Меценатская діяльність у середовищі російських предпринимателей

Новосибірська Державна Академия.

Економіки і Управления.

Меценатська деятельность.

у російських предпринимателей.

Реферат підготувала студентка II курсу групи Ю-92:

Лисичкина К.В.

Новосибірськ — 2001 г.

План: 1.

Введение

…1 2. Морозовы…2 3. Третьяковы…4 4. Бахрушины…5 5. Найденовы…6 6. Щукины…7 7.

Заключение

…9 8.

Список литературы

…

Невід'ємною частиною життя російського торгово-промислового класу була шляхетна культурна діяльність, заступницьке ставлення до науки і мистецтва. Цьому святої справи віддали данина представники купецького стану. Для інших їх діяльність цьому терені була справжнім подвижництвом, а чи не засобом втамування дрібного марнославства, тим більше наживи. Мабуть, наноелектроніка діяльності - один із найбільш славних сторінок на історії російського купецтва, що її змогли закреслити всі роки комуністичного режиму. Тільки вона облагороджує образ загалом інфантильною російської буржуазії, яка змогла уникнути прийдешньої соціальної катастрофы.

На підтвердження цього твердження можна навести слова однієї з визнаних в усьому світі діячі у сфері театру — К.С. АлексєєваСтаниславского:

«Я жив у час, — пише він, — як у сфері мистецтва, науки, естетики почалося велике пожвавлення. Як відомо, у Москві цьому чимало сприяло тодішнє молоде купецтво, яке вперше вийшло арену російського життя й ухвалення паралельно відносини із своїми торгово-промисловими справами, впритул зацікавилося искусством».

У московському купецькому родоводі було дві з половиною десятки сімей, потрібно поставити на верхах генеалогічної драбини. Це був ті, котрі обіймали почесне становище у народногосподарської життя і пам’ятали про своє ближніх: допомагали стражденним і незаможним і відгукувалися на культурні і просвітницькі потреби. Всі ці сім'ї можна розділити сталася на кілька категорий.

У першому місці треба поставити п’ять сімей, що з роду живуть у рід зберігали значний вплив, або у промисловості, або у торгівлі, постійно брали участь у громадської - профессионально-торговой та Київської міської роботи і своєї жертовністю чи створенням культурнопросвітніх установ обезсмертили своє ім'я. Це був Морозови, Бахрушины, Найденовы, Третьяковы і Щукины.

По-друге групу потрібно віднести сім'ї, які теж грали видатну роль, проте вони на момент революції котрого з першого плану, або відсутністю яскравих представників, для цієї групи особливо характерно, або виходом із купецького клану і переходом в дворянство. Це був сім'ї Прохоровых, Алексеевых, Шелапутиных, Куманиных, Солдатенковых, Якунчиковых. Далі треба поставити сім'ї, у минулому котрі обіймали найперші місця, але колишні або на збитки, або які у інші царині громадського чи культурному житті. Такими мали дітей Хлудовых, Мамонтових, Боткиных, Мазуриных і Абрикосових. Наступну групу таких, які у останні останні роки були більше відомі громадську діяльність їхніх представників, ніж своєї комерційної активністю. Це Крестовниковы, Гучковы, Вишняковы, Рукавишниковы, Коноваловы.

Наприкінці можна навести характеристику цієї маленької частини московського купецтва, яку дає Україні В. В. Стасов у своїй відомої статті, присвяченій П. М. Третьякову та її галереї. Він засвідчив, що протягом у першій половині справжнього століття зросла інша порода людей купецької сім'ї, які мають, попри багатство, завжди був мало полювання до бенкетів, до будь-якого жуирства і безглуздого марнотратства життя, але була натомість велика потреба у життя інтелектуальної, було потяг до всього наукового і мистецькій. І ці люди шукають собі постійних товаришів і знайомих серед інтелігентній, істинно освіченою і талановитої, проводять чимало часу з письменниками й художниками, цікавляться творіннями літератури, науку й мистецтва. Окремі нагромаджують у своєму домі багаті книгозбірні і рукописів, інші - щонайменше багаті колекції стрічок і будь-яких малярських творів. Одні самі стають письменниками, інші - людьми науки, треті - митцями та музикантами, четверті заводять типографський верстат і друкують цілі бібліотеки хороших книжок, п’яті створюють публічні галереї, куди відкривають доступ всім бажаючим. І чи завжди, в усьому стоїть біля них як на місці суспільним благом, турбота про корисність всьому народу.

