Особливості перекладу англомовних історичних детективів українською мовою

СПЕЦИФІКА ПЕРЕКЛАДУ ІСТОРИЧНОГО ДЕТЕКТИВУ З АНГЛІЙСЬКОЇ НА УКРАЇНСЬКУ МОВУ

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ІРОНІЧНОГО ДЕТЕКТИВУ ТА СКЛАДНОЩІ ЙОГО ПЕРЕКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

1.1 Специфіка детективу як жанру літератури

1.2 Місце гумору у субжанрі іронічного детективу РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПЕРЕКЛАДУ АНГЛОМОВНОГО ДЕТЕКТИВУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

2.1 Шляхи перекладу культурно-історичних реалій у творах жанру історичного детективу

2.2 Аналіз перекладу історичного детективу на матеріалі роману У. Еко «Ім'я рози»

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Масова культура є невід'ємною складовою сучасного життя. Вона має достатньо давню історію, власні традиції форми і жанри. Один з таких жанрів — детектив — відгалуження пригодницької літератури, сюжети творів якого «присвячені розкриттю загадкових злочинів за допомогою логічного аналізу фактів. Основний конфлікт детективу проявляється як зіткнення справедливості з беззаконням й завершується перемогою справедливості» [3, с. 143]. А. Вуліс уточнює, що «в детективі діяння подані через розслідування, упізнання, яке набуває гостросюжетної форми и завершується висвітленням прихованих пружин події» [13, с. 247].

Детективний роман чи оповідання є цілком законним літературним жанром, хоч діапазон його оцінок був доволі різноманітним — від повної негації, зневаги, в'їдливого висміювання, пародіювання, недбалого прийняття як способу марнувати час у вагоні або черзі - аж до захопленого колекціонування читачами книжок детективного характеру і далі - до теоретичних досліджень, у яких на високому науковому рівні вивчають феномен цього літературного жанру.

Причини такого суперечливого ставлення до детективу криються у його парадоксальній природі. Сьогодні, коли у світовій літературі відбувається переоцінка цінностей, постає важлива проблема місця жанру детектива, історії його розвитку та типології у контексті світової літератури кінця ХІХ початку ХХ століття.

Сьогодні одне із провідних місць у творчості багатьох авторів посідає так званий «історичний детектив» — жанр, що дозволяє відкрити читачеві невідомі до цього часу факти і теорії та назавжди причарувати його історичними таємницями. Чіткого визначення цього жанру немає. Вважають, що власне історичний детектив — це історичний твір із детективною інтригою; думки вчених розходяться: одні вважають, що історичним детективом можна назвати твір, дія якого відбувається в минулому або в теперішньому досліджується старовинний злочин. Інші обов’язковою складовою називають присутність історичних осіб. Історичний детектив вимагає більш осмисленої та глибокої уваги до сюжетної лінії, ніж детектив сучасний. Можливо тому більшість білих плям історії, найцікавіші її події, факти, люди, якими б захоплюючими вони не були, як би наполегливо не стукали у двері авторів гостросюжетних історій, так і залишилися без літературного втілення. Вважаємо, що історичний детектив — це твір, присвячений минулим подіям, у якому достовірно і в деталях відтворюється зображувана епоху, незалежно від того, чи є там історичні персонажі чи немає. З перекладознавчої точки зору найбільш цікавим аспектом у роботі з таким типом літератури є культурно-історичні реалії, які становлять значні складнощі для перекладачів, але є невід'ємною рисою жанру.

Історичним детективом нового покоління став роман італійського вченого, історика середньовічної літератури, критика та есеїста, професора Болонського університету Умберто Еко «Ім'я рози» (1980). Життя мешканців бенедиктинського монастиря ХІV ст., зображене в романі, цікаве для людей новітнього часу не тільки тому, що автор пропонує детективну й любовну інтриги, але, насамперед, через ефект особистої присутності. Роман «Ім'я рози» став яскравим доказом правомірності поглядів істориків французької Школи «Анналів», які пропонували вивчати історію через деталі, повсякденність, побут, через посередництво соціології та психології, а не політики, як було раніше. Т. Кейстхейі вважає, що справа в тій мірі достовірності, яка дозволяє відчути далеку епоху своєю, а Іншого — Своїм [24, с. 216].

Актуальність дослідження пов’язана з недостатньою кількістю наукових розробок, присвячених особливостям перекладу історичних детективів.

Мета роботи — проаналізувати специфіку жанру історичного детективу, а саме особливості його перекладу.

Мета дослідження зумовлює обґрунтування таких завдань:

· визначити основні риси детективу як жанру літератури;

· розглянути культурно-історичні реалії та їх місце в жанрі історичного детективу;

· визначити шляхи перекладу культурно-історичних реалій у творах жанру історичного детективу;

· проаналізувати переклади історичного детективу на матеріалі роману У. Еко «Ім'я рози».

Об'єкт дослідження — англомовні твори жанру історичного детективу.

Предмет дослідження — особливості перекладу англомовних історичних детективів українською мовою.

Матеріалом дослідження слугував англомовна версія роману італійського письменника У. Еко «Ім'я рози», створена У. Вівером [40], та український переклад у виконанні М. Прокопович. Причиною обрання цього твору стало те, що цей мультижанровий багатошаровий роман, незважаючи на свою популярність, не є достатньо вивченим, хоча він представляє собою взірець історичного детективу і містить цілий ряд алюзій на класичний англійський детектив.

Теоретична значущість дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно специфіки історичного детективу як жанру літератури і особливостей його перекладу українською мовою.

Практичне значення роботи — результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення даної теми, розробки навчальних курсів з перекладознавства, а також посібників для перекладачів, які працюють з текстами історичних детективів.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО ДЕТЕКТИВУ ТА СКЛАДНОЩІ ЙОГО ПЕРЕКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

1.1 Специфіка детективу як жанру літератури

Детективний жанр відноситься до такого різновиду літератури, котрий вельми довгий час залишався без уваги серйозної критики. Згідно з тлумаченням літературної енциклопедії: детектив — (англ. detective — сищик; від лат. detectio — розкриття) — різновид пригодницької літератури, що належить до паралітератури. Це передусім прозові твори, зовнішній сюжет яких послідовно розкриває певну заплутану таємницю, пов’язану зі злочином та його розслідуванням.

