Історія латинської мови

Глава I. стор. 2−3 Глава II. стор. 4−5 Глава III. стор. 6−27 Глава IV. стор. 28−32 Список літератури. стор. 33.

Глава I.

Поява Рима.

Почалося все кілька років тому на апенинском півострові в місці, що називалося Лациум. Там жили латини. Вони жили близько албанських гір. Завдяки з того що вони добували сіль (сіль на той час була найціннішим продуктом) і вдалому місце розташуванню через ці місця проходили торгові шляху плем’я початок швидко вона зростатиме і утворилося римське государство.

Далі історія Риму тісно переплітається з історією Греций, починаючи з облоги Трої. У царя Трої був племінник Еней син Афродіти. Перш ніж, як Троя впала щодо нього прийшли боги і сказали, що питання. Еней ж із батьком залишають Трою. Далі Еней змальовується богом та її подорож не що інше, як грецький міф про Одіссеї. Після вбивства циклопа сина Посейдона він прокляв Енея і той ходить морем роблячи різні подвиги. Нарешті боги прощають його й дозволили ввійти у гирлі ріки Тибр, то він потрапив латинам. Його зустрічає цар, Еней одружується з його доньки) та вони, народжуються діти Юлії. Утворюють держава Лонга-Альба. Через 450 років править Нимитору нього є дочка красуня і злий брат Амулий, що хоче влади і він робить двірський переворот. Нимитора садить для за грати, а племінницю відправляє культом весталок. Культ богині Весты-римляни вважають, що все відбулося з вогню, а Веста була богинею вогню, тому її шанували. Їй служили весталки-молодые дівчини, яка давала обітницю безшлюбності і вели до замкнутий образ жизни.

Якось Марс-бог війни проникнув у храм як дощу побачив дівчину, вони полюбили одне одного й поєднувалися таємним шлюбом, але незабаром плоди їхнього кохання стали помітні. Жрець помітив ту схожість і, щоб уникнути ганьби ховає неї і приймає пологи. Народжуються двоє синів: Ромул і Рем. Амулий дізнався про це й дітей ховають в кошик і пускають по Тибру. Згодом кошик причалює і вже вмирали з голоду, але берег вийшла вовчиця і вигодувала їхня мати своїм молоком. Почувши шум, приближавшихся чоловік втікає. Дітей знаходить пастух, яка має був дітей, і він залишає дуже їх себе.

Діти зросли красиві і забіякуваті і якось побилися зі стражниками при цьому їх відвели до царя (Амулию). Усі дізналися у яких спадкоємців справжнього царя і вони з допомогою щита списи (символи Риму) скидають самозванця, звільняють матір та вирушають шукати нових земель.

Знаходять хороше місце майже сім пагорбів, там повно дичини і землі дуже родючі, вирішують заснувати місто. Але хто правити? Пробираються на пагорби, і чекають українські знаки з вище, Ромул сидів на пагорбі Алексимо, а Рем на пагорбі Палатино. Рем подивився до неба і… побачив зграю з 6 птахів, а Ромул побачив з дванадцяти. Спускаються донизу й смітять. Зав’язується бійка в результаті якої Ромул вбиває Рема і називає це місто на вшанування себе Римом — 754 р. до н.е. Ромул придумав символи влади (скіпетр і державу), гілки влади і календарь.

Глава II.

Етапи розвитку латинського языка.

До 754 р. до н.е. період до архаїчної латыни.

Государство розростається, захоплюють нові племена. Потрібна писемність. Писемність буває: символьна і значеннєва — де символ позначає якась агресивна дія це і є фонетичне лист — де літера відповідає звуку. Спочатку прийняли у етрусків символьну писемність, але ми змогли її освоїти і прийняли грецьку фонетичну писемність. Писали справа на лево, але з четвертого століття стали писати зліва на право.

Перші написи є зброю. Літератури немає, лише усне творчість. Пишуть вірші - сатури, що бачу, у тому пою.

III століття е до класичний — літературний период.

У Торенто в полон взятий грек Андронік, він був слабкий, та її хотіла вбити, але він теж знав поеми (Еллада, Одіссея тощо.) і веселив хазяїна, закінчуючи кожен разів замірялися вбити найцікавіше місці. Тоді господар запропонував йому записати все, що він знає стилем на табличці латиною. Квинтескей приносить стиховой розмір дактенический гекзамен. II століття пишуть комедії герої ще живуть у Греції, але характер римський. Представники Плант і Теренций. З’являється філософія (любов мудрості з грецького). Тіт Лукреций Карр филосовско-научная поема «Про природу речей» в шести томах. Гай велерий Катулл пише ліричні вірші про любви.

I століття е до I століття н. е золота чи класична латынь.

