Международное гуманітарний право

1. Поняття і джерела міжнародного гуманітарного права.

2. Права людини: поняття, класифікація і стандарти у міжнародному праве.

3. Система міждержавного співробітництва у сфері прав человека.

Список використаної литературы.

1. Поняття і джерела міжнародного гуманітарного права.

Норми міжнародного права, регулюючі співробітництво з гуманітарним питанням (наука, культура, освіту, обміну інформацією, контакти для людей) утворюють галузь міжнародного гуманітарного права. Існує дві основні підгалузі галузі міжнародного гуманітарного права: гуманітарний право у час гуманітарний право під час збройних конфліктів. Іноді під міжнародним гуманітарним правом розуміється лише норми, які регламентують гуманізацію взаємин у період збройних конфліктів. Так чи інакше, але у центрі міжнародного гуманітарного права перебувають прав людини. Невипадково, що у документах Організації Об'єднаних Націй зафіксовано непорушна мета розвитку людської цивілізації: «Життя людей повноцінна тільки тоді ми, коли її опромінюють права человека».

У період до Другої світової війни міжнародне співробітництво у цілях захисту правами людини не мало широкого розмаху. У цих цілях було розроблено й ухвалено лише кілька міжнародно-правових актів. У тому числі насамперед потрібно відзначити договори і конвенції боротьби з рабством і работоргівлею, на захист прав релігійних і національних меньшинств.

Якісно нова фаза діяльності міжнародного співтовариства в забезпеченні поваги правами людини почалося після перемоги над фашизмом у Другої світової войне.

Результати Другої світової війни наклали відбиток попри всі повоєнний розвиток виробництва і, зокрема, визначили основних напрямів діяльності ООН. У Статуті цієї організації було встановлено, що з її завдань є здійснення міжнародного співробітництва «в заохочення та розвитку шанування правами людини й основних свобод всім, незалежно від раси, статі, мови та релігії» (ст.1).

Загальну повагу та дотримання правами людини і основні свободи для всіх, як підкреслюється в ст. 55 Статуту, є одним із основних передумов для «створення умови стабільності й благополуччя, необхідних для мирних і в дружніх відносин між народами, заснованих на виключно повазі принципу рівноправності і самовизначення народов».

Статут ООН успіхом не конкретизуючи поняття правами людини, тим щонайменше містить кілька принципів, певною мірою цьому сприяють. Так було в Статуті ООН говориться рівноправність націй, рівноправність чоловіків, і жінок, гідність і їхні коштовності людського життя (тобто. праві життя), неприпустимість дискримінації за ознаками раси, статі, мови, релігії (тобто. свободу сумління, переконань тощо.). Інакше кажучи, загальнодемократичний характер Статуту передбачає передбачає як найважливішого правового умови сучасних міжнародних відносин принцип поваги прав человека.

Основними джерелами міжнародного гуманітарного права є численні багатосторонні універсальні договори — конвенції з прав людини, які можна як обов’язковими, і рекомендаційними документами. Більшість із створені у правової середовищі, образующейся у межах універсальної діяльності ООН. Закріплені у яких норми має досить узагальнених характер, не бажаючи конвенції стали частиною міжнародного загального права. Конкретна регламентація і здійснення правами людини ставляться до області внутрішньої компетенції держав й реалізується у вигляді внутрішнього законодавства. Саме тому допущені по конвенціям обмеження мають у своєму різних країнах різний об'єм і зміст, внаслідок чого об'єм і зміст здійснюваних прав стає относительными.

Рекомендаційний характер мають резолюції міжнародних організацій передусім — безпосередньо резолюції ООН. До них належать Загальна декларація правами людини 1948 р., Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації з урахуванням релігії, і переконань 1981 р., Декларація про права осіб, які належать до національним чи етнічним, релігійною освітою й мовним меншинам 1992 р. інші документи. Моральнополітичний авторитет багатьох із резолюцій дуже високий, і держав з ними вважаються, хоча формально де вони накладають ними юридичних зобов’язань. Приміром, доволі існує думка, що становища Загальної Декларації правами людини перетворилися на міжнародний обычай.