Протягом довгого часу серед літературознавців була поширена думка стосовно меншовартості художніх творів, розрахованих на пересічного читача. На периферії перебувала й проблема дослідження жанрової специфіки детективної літератури. Жанрова природа детективу стала предметом дослідження Л. Дученко [16], А. Адамова [1], Н. Зоркой [20], Е. Калашніокова [22], А. Мазіна [29], О. Хан.

Останнім часом відбувається різнобічне дослідження особливостей детективного жанру. Так, А. Брітіков аналізує місце детективу в контексті пригодницьких жанрів 20−30-х рр. ХХ ст., А. Вуліс висвітлює окремі аспекти поетики детективу, А. Адамов досліджує історію жанру, Є. Канчуков висвітлює вплив детективу на моральне виховання дітей, В. Торопов досліджує проблематику жанру зарубіжного детективу, М. Можейко аналізує особливості детективу в добу постмодерну, В. Мельник досліджує познавально-евристичне значення художньої літератури детективного жанру, зокрема, в процесі підготовки військових юристів та судових психологів, Т. Кестхейі висвітлює моделі внутрішньої будови детективних творів, С. Жижек порівнює детектив і модерністський роман, а також роботу сищика й психоаналітика, Б. Лепешко аналізує взаємозв'язок формально-логічних теорій з практикою детективного жанру, Я. Маркулан вивчає морфологію детективу, Дж. Кавелті визначає найпоширеніші літературні формули й пропонує техніку їх аналізу, яка стала основою аналізу явищ масової культури.

Літературознавча енциклопедія трактує детектив як «різновид пригодницької літератури, що належить до паралітератури. Це передусім прозові твори, зовнішній сюжет яких послідовно розкриває певну заплутану таємницю, пов’язану зі злочином та його розслідуванням, а внутрішній є когнітивною історією розв’язання логічної задачі» [28, c. 271]. Як бачимо, приналежність до пригодницької літератури зумовлює наявність таємниці в сюжеті детективу.

Л. Дученко визначає ключові кліше англомовного детективу: «у фабулі обов’язково наявний злочин, …обов'язкове маніпулювання з інформаційним масивом, специфічна манера подачі фактуальної інформації, …в оповідальній перспективі і композиційно-мовленнєвій структурі як єдності мовних засобів вираження авторського замислу і створення запланованого адресантом впливу на адресата. В детективній прозі цей вплив зводиться до того, щоб зацікавити читача, залучити його до інтелектуальної гри і тим розважити його, примусивши напружено і активно слідкувати за перипетіями кримінальної інтриги» [16, с. 6].

Звертаючись до вивчення детективного жанру, варто зазначити, що дослідження його розвитку і проблематики, особливостей стилю, композиції, проблем перекладу в радянському літературознавстві зокрема та перекладознавстві загалом не отримали достатнього висвітлення. У свідомості читачів і критиків детектив був пов’язаний з масовою «розважальною» літературою, якій приписувались шаблонність сюжетів, безідейність, низький художній рівень. Лише після певного перегляду уявлень про детектив критики визнали його як самостійний жанр літератури. Для детективу характерні стрімкий розвиток подій, швидкий темп оповіді, монтаж коротких динамічних епізодів, стислі діалоги, різні повороти у розв’язанні загадки-гри, з якими найчастіше пов’язані відсутність розлогої експозиції, надто докладних фізичних і духовних портретів персонажів, старанно виписаних пейзажів. Ці характеристики визначають особливості мови детективних творів.

На думку Е. Кардіна, детективна література відзначається простотою мови, що пояснюється особливістю цього жанру — статичністю його героїв [23, с. 263]. З огляду на те, що герої детективу не змінюються, не еволюціонують, немає потреби описувати внутрішній світ персонажу. Саме тому для зображення дійових осіб автори використовують нейтральні стилістичні засоби — епітети, порівняння, метафори.

Основною ознакою детективу, що вирізняє його від інших прозаїчних жанрів, є обов’язкова присутність в ньому загадки. І саме ця ознака є вирішальною при визначенні того, чи є твір детективом при його «змішуванні» з іншими жанрами (поліцейський роман, пригодницький роман, трилер, любовний роман). Якщо загадки в творі немає, цей твір не можна вважати детективом.

Важлива риса класичного детектива — повнота фактів. Розгадка таємниці не може будуватися на відомостях, які не були представлені читачеві в ході розслідування. До моменту, коли розслідування закінчиться, читач повинен мати досить інформації для того, щоб на її основі самостійно знайти рішення. Можуть приховуватися лише окремі незначні подробиці, які не впливають на можливість розкриття таємниці. В кінці розслідування всі загадки повинні бути розкритті, на всі запитання мають бути відповіді.

Ще кілька ознак класичного детектива назвав Н. Вольський («світ детективу набагато більше впорядкований, ніж реальне життя»):

· Буденність обстановки. Умови, в яких відбуваються події детективу, в цілому звичні и добре відомі читачеві, (в будь-якому випадку, сам читач вважає, що впевнено в них орієнтується). Завдяки цьому, читачеві одразу видно, що є звичайним, буденним, а що — дивним, незвичним.

· Типовість поведінки персонажів. Персонажі в значній мірі позбавлені своєрідності, їх психологія і поведінкові моделі достатньо прозорі, передбачувані, а якщо вони мають які-небудь особливі якості, то вони одразу кидаються в око читачеві. Також стереотипні мотиви вчинків (в том числі — мотиви злочинів) персонажів.

· Існування апріорних правил побудови сюжету, не завжди відповідає реальності. Так, наприклад, в класичному детективі оповідач і сищик в принципі не можуть виявитися злочинцями.

Даний набір особливостей звужує поле можливих логічних побудов на основі відомих фактів, полегшує читачеві їх аналіз. Хоча, не всі підвиди детективу точно відповідають даним правилам.