Император Август покровительствує поетам. Публій Вергілій Марон син бідняка сидить Донецькій залізниці і співає свої чудові вірші, несуть Цинния Мецената він викуповує хлопчика, дарує віллу у Римі та той їх підводить. Георий пише поеми про сільське господарство, про пастухів, про траві тощо. Хотів сказати, що сьогодні воювати наспів час жити мирно. Квінт Гораций-сын відпущеного раба. Пише оди для Августа. Йому належить рядок з вірша «Я пам’ятник собі воздвих не рукотворний…». Публій Увидий Назон з всаднического сословия-будущий лицар. Писав у тому, що його хвилювало, про корупцію, про свободу моралі, і він передбачав захід імперії. Натомість його виганяють, і він помер у Румынии.

II століття н.е. серебренная латину. Відбувається насильницька романізація, латину змінюється. Абзоний пише свої чудові вірші. Кінець II-III століття діалектичний скачок-переход количесва в якість. «Чиста» стає вульгарной-народной. Відбувається розпад римської імперії, варвари руйнують шляхи і починають з’являтися нову мову. Латинський мову «умирает».

Глава III.

Розвиток латинського языка.

Основним джерелом вивчення латинської є, звісно, тексти, складені цьому языке,-памятники римської письменности.

Після розвалу Римська імперія розпався і єдині латину, він поклав початок освіті нових мов і культур перестав служити мовою спілкування кокого-либо народу цілому і зберігся лише як письмового мовияк мову науки, як мову католицькій Церкві, як мову офіційних актів. За всіх своїх исторче ских модифікаціях письмова латину залишалася «латиною », т. е. зберігала і основний словниковий фонд і граматичний лад античної латини; через свою «штучності «, орієнтованості на письмові зразки минулого, інші його зберігали значно більш незмінних, застиглих формах, чому це має місце у «народних «мовами, обслуговуючих потреби усного спілкування мас. Безперервна наступність вивчення і використання латинської створює, в такий спосіб, міцну основу для елементарного розуміння античних текстів, у тому, щоб, з допомогою їх подальшого тлумачення та виваженості аналізу, виводити глибші закономірності ладу латинської та її історичного поступу. Від складу цих текстів, від багатства і розмаїття пам’яток, документирующих різні періоди історії латинської, від цього, в якій мірі в пам’ятниках представлені різні мовні стилі, залежать і можливості наукової розробки питань з історії мови, ступінь охоплення різних сторін його розвитку. Так само важливим є і питання схоронності тексту пам’яток, про тому, дійшли до нас тексти у такому вигляді, у якому вони було створено своїми авторами, чи зазнали будь-яким змін у зберегла їх задля нас традиції. З використанням пам’яток з историко-лингвистической метою це питання має особливо важливе значення. З обох згаданих точок зору за доцільне розбити всю суму дійшли до нас пам’яток на великі групи, різко протиборчі одне за одним у своїй основному як у характеру схоронності тексту, і у відношенні відображених у них мовних стилів: пам’ятники літературні і пам’ятники епіграфічні (написи); термін «літературний «розуміється у своїй широко, включаючи у собі як художню літературу, а й наукову, публіцистичну — усе те, що поширювалося у вигляді книжки. Літературні пам’ятники сягнули нас, зазвичай, в середньовічних рукописах. У античності основним писчим матеріалом був папирус, 1 погано існуючий в європейському кліматі, і папирусная книга порівняно швидко погибала.1 Зберегтися могла лише такий текст, що продовжував викликати себе інтерес і від часу листувався наново. З початку нової доби «з'явився значно більше стійкий писальний матеріал, пергамен, але отримав лише повільно витісняв собою папірус і здобув перемогу лише у пізній античності. Останні століття Римської імперії, коли відбувався остаточний переклад текстів з папірусу на пергамен, і є тим критичним періодом, який визначив склад дійшли до нас літературних пам’яток, але до цього багато безповоротно втрачено і в самих римлян. Проте літературних текстів, безпосередньо збережених в позднеантичных примірниках (IV—VI ст. зв. е.), дуже мала; немов у величезному вона найчастіше ми лише пізніші списки, кількість яких, починаючи з ІХ ст., з каролингских часів, неухильно зростає. Склад літературних пам’яток, наявних у нашому розпорядженні, є результатом послідовного відбору, производившегося поруч поколінь, і в давнини і на початку Середніх століть, і зберіг з писемності минулого лише те, що залишалося з тим чи іншого погляду актуальним; нашій мети не потрібно укладати докладний аналіз изменявшихся на протязі століть засад відбору. Тут діяли й потреби практичного порядку, потреба