Я дуже хочу розглянути життя й меценатську діяльність найвідоміших п’яти сімей: Морозових, Бахрушиных, Найденовых, Третьякових і Щукиных.

1. Морозовы.

З ім'ям Морозових связуется уявлення про який вплив і розквіті московської купецької мощі. Ця сім'я, разделившаяся сталася на кілька самостійних і різними гілок, завжди зберігала значний вплив й під час московської промисловості, та низці благодійних і культурних починань. Діапазон культурної діяльності був надзвичайно великий. Він захоплював і «Росіяни відомості», і філософське московське суспільство, і Художній театр, і музей французькому живописі, та клініки на Дівочому поле.

Морозови були з небагатьох московських сімей, де до початку ХХ століття налічувалося п’ять поколінь, однаково активну співчуття й у промисловості, й у громадськості. Були, звісно, прояви й занепаду, але загалом вона зберігала довго своє керівне влияние.

Засновником морозівської сім'ї був і Сава Васильович Морозов, почав своєї діяльності спочатку ХІХ століття, після московського пожежі, коли згорів ряд колишніх московських фабрик. Відтоді під впливом сприятливого митного тарифу почалося піднесення в бавовняною промышленности.

У Сави Васильовича було п’ять синів: Тимофій, Єлисей, Захар, Абрам та Іван. Тимофій Савич був засновником однією з перших морозівських мануфактури — Микільської. Він витрачав чимало коштів у різні культурні починання, зокрема видавництво, що він здійснив з допомогою свого зятя, професора Ф. Г. Карпова. У Тимофія Савича було дві сина, і три дочки — Сава й Сергій Тимофеевичи, Ганна, Юлія й Олександра Тимофіївни. Сергій Тимофійович до глибокій старості і помер еміграції. Йому належала честь створення Москві Кустарного музею у Леонтьевском провулку. Він багато сприяв розвитку кустарного искусства.

У Сави Тимофійовича чотирьох дітей: Марія, Олена, Тимофій і Сава Саввичи. Марія Саввишна займалася благодійністю, була добра, але якась дивна, певне ні нормальна: любила виступати на благодійних вечорах в балетних танцях. У Марії Саввишны цю справу ладилося. З неї добродушно підсміювалися і називали «Марія Саввишна, Вчерашна Давишна».

Сава Тимофійович був людиною різнобічним і чим цікавився. Він відіграв велику роль долі Художнього театру. До сформування нового театру, цілі й завдання якого дуже відрізнялися від всіх тоді які діяли, потрібна була значні кошти, яких в ініціаторів цієї справи Станіславського і Немировича-Данченка не було. Міська дума з їхньої прохання не відгукнулася. Багатющі люди Москви відбулися невеликими сумами, що дозволило їм право займати місце у перших лавах партеру і хизуватися перед всієї Москвою своєю благодійністю. Усіх цих коштів було недостатньо для театру, який, з дуже помірних цін на квитки. Один З. Морозов відразу ж потрапляє вніс 10 тисяч карбованців. Загалом у перший рік тривають існування театру, він витратив нею 60 тисяч карбованців. Поступово його пожертвування стали для театру головним джерелом надходження коштів. Але це потрібно відзначити, що З. Морозов намагався не вип’ячувати своєї ролі у долі театру. Він всіляко намагався зберегти колективну форму його фінансування, переконував інших підприємців вносити свої гроші, хоча раніше їх скромні пожертвування істотною ролі не играли.

Проте недоброзичливці все-таки, не забарилися дорікнути З. Морозова над його захоплення театром, а керівників театру — отримання грошової допомогу відомого фабриканта. Так, визнаний король фейлетоністів, театральний критик і редактор газети «Російське слово» У. Дорошевич надрукував статтю «Мистецтво на змісті», осуждавшую і театр і який допомагає йому «ситцевого фабриканта». Не звертаючи увагу подібні дріб'язкові уколи, Сава Морозов у квітні 1902 р. власноручно зайнявся реконструкцією театру. Він особисто спостерігав за будівництвом, вникав у деталі і навіть часто залишався ночувати відразу ж, тут, хоч недалеко перебував його розкішний особняк. М. Горький описав дуже характерну сцену, як, «стоячи на сцені з рулеткою до рук, в сюртуку, выпачканном вапном, Морозов, стусаючи ногою якусь раму, прикро говорив столярам: «Хіба це робота». Воно й сам пиляв, забивав, фарбував і навіть розробив особливу техніку світлових сценічних эффектов.