Варто відмітити ще одне обмеження, якому, практично завжди дотримується класичний детектив — неможливість випадкових помилок і збігів. Наприклад, в реальному житті свідок може говорити правду, може обманювати або бути обманутим, може помилятися, (випадково переплутати дати, суми, прізвища). В детективе остання можливість виключена — свідок або правий, або ні, або в його помилки є логічне пояснення.

С. Ван Дайн та Р. Нокс виокремлюють наступні конструктивні прикмети детективного жанру:

· нормативність і жорсткість жанрових законів;

· малий (новелістичний) об'єм;

· буденність оточуючого середовища;

· стереотипність поведінки персонажів;

· сувора вивіреність сюжету і увага до його подієвої сторони;

· співіснування неможливого з реальним;

· провідне значення категорії таємничого;

· особлива структура образу головного героя [7, с. 150].

Отже, детектив є активним учасником сучасного світового літературного процесу. Парадокс детективного жанру полягає в тому, що від нього вимагають розв’язання таких завдань, які автори перед собою не ставлять. Причиною тривалої популярності детективу є його маргінальність. Детектив повністю відповідає визначенню народного роману, сформульованому С. Ван Дайном: «захоплююча оповідь, в якій описані події, здатні зацікавити» [7, c. 114].

Детектив не спрямований на певну групу читачів, він прагне реалістичності й намагається охопити всю можливу аудиторію. Елементи детективу часто вводяться в інші жанри, організуючі своїми сюжетними законами фрагменти від епізоду до твору в цілому. Ситуація «жанр в жанрі» розв’язується асимілюванням детективу.

Розглянуті окремо складники детективного жанру виявляються на порядок нижчими за ціле, об'єднане геніальним даром автора-оповідача. Це підтверджує ще одну закономірність масової культури: важливість виконавської інтонації, не тільки того що говориться, а й того як говориться і хто говорить. Як складова масової культури, твори даного жанру виконують не тільки розважальну, але й виховну та навчальну функції, подаючи читачам ситуації, які можуть виникнути в реальному житті.

Детектив — тема неосяжна. Під тим чи іншим кутом з детективом перетинається більшість жанрів літератури, театру, кіно, публіцистики, телебачення. Тому його проблематика закономірно, і все частіше, постає в центрі уваги соціологів, психологів, педагогів, мистецтвознавців, культурологів, філософів.

Жанр детективу виявився досить живучим і продовжує розвиватися у багатьох країнах світу, приймаючи різноманітні форми. Існує детективна драматургія, детективні оповідання, соціальні, іронічні, психологічні, фантастичні та інші жанрові модифікації.

1.2 Культурно-історичні реалії та їх місце в жанрі історичного детективу

На думку О. Хан, у контексті загальної проблематики національно-культурної специфіки мови особливого теоретичного і практичного інтересу в перекладознавстві набуває проблема відтворення реалій. Вони тісно пов’язані з вираженням національної форми у перекладі. Переклад реалій — частина складної проблеми передачі національної й історичної своєрідності, яка бере свій початок від самого зародження теорії перекладу як самостійної дисципліни.

Проблеми перекладу реалій (лексики з національно-культурним компонентом) постають магістральною темою досліджень таких видатних перекладознавців як: С. Влахов, С. Флорін [10], Р. Зорівчак [17; 18; 19], А. Волошина [11], А. Гатілова питання перекладу реалій є факультативним у працях таких видатних дослідників-перекладознавці як Є. Верещагін [9], В. Коміссаров, Г. Костомаров, А. Федоров [35], М. Кочерган.

За визначенням С. Влахова та С. Флоріна «реалії - це слова (і словосполучення), які називають об'єкти, характерні для життя (побуту, культури, соціального та історичного розвитку) одного народу і чужі для іншого; як носії національного та/або історичного колориту, вони, як правило, не мають точних еквівалентів в інших мовах, і, відповідно, не підлягають перекладу „на загальних підставах“, а потребують особливого підходу». Е. Гончаренко з цього приводу зазначає, що «на відміну від інших лексем які несуть у собі відбиток національної своєрідності, культурна інформація реалій є „етноунікальною“. Якщо слово — це мікросвіт у якому відображено певний фрагмент реальності, правильне або неправильне уявлення про неї, то реалія, завдяки етнокультурному компоненту, особливо виділяється щодо цього. І якщо у процесі перекладу відбувається зближення, зіткнення не тільки різних мовних систем, а й різних культур і цивілізацій, то особливо рельєфно цей процес виступає саме при перекладі реалій».

Р. Зорівчак надає наступне визначення реаліям: «реалії - це моноі полілексемні одиниці, основне лексичне значення яких вміщає (в плані бінарного зіставлення) традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої для об'єктивної дійсності мови-сприймача». Реалії нерозривно пов’язані з культурою певного народу і є для його мови загальноуживаними і в той же час чужими для інших мов. Основною рисою реалії є її колорит. Саме передача колориту при перекладі реалії з однієї мови на іншу і складає головну проблему перекладача. Деякі дослідники (Є. Верещагін, В. Костомаров, А. Федоров) відносять реалії до розряду безеквівалентної лексики, стверджуючи, що вони не підлягають перекладу. Одначе реалія — це частина вихідного тексту (далі - ВТ), тому її передача у тексті перекладу є однією із умов його адекватності. Таким чином, питання зводиться не до того можливо чи ні перекласти реалію, а до того як її перекласти. Існує дві основні труднощі передачі реалій у перекладі: відсутність у мові перекладу (далі - ПМ) еквівалента через брак у носіїв даної мови позначуваного реалією об'єкта (референта) та необхідність передати поряд із семантикою (предметним значенням) реалії закладений у ній колорит (національне й історичне забарвлення). Реалії відносяться до розряду лексики, яку слід перекладати з особливою обережністю, щоб запобігти підміні колориту ВТ у перекладі і не концентрувати увагу читача на незрозумілих йому деталях. Але якщо ці деталі (хоч і незрозумілі) все ж таки важливі для сприйняття рецептором тексту перекладу (далі - ПТ) і без них ПТ втрачає певну частину змісту — їх потрібно перекладати. Постає нелегке питання як це зробити, щоб донести зміст реалії до рецептора перекладу.

