Перевод. 
Мистецтво перекладу та її проблемы

Мова, як відомо, є найважливішим засобом людського спілкування, з якого люди обмінюються думками і домагаються взаємного розуміння. Спілкування у допомоги мови здійснюється двома шляхами: в усній й у письмовій формах. Якщо спілкуються володіють одним мовою, то спілкування відбувається безпосередньо, проте, коли володіють різними мовами, безпосереднє спілкування стає неможливим. У цьому випадку допоможе приходить переклад, що багато хто дослідники визначають як передачу коштами однієї мови думок, виражених на будь-якою іншою мовою. Переклад, отже, є важливим допоміжним засобом, які забезпечують виконання мовою його комунікативної функції в тому випадку, коли висловлюють свої міркування говорять різними мовами. Переклад грає великій ролі в обміні думками між різними народами і є справі поширення скарбів світової культури. Недарма О. С. Пушкін називав перекладачів «поштовими кіньми цивілізації «.

У нашій роботі ми розглядати переклад, має свою специфіку. Проблемам адекватності перекладу, і навіть його мистецтву й присвячена ця работа.

1. Проблеми перевода.

Переклад існував з прадавніх часів. Коли два народу живуть по сусідству, вони між собою, чи воюють, чи торгують. У обох випадках виникає потреба в перекладача, толмаче — словом у людині, який володіє (хоча трохи) мовами обох народів та переводить певний сенс з одній мовній форми в другую.

Що означає переводити? На погляд — все просто. Те, що ж йшлося у вихідному тексті, потрібно викласти словами іншої мови, побудувавши у своїй правильні пропозиції. Але є старий анекдот про семинаристе, якому треба було перевести з латини пропозицію «Spiritus quidem promptus est, caro autem infirma». Це євангельський вислів «Дух бадьорий, плоть ж немічна» семінарист переказав: «Спирт хороший, а м’ясо протухнуло». І переклад цей правильний тому, що з слів ж личить отак перевести, і пропозиції вийшло нормальне. Тільки сенсу вихідного тексту воно, звісно, не передаёт.

Що складніший, багатограннішим сенс вихідного тексту, важче для перекладу. Але й найпростіша здавалося б фраза може містити підводні камені. Припустимо, потрібно перекласти англійська мова Мама мила раму. Неважко придумати близько десяти абсолютно правильних перекладів цієї фрази: російському що пройшла часу тут можуть відповідати, по крайньої мері, три англійські дієслівні форми. Та цього потрібно відтворити ситуацію, необхідний контекст.

Отже, аби перекласти пропозицію, треба їх у висловлювання, тобто. зрозуміти, як і ситуації та із метою він був сказано чи написано. Не обов’язково, щоб высказывание-перевод дослівно збігалося з оригіналом. Головна вимога: він повинен означати для носіїв мови перекладу той самий, що означало вихідне висловлювання для носії своєї языка.

ПЛАН.

1. Проблеми перевода.

1. Чи можливий перевод.

2. Фіалки в тигле.

1.3. Тернистий шлях переводчика.

2. Визначення адекватності і спільні вимоги художнього переводу.

3. Проблеми віршованого перекладу і стихосложение Вывод.

1.1.Возможен чи перевод?

Питання здається дивним — адже переклад існує! Однак що писав великий німецький лінгвіст Вільгельм фон Гумбольдт: «Кожен переклад я вважаю безумовною спробою дозволити нездійсненне завдання. Бо кожен перекладач неминуче повинен розбитися про одне із двох підводних каменів, занадто точно дотримуючись або першотвору рахунок смаку й мови власного народу, або своєрідності власного народу рахунок першотвору. Щось середнє тим часом та інших як важко досяжно, але і неможливо». Його погляди розділяють чимало людей вчені. Докази їх такі: по-перше, свідчать вони про, слова, які ми приймаємо за еквівалентами, насправді викликають різне уявлення у носіїв різних мов. Так, у кожному мові є слово багатозначно ‘будинок', ‘житло'. Але уявлення про його зовнішньому вигляді та внутрішньому вбранні в сучасного російського, англійця, узбека і негра із Південної Африки буде дуже різнитися: слова різних мов викликають різні ассоциации.

У систему мови cлова може бути вмонтовані по-різному: вони походить від коренів з різними змістом, мають різний граматичний рід, інакше пов’язані з своїми синонімами. Так, російською корабель — чоловічого роду, а англійці заміняють ship займенником жіночого роду, і це у що свідчить визначає почуття, яких зазнає англійський моряк до свого судну. Тому точнісінько передати значення навіть слів, котрим начебто є відповідності й інші мові, невозможно.

