу сам знайде. Адже й Миколо Семеновичу і донеччанин Олександр Осипович «так ж навчалися », але хто першим після духовного училища закінчив ветеринарну академію, інший став учителем. Вступивши в училище, Бажов оселився першу час у Смородинцева, в селищі Верх-Исетского заводу, а вчитися відправлявся у місто. Єкатеринбург справив величезне вразити хлопчика. «Місто… «Скільки дивного ще вдома чула про ньому маленький Бажов! Батько, досвідчений людина, відгукувався про Єкатеринбурзі: «На інших міст наш не походить. Він ніби найголовнішого заводу. На залозі народився, залізом оперезався, залізом годується ». Дід вторив: «Іншої такої у всій землі не знайдеш… «Щоправда, бабуся, теж бывавшая у місті, засуджувала рішення Пашиных батьків віддати його вчитися «в чужих людей «і називала місто «страховитым місцем ». У 8-му томі видання «Живописна Росія «про Єкатеринбурзі говориться, що це «повітове місто… як щодо зовнішності, і розвитку та характеру життя далеко залишає за собою більшість наших губернських міст і воістину може називатися столицею гірничозаводського Уралу ». Виключне географічне розташування у центрі гірського промислового краю визначило і те, що Єкатеринбург був резиденцією «головного начальника заводів хребта Уральського ». Д. Мамін-Сибіряк писав про горнозаводском Уралі: «Це була справжнісінька держава робить у державі… тут були свої умови, свій суд, своє військо і цілковита сваволю над сотнями тисяч гірничозаводського населення ». «Спостереження над дивовижною життям міста «займали велике місце у новому і небувало величезному «раціоні вражень «Павла Бажова. В одному із центральних проспектів «кам'яниці з небаченими раніше колонами, з тротуарами з широких плит викликали появу захоплення » , — згадував, в частковості, Бажов наприкінці життя («Далеке-близьке »). А убогий вид одній з окраїнних вулиць «з будинками «» на заболоченій низині «викликав подив. Міська родичка матері жило халупці «гірше нашої лазні «. «Зауголышный житель », сусід Смородинцева, маленький чиновник гірського відомства Полієвкт Егорыч, наполегливо вселяв Бажову думку про могутність і завзятості російського народу. З огляду на історію Єкатеринбурга, він узагальнював: «Ой, та міцної ми народушко! Ой, та міцної! До чого прильнет, його не відвести і не злякаєш ». Старий багато знав, була проста, привітний, і десятирічний Бажов з зацікавленням прочитає і великий користю собі слухав його. Особливо істотним було вплив М. З. Смородинцева. Згодом (1934) Бажов назвав ветеринара своїм «першим революційним учителем ». Після закінчення училища 14-річний Бажов вступив у Пермську духовну семінарію. Він навчався ній років. Йшли вже 90-ті роки. Громадський підйом у країні позначилося на бурсі. Некторые з бурсаків знаходили шлях у соціалістичні гуртки. У пермських семінаристів був створений свій, таємна бібліотека, містив заборонені книжки. Поруч із народницькими ми там були і марксистські роботи. Павло Бажов майже 3 роки «завідував «бібліотекою. У семінарські рік він прочитав книжку Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави ». Сильне вплив надали на Бажова ідеї історика А. П. Щапова, із якими вперше юнак познайомився ще Єкатеринбурзі через М. Смородинцева. У 1899 року Бажов закінчив Пермську семінарію — третім за сумою балів. Настав час вибирати шлях у житті. Пропозиція діяти за Київську духовну академію і віддали навчатися там на повному змісті відкинули юнаків. Він мріяв про університеті. Проте дорога туди закрили. Перш насамперед тому, що духовне відомство не хотіло втрачати свої «кадри »: вибір ВНЗ для які закінчили семінарії був суворо обмежений: Дерптський, Варшавський, Томський університети — ось і всі. Бажов вирішив вчителювати у початковій школі буд. Шайдурихи під Невьянском, у районі, населеному старообрядниками. Але інспектор зажадав, щоб вихованець духовної семінарії викладав як «світські «предмети, але і «Закон Божий ». Бажов було цього погодитися. Таке згоду виключало можливість близькості із населенням і на нього на дусі щаповско-кельсиевской програми. Отже, тут нічого було залишатися. Саме цей час відкрилася вакансія в Екатеринбургском духовному училище. І Бажов повернувся туди — тепер у ролі викладача російської. Пізніше Бажов намагався діяти за Томський університет, але прийнято. У Єкатеринбурзі відновилася зв’язок Бажова з давнім його «старшим приятелем «М. З. Смородинцевым. Ветеринар був цікавий людиною, близькими до народу. Про широких духовних запитах свідчила його велика особиста бібліотека. У повісті «Далеке-близьке », вивівши свого старшого товариша під назвою Алчаевского, Бажов каже про нього: «галасливий, кипучий, завжди ніжнибудь схвильований ». Одне з героїв повісті Полієвкт Егорыч любовно звертається до нього «Громилом ». У. А. Бажова — дружина Павла Петровича відгукувалася про ветеринарі як і справу «людині гарячому ». У 1907 року П. Бажов перейшов у єпархіальне (жіноче) училище, де до 1914 року вів заняття з російській мові і часом — по церковнославянскому і алгебрі. У 1905 року Бажов був заарештований, пробув у в’язниці два тижні «за в учительському союзі «. Він був переконаний, що трудився на благо народу, і вважав себе революціонером — «анархо-народнического штибу ». У 1934 року Павло Петрович згадував, що у 1905 року одному з мітингів в Єкатеринбурзі його ознайомили з Я. М. Свердлов. Знакомивший так відрекомендував Бажова: «Дуже своєрідний дивак, який розраховує, що робітничого класу допоможуть старообрядческие товстосуми ». Вище згадано, що у семінарії Бажов читав Ф. Енгельса. Із творами і Леніна він познайомився пізніше, у роки учительській роботи. Неминуче доводилося думати співвідношенні марксизму і щаповско-кельсиевских поглядів. До 1917 року Бажов намагався «примирити «їх. Пізніше вона зрозуміла «всю ребячливость… установки на старообрядництво як революційну силу ». У 1911 року Бажов одружився з випускниці єпархіальної училища Валентині Олександрівні Иваницкой. Шлюб грунтувався на кохання, і єдності устремлінь. У цьому плані характерно як шкільне твір Валентини Иваницкой, процитоване вище, а й вірш Павла Петровича, піднесене їм нареченій на день весілля. Ось кінцівка цього вірша: Про руку сміливо йдемо ми вперед, Міцну віру зберігаючи, — Рано чи пізно, а зійде Російського щастя зоря. Якщо само судилося не дійти, Обидва загинемо на чесному шляху. Павло Петрович займався вивченням Великої Селянської війни. Його цікавила в пугачевском повстанні ідейна сторона справи — те що в старообрядницької частини повсталих виражалося девізом: «хрест, і борода ». Стійким був інтерес Павла Петровича до етнографії, краєзнавства, фольклору. Протягом півтора десятка років Бажов під час літніх канікул ходив чи велосипеді їздив по Уралу, ознайомився з побутом та економікою краю, вів фольклорно-етнографічні записи, розраховуючи зацікавити ними Академію наук, і що особливо істотно, вивчав життя й настрої трудящих. Коли розпочалась Перша світова війна, у Бажовых вже росли дві дочки. У в зв’язку зі матеріальними утрудненнями дружини переселилися м. Камышлов, ближче до родичів Валентини Олександрівни. Павло Петрович перевівся в Камышловское духовне училище. У одній з анкет (12.IV.1942 р.) Бажов повідомляє, що у Камышловском училище служив до квітня 1917 року, та був — «робота з виборам. Совдеп, міська управа, уезд-исполком ». 23 серпня 1917 року його обраний міським головою, що з боку осіб, «мають нерухому власність », негайно викликало протест, спрямований ними на Перм, губернському комісару Тимчасового уряду. Автори листи з обуренням повідомляли, що «обраний міський голова П. П. Бажов був з товаришем своїм М. А. Удниковым закликають робочих Алафузовского заводу до загальної страйку », і українська вимагали скасувати вибори. Бажов писав, що на той час, попри усталену вже зв’язку з камышловскими більшовиками — працівниками паровозного депо Подпориным, Жуковим та інших., і ще «партійно не визначився ». Справді, до осені 1917 року іноді, за його словами, «блокувався з лівими есерами », що згодом, в 1933 року, став приводом для порушення персонального справи проти Бажова. У межах своїх письмових поясненнях Павло Петрович підтверджував, що у камышловских газетах він був названо есером, хоча «до партії есерів будь-коли належав ». У разі засилля кадетів в Камышлове нещире эсерство було формою маскування щодо більшовицької лінії. Бажов писав: «камышловские більшовики групувалися навколо мене ». Навівши численні факти, розмовляючі про характер його діяльності, він стверджував: «моя робота йшла по квітневим тезам У. І. Леніна, а чи не за директивами від есерів ». І далі: » …повсякденна практика моєї роботи розцінювалася як більшовицька, й у по-Октябрьский склад повітового совдепа я проходив вже від більшовиків ». Членом Комуністичної партії Бажов почав із 1 вересня 1918 року. Коли розпочалася громадянської війни, Бажов добровольцем вступив у Червону Армію, редагував газету політвідділу 29-й дивізії «Окопна щоправда », був секретарем партосередку штабу дивізії. Він відступав разом із армійськими частинами до Пермі, де у ніч із 25-го на 26 грудня 1918 року узяли в полон білогвардійцями, а днів за п’ять біг. Бігти довелося Схід, в колчаковский тил. Бажов бився з білими в сибірських складі партизанських загонів. За Бахеева «виконував роботу подпольщика-организатора і червоного розвідника у районі міста Усть-Каменогорска. 15 грудня 1919 року за його особистої участі партизанське з'єднання звільнив місто від білогвардійців ще до його підходу Червоній Армії та відновило там Радянську влада. Проведеною у лютому 1920 року у Усть-Каменогорську реєстрацією було встановлено, що у місті було лише лише 28 комуністів. Грамотних людей було зовсім небагато. Бажов виконував численні обов’язки. Він редагував газету «Вісті Уревкома «(«Радянська влада »), керував народним освітою, було обрано головою повітового профбюро, завідував інформаційним відділом Військово-революційного комітету. У архіві письменника зберігся, серед інших документів, наприклад, мандат від 21/Х 1920 року № 10 506, у якому, зокрема, сказано: «Дан цей т. Бахееву у цьому, що його призначають… особо-уполномоченным Упродкома на Усть-Каменогорський район: волості Георгіївська, Маріїнська, Колбинская, Троїцький, Чарская, Сулжаринская. Йому ставиться за провину обов’язок: негайно, гаразд бойового наказу, розпочати посиленою ссыпке належного капітулювати з району з розверсткою хліба… Залучати на роботу всіх партійних і відповідальних працівників даного району незалежно від займаній посаді. Виробляти арешти і усунення волостных і сільських Рад і окремих особистостей… Призначати — на місця заарештованих — працівників органів волосної та жителів сільської влади нового складу в волостные і сільські Ревкоми на власний розсуд » … Мандат має чотири підписи: Чрезвычуполгубпродсовещания, заступник. Предукомпарта, Предуисполкома, Упродкомиссар. Заступник Предукомпарта підписався оскільки головою УстьКаменогорского повітового та міського партійного комітету було сам БахеевБажов. Якимсь робом їх було вдосталь попри всі. При прямому участі Бажова була підготовлена перша національна група учителей-87 людина — і в аули навчати казахів грамоті з їхньої рідну мову. Бажов створив мусульманську драматичну трупу з 23-х людина розгортання національної художньої самодіяльності. Усього не перечтешь. І ще треба врахувати, що всяке справа доводилося саме починати. Щоб, наприклад, до газети, потрібно був її створити, відновити друкарню, а цього з допомогою місцевих робітників знайти й отримати від Іртиша газетні шрифти, затоплені білогвардійцями під час відступу. Восени 1920 року Бажов був обраний членом Семипалатинського губернського комітету партії і переїхав до Семипалатинськ. Йому доручили керувати губернським радою профспілок. Але й він тут виконував доручення, виходять далеко за межі посади. У архіві письменника є, наприклад, такий мандат: «Пред'явник цього т. Бахеев призначений членом виїзний сесії Семипалатинського губревтрибунала ». І напевно, невипадково реальна й те водночас начебто легендарна діяльність Бажова-Бахеева у районі Усть-Каменогорска у самому місті послужила матеріалом для малярських творів. Бажова легко «впізнати «образ Павла Петровича Батенина у романі М. Анова «Зниклий брат «(1941). Бахеев одна із дійових осіб й у романі Є. Пермитина «Перше кохання ». У обох романах Бажов постає як відважний партійний керівник і мудрий наставник. Бажов мав усі підстави з гордістю казати про своєї діяльності 1917; 1920 років: «Це була найбільш важка, напружена та ефективна смуга моєї партійної роботи ». Саме тому Д. А. Кунаев у доповіді про 60-летии Казахської і Компартії Казахстану назвав Павла Бажова у тих чудових людей, «які у роки революції та громадянської війни з гвинтівкою, плугом, букварем стверджував нове життя казахстанських теренах, проявляючи високі інтернаціональні якості, стійкість, мужність і героїзм » .

