Таджикская література

Таджикская литература

С. Улуг-заде.

Письменность у іранських з походження народів Порівн. Азії, до яких належать таджики, існувала ще найдавніші часи. Але потім вона зазнала значні зміни у предків таджиків — согдийцев. Які Дійшли пам’ятники согдийской писемності, від I в. зв. е., представляють собою уривки священних книжок. На існування великої міфології і народної епосу серед іранських народностей вказують грецькі джерела (Геродот, V в. до зв. е.), залишки «Авести», зороастрийской священної тогочасні книги й «Шах наме» Фірдоусі. Слід зазначити цикл сказань про Рустаме.

Таджики і корінне населення Ірану давніх часів протягом кількох століть зв. е. мали загальну культури і язик, і найчастіше знаходилися під однієї владою. Тому іранська (чи перська) література становила отправный етап у розвиток Т. л., надаючи її у величезне вплив.

От древнеиранской писемності та літератури до нас дійшли окремі фрагменти; вулицю значно більше зразків среднеиранской літератури збереглося на так зв. пехлевийском мові.

Наиболее значну частину дійшли до нас зразків становлять книжки релігійні. З небагатьох творів світської літератури слід назвати: «Карнамаги Артахшери Папакан» (Книжка діянь Ардешира Бабакана), «Авияткари Зариран» (Пам'ятка про Зарире) і «Розповідь про Хусрави Каватан та її пажу».

В результаті завоювання Ірану та Середню Азію (VII в. зв. е.) арабами зникли багато літературні пам’ятники що передувала епохи. Арабський мову став офіційним літературною мовою іранської феодальної аристократії. Перехід общеиранской літератури з арабського на перську мову з допомогою арабського алфавіту здійснився в XX ст. саме у Порівн. Азії, в самостійному державі Саманидів (875—899), столицею якого було Бухара. Іранська феодальна аристократія скористалася ослабленням халіфату на початку XX ст. і домоглася майже повну незалежність. Починається ревне збирання переказів і легенд, письмових і усних.

Языком цієї «нової» літератури був загальний всім іранських діалектів літературну мову із елементами арабської лексики.

В історії Т. л. послеисламского періоду необхідно розглядати літературу, развивавшуюся на перській мові біля Середню Азію, починаючи з XX ст.; в проміжок з X—XV ст. історія Т. л. слід враховувати твори іранської літератури, написані поза Середню Азію (в Хоросане), оскільки вони стали основою її подальшого розвитку Т. л-ры. Так. обр., незалежно від формального географічного ознаки походження одного чи іншого із Хоросана чи Мавераннахра (правої боку Аму-Дарьи), можна сказати, що класики перської літератури періоду X—XV ст. — Фірдоусі, Омар Хайям, Са’ди, Джалаледин Руми, Хафиз, Абдуррахман Джамі — зберігають свою найбільше значення й у Т. л. Торкнемося лише найзначніших авторівтаджиків (середньоазіатського походження).

Крупнейшими класиками, із яким прийнято починати історію всієї іранської літератури послеисламского періоду, були придворний поет Саманидів Абуль-Хасан Рудакі (розум. прибл. 941—942), який походив, очевидно, з Самарканда, і Дакики (розум. прибл. 977). До нас дійшло лише кілька віршів кудаки. З іншого боку, він переклав в вірші Рнигу «Калила і Димна» (з цього поеми Рудакі є лише кілька рядків).

Дакики вважався найкращим знавцем доисламских епічних легенд і переказів про іранських царів і богатирів, і тому збирання і перекладення в одну поему було доручено йому саманидским двором в Бухарі. У результаті його трагічної загибелі (було вбито) цю роботу залишилася незакінченої; по здійсненню цієї грандіозної роботи взявся Фірдоусі, включивший в «Шах наме» близько тисячі рядків Дакики.

Процесс розвитку і зміцненню феодалізму зумовив розквіт придворної поезії, у якій виділяється як провідний жанр касыда. Касыда при Саманидах, і потім і Газневидах досконала. У цей час вона відрізняється монументальністю, політичної спрямованістю, відсутністю формалістичних хитрощів. Із більш-менш значних поетів цього періоду треба ще зазначити Медждеддина Кисаи, Шейх-Абуль Аббаса і Агаджи.