Як, наприклад, сказати англійською взбутетенивать? Як передати відмінність між померти і наказати довго? Як перевести постоли, щі, хата, бублик? Або, як буде по-якутски абсолютний, молекула? У різних мов — різний словниковий запас, і пояснюються деякі поняття, виражені щодо одного мові, й інші можуть просто отсутствовать.

Але різниця у словах — одну мову виділяє десято до часів, інший обходиться двома, щодо одного потрібно завжди вказувати число предметів, в іншому — необов’язково. Мови по-різному «бачать» світ, по-різному формують свідомість своїх носіїв. Хіба бачення світу можна перевести? Нарешті, звернімося практиці. Існують десятки різних перекладів одного вірші. Не свідчить це у тому, що переклад — лише спроба домогтися неможливого? Переведіть з англійської будь-який переклад російського тексту, і потім порівняйте з оригіналом: добре, якщо текст буде впізнаваний. Не чи означає це, чо можливість перекладу мнимая?

З цими доказами складно спорить: видимо смислові втрати під час перекладу неминучі. Але трапляються випадки, коли відступ від оригіналу не заважають перекладачеві. Такий переклад — рівноцінний, еквівалентний (від латів. Aequus — «рівний» і valens — «має значення»). Цього перекладу предосить в побуті (коли це треба дізнатися час, запитати дорогу, осведомиться ціну, домовитися про зустріч). Приблизно також оцінюється технічний переклад: переводик інструкції до телевізора повинен піклуватися про те, щоб у потрібних випадках читач російського тесту натискав самі кнопки, як і читач оригіналу, 0 іншим можна й знехтувати. Вимоги до переведення ділових та політичних документів, котрим дуже важливий точність, вищі. Але тут виручає безліч стандартних формулювань, їх значення у різних мовами майже однаково, і це дозволяє уникнути недоразумений.

Найскладніше — переводити філософські, релігійні і особливо художні тексти. Кожне слово у яких буває «навантажено» змістом, що перекладачеві доводиться й не так відтворювати текст іншою мовою, скільки створювати його заново.

1.2.Фиалки в тигле.

Коли йдеться про художньої літератури, докази тих, хто наполягає на неможливості перекладу набувають особливої сили. Персі Биш Шеллі, англійський поет-романтик, сказав: «Прагнути передати створення поета з однієї мови в інший — це саме, коли б ми кинули на тигель фіалку з єдиною метою відкрити основний принцип її фарб та запаха».

До художньому перекладу пред’являють безліч суперечливих вимог. Їх підсумовував американський філолог Т. Сейвори у книзі «Мистецтво перевода».

А. Переклад повинен передавати слова оригинала.

У. Переклад повинен передавати думки оригинала.

А. Переклад слід читати як перевод.

У. Переклад слід читати як оригінал (тобто. у читача на повинен бути відчуття, і ним перевод).

А. Переклад повинен відбивати стиль оригинала.

У. Переклад повинен відбивати стиль переводчика.

А. Переклад слід читати як текст, сучасний оригиналу.

У. Переклад слід читати як текст, сучасний переводчику.

А. Перекладач немає права додавати щось до оригіналу чи убавлять.

У. Перекладач вправі додати щось до оригіналу чи применшити від него.

А. Вірші слід переводити прозой.

У. Вірші слід переводити стихами.

Одні вважають важливим відповідність духу рідного мови та звичкам вітчизняного читача, а ті наполягають, що привчити читача сприймати інше мислення, іншу культуру — і цього йти навіть у насильство над рідною мовою. Виконання першого вимоги (дивіться тези У) веде до вільному перекладу, виконання другого (тези А) — до переведення дослівному, буквальному.

У історії культури два типу перекладів змінюють одне одного. Першим перекладом, глибоко изменившим європейську культуру, було переведення Біблії (Старого заповіту, Новий тоді не існував) грецькою язык.

Зрозуміло, що вільний переказ для священного тексту неприйнятний: щось додавати чи вихлюпувати з оригіналу було б блюзнірством. Тому перекладачі намагалися переводити слово в слово, зберігаючи навіть деякі специфічні конструкції староєврейської мови. Тоді, у грецькому з’явився особливий біблійний стиль, а звідти він перейшов у латинь і інші мови Європи. І тепер ще за деякими ознаками (який повторювався спілку і стати в початку пропозиції, становище присудка перед підлягає) ми легко распознаём біблійну фразу чи наслідування їй: «І пішов Авраам… і додав Господь Аврааму…».

Коли через тисячоліття святі Кирило та Мефодій перекладали Біблію з грецького на слов’янський, вони надійшли як і: їх переклад можна записати під грецьким текстом слово за словом.