ЖУРНАЛІСТ ПЕРШОГО ПРИЗЫВА В 1921 року Бажов захворів і із дозволу Сиббюро партії повернувся на Урал. У травні 1921 року він працює редактором камышловской газети «Червоний шлях ». На жовтні 1923 року у виклику обкому партії Павло Петрович, після дев’ятирічного відсутності, повернулося на Єкатеринбург до роботи на хіба що створеної «Уральській обласної селянської газеті «. Значення такий газети можна оцінити, з урахуванням, що Уральська область тих днів, з центром в Єкатеринбурзі, була величезної, вона об'єднувала п’яти сучасних областей: Свердловській, Челябінської, Пермської, Тюменської, Курганської. Бажов був секретарем редакції, завідував відділом листів. Роботи був сила-силенна. Газета тільки, колектив навчався газетного справі й ще шукав, намацував шляху свідомості і тонких почуттів селян. І тому різноманітні форми агітації і кошти залучення передплатників. Зокрема, кращих розповсюджувачів газети преміювали, а читачам, залежно від терміну підписки, вручали те або інше кількість квитків газетної лотереї. У день друку, щорічно, в передовому передплатою районі розігрувалися лотерея різні предмети господарського побуту; серед виграшів були й такі, як кінь, корова, віялка, сепаратор, швейна машинка. У короткий термін молодий колектив знайшов найближче селянському читачеві утримання і .потрібні форми її подання, потрібну мову. Популярність газети росла стрімко. Створювався широкий селькоровский актив. Варто сказати, що минулої осені 1927 року тільки одного Свердловськом окрузі було 540 селькоров. Щоб активізувати кореспондентів і повчити їх газетного справі, в 1925 р. співробітники редакції видали збірку «Сількор ». Відкривався він статтею відповідального редактора Ф. Михайлова «Разом з партією і Радянської владою », де він закликав селькора «бути общественником », «пам'ятати, що сількор… громадський заступник і заступник ». Нехай «газети будуть робити собі самі робітники і селяни » , — писав автор. Вже 1926 року газета, ледь відзначила своє триріччя, отримала майже 69 тисяч листів. У інші дні спадало до 200−225 листів. Наприкінці 20-х Бажов дедалі більше звертається до цієї теми колективізації сільського господарства («У новій селі. Це вже отримали любинцы від своєї об'єднання », 1928; «Дрібниці колгоспної життя », 1928; «Тетянина перевірка », 1929). З ділової зацікавленістю партійного людини вивчає він причини недоліків у роботі колгоспів, наполегливо підкреслюючи, що ключі до рішенню питань колгоспного будівництва — в правильному доборі керівних працівників. Бажов ополчався попри всі, що заважало будівництва нової села. Так було в статті «Оборвем павутиння куркульських пліток «(1929) викривався антирадянський сенс розповсюджували кулаками чуток, що Урал нібито віддадуть американським капіталістам. Роз’яснивши характер політики СРСР, наших відносин із буржуазними країнами, Бажов уклав статтю словами: Павло Петрович згадував: «Упродовж років своїй газетній роботи писав чимало, від передовий аж до простенької інформації «. Літературний значення нарисів про Любиной безсумнівно, хоч і написано їх нерівно. Характерні особливості бажовской манери очеркового листи тут дуже наочні. Майстерне включення статистичного матеріалу, старанно підібраного, поданого впадає і переконливо. Екскурси до минулого краю. Документи сучасності: акти, протоколи, селянські листи. Яскраві картинки життя, побуту селян. Цікаві портретні і пейзажні замальовки. Виразні діалоги з допомогою місцевої діалектної лексики і фразеології. Нарешті, вірші - від повних захоплення «несамовитою новиною «рядків безвісного сільського поета, від частівок, вітали колгоспну новина, до «высиженной на грубці «кулацкой елегії на тему: » …й моя би чіпав ніхто ». Любинские спостереження дали Бажову матеріал для твори «Розгублена смуга », названого автором повістю. Вона друкувалася в «Селянської газеті «восени 1928 року. Вперше образ головний герой твори, глибокого старого, було виведено в нарисі Бажова «Під старими вітряками ». Окремі шматки з «Втраченої смуги «в 1930 року увійшли до книжку «П'ять щаблів колективізації «. У повісті відбито зіткнення нового з колишнім у селі кінця 20-х років й утверджується неминучість перемоги колгоспного ладу. Залишки минулого, убогі, незмінно відступаючі, таки заважають новому. Автор уособлює старе образ дев’яностолітнього Михайли в нас Воинкова. Михайло — колишній кулак. Він зберігав працівників, володів млином, при сім'ї у троє мав земельні ділянки «в тринадцяти місцях «- десятин п’ятнадцять. Похилий вік і неосудність Воинкова, і навіть те, що дружина і вдовая сноха Михайли в нас вступив у колгосп, визначають його становище у артілі - становище утриманці. Сюжет повісті простий: протягом дня старий щокроку з здивуванням і навіть острахом стикається з новим. Вранці Михайла з обуренням спостерігає, як невістка проводить артельную роботу, потім виявляє, що його Карько поведений на збирання колгоспного конюшини. Михайла у селі зустрічає трактор — й у переляку біжить проти. На пустирі будується народний будинок — Михайло поспішає піти й звідси, дізнавшись, що хазяїн вдома — артіль. За околицею старий не знаходить колись разбегавшихся врізнобіч чотирьох доріг: вони перепаханы; тепер одна дорога, з акуратними канавками по узбіччях, пряма, як «выстрелянная », йде полудень. Михайла кричать у розпачі хреститься побачивши цього «мани ». Зустрівши на полі маленьких пацієнтів із дитсадка, він дізнається від керівниці, що це наші діти колгоспників, і квапливо йде. Там, де були його смуги, все переоране, злито до одного масив, і всі - артільне. Ввечері за селом, на Аксиньином бугрі, сидить втомлений, вражений старий і розгублено повторює: «Де мої смуги? У тринадцяти місцях? «Михайла фізично ще міцний. «Кінь конем, жердиной не сшибешь » , — кажуть про неї сусіди. Однак у повісті наполегливо підкреслюється його старече слабоумство. «З розуму наполовину вижив «- читаємо на початку першого розділу. У подальшому це всім поведінкою Михайли в нас. Бажов вірно відбив напрям, у якому розвивалася радянська село кінця 20-х. Неминуче торжество колгоспного ладу стверджується всієї образною системою повісті. Навіть хлопці дитячих яслах грають у «артельную роботу »: дві з обрізками дерев’яних брусків на коліщатах — «трактористи », інші рвуть в канаві траву і стаскивают докупи — йде «прибирання сіна ». Два малюка б’ють грубну заслінку — дають знак починати чи кінчати роботу. Нові початку переможно входить у сільську життя, і гаряче співчуття до ним очевидно. Проте твір є явно «зрушену «картину того, як народжувався і пробивав собі шлях колгоспний лад. Дія повісті віднесено до часу рішучого наступу проти куркульства, підготовки до масової колективізації. Кулаки несамовито пручалися. Тільки 1929 року на Уралі вони зробили 662 терористичні акти. Однак партія прийняла надзвичайні заходи. У боротьбу проти куркулів включилися бідняки і середняки. Куркульство було ізольоване і зламано. У бажовской повісті твердження колгоспного ладу у селі проходить тихо і мирно. Образ дев’яностолітнього, мимоволі безневинного старого просто непридатний для уособлення сил, ворожих колгоспному ладу. Бажов писав: «Те, що особливо зупинило мою увагу, — яка доживає свій століття старий перед величезним артільним полем ». Це ключовий образ для розуміння задуму повісті. Можна зрозуміти письменника: образ подкупающий. Проте у ньому є елементом сумного ліризму. Такий «підводний риф », виявився шляху до здійсненню творчого задуму Бажова. Що було змінити? Виключити мотив старечого недоумства Михайли в нас Воинкова? Однак у цьому випадку була б недоречним його «подорож «по колгоспним владениям, цілком дивними були б його «відкриття »: то артільне, інше, третє. Руйнувався весь задум. Може, зробити, щоб Михайла не був у центрі повісті? Та й у цьому випадку задум розсипався. Залишалося одне: перетворити колишнього кулака в «доживає віку старого » , — старого взагалі, як і вказаний у бажовской формулюванні задуму. Але така перетворення, по суті, і повело автора від основного громадського конфлікту часу, погрожуючи перетворити повість в плаксивий з «зворотним знаком », тобто із жалем про давнини. Людина, уособлює що гине у радянській селі 20-х, міг стати — в повісті чи, в нарисі чи — лише активно чинним кулаком. У Любиной була пожежа, який знищив садиби «перших мужиків по селі «. Вони роз'їхалися по хуторах. Залишився Михайло Воинков — єдиний уламок кулацкого гнізда. Любина виявилася обескулаченной. Бажов не зумів відволіктися від виняткової ситуації. Одиничний факт хіба що заступає существеннейшую бік руху на цілому — найгострішу класову боротьбу з селі. Але крізь якийсь час і в Любиной виявилися кулаки — звичайнісінькі, осатанелые вороги колгоспного ладу синапси і соціалізму. Про це Бажов розповів на минулих нарисах книжки «П'ять щаблів колективізації «. Отже, ситуація, настільки сказавшаяся на художньої концепції «Втраченої смуги », виявилася нежизненной. Наприкінці 1929 року Бажов відправив «Смугу «до наукового журналу «Наші досягнення ». Перед цим він грунтовно переробив її. Вніс поправки. Написав невеличке передмову, у якому, зокрема, підкреслював фактичність твори: «Я дав правдиве зображення те, що бачив протягом років… », «Не змінені навіть деякі імена ». Як заключній глави використали на кілька переробленому вигляді нарис «За рік », опублікована «Селянської газеті «у листопаді 1929 року. Уточнив Бажов жанрове визначення твори: повість стала нарисом. Через війну правки «Розгублена смуга «стало кращим, але корінна її слабкість залишилася. Хоча у новому варіанті вилучено прямі свідчення про слабоумство старого, це змінило сутності образу: поведінка Воинкова всетаки свідчило, що він «вижив з розуму ». Всупереч сподіванням Бажова, редакція переслала рукопис А. М. Горькому в Сорренто, а ще через кілька днів автор отримав її обратно-с поправками Горького. Напрочуд цікаві ці горьківські поправки в нарисі «Розгублена смуга ». «Розгублена смуга «дає цікавий матеріал для спостережень над принципами використання Бажовым фольклорних текстів у роки. Цей період для нього та його часом поглибленого пізнання властивостей і особливості народного мовлення й поступового формування цій основі власного мовного стилю. Своєрідність бажовской манері листи вже у ранньому творчості надавали народно-поэтические кошти художньої виразності і зображальності, і навіть просторічні і діалектні елементи. Бажов вже володів мистецтвом живопису словом. Портретно-психологические і пейзажні замальовки йому, безумовно, вдавалися. Той-таки напівбожевільний «старий перед величезним артільним полем «- це незабутня. Картина артільних полів в «Втраченої смузі «дуже хороша: у ній передано невтримне буйство сил оновленої землі, їх торжество. Вдавалися Бажову і образы-характеры, — нехай поки переважно статичні. Але вільно володів Бажов засобами типізації лише документальних жанрах. Інколи вона міг уникнути влади безпосередніх спостережень, піднятися з них і тому які вдалися частковості не вмів підпорядкувати загальному. Бувало й отже висловити громадський сенс одним і тієї ж явищ йому вдавалося публіцистичними засобами — і вдавалося образними. Так було в нарисової книзі про село Дюбиной, на відміну повісті «Розгублена смуга », боротьба за колгосп відображена правильно й вірогідно. Тому, вважаючи вірним висунутий нами теза, що Бажов-журналист часом було від одиничного факту і це утрудняло йому насичення суть, в сенс громадського явища, ми водночас думаємо, що пояснення особливостей «Втраченої смуги «і взагалі деяких ранніх творів Бажова має бути розширене. Вочевидь, захопленість задумом, що виникли з неповного, недостатньо широкого бачення деяких явищ дійсності, тоді могла ще виманювати увагу журналіста від істоти реальних життєвих процесів. Отже, втілення художнього задуму Бажову який завжди вдавалося підпорядкувати з того що вона вже вивчав і знав про закономірності життя. Але це можна було авторської позиції Бажова бути гранично ясною. Понад те, його творчості мало яскраво виражений більшовицький, наступальний характер. «Важку, захоплюючу, — за його словами, — дорогу «газетяра Бажов не вважав ще для себе дорогий у літературу. Але аналіз його виступів у газеті дає уявлення про те, як і невтомній роботі в ім'я спільних із народом великих цілей, в повсякденних й іноді болісних пошуках в журналіста Бажове народжувався художник. Бажов не мав, якою мірою їй необхідна майбутньої робота в «Селянської газеті «, її мільйонна аудиторія і багатотисячна армія селькоров.