Резолюції можуть бути підвалинами розробки за міжнародні договори у сфері правами людини. Так, Декларація про захист усіх фізичних осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських і принижують гідність видів обігу євро і покарання 1975 р. було використано розробки Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських чи принижують гідність видів обігу євро і покарання 1984 г.

Інша ж частина документів мають у області правами людини — міжнародні договори, які мають який зобов’язує характер їхнього учасників. У тому числі - Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародні пакти про права чоловіки й т.д. Ці договори закріплюють стандарти у області правами людини. Головні міжнародно-правові акти про Права Людини (які зобов’язують і рекомендаційні) діляться втричі основні группы:

1. Міжнародна хартія правами людини — універсальні документи у області правами людини: Загальна Декларація правами людини 1948 р., Міжнародний Пакт про економічні, соціальних і культурних правах 1966 р. з Факультативним Протоколом 1986 р., Міжнародний Пакт про громадянських і політичні права 1966 р. з Факультативними Протоколами 1976 і 1992 гг.,.

2. Акти боротьби з масовими порушеннями правами людини: Конвенція щодо рабства 1926 р. (з ізм. 1953 р.), Конвенція про примусове чи обов’язковому праці 1930 р., Конвенція про попередженні злочинів геноциду і покарання для неї 1948 р., Декларація про надання незалежності колоніальним країн і народам 1960 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародна конвенція про припиненні злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р., Декларація про захист усіх фізичних осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських і принижують гідність видів обігу євро і покарання 1975 р., Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських чи принижують гідність видів обігу євро і покарання 1984 г.

3. Акти про захист окремих категорій індивідів: Статут Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців 1950 р., Конвенція про статус біженців 1951 р. і Протокол до неї 1966 р., Конвенція про права жінок 1952 р., Конвенція про статус апатридов 1954 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р., Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про взаємне скорочення безгромадянства 1961 р., Декларація про територіальному притулок 1967 р., Декларація про захист жінок і новонароджених в надзвичайних обставин й у період збройних конфліктів 1974 р., Конвенція про всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про правах дитини 1989 р., Міжнародна конвенція про захист трудящихмігрантів і членів їхнім родинам 1990 р. і др.

До регіональним актам захисту правами людини ставляться Європейська конвенція правий і основні свободи людини, підписана у Римі листопаді 1950 р., Американська декларація правий і обов’язків людини, затверджена Боготі у березні 1948 р., Американська конвенція правами людини, підписана у листопаді 1969 р., Африканська хартія правами людини і народів, прийнята нарадою голів держав та урядів країн-членів ОАЄ 28 червня 1981 р. у Найробі. Зазвичай, вони мають конкретніший характер, ніж універсальні конвенції. Приміром, Римська конвенція, що стосується громадянських і політичних прав, встановлює мають більше підстав обмеження прав людини, ніж Міжнародні пакти. Що ж до американських конвенцій, то вони у найзагальніших рисах його повторюють Римську конвенцию.

Кілька своєрідний характер мають документи у області прав людини, які у рамках загальноєвропейського процесу під орудою ОБСЄ. У Заключному акті НБСЄ розкрито зміст принципу поваги прав людини стосовно взаємовідносинам учасників процесу. У межах цієї організації народився термін «людський вимір», що означає комплекс питань у сфері взаємовідносин учасників ОБСЄ, що з правами людини. Особливо слід відзначити документи, усталені Конференції ОБСЄ з людському виміру, проведеній три етапу: у Парижі 1989 р., у Копенгагені 1990 р., у Москві 1991 р. Документи ОБСЄ (Європейська конвенція з запобігання тортурам і нелюдського чи який так принижує гідність звернення чи покарання й ін.) мають не політичний характері і не є джерелом міжнародного права. Їх становища часто називають домовленостями. Оскільки керівники держав-учасників ОБСЄ неодноразово заявляли у тому, що ці домовленості підлягають безумовному втіленню у життя, вони теж мають й цілком юридичне відтінок. Такі заяви можна як односторонні зобов’язання міжнародноправового характеру. Положення цих документів вважатимуться регіональними стандартами у сфері прав человека.