Наряду з літературою в саманидскую епоху здобули блискучу розвиток науки, видатним представником яких було Абу-Али-и-Сина, відомий у Європі під назвою Авіценна (980—1037). Йому, крім декількох десятків наукової праці, належить небагато рубаї (чотиривіршів), написаних з його рідну мову.

К наступному періоду Т. л., XI—XII ст., належить діяльність поетів: Муиззи (1058—1148—1149), Амака Бухарського (розум. в 1149 чи 1159), Рашида Ватвот з Самарканда (приблиз. 1090—1182), Сабира Термезского (загинув 1150). Камоли Бухарського, Нізамі Арузи, сатирика і пародиста Сузани (розум. прибл. 1168) і Ашрафи (розум. в 1161—1162) з Самарканда.

Этот період характеризується занепадом придворної поезії, зокрема касыды. Розриваючи з соціальної тематикою, найвизначніші представники її вступають на шлях стилизаторства.

К сельджукскому періоду Т. л. належить і рання діяльність однієї з найбільших класиків Т. л. — Носира Хисрава (1003—1088), пристрасного пропагандиста исмаилизма — релігійного вчення, що є прапором боротьби з арабського халіфату. Його відома «Сафарнома» (Книжка подорожей) переведено російську мову проф. Є. Еге. Бертельс («Academia», 1933). Носиру Хисраву, крім того, належить великий диван ліричних віршів, ряд праць науково-філософського характеру. У XIII—XIV ст. Т. л. розвивається за часів панування монголів; в Т. л. особливо культивується газель, котра вже після Са’ди і Хафиза розвинулася одного з найбільших класиків Т. л. — Камала (розум. в 1394—1395, вийшли з Ходжента). Помітними діячами літератури цього періоду після Камала були Сайфи Иофаранги з Самарканда (розум; прибл. 1254), Асиреддин з Ферганы (розум. в 1259 чи 1272), Джавхари Заргар і Носир з Бухари, Бадрі Чочи з Ташкента.

При Тимуридах (XV в.) літературне життя сконцентрувалася при дворі султана Халила, онука Тимура, в Самарканді, і за дворі султана Хусейна Байкара в Герате, під охороною його визира — знаменитого поета Мир-Али-Шер Навої. Літературний коло Халила складалася з поетів Исмата і Хайоли Самаркандських і Бисати Бухарського (розум. 1412). У літературному колу Навої — Джамі перебував Давлятшо з Самарканда, упорядник відомої «тазкира» (антології поетів).

С XVI в., коли Середня Азія остаточно відокремилася від Ірану, як змагання шиїтського Ірану з сунітською Середньої Азією ще більше посилила розрив, — спільність таджицькій та власне іранської літератури дійшов кінцю: починається етап самостійного розвитку Т. л. поруч із узбецької.

XVI—XIX ст. були періодом занепаду й розкладання феодалізму, унаслідок чого придворна поезія не висунула цей час жодного скільки-небудь значного автора. Зате спостерігається помітне зростання літератури міста з лиця притаманним неї всі більш усе міцніючим протестом проти феодальних порядків. У художніх творах вперше починають зустрічатися елементи живого розмовної мови. Однією з характерних ознак літератури цього періоду є суміщення у однієї й тієї ж поета «низьких» і «високих» жанрів.

Виднейшим поетом цього часу є Мулло Мушфики (розум. в 1588) — придворний поет Шейбанидов Саидхана і Абдуллахана в Самарканді й у Бухарі, вийшли з Мерва. Мушфики популярний у Таджикистані, а й в усій Середню Азію гол. обр. своїми віршами, высмеивающими крайні прояви феодальних порядків.

Особо треба сказати лірику Мушфики, що дає чимало зразків високого майстерності, простоти і дотепності. З іншого боку, Мушфики є зачинателем в таджицькій поезії форми «мусалласи мураккаб» (тривірш, де римуються два рядки).