Майже з появою першого перекладу Біблії римляни стали освоювати грецьку культуру, і освоювали вони її з допомогою перекладів. Але перекладали вони зовсім інакше. Перекладачі Біблії точно передавали священний і невідь що опікувалися враження, що їх стиль зробить на читача, начебто знаючи, що саме доля зробить цей стиль високий, і урочистим. Римських ж перекладачів точність невідь що непокоїла — їм важливо, щоб непідготовлена римська публіка зрозуміла, де потрібна сміятися, чи жахатися. Тому посилювали в трагедії трагічне, а у комедії комічне: спрощували характери, огрубляли гумор, могли вставити в переклад однієї п'єси сцену з іншої… Виходили не переклади, а наслідування чи перекладу, але ці всіх влаштовувало. Приблизно як і перекладали й у епоху класицизму, зокрема й у Росії XVIII в. Перекладач Шекспіра, наприклад, намагався, щоб переклад відповідав її ж (а чи не шекспірівським) уявленням про трагедії. На догоду цим уявленням він міг змінити віршований розмір, викинути деякі репліки чи цілі сцени, навіть змінити сюжет — усе це було гаразд речей. У різні епох в різних культурах перемагають то одні, то інші ставлення до перекладах. Тому перекладів «попри всі часи» обмаль (хоча дива бувають: такий, наприклад, переклад «Іліади», виконаний російським поетом Миколою Івановичем Гнедичем). Зазвичай кожне нове звернення до Гомеру, Вергілію, Данте, Шекспіру приносить нові переклади. Наскільки вони бувають різними, легко побачити: ось один і той ж чотиривірш французького поета Поля Верлена, переведённое трьома знаменитими російськими поэтами.

Небо над містом плачет,.

Плаче і серце моё.

Що це, що його значит,.

Це унынье моё?

Переклад В. Я. Брюсова.

На серце сльози упали,.

Немов надворі дождик.

Що це, що з печали.

Серце глибоко упали?

Переклад Ф. К. Сологуба.

І на серце расправа,.

І дощик з утра…

Хоч би звідки, право,.

Така хандра?

Переклад Б. Л. Пастернака.

У оригіналі ж сказано приблизно так: «У моєму серце — плач,/Как над містом -дождь;/Что то за сум/ Протяла моє сердце?

1.3.Тернистый шлях переводчика.

Кажуть, в одній конференції з проблем перекладу доповідач почав своє мова так: «Мистецтво — важка проблема взагалі. А мистецтво перекладу взагалі важка проблема». Це так це і є: труднощі, які стоять перед перекладачем, незлічимі. І перша їх — розуміння оригіналу. Якщо перекладачеві не вдалося передати міць, розмаїтість чи гармонію оригіналу — це ганьба. Про диво можна мріяти, але вимагати його не можна. Помилка ж, викликана нерозумінням тексту, — серйозний удару репутації переводчика.

Багато помилках винні звані хибні друзі перекладача — слова однієї мови, схожі звучанням на свої слова іншого, але повинні інше значення. Так, англійське paragraph, наприклад, означає не ‘параграф', а ‘абзац'.

Друга причина численні помилки — нерозуміння ідіом, фразеологічних оборотів. Не можна переводити англійське to catch cold буквально («впіймати холод») — це выпажение отже ‘вмешаться'.

Безліч помилок зумовлене тим, що перекладач не знає культури тієї країни, з мови якій він переводить. У переведень з англійського зараз можна зустріти Джона Баптиста (John the Baptist — це Іоанн Хреститель) і Святу Вірджинію (але це святая Діва, Saint Virgin). У художніх текстах часто зустрічаються й з Біблії і Шекспіра, з дитячих примовок і віршів, які навчають напам’ять у шкільництві. Якщо перекладач не пізнає цитату, може й ляпсус на кшталт «Спирт хороший, а м’ясо протухло».

Бо у результаті перекладу художнього тексту і переклад має вийти художнім, важливо вміти писати рідною. Не випадково найкращими перекладачами часто бувають хороші поети й письменники, навіть якщо не знають мови оригіналу в совершенстве.

Трапляється, коли перекладачеві потрібні як знання, а й особливе майстерність. Письменник часто грає словами, і цю гру буває непросто відтворити. Ось англійська жарт, побудована на каламбурі. Людина приходять похорон і: I’m late? У відповідь чує: Not you, sir. She is. Англійське слово late отже, і ‘пізній' і ‘покійний'. Герой запитує: Я спізнився? А йому відповідають: Ні, небіжчик не вы, сэр, а вона. Як бути? Російською гра неможливо. Але перекладач вийшов зі скрути: Все скінчилося? — Не вам, сер. Для неё.

Такі пастки підстерігають перекладача щокроку. Особливо важко передати мовної образ персонажів. Добре, коли говорить старомодний джентльмен чи химерна дівиця — легко уявити, як вони говорили б російською. Набагато складніше передати мова ирдандского селянина російською чи одеський жаргон англійською. Тут втрати неминучі, і яскраву мовну забарвлення мимоволі доводиться приглушувати. Недарма фольклорні, діалектні і жаргонні елементи мови багато визнають цілком непереводимыми.

