Адольф Гітлер

Один людина мені сказав: «Послухайте, коли ви це зробите, тоді через шість тижнів Німеччина загине». Маю на увазі: «Що у вас є у вигляді ?» — «Тоді Німеччина розвалиться». Маю на увазі: «Що ви маєте у вигляді ?» — «Тоді Німеччини кінець». Я відповів: «Німецький народ в колишні часи витримав війни з римлянами. Німецький народ витримав переселення народів. Після німецький народ витримав великі війни раннього і пізнього Середньовіччя. Німецький народ витримав потім релігійні війни Нового часу. Німецький народ витримав потім Тридцатилетнюю війну. Після німецький народ витримав наполеонівські війни, визвольні війни, він витримав навіть Першу світову війну, навіть революцію — й мене він також витримає !» Адольф Гітлер, 1938 год.

Майже без переходу, як одну мить змінило інше, зі смертю Гітлера та капітуляцією зник і націонал-соціалізм, начебто він був лише рухом, станом сп’яніння і катастрофою, що він і породив. Невипадково в повідомленнях весни 1945 року нерідко фігурують висловлювання про раптом улетучившихся «чарах», про растаявшем «привид»: такого роду формули, узяті з сфери магічного, наочно характеризували як у подив ірреальний характер режиму, і раптову природу кінця. Фахівці гітлерівської пропаганди невпинно стверджували про альпійських твердинях, редутах опору, і навіть про численні підрозділах вервольфов-«оборотней» й «передбачали продовження війни» та після його закінчення — усе це виявилося блефом. Вкотре з’ясувалося, наскільки ж націонал-соціалізм — та й фашизм взагалі — за своєю суттю залежав від яка перевершує сили, амбіційності, тріумфу, та яким непідготовленим був він, по суті, на момент поразки. Недаремно ж зазначалися те, що Німеччина була єдиною переможеною країною, не породила ніякого руху Сопротивления.

Це відсутність міцності над останню наочно простежується й поведінці провідних дійових осіб і функціонерів режиму. Насамперед хід Нюрнберзького процесу, і навіть наступних судового розгляду продемонстрував, за дуже деякими винятками, явні старання ідеологічно дистанціюватися від цього, що відбувалося, а злочинні діяння применшити чи оспорити, щоб у кінцевому рахунку все — насильство, війна, геноцид — отримало характер якогось жахливого й дурного непорозуміння. Усе це сприяло створенню враження, ніби націоналсоціалізм зовсім не від був явищем, що охоплюють цілу епоху, а з’явився породженням спраги влади в однієї конкретної людини, і навіть комплексу почуттів заздрості та ненависті в однієї неспокійного, спраглого завоювань народу, бо якби націоналсоціалізм мав глибоке коріння в свій час і він однією з неодмінних рухів нього, то військове поразка не змогла б усунути й дуже круто відтіснити їх у забвении.

Адже він лише за якісь років додав світу нове обличчя, й вочевидь, що таке потужні процеси навряд чи може бути достатнім чином пояснити капризом дорвавшегося до влади одинаки. Бо лише коли цей одинак є постаттю, інтегруючої найрізноманітніші емоції, страхи чи інтереси, якщо тягнуть його вперед потужні, які приходять із далеких далей енергії, стають можливими такі події. У цьому світлі вкотре вимальовується роль і значення Гітлера стосовно оточуючим його силам: існував гігантський, неупорядоченный потенціал агресивності, страху, самовіддачі і егоїзму, який лежав у спокої й нуждавшийся лише тому, щоб якесь владне явище розбудило, сфокусировало і використало його; цього явища зобов’язаний був той потенціал своєї ударної силою, з нею святкував він свої колосальні перемоги, але із ним разом він і рухнул.