у Вищій технічній, сільськогосподарської, медичної чи юридичної книзі, і спрямованість художнього інтересу, і здійснювати релігійні міркування; великій ролі грали потреби школи, обучавшей літературному мови оригіналу й літературному мистецтву на видатних зразках різних літературних жанрів. Необхідно, проте, зафіксувати результати цього відбору. Дослідник латинської неспроможна нехтувати, що, хоча у його розпорядженні є велика кількість літературних пам’яток, вони ж припадає лише незначну частину літературної продукції Риму. Від багатьох відомих письменників не залишилося, крім незначних уривків; творчість й інших авторів представлено лише окремими творами; тільки у виняткових випадках (наприклад Теренций, Вергілій, Горацій) маємо, очевидно, повне зібрання творів. За цих умов багато серйозні питання історії мови лише ніяк не може бути, наприклад запитання про роль окремих письменників у розвитку літературної мови. Майже неможливо ознайомитися з збагаченням словника, за випаданням застарілих слів з мови; занадто багато що залежить тут випадкових обставин, від засвидетельствованности чи незасвпдетельствованности слова в дійшли до нас пам’ятниках. Що стосується обследованности лексики збережених джерел латиніст перебуває у дуже сприятливому становищі, якій можуть позаздрити працівники у сфері будь-якого іншої мови. Майже всім значним текстам є повні словники; повний словник латинської (ще кінцевий), «Thesaurus linguae Latinae », містить під кожним словом все контексти, у яких це слово зустрічається в римських пам’ятниках з найдавнішої певного ІІ. зв. е., а вибірково — і матеріал з пізніших античних письменників; але, попри повноту охоплення готівкових джерел, самий характер їх найчастіше дозволяє за межі сумарних характеристик окремих періодів. Необхідно, проте, помітити, увесь цей величезний накопичений лексикологический матеріал ще майже використаний і у такому випадку доведеться велика робота. Далі, наявні пам’ятники дуже нерівномірно розподілені по окремим періодам. Особливо став жертвою античного відбору архаїчний період, і навіть час становлення класичного мови. Від всієї літератури до-цицероновского часу вціліли як повних творів лише комедії Плавта і Теренция і сільськогосподарський трактат Катона Старшого. Для про «золотого «і «срібного «століть (I в. до зв. е. і I в. зв. е.) матеріал надходить значно більше рясно і компактними масами, причому художньої літератури (в античному сенсі, т. е. включаючи історіографію, красномовство та художні форми філософського викладу) переважає над наукової та програмах технічної. З ІІ. зв. е. картина знову змінюється, серед збережених досить численних пам’яток вчена і спеціальна література переважає над художньої, та був приєднується і нове релігійна література, християнська. У цьому іноді виходять серйозні прогалини у документації, у тому числі найчутливішим є відсутність переходу від «архаїчного «мови Теренция і Катона до «класичному «мови Цицерона, несподівано вырастающему маємо в усій повноті своїх лексичних і граматичних якостей внаслідок майже повної відсутності пам’яток другої половини ІІ. й конкуренції початку I в. до зв. е. Втрата майже всієї архаїчної римської літератури зовсім на компенсується наявністю фрагментів, т. е. цитат з втрачених творів, які ми бачимо в різних римських письменників; так, римські граматики (стор. 18 їв.) вибирали рідкісні слова незвичні форми з художніх творів стародавніх авторів, і наводили відповідні цитати, зазвичай дуже стислі. Самі собою ці матеріали становлять значну цінність, збагачуючи наші інформацію про латинської лексиці чи морфології, але установка грамматіков на збирання лише відхилень від «класичної «норми скоріш здатна затьмарити запитання про роль тієї чи іншої письменника, у створенні цієї норми і особливостях його мови загалом. Більше показовими у тому відношенні нерідко виявляються інші цитати, більш великі по величині, наведені за тими або іншим суб'єктам приводів Ціцероном і іншими авторами (наприклад Геллием, без спеціальної «граматичної «мети. Багато фрагментів є лише від письменників епохи республіки. Не які дійшли до нас твори пізнішого часу цитуються набагато рідше. Архаїчна література постраждала більше, ніж література будь-якого іншого періоду, лише з погляду складу пам’яток, а й у сенсі схоронності тексту, який легко піддавався модернізації. Щоправда, у тому відношенні доля різних пам’яток була неоднакова. Так, комедії Теренция, публікувалися, мабуть, вже самою авторкою як окремих книжок і рано які є предметом турботи римських грамматіков, дійшли у досить сохранной формі. Інша працювати