У межах Співдружності Незалежних Держав паралельно коїться з іншими документами, які регламентують існування цій міжнародній структури, було прийнято також Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основних свобод 1995 р., у якій було використано міжнародноправові стандарти у області прав человека.

2. Права людини: поняття, класифікація і стандарти у міжнародному праве.

Термін «прав людини» виник міжнародній політичній лексиці після американської війни за незалежність" і Великої французької революції. У Декларації незалежності США, Декларації правами людини і громадянина і інших документах на той час говорилося про права людини і громадянина. У сучасних міжнародно-правових актах, й у першу чергу, в Статуті ООН, про права громадянина не говориться.

За сучасних умов міжнародно-правове значення правами людини зросла незрівнянно, оскільки більшість демократичні держави визнають за основоположний принципу примат правами людини над всіма іншими сферами взаємних обов’язків держави й общества.

Переважна більшість правами людини носять універсальний міжнародний характер, проте є прав людини. пов’язані з національним громадянством (наприклад, политические).

Статут ООН містить положення про Права Людини і основних свободи. У загальному розумінні ці терміни — однотипні явища. І право, і свободу — гарантована законом міра можливої вільної поведінки особи чи групи осіб. Різниця у тому, що порядок реалізації права у тому чи іншого ступеня регламентується, а свободу іноді розглядають як область людської поведінки, у якому держава зобов’язана вмешивается.

У міжнародно-правових документах традиційно зберігається класифікація правами людини відповідно до їхніми змістами. У цьому выделяют:

1. Громадянські права: — під собою підстави; - декларація про недоторканність особистості; - свобода особистості; - свободою пересування; - рівність перед судом; - декларація про презумпцію невинності, поки винність нічого очікувати доведено; - декларація про безпеку особистості; - декларація про свободу від довільного арешту, затримання чи вигнання; - декларація про гласне з дотриманням усіх вимог справедливості розгляд незалежним і безстороннім судом; - декларація про свободу про довільного втручання у особисту й сімейне життя, довільного зазіхання на недоторканність житла і таємницю кореспонденції; - декларація про свободу від тортур та жорстокого, нелюдського і принижує людську гідність обігу євро і покарання; - декларація про свободу совісті, думки і релігії, і другие.

2. Політичні права: — декларація про що у управлінні своєю країною; - декларація про рівний доступ державній службі у своїй країні; - право волю переконань так і вільний вираз їх; - декларація про свободу мирних асоціацій і зборів і другие.

3. Економічні права: — декларація про володіння майном; - декларація про право народу вільно розпоряджатися власними природними ресурсами і другие.

4. Соціальні права: — декларація про працю й вільний вибір професії; - декларація про рівну оплату за рівний працю; - право вільно створювати професійні спілки; - декларація про справедливе та задовільний винагороду, що забезпечує гідне людини існування; - декларація про одруження й створення сім'ї; - декларація про захист материнства і дитинства; - декларація про відпочинку і дозвілля; - декларація про рівень життя, необхідний підтримки здоров’я дитини і добробуту (включаючи їжу, одяг, житло і медичний те що); - декларація про соціального забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, наступу старості чи іншого випадку втрати коштів для існування по які залежать від чоловіка обставинам і другие.

5. Культурні права: — декларація про захист моральних інтересів, є результатом наукових, літературних або художні праць автора; - право освіту; - декларація про що у культурному житті; - декларація про користування результатами наукового прогресу та його практичного застосування і другие.

Дуже стала вельми поширеною отримала класифікація правами людини в відповідність до хронологічними критеріями, яка одержала на міжнародноюридичної літературі отримав назву «концепції як три покоління правами людини». У відповідність до ній прав людини діляться втричі основні группы:

1. Перше покоління — громадянські й політичні права, усвідомлення і декларація яких починається з періоду Великої Французької революции.

2. Друге покоління — соціально-економічні і культурних права, знайдені свій відбиток у міжнародно-правових актах відразу після Другої Першої світової (Загальна Декларація правами людини) після розгортання процесів демократизації, виходу історичну сцену ще першої половині XX в. широкої народних мас та успіхи соціалістичних рухів, і навіть соціальних змін у СССР.