Проте Гітлер цей був постаттю, що поєднувала настільки багато тенденції часу; у ще більшою мірою і сам надавав подій їх напрям, масштаби і радикальність. Сприяло йому за цьому те, що його думок були обтяжені певними попередніми умовами І що геть усі — антагонізми противників, партнерів у союзу, нації, ідеї — він такий ж холоднокровно, як і маніакально підкоряв своїм жахливим цілям. Його екстремізм відповідав тієї внутрішньої дистанції, що він зберігав стосовно всім силам. Багато чого каже через те, що він — всупереч його яка належить ще до юнацьким років претензії, — так ніколи і осмислив, що є історія; вона бачила у ній свого роду навстіж відкритий для честолюбців храм слави. Сенсу і правоти доконаного він не усвідомлював цілком. І саме так, з абстрагованою безтурботністю, йшов він у здійснення своїх задумів. Тоді як інші державних діячів враховували реальність існуючого співвідношення сил, він відштовхувався від чистого місця: точно як і, як почав він незважаючи на існуюче проектувати новий мегаполіс Берлін, планувалося їм і повна перебудова Європи та всього світу; як вона сама прийшов з нізвідки — з нічого йшли поряд і його думок. Не звертаючи увагу кордону на географічній мапі Європи, закріпившись внаслідок воєн та зміни співвідношення сил, він переробив цю карту по-своєму, зруйнував держави і допоміг піднятися новим силам, викликав революції" і поклав край віці колоніалізму; зрештою він гігантським чином розширив емпіричний обрій человечества.

Домінуючим серед тих мотивів, у яких стулявся з сильним течією духу часу, було незмінне почуття загрози: страх перед обличчям процесу знищення, жертвою якого було протягом століть уславили чимало держав і народи, а проте тільки тепер, у цьому перехресті всієї історії. розвинув універсальну, загрозливу всьому людству мощь.

Ідея порятунку була нього тісно пов’язана з самоствердженням Європи. поруч із якої існувало жоден частини світу, ніякої інший хоч трохи значної культури, й інші континенти були лише географічними поняттями, простором для рабовласництва і експлуатації — порожніми площинами. Та й сам виступ було це й останнім гіперболізуючим вираженням європейського претензії залишатися господарем власної, а й викликав цим всієї історії. У його картині світу Європа, зрештою, грала таку ж роль, як і німецький дух у свідомості пори його молодості: це був перебував під загрозою, вже з майже втрачена вища ценность.

І хоч він був постаттю демократичного століття, він втілював у собі лише його антилиберальный варіант, характерне поєднанням маніпуляції голосами шляхом плебісцитів і харизми вождя. Однією з неперебутні гірких уроків листопадовій революції 1918 року був усвідомлення те, що існує неясна взаємозв'язок між демократією та анархією, що хаотичні гніву й є власним, непідробним вираженням справжнього народовладдя, а сваволю — його законом. Звідси неважко витлумачити сходження Гітлера та як останню відчайдушну спробу утримати стару Європу на умовах звичного величі. До парадоксів явища Гітлера те, що з допомогою краху намагався захистити почуття порядку й авторитету перед висхідній епохи демократії із її правами вирішального голоси для мас, емансипацією і розпадом національної та расової ідентичності. Але висловив ще й довго копившийся протест проти жалюгідного егоїзму великого капіталу, проти коррумпирующей мешанины буржуазної ідеологією і матеріального интереса.

Не важко, розширивши ці уявлення до рівня, розпізнати у яких ситуацію раннього етапу здобуття фашизмом своїх прибічників: це маси середнього стану, які — на тлі загальних панічних настроїв — бачили себе у повільних про задушливі їх обіймах, з одного боку, профспілок, з другого — універсальних магазинів, в обіймах комуністів й анонімних концернів. І, нарешті, явище Гітлера можна розуміти й як спробу затвердження свого роду третьої позиції — між обома пануючими силами епохи, між лівими і правими. І це додало його виступу той дволикий характер, який охоплюють усіма визначеннями, такі як «консервативний «, «реакційний «, «капіталістичний «чи «дрібнобуржуазний «. Перебуваючи між всіма позиціями, він у той час брав участь у них переважають у всіх і узурпував їх существеннейшие елементи, звівши їх до свого, неподражаемому феномену. З його приходом до повалення влади настав край і протиборству за Німеччину, початок що було належить після першої Першої світової Вільсоном і Леніним, коли той намагався привернути в бік парламентської демократії, а інший — набік справи світової революції; лише років через це протиборство відновилося і завершилося недавнім об'єднанням розділеної страны.