Особливі труднощі з’являються, коли мови ориґіналу і перекладу належать до найрізноманітніших культурам. Наприклад, твори арабських авторів рясніють цитатами з Корану і натяками з його сюжети. Арабський читач распознаёт їхнє співчуття також легко, як освічений європеєць відсилання до Біблії чи античним міфам. У переведенні ці цитати залишаються для європейського читател незрозумілими. Відрізняються і літературні традиції: європейцю порівняння гарної жінки з верблюдицею здається безглуздим, а арабської поезії воно досить поширене. А казку «Снігуронька», основу якої лежать слов’янські поганські образи, мовами спекотною Африки взагалі незрозуміло, як переводити. Різні культури створюють майже більше складнощів, ніж різні мови. Однак прагнення людей зрозуміти одне одного змушує перекладачів знову і знову намагатися дива. І навіть іноді воно получается.

2. ВИЗНАЧЕННЯ АДЕКВАТНОСТІ І СПІЛЬНІ ВИМОГИ До ХУДОЖНЬОМУ ПЕРЕВОДУ.

Чи можливо достеменно і повно передати однією мовою думки, виражені засобами іншої мови? З цього питання у середовищі традиційної склалися дві протилежні погляду. 1. «Теорія неперекладності «. З цієї теорії повноцінний переведення з однієї мови в інший взагалі неможливий внаслідок значного розбіжності засобів вираження різних мов; переклад є лише слабким і недосконалим відбитком оригіналу, що дає про неї дуже отдалённое уявлення. 2. Інша думка, якої дотримується більшість дослідників, легша основою діяльності багатьох професійних перекладачів, у тому, що кожен розвинений національний мову є цілком достатнім засобом спілкування в повноцінної передачі думок, виражених іншою мовою. Це особливо справедливо щодо російської - однієї з розвинутих країн і багатих мов світу. Практика перекладачів доводить, що будь-який твір то, можливо повноцінно (адекватно) переведено російською мовою із збереженням усіх стилістичних та інших особливостей, властивих даному автору.

Прийнято розрізняти три виду письмового перекладу: 1. Пословный переклад (буквальний чи підрядковий). Це механічний переклад слів іноземного тексту у порядку, у якому вони зустрічаються з тексту, не враховуючи їх синтаксичних і логічних зв’язків. Використовується переважно як для подальшої перекладацькій роботи. 2. Дослівний переклад. Дослівний переклад, за правильної передачі думки перекладного тексту, прагне максимально близькому відтворення синтаксичної конструкції і лексичного складу першотвору. Попри те що, що дослівний переклад часто порушує синтаксичні норми російської, він він може застосовуватися з першого, чорновому етапі роботи над текстом, оскільки він допомагає зрозуміти структуру важкі місця першотвору. Потім, за наявності конструкцій, далеких російській мові, дослівний переклад може бути обов’язково оброблений і замінений літературним варіантом. 3. Літературний, чи художній переклад. Цей вид перекладу передає думки першотвору у вигляді правильної літературної російської мови, і найбільше суперечностей у у науковому середовищі - багато дослідників вважають, що ми найкращі переклади їх необхідно виконувати й не так у вигляді лексичних і синтаксичних відповідностей, скільки творчими пошуками художніх співвідношень, стосовно яким мовні відповідності грають підпорядковану роль.

Інші вчені, наприклад, загалом, визначають кожен переклад, у цьому однині і художній, як відтворення твори, створеного однією мові, засобами іншої мови. У цьому виникає запитання точності, повноцінності чи адекватності художнього перекладу, який ми спробуємо висвітлити ниже.

За таким думці, художній переведення у вона найчастіше коливається між двома крайніми принципами: дослівно точний, але художньо неповноцінний переклад і художньо повноцінний, але далекий від оригіналу, вільний переказ. Ці дві принципу відбилися у двох основних поглядах: визначення перекладу з лінгвістичної і літературознавчої позиций.

Лінгвістичний принцип перекладу, передусім, передбачає відтворення формальної структури першотвору. Проте проголошення лінгвістичного принципу основним можуть призвести до надмірного дотримання у перекладі тексту оригіналу — до дослівному, в мовному відношенні точному, але у художньому відношенні слабкому перекладу, що було саме собою одній з різновидів формалізму, коли точно переводяться чужі мовні форми, відбувається стилізація за законами іноземних мов. Там, коли синтаксична структура перекладного пропозиції може бути в перекладі виражена аналогічними засобами, дослівний переклад може розглядатися остаточною варіант перекладу без подальшої літературної обробки. Проте збіг синтаксичних засобів у двох мовами зустрічається порівняно рідко; найчастіше при перекладі виникає ту чи іншу порушення синтаксичних норм російської. У такі випадки ми стикаємося з відомим розривом між змістом потребують і формою: думку автора зрозуміла, але форма її висловлювання чужа російській мові. Дослівно точний переклад який завжди відтворює емоційний ефект першотвору, отже, дослівна точність і художність опиняються у постійному протиріччі друг з одним. Безперечно, що переклад спирається на мовної матеріал, що не перекладу слів і словосполучень художній переклад неспроможна існувати, і саме процес перекладу теж має спиратися на знання законів обох мов і культур на розумінні закономірностей їх співвідношення. Дотримання мовних законів обов’язково як для оригіналу, так перекладу. Однак мистецький переклад зовсім на пошук лише мовних соотношений.