3. Третє покоління — декларація про світ, декларація про здорову життєве середовище, декларація про розвиток, декларація про роззброєння — з 60-х рр. XX в. після масового звільнення з колоніальної залежності народів Африки, Азії та Латинської Америки, і навіть формування нової світової сили — сукупності та розвитку держав. Третє покоління правами людини тісно пов’язані і з усвідомленням людством своїх глобальних проблем, які ставлять під саме виживання планетарної цивилизации.

Ще однією загальноприйнятої класифікацією правами людини є розподіл їх у колективні права (права народів) — декларація про самовизначення, право на профспілки, декларація про розвиток виробництва і т.д.; індивідуальні права (права особистості) .

Історично існувало дуже багато концепцій правами людини: релігійна, природна, позитивна тощо. Нині поступово з урахуванням загального міжнародного права формується універсальна концепція міждержавного співробітництва у сфері правами людини. Її кістяк становлять найважливіші вже визнані принципи міжнародного гуманітарного права:

* Принцип неподільності правами людини, що означає неможливість протиставлення будь-якої групи правами людини інший, розуміння прав людину, як єдиний комплекс, системи взаємозалежних елементів, в якої є власна ієрархія правами людини (наприклад, найважливішим правом визнається людське декларація про жизнь).

* Дуалістичне розуміння принципу поваги правами людини: з одного сторони як однієї з основних і головне у системі основних принципів міжнародного права; з іншого боку — як із елементів системи основних принципів міжнародного права, як найтісніше взаємозалежних друг з одним, яка дозволяє надмірно гіпертрофувати роль однієї з них. Приміром, ніякі посилання необхідність захисту правами людини що неспроможні виправдати спроб порушити такі принципи, як повагу державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи іншої іноземної держави і т.д.

* Попри те що, що питання взаємовідносинах держави й громадян — проблема внутрішньодержавної компетенції і внутрішнього права, міжнародне право визнає як керівного правила неприпустимість такий моделі регулювання відносин між будь-яким державою та її населення, що означає сваволю чиновників і насильство. Саме тому існує три можливі напрями регулювання цій ситуації: обговорення міжнародними органами питань, що стосуються індивідуальних порушень прав людини у відповідність до доброї волею зацікавлених держав на основі міжнародного договору; розгляд питань порушень прав особи на одне міжнародному на внедоговорной основі, навіть без згоди зацікавленого держави (щоправда не існує чітко розроблених механізмів і критеріїв); розгляд у міжнародних органах приватних скарг порушення правами людини. Тенденція в руки прав людину, як області, яка є лише внутрішньодержавної сферою регулювання особливо помітно проявляється у рамках загальноєвропейського процесу. Так було в документі Московського наради Конференції із питань людського виміру 1991 р. підкреслювалося, що «питання, що стосуються правами людини, основні свободи, демократії та верховенства закону, носять міжнародного характеру, оскільки дотримання цих права і свободи становитиме з запорук міжнародного правопорядку». У тому ж документі государств-участники заявили, що «зобов'язання, їхні у сфері людського виміру НБСЄ, є питаннями, котрі представляють безпосередня й законний інтерес всім державучасників, і ставляться до виключно внутрішніх справ відповідного государства».

* Область поваги правами людини в міжнародне право сприймається як деідеологізована і деполітизована сфера, у якій неприпустимо використовувати полеміку ідеологій, керуватися політичними інтересами, заради яких часом допускається спотворення дійсною ситуації всередині окремих держав із повагою прав человека.

Як очевидно з вищесказаного однією з основних принципів концепції міждержавного співробітництва загалом і з гуманітарних питанням зокрема становить принцип поваги правами людини. Його нормативне зміст становить зобов’язання держав самі та дотримуватися ці права було без будь-якої дискримінації щодо усіх фізичних осіб, що у сфері їх юрисдикції, цебто в яких поширюється їх власть.