Хоча третя позиція, до котрої я прагнув Гітлер, і має була захопити весь континент, та її енергетичним ядром повинна бути Німеччина: сучасна місія рейху в тому, щоб дати втомленої Європі нові стимули і використовувати її як резервуар сил для світового панування Німеччини. Гітлер рвався надолужити згаяне на імперіалістичної стадії німецького розвитку та виграти головний з можливих призів — гарантоване гігантської експансією влади сході панування над Європою, а таким чином — з усього світу. Він виходив з те, що поділений земну кулю невдовзі не дасть змоги завоювати якусь імперію, а оскільки вона завжди мислив категоричними альтернативами, йому уявлялося, доля Німеччини — або стати світової державою, або ж «завершити існування… як друга Голландія як і друга Швейцарія «, і може бути, навіть «зникнути з землі чи стати народом — рабом, обслуговуючим інших «. Те міркування, що його задум до безнадійного краю перенапрягал сили та можливості країни, неможливо могло хоч трохи серйозно стурбувати його, оскільки він вважав, що завдання тут залежить від першу черга у тому, щоб «змусити коливний перед своєї долі німецький народ піти власним шляхом до величі «. Думка про що з цим ризик загибелі Німеччини викликала в нього у час війни лише зауваження: «стане все равно».

Отже, і націоналізм Гітлера також був однозначний, оскільки він, не замислюючись, був готовий поступитися з інтересом нації. Але тим не менш, цей націоналізм виявився досить інтенсивним, щоб викликати загальне опір. Оскільки хоча Гітлер частково і висловлював захисні емоції часу й континенту, яке гасла надавали вплив далеко за межами країни, отже, до Німеччини Гітлера з повагою, йому так ніколи й зірвалася надати цій своєму оборонному початку щось більше ніж вузький і жорсткий національний профіль. У своїх бункерних медитацій навесні 1945 року якось назвався «останнім шансом Європи «і спробував у зв’язку виправдати застосування насильства стосовно континенту: «Вона же не бути підкорена шармом чи силою переконання. Щоб її отримати, потрібно був її згвалтувати». І ось саме шансом Європи Гітлер і не: був такого моменту, що він міг би, переступивши через себе, ввійти у гру справді у ролі політичної альтернативи. Хіба що в часи війни, коли йшлося і про може бути не позбавленої перспективи спробі надати кампанії проти Радянського Союзу європейську видимість, він розкрився як і той заклятий ворог інтернаціоналізму, яким він починав, — людиною з, як кажуть, глибокою європейською провинции.

Тим самим було погляд вкотре звертається до навдивовиж суперечливого місцеві Гітлера у часі. Попри свою оборонну у принципі позицію, він довгий час вважався прогресивної за своєю сутністю, сучасної постаттю епохи, і що оточувала його ореол націленості у майбутнє був свідомості його сучасників так само незаперечним, як й природа, якою він володіє очах переважної частини нинішнього сприйняття. Сучасними і отвечавшими часові здавалися 20-му і 30-му роках і техніка, і колективні ставлення до порядку, і монументальні пропорції, і войовничі позиції, і гордість людини з безлічі, і аура «зірки »; й з причин успіху націонал — соціалізму було як і раз очевидно: він спритно сам собі надав всі ці елементи. У тому ж ряду були і командні жести великих особистостей; час сходження і перших успіхів Гітлера значною мірою протікало під знаком цезаристских тенденцій, доходивших до тоталітарного культу вождя в Радянському Союзі і автократичного стилю Рузвельта. У цьому тлі Гітлер, відкритий і з принципової гостротою котрий заявив приналежність до типу володаря, здавався сигналом нових часів: він був рекламним щитом пафосу і здригання тих великих трибунів «століття мас «, прихід яких віщував цій епосі Шпенглер. Примітно, що з публіки Гітлер і подчеркивал-то завжди сильніші від оптимістичний, звернений майбутньому характер націонал — соціалізму, а чи не його регресивні риси, котрі почали предметом турбот переважно Гіммлера, Дарре, і навіть безлічі есесівських чинов.