з текстом Плавта, нашого найважливішого джерела для знайомства з архаїчної латиною межі III і II ст. до зв. е. Praesagibat mi animus frustra me ire quom exibam domo-(Aul., 178). «Віщував мені душа, коли виходив із дому, що даремно йду ». Цицерон наводить цей вірш у своєму трактаті «De divinatione », I, 34, 65, замінюючи индикатив exibam субъюнктивом exirem у порозумінні до нових норм класичного синтаксису, розширив, проти епохою Плавта, вживання субъюнктива у тимчасових придаткових пропозиціях, впроваджуються союзом cum. Это—явная модернізація, від якої наше рукописне переказ Плавта вільно.. .. tempestas quondam fuit Cum inter nos sordebamus alter alteri (True., 380—381). «Було колись час, ми друг до друга живили відраза ». Тоді як амвросианский палімпсест (А; порівн. стор. 5 їв.) дає индикатив sordebamus, інші рукописи (група Р) мають читання sorderemus, т. е. вводять належний за класичною нормі субъюнктив. Тут модернізація проникла вже у жодну з гілок рукописного перекази. Duorum labori ego hominum parsissem lubens Mei te rogandi et tis respondendi mihi (Pseud., 5—6). «Я охоче поберіг б працю двох людей, мій — запитувати тебе, і твій — відповідати мені «. Mei — рід. падіж особистого займенника ego, і tis •— давня форма рід. падежу особистого займенника tu, відповідна пізнішому tui, служать додатками до duorum hominum Архаїчне tis, стилістично виправдане пародійно високим стилем всього уривки, було потім модернизовано. Текст в наведеної формі відновлено видавцями виходячи з цитати у Геллия, де рукописи дають читання et tui tis, об'єднуючи стару форму зі звичним. У трактаті Нония цитується et tui, т. е. архаїчна форма й остаточно витіснена. У рукописах Плавта спотворення просунулося ще щаблем далі: etui (A), et te (P). Модернізація охопила вже всі рукописне переказ і можна було усунуто лише силу випадковості, завдяки цитаті у Геллия, яка показує нас і шлях спотворення тексту: незрозуміле tis пояснили («глоссировано ») допомогою надписання з нього класичної форми tui, яка надалі витиснула початкову. Можна не сумніватися у цьому, що до нас текст Плавта модернізовано та інших місцях, де з нас немає необхідних коштів відновити його справжній образ. Погана схоронність плавтовского тексту пов’язана, невидимому, і про те обставиною, що комедії Плавта на початковому етапі існували тільки в формі «сценічних примірників », допускавших переробку тексту при поновлення постановки п'єси. Звідси ряд вставок, скорочень, подвійних редакцій, яких спіткало наші рукописи. Так, Studeo hercle audire: nam ted ausculto lubens. Agedum: nam satis lubenter te ausculto loqui. Другий вірш представляє собою нічим іншим, як змінену редакцію первого, с усуненням архаїчного звинувачує, падежу ted. За такої характері традиції тексту його модернізація, особливо фонетична і орфографічна, становила майже неминучою, а й у наступних переписувачів вона дедалі більше посилювалася. Рід. і дат. відмінки займенника qui чи quis мають зазвичай, у рукописах форму cuius, cui, хоча до епохи Плавта ми очікували б написання quoius, quoi; і вони справді, у вірші Capt., 887, де за непорозуміння було читано quo iusserat замість quoius erat, помилка в розподілі літер між словами зберегла сліди колишнього написання, а As., 589, 593 стара форма quoi виявилася переписаної що з пізнішим cui. Очевидно, що текст Плавта у тому формі, яку дають рукописи, а з їх занепадом і друкарські видання, неспроможна розглядатися як незамутнений джерело, зокрема на висновків историко-фонетического порядку, у випадках, що він збігаються з пізнішої нормою,—- особливо якщо її легко було навести відповідність до цієї нормою, не порушуючи метричного будівлі вірша. Для датировки, наприклад, таких процесів III—II ст., як монофтонгизация тих чи інших дифтонгів (стор. 194 їв.), текст Плавта непотрібний. Зрозуміло, що замість далі архаїчний текст відстояв від норми «класичного «мови, тим паче йому загрожувала небезпека про модернізацію й свідомих або мимовільних спотворень із боку переписувачів. Цитати з найдавнішої пам’ятки римської сакральної поезії, гімну салієв, незрозумілі вже для самих римлян (Qu «mtil., I. Про., I, 6, 40: Saliorum carmina vix sacerdotibus suis satis intellecta; cp. Hor. Epist. II, 1, 86—87), сягнули нас по більшої частини вчених у цілком спотвореному вигляді. У дещо кращому стані перебувають найдавніші юридичні тексти, й з законів 12 таблиць (V в. до зв. е.) й дуже званих «царських законів «(leges regiae). Знання 12 таблиць напам’ять належало до систему римського «освіти ще у І в. до зв. е. (Сіс., De leg. II, 23, 59: discebamus enim pueri XII ut