Їм було замовлено по закордонах багато новітні технічні пристосування для сцени, і вдосконалене електричне устаткування. Усього будівництво обійшлося Морозову в 300 тисяч карбованців. Загальні його на Художній театр 1898-го — 1903 роках стоїмо навіть поблизу штрафом на півмільйона рублів. Хоча він навесні 1904 р. відійшов від прямої участі на ділі Художнього театру, але свій пайовий внесок залишив. З вдячністю писав про неї Станіславський в 1910 р., що Морозов як підтримав театр матеріально, а й зайняв ряди його діячів, не боючись найважчим, невдячною і «чорною роботи. Ось як те згадує Станиславский:

«Попри художній успіх театру, матеріальний бік його йшла незадовільно. Дефіцит ріс із кожним місяцем. Доводилося збирати пайовиків справи у тому, щоб просити їх повторювати свої внески. На жаль, більшості це за средствам…

…Але й цього разу добра доля подбала нас, завчасно заготовивши нам спасителя.

…Ще перший рік тривають існування театру однією з спектаклів «Федора», випадково заїхав Сава Тимофійович Морозов. Цьому чудовому людині судилося зіграти у театрі важливу й прекрасну роль мецената, вміє як приносити матеріальні жертви, а й слугувати мистецтву з усією відданістю, без самолюбства, без удаваної амбіції й особистої вигоди. С. Т. Морозов переглянув виставу і вирішив, що нашій театру треба допомогти. І ось цьому представився случай.

Для всіх воно приїхав на описуване засідання і навіть запропонував пайовикам продати їй усе паї. Угоду відбулося й відтоді фактичними власниками справи лише три особи: С. Т. Морозов, В. Ів. Немирович-Данченко і це. Морозов фінансував театр і взяв він всю господарську частина. Він вникав в усі подробиці справи і віддавав їй усе вільний час… Сава Тимофійович був зворушливий своєї безкорисливої відданістю мистецтву та бажанням посильно допомагати загальному делу…".

Так само позитивну характеристику дає добре його знав В.І. Немирович-Данченко у своїх спогадах «З прошлого»:

«Серед московських купецьких прізвищ, — пише він, — династія Морозових була видатна. Сава Тимофійович був представником. Великий енергії і великий волі. Не перебільшував, говорячи про собі: якщо хтось посяде моєї дорозі, перейду і сморгну. Тримав себе надзвичайно незалежно… Знав смак і ціну простоті, яка дорожче розкоші… Силу капіталізму розумівся на широкому державному масштабе».

Свого часу у Москві дуже багато говорилося про участь С. Т. Морозова в революційному русі, котрий призвів зрештою С.Т. до самогубства. На революційне рух він давав значні суми. Коли ж у 1905 р. вибухнула перша революція, і потім різка реакція, — щось відбулося його психіці і він застрелився. Це сталося Ницце.

Родиною Морозових було створено чимало благодійних установ, зокрема університетські клініки. Найзначнішим був інститут на лікування ракових пухлин при Московському університеті. Про цю клініку Рябушинський говорив. Що вона являла собою цілий місто. Далі були університетські психіатричні клініки, дитячу лікарню імені В.Є. Морозова, міської пологовий будинок імені С. Т. Морозова, богадільня імені Д. А. Морозова. В.А. Морозової було влаштовано її імені початкова ремісничого училища і С. Т. Морозовим — музей кустарних виробів. Нарешті, Морозовими було споруджено прядильно-ткацкий корпус при Московському технічному училищі та організована відповідна кафедра по текстильному делу.

2. Третьяковы.

Один із почесних місць у історії меценатського руху на Росії належить П. Третьякову, з заслугами якого перед вітчизняної культурою змушена була вважатися Радянська влада, залишивши колишню назву заснованої їм галереї, саме Третьяковській. Досить рідкісне явище у роки комуністичної диктатури. Тоді з топоніміки виганялося геть усі, що нагадувало минуле режимі, а нові власники країни уб’ю ж прагнули увічнити себе в бронзі і граніті, а й у назвах архітектурних пам’ятників історії й установ культури, до створення що вони або не мали ніякого отношения.

Третьяковы походили з старого, але небагатого купецького роду. По суті історія роду Третьякових зводиться до життєпису двох братів, Павла та Сергія Михайловичів. Нечасто буває, щоб імена двох братів були настільки тісно друг з одним пов’язаними. За життя їх пов’язувала справжня родинна любов, і дружба. У вічності вони живуть як творці галереї імені братів Павла та Сергія Третьяковых.