Насправді ж, проте, Гітлер побоювався майбутнього; в «Застільних розмовах «у ставці фюрера він певною мірою заявив, що радий, що він довелося жити лише на початку технічного століття, більш пізні покоління вже не знати, «який прекрасний був колись той інший світ «. Попри все своє орієнтовану на прогрес позу він був надзвичайно її запізнілою натурою, прихильної переважно образам, нормам та інстинктів ХІХ століття, який і сприймав як найзначніший період історії людства. Та й у його смерть, який би невдало тривіальної і театральної вона йому здалася, позначилися ті дві сторони епохи, що його захоплювала і що він одночасно вкотре представив: тут було щось від її гремучего блиску, знахідок свій вияв у продирижированном ним мотивів загибелі богів фіналі, але був і щось від неї пошловатого характеру, що він подібно до потерпілого фіаско гравця лежав мерцем канапі в бункері поруч із метрессой, що стала його офіційної дружиною. Це було фіналом, продемонстрировавшим його випасти з часу й вкотре раскрывшим всю архаїчність самого його существа.

Феномен застылости, з яким так іронічно часто зіштовхуєшся на протязі цієї життя, і знаходить на такому тлі свої справжні значення: він хотів зупинити то неповторне мить, яке являв з себе світ пору його, Гітлера, становлення. На відміну від фашистського типу взагалі, від Муссоліні, Морраса і навіть Гіммлера, Гітлер спокусили не історією, а тим, що пережив він у період формування, — ознобом щастя страху. Тому й нині порятунок, що він прагнув принести, неодмінно мало рухатися під знаком великого ХІХ століття. Уся картина світу Гітлера, його маніакальні ставлення до боротьбі життя, про раси, просторі, як і збережений в нього впритул до кінця захоплення ідолами і великими мужами його молодості, та й взагалі великими мужами, чиїм простим рефлексом волі і потрібна представлялася йому історія до останніх його днів, до абсурдних його надій, пов’язаних із смертю Рузвельта у квітні 1945 року, — саме це, як й багато іншого, і характеризує всю міру його фіксації. Це ж позначається на численних труднощі, котрі заважали йому уявити горизонти поточного століття: постійно всплывавшая у його виступах страшнувата цифра — 140 жителів однією кв. км, — якій він прагнув виправдати свої претензії розширення «життєвого простору «, розкриває його нездатність знайти сучасні за своєю сутністю рішення, створені задля завоювання, як кажуть, внутрішнього життєвого простору, зриває від нього маску поборника модернізації, по крайнього заходу, частково, лише як показною атрибут. А загалом світ, вже котрий стояв тоді одразу на порозі атомного століття, залишався для нього ідентичним тому, який — так заявляв не без відтінку вдячної вдячності ще у лютому 1942 року — колись відкрив йому очі Карл Май.

Та й суть величі як розумів на лубочний лад, в стилі старих пригодницьких романів, — образ надлюдини — одинаки. До його картині світу належить той час, що він хотів не просто великим, а великим в манері, стилі часу та темперамент митця, і коли він одній з своїх промов проголосив «диктатуру генія «, то явно мав причому у виду декларація про панування митців. Примітно, що довести своє уявлення про велич вона бачила в образах Фрідріха про Великого і Ріхарда Вагнера — двох явищ, так само що з мистецького середовища і політичної сферою, визначав його як «героїчне «. У принципі так він розглядав велич як категорію, яка має статичність і що дістала найкраще собі втілення у пам’ятниках, не треба ніяких докладних спроб тлумачення, аби виявити тут психопатичний характер. Відбиток цього лежав всім поведінці вольового людини, як було засвоєно їм, Але скільки ж приховувалося для цього апатії, нерішучості і знервованості. У такий спосіб штучної і натужній виглядала його аморальність, якій він з бажанням зрадив б холодність вільної, яка має грубої силою натури — натури людинипана, щоб приховати, скільки таємницею пристрасті до відплаті переповнювало його. Попри свою макиавеллистскую вільність, що вона так подобався себе, він, звісно ж, ні вільний захищена від втручання із боку моралі. Внутрішній холод, слабкість нервів, компенсируемая повадками надлюдини, — й у розпізнається зв’язок Гітлера з пізньої буржуазної епохою ХІХ століття, часом Вагнера і Ницше.