carmen necessarium), і текст їх, будучи постійно на вустах, змінював свою форму разом із розвитком мови. Наприклад: I, 3: si morbus aevitasue vitium escit, qui in ius vocabit iumentum dato «якщо перешкодою [для явки відповідача] буде хвороба, чи вік, то той, хто кличе в суд, нехай надасть візок ». Слова qui in ius vocabit зізнаються вставкою тлумача, порушує стиль давньоримського законодавства: для 12 таблиць характерні безсуб'єктні конструкції типу I, 1: si in ius vocat, ito «якщо кличе до суду, нехай йде », і пряма вказівка легко дополняемый з контексту суб'єкт, зроблене при цьому у вигляді придаткового пропозиції, має явно пізніший характер. Але й усунення цієї синтаксичної модернізації в уривку іншого жодного слова, яке зберегло б форму, властиву то V в. Судячи з хронологічно близьким і навіть більше пізнім написам, аналізованих пропозицію мало у початковому тексті мати вид *sei morbos aivotasve vitiom escet, iouxmentom datod. Для здобуття права уривок отримав ту форму, де він сягнув нас, повинен був відбутися низку фонетичних змін, відбувалися протягом століть: -xm- > -sm- > -т-, процеси звуження коротких гласних в серединних і кінцевих складахо->-1- (у відкритому серединному складі), -p.s > -us, -om>-um, -et>-Tt відпадання конечного-d після довгого гласного, монофтонгизация ei > I, ou ^> u, перехід ai > ae; текст повністю перекладений фонетику класичної латини. Форма aevitas як фонетичний дублет до пізнішому aetas не зникла й у класичному мові, як і начинательный дієслово escit «es-ske-ti» до функцій майбутнього erit. Власне кажучи, модернізація древніх юридичних текстів відбувалася першу чергу по фонетичної лінії: морфологічні, лексичні чи синтаксичні заміни зустрічаються набагато рідше, і з цього боку фрагменти 12 таблиць зберігають свою цінність як із найдавніших пам’яток архаїчної латини. Ми особливо розглянули тут питання модернізації архаїчних текстів через щонайважливіші їх задля історії мови, але модернізація є лише окреме питання загальнішого процесу нормалізації тексту, усунення з нього незвичайних слів, форм, оборотів. Вивчення варіантів рукописного перекази показує, що від нормалізації поширювалася навіть у твори самих «коректних «авторів, як-от Цицерон чи Цезар. Кожен античний текст, збережений середньовічними рукописами (стор. 4), має як чи менш тривалу історію свого перекази, й у процесі помилкова правка грає часом щонайменше руйнівну роль, ніж помилки при списуванні. У цьому плані нерідко грішать i сучасні видавці, надмірно нормализируя тексти й усуваючи їх цікаві лінгвістичні явища. Так було в одному з «царських законів », наведеному у Словнику Фесту слово occisum, ми читаємо: si hominem fulminibus occisit «якщо людину вб'є блискавками ». Пізніші латинські тексти не містять прикладів на безособове речення з зазначенням виробника дії аблативе, але не дає підстави заперечувати можливість такий конструкції в найдавнішому мовою й видаляти їх із тексту, як це зазвичай роблять видавці. Пропонують читати fulmen «блискавка «чи fulmen lovis «блискавка Юпітера ». Однак у першому випадку дуже важко буде пояснити походження помилки, заміну fulmen на fulminibus, а проти другого припущення каже наведена відразу Фестом більш модернізована редакція тієї самої постанови homo si fulmine occisus est «Якщо людина убитий блискавкою » , — без будь-якого згадування про Юпітері. Як реакції проти захоплення «конъектурами «іноді й протилежна крайність — надмірне довіру до рукописному переказам, недооблік неминучості у ньому певної кількості помилок. Попереднім умовою лінгвістичної роботи над античним літературним текстом є, в такий спосіб, критичне ставлення до тексту, встановлення ступеня його достовірності з урахуванням оцінки рукописного перекази. Відрив мовознавства від філології однаково не бажаний з місця зору інтересів обох дисциплін. Нарешті, літературні тексти — і це надзвичайно істотно їхнього оцінки як джерел — дуже нерівномірно відбивають різні мовні стилі. Однією з найчутливіших прогалин нашої інформацію про історії латинської є убогість даних про народноразго-ворной промови, характерні обриси якої нерідко залишаються за порогом книжкового стилю. При суворої стилістичній диференційованості різних жанрів античної літератури особливості розмовної мови моглипроникати лише у «ниці «жанри з побутовим змістом, але також де вони служили основою літературного стилю, а залучалися лише відомої мері, до створення деякого колориту. З особливою силою позначилося у цій галузі і спустошливе дію «відбору », котрий окреслив собою склад дійшли до нас пам’яток. Свідоме прагнення художньо відтворити