Одним із найскладніших завдань перекладача постає проблема перекладу реалій, які утворюють групу лексичних одиниць з національно-культурним компонентом, що поряд із змістом несуть у собі національний колорит певного народу. Тому, безумовно, їх трансформація у текст перекладу має дуже важливе значення з огляду на те, що досягнення адекватності у перекладі можливе лише за умов збереження усіх складових структури оригіналу і його колориту.

О. Хан зазначає, що відповідно до типу тексту насиченість його реаліями варіюється. Якщо зробити спробу порівняти детективні твори з історичними романами, пригодницькою літературою або фольклором, то на тлі цих жанрів детектив виявиться досить небагатим на реалії, але, спираючись на той факт, що реалії несуть у собі національний та історичний колорит, відтворення іх у перекладі детективних творів є одним із важливих завдань перекладача. Проте, ми вважаємо за необхідне відмітити, що історичний детектив є тим різновидом детективного жанру, який особливо насичений культурно-історичними реаліями, а саме тому їм слід приділяти особливу увагу при перекладі.

У першу чергу Влахов і Флорин вказують на «сходство реалии с термином» [10, c. 432]. На відміну від більшості слів, терміни позначають чітко визначені поняття, предмети та явища [10, с. 433], звично, що це однозначні слова без синонімів, які часто входять до складу «міжнародної» лексики; серед них часто зустрічаються слова із значеннями, які обмежені даною історичною епохою. Все це можна сказати і про реалії. Більш того, на перетині цих двох категорій є ряд слів, які важко із упевненістю причислити до одної з цих категорій, а є ще й такі, які можна на законній основі віднести до обох груп [10, с. 434].

Проте Є. Павлова бачить суттєву різницю між термінами та реаліями. Терміни — це основа наукової лексики, сфера їх вживання — спеціальна, наукова література. Реалії зустрічаються переважно в художній літературі, де вони складають елементи місцевого і історичного колориту. Термін поширюється із поширенням предмета, найменуванням якого він є. Але ми не можемо вимагати від терміна «національної належності»: незалежно від свого походження, він — набуток всього людства, яке користується ним, як своєю «законною» власністю. Реалія ж завжди належить народу, у мові якого вона народилася. Її лише приймають в інші мови, «як гостя, і вона гостює у них коли день, коли рік, а трапляється й так (але порівняно рідко), що обживається настільки, що залишається назавжди, збагачуючи або засмічуючи мову, яка її прийняла» [30, с. 19].

Різниця між терміном та реалією вбачається і в їх походженні. В той час, коли багато термінів створюються штучно для найменування тих, чи інших предметів, понять і явищ (грецького або латинського походження), реалії завжди виникають шляхом природної словотворчості, і це цілком зрозуміло: «реалії - народні слова, тісно пов’язані, головним чином, із побутом народу» [18, с. 38].

При зіставленні цих понять (термін — реалія), таких близьких і з цим таких несхожих, виявляються деякі характерні риси реалій як своєрідної лексичної категорії.

Що стосується структури реалій, то на питання, до якої категорії мовних засобів слід віднести реалії, фахівці не дають однозначних відповідей. Вайсбурд, наприклад, вважає, що «поняття, віднесені до реалій, можуть бути виражені окремими словами, словосполученнями, реченнями і скороченнями» [10, с. 18]. Але більшість інших вчених говорять про «слова» — «лексичні одиниці», і тільки інколи добавляють «словосполучення» [10, с. 18]. Так вважають Л. Соболєв, А. Федоров, Г. Чернов, а також С. Влахов і С.Флорин. У розумінні цих фахівців реалії - це тільки слова і словосполучення. Додавання в цьому випадку «і словосполучення» означає, що до реалій можна віднести «номінативні словосполучення, тобто такі сполучення слів, які семантично дорівнюються слову. Реалією може бути номінативне словосполучення ще тому, що до реалій прирівнюються кальки, які нерідко являють собою саме такі словосполучення. Іншою формою реалій є скорочення (абревіатури). Включення їх до реалій також логічне, оскільки вони являють собою стягнені в одне «слово» номінативні словосполучення. Дуже часто реалією можуть вважати фразеологічні звороти, тобто стійкі словосполучення всіх типів, в тому ж числі ідіоми, прислів'я та приказки, багато з яких мають характерне національне або історичне забарвлення.

Ми вже розглянули поняття реалії, її структуру, але для більш повної та яскравої характеристики доцільно розглянути типи реалій. На наш погляд найкращою класифікацією реалії є класифікація Влахова та Флорина, які розглянули реалії під різними кутами зору. Класифікація реалій має на їх погляд :

1. Поділ за предметною ознакою

2. Поділ за місцевою ознакою (в залежності від національної та мовної залежності.

Розглянемо перекладацький аспект реалій. Якщо даний предмет чи явище незнайомі народу, якщо в його мові немає найменування даного предмету, поняття, явища, це означає, що слово не можна перекласти. А якщо воно перекладне, то як знайти найбільш вдалу відповідність? Л. Соболєв вважає: «якщо говорити про неперекладність, то саме реалії, як правило, і неможливо перекласти» [32, с. 270]. Проте, за твердженням А. Суперанської, «немає такого слова, яке не могло би бути перекладеним на іншу мову, принаймні описово, тобто поширеним сполученням слів даної мови» [33, с. 470] - це у відношенні словникового перекладу, і, на думку А. Федорова, «те, що неможливо у відношенні окремого елементу, можливо у відношенні складного цілого» [34, с. 182], тобто у відношенні контекстуального перекладу. Таким чином вважаємо, що питання зводиться не до того, чи можливо, чи неможливо перекласти реалію, а до того, як її перекласти.

При перекладі реалій існує дві труднощі:

1. Відсутність в перекладацькій мові відповідності (еквівалента, аналога) із-за відсутності у носіїв цієї мови об'єкта, який ця реалія позначає.

2. Необхідність, передати не тільки предметне значення (семантику) реалії, а також і її колорит (конотацію) — її національне і історичне забарвлення.