Проте притаманним цьому разі є саме т. е. що була сповнена зламів і необычностей: попри всі свої дрібнобуржуазні нахили, він не належав до цього світу, у разі, коріння будь-коли досягали тут достатньої глибини, що він розгледів обмеженість, властиву йому. З цієї причини його оборонна реакція і було сповнена таких неприязних почуттів, і тому він довів оборону світу, про захист якого говорив, до руйнації цього мира.

І все-таки дивовижним чином цей звернений до минулого, річ цілком очевидна сформований XIX-м століттям людина вивів Німеччину, як і чималі частини зараженого його динамізмом світу, в XX-е століття: місце Гітлера історії значно ближчою до великим революціонерам, ніж до тормозившим її, консервативним можновладцям. Звісно, свої вирішальні стимули Гітлер черпав з прагнення перешкодити приходу нових часів і шляхом внесення великої, всесвітньо-історичної поправки повернутися до вихідної точки всіх хибних шляхів та помилок: він — як це він сам сформулював — виступив революціонером проти революції. Проте біль мобілізація зусиль і волі до дії, яких зажадала його операція з порятунку, надзвичайно прискорила процес емансипації, а перенапруження авторитету, стилю, порядку, що з його виступом, таки послабило взяті ними він зобов’язання й призвело до успіху ті демократичні ідеології, яким він протиставляв таку відчайдушну енергію. Ненавидячи революцію, він став, насправді, німецьким феноменом революции.

Звісно, найпізніше вже з 1918 року у Німеччини йшов процес гострих змін. Але це процес проходив половинчасто та Ющенка надзвичайно нерішуче. І тільки Гітлер додав йому ту радикальність, що й зробила процес власне революційним і кардинально змінила застиглу і утримувану у межах певних авторитарних соціальних структур країну. Лише тепер, під впливом домагань фюрерского держави, впали шановні інститути, були вирвані з звичних зв’язків люди, усунуті привілеї і зруйновані все авторитети, не котрі обходили від самої Гітлера чи не санкціоновані їм. У цьому йому вдалося або погасити страхи, які супроводжують зазвичай розрив із минулим, або перетворити в енергію на користь суспільства, оскільки вона вмів досить достовірним чином піднести себе масам як всеосяжного авторитету, але головним тут було те, що він ліквідував найбільш конкретну форму прояви страху перед революційним будущим.

Звісно, пустили у хід насильство. Але він — від початку — не робив ставку лише з грубу силу. З значно більшим успіхом Гітлер протиставив міфу про світову революцію про визначальною хід історії силі пролетаріату своє власне, що конкурує з цим ідеологію. Клара Цеткін бачила прихильників фашизму першу черга у розчарованих людях всіх прошарків, в «найбільш запопадливих, сильних, рішучих, відважних елементах всіх класів «, і вже Гітлерові та вдалося поєднати їх у новому потужному масовому русі. Принаймні, ідеологічна ініціатива у роки перейшла на кілька днів з Москви до Берліна, і утопія про класове примирення виявилася настільки безперечно сильніша утопії диктатуру одного класу з усіх іншими, що Гітлер зміг залучити до свій бік значні загону навіть викликав такий страх пролетаріату й реально ввімкнути їх в строкатий склад своїх прибічників, де були люди всіх класів, всіх категорій свідомості людини та майнового положения.