Дослідники визначають язик як матеріал художнього твори, та художній переклад, відповідно до її думки, як і оригінал, віддає належне його закономірностям. Однак усвідомлення художнього перекладу, щойно лише зіставлення мовних коштів означає ігнорування його естетичної боку. З погляду критерію відповідності художності перекладу художності першотвору мовне відповідність служить лише художньому відповідності. Отже, для визначення якості художнього перекладу загальний критерій лише мовного відповідності не застосуємо, і повноцінність може і вимагати однаковою ступеня словесної близькості до оригіналу протягом усього перевода.

Інші - вважають, що художній переказ треба розглядати, як різновид словотворческого мистецтва, тобто ні з лінгвістичної, і з літературознавчої точки зрения.

Відповідно до цієї теорії, головною двигуном перекладача повинна бути ідея, навіяна оригіналом, яка змушує її шукати адекватні мовні кошти на відображення за тими словами думки, тобто художній переклад є адекватне відповідність оригіналу над лінгвістичному, а естетичному понимании.

Не піддаємо сумніву твердження, кожен переклад, як творчий процес, може бути відзначений індивідуальністю перекладача, але головне завдання перекладача усе є передача у перекладі характерних ознак оригіналу, й у створення адекватного оригіналом художнього та емоційного враження перекладач має знайти кращі мовні кошти: підібрати синоніми, відповідні художні образи й дуже далее.

Звісно, все елементи форми та змісту неможливо знайти відтворені з точністю. При будь-якому перекладі неминуче відбувається таке: 1. Яка — то частина матеріалу не відтворюється і відкидається. 2. Певна частина матеріалу дається над власному вигляді, а вигляді різноманітних замін/ еквівалентів. 3. Привноситься такий матеріал, якого немає у подлиннике.

Тому кращі переклади, на думку багатьох відомих дослідників, яку ми повністю підтримуємо, можуть утримувати умовні зміни по порівнянню з оригіналом — й інші зміни вкрай необхідні, якщо метою є створення аналогічного оригіналу єдності форми та змісту на матеріалі іншої мови, проте від обсягу цих змін залежить точність перекладу — що саме мінімум цих змін передбачає адекватний перевод.

Отже, метою адекватного перекладу є точна передача забезпечення і форми першотвору при відтворенні особливостей останньої, якщо це дозволяють мовні кошти, або створення їх адекватних відповідностей на матеріалі іншого языка.

Отже, бачимо, що точна передача сенсу оригіналу нерідко пов’язана з необхідністю відмовитися від дословности, але з адекватних значеннєвих соответствий.

Підсумовуючи та враховуючи усе сказане вище, справді адекватним ми вважаємо переклад, який вичерпно передає задум автора загалом, все смислові відтінки ориґіналу і забезпечує повноцінне формальне і стилістичне відповідність йому. Такий переклад може бути шляхом творчого застосування реалістичного методу відображення художньої дійсності оригіналу, має відбуватися непростий добір відповідностей, а добір найкращих мовних коштів на відтворення художніх елементів подлинника.

На закінчення ми можемо привести основні вимоги, яким має задовольняти адекватний художній переклад: 1. Точність. Перекладач зобов’язаний донести її до читача повністю все думки, висловлені автором. У цьому мають бути збережені як основні тези, але й нюанси і відтінки висловлювання. Прагнучи повноті передачі висловлювання, перекладач, водночас, ні нічого додавати від, ні доповнювати і пояснювати автора. Це було б спотворенням тексту оригіналу. 2. Стисненість. Перекладач ні бути багатослівним, думки би мало бути облачені в максимально стиснуту і лаконічну форму. 3. Ясність. Лаконічність і стисненість мови перекладу, проте, ніде нічого не винні завдавати шкоди ясності викладу думки, легкості її розуміння. Слід уникати складних та двозначних оборотів, утрудняють сприйняття. Думка повинна бути викладена простим і зрозумілим мовою. 4. Літературність. Як зазначалося, переклад повинен цілком відійти задовольняти загальновизнаних норм російської мови. Кожна фраза повинна звучати жваво і, природно, не зберігаючи ніяких натяків на чужі російській мові синтаксичні конструкції першотвору. Через значного розбіжність у синтаксичної структурі англійської і російської мов, як вище, рідко виявляється можливим зберегти під час перекладу форму висловлювання першотвору. Понад те, у сфері точності передачі сенсу найчастіше буває необхідним під час перекладу звернутися до зміни структури перекладного пропозиції відповідно до нормами російської, т. е. переставити або й повністю замінити окреме слово й вислови, хоча заміна жодного слова іншим дуже суттєва. У переведенні ж ми одне, проте слова замінюються іншими, які належать, що крім усього, до іншої мовної системі, що відрізняється своїм особливим структурою промови — порядок слів у пропозиції, слова, належать одного синонімічного ряду, зазвичай, істотно відрізняється у різних мовами значеннєвими оттенками.