СЕРЕД УРАЛЬСЬКИХ ЛИТЕРАТОРОВ.

" П’ять щаблів колективізації «- перша і нарисова книга Бажова про сучасність. І на і після він випустив п’ять журналістських книжок, але не всі вони були присвячені минулому, всі можуть бути осмислені як частини, уривки великого циклу про підготовку і здійснення соціалістичної революції на Уралі й у Сибіру. Твори різножанрові, сюжетно далекі одне від друга, та все ж пов’язані життєвим матеріалом, а головне — ідеєю. Історичний минуле завжди глибоко цікавило Бажова. Революція і громадянської війни поглибили його інтерес. У «Селянської газеті «в 1928 року публікувався нарис Бажова «Карта «Дубинщины «- повстання селян Зауралля в 1763 року проти монастирського кріпацтва. У 1929 року надруковано нарис «Туринское повстання «- про кулацком бунті 1919 року. 1925;го року у журналі «Товариш Терентій «(№ 23) під псевдонімом Старозаводский Бажов опублікував нарис «Морока синя «- щодо відкриття 1702 року служивими людьми Арамильской слободи Сергієм Бабиным і Кузьмою Сулеевым Гумёшевского меднорудного родовища, знаменитих згодом Гумёшек, чарівних володінь Хазяйки Мідної гори. У тому ж 1925 року у журналі «Колос «був надруковано нарис «Давні жителі Уралу ». Він присвячений марийцам, предки яких населяли райони Західного Уралу у минулому. Ці дві нарису відбивають давній інтерес письменника до своєї історії освоєння російськими східних районів країни. Ми зможемо переконатися, що у про свої твори Бажов звертався, і до подій пізнішої історії країни, до перших кроків робочих Уралу в класову боротьбу («Уральські були », 1924). Але сьогодні, в побіжному огляді раннього творчості Бажова, є сенс вказувати назву книжку «До розрахунку! «(1926), присвячену зображенню страйку сысертских робочих 1905 року. І на минулому трудящі Уралу змушені були вдаватися до найгострішою формам боротьби: бунти, повстання був у цьому краї явищем постійним. У Селянської війні під керівництвом Омеляна Пугачова взяли участь і кріпаки робочі. Однак те час повстання ще мали пролетарського характеру і стане зрозумілим, не приносили полегшення народу. Сысертская страйк 1905 року, у принципі, виступом нових типів. Втім, яка написала книжку розумів слабкості й цього страйку: вони позначились в самому образі організатора її студента Девяшина, — образі незрозумілому, суперечливому. Після книжки «П'ять щаблів колективізації «Бажов, звертаючись до більш близькому минулому, в 1933 року у свердловськом журналі «Штурм «(№ 9−10) опублікував нарис «У кадетської фортеці «, про події, безпосередньо попередніх 1917 року. У ньому виразно виявляються два табору. З одного боку, застарілі «батьки міста «Камышлова, які відзначають з сумом: «Злим нині народ став », які змінили їх «діячі «нового складу, які, в передбаченні небезпечних подій, «збивають «людей «свого стану «в кадетську партію. З іншого — змучений імперіалістичної бойнею народ, кращі представники котрого також об'єднуються для майбутніх класову колотнечу. Це — реальні історичні особи: політичний засланець П. М. Подпорин, згодом одне із організаторів і перший у командир полку Червоних Орлов; слюсар У. Д. Жуков, член РСДРП, пізніше комбат у тому 283-м полку; рабочий-кожевник М. А. Удников, в 1918 року військком полку. Вони залучили Бажова до революційної роботі. Завдяки впливу їх Бажов вступив у більшовицьку партію. Багато пізніше, в 1946 року, Павло Петрович писав До. У. Казанцевой, що У. Д. Жуков, її батько, був одним із «дивних представників пролетаріату, які, будучи самі неписьменними і малограмотними, відкрили мені, інтелігентові на той час, правильний шлях у життя… ». Автор наново відредагував нарис в 1950 року й під заголовком «Суперечка про віршах «увімкнув у збірник «Уральські були ». У 1934 і 1936 роках Свердловська книжкове видавництво опублікувало историкодокументальні книжки Бажова «Бійці першого призову «і «Формування на ходу ». У обох творах розказано у тому, що з робочих уральських підприємств, селянської бідноти, з повернулися з імперіалістичної війни фронтовиків, і навіть середняцької частини селянства створювалися спочатку красногвардейские добровольчі загони і дружини, які здійснювали революційні зміни. Потім з червоногвардійських загонів в кровопролитні бої проти дутовцев, бело-чехов, колчаковцев саме у ходу формувалися регулярні червоноармійські частини — 253-й і 254-й полки 29-й дивізії, котрі входили у складі 3-й армії. Бажов, учасник цих подій — секретар партосередку штабу дивізії і редактор дивізіонної газети «Окопна щоправда », виходячи з особистих спостережень і спогадів численних учасників подій простежує і саме процес створення, і подальший бойової шлях полків — «близнюків ». Простежує доти, що вони, дравшиеся спочатку на Східному фронті, та був одного польському, інший — на врангелевском, понесшие величезних втрат, але остаточно переможні, влилися до інших сполуки Червоною Армією. У обох книгах наочно показано вирішальна ідейна, організаторська роль Комуністичної партії, у громадянської війни. Книги Бажова формування уральських полків РСЧА — дослідницькі. У них використано, зокрема, дуже багато статистичних даних, аналіз яких переконливо пояснює «лінію «різних громадських груп, і своєрідність їхньої поведінки саме у Уралі в передреволюційні роки й у громадянської війни. Такі книжки міг створити людина, володіє вже марксистської методологією історії. Короткий огляд досказовых творів Бажова можна завершити згадуванням повісті «За радянську правду ». Видана вона у 1926 року, але, маю на увазі событийно-историческую спрямованість книжок Бажова 1924;1936 років — від показу сысертских «розрахунків з мелочишкам «із місцевими «барами «до зображення загальнонародної збройної боротьби за соціалізм, очоленої російським робітничий клас, — доцільніше сказати неї тут, наприкінці огляду. У основу повісті покладено одна «сторінка «діяльності партизана, организатора-подпольщика Кирибаева (Бажова) на теренах білогвардійських військ у Сибіру 1919 року. Чому у роки, коли Бажов був поглинеться суто сучасними, сьогоднішніми справами, перебудовою життя уральської села, він зайнявся історією? Звісно, Бажову і наодинці потрібно було глибше осмислити і далеке недавній минуле, ще, він, жагучий категоричний пропагандист соціалістичної новини, вважав за необхідне розповісти народу, як жили трудящі у давньому же Росії та якою ціною здобута нове життя. Тут треба врахувати особливості культурної революції й літературного життя ЄкатеринбургаСвердловська 20−30-х років і зрозуміти місце Бажова у ній. Бажов повернулося на Єкатеринбург, коли народ у напруженому праці відновлював господарство країни. Почалася культурна революція… Тисячі людей потягнулися до пера і папері. Їм хотілося розповісти про велич повсякденних справ народу. Але навіть серед людей, що прагнули літературному творчості, й такі, які сприйняли щось від численних літературних груп, і групочок, в передреволюційні роки претендували на «переворот мистецтво ». Як і інших містах, в Єкатеринбурзі існувала організація Пролеткульту. Вона опинилася розплідником багатьох фальсифікаторів мистецтва й тих, хто ширмою «художньої «діяльності прикривав спроби протягнути буржуазні погляди. Прикметний факту виникнення уральських літературних журналів. З березня 1923 року у Єкатеринбурзі виходив щотижневий (в 1925 рокудвотижневий) журнал «Товариш Терентій ». Бажов, за його словами, «теж починав у «Товариші Терентії «. Назва журналу відбивало претензію програмність. Художнику А. Парамонову запропонували терміново «намалювати типового уральського робочого «для обкладинки нового журналу. Він поїхав на завод «Металіст «та завдання на відповідності зі своїм поданням про типовому уральському пролетарі. Бажов з цього приводу зауважив: «По одязі він мало був що основного робочого старих уральських заводів — на доменника чи пудлинговщика… ». Парамонов не запитав прізвище робочого, але запам’ятав, як зверталися щодо нього інші: товариш Терентій. Редакції видалася типовою і форма звернення. Ось і вирішили назвати журнал: «Товариш Терентій ». З цією малюнком на обкладинці він видавався майже рік. Журнал був дуже строкатим за змістом: там знаходили місце і поточна політична інформація, й різні ювілейні нотатки, і останні вісті науку й техніки. Але переважали літературні матеріали: розповіді, шматки з повістей і драм, вірші, був відділ сатири і гумору. Журнал багато було слабкого, а часом друкувалися і - м’яко висловлюючись — аполітичні матеріали. Але попри всі недоліках перший уральський літературний журнал був реальним кроком до об'єднання літераторів величезної території Уралу. Важливо те, що у журналі систематично публікувалися твори кращих радянських письменників минулих років: Дем’яна Бідного, Ю. Либединского й О. Невєрова, М. Асєєва і З. Клычкова, М. Ляшка і М. Кольцова, А. Жарова й О. Безименського, І. Ільфа і Зс. Іванова, Ал. Толстого й О. Серафимовича. Маяковський друкувався в «Товариші Терентії «з першого числа. Журналу належать перші публікації його віршів «На землі світ, у человецех благовоління », «Газетний день », статей «Чи можна стати сатириком? », «Агітація і реклама », «Дрібний неп », «Про дрібниці «. У «Терентії «Бажов надрукував чотири своїх твори. У 1924 року у травневих числах з’явилися дев’ять нарисів Бажова під загальним заголовком «Із свіжих уральських бувальщин », що склали першу його книжку, у тому року випущену незадовго доти створеним (1920) місцевим видавництвом. Бажов вважав «Уральські були «першим письменницьким чи «майже письменницьким «своїм твором. «Уральські були «- те й соціально-економічні нариси, і нариси заводського побуту і психології сысертских робочих. Бажов непросто краще від своїх попередників у літературі знав життя дореволюційних уральських робочих, але по-новому осмислив її й відбив з позицій комуніста. Від книжки «Уральські були «тягнуться численні нитки до «Малахітової шкатулці «. Батьківщина образів і сюжетів довоєнних бажовских сказов-не лише Полевской завод, де хлопчик Бажов слухав У. А. Хмелинина, а й увесь гірський округ. Дитинство Бажова проходило то Сысерти, то Полевском. Розповіді «про мідної горі «він чув од бабусі та батька ще дитинстві. Полевское і Сысерть є місцем дії багатьох його розповідей. Окремі факти, події, відбиті в нарисах, стали відправними для створення розповідей чи увійшли до них як суттєві складові елементи. Спільними для обох книжок є позиція автора у висвітленні даної явищ дійсності, частково — коло образів. У «Уральських былях «вперше з’явився образ Скляночки. Це — одна з прізвиськ Хмелинина-Слышко. Наводиться його гостра репліка в нарисі «Бари ». У нарисі «Робітники та службовці «- у тому, як дід знайшов величезний золотий самородок і є були наслідки знахідки, — можна знайти фабульна схема розповіді «Важка витушка ». Від діда Слышко ведеться розповідь майже переважають у всіх довоєнних розповідях Бажова. У розділі «Споконвічні «розповідається про «дикої, дурної «боротьбі між співвласниками заводів — Соломирским і Турчаниновой; цей матеріал використаний у «Трав'яний западенке ». Факти з глави «Турчаниниха », що характеризують морального образу барині, позначилися в розповіді «Марков камінь ». Є переклик між описом процесу углежжения у розділі «Заводські «й у розповіді «Живинка у справі «. Образ Семеныча (оповідь «Про Великого Полоза ») перегукується з главі «Чертознаи ». На одні й самі спостереження спирається розділ про «інституті учнівства «у розділі «Спичечники і кустарі «і розпочинається історія майстра Данила («Камінний квітка »). Розповідь «Приказчиковы підошви «перегукується з главою «Розрахунки по мелочишкам ». З одним і тієї ж явищ минулого виникли образ «заводського розбійника «Агапыча і образи Матвія і Дуняхи («Котячі вуха »). У «Уральських былях «відбір классово-характерных чорт яскраве їх індивідуалізація з допомогою точно знайденою деталі - хороший приклад типізації у художній нарисі. Палка авторська зацікавленість, пронизуюча нариси, яскрава емоційність викладу, пофарбованого то добрим, співчутливим гумором, часом і гірким, то гнівною іронією, — все це дає особливу яскравість першої бажов-ской книзі. Разом твори пролетарських письменників — А. Бондина, Я. Кряжу (Кобелєва) та інших — книга П. Бажова активно протистояла тим, з його характеристиці, «кровозмісним новел », що від часу з’являлися й у «Терентії «. Перша книга Бажова, хоча відбивалося у ній минуле, «як не глянь «була дуже сучасною книжкою борця за майбутнє. Розвиток письменницького обдарування Бажова були зійти нанівець після виходу «Уральських бувальщин ». Якщо художньому відношенні мало цікаві историкодокументальні нариси «До розрахунку! », «Бійці першого призову », «Формування в процесі лікування », так, напевно, насамперед тому, що «мистецтво «у яких стримувалося завданнями, поставленими перед автором організаціями, для писалися названі книжки. Письменник згодом розповідав Л. І. Скорино на роботу над книгою про бійців першого призову: «Першу главу я засвідчив у комітеті з історії громадянську війну: «Це, звісно, ми піти неспроможна. Воно ви із віршами… нам точніше треба, документальне ». Безсумнівні, проте, художні достоїнства нарисів «За радянську правду », «Суперечка про віршах », «Через між ». Виділимо у яких те що зазначено розвиток Бажова-художника І що згодом полегшило йому перехід жанру розповіді. У автобіографічної повісті «За радянську правду », яку ми можемо вже говорили, Бажов, малюючи особливий побут жителів села, котрі втекли у Сибір з західних губерній від «утискання «за віру, дає повну волю своїм давнім фольклорно-етнографічним нахилам і знанням. Письменник відтворює своеобразнейший мову бергульцев, що становить собою незвичайну суміш чорт місцевого російського говору, української, навіть польського, і з бросающимися правді в очі численними вкрапленнями з старообрядних «святих «книжок. У першому видані навіть заголовок книжки відбивало диалектную форму определения-прилагательного стисло формі: «За советску правду! «- це постійний заклик «могутнього й веселої ведмежатника «Андрія, партизана, загинув у першій же його герці з білогвардійцями. У нарисі «Суперечка про віршах «дотепно побудований сюжет, заснований реальному подію. На благодійному вечорі в Камышлове місцева гімназистка, «дівиця міцної купецкой выкормки », читає мілітаристське вірш. Це призводить різку словесну перепалку між обуреної «галеркой », зайнятою робітниками, та глядачами перших рядів — чиновниками і «тыловыми мародерами », зацікавлені у продовженні війни. Бажов лаконічно і дуже виразно передав накаленность громадської атмосфери, граничне загострення класових суперечностей у Росії третьому року імперіалістичної війни. У творі є дуже важливий підтекст, підкреслений заголовком — «Суперечка про віршах »: якщо вірші можуть викликати настільки гострі зіткнення людей, отже, поезія служить тому чи іншому класу, вона партийна. У нарисі привертає увагу майстерність автора у створенні психологічного портретаі сатиричного, і позитивного. Повість «Через між «начебто випадає з огляду досказовых творів Бажова, вона побачила світло вже по смерті письменника. Але для характеристики розвитку Бажова цей витвір має принципове значення. Історія така. У на самому початку 1930;х Павло Петрович виїжджав для будівництва целюлозно-паперового комбінату на Камі. По живим спостереженням письменник і почав працювати. Ні характер, ні жанр речі Бажову тоді ще було зрозумілі. Книжка не вийшла. Автор закинув цю роботу і повернувся до неї лише за п’ятнадцятій-шістнадцятій років, аби включити в збірник «Уральські були ». Тільки 1950 року твір одержало заголовок, і навіть жанрове позначення — повість, яке, втім, в друкований текст не ввійшло. Впевнено виписані характери, показане розвитку, — коштами Німеччини та портрета, і діалогу, й у діях персонажів, й у їх взаємних оцінках; чітко зазначений початок основного конфлікту, цікаво намічений сюжет, точний язык-таковы гідності твори. Але три глави, опубліковані 1951 року, містять лише експозицію і сюжетну зав’язку розповіді. Дія належить до 1929 року. Маскирующийся кулак Поскотин, відчуваючи, що потрібно терміново «розв'язатися «із рештками господарства, розраховує продати будинок під контору планованого будівництва. Для цього він він входить у змову з іншим колишнім кулаком, Преснецовым, які опинилися числі людей, посланих для попереднього ознайомлення з наміченої для будівництва майданчиком. Батрачка Поскотина, Фаїна Рубльова, вдова красногвардейца-бронницкого робочого, підозрює, що кулаки готують якусь «підлість Радянської влади ». За порадою комуніста Івана Ко-четкова, бакенщика, вона в окружної центр, в партійний комітет, щоб викрити куркулів. На цьому обривається повествование.