Як постать соціальної революції Гітлер, отже, є явище, чиє неодноразово отмечавшаяся «подвійна суть «не проявляється ніде настільки виразно, як саме у цій зв’язку. Бо не можна сказати, що, що була справою його рук, сталася нібито всупереч його намірам: революційна думка про «відновленні «, перетворення держави і у вільний від конфліктів, по-бойовому згуртовану «народну спільність «була домінуючою завжди. Володів Гітлер і волею до змін, і поданням щодо мети, і готовністю до з'єднання воєдино того чи іншого. Сопутствовавшие обставини націонал — соціалістичної революції, її пряма радикальність і що здається позбавленої програми всеїдність легко можуть бути основою здобуття права назвати її натхненника й керівника революціонером, оскільки з ближчої відстані майже всі процеси насильницьких перетворень бачаться «кривавим шарлатанством «. Тому хоча й панування Гітлера слід, то, можливо, розглядати не ізольовано, бо як терористичну, у певному сенсі якобінську фазу під час тієї широкомасштабної соціальної революції, що спричинилася Німеччину в ХХ-й век.

Та все ж не може постати сумнів: була чи ця революція більшою мірою випадкової, сліпий та позбавленої мети, не лежали в основі змін не довге міркування, а лише волюнтаризм і безоглядність Гітлера, недостатнє розуміння їм того, ніж балу Німеччина на плані її соціального, історичного й будь-якого психологічного своєрідності, і чи мала він у виду, закликаючи до яскравим образам минулого, лише порожній традиціоналізм, допомагав йому приховувати за декораціями в фольклорному дусі жах перед будущим?

Не останню ці сумніви народжуються схильністю націонал — соціалізму ідеологічно рядитися в максимально «консервативні «одягу. Ось що не мав намір робити ані за яких обставин, то це реставрувати доіндустріальне держава привілеїв, і ні маскаради нічого не винні затьмарювати те що, що він — всупереч своєї амбіції відновити німецьке минуле, його гідність, його аристократію — з допомогою радикального насильства уштовхнув країну на реальність і зовсім разів, і назавжди відрізав зворотні шляху до то авторитарне — державне минуле, яке завдяки охоронному темпераменту німців трималися відкритими попри всі соціальні зміни. Парадоксально, але із ним Німеччини завершився XIX-й століття. І яке враження не виробляв Гітлер, він був сучасніша за чи навіть рішучіше зі своєї орієнтації на сучасність, чим це його внутрішньополітичні антагоністи. Трагічність консервативного Опору таки у тому, що з його учасників розуміння моралі багато в чому перевершувало розуміння політики: там авторитарна, глибоко що зав’язла у своїй романтичної запізненості Німеччина вела безперспективну війну з сучасністю. Перевага Гітлера над усіма її суперниками, зокрема й социал — демократів, грунтувалося саме у тому, що він гостріше і рішучіше їх усвідомив необхідність змін. Заперечення їм сучасного світу проходило саме під знаком сучасності, а своєму афекту він додав риси духу часу. Та й той розлад, чиє жертвою він почав як революціонер, цілком їм усвідомлювався; з одного боку, він вшановував заслугах німецької социал — демократії через те, що у 1918 року було усунуто монархія, але, з іншого боку, характеризував «тяжких страждання «, які заподіюються будь-яких суспільних поворотом. На кінцевому ж рахунку внутрішньо бажання вказувати назву революціонером повністю пов’язано, напевно, про те, ідея революції представляється свідомості в тісному єдність із ідеєю прогресу. Але панування Гітлера не залишило незачепленою і термінологію, одним із наслідків цього останню чергу є і те, що правове поняття революції втратило тут тієї моральної амбіції, яку воно довго претендовало.