Обидва брати продовжували батьківську справу, спочатку торгове, потім промислове. Їм належала найвідоміша Нова Костромська мануфактура лляних виробів. Вони повинні були льнянщики, а льон у Росії шанувався корінним російським товаром. Славянофильствующие економісти, на кшталт завжди вихваляли льон і протиставляли його іноземному «американському» хлопку.

Торгові і промислові справи Третьякових йшли досить успішно, але не всітаки вона будь-коли вважався одним найбагатших, хоча за створенні своєї знаменитої галереї Павло Михайлович витрачав витрачати величезні кошти, то, можливо, кілька днів у збитки добробуту свого власного семьи.

Обидва брати ретельно займалися своїми промисловими справами, але ці можна було їм приділяти багато часу й інший діяльності: обидва широко займалися благодійністю, зокрема ними було створено дуже цінне у Москві Арнольдо-Третьяковское училище для глухонімих. Було інше: Сергію Михайловичу багато по міського самоврядування, був міським головою. Павло Михайлович повністю віддав себе збиранню картин. Обидва були колекціонерами, але Сергію Михайловичу збирав як любитель; Павло Михайлович вбачав у цьому свого роду місію, покладену нею Провидением.

П.М. Третьяков почав своє шляхетну діяльність у 1859 р. з придбання 9 художніх полотен на Сухаревском ринку, а 1892 р. він передав своє зібрання чудових картин росіян і іноземних майстрів разом із збудованим їхнього зберігання будинком місту Москві. Тоді ж виповнилося найзаповітніше бажання П. Третьякова, якому він таки присвятив усе своє життя. Підбиваючи результати своєї діяльності на схилі літ, він писав: «Моя ідея була, від самих юних літ, наживати у тому, щоб нажите від суспільства повернулося також до суспільства у літак якихось корисних установах; думку ця не полишала мене й на повну життя». Передачу галереї місту П.М. хотів зробити, можливо, тихіше, це без будь-якого шуму, щоб уникнути бути, у центрі загального уваги і об'єктом подяки. Йому не вдалося, і він дуже був незадоволений. Його особливо засмутив зібраний у Москві з'їзд художників, який не пішов, і стаття В. В. Стасова в «Російської давнини». Це стаття з’явилася грудневої книжці 1893 г. і викликала велике враження. У ній вперше було змальовано ті значення, яка мала третьяковское збиральництво картин у розвиток російського мистецтва, і зокрема живопису. Ось як характеризував Стасов Третьякова як собирателя:

«З гідом і картою до рук, ревно і старанно, переглянув майже все європейські музеї, переїжджаючи з однієї великої столиці у іншу, вже з маленького голландського, італійського і німецького містечка на другий. І він став справжнім, глибокою й тонким знавцем живопису. І він не втрачав головної мети не врахували, не переставав піклуватися загалом понад про російської школе.

Від цього картинну галерею було таке схоже інші російські наші галереї. Вона не є випадкове збори картин, він є результат знань, міркувань, суворо зважування і лише більш, глибокої любові до свого дорогому справі. Крамськой писав то 1874 р.: «Мене дуже цікавить, в усі час знайомства із Вами, одне питання: яким чином міг утворитися в вас такий істинний любитель мистецтва. Я дуже добре знаю, що любити розумом дуже трудно».

Створення художньої галереї був єдиним суспільно значимим справою у житті П. М. Третьякова. Він був знайомий і міцно із багатьма діячами мистецтва, надавав підтримку членам товариства пересувних виставок, займався широкої благодійної діяльністю. Але створена ним галерея зберегла навік його ім'я в вдячної пам’яті потомков.

3. Бахрушины.

У Бахрушиных у крові було дві властивості: коллекционерство і благотворительность.

З колекціонерів були відомі Олексій Петрович і Олексій Олександрович. Перший збирав російську старовину головним чином книжки. Його колекція свого часу була докладно описана. По духовному заповіту, бібліотеку він залишив Румянцевскому музею, а порцеляну і старовинні речі - Історичному, де були дві зали його від імені. Про нього казали, що він страшно скупий, оскільки «ходить щонеділі на Сухаревку і торгується як єврей». Але будь-який колекціонер знає, що найбільш приємне — це самому розшукати справді цінну річ, про гідність якою інші не подозревали.