Такі основні вимоги, які пред’являються художньому переводу.

Наступного параграфі ми розглянемо особливості віршованого художнього перевода.

3. ПРОБЛЕМИ ВІРШОВАНОГО ПЕРЕКЛАДУ І СТИХОСЛОЖЕНИЕ.

«Переклад віршів — високе та важке івкусство. Я висунув б два — на цей вид парадоксальных, але з суті вірних положения:

Перше. Переклад віршів невозможен.

Друге. Кожного разу виняток." З. Я. Маршак.

«Не слова слід переводити, а собі силу й дух.» І. А. Бунин.

Поетична організація художньої промови, тобто віршування накладає відбиток своєї специфіки і принципи поетичного художнього перекладу. Щоправда, у разі також потрібно враховувати вищевказані вимоги до адекватному художньому перекладу, але вони регламентуються суворими рамками поезії. У зв’язку з цим деякі теоретичні принципи тут реалізуються будь-якому іншому порядку і вимагають уточнення і конкретизации.

Відомий перекладач М. Лозинський вважає, що, переводячи іншомовні вірші свою мову, перекладач також має враховувати всі їх елементи у усією їхньою складною і живого зв’язку, та її завдання — знайти у плані свого рідного мови ті ж самі складну і живу зв’язок, котра, за можливості точно відбила б оригінал, мала б тим самим емоційним ефектом. Отже, перекладач повинен хіба що перевтілитися в автора, приймаючи її манеру і мову, інтонації і ритм, зберігаючи у своїй вірність своєї мови, в чомусь і своєю поетичної індивідуальності. Необхідно пам’ятати, що переклад видатного літературного твори має бути таковым.

На думку З. Л. Сухарева-Мурышкина, перекладач повинен встановити функціональну еквівалентність між структурою ориґіналу і структурою перекладу, відтворити у перекладі єдність форми та змісту, під яким розуміється художнє ціле, тобто донести її до читача найтонші нюанси творчої думки автора, створених нею думок та образів, вже знайшли своє гранично влучний вислів у мові подлинника.

Відповідно до визначення М. Лозинського, існує дві основні типу віршованих перекладів: 1. Перестраивающий (зміст, форму). 2. Відтворює - тобто. який відтворює з можливою повнотою і точністю утримання і форму.

І саме другий тип вважається майже єдино возможным.

Але зміст неспроможна існувати до того часу, поки йому не знайдено потрібна форма.

Отже, вважаємо за доцільне загальне розгляд характеру та способів побудови віршованого тексту, тобто його формальної структуры.

Форму вірші становить комплекс взаємозалежних і взаємодіючих елементів, як-от ритм, мелодія, архітектоніка, стилістика, значеннєве, образне, емоційне зміст слів та його сочетаний.

Формальна структура віршованого твори є підставою для створення його ритму, який вважається «самим глибинним, найпотужнішим організуючим початком поезії» (М. Лозинский).

Ритм вірша грунтується на правильному чергуванні у віршованій рядку ударних і неударных складів (тонічний принцип).

Тоническая система підрозділяється суто тоническую, силлабическую і силлабо-тоническую.

Важливим ознакою віршованій промови є упорядкована повторюваність що організують її ритмічних одиниць, саме стоп, рядків, строф.

Відтинок віршованій рядки, що закінчував у собі один ударний і тільки або двоє неударных стилю, називається стопой.

У основі класичної системи письма закладено поняття метри (чи розміру) — канонічно заданої схеми співвідношення стоп, їх характеру і кількості, незалежної від конкретних ритмічних варіацій. Метр членує мовної потік на чітко обмежені паузами і порівнянні між собою відтинки — рядки чи вірші. Зазвичай, вірш витримується в тому ж розмірі, проте суворі формули віршованого розміру можуть піддаватися деяким модифікаціям конкретного словесного матеріалу, входить у віршовану рядок. Однією з цих модифікацій є пиррихий — стопа, втративши необхідну розміром наголос тому, що у неї довелося або безударное службове слово, або ненаголошені склади багатоскладного слова. Пиррихий надає віршованій промови природне живе звучание.