Проте націонал — соціалістична революція захопила і зруйнувала як застарілі соціальні структури; щонайменше глибокими були її психологічні наслідки, і, можливо, саме тут полягав її найважливіший аспект: вона докорінно змінила все ставлення німців до політиці. Доти німецький народ цурався політики і орієнтувався на приватні погляди, якості і цілі; успіх Гітлера був частково пов’язані з цим. А бросающееся правді в очі протягом тривалих періодів відсутність людей, виступаючих лише за разі і як здалеку як пасивний елемент, як інструмент чи декорація, відбиває щось від традиційного німецького утримання від політики, що у психологічному плані так відігравало вигідна режимові і було вміло використано їм. Тому що загалом нація, якої дозволялося лише марширувати, тягти з вітання руками і аплодувати, сприймала не стільки Гітлером виключеною з політики, скільки позбавленої неї. Усьому набору цінностей — як-от «третій рейх «, народна спільність, вождизм, чи велич — були гарантовані масові оплески над останню чергу як раз оскільки вони означали відмови від політики, у світі партій та парламентів, від викрутасів і компромісів. Мало що сприймався і розумілося настільки спонтанно, як схильність Гітлера мислити категоріями героїки, а чи не політики, трагіки, а не соціальності і заміщати Вульгарну зацікавленість гнітючими містичними сурогатами. Про Ріхарда Вагнере сказано, що він усе-таки робив музику для таких людей без музичного слуху, з тим самим правом можна сказати, що Гітлер робив політику для аполитичных.

Вороже ставлення німців до політики Гітлер використовував двояким чином: спочатку він безупинної тотальної мобілізацією змусив людей втягнутися у громадську сферу, і було це у домінуючій ступеня йшло під знаком одурманюючих масових свят, що саме і мали за мету винищити всі політичні інтерес, усе ж таки було перешкодити з того що цим була породжена нова сфера переживань: вперше нація послідовно отчуждалась від своєї приватного світу. Нехай режим допускав чи вимагав лише ритуальних форм участі — але сознание-то ті таки змінювали. А в результаті, в підривних діях соціальної революції, валився й усе звичний німецький інтер'єр, вся сфера особистого достатку буттям з її мріями, її відчуженим від України всього мирського щастям і тугою з економічної політики без политики.

Але, з іншого боку, і шок політичної й моральної катастрофы, уготованный Гітлером країні, вплинув зміну її свідомості. Освенцім з’явився символом фіаско приватного німецького світу та її езопової самозабвенности. Звісно, так, більшість німців щось знало тому, що в таборах нищення і вже, у будь-якому разі, було набагато гірше поінформоване звідси, аніж світова громадськість, з кінця 1941 року безупинно отримувала дедалі нові тривожні свідоцтва цього масового злочину. З німецького боку це підтверджується фразою Гіммлера про те, що німецька громадськість є політично недостатньо зрілої, аби зрозуміти заходи для винищенню, і, отже, СС зобов’язані «віднести таємницю з собою у могилу «. Відсутність люди реакцію ходили чутки не можна зрозуміти, не приймаючи до уваги традицію, яка здавна вважала сферу політики виняткової компетенцією государства.

На тому площині лежить однією причиною тяги німців до того що, щоб забути усе, що до 1945 року. Оскільки витіснення зі свого пам’яті Гітлера означало — хоча б частково — і подолання якийсь форми життя, прощання з особистим світом і тих типом культури, який тривалий час представляв той інший світ. І у Німеччини, та й у інших країнах теж, фашистські чи родинні їм тенденції продовжують жити: насамперед деякі психологічні передумови, нехай і мають легко розпізнаваної через відкликання націонал — соціалізмом і навіть які під незвичними, здебільшого лівими прапорами, як і певні соціальні й економічних умов. Найменш живучими виявилися ідеологічні передумови, такі як, наприклад, націоналізм міжвоєнної пори, занепокоєність з приводу втрати статусу великої країни чи панічний антикомунізм. Як реакцію перехід від стабільних, фіксованих порядків до позбавленому твердих гарантій майбутньому сучасних товариств окремі чинники, благоприятствовавшие фашистським рішенням, будуть зустрічатися до того часу, поки що тривати криза пристосовності. Але гігантська тінь, яку відкидали табору знищення, затьмарює пізнання цього у якій мірі явища, про яких мова, пов’язані з епохальними і навіть загальними потребами людей, зі страхами перед майбутнім, мотивами опору, щоб усе міг стати інакше й відновилася свого роду природне состояние.