Ця справа ускладнюється ще й необхідністю враховувати цілий ряд обставин, які заважають дати одну на всі випадки життя відповідь. Безумовним є лише одне: «рецептів тут, як і в перекладі загалом, немає, і перекладач, ураховуючи загальні теоретичні положення і спираючись на володіння мовою, на свій досвід, чуття і картотеку, а, в першу чергу, на „контекстуальні обставини“, в кожному окремому випадку вибирає шлях, який підходить більш всього, а інколи є одним можливим».

Перекладач зіштовхується з проблемою перекладу лексики з національно-культурним компонентом досить часто. Реалії відносять до неспівпадаючих елементів мови, що позначають поняття непритаманні для інших культур і завжди являють собою особливу складність у процесі перекладу. Ця складність, з іншого боку, забезпечує інтерес до даної проблеми. Крім цього, реалії відносять до лексичних одиниць, схильних до динаміки, тобто з плином часу утворюється все більше нових реалій, а це означає, що розширюється і поле їх дослідження.

історичний детектив переклад реалія

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПЕРЕКЛАДУ АНГЛОМОВНОГО ДЕТЕКТИВУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

2.1 Шляхи перекладу культурно-історичних реалій у творах жанру історичного детективу

Опрацювання наукової літератури з мови засвідчив, що невід'ємною вимогою до перекладача є встановлення перекладацьких рішень, коли еквівалент слова, що необхідно перекласти, відсутній у мові перекладу. У процесі перекладу реалій жанру історичного детективу потрібно враховувати ступінь невідомості позначу вального об'єкта, приділяти увагу контекстуальному перекладу, пам’ятати, що реалія може бути використана як стилістичний засіб.

Правильний переклад специфічної лексики англійської мови передбачає врахування особливостей одиниць мови оригіналу, їх денотативної і конотативної семантики, структурних якостей. Стосовно перекладу історичних реалій виконання вищезгаданого є винятково складним, адже такий різновид фонової лексики тісно пов’язаний з процесом використання історизмів, архаїзмів, що викликає різницю сприйняття залежно від конкретної мовленнєвої ситуації.

На думку Р. Зорівчак, перша умова адекватного відтворення реалій — їх глибоке знання. Перекладаючи текст з іноземної мови, який відображає національно-культурні стереотипи людських відносин, звичаїв і подій, перекладачу необхідно використовувати ресурси знання рідної мови, уявляти, як були б названі рідною мовою ті чи інші явища, якщо б вони існували в житті його народу. Коли у перекладача є правильне уявлення про реалії та її контекстуальне використання, йому легше знайти адекватний відповідник цієї реалії в перекладі [17, с. 106].

Проблема перекладу реалій вважається однією з найголовніших та найскладніших у між культурному аспекті та дослідженнях національно-культурної специфіки мови і мовленнєвої діяльності [37, с. 485]. Особливо це стосується перекладу історичних детективів. Якщо мовне й культурне розмаїття сьогодні визначене як багатство цивілізації, то саме переклад працює на його збереження. Переклад виступає як засіб захисту національних мов і культур, даючи імпульси для їхнього саморозвитку і водночас зберігаючи їх від надмірного іншомовного впливу.

Найбільш поширеними способами перекладу реалій вважають транслітерацію, транскрипцію, калькування, описовий переклад, приблизний і трансформаційний переклади. Саме такі засоби виділяє Л. Бархударов. Зараз транслітерація і транскрипція при перекладі художньої літератури використовуються менше. Вони не розкривають значення лексичної одиниці читачу, який не знає іноземної мови, та без пояснень залишаються незрозумілими.

Перекладознавець А. Федоров обґрунтовує використання, крім цих засобів, також гіпонімічного перекладу та функціонального аналогу.

Розглянемо загальні шляхи перекладу реалій більш докладно:

I. Транскрипція реалії передбачає механічне перенесення реалії із іноземної мови в перекладацьку графічними засобами останньої із максимальним наближенням до оригінальної форми [10, c. 87]: англ. Whig — укр. віг.

Бажання, а часто і необхідність застосування транскрипції при передачі реалій зумовлена тим, що, таким чином, перекладач може одержати можливість перебороти дві вказані вище труднощі, але, якщо вибір між транскрипцією зроблений невдало, це може дуже ускладнити розуміння перекладу читачем. Транслітерація реалії передбачає передачу літер, які складають англійське слово, літерами перекладацької мови (тобто українськими) [10, c. 88]. Waterloo — Ватерлоо, Murray — Муррей.

Транслітерація широко використовувалася викладачами до кінця ХІХ століття. Для використання цього прийому перекладачу необов’язково було знати вимову англійського слова, він міг обмежитися його зоровим сприйняттям. Але в результаті транслітерації виявилося, що англійські назви вимовлялися зовсім по-іншому, ніж в рідній мові, а самі англійці не могли впізнати у Вільді свого письменника Уайльда.

II. Переклад реалії (або заміна, субституція) як засіб передачі її на перекладацьку мову вживають у тих випадках, коли транскрипція (транслітерація) за тих чи інших умов неможлива або небажана [5, с. 39].

1. Запровадження неологізму — найбільш придатний після транскрипції шлях збереження змісту й колориту реалії: шляхом створення нового слова (або словосполучення) інколи вдається добитися такого ж ефекту. Такими новими словами, в першу чергу, можуть бути кальки та напівкальки [10, с. 136].

А) Кальки — це запозичення шляхом буквального перекладу (дуже часто по частинам) слова або звороту з наступним складанням перекладених частин без будь-яких змін. Класичний приклад: misleader — лжекерівник.

Б) Напівкальки — це свого роду часткові запозичення, також нові слова або усталені словосполучення, але «складені частково із свого власного матеріалу, а частково з матеріалу іншомовного слова» [2. с.88].

Carpet-bagger — саквояжник (сіверянин, який добився впливу та багатства на Півдні).

При калькуванні існує небезпека з’явлення в перекладі буквалізму, який зовсім непотрібен. І перекладач повинен використовувати цей засіб перекладу лише тоді, коли в українській мові дійсно відсутнє відповідне слово або словосполучення.

В) Освоєння — це адаптація іншомовної реалії; тобто надання їй на основі іншомовного матеріалу вигляду рідного слова [2, c. 89]:

Фр. Concierge — консьєржка; нім. Walkure — валькірія.