Авторська заявка тут дуже значна. Але тим паче очевидна незакінченість твори. У написаних розділах не завершено навіть стрій протиборчих таборів. Кочетков і Фаїна домовилися лише перший кроці побороти куркулів. Головні сили — «місто », партійна організація-• ще почали працювати. Ще не розпочали діяти ні Поскотин, ні Преснецов. Та що немає будівництва, їм, по суті, нічого робити. Тільки намічаються і стосунки Івана Канівця та Фаїни. [pic].

П.П.Бажов над роботою. Свердловськ. 1946 р. Щоправда, для підготовки тексту до друку, у 1950 року Бажов спробував надати твору деяку завершеність. Їдучи до міста, Фаїна каже Кочеткову: «Вирішилася я! Переступлю сільську між ». Ці останнє слово тексту — про рішення Фаїни вирватися з осточертелого кола нав’язаних їй обов’язків і залежностей, побоювань і страхів, всього, що пов’язано в її поданні з одноосібної сільської життям, були лише, так сказати, сигналом вступу героїні до боротьби і поштовхом до подальшому розвитку дії творі загалом. До речі, це слово вписані чорнилом — рукою автора — у початковий машинописний, пожовклий від часу текст. Але її подальшого розвитку розповіді також не пролунало: у письменника при цьому не залишилося часу. Можливі були варіанти потепління, що конфлікту, підказані дійсністю початку 1930;х. Одне з них: будівництво целлюлознопаперового комбінату — варіант, найбільш природний по «вихідним даним »: арена — заводська будівельний майданчик. Інший: боротьба у селі за колгосп. Могло бути корисними і якесь переплетення обох варіантів. Письменник ж обрав саме що здається менш імовірною — сільську лінію розвитку сюжету. У чому причини зупинки у роботі Бажова над повістю «Через між «на початку 1930;х? Бажов писав, що він «готував матеріал для книжки про Червонекамске, але ці будівництво так затяглося, і виявилося таким негативним прикладом, який варто було показувати ». Адреса будівництва був цілком ясний: «багатоводна північна ріка », будівництво паперової фабрики, близькість великого міста. Кожен уралец безпомилково визначить: Кама, Перм, будівництво Камського целюлозно-паперового комбінату. Зняти ці точні ознаки місця Бажов геть немає міг ні за характером власного творчого досвіду, ні за характером конкретного завдання, з яким він приїжджав з цього будівництво від Свердловського відділення Гослестехиздата, де він тоді працював редактором відділу. Він доки бачив можливості абстрагуватися від котрі постали проти нього фактів (комбінат став до ладу в 1936 року) та продовжити твір оскільки підказували не місцеві, а країни типові умови індустріалізації. Додамо, як і повість «За радянську правду «обривалася там, де начебто мали розгорнутися дії партизанського загону. Але де вони розгорнулися. Пізніше Бажов писав, що загін був розгромлено в томському урмане. Отже, й у долі загону письменник не побачив нічого показового. Бажову-литератору незалежності до середини 1930;х явно заважало неухильне дотримання фактичності. Разом із великими труднощами переходив від принципів, і навичок типізації, звичних і природних в документальних творах, до типізації, що вимагає вимислу, творчу фантазію. Глави незавершеним повісті «Через між «свідчили у тому, що Бажову залишалося зробити у цьому напрямі останні кроки. Кінець 20-х — початок 1930;х — час мобілізації всіх сил країни на виконання грандіозних завдань першої п’ятирічки, час нечуваного по напрузі трудового пориву народу, стрімкого ривка у майбутнє, час найгострішої класової боротьби. Воістину величним був ентузіазм, трудовий подвиг десятків мільйонів людей, повсякденно і свідомо отказывавших собі у необхідному в ім'я великої мети. У ті такі легендарні роки Урал був переднім краєм боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни. Тут споруджувалися такі промислових велетнів, як Магнітогорський металургійний і Березниковский хімічний комбінати. Челябінський тракторний і Уральський завод важкого машинобудування. Для другої половини 20-х примітні серйозні зміни у літературного життя краю. Після розвалу «Улити «(1923) якось так непомітно зникли з поетичного обріїв та учасники її. «Мартен «і літературна група «На зміну! «породили Уральську асоціацію пролетарських письменників (1926). До III конференції Уральській асоціації пролетарських письменників (1931) у ній входило вже зібрано понад сімсот. А людство, возглавлявшие УралАПП, повторювали помилки керівництва РАПП. Сумнозвісні рапповские гасла підхоплювалися тут й проходили у життя з великим ретельністю. Без необхідної у справі обачності «набирали «дуже багато «письменників », а проведеними по тому чистками, так само необачно і найчастіше необгрунтовано, виключали сотні людей. Багато молоді й здатні літератори за помилкові виступи (часто — несправжніх помилкові) піддавалися такою серйозною «навіюванням », що назавжди кидали перо. Рапповские керівники ігнорували наполегливі партійні вказівки необхідність турботливою виховної роботи з творчими кадрами. Та все ж не хибними настановами й не порочної практикою керівництва РАПП визначався зміст і характер літературного руху на цілому, а щирим і гарячим прагненням більшості його служити своєю творчістю будівництва соціалізму. Про це переконливо свідчать численні вірші, нариси, розповіді, друкувалися в уральських журналах минулих років. Висвітлення життя новобудов було головним змістом журналів. Уральські літератори намагалися оперативно відгукуватися на вимоги життя. Так було в у відповідь постанову партії «Про виданні «Історії заводів «вже у 1932 року у журналі «Штурм «опубліковано перша з робіт цієї серії - «Історія Надеждинского заводу ». Друкувалися нариси інших уральських заводів. Серед письменників Свердловська Бажов був у своєрідному становищі, почуваючись ні впевнено. І він дедалі активніше брав участь у літературного життя Уралу. Свідченням є та її рецензії початку 1930;х, зазвичай, друкувалися під псевдонімом Чипонев («Читач мимоволі «). «Вірші на різні потреби «- так називається рецензія на книжку колишнього «улитовца «М. Черниша «Вірші про прозі «(1930). Бажов називає автора «строчкогоном «який «може, певне, на тему дати вірші будь-якого роду, не соромлячись ані за розміром, ні дрібними деталями ». Бажов обрушується на вірш «Венеціанський мотив «за взірець «бадьорій лірики ». Черниш ніби забув про італійських фашистах, орудующих «свистячої гумою », про ув’язнених в фашистських в’язницях рабочих-коммунистах. «Зображати нинішню Італію… скопищем забавляющихся гондольєрів, вздыхающих синьорит… — це отже абсолютно щось розуміти ні з політиці, ні з поезії «, — робить висновок рецензент. Виступи Бажова носили бойової, наступальний характер. Проте за одному їх позначилося вплив негативних аспектів «лінії «РАПП. Ми маємо у вигляді рецензію Бажова на рукопис нарису З. Шмакова «У непогожу осінь ». Рецензія відбивала думки й настрої, на той час характерні для автора. І все-таки в невиправдано різкому тоні статті позначилося, швидше за все, колективне думка редакції, членом якого був Бажов 18. До опублікування Постанови ЦК рапповцы наполегливо підкреслювали, що вони — єдині провідниками партійної лінії у літературі. У цій затвердженні було чимало правди. У 20-ті роки «партія всіляко допомагала створенню й зміцненню особливих пролетарських організацій у галузі літератури і мистецтва у цілях зміцнення позицій пролетарських письменників та митців ». На цьому випливала переконаність Бажова у своїй правоті щодо оцінки нарису З. Шмакова. Постанова партії «Про перебудові літературно-художніх організацій «призвело до корінному зміни умов розвитку нашого літератури. У 1933 року зі сторінок «Штурму «з'явилися дуже симптоматичних промови характері літературної критики: «Завдання не у цьому, щоб бити і добивати, суть у тому, щоб поправляти, виправляти ». У 1934 року Бажов написав дві рецензії, різко які від попередньої. При тієї ж пристрасності, бойовитості вони обгрунтовані, переконливі. Рецензія «Каламутна вода «присвячена роману М. Ловцова «Канал «(вид-во «Московське товариство письменників »). Бажов критикує автора за «вульгарщину, несмак », надумані характери, фальшиві ситуації, за незнання материала21. Так само суворому розбору піддав Бажов роман До. Шарова «Болыпаком ». У рецензії «Справжні герої «Бажов оголює політичну, мовну, естетичну малограмотність автора. Відзначивши, що часопис «Літературний критик «лише посміявся над нездорової еротикою романіста, Бажов вважає таку реакцію недостатньою і вимагає з’ясувати, як подібне твір могло побачити світ. Вимога правдивості мистецтво та авторською відповідальності перед читачем — головна складова бажовских рецензіях. Бажов послідовно боровся проти дрібної натуралістичною псевдоправды у 17-их літературних творах, яка затемнює, спотворює велику правду соціалізму. У 1946 року у статье-письме до редактора свердловской обласної газети «Уральський робочий «Бажов так виклав своє розуміння його обов’язків критика стосовно письменникам: «Літературна критик у нашій країні покликана допомогти літераторам дати раду складних явищах життя, освоїти що відбуваються громадські процеси, своєчасно зазначити помилки, доручити шлях, враховуючи особливості, здібності автори і накопичений їм досвід. Але зробити це може лише авторитетна принципова критика… Така сама критика, яка ухиляється від рішення основних питань, підміняючи їх загальними міркуваннями, що сьогодні каже одне, а завтра намагається від надання цього відмежуватися, але з і чесно, а шляхом прохідного удару… може лише дезорієнтувати письменника. Така критика потрібна нам… ». У рецензіях Бажов залишається настільки ж принциповим, гострим, як та інших своїх виступах, — залишається бійцем. І на вищого рівня притаманні Бажова чудові його: » …спокій будь-коли вважалося, не вважається спеціалістом і нічого очікувати вважатися позитивних якостей радянських критиків ». Рецензії Бажова-это як роздуми про письменницький труд, про місце й ролі письменника, у народу, а й роздуму себе, про своє шляху й місці в літературі. Найважливіших поворотів цьому шляху не міг передбачити. Проте талановитої журналістської роботою, усім своїм змістовної, часом до крайності напруженої життям Павло Бажов було підготовлено до великим творчим свершениям. Але він, ні оточуючі доки підозрювали про этом.