У ритмічною організації віршованій рядки істотну роль може грати так звана цезура — обов’язковий слогораздел певному місці всередині рядки, тобто відома пауза.

Далі, схема рим (порядок, де вони розташовані) має вирішальне значення й у стилістичній, й у музичної організації строфи. Еквівалентно важливий і характеру рим: незалежно від метри вірші з різними чергуванням рим матимуть різну стилістику, позаяк у віршах основою стилістики є звукопись, чи мелодія стиха.

У цьому аспекті також дуже важливий характер переносів (enjabement), які виникають тоді, коли словосполучення то, можливо синтаксично не завершено до кінця рядки, та її завершення переноситься для наступної рядок. Вони значною мірою визначають інтонаційне рух вірша, допомагають передати протягом поетичної думки, підкреслюють смислові ударения.

Група віршів, взаємно пов’язаних схемою чергування ж розмірів та рим, зазвичай правильно повторюваної протягом усього твори, утворює строфу — ритмічну одиницю метричного членування віршованого тексту. Строфа перебуває хіба що з кінця метрики і композиції: переважно випадків строфа має як ритмічною і интонационно-синтаксической закінченістю, викликає паузу сильнішу, ніж паузи між окремими віршами всередині строфи, а й певною семантичної завершенностью, так як найчастіше розвиває окрему микротему.

У віршованому творі строфа постає як суттєвий структурний чинник, як важливий ланцюг, яке пов’язує план висловлювання й план змісту художнього целого.

Багатьом дослідникам і поетам вважається за необхідне підкреслити цілісність строфи як «значеннєвий конструкції». Строфа може розглядатися як складне синтаксичне ціле, служить формою висловлювання закінченого авторського висловлювання, що відбиває рух поетичної думки. Проте поняття єдиної теми, більш-менш повно розкривала якусь бік що характеризується явища, залишається провідним ознакою складного синтаксичного целого.

Строфіка — форма послідовності віршів, архітектоніка вірші, і недотримання строфіки оригіналу веде щодо порушень загального стилю твори. Вимога відтворити строфическое побудова з максимальним відповідністю оригіналу передбачає простого копіювання строфических схем, а відбиває прагнення до встановлення функціональної еквівалентності між структурою ориґіналу і структурою перевода.

Проте, навіть тоді як оригіналі й у перекладі використовується однакова система письма, як у приватному разі, наведеному у цій роботі, багато також залежить від такого типу особливостей слова, як він величина і звучание.

Англійська мова переважно моносиллабический, у ньому вулицю значно більше односкладових слів, ніж у російській мові. Тому англійська віршована рядок вміщує більше ніж слова, і, отже, думок, понять, художніх образів. Цей чинник також впливає ритм, і його треба враховувати в переводе.

Вочевидь, що з віршованому перекладі завжди потрібно як і точніше відтворення усіх перелічених вище элементов.

Проте основним своєрідністю поетичного перекладу, хоч і парадоксально, є його условно-свободный характер, і є відступу, викликані мовними відмінностями, які характерні і прозового перекладу, тобто відступу, характерні саме з віршованого перекладу — ті, яких вимагає і форма.

Річ у тім, що вільна композиція і умовний характер вірша не завжди дають можливість знайти тільки прямі мовні, а й прямі метричні відповідності, хоча своєрідність композиції в поезії спирається на стійкий ритмічний лад, отож у першу чергу для відшукання стилістичного ключа віршованого першотвору слід дати раду ритмі і метре.

Ритм узгоджений із змістом твори із відповідною змісту інтонацією і побудовою — всі ці елементи та створюють стиль метричної організації стихотворения.

Тож у першу чергу перекладач повинен перенести співвідношення між ритмом і інтонацією, а чи не розмір із його метричними единицами.

Цілком можливі випадки, коли віршований розмір першотвору і перекладу виявляється у тому ж, й у разі дотримання розв’язання тих чи інших формальних прийомів виявляється важливим і досить як мету, і як засіб, що дозволяє досягти найбільшою мірою естетичної рівноцінності подлиннику.

Проте практика показує, що й дотримання або «майже всіх формальних елементів у перекладі робить його адекватным.

Вывод.

Художній переклад, як поетичний, і прозаїчний, — мистецтво. Мистецтво — плід творчості. А творчість несумісне із буквалізмом. Це вже чітко усвідомлювала російська література XVIII в. Вона отграничивала точність буквальну, подстрочную від точності художньої. Вона розуміла, що тільки художня точність дає читачеві ввійти у коло думок та настроїв автора, наочно уявити його стильову систему в усьому її своєрідності, що тільки художня точність не прикрашає і спотворює автора. Цей погляд перевести російський вісімнадцятий століття залишив у спадок дев’ятнадцятому, дев’ятнадцяте — двадцятому. У статті О.С.Пушкіна про Мільтонові і Шатобриановом перекладі «Втраченого раю» читаємо: «…російську мову… неспроможний до переведення подстрочному, до перекладання слово в слово…».