розмовну мову ми бачимо лише у деяких частинах «Сатирикону «Петронія. Звідси ті значення, яке набувають пам’ятники, навіть стільки близькі до народного промови, скільки що відходять у бік від літературної норми, що вказують своїми відзнаками від літературної мови хоча на то напрям, у якому розвивалася говірка. Историколінгвістичний інтерес комедій Плавта визначається як архаїчністю їх як документів порівняно раннього періоду розвитку латинської, а й їхні — відносної — близькістю до живої мови. Відомий матеріал у тому напрямі дають та інші пам’ятники римської комедії (Теренций, фрагменти тогаты, ателланы), твори римських сатириків, эпиграмматистов, фамильярная лірика Катулла, листи. Багата полі для спостережень представляють листи Цицерона у тому стилістичних відмінностях з його розмов і трактатів. Менш обтяжені вимогами літературної норми праці спеціального (технічного) змісту, але творів від «класичного «періоду збереглося порівняно трохи — до числа належить, наприклад, трактат Вітрувія «Про архітектуру «(20-ті роки I в. до зв. е.), — позаяк у цій галузі «відбір «направили переважно на збереження пізніших пам’яток, непосред ственно відповідальних потребам тієї епохи, що він проводився. Не обмежені щодо «літературність «також деякі твори християнської писемності. Позднелатинские літературні тексти, як і і архаїчні, містять більше елементів народнораз-говорной промови, ніж пам’ятники класичного періоду. Дослідники неодноразово відзначали, що, форми, обертів, які в архаїчну епоху, і начебто зникаючі у класичний період, знову з’являються у поздне-латинской писемності і переходять навіть у романські мови. Так, відповідність італ. canuto, ст.-исп. canudo, франц. chenu «сивий «— спонукало дослідників романських мов постулювати латинське прикметник canutus. Воно, справді, існує, було в Плавта (fragm. inc., 16), та був можна знайти лише за ряд століть в позднелатинском пам’ятнику — Acta Andreae et Matthiae. Поєднання безособового дієслова lucescit «дніє «з вказівним займенником hock зустрічається, після Плавта і Теренция, межі IV і V ст. зв. е. у Сульпиция Півночі. У тому випадку, коли пізня латину змикається з архаїчної, минаючи класичну, маємо зазвичай справи з ознаками народноразговорной промови, відринутим літературної нормою. Як приклад мовної області, не знаходить достатнього відображення в текстах, можна навести сферу дитячої промови. У словнику Феста—Павла (стор. 20), слово atavus, ми бачимо вказівку на atta (порівн. грецьк. атта, готск. atta, ст.-сл. отьць., рос. батько, алб. at) як позначення «батька «в дитячої промови (pater, ut pueri usurpare solent). У відомих нам античних текстах це слово жодного разу зустрічається, але потім з’являється у одному церковному пам’ятнику ІХ ст., знову як слово дитячого мови. Істотні доповнення до тих даним, які можна з літературних текстів, дають написи (епіграфічні пам’ятники). Написи — головним чином твердому матеріалі — сягнули збирачів і дослідників тією мірою, як і збереглися ті предмети — скелі, будинку, споруди, плити, посуд, платівки, монети тощо. буд., де ці написи свого часу були написані — вирізані, вилиті, намале-ваны тощо. п. Умови зберігання написів різко відмінні тому умов збереження літературного тексту. Кількість відомих у час латинських написів значно перевищує 100 000 і стає більше завдяки новим знахідкам. Историко-лингвистическое значення написів залежить від того, що вони 1) дають більш ранній час документацію латинської, ніж літературні тексти, 2) охоплюють всю територію Римської держави і можливість у тому мірою висвітлити питання діалектних особливостях окремих місцевостей, 3) відбивають інші мовні стилі, ніж літературні пам’ятники, і іноді містять матеріал, певною мірою наближається до особливостей народно-разговорной промови, 4) містять, за деякими винятками, тексти у не-модернизованном вигляді. Для до-литературного періоду маємо, щоправда, дуже мало написів. У самому Римі швидке зростання міста та його матеріальної культури створював умови, не сприятливі збереженню стародавніх пам’яток, а й за межі Лация в ранню епоху латинська писемність ще виходила. Найдавніший латинський текст знайдено над Римі, а Пренесте («пренестинская застібка » ,). VI—IV століття представлені лише поодинокими написами, III—II — нечисельними і виявленими переважно поза Риму. Проте ці деякі пам’ятники дозволяють встановити низку надзвичайно важливих процесів історія латинської та її поширення у території Італії; водночас, вони дають масштаб з метою оцінки схоронності мови літературних текстів, висхідних до III—II ст. Необхідно, проте, враховувати, що чимало