Из інших діячів літератури шейбанидского періоду зазначимо поета Бинои (розум. в 1512).

Чрезвычайно цікаві інформацію про літературних діячів шейбанидского періоду дає один учасник літературних гуртків на той час, Зайнетдин Восифи, у мемуарах.

Из поетів XVII—XVIII ст. так зв. аштарханидского періоду Т. л. великий інтерес представляє творчість поета Сайидо Насафи, яка виразила протест проти феодального гноблення народних мас. Далі йдуть Хоки з Самарканда, якому належить соціально загострений цикл прозових байок про тварин; Машраб з Намангана, страчений 1711 за твори, спрямовані проти духівництва; Фтират Зардуз з Самарканда, автор месневи «Толиб і Матлуб».

Представителями містики і формалізму придворної поезії виступають на цей час Шаукат з Бухари (розум. в 1695), Суфи Аллойор з Каттакургана (розум. в 1723) та інших.

К цьому на той час належить творчість поета і філософа Мирзо Абдул-Кадыра Бедиля (розум. в 1721) з Азимабада (Індія), надавав значний вплив на Т. л. до Жовтневої революції. Куллият Бедиля містить найжорстокішу критику феодалізму й офіційної ісламу. Стиль Бедиля, що б крайньої складністю, викликав до життя цілу бедилистскую школу.

В середині XVIII в. владу у Середню Азію переходить від Аштарханидов до Мангытам, останній емір яких (Алимхан) був повалений в 1920 і вигнаний після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Лютий режим, встановлений цієї династією, відбирав будь-яку можливість виникнення літературних гуртків. Через війну гострої династичної боротьби на початку в XIX ст. в Фергані виникає фактично самостійне ханство Умархана (правил 1809—1822) з центром в Коканде. При дворі цього хана — мецената і поета — починає, після тривалої перерви, пожвавлюватися Т. л. Формалізм, відрив поезії від життя притаманні літератури на той час. Однією з особливостей кокандского літературного центру є встановлення повного рівноправності двох мов — таджицького і узбецького, і більшість авторів цього періоду складають канапи цих двома мовами. Найвищими поетами двору Умархана є сам Умархан, Адо, Акмаль, Фазлі.

Завоевание Середню Азію царатом у середині і в другій половині в XIX ст. і інтенсивний ріст торгової буржуазії відповідним чином позначились в розвитку літератури. З одного боку, продовжує існувати звиродніла, чужа народу придворно-одописная література, яка типові риси наскрізь прогнилого середньовічно-феодального эмирского ладу. З іншого боку, і його розвивається література просвітницького характеру, изобличавшая крайні прояви эмирского деспотизму. У цьому літературі починають звучати цивільні мотиви. Вона наслідує бедилистскому стилю. За формою ще немає різких відмінностей між нею і придворно-одописной літературою. Але просвітницький напрям дедалі більше розвивається, включаючи у собі елементи живого розмовної мови, й у 70-х рр. XIX ст. воно висуває такого талановитого представника, як Ахмад Калла (літературного псевдоніму Дониш, 1827—1893). А. Калла рішуче пориває з культом наслідування Бедилю. У творах А. Калла викриває каліцтва разложившегося емірату.

Из інших видатних діячів цього напряму слід зазначити на Шохіна (розум. у 1894-му), Возех (розум. у 1894-му), Сахбо (убитий еміром в 1918), Соми (розум. в 1907).

Позже серед інтелігенції складається партія младобухарцев (джадидов), виступала на початковому етапі своєї діяльності, зі вимогою реформи освіти. Свою контрреволюційну сутність джадидизм повністю розкрив після революції, коли він, організовуючи кулацко-басмаческие загони, вів збройну боротьбу проти радянської влади. Твори джадидских письменників були зрозумілі масам.