Міжнародні-правові зобов’язання, розвиваючі і конкретизирующие принцип поваги правами людини приватно називають міжнародних стандартів в області правами людини. Це зобов’язання як надавати особам, що під їх юрисдикцією, будь-які певні правничий та свободи, але і зазіхати таких правничий та свободи (наприклад, недопущення расової. національної та інший дискримінації, застосування тортур та т.д.). Стандарти може бути універсальними, тобто визнаними в усьому світі, і регіональними. Регіональні стандарти, маючи особливості, які з традицій, рівня розвитку будь-якої групи країн, не можуть іти далі універсальних, бути ширшими, конкретними (див. вище — стандарти у рамках загальноєвропейського процесу). У окремих випадках допускаються ті чи інші обмеження права і свободи, про яких промову на окремих стандартах. Так було в ряді положень Міжнародного пакту про громадянських і політичних правах (наприклад, ст.4) передбачається, що відповідні правничий та свободи можуть бути піддані тільки такий обмеженням, які встановлено законом і охорони державної безпеки, суспільного ладу, здоров’я чи моралі населення, тобто. в випадках, коли йдеться про потенційно можливий наступі такий ситуації, коли прав людини порушуватимуться і порушуватися в незрівнянно великих размерах.

Міжнародні-правові стандарти зазвичай закріплюються в різноманітних документах, як що є джерелами міжнародного права (див. вище), так і які мають морально-політичний характер.

3. Система міждержавного співробітництва у сфері прав человека.

Окремі питання міждержавного співробітництва порушувалися в практиці міжнародних відносин ще у вісімнадцятому в. — наприклад, віротерпимість у певних межах. Після першого Першої світової було укладено ряд договорів про меньшинствах.

Тільки зі створенням ООН почалося широкомасштабне міждержавне співробітництво у сфері правами людини, який у своєму розвитку проходить дві основні этапа:

У першому етапі (з 1945 р.- на початок 80-х рр.) відбувалося накопичення міжнародно-правових стандартів у сфері правами людини. Другий етап (з початку 80-х рр. до нашого часу) той процес не ліквідував повністю, проте інтенсивність його істотно знизилася і змістилася на регіональний рівень. Сутністю й настійливою необхідністю другого етапу є пошук підвищення ефективності вже накопичених стандартів. Увага міжнародного співтовариства дедалі більше починає зосереджуватися на створенні міжнародних контрольних механізмів, які на меті забезпечити здійснення відповідних стандартів, розробка міжнародних процедур, сприяють досягнення цих цілей. Створення міжнародних контрольних механізмів і процедур у сфері правами людини — прагнення інституалізації міждержавних відносин у цьому участке.

Міжнародні механізми і процедуру у сфері правами людини можна розділити на дві группы:

* консенсусные — засновані спільною для злагоді учасників, переважно договірні (можуть бути і не договірними, якщо документи. їх що передбачають мають не політичний характер);

* неконсенсусные — створені з урахуванням резолюцій міжнародних організацій, які припускають единогласия.

Контрольні механізми у сфері правами людини є певні організаційні структури (комітети, робочих групах, спеціальні доповідачі і т.д.).

Найчастіше особи, що входять до склад тієї чи іншої контрольного механізму, діють у особистому ролі, тобто не отримують вказівок від своїх урядів і відповідають їх свою діяльність у складі цих механизмов.

Міжнародні контрольних механізмів у сфері правами людини може бути колективними органами (комітети, групи, тощо.) і одноосібними (спеціальні доповідачі). Колективні органи приймають свої рішення або консенсусом, або більшістю голосів. Юридична природа їх вирішень різна. Зазвичай не мають обов’язкового характеру, висловлюючи думку відповідного органу з оскільки він розглядався питання (включаючи рекомендації, загальні чи конкретні). Рідше є обов’язковими для зацікавлених сторін (рішення суду у правах людини). У остаточному підсумку все залежить від мандата, яким наділений даний орган.

Міжнародні контрольних механізмів у сфері правами людини бувають універсальними і региональными.

Центральне в цій області займає ООН разом своїх органів прокуратури та організацій. До компетенції ООН, відповідно до її Статуту, входить всебічне розгляд негараздів у області прав человека.