написи, особливо офіційні, складено в архаизирующем канцелярському стилі та трохи від реальної мовного розвитку. Особливе значення мають ті тексти, які піддаються зі свого історичному змісту точної чи хоча б приблизною датуванням і аналітиків створюють, в такий спосіб, як епіграфічні, і лінгвістичні критерії для датировки інших написів. До найцікавіших текстів кінця III—начала ІІ. ставляться найдавніші з надгробних написів сімейства Сципионов, декрет Емілія Павла від 19 січня 189 р. і послання консулів із повідомленням про рішення сенату від 7 жовтня 186 р. в питанні про святилищах Вакха (зване Senatusconsultum de Bacana-libus). З I в. до зв. е. матеріал надходить обильнее, але переважна більшість збережених написів належить вже безпосередньо до епосі імперії і охоплює — хоч і з неоднаковою густотою — її провінції. Під час кризи III в. зв. е. написи стають рідше, потім їх збереглося кілька зростає твердженням домінату, і потім поступово зменшується під час розпаду античного суспільства. Значна частина коштів епіграфічних текстів, висхідних до послеархаическому періоду, витримана в суворих нормах літературної мови та з погляду, наприклад, историко-морфологической не збагачує істотно наших знань проти тим матеріалом, який можна вилучити з літературних творів. Проте ці пам’ятники зовсім на позбавлені языковедческого інтересу. Зокрема вони надважливими задля встановлення античної орфографії, яка, своєю чергою, служить опорою щодо різноманітних фонетичних і етимологічних досліджень. Через війну фонетичних процесів, які відбувалися на часи, а саме: зникнення /р, збіг звучання е, ое і ое, И і v, ci і ti вагітною перед гласним і т. п., в середньовічних рукописах створилася неуявна орфографічна плутанина, залишки якої остаточно зжиті й у сучасних шкільних підручниках (coelum вм. caelum тощо. буд.), і тільки систематичне вивчення написів, й у першу чергу тих епіграфічних текстів, чия мова не містить відхилень від літературної норми, дозволяє часом відновити античне написання слів; додатковим джерелом служать у своїй показання римських грамматіков. Важить і те, що у старанно виготовлених написах нерідко проводиться позначення довготи гласних допомогою подвоєння літер, «довгою йоти «і «апексов »; таким чином написи стають цінним джерелом даних про латинської просодії. Позначення довгот будь-коли виготовляють написах послідовно, і відсутність апекса в якомусь одиничному пам’ятнику перестав бути свідченням стислості відповідного гласного; але систематичне відсутність апекса на гласному будь-якого слова чи якомусь становищі вже розглядатися як на користь його стислості. Скорочення довгих гласних передntіnd- (amant, amandus, valent) встановлюється, наприклад, виходячи з грецьких транскрипцій типу bxasvt «ivq; = Valentinus і сповненого відсутності апексов у численних випадках цього положення гласних на написах. Особливого значення для лінгвіста мають ті написи, упорядники яких недостатньо володіли літературною мовою й правилами орфографії; в відхиленнях від граматичних норм книжкового стилю, в дисграфиях (неправильних написаннях) виявляються такі тенденції народноразговорной промови, які у літературні пам’ятники чи взагалі не проникають, чи проникають набагато пізніше, що вони засвідчені в написах. У эпиграфическом матеріалі нерідко виступає зафіксованим початок процесів, одержують своє завершення вже у романських мовами, поза латини у власному значенні цього терміну. Ступінь віддаленість від літературної мови залежить від загального характеру написи, від неї призначення, і південь від рівня освіти її укладачів. У офіційних документах часу ранньої імперії відхилення від літературної норми зустрічаються лише спорадично, але з IV в. зв. е. вони трапляються вже частіше. Більше значний матеріал цьому плані містять приватні написи, в першу чергу численні тексти на надгробках. Слід, проте, пам’ятати, як і надгробні написи зазвичай мають деяку претензію «літературність », складаються у певному стильовий традиції, нерідко тримають у віршах; вони орієнтовані на літературну мову, і тільки недостатнє володіння ним призводить до того, що граматичні і фонетичні особливості народноразговорной промови з більшою або меншою силою прориваються назовні, зовсім на позначаючись тут у повною мірою. Зрозуміло, ніж непритязательнее текст, тим більше він вільний тяжіння книжності. Такі, наприклад, надписи—обычно дуже короткі на предметах домашнього інвентарю, написи, намалеванные чи надряпані на стінах будинків. Ця остання категорія могла зберегтися в скільки-небудь значних розмірах лише за виняткових обставин, але у засипаних