Г) Семантичний неологізм — це нове слово або словосполучення, «вигадане» перекладачем і яке дозволяє передати смисловий зміст (склад) реалії. Від кальки його відрізняє відсутність етимологічного зв’язку з оригінальним словом [6, c. 68]: Seven-league boots — чоботи-швидкоходи.

2. Приблизний переклад реалій застосовується частіше ніж будь-який інший спосіб. Застосовуючи цей спосіб удається, хоча і не досить точно, передати предметний зміст реалії, але колорит дуже часто є утраченим, тому що відбувається заміна очікуваного конотативного еквіваленту на нейтральний за стилем, тобто на слово або словосполучення з нульовою конотацією. Можливі декілька випадків:

А) Принцип заміни одиницею відповідно роду та виду дозволяє передати зміст реалії одиницею з більш поширеним (дуже рідко — більш вузьким) значенням, підставляє родове поняття замість видового. По суті справи, замінюючи вид родом, більш часткове більш загальним, перекладач застосовує відомий у теорії перекладу прийом генералізації [10, с. 90]: Cottage — будинок. Але такий переклад можливий, якщо дозволяє контекст.

Б) Функціональний аналог — це «елемент остаточного вислову, який викликає східну реакцію у російського читача» [4, с. 90]. Цей шлях перекладу реалій дозволяє, наприклад, одну гру, незнайому читачу перекладу, «замінити іншою, знайомою», або замінити один музичний інструмент іншим, «нейтральним», не забарвленим у національні барви перекладацької мови, одну судину іншою, лише б аналог дійсно зображав функціональну заміну реалії, яка перекладається: Baseball — лапта, cricket — лапта.

Часто функціональний аналог є зручним для передачі реалій-мір, зокрема, коли вони призначені для створення у читача якихсь якісних уявлень: Сто пудів — дуже важкий, пара фунтів — небагато.

В) Опис, пояснення, тлумачення, як спосіб приблизного перекладу застосовується у тих випадках, коли немає іншого шляху: поняття, яке не може бути передане транскрипцією, доводиться просто пояснювати [38, c. 41]: The boys were playing fly up — хлопчики грали у м’яча; puff — гра в кості.

3. Контекстуальний переклад звично протиставляють «словниковому перекладу», зазнаючи, таким чином, відповідності, які слово може мати в контексті на відміну від наданих у словнику. Я. Рецкер говорить, що цей засіб перекладу «міститься в заміні словникової відповідності при перекладі контекстуальною, логічно зв’язаною з нею відповідністю» [31, с. 92]. При цьому характерна відсутність якихось-то відповідностей самого перекладаємого слова, і його зміст передається за допомогою трансформованого відповідним чином контексту: Скільки коштує путівка на курорт? — How much are accommodations at health resorts?

Такими є основні засоби перекладу реалій. Вони кожен раз ставлять перекладача перед альтернативою: транскрибувати або перекладати.

З точки зору С. Власова і С. Флорина вибір залежить від таких аспектів:

1. Від характеру тексту.

Наприклад, в науковому тексті реалії частіш є термінами, отже й перекладаються відповідно термінам; в науково-популярному творі можна надати коментарії відповідно пізнавальним напрямкам твору; у пригодницькому творі часто використовується транскрипція із-за елементу екзотики, який присутній для цього жанру.

2. Від важливості реалії у контексті.

Вирішальним при виборі між транскрипцією й перекладом реалії є та роль, яку вона грає в змісті, яскравість її колориту, тобто міра її висвітлювання в контексті. При транскрипції «звичайні й звичні в мові оригіналу слова та вислови в мові перекладу випадають із загального лексичного оточення, відрізняються своєю чужерідністю, внаслідок чого, привертають до себе посилену увагу» [31, с. 95], а це порушує рівновагу між змістом і формою, чим відрізняється адекватний переклад. При передачі реалій іншим шляхом утрачається характерне забарвлення мови, носіями якої вони є: зникає частина національного або історичного колориту.

3. Від характеру реалії.

Ураховується ряд її особливостей, як одиниці в лексичних системах відповідних мов, в тому ж числі таких показників, як її знайомість і незнайомість, літературна й мовна традиція, її віднесення до того чи іншого класу за предметом, часом, місцем.

4. Від іноземної й перекладацької мови.

Рішення питання про вибір між транскрипцією і перекладом залежить від іноземної й перекладацької мови, від їх граматичних і словотвірних особливостей, від культури мови і традиційного для них прийняття або неприйняття реалій.

5. Від читача перекладу.

Всі засоби передачі реалій в перекладі необхідно ув’язувати з тим, в якій мірі запроваджені слова, знайомі читачу; якщо вони незнайомі, не підказане часом значення реалії контекстом? Необхідно, щоб враження від перекладеної реалії у читачів було б таким же, як у носіїв мови, з якої реалія перекладена [10, c. 92−93].

Як відмічає І. Корунець, встановлення перекладацького рішення залежить від чітко визначених факторів, як мовних, так і позамовних. До них належить перш за все семантична та структурна складність національно-зумовленого лексикона вихідної мови як сфери вживання реалій. Також переклад залежить від особистості перекладача та від мети перекладу.

Реалія, як і кожне інше слово, може набути в контексті стилістичної функції, певної конотативної семантики, більш того — стати ключовим словом. Стилістична амплітуда реалії надзвичайно широка. Справа ускладнюється ще й тим, що в тексті оригіналу реалія часто сприймається як щось звичне, органічне, рідне для читачів, мовою яких написаний текст. Звідси постає дилема при перекладі: або показати специфіку і екзотику або зберегти звичність і втратити специфіку. Особливо це стосується перекладу історичних детективів, які насиченні культурологічними лакунами, які характеризують час дії творів. Це протиріччя може здолати перекладач, який добре знає культуру і традиції мови оригіналу, відчуває зображувальні можливості вписаного в текст слова і водночас опанував рідну мову. Вирішення питання про вибір між транскрипцією й перекладом залежить від самих мов, від їх граматичних і словотвірних особливостей, від культури мови і традиційного для них прийняття чи не прийняття реалій. Лаконічність при перекладі реалії також залежить значною мірою від мови перекладу. Засобами будь-якої розвиненої мови можна передати будь-яку реалію, але також повинна бути максимальна стислість. ЇЇ можна досягти при транскрибуванні, але вона також необхідна для будь-якого іншого перекладу та для засобу осмислення реалій, якщо однієї транскрипції мало. Тому не останню роль має тут можливість мови лаконічно виразити певне поняття: перекладаючи, англієць розраховує на одну складність і багатий словник, українець на гнучкість граматики, префіксально-суфіксальний словотвір і вільний порядок слів. Інколи вибір прийому передачі залежить від суб'єктивного фактору. Перекладачі з рідної мови частіше транскрибують, ніж перекладачі на рідну мову.