Театральний музей Олексія Олександровича — це єдиний у світі багатюще збори всього, що мало якийсь стосунок до театру. А.А. був великий любителем театру, довгий час головував у «Театральному світі початку й був дуже популярний у театральних кругах.

Він був людиною дуже цікавий і кілька химерний. Коли він був у дух і сам показував свої колекції, було надзвичайно поучительно.

Коллекционерствовал і брат його, Сергій Олександрович. Це великий оригінал. Підводився він о третій пополудні і їхав у комору, де перебував касиром суконного складу. Приїжджав він, коли вже замикали. Був великим шанувальником балету і балерин. У балеті його завжди було зустріти. Збирав він гравюри, табакерки та рідкісні картини. Зокрема, в нього була велика кількість картин Врубеля. Одружений не был.

Бахрушиных у Москві іноді називали «професійними добродійниками». І було понад що. У тому сім'ї був звичай: після закінчення кожного року, коли він був у фінансовому сенсі сприятливий, відокремлювати той чи інший суму в справи благотворності. Ще за життя старших представників сім'ї споруджено й обладнанні містилися їхнім коштом: Бахрушинская міську лікарню, Будинок безплатних квартир, притулок і колонія для безпритульних, Ремісниче училище для хлопчиків, Будинок для престарілих артистів. У Зарайске були богадільня імені Бахрушиных.

І за Москві, і з Зарайску вони були почесними громадянами міста — честь дуже рідкісна. Вони легко могли отримати дворянство — не хотіли. Тільки Олексій Олександрович, за переробку Музею Академії наук, отримав генеральський чин.

4. Найденовы.

Найбільш «видатною представником сім'ї Найденовых був Микола Олександрович. Протягом тривалого він одне з перших місць у московської спільноти і у різних напрямках. Протягом 25 років він було обрано головою Московського біржового комітету, що у ті часи був єдиною промислової організацією Московського району. Величезний зростання текстильної, особливо бавовняною, індустрії, що мав місце у роки, значною мірою був полегшений діяльністю Біржового комітету, й у відношенні заслуги його голови були значні і безсумнівні. Саме період возглавления їм московської торгово-промислової громадськості у Біржового комітету створився той престиж, який зовні выявлялся у цьому, що новоназченный керівник фінансового відомства боргом своїм почитав приїжджати до Москви і представлятися Московському купечеству.

Крім біржі Н.А. приділяв чимало уваги і московському купецькому суспільстві. Але тут переважно працював у іншої галузі. Разом зі іншому, відомим російським істориком И. Е. Забелиным, він узяв ініціативу зібрати і надрукувати архівних документів, які б служити джерелом для історії московського купецтва, саме — ревизские, окладні, переписні книжки, громадські вироки й інші. Найденовская ініціатива зустріла жвавий відгук серед виборних купецького суспільства: в вісімдесятих рр. було видано 9 томів, заключающих дані десяти ревізій (перша — в 20-х роках XVIII століття, при Петра Великому, десята — при Олександра II, в 1857 р.). З іншого боку, вийшло кілька додаткових томів, містять переписні книжки XVII століття, окладную книжку 1798 року й інші документы.

Виданням матеріалів для Московського купецтва не вичерпується турбота Найдьонова про опублікування історичних документів. Їм особисто вже було зібрано, переведені і надруковані численні вилучення з описів «Московії», які у різних працях іноземців, які приїздили туди в XVI — XVIII століттях. головним чином Центру було надруковано карти, плани і гравюри, які небагатьом були відомі. Усе це становило 4 чи 5 сборников.

Та особливо примітним пам’ятником, залишеним Н.А., було видання, присвячене московським церквам. Тієї приблизно епоху з його ініціативи й з його кошти було зняті фотографії великого альбомного розміру всіх московських церков. Оригінал — фотографії - становив 6 великих альбомів. З першотвору були передруки і, з літографіями і коротким текстом.

Ось як описує Н. А. Найдьонова В.П. Рябушинський, добре його знавший:

«Значення і авторитет Н.А. у Москві, тоді були дуже великі. Маленький, живої, вогненний — таким вона живе в моїй пам’яті; не такий казенний тип московського купця, хто ж міг стати їм тим більше ніж Н. А. Так всі у Москві: напишеш якесь правило, і потім самим характерним явищем — виняток. Як у граматиці. Н.А. робив свою купецьке ремесло, і добре робив, головне його заняття було громадське служение…

Жило у ньому велике купецьке самосвідомість, але не матимуть класового егоїзму. Виросло воно грунті любові до рідного міста, для її історії, традиціям, побуті. Дуже повчально читати у Забєліна, як молодий гласний Московської думи відстоював ассигновки на видання матеріалів для історії Москвы.