виверженням Везувію Помпеях маємо тисячі цілком невибагливих текстів, які свідчать про ладі живої латинської промови свого часу (докладніше про помпейских.); певний аналогічний матеріал знайдено й у самому Римі, в караульної сьомий пожарно-полицейской когорти (cohors vigilum) й у службові приміщення імператорського палацу на Палатине. Варта нагадування ще одне категорія порівняно далекі від книжкового мови написів. Це правда звані tabellae devotionis «замовні дощечки з різними обмовами і «присушками «проти якихабо ненависних осіб, суперників, суперниць тощо. п.; адресовані підземним богам, ці дощечки опускалися в труни чи свіжі могилки у розрахунку те, що небіжчик доставить їх за призначенням. I Низький культурний рівень людей, прибегавших до такого роду засобам, дає себе знати й у мовою й орфо-> графин tabellae devotionis. Є понад сотню таких дощок з латинським текстом; найдавніші ставляться ще до 1 в. до зв. э.1 Хоча написи і є пам’ятками, дійшли безпосередньо від античності, вважати, що текст їх ніколи з точністю відбиває наміри упорядника. Помилки графічного характеру — змішання подібних літер, перестановка їх, повторення, пропуски виграв через недогляд чи відсутністю місця — є дуже поширене явище, у якому однаково буває винен і майстер, виготовляв напис, і «автор », залишив сліди своєї творчості будь-де стіні. Якщо «Senatusconsultum de Bacanalibus «в тричі повтореної формулі dum ne minus senatoribus З adesent ми одного разу знаходимо написання senatorbus, це, очевидно, лише графічна помилка, перепустку /, а не свідчення те, що на латині мові ІІ. до зв. е. можна було приєднання закінченняbus до згодної основі без елементаI-, який проник в згодне схиляння з схиляння основ наі- (senatoribus за аналогією civi-bus). Користуючись эпиграфическим матеріалом як историко-лингвистическим джерелом, необхідно враховувати наявність графічних помилок, і тільки те, що зустрічається більш-менш часто, може розглядатися як достовірно засвідчена особливість мови. Не завжди, нарешті, епіграфічні пам’ятники. вільні і південь від наступних спотворень тексту. Деякі написи реставровано — в античності чи пізніші часи. До до їх числа належить і напис на так званої ростральної колоні із нагоди морської перемоги консула Дуилия над карфагенянами в 260 р. до зв. е. Більше ранні тексти відкриті були порівняно недавно, і протягом довгого часу ця напис, рассматривавшаяся як найдавніший датований документ римської епіграфіки, збивала із пантелику дослідників своєї строкатої сумішшю архаїчних і пізніших елементів мови, яких приєднується і кількість лжеархаистических форм, насправді будь-коли існували. Комбінуючи археологічні і. лінгвістичні дані, встановили, як і колона і напис реставровано на початку епохи імперії і її текст відбиває тільки уявлення римських антикваров-о мові III в. до зв. е. Знаючи, що у древніх пам’ятниках е нерідко відповідає пізнішому 1, про — пізнішому І що аблатив мав у деяких випадках відпалий згодом кінцевий елементd, ці антиквари узагальнили свої спостереження та підставляли сек. і про замість споконвічних / й, надавали кожному аблативу кінцевеd; у своїй виходили неможливі форми на кшталт exfoeiont = effugiunt (зі споконвічнимU-, порівн. -us, -6in^>-usn. що стався поки що не межі III—II століть, кілька затримався після неслогового і чи q^: salvos, equns: в т ««зв ж позиції затримався перехідпровіперед заканчивающим стиль велярным -1: volt, volgus. З початку імперії лист неслоговое й у I в. остаточно стає спирантом v. Можливо, що з цим пов’язана орфографічна реформа, яку намагався провести імператор Клавдій. Він ввів три нових літери: h-, зустрічається в епіграфічних пам’ятниках, замість грецького і, але задуману, то, можливо, у тому латинського звуку, який наші джерела визначають як «середній «між і і u (optumus optimus, J для v; е для поєднань bs і p. s. Реформа ця успіху досягла. Поки Клавдій був живий, державна канцелярія застосовувала нові літери, але потім і Юлії вона повернулася до письма. Більше серйозного значення мало скорочення кінцевогопро, раніше захватывавшее лише слова ямбічної чи. кретической форми: volo, nescio. Починаючи з Овідія, ми бачимо стислепро у 1-му л. од. год. дієслів (tollo), а й у Сенеки й у датнве-аблативе од. год. другого схиляння (vincendo). Це показово для неухильного, хоч і повільного процесу знищення кількісних різниці між голосними, розпочатого з кінцевого стилю. У морфологічній області повинна була подальша уніфікація третього схиляння. Тоді як згодні основи здавна мали єдину форму їм.- вин. падежу мн. год. наes, в засадах наіці форми розрізнялися: їм. п. -es (.