Головна роль цій справі належить ГА ООН. Як встановлює ст. 13 Статуту ООН, ГА організує дослідження та робить рекомендації з метою сприяння міжнародному співробітництва у області економічної, соціальної, культури, освіти, здоров’я та сприяння здійсненню правами людини і основні свободи всім незалежно від раси, статі, мови та релігії. Більшість питань стосовно прав людини попередньо розглядається Третім комітетом Асамблеї (соціальні, гуманітарні і культурних питання), який готує із них проекти резолюцій, прийняті ГА наприкінці її черговий сесії. Вона створює також допоміжні органи з тим чи іншим проблемам у сфері правами людини (наприклад, Спеціальний комітет із деколонізації, Спеціальний комітет проти апартеїду і т.д.).

Поруч із ГА відповідальність у виконанні функцій ООН у сфері прав людини несе ЕКОСОС. Він робить рекомендації з метою заохочення поваги та дотримання правами людини і основні свободи, підготовляє проекти конвенцій, скликає відповідно до правилами Організації міжнародні конференції (ст. 62 Устава).

Основна робота ЕКОСОС у цій галузі здійснюється з допомогою його допоміжних органів. Відповідно до ст. 68 Статуту ООН Рада в 1946 р. створив дві функціональні комиссии:

1). Комісія зі прав людини з представників 53 держав, обраних ЕКОСОС. Вона проводить щорічні сесії, приймає більшістю голосів рішення щодо правами людини. Комісія внесла великий внесок у розробку Міжнародних пактів та інших за міжнародні договори у сфері правами людини. Допоміжним органом Комісії з прав людини створена 1947 р. Підкомісія по запобіганню дискримінації і захист меншин. Воно складається з 26 людина, відібраних Комісією та що працюють у Підкомісії у власному ролі експертів. Підкомісія збирається щороку сесію. Один із її найважливіших завдань — проведення досліджень, і підготовка рекомендацій про запобігання дискримінації будь-якими щодо права і свободи, і навіть захисту осіб, які стосуються расовим, національним, релігійним, мовним меншинам. Крім іншого ЕКОСОС уповноважив Комісію засновувати спеціальні робочих групах експертів — з окремих питань чи з конкретним країнам. Вперше така група було засновано в 1967 р. Поруч із в Підкомісії є інститут Спеціальних доповідачів (Спеціальний доповідач про торгівлю дітьми, Спеціальний доповідач по сучасним формам расизму, ксенофобії і др.

2).Комиссия з прав жінок підготовляє рекомендації і доповіді для ЕКОСОС в питанні про захист жінок у політичному, економічної, цивільної та соціальної областях й області образования.

У межах Секретаріату ООН створено один орган — Центр ООН з прав людини (штаб-квартира — у Женеві). У його функції входить координування діяльності спеціальних органів захисту правами людини у межах всієї системи ООН. Центр очолюється заступником Генерального секретаря ООН, що з 1993 р. одержав офіційний спеціальний статус Верховного Комісара ООН у правах людини. Першим цю посаду посів початку 1994 р. Хосе Айяла Ласо. Центр у правах людини — діючу орган, який на однією з найважливіших цілей собі поставив збільшення потоку обміну з проблем правами людини. Саме з цього Верховний Комісар встановив Женеві «лінію прямого зв’язку з питань правами людини», діючу протягом 24-х годин на добу. Номер факсу лінії прямого зв’язку у Женеві (Швейцарія): (41) (22) 917−0092. З іншого боку, у Женеві створюється база даних у сфері прав человека.

Існує й ряд органів, юридично незалежних від ООН та інших відділу міжнародних організацій, створених багатобічними конвенціями по прав людини з метою контролю за здійсненням учасниками їх положений.

* Комітет із прав людини (складається з 18 експертів у власному ролі) створено виходячи з ст. 28 Міжнародного пакту про громадянських і політичні права. Він розглядає надані державамиучасниками Пакту доповіді про прийнятих ними заходи з втіленню у життя прав, визнаних в нем.

* Велику роботу проводить Комітет із ліквідації расової дискримінації (складається з 18 експертів у власному ролі), створений виходячи з ст. 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. ДержавиУчасниці Конвенції представляють в руки Комітету доповіді про прийнятих законодавчих, судових, адміністративних та інших заходи, з допомогою яких реалізуються становища конвенции.

* Комітет проти катувань (складається з 10 експертів) передбачено Конвенцією проти тортур та інших жорстоких, нелюдських чи принижують гідність видів обігу євро і покарання 1984 г.