" МАЛАХІТОВА ШКАТУЛКА «.

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ. ЗАДУМ КНИГИ.

[pic] Успіхи соціалістичного будівництва ставили, нові завдання перед діячами літератури. Огромнее значення набувала боротьба за народність мистецтва. Різні боку проблеми народності його з’ясовувалися в найгостріших дискусіях 1930;х — про літературному мові, про формалізмі, вульгарному социологизме, про методі і мировоззрении.

Из досвіду радянської літератури природно виросло визначення соціалістичного реалізму як його творчого методу. Воно розширювало можливості художнього освоєння дійсності, величезною мірою сприяло подальшому розквіту соціалістичного искусства.

Все це діялося з участю Бажова і прямий стосунок для її діяльності. Проте Бажов не вірив у свої письменницькі можливості. Велике на повагу до російським класикам, що з дитинства в Бажове, захоплення ними заважала їй. «Мені звання письменника стояло дуже високо, і зробив висновок, що тягнутися у цю бік в мене й сил немає, і можливості має, і тож будь-коли думав, що це коли-небудь доведеться писати » , — згадував Бажов в 1950 году.

В 1936;му Павлу Петровичу йшов 58-ї рік. Середина 1930;х виявилася для нього часом важким. У 1934 року «не пішла «робота над книгою про камському будівництві. У 1935 року трагічно загинув син, дев’ятнадцятирічний Олексій… Було чого зігнутися, особливо літній людині. Але Бажов не було зломлено і согнулся.

В лютому 1936 року звернувся до Літературний інститут ім. А. М. Горького з проханням зарахувати його за заочний відділ. У заяві Бажов перерахував свої тогочасні книги й у своїй додав: «Усе, це найпростішому мемуарному роді, — «чому свідок у житті був ». І далі: «Претендувати з такою продукцією літописного порядку звання члена і навіть кандидата ССП я вважав не вправі, тому при перереєстрації не подала заяву «(в письменницьку организацию.-М. Б.)… «Настільки все-таки грамотний, щоб усвідомлювати свою літературну безпорадність… тому хотілося б систематизувати шматки своїх литзанятий відділенням прози » .

В липні 1936 року Бажов був зарахований до інституту за представленими їм книгам «До розрахунку! «і «Бійці першого призову » .

В умовах величезних успіхів соціалізму у роки посилився загальний інтерес до минулому країни, народу. Партія залучила увагу громадськості до розвитку історичної науки. М. Горький, з допомогою ЦК ВКП (б), виступив ініціатором видання таких серій книжок, як «Історія фабрик і заводів », «Історія громадянську війну ». Одне одним з’являлися у різних жанрів твори красного письменства на історичні темы.

Всеобщий інтерес історичного минулому викликав у країні широке увагу до народно-поэтическому творчості, до своєї історії народної культури взагалі. Відомий фольклорист М. П. Андрєєв писав там про 30-ті роках: фольклорних «збірок з’являється дуже багато, як ніколи раніше, навіть у «золоте століття «російської фольклористики, у роки ». Це було відбитком незвичайного розквіту самого народнопоэтического творчості полягає і призову А. М. Горького на Першому з'їзді радянських письменників збирати фольклор, вчитися у ньому, обробляти його; великого художника нагадував літераторам, що «початок мистецтва слова — у фольклорі «.

Бажов нагромадив дуже багато фольклорних творів. Щоправда, його дореволюційні записи, які становлять, як писав письменник, шість зошитів, було втрачено за роки громадянської війни, але що збереглося в чіпкою пам’яті Бажова. І нагромадилася безліч нових записів — і фольклорних, і просто мовних — особливо у результаті роботи у «Селянської газеті «.

В кінці 1936 року з’явилися торік у друку перші чотири розповіді, які поклали край початок знаменитому збірки «Малахітова шкатулка ». Пізніше У. Про. Перцов, першим писав про уральських розповідях у центральній друку (він теж знав їх лише з публікаціям, а й у рукописи «Малахітової шкатулки »), дуже точно помітить, що вона Бажова була хіба що передбачено Горьким.

" Малахітова шкатулка «виявилася прекрасної несподіванкою всім, не виключаючи її автора.

История створення і відстежуючи публікації «Малахітової шкатулки «сповнена драматизму. У долі книжки, її автора відбувалися абсолютно непередбачувані повороти. Робота над розповідями могла, здавалося, зовсім припинитися… Але раптом — повне, світле, яскраве торжество. І - цілком оглушлива слава.

Обстоятельства, що спонукали Бажова до визначення розповідей, були такі. Свердловська книжкове видавництво розпочало випуск збірника «Дореволюційний фольклор на Уралі «. Бажов запропонував упорядника збірника У. П. Бірюкову «записані з пам’яті «уральські робочі розповіді. Згодом він розповідав звідси: «Перша моя публікація розповідей викликана була саме цим фольклорним збіркою — бирюковским. Бірюков зібрав збірник. Але він увів у нього те, що зазвичай в фольклорні збірники поміщалося: пісні, загадки, казки, — побутові, переважно, їх варіанти. Фактичним редактором була Блінова. Вона порушила питання: чому немає робочого фольклору? Володимире Павловичу відповів, що таке матеріалу немає у його розпорядженні, що він його ніде неспроможна знайти. Мене це зачепило: як так-рабочего фольклору немає? Я сам хоч греблю гати цього робочого фольклору чув, чув цілі розповіді. І я вигляді зразка приніс їм «Дороге ім'ячко ». Це був перший бажовский оповідь. Далі пішли решта 2 — до тієї ж книги.

" Малахітової шкатулкою «Бажов ввійшов у радянську літературу як із видатних її майстрів. 29 березня 1939 року його прийнятий у Союз радянських писателей.

Однако, публікуючи перші розповіді, і редакція журналу «Червона новина », і упорядник, і редактор свердловського сборника-все розглядали розповіді як фольклорні твори. У бажовском передмові до журнальної публікації й з тексту розповідей тлумачення як фольклорних записів цілком недвозначно. Характерна, наприклад, бажовская виноска до речі «русьски »: «Сказитель вимовив слово «російське «м'яко — русьски, — як і у Полевском заводі «.

Правда, невдовзі виявилося, що хтось сумнівався в «фольклорності «розповідей Бажова. Павло Петрович згадував: «Покійний Дем’ян Бідний якось при зустрічі… говорив, що він врятував мене розгромної статті, яка готувалася після першого появи моїх розповідей в «Червоної новини » … Передбачалося «обробити «мене, як «фальсифікатора фольклору », але утримало вказівку Дем’яна Бідного на книжку Семенова-Тян-Шанского, де дано досить велике примітка про легендах гори Азова, які, мовляв, Бажов міг чути » .

Безупречная сумлінність Бажова історія опублікування перших розповідей підтверджується документально. У його вступної статті до розповідям в «Червоної новини «читаємо: «За років, звісно, пам’ять неспроможна зберегти всі деталі. Збереглася лише фабула, загальний стиль оповідача й окремі, найбільш що запам’яталися висловлювання. За цією гілок т. Бажов і відтворює що з «таємних розповідей «Хмелинина ». І далі: «У наведених розповідях неминучі елементи імітації «. У передмові Бажова до першого видання «Малахітової шкатулки «говорилося у тому же.

Возникал питання, можна було в тих поясненнях, які дав письменник, вважати надані ним розповіді фольклорними записами. У цьому вся сумнівався і він, що зрозуміло з його застережень, наведених вище. Але матеріали, представлені Бажовым, надзвичайно яскраві, оригінальні, художня цінність їхня була очевидна, а які були записи робочого фольклору вкрай нечисленні. Зрозуміло загальне бажання — і редакції журналу «Червона новина », та редактори Свердлгиза, й упорядника збірника «Дореволюційний фольклор на Уралі «- надрукувати розповіді як твори устно-поэтического творчості уральських робочих, тим більше автор дав привид такого розуміння розповідей, які фольклорна основа була несомненна.