Переклад здійснюється для свого читача. Якщо транскрибовані в тексті реалії залишилися за межами його сприйняття, це означає, що комунікативна мета перекладу не досягнута. Те саме відбувається, коли реалії передано іншими засобами, але втрачено колорит. Знаючи дійсність, яку потрібно описати, і вміючи сприймати її як читач оригіналу, з однієї сторони, а з іншої, — знаючи свого читача, перекладач повинен уявити, як він може сприйняти дану реалію і вміти підібрати адекватні засоби для її вираження. Перекладач — посередник між автором оригіналу й читачем перекладу [6, с. 69].

Переклад культурно-історичних реалій — багатосторонній процес. По-перше, перекладаючи реалії ми маємо змогу вивчити історію, культуру, традиції, звичаї, менталітет тих часів і народів, які зображуються в історичному детективі. По-друге, історичні реалії є надзвичайно цікавими з лінгвістичної точки зору, адже цей лексико-семантичний клас слів є таким, що зберігає особливості лігвокультури у діахронічному аспекті.

2.2 Аналіз перекладу історичного детективу на матеріалі роману У. Еко «Ім'я рози»

З метою апробації теоретичних положень, викладених у попередніх розділах, ми розглянули англомовну версія роману італійського письменника У. Еко «Ім'я рози», створену У. Вівером [40], та український переклад у виконанні М. Прокопович. Це дозволило нам проаналізувати шляхи відтворення численних культурно-історичних реалій Західної Європи середньовічних часів, які слугували важливим фоном детективної сюжетної лінії.

Вже на початку твору автор, подає визначення періодів доби, які використовувалися монастирськими ченцями 14 ст. Варто зазначити, що в ті часи серед освічених верств населення була дуже поширеною латинська мова, а це додає перекладу певної специфічності і змушує перекладача вибирати між варіантами перекладу. Так, англійський перекладач копіював ці назви у власний текст без жодних змін, а М. Прокопович підібрала українські функціональні аналоги, а саме лексеми, які вживаються православними церковниками. Тому англійській варіант додає певної урочистості цим поняттям, у той час як український є більш зрозумілим для читача: Matins [40, с. 6] - Полуношниця [39, с. 8]; Lauds [40, с. 6] - Хвалитни [39, с. 8]; Prime [40, с. 6] - Час перший; [39, с. 8] Terce [40, с. 6] -Час третій [39, с. 8]; Sext [40, с. 6] - Час шостий [39, с. 8]; Nones [40, с. 6] - Час дев’ятий [39, с. 8]; Vespers [40, с. 6] - Вечірня [39, с. 8]; Compline [40, с. 6] - Повечер’я [39, с. 8].

I concluded that Adso’s memoirs appropriately share the nature of the events he narrates: shrouded in many, shadowy mysteries, beginning with the identity of the author and ending with the abbeys location, about which Adso is stubbornly, scrupulously silent. Conjecture allows us to designate a vague area between Pomposa and Conques, with reasonable likelihood that the community was somewhere along the central ridge of the Apennines, between Piedmont, Liguria, and France [40, c. 10].

Так я дійшов висновку, що Адсові спогади, без сумніву, багато чим суголосні з подіями, про які він там оповідає, хоча б своїми численними розпливчастими таємницями, починаючи з особи автора і закінчуючи місцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, і можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен між Помпозою і Конком, а найімовірніше, це місце слід шукати вздовж апеннінського гірського пасма, між П'ємонтом, Ліґурією та Францією [39, c. 12].

У цьому фрагменті тексту варто звернути увагу, в першу чергу, на географічні реалії. Pomposa, Conques, Piedmont, Liguria — це назви місцевості на півночі Італії, які українська перекладачка відтворила шляхом транскрибування: Помпоза, Конк, П'ємонт, Ліґурія. Цікавим є те, що ці об'єкти є прямим посиланням на «Божественну Комедію» Данте, оскільки за словами італійського поета саме там знаходився вхід до пекла. Іншою алюзією є ім'я головного героя — Adso. Воно дуже схоже на прізвище помічника детектива із відомої серії детективних оповідань англійського письменника 19 ст. А. Конан Дойла. М. Прокопович вирішила транслітерувати цей антропонім, як свого часу було створено Ватсона (цей варіант став культовим, хоча насправді є помилковим, оскільки не передає справжнього звучання цього імені - Уотсон), — Адсо. По суті, це своєрідна «алюзія на реалію», тому що образ «середньовічного Ватсона», безперечно, надає твору особливого детективного забарвлення і особливо є близьким для англійського читача, хоча також є загальновідомим для українців.