Великая Жовтнева соціалістична революція, звільнивши таджицькою народ від бажання влади російського царизму й феодального емірату, відкрила надзвичайно широкі можливості для справді народної, соціалістичної за змістом і національної формою, культури та літератури. У перші роки після революції (1917—1925), коли таджицькою народ під керівництвом партії Леніна — Сталіна вів збройну боротьбу з англобасмаческой, буржуазно-націоналістичної контрреволюцією і встиг висунути своїх письменників, у літературі можна говорити про ще значний вплив джадидских письменників, під зовнішнім вихвалянням революції проводили сутнісно буржуазно-націоналістичні ідеї. Тільки Садретдин Айні, сучасний радянський письменник Таджикистану у складі старої інтелігенції, рано виділився своїм позитивним ставленням до революції. Його перша повість «Одина», рисующая безпросвітну життя бідняків і наймитів Таджикистану у минулому та його звільнення після революції, започаткувала реалістичної радянської прозі на таджицькому мові.

Преодолению впливу джадидских письменників в Т. л., утвердженню у ній ідей пролетарського інтернаціоналізму енергійно сприяв поет Р. Лахуті, з якого пов’язано зародження та розвитку таджицькій радянської поезії. Лахуті створює своє чудову революційну лірику, яка дістала стала вельми поширеною в Таджикистані і її межами.

Перу З. Айні належать, крім «Одины» (русич. перекл. 1930), романи «Дохунда» (русич. перекл. 1933) і «Раби» (1935), які малюють шлях таджицького і узбецького народів від рабського минулого через революцію до нове життя, повість «Смерть лихваря», де автору удалося створити образ жадібного і жорстокого капиталиста-ростовщика передреволюційної Бухари з його мораллю душогуба і грабіжника, «Ятим» (Сирота) — про життя радянської молоді, «Стара школа» (русич. перекл. 1937), поема «Війна людини із жовтою водою» — про вахшском будівництві та збірку віршів «Йодгори» (1935).

Как значне досягнення таджицькій радянської поезії слід зазначити творчість талановитого поета Пайрау Сулеймани (1890—1933), автора двох збірок віршів і поеми «Кривавий трон».

В результаті господарського й культурного підйому республіки упродовж свого сталінських п’ятирічок виріс ряд поетів і письменників. Такі поэты-орденоносцы Абдусалом Дехоти, Мирзо Турсун-заде, Мухамеджан Рахими; поет Мухетдин Амин-заде, Джавхари-Заде Сухайли, прозаїк і львівський поет Рахім Джалил, Джалал Ікрами, прозаїк Хакім Карим-заде, поети Юсуфи, Миршакар, Лютфи, Шамбе-заде, Тиллобек Пулади і М. Дийори.

Драматургия, бувши абсолютно новим жанром в Т. л., досягла значних успіхів за останні роки. Створено низку інших творів: перша опера на таджицькому мові «Восэ» — повстання таджицьких дехкан проти емірату (лібрето Турсун-заде і Дехоти); п'єса «Наклепник» Исмаилова і Саїд Мурадова; «16-ї рік» Х. Карим-заде і Дунгана; «Шодмон» Улуг-заде; опера «Кова» (лібрето Лахуті) та інших.

Ведется посилена робота з виданню класиків Т. л. Найбільш значною роботою у такому випадку можна вважати складений ССП Таджикистану збірник «Зразки таджицькій літератури», до складу якого кращі твори найвизначніших таджицьких поетів і письменників з XX ст. по 1917, і навіть кращі твори радянської літератури Таджикистану, твори народних поетів і співаків Юсуф Вафо і Саїд Валі і зразки фольклору. У 1938 вийшли окремим збіркою твори багатого дореволюційного, і навіть радянського фольклору. Ведеться робота з записи народного епосу «Гор-оглы». Дореволюційний фольклор ще не вивчений. У цьому вся напрямі ведеться систематична робота. З найзначніших творів дореволюційного епосу треба ще відзначити цикл сказань «Гургули», ще, відомо безліч пісень і сатиричних казок, що висміювали феодальні звичаї. До творам післяреволюційного фольклору належить ряд поем, що відбивають боротьбу народних мас Таджикистану та Червоної армії проти басмачів. Дуже популярними були пісні про вождя народів великого Сталіна, новому побут та штампами радянської героїки. З народних співаків — шаири — треба сказати Курбанова Джалила та інших.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.