Первая публікація розповідей Бажова як творів усної творчості уральських гірників викликала у 17-их літературних колах певні розбіжності. У критичній літературі, попри коливання багатьох авторів, нерідко відбивалося неправильне уявлення про Бажове як «записывателе «фольклору. Навіть 1941 року Є. Блінова знайшла можливим включити п’ять розповідей Бажова в фольклорний збірник «Таємні розповіді робочих Уралу ». А час був відомо дуже категоричне висловлювання Павла Петровича в нарисі «У старого рудника «(1940) у тому, що «відновлені «майже через півстоліття розповіді Хмелинина, звісно, втратили цінність фольклорного документа.

Л. І. Скорино у своїх виступах, особливо у книзі «Павло Петрович Бажов », наполегливо і доказово відстоювала думка, висловлене раніше До. Боголюбовым, А. Барминым, І. Халтуриным, що розповіді Бажова є продуктом його індивідуальної творчості, заснованого на фольклорі. Скорино, здається, вдалося переконати навіть найбільш завзятої її «противника «- самого Бажова, що у визначенні характеру своїх розповідей стояв за показ такої позиції: ні фольклор, але й зовсім індивідуальне творчество.

Для з’ясування того, чому виникли суперечки щодо оцінки природи й характеру розповідей Бажова, варто згадати про те, що у 1930;ті роки радянської фольклористикою було втрачено критерії, що розділяють художній фольклор і літературу. Величезні зміни у художньому освоєнні дійсності радянським народом були повністю осмислені багатьма фольклористами. Закономірний у молодому суспільстві процес включення до поетичне творчість безлічі митців з народу, володіють традиційними формами народного мистецтва, призвела до виникнення «проміжних «творів. З’явилося дуже багато письмових стилізацій під фольклор. Нерідко вони оголошували шедеврами поезії, як це було, наприклад, з «новинами «М. З. Крюковой, попри явне невідповідність у яких архаїчної форми новому змісту. Стилізації багатьох авторів найчастіше відбувалися у друку за розрядом фольклору. Але й найкращі з них-сказки І. Ф. Ковальова, М. М. Коргуева, навіть Є. І. Сороковикова — до справжньому фольклору причетні лише тією мері, як і авторам вдалося — часом артистично — використовувати фольклорні кошти зображальності та промовистості. Про таких вирішальних ознаках фольклорності, як колективність побутування і устность передачі, говорити не приходится.

В цьому сенсі можна було зрозуміти спроби деяких критиків зарахувати до художньому фольклору і розповіді Бажова. Те, що такі спроби викликали негайні і пристрасні заперечення, пояснюється передусім виняткової і очевидною естетичної цінністю, різко выделявшей «Уральські розповіді «з потоку «письмового сказительства ». Творча самостійність Бажова ставала то очевиднішими, чим глибше критики вникали на мистецький світ його творчества.

Но у світі цих фактів стає ясніше позиція і самої Бажова в визначенні характеру своїх розповідей. Адже багато хто чимало творів індивідуальної творчості, у яких використовувалися традиційні фольклорні сюжети, прийоми, художні кошти, зараховувалися до розряду устно-поэтических творінь народу. Чи міг тоді Бажов категорично виступати проти як і оцінки його розповідей? Чи міг він сказати себе: «Я автор ^Малахітової шкатулки »? Коли ж врахувати вищевикладені обставини, відповідь може бути одна: немає, не мог.

Проникновение в творчу лабораторію письменника дає можливість зрозуміти, як створювалося очевидно: він називав «відновленням з пам’яті «. Зіставлення чорнових рукописів розповідей з остаточними текстами переконує, що Бажов виконував звичайний письменницьку працю. Вдумлива розробка характерів, ретельна вивірка його з погляду соціально-психологічної достовірності, розумна, яскрава психологічна і портретна індивідуалізація, пошуки найпереконливіших і вражаючих композиційних рішень, кропітка праця з мови — так створювалися розповіді. Вони були записами фольклорних текстов.

Позднейшие висловлювання Бажова допомагають краще визначити співвідношення його розповідей з фольклорними матеріалами. Про розповіді «Срібну ратичку », закінченому 3 серпня 1938 року, письменник говорив так: «Розповіді у тому, що є така цап зі Срібним копитцем, я чув в Полдневой. Чув від Булатова, мисливця. У Полдневой пошуками хризолітів займалося чимало. А сюжет мій ». Відповідаючи на запитання: «А сюжету у вигляді, як у вашому розповіді, ви зустрічали? «(йдеться про розповіді 1939 року «Огневушка-Поскакуш-ка »), — Бажов відповідав: «Мабуть, немає. Такі розповіді я, то, можливо, і чув, але з можу сказати, коли ». Наведемо ще одне узагальнююче висловлювання письменника з аналізованого питання. Коли Бажова запитали, вважає він вірним — загалом — твердження, що його розповіді були ближчі один до фольклорним джерелам і передавали чуті їм сюжети, кому надалі творчому розвитку він ставав дедалі самостійним, менше залежав від фольклорних сюжетів, хоча як і грунтувався на фольклорних источниках-мотивах, образах, судженнях, — письменник відповідав: «Я згоден, що це в такий спосіб і це. Це непогано » .

Так осмислення власного творчого досвіду привело Бажова висновку, що його розповіді не фольклорні документи. Чи письменницька, бажовское можна знайти постійно: у його розповідях ясно виражено світогляд радянської людини, світогляд, якого неможливо було у полевского майстра 90-х XIX століття Василя Хмелинина.

Однако внаслідок появи у друку статей, що відбивали неправильне розуміння природи розповідей Бажова, внаслідок те, що і саме автор називав свої розповіді фольклорними, виникла скрутно для Дем’яна Бідного. Поет спочатку ознайомився з розповідями Бажова по збірки «Дореволюційний фольклор на Уралі «, та був, у порозумінні давньою і доброї письменницької традицією звернення до фольклорним творам як одного із джерел індивідуальної творчості, вирішив використовувати «Малахітову шкатулку «як первинного, «сировинного «матеріалу до створення власного твори — героїчного віршованого циклу про працю боротьбі дореволюційних уральських рабочих.

Ведучи мову про формуванні книжки Бажова, необхідно врахувати таке. На початку ХХ століття, використовуючи чудовий почин упорядника збірника билин А. Ф. Гильфердинга, М. Є. Ончуков перший із збирачів казок розташував записаний ним матеріал за сюжетів, як робилося раніше, а, по сказителям, що їх слухав. Знаменитий збірник Ончукова «Північні казки «(1909) супроводжувався відомостей про сказителях, що мало принципове значение:

исполнитель розповідей зізнавався творцем. Така форма записи творів фольклору стала ми традиційної, оскільки він найбільш обгрунтована в науковому відношенні. Природно, вважаючи на початковому етапі свої розповіді фольклорними, Бажов використовував той самий принцип їх публікації. Найближчим зразком йому міг стати збірник Д. До. Зеленіна «Великоросійські казки Пермської губернії «(1914). Обрання цього принципу публікації - «по сказителю «- вже було однією з елементів здійснення бажовского задуму. Розповіді «Малахітової шкатулки «(1939) об'єднані єдиною оповідачем — У. А. Хмелининым, точніше — дідом Слышко; збірки подана стаття «У вартівні на Думної горі «, у якій містяться необхідні дані про рассказчике, книга завершується розповіддю «Важка витушка », де оповідач говорить про собі, став головним дійовою особою. Так збірник отримав «рамку » .

Другим -.і найважливішим — елементом виявлення задуму стало зміст розповідей: життя, працю уральських робочих набагато раніше революції - і вираз авторського ставлення до цього життєвому матеріалу. Адже Бажов неминуче мав зрозуміти й визнати, що не стільки відтворює фольклорні твори, скільки створює свої. До усвідомлення цього — нехай спочатку неясному — він почав підходити, певне, невдовзі після написання перших розповідей, які увійшли до свердловський збірник «Малахітова шкатулка », у кожному разі до виходу їх у світло. Зокрема, показово, що «чуєшдо «і «протча «(т. е. інше), заявлені Бажовым як мовних прийме, мовних «вимпелів «оповідача, зникали з деяких розповідей вже у першому видані книжки. Бажов, певне, рухався до тому, аби згодом відмовитися від «послуг «Слышко.

Так, в розповіді «Золотий Волосся », опублікованій у першому бажовском збірнику, все-таки двічі вжито слово «слышь-ко »; хоч і тільки раз, але вжито прислів'я «протча », досить ясно проявляються й інші мовні особливості оповідача. Проте зміст розповіді фактично не відповідає, тематичної «заявці «Бажова: «розповіді Хмелинина »; були хіба що заздалегідь прикріплено до Сысертским заводам. У анотації, поданої книзі, читаємо: «Малахітова шкатулка «- збірник старих уральських розповідей із життя і побуту гірників ». Однак у «Золотому Волосі «немає гірників, немає, їхні життя, побуту. Та й взагалі побут тут майже відбито, це, мабуть, єдиний бажовский оповідь, повністю присвячений темі кохання, і вірності. Можливо, письменник недостатньо вивчав і знав національний побут башкир. Розповідь створено, очевидно, на матеріалі башкирської фольклору, т. е. він явно виходить, по життєвому матеріалу, межі Сысертского гірського округу, Зміст — у сенсі слова — вступає ! тут у в протиріччя з авторським поданням щодо «рассказчике Слышко. Однак у останньому рукописному варіанті твори є підзаголовок: «З-поміж старих уральських розповідей Хмелинина ». І це ще факт, що можна назвати несподіваним. Про розповіді «Синюшкин криницю », закінченому наприкінці 1938 року, т. е. ще до його виходу друком «Малахітової шкатулки », але з який увійшов у ній, П. П. Бажов говорив До. Рождественської: «Це інший стиль. Жодного «слышь-ко «не ужив. Хмелининские розповіді - ті густо обросли побутом, щохвилини відходи в бік. Тут цього немає «. Однак у пресі й цей оповідь йшов, як хмелининский. А несподіваним наведене висловлювання Бажова є оскільки у розповіді «Котячі вуха », написаного березні 1938 року, вже ні одного «слышь-ко », жодного «протча », але він входить у перше видання «Малахітової шкатулки », рекомендований в передмові як повністю хмелининское. Та й за суті ясно, що оповідач тут полевчанин, старий, який знає і Полевской коли завод і Сысерть. І мовна манера в розповіді - загалом манера діда Слышко.

В через відкликання питанням задум «Малахітової шкатулки «зауважимо, що немовби авторське розуміння її як фольклорного твори, та був поступовий відхід такого розуміння оформлялися у свідомості Бажова в психологічних противоречиях.

В 1932 року, за чотири роки аж до створення перших розповідей, Бажов виступив у друку як принциповий противник розповіді від імені вигаданого оповідача. У рецензії на рукопис, оформлену як записки якогось Клюєва, Бажов писав: «Форма чужих щоденників, записок, блокнотів і різних взагалі чужих документів досить зганьблена… Ще можна все ж сперечатися про допустимості цього приєднання до пролетарської літературі, так лише за умови, коли центром показу ставляться переживання і світовідчуття самого автора, показ її стосунки до оточення, його характеристика «23.

А у другій половині 1930;х П. Бажов переглянув, уточнив своє ставлення до цього способу відображення неминучого у літературі. До визнанню правомірності його вона прийшла важким шляхом, через розуміння своїх розповідей як відтворення фольклорних творів по памяти.

Таким чином, питання задумі розповідей виявляється досить сложным.