* Комітет із правам дитини (складається з 10 експертів) передбачено Конвенцією про права дитини 1989 г.

Іноді і той ж орган є це й плодом відповідного міжнародного договору області правами людини, і ініціативою міжнародної організації. Приміром, в 1985 р. ЕКОСОС заснував Комітет із економічним, соціальним і культурним правам, який складається з 18 експертів, обраних їм із числа кандидатів, представлених учасниками Пакту про економічні, соціальних і культурних правах 1966 г.

Схожа ситуація виникла при установі Групи трьох — контрольного механізму за здійсненням Міжнародної конвенції про припиненні злочинів апартеїду і покарання для неї 1973 р. Відповідно до конвенції Група призначається щорічно Головою Комісії з прав людини з числа членів Комісії, що є також представниками державучасників Конвенции.

З регіональних контрольних механізмів у сфері правами людини колись всього слід зазначити Європейську комісію з прав чоловіки й Європейський Суд у правах людини, створений відповідно до положень Європейської конвенції правий і основні свободи людини 1950 р. (ст.19). Позитивним у ній і те, що повноважні розглядати питання скаргам окремих фізичних осіб про порушення правами людини. Однак у Комісію окремі особи можуть звертатися в тому разі, якщо держава-учасник, яке порушується скаргою, визнало компетенцію комісії з її вирішенню. Скарги приватних осіб цій державі не розглядаються, а то й дотримано ряд умов і зокрема, правило вичерпання всіх внутрішніх засобів правової захисту. За 25 років своєї роботи в Комісію близько 8 тис. скарг, і лише менше ніж у 50 випадках вона вирішила, що скаргу слід обговорювати. Індивідуальне звернення до Євросуд по прав людини відбувається лише із дозволу Комісії з прав людини. У той самий час державиучасниці можуть звертатися до Комісію з скаргами на невиконання інші учасники положень Конвенцій без будь-яких условий.

У межах ОАГ діє Межамериканская комісія з прав людини, але її діяльність незаметна.

Міжнародні контрольні процедури у сфері правами людини — порядок і силові методи вивчення відповідної інформації та реагування на результати такого вивчення. У межах однієї й тієї ж контрольного механізму можуть використовуватися різні процедури. Основними принципами контрольних процедур являются:

— гласность;

— об'єктивне встановлення фактов;

— участь громадськості у позиційному захисті прав человека;

— підставою діяльності є міжнародний договор;

— здійснення лише міжнародними органами.

Міжнародні процедури у сфері правами людини методами і джерелам збору інформації можна розділити ми такі категории:

* розгляд доповідей держав виконанні ними своїх зобов’язань у цій галузі, за результатами яких щорічно складаються доповіді Генеральному Секретарю ООН;

* розгляд претензій держав друг до друга щодо порушення зобов’язань у цій области;

* розгляд у політичному, адміністративному, квазисудебном чи в судовому порядку скарг, і повідомлень окремих осіб, груп чи неурядових організацій до махлярства їх прав государствами;

* вивчення (розслідування, дослідження) ситуацій, що з гаданими чи встановленими порушеннями прав человека;

* політична процедура дачі рекомендацій органам держави, виключення з міжнародної організації, застосування інших санкцій у разі масового порушення правами людини будь-яким государством.

Нині міжнародні контрольних механізмів і складні процедури в області правами людини який завжди справляються зі що стоять їх завданнями. Вони іноді дублюють одне одного, призводять до прийняттю необ'єктивних рішень тощо. Тому на згадуваній першому плані нині висувається завдання їх раціоналізувати і усовершенствовать.

Список використаної литературы:

1. Броунли Я. Міжнародне право. М., 1996.

2. О. Лукашук І.І. Міжнародне право. У 2 т. — М., 2000.

3. Міжнародне право. Під ред. Ігнатенка Г. В. М., Вищу школу, 1995.

4. Міжнародне право. Під ред. Тучкина Г.І. М., Юридична література, 1994.

5. Ушаков Н. А. Міжнародне право. Підручник. — М.: Юрист, 2000.

6. Енциклопедичний юридичний словник. — М., 1997.