А Б. Л. Пастернак в «зауваженнях до перекладам Шекспіра» висловився так: «…переклад має продукувати враження життя, а чи не словесности».

Але якщо переклад — мистецтво, нічого спільного яке має з буквалистическим ремеслом, отже, перекладач може бути наділений письменницьким задарма. Мистецтво перекладу має свої особливості, та все ж у писателей-переводчиков вулицю значно більше чорт подібності з письменниками оригінальними, ніж чорт відмінності. Про це чудово йдеться у «Юнкерах» А. И. Куприна: «…для перекладу з іноземних мов мало знати, хоча ще й відмінно, цю мову, а потрібно ще вміти проникати у глибоке, живе, різноманітне значення кожного слова в таємничу влада сполуки тих чи інших слов».

Перекладачам, як і письменникам, необхідний багатосторонній життєвий досвід, невпинно пополняемый запас впечатлений.

Мова письменника-перекладача, як і естонську мови письменника оригінального, складається з спостережень з мови рідного народу і з спостережень над рідним літературною мовою у його історичному развитии.

Тільки ті перекладачі можуть на успіх, хто вдається до працювати з свідомістю, що мова переможе будь-які труднощі, що перешкод нього нет.

Пригадаємо слова М. В. Ломоносова з посвяти до укладеної ним «Російської граматики»: на його думку, російську мову укладає у собі «пишноту іспанського, жвавість французького, фортеця німецького, ніжність італійського, понад те, багатства і сильну в зображеннях стислість латинського языка…».

Пригадаємо слова А. И. Герцена з «Колишнього і дум»: «…головний характер нашої мови полягає у надзвичайної лёгкости, з якою все виражається на ньому — отвлечённые думки, внутрішні ліричні відчування, „життя мышья біганина“, крик обурення, сяюча пустощі й оригінальна страсть».

Сошлёмся і твердження М. В. Гоголя в «Мертвих душах»: «…немає слова, яку б кипіло і животрепетало, як російське слово».

Національний колорит досягається точним відтворенням портретної його живопису, всієї сукупності побутових особливостей, способу життя, внутрішнього оздоблення, трудовий обстановки, звичаїв, відтворенням пейзажу цієї країни чи краї у всій його характерності, відродженням народних повір'їв і обрядів. Сошлёмся на досвід В. Г. Короленко. У кращих своїх сибірських розповідях він, не зловживаючи іншомовними словами, так описував зовнішність якутів, їх юрти, посуд, вдачі та спосіб життя, так зображував якутську природу, що у прочитанні його оповідань складалося враження, що разом із побували в дореволюційної Якутии.

Я.П.Полонский написав «Пісню циганки» («Мій багаття в тумані світить…»), де немає жодного циганського слова, а цигани її відразу ж підхопили і заспівали, — отже, визнали своей.

У будь-якого письменника, коли він справжній художник своє бачення світу, отже, і свої гроші зображення. Індивідуальність перекладача виявляється у тому, яких авторів, і які твори він вибирає для відтворення рідною языке.

Для перекладача ідеал — злиття з автором. Але злиття вимагає пошуків, вигадки, винахідливості, вживання, співпереживання, гостроти зору, нюху, слуху. Розкриваючи творчу індивідуальність, але що вона не заступає своєрідності автора.

Tired with all these, for restful death I cry,.

As, to behold desert a beggar born,.

And needy nothing trimm’d in jollity,.

And purest unhapply forsworn,.

And gilded honour shamefully misplaced,.

And maiden virtue rudely strumpeted,.

And right perfection wrongfully disgraced,.

And strength by limping sway disabled.

And art made tongue-tired by authority,.

And folly doctor-like controlling skill,.

And simple truth miscall’d simplicity,.

And captive good attending captain ill:

Tired with all these, from these would I be gone,.

Save that, to die, I leave my love alone.

МОСКОВСЬКИЙ МІСЬКОЇ ЦЕНТР ОБРАЗОВАНИЯ.

КАФЕДРА ЛИТЕРАТУРЫ.

ТВОРЧЕ РАБОТА.

ПО ЛИТЕРАТУРЕ.

НА ТЕМУ:

«Переклад. Мистецтво перекладу та її проблемы».

Выполнила:

Учениця 8 «філ» класса.

МГЦО.

Вайсблат Ирина.

Учитель:

Заболотнова.

Ирина.

Вячеславовна.

МОСКВА — 2002.