How was it possible to prevent the Caput Mundi from becomingagain, and rightly, the goal of the man who wanted to assume the crown of theHoly Roman Empire and restore the dignity of that temporal dominion that had belonged to the Caesars? [40, c. 16]

Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів? [39, c. 17]. Яскравим прикладом середньовічної реалії є Caput Mundi. Буквально цей вираз перекладається з латини як «столиця світу». Не кожен український читач знає, що так іноді називають Рим. М. Прокопович залишила його без змін у перекладі, надавши, щоправда, пояснюючий коментар. Такий спосіб перекладу можна вважати вдалим, оскільки латинські вираз відтворюють специфічний колорит Середньовіччя. Іншою історичною реалію, яка може викликати складнощі є The Holy Roman Empire. Недосвідчений перекладач може сплутати її з імперією, яка існувала до 5 ст. н. е. Насправді, це державне об'єднання країн центральної Європи (962−1806 рр.), до якого у часи найбільшого розквіту входили Німеччина, Італія та Бургундія. Повна назва, утворена шляхом калькування з латини, — Священна Римська імперія. Вона ніколи не мала характеру національної держави, як Англія або Франція, не досягла й якого-небудь високого ступеня централізації системи управління. Політичним і економічним центром імперії завжди була Німеччина, хоча німецькі імператори вважали своєю сакральною столицею Рим (звідси й Caput Mundi). Однак, з історичної точки зору, як в англійській, так і в українській версії, доречніше було б використати латинську назву Sacrum Romanum Imperium з перекладацьким коментарем, оскільки на час розгортання подій детективу (1327 р.) цей онім існував тільки на латині і вперше був перекладений народною мовою (німецькою) лише через півстоліття.

It was at this point, I imagine, that Louis saw the Franciscans, now the Pope’s enemies, as his potential allies [40, c. 17].

Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер вже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників [39, c. 20].

Черговою культурно-історичною реалією Середньовіччя є the Franciscans. М. Прокопович відтворила цю назву шляхом адаптивного транскодування — францисканці. Францисканці - або мінорити, католицький чернечий чин, заснований 1209 р. св. Франциском з Ассізі, належить до жебрущих орденів, займається проповідуванням серед народу і місіонерством. Францисканцями було чимало видатних філософів та богословів (Бонавентура, Дуне Скот, Вільям Оккам, Роджер Бекон). У часи дії роману вони взагалі вважалися однією з наймогутніших політичних сил Європи, і назва цього ордену вже давно укорінилися в українській мові.

This was the situation when 10a young Benedictine novice in the monastery of Melk was removed from the peace of the cloister by my father, fighting in Louisas train, not least among his barons [40, c. 25].

Таке-то діялось на світі, коли я — уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі - змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях [39, c. 27].

У цьому прикладі ми знову зустрічаємо католицькі історичні реалії. Поняття Benedictine novice складається з двох компонентів, кожен з яких має свої особливості перекладу. Так, іменник novice українська перекладачка відтворила шляхом створення відповідного неологізму — новіцій, який позначає молодого монаха, послушника (це стає зрозумілим з контексту). Benedictine, як і Franciscans було транслітеровано та адаптовано до норм української літературної мови — бенедиктинець. Бенедиктинці (лат. benedictini) — могутній католицький чернечий орден, заснований у VI ст. Бенедиктом з Нурсії в Мон-текассіно (Італія), хронологічно перший з католицьких орденів; поєднують спільну молитву з фізичною і розумовою працею (за основним принципом Бенедикта — Ога et labora); впродовж історії їхня діяльність мала велике господарське (землеробство), культурне (ремесло, архітектура, музика) і наукове значення. Роль бенедиктинців у формуванні обличчя сучасної Європи важко переоцінити, саме тому перекладу цієї реалії необхідно приділяти особливої уваги.

And on the advice of Marsilius, who had taken a liking to me, they decided to place me under the direction of a learned Franciscan, Brother William of Baskerville, about to undertake a mission that would lead him to famous cities and ancient abbeys [40, c. 29].

І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вони вирішили віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскервіля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств [39, c. 32].

Даний приклад є, в першу чергу, алюзією, однак Brother William of Baskerville, як і образ Адсо, дуже важливий для розуміння детективної частини роману і, з певної точки зору, є культурною реалією.

Це ім'я головного сищика, яке М. Прокопович передала за допомогою калькування загального компонента і транскодування власного — брат Вільям з Баскервіля. Він є типовим англійцем з «найтиповішим англійським ім'ям» (алюзія на Шекспіра). Місце його походження є географічною реалією з найвідомішої повісті А. Конан Дойла про Шерлока Холмса, що й створює уявлення про легендарного «майстра дедукції», до якої, до речі, часто вдається і Вільям.

In its bulk and in its form, the Aedificium resembled Castel Ursino or Castel del Monte, which I was to see later in the south of the Italian peninsula, but its inaccessible position made it more awesome than those, and capable of inspiring fear in the traveler who approached it gradually [40, c. 31].

За масивністю і формою Вежа була схожа на замок Урсіно або даль Монте, які мені довелося побачити опісля, але через своє неприступне розташування виглядала куди моторошніше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволі до неї наближався [39, c. 35].

В англійському тексті використано латинську лексему Aedificium, яку українська перекладач вирішила калькувати, оскільки поняття в оригінальному вигляді було б незрозумілим для вітчизняного читача — Вежа. Цей образ також є одним з найважливіших у детективному плані роману, оскільки приховує загадку і ряд незрозумілих убивств, навколо яких розгортається дія. Культурними реаліями є також Castel Ursino та Castel del Monte. М. Прокопович стандартно калькувала загальний компонент назв і транскрибувала власний — замок Урсіно та даль Монте. Вищезгадані архітектурні оніми небагато можуть сказати українському читачеві, але з контексту стає зрозуміло, що у 14 ст. вони виглядали доволі моторошно.

I never saw an abbey more beautiful or better oriented, even though subsequently I saw St. Gall, and Cluny, and Fontenay, and others still, perhaps larger but less well proportioned [40, c. 38].

Я ніколи не бачив такої благоліпої і так чудово розташованої обителі, хоч згодом мені довелося споглядати Санкт-Ґаллен, Клюні, Фонтене і ще інші абатства, які, можливо, були більші, але не мали таких досконалих пропорцій [39, c. 41].

Цікавими історичними реаліями є франкомовні назви абатств St. Gall, Cluny, Fontenay. При перекладі їх було відтворено шляхом транскрибування: Санкт-Ґаллен, Клюні, Фонтене. Всі вони позначають реальні старовинні архітектурні споруди і, наприклад, Санкт-Галлен вважається монастиря в романі.

Келар був чоловік огрядний, на вигляд посполитий, але життєрадісний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий [40, c. 40].

The cellarer was a stout man, vulgar in appearance but jolly, white-haired but still strong, small but quick [39, c. 46].