Щось загальне відчутно у малому канцеляристе Забелине, майбутньому доктора російської історії, й у купецькому сина Найденове, майбутньому главі московського купечества".

Олександра Герасимова Найдьонова — один із найбільш великих московських домовласник — було також однієї найбільших благотворительниц. Яузское піклування про бідних і називалося «Найденовским». Вона стала великим знавцем російського порцеляни, та будинок в Покровському бульварі була майже маленьким музеем.

5. Щукины.

Сім'я Щукиных відрізнялася з інших тим, що її отримали популярність у Росії і близько не було за свої діяння у Росії - Третьяковську галерею знають в усьому світі, але Щукины внесли великий внесок у західноєвропейську культуру.

Іван Васильович Щукін був справжнім засновником «щукинской династії». За нього їх фірма та його сім'я зайняли то головне місце у торгово-промислової Москві, що вони відтоді точно занимали.

Іван Васильович був, безсумнівно, одне із найбільш геніальних російських торгово-промислових діячів. Його престиж і вплив у Москві були надзвичайно великі. І це не за його багатства. У самій Москві тоді було чимало багатих людей, то, можливо, навіть багатшими Щукиных, проте вони далеко ще не користувалися тим пошаною, який частку Щукиных. Щукинская фірма було одним із найшанованіших в Москве.

І.В. Щукіна докладно описав у спогадах його син же Петро Іванович. Ось як він говорить у своїх спогадах про своє отце:

«Батько вів дуже діяльну життя. Як людина вже літній, він лягав спати рано і вставав теж рано; в театрах батько зазвичай не досиджував остаточно уявлення, й у ложах московського Великого театру, де є кімнатка з диваном, зазвичай засипав під час італійської опери, як і раніше, що дуже її любив. Уранці з нашої сім'ї вставав раніш від усіх батько. Перш ніж, як спуститися у радянську їдальню, пити кофей в халаті й черевиках, батько викликав себе кухарі Егора…

Батько любив червоне вино і великим його знавцем. Шампанське не переносив. Солодке варення ще притрушував сахаром…

Тато був сильний брюнет, але з роками волосся вся її голова і бороді стали в нього сивіти, лише брови, які були в нього вкрай густі, залишалися чорними. У батька чи були такі виразні очі, що з лише його погляду діти моментально переставали ревіти; погляд батька діяла й на дорослих; розмовляв завжди голосно, таки було це вдома, на погостинах чи вулиці. Навіть по закордонах говорив надворі так голосно, що перехожі оберталися; розмова в нього було ясна й виразна. Ось два його характерних висловлювання: про один чоловікові, яка має було багато волосся вся її голова, батько сказав, що «в нього волосся втричі добрих бійки». Про одного гіркому п’янице батько висловився так: «Пьет запоєм, ще й щодня пьян».

З синів Івана Васильовича найвідомішими були Петро, Сергій Тігіпко та Іван Ивановичи.

же Петро Іванович, автор спогадів, таких цінних Москви, був однією з найвідоміших колекціонерів російської старовини. Він від решти тим, що українці збирав, а й популяризував зібрані їм скарби. Їм склали докладний опис його музею, а найцікавіші документи з його колекції він цілком передруковував в що виходить їм «Щукінському збірнику». Вийшло 10 томів цієї збірки й, ще, три томи паперів, які стосуються Вітчизняної війні 1812 року, його колекції було передано до Історичний музей у Москві; над його також зробила «генералом».

Сергій Іванович саме займає місце цілком виняткове серед російських — і московських — самородков-коллекционеров. Збирав він картини сучасного французького живопису — Гоген, Ван Гог, Матісс, частина їхньої попередників — Ренуар, Сезанн, Монэ, Дега — перебувають у Москві - і в Щукіна, й у меншою мірою, в Івана Абрамовича Морозова.

У Щукинской колекції чудово те, що Сергій Іванович саме показав картини тієї чи іншої майстра на той час, що він ні визнаний, коли ним сміялися і ніхто вважав його генієм. Купував він картини за гріш, за своєї скнарості, і за бажання притиснути чи пригнобити художника, а й