Когда «Малахітова шкатулка «було прийнято до видання і що її готували до друку, Бажов продовжував писати розповіді. Ще виходу у липні 1939 року свердловського збірника основним тиражем їм було написано розповіді «Срібну ратичку », «Синюшкин криницю », «Демидовские каптани », та був пішли «Огневушка-Поскакушка », «Трав'яний западенка », «Тендітна гілочка », «Єрмаков лебеді «, «Таюткино дзеркальце », «Жабреев ходок », «Ключ-камінь ». Майже всі вони, крім «Демидовских каптанів «і «Тендітній гілочки », увійшли до нову книжку — «Ключ-камінь », видану 1943 року. Пізніше він і ці розповіді (як і всі наступні) увімкнув у «Малахітову шкатулку » …

ПОЧЕСНИЙ ГВАРДІЄЦЬ Почалася Велика Вітчизняна війна. «Усі для фронту! Усі для перемоги! «- цей заклик Комуністичної партії визначав повсякденне поведінка наших людей роки, визначав і діяльність радянських письменників. Печатка грізних подій лежить на жіночих творах радянської літератури тих часів. І всі вони були просякнуті глибокої вірою в торжество правого справи. Радянські письменники допомагали партії і держави мобілізувати сили народу на важку, Уперту боротьбу, боротьбі до перемоги. Урядова повідомлення про розбійницькому нападі фашистських загарбників на Радянський Союз перед зустріли таким заявою свердловських письменників: «Упевнені в неминуче розгромі провокаторів війни, ми всі своє творчість, всі свої думки і почуття спрямуємо створення обороннопатріотичних творів і, якщо буде, змінимо перо на гвинтівку, не жаліючи зусиль і життю захисту улюбленої Батьківщини ». Тоді Бажов була головною редактором місцевого видавництва, керував відділенням Спілки письменників, очолював і партійну письменницьку організацію. Багато чого довелося робити йому у зв’язку з евакуацією до Свердловська літераторів з Москви та Ленінграда. Варто було створити їм хоча б самі необхідні умови життю й досвід роботи. На Сибірському тракті, коли ще «залізниць по тутешнім краях був », на гребені перевалу стояла сторожка бобиря Василя, інваліда. У помічники йому зазвичай «приставляли «якогось мальчонку «з сиріток ». З роками дядько Вася став дідом Василем. Його «підручні хлопчата «виростали, заводили сім'ї. І з них намагався тато свого сина віддати у помічники дідові: вихованці його «працювати не боязкі і за важкому разі руками не розводять. Посильною працею, розумної дисципліною й мудрішими поясненнями довкілля виховував старий своїх юних помічників. Потоком, цілодобово їхали і йшов люд по великому тракту. Піднявшись на гору, кожен обов’язково оглянеться. Один скаже: «Он яку гору здолав, що ж далі боятися? «А інші стогнуть: «Он яку гору піднявся! Найбільш б час відпочити, та ще йти треба ». І дід Василь пояснює: «Інший по ровному-то місцеві весь віку пройде, щоб своєї юридичної чинності і дізнається. А як станеться йому на гору піднятися, на кшталт нашої, з гребінцем, так подивиться він тому, тоді навіть зрозуміє, що він зробити може. Але від надання цього, дивися, в роботі підмога і житимемо веселіше. І слабкого людини гора сповна показує «. Але «головна гора-работа. Колі її лякатися не станеш, те й зовсім гаразд проживеш, багато зробиш й нудьги не дізнаєшся. Оскільки робота кожному — як хліб, чи радість ». Розповідь закінчується словами: «І досі ми ця гора не забута. Частенько її поминають і… безпосередньо до для нинішнього докладають: «Ось війна-то була! Це така гора, як і подивитися страшно, тоді як перемогли. Самі було невідомо, що у народі стільки сили знайдеться, а гора показала. Однак, як широкий шлях народу відкрила. Колі таке зробив, те й далі ніяка гора на не зупинить наш народ ». Люди виховуються на подоланні труднощів і створення перешкод — таким є головне ідея розповіді. У зв’язку з тим, що робочі заводу готували зброю у подарунок полководцеві, старий майстер розповідає легенду про чарівної шаблі національний герой башкирської народу Салавата Юлаева. Чудесним чином, жак «подаренье «Уральських крейдяних гір і російського народу, як знак його дружби, отримав Салават незвичайну шаблю (махнув нею — «блискавки посипалися »), оскільки самовіддано боровся за народне щастя. Але отримав відповідь із домовленістю: ніколи не ставити особисте вище народного, не грішити проти справедливості, як її розуміє трудовий народ. Служила богатирю чарівна шабля, і «ніяка сила проти встояти не могла », що він не порушив домовленість. Коли це якось сталося, шабля втратив свій собі силу й викликала лиха все народ Салавата. Повертаючи шаблю, Салават озирнувся у своїх вершників: вірять вони повноважень чарівної посланниці «старих гір »? А вона, зітхнувши, дорікнула богатиря: «Якби ти завжди так на народ оглядывался! «У цих словах й полягає головна ідея розповіді. Вождь сильний народністю своїх діянь. Силу вождю дає народ. Легенді про шаблі Салавата подані слова: «Теж адже розповіді недарма придумані. Інші - в покор, інші - в наученье, а і такі, що замість ліхтарика попереду ». У історичному відношенні в розповіді в усіх точно: Бажов у відсутності необхідних джерел. Поведінка реального Салавата було зовсім таких як воно представлено у творі. Та все ж Бажов виступив із розповіддю: він відчував особисту потребу народу і громадську потреба у подібному письменницькому виступі. Розповідь високо оцінив А. Фадеев27. Трудової Урал, творець і воїн, могутній, мужній, постає перед читачем у книжках Бажова. Яскравий багатоколірний образ Уралу, вистражданий письменником, намальований їм дуже сучасно. До думкам про недавньої війні Бажов повертався знову і знову. Намагаючись з’ясувати, чого навчили його роки, Бажов писав: «Старі рудознатцы і рудоискатели нашого краю завжди дорожили добрим глядельцем-таким змиємо чи обривом, де видно пласти гірських порід… Була, звісно, і казка про Особливе глядельце, не схожому звичні… Відкриється він лише тоді, коли все народ, від старої до малого, візьметься в тутешніх горах земельну частку шукати. Таким гірським глядельцем виявилися мені роки. Здавалося, з дитинства знаю багатства рідного краю, але упродовж свого війни тут відкрили, стільки нового й у таких несподіваних місцях, що діти наші старі гори видалися інакше. Стало ясно, що знали ми далеко ще не про всіх багатства, і тепер це ще до його повної заходи дійшло. Любив і шанував міцний, витривалий і твердий народ своєї землі. Роки війни непросто це підтвердили, тоді як у багаторазово посилили. Треба мати плечі, руками і силу богатирів, щоб зробити це, що на Уралі упродовж свого війни… …Отож освіженим оком оцінювати рідний край, з його людей на діяти і навчили мене роки, саме з прислів'ю: «Після великий біди, як після гіркою сльози, очей ясніє, позаду то побачиш, чого раніше не примічав, й уперед дорогу далі розгледиш «28. Ті самої думки виражені в розповідях «Далевое глядельце «(1946) і «Рудяной перевал «(1947). У цьому рудобой Оноха Пустоглазко тривожиться про майбутньому: виберемо всі з надр земних- «ніж онуки-правнуки жити будуть? ». Старий рудокоп Квасків заперечує йому: «Земельне багатство немає від гори, як від людини вважати треба: як же люди дійдуть, отож у горі знайдуть. …Земля ні вгамувалася. У ньому пересувка буває. Рудяной перевал називається. Після такої перевалу… в горі таке виявиться, чого не добували ». Передавши суперечка діда Кваскова з Онохой, оповідач, наш сучасник, так завершує розповідь: «Наші гори все дадуть, що знадобиться. Диви ти, що вийшло! За війну ми як молодильные роки з рудникам прошли,-столько нового відкрили, що і порахуєш… Як бачимо, рудя-ной перевал пройшов. Не настільки, може, в горі, як у людях… «Нову щабель у розвитку самосвідомості радянської людини, пов’язану з перемогою, Бажов і назвав «рудяным перевалом », який «в людях пройшов ». Розповідь «Рудяной перевал «в идейно-тематическом плані продовжує лінію розповіді «Васина гора ». Звичайна для Бажова ідея історичну спадкоємність поколінь тепер отримує більш яскраве і політична гостре вираз. Розповідь «Шовкова гірка », написаний 30-річчю Великого Жовтня, — характернейшее у плані твір. Розповідь у ньому тягнеться з імені нашого сучасника, старого робочого Невьянского заводу Шмельова. Головне в розповіді - твердження талановитості стародавніх російських майстрів як безпосередніх творців тих матеріальних цінностей. Шмельова займає історія відкриття азбесту. Він заперечує автору певної книжки, який стверджував, нібито італійка Олена Перпенти «перша навчилася з азбесту нитки прясти і Наполеону, коли його в італійської землі, піднесла, кажуть, неопалимый комір… Цю жінку нагородили, медаль особливу вибили для пошані. І це був у тисяча вісімсот шостому році «. Оповідачеві відомо, що «видобуток азбесту і вироблення потім із нього різних виробів здійснювалася на Уралі ще на початку XVIII століття, і невьянские азбестові вироби, що у різних музеях, показують, що мистецтво приготування з азбесту пряжі досягло тоді значною мірою досконалості «29. Посилаючись на свідоцтва старих, Шмельов розповідає у тому, як демидівська фортечна дівчина Марфуша і його коханий Юрко Джміль знайшли на Шовкової гірці біля Невьянска азбест і відкрили спосіб виготовлення з нього пряжі. За відкриття Демидів дозволив Джмелю і Марфуше одружуватися. Шмельов вважає себе однією з їх численних нащадків пояснює онуку: «Придумала італійська Олена те, що твоя дальная прабаба фортечна Марфуша вміла робити за вісімдесят років раніше ». Розповідь закінчується характерним настановою діда: «Наше-те заводська старовина чорним демидовських тулупом прикрита так понад того ще перев’язана іноземними шнурівками. Хто проходом йде, той одне побачить, — лежить демидовское спадщину в іноземній обв’язки. А розв’яжи так розплющ — і вийде наша Марфуша. Така сама, як ти, кирпатенька так рябенька, з білими зубами так веселими очима. Доти жива, що прийде на цей завод, стародавнім-стародавній-по-стародавньому низенько поклониться і скаже: «Здоровенько живете, мої дорогі! Бачу, — на високу гору піднялися. Бажаю ще вищий підняти. Принагідно і з малих гірок — згадуйте… Хоч Демидів і не подумав в моє ім'я медаль вибивати й у запис я — не потрапила, а, по сьогодні моє-те праправнуки поминають Марфушу Зубомойку так її муженька Юрко Джмеля. Отже, не демидовские ми, а ваші. За всіма статтям: за кров’ю, для роботи, по выдумке ». Так письменник висловлює ідею кревності радянського человека-родства кревного, духовного, трудового з його предками, ідею наступності поколінь великого народу. У той самий час Бажов, звісно ж, зіставляє нове з колишнім. Він знімає зі старовини «іноземну обв’язку «і становить читачеві розумних і талановитих, заповзятливих і енергійних, сміливих і наполегливих російських людей, що шукали корисні копалини, плавивших метал, воздвигавших заводи і міста, що прикрашали рідну землю. Кінцівка розповіді представляє собою осередок всіх головних ідей його. Сказовые кінцівки глибокого філософського сенсу, подібні наведеної вище, стали звичайними лише у розповідях, створених Бажовым у воєнні і повоєнні роки. У 1930;ті роки подібними кінцівками завершувалися лише окремі розповіді («Дороге ім'ячко »). Дід Слышко було говорити те, що природно звучить у вустах сучасного нам оповідача. Роль таких кінцівок зрозуміла: вони допомагають повніше розкрити ідею твори, тісніше зв’язати історичний матеріал з сучасністю. Причому у кращих розповідях кінцівки міцно включаються до системи образів. Досягають цього простою й водночас в художньому відношенні виправданим способом: в кінці оповідач надає слово одного з персонажів, що безпосередньо звертається нашого сучасника. І робить це Бажов майстерно. Так було в розповіді «Шовкова гірка «він би виводить героїню на авансцену, малюючи її портрет з повторенням вже читачеві чорт, і, ми знову «побачили «героїню, їй надається «заключне слово », звернене радянському читачеві. Аналогічні кінцівки розповідей «Чавунна бабуся », «Васина гора », «Далевое гляд яльці «, «Широке плече ». Такі кінцівки служать здійсненню задуму Бажова — дати можливість «наших сучасників перемовитися запросто з предками ». Бажов завзято шукав художньо виправдані кошти на прямого запровадження сучасності в розповіді минуле. Завдання було простий. Першим умовою успішного її вирішення, природно, стала заміна діда Слышко новими оповідачами — радянськими людьми сорокових років. І це, своєю чергою, дозволило письменнику значно розширити коло тим, зображуваних явищ. Цікавий оповідь «Широке плече ». У заводському селищі вгодовані прикажчикилабазники так прасолы-купчишки з «ямський боку «в кулачні бої постійно брали гору над заводський стороною. Але слюсар Федюня Ножовой Муру організував товаришів з принципу «широкого плеча »: «не одиночний бій, а стінка », «над усім заодно », «підсобляй сусідові «, «щодо собі думай — про широкому плечі «. Робочі «щоразу стали ямщину вибивати », оскільки лабазникам, з їхньої класової психології, чуже почуття колективізму, недоступна ідея «широкого плеча ». Коли Федюня став старшого віку, вона вже не брав участь у кулачні бої. Але принцип «широкого плеча «воно з успіхом використовував у організації праці старательського артілі. І оповідач осмислює соціалістичне змагання, нові його форми, народжені народі у роки повоєнної п’ятирічки: «Чи давно ми раділи іменитим людям заводів і рудників, тепер імениті цеху так ділянки, ланки так зміни пішли. Рік у рік росте, і міцніє широке робоче плече, немає і сили, щоб проти вистояти ». У заключних словах розповіді, нехай публіцистичними засобами, передається спокійна переконаність простої радянської людини у незламному могутність країни соціалізму. Однак до безпосередньому відображенню в розповідях сучасних йому явищ і подій Бажов переходив непросто. Були потрібні якісь нові, і незвичні йому художні форми. Першим розповіддю, де нинішній оповідач розповідає про сучасників і собі, було «Аметистове справа «(1947). Це з суті, імітація записи усного оповідання — художня автобіографія горщика Івана Долгана, учасника громадянську війну. Проте оповідання про минулому оповідача займає дуже невеличке і підлегле місце у творі. Про її минуле він згадує з єдиною метою: щоб зрозуміло було перетворення його, «затятого «горщика, в колгоспника. Основне в розповіді - сьогоднішня життя Івана Долгана. Колись він був пристрасно прив’язаний до пошуковому справі, причому найбільше каменів любив аметист. Однак під впливом сина, колгоспного рільника, пішов у сільськогосподарську артіль, і пущі колишнього полюбилося йому інше «синочервона аметистове справа «-конюшинове насінництво. Колишній старатель-одиночка, нині він живе інтересами країни. Читаючи оповідь, згадуєш геніальні слова У. І. Леніна: » …держава сильна свідомістю мас. Воно сильно тоді, коли маси всім відомо, про все можуть судити і роблять все свідомо ». Тема розповіді - перебудова свідомості людей соціалістичному будівництві. Свій відбиток події повоєнної радянської дійсності знайшли також в розповіді «Не та чапля «(1950). У 1949 року Бажов побував на Уралмашзаводе, оглянув модель першого який крокує екскаватора і деталі машини, перебувала в складанні. «Царь-машина «- так охарактеризував письменник нове дітище радянського машинобудування. Відвідання заводу і це надало Бажову матеріал для твори. Він порівняв величезне підприємство з колишнім Сысертским заводом, згадав тавро, ставившееся на виробах заводського округу, — чаплю. Зображення чаплі, перетворене заводчиками на своєрідний владельческий герб, стирчало щокроку. Він був ненависно робочим. У тому пісні «Про чаплі «, опублікованій Бажовым ще фольклорному збірнику У. Бірюкова, говорилося: «Гірко, гірко нам, хлопці, під залізної чапель жити ». Розповідь тягнеться з імені рабочего-пенсионера, колишнього слюсаря Сысертского заводу Кузьми Осипыча. Його онук Ваня «на війні до лейтенанта дослужився, три нагороди має. Тепер під містом (в Свердловську. — М. Б.) з великої заводі складальному цеху працює «. Приїхав Ваня на побувку додому, послухав розповіді діда про чаплі і порадив «подивитися на форумі нашу чаплю, яка нині складанні «,-і старому «цікаво стало, що на справі за штука така, та й заводі тому я — не бував, а Ваня його щось боляче високо ставить… Дай, гадаю, з'їжджу, подивлюся ». Заключна частина розповіді передає враження Кузьми Осипыча від побаченого: «Як увійшли до заводську браму, так що й зрозумів, що це завод з нашим давнім і порівнювати не можна. Такого я в думках не бачив ». Приголомшила старого і «та чапля «-крокуючий екскаватор, з його «деталями », які у цех-то не вміщаються. Висновок старого робочого стосується істоти справирізниці вагітною робочого в соціалістичному світі початку й капіталістичному: «Наша заводська чапля як навмисне була придумана, щоб люди даремно мытарились, а ця — навпаки, щоб людини від кайла так лопати звільнити, облегченье їй зробити ». Побачене став старого «віконцем у майбутнє «: «Настроїмо могутніх машин… Легше працюватиме, зручніше, веселіше, а все-таки справи в будь-якого вистачить ». Коли заводські начальники вимагає від майстра пояснень, де і знайти Веселуху — задерикувату і бешкетну покровительку мастерства-искусства (фантастичний образ, багато в чому споріднений Малахитнице), Панкрат «каже жартом »: «- Бабенка примітна: рот нарастопашку, зуби назовні, мову на плечі. У хату войдет-скамейки заскакають, табуретки в танок підуть. А хмільного сьорбне, найвище стане, лише ногами рідка: в різні боки погойдується ». І ще: «А ремесло у Веселухи таке. З весни до осені весь народ тішить всуціль, а далі за вибору. Тільки тих, хто має черево в доборі, дихало легкий, ноги дюжие, волосся м’який, сам із зачіпкою і вухо з прихваткой ». І це отже: «Дужими ми такі ноги звуть, що сорок верст пройдуть, навприсядки танцювати підуть ще й дрібну дріб вибивають ». Око з зачіпкою — «такий, що у усякому місці щось зачепити може: хоч і сорочому хвості, хоч і палом аркуші. А вухо, яке нападає і має усе, що йому полюбиться. Ну, мало: як ронжа дзвенить, як трава шарудить, як сосна шумить ». Балагурная репліка Панкрата передає його художницьке сприйняття природи. Людина обдарований, пристрасно люблячий рідні пейзажі, котрий черпає у яких лінії фарби на свої візерунків і малюнків, — такий майстер Панкрат. Жарти його виконані глибокого сенсу — по суті, ними славляться риси, якості фізично і духовно гарного людини. Йдеться Панкрата — це мова художника, емоційна, з характерною народної образністю. Балагурный, причому колючий характер набуває де й мова оповідача: «Відомо, подрядчичья звичка: рік роботі мают, день вином пригощають так словами улещають ». Виразний у його передачі портрет Веселухи: «Сарафан на ній препестрый, цветастый. На голові хустинка, також із візерунковими розводами. З себе приглядистая; очі веселі, а зуби так губи ніби на замовлення спрацьовані. Одне слово, примітна. Повз така пройде — на роки її запам’ятаєш ». Звісно, і тоді час Бажов, поруч із «анонімними », писав розповіді «іменні «, причому оповідачі здесь-разные люди. Автор повідомляє їх назви: Сидір Васильович Климин («Золотоцветень гори »), Кузьма Осипыч («Не та чапля »), Іван Долган («Аметистове справа »). У «Ионычевой стежині «імені основного оповідача немає, але тоді ми дізнаємося все скільки-небудь важливе розуміння його. Дія названих розповідей розгортається у рідних для письменника або близьких до них місцях, мовою яких «користувався «і дід Слышко. Це Полевское, Сысерть, і навіть район р. Ирбита, добре відомий Бажову. Прикріпленість оповідачів до «бажовским «місцях виправдовувала вживання звичайного щодо його розповідей арсеналу мовних коштів, зокрема і такі, які можуть опинитися видатися застарілими сучасних героїв і сучасного оповідача. Так було в розповіді «Не та чапля «виявляємо звичні бажовского читача слова форми: «зовсім », «мытарились », «кожен »; частки «ну », «адже »; вступні слова «бачиш «і «бач », «піди «і «іди »; умовний союз «коли «(«якщо «не вживався в розповідях); профессионализмы: «покрівельні клямеры », «шворінь «і такий фразеологізм: «На Коготка… добрий вірш знайшов », варіант ужитого в розповіді 1937 року «Камінний квітка »: «на пана розумний вірш знайшов ». У той самий час у розповіді «Не та чапля «та інших розповідях про радянської дійсності зустрінемо, природно, і сучасну лексику: автобус, радіо, робфак, інститут, збори, кабінет, і т. п. Проте, аналізуючи мову нових оповідачів в бажовских розповідях, зіставляючи його із мовою діда Слышко та інших «довоєнних «оповідачів, годі було обмежуватися розглядом лексики, фразеології, синтаксису, коштів створення портрета чи: пейзажу. До яких б висновкам ні підштовхували суто арифметичні підрахунки, все-таки, наприклад, діалектні елементи при функціональному аналізі промови виявляються малопомітними в розповідях Бажова, крім найперших. Найважливішим виявляється інше. Розповіді Бажова, взяті загалом, відбивають процеси, що відбулися російській мові та її діалектах у пожовтневі роки, відбивають у тій мірі, як і можна було зробити це, користуючись чином рассказчика-старика. Сучасний оповідач каже негаразд, як говорив дід Слышко. Щоб виявити різницю у не їхньою мовою, можна порівняти уривки з раннього розповіді «Сочневы камінчики «(1937) й з останніх — «Ионычева стежка «(1949). Нові оповідачі Бажова знають уральські перекази про «таємницею силі «, але зсвоєму пояснюють повір'я старовини. У розповіді «Рудяной перевал «дід Квасків каже: «Чули, либонь, про сади Хазяйки гори, як там дерева змінюються. Було синє, стало червоне, було жовте, стало зелене. Це хоч казка, так недарма складена… Скажімо, на нашому руднику жила йде великим струмком, а раптом у ньому пересечка… За цією пересечкам й, очевидно, що землю не зовсім вгамувалася. У ньому пересувка буває. Рудяной перевал називається. Після такого перевалу, подейкують, в горі таке виявиться, чого не добували ». Таке пояснення змін «в горі «. Квасків розповідає історію у тому, як колись при обвалі три забійника виявилися замкненими в руднику і бачили там «рудяной перевал »: «Сидять, а дихання зовсім спирати стало. Раптом видят,-в одному боці запосверкивало і вогники різні: жовтий, зелений, червоний, синій. Потім усе вони змішалися, як веселка стала… «Затим «оказалось,-в тієї ж породах багато сурьмяной руди, та її до тих часів на руднику будь-коли добували… ». Оповідач так висловлює своє ставлення до розповідей Кваскова: «Щодо підземної веселки сумніваюся. Може, вона привиділася людям, як вони задихатися стали. А щодо решти («рудяного перевалу ») правильно старий говорив ». Отже, сучасний оповідач знаходить наукові пояснення переказам старих: геологічне — появу нових мінералів, медичне — з того що замкнені руднику забійники побачили «підземну веселку ». У існування підземних садів Хазяйки гори не вірить. Інший сучасний оповідач так пояснює різницю між розповідями попередників і власними: » …старі у разі і таємну силу підтягували собі на підмогу: вона, мовляв, зробила, або навчила, або прибрала з дороги. Нам, відомо, таємна сила — не помічниця: ніхто не повірить «(«Ионычева стежка »). Сказовое творчість Бажова минуло важкий шлях розвитку. І водночас розповіді його треба розглядати, як ціле, у тому сукупності, у єдності. Передусім це єдність творчого методуметоду соціалістичного реалізму, єдність идейно-творческих принципів переважають у всіх розповідях Бажова. У цих глибоко реалістичних творах цілком зрозуміла позиція письменника, пристрасно вмешивавшегося до процесів життя. Важливіше те, що всім розповідям Бажова властива яскрава публіцистичність. Розповіді його просякнуті комуністичної ідейністю і представляють собою твори високої поезії. У розповідях Бажова яскраво виражений радянський патріотизм узгоджується з глибоким соціальним оптимізмом. Оптимізм цей продовжує традиції російського народно-поэтического творчості, передовий російської класичної літератури та одночасно йде глибокими походить з дійсність, в могутній і натхненна праця народа.

[pic].

Медаль лауреата літературної премії імені Т. Шевченка Павла Петровича Бажова.