Ці аспекти подій довгий час залишалися відтиснутими в тінь. Моральне обурення заступало розуміння те, що ті, хто йшов за Гітлером, хто організовував торжества і варварські злочину, були людьми, а чи не чудовиськами. А котрі прокотилися у світі хвилювання кінця 60-х років знову продемонстрували багато елементів, із якими раз у раз зустрічаєшся в описах обстановки предфашистских часів: афект, спрямований проти цивілізації, потяг до стихійності, упоенности і образності, нестримність молоді та эстетизацию насильства. Правильно, звісно, що на таке однаково залишається дистанція надто велика, та й годі збіги між тими явищами і тими ранніми рухами закінчуються там, де йдеться про слабких і пригноблених — питання, який у фашизму немає відповіді. Коли Гітлер назвав себе «найбільшим визволителем людства «, він примітним чином посилався на «избавляющее вчення про нікчемності окремо взятої людини «. Проте також забувати, у минулому фашистський синдром чи виступав колись будуть у чистої, що містить усі його елементи форми і що є можливим його різкий перехід у нові разновидности.

Оскільки фашизм йде своїм корінням до тями кризи епохи, він знайде свій кінець тільки з самою епохою. Оскільки у такому значною мірою є реакцію і відчайдушний оборонний рефлекс, то його природі властиво, що передумови, у яких він базується, і є лише передумовами, тобто фашистські руху потребують більше, ніж інші угруповання, в видатного вождя. Саме він акумулює всі негативні емоції, називає під назвою ворогів, звертає депресію в сп’яніння і призводить безсилля до свідомості ним своєї сили. До значним досягненням Гітлера та належить саме те, як великі перспективи зумів вгадати він у кризу нервів і використовувати їх; як ніхто інший, зумів він підкорити собі ідеологічні і динамічні можливості межвоенных років. Але з його кінцем усе це неминуче зруйнувалося, і споруджені до рівня, сфальцьовані і цілеспрямовано вводившиеся на дію почуття негайно повернулися до своєму розслабленому, неупорядкованому початкового состоянию.

Ця неспроможність до виживання відчувається всіх рівнях. Хай ні підкреслював Гітлер надособистісний аспект свого завдання, хоч би як наголошував він у своєї місії і як ні видавав себе за знаряддя Провидіння, вище свого часу він і піднявся. Бо він було дати ані внушающей віру картини прийдешнього стану світу, ні надії, ні надихаючої мети, то одне з її думок не пережила його. І ідеї, які завжди використовувала лише як інструмент, залишилися після нього порваними і скомпрометованими. Цей великий демагог не залишив ні жодного, жодної що запам’ятовується формули, точно як і не сягнуло сьогодні жодного його будівлі, але ж він настільки жадав стати найбільшим архітектором всіх часів; не залишилося навіть запланованих їм величних руїн. Укотре тут проявилося, яке романтичне непорозуміння лежало замкнене в основі міркувань, у яких невдовзі після так званого захоплення власті почали висуватися найбільш палкими радикалами в лавах НСДАП: «мертвий Гітлер руху потрібніші, ніж живої «; коли-небудь він би зникнути в тумані легенди, та її труп ні бути знайдено, щоб він «для віруючих мас завершився таємницею «. Ні, знову підтвердилося — і ця зустріч стала особливо ясним на переломному етапі війни, — що без катализирующей сили Гітлера було б нічого, а без особистого присутності «великого «фюрера миттєво зруйнувалося все: воля, мета, згуртованість. У Гітлера був таємниці, що виходила за його безпосереднього справжнього. Люди, чия відданість і захоплення були ним завойовані, йшли не було за баченням — вони йшли за силою, й у ретроспективі це життя представляється безперервним викидом гігантської енергії. Вплив цієї енергії було дуже багато, страх, і його викликала, — безприкладним, але понад цього, у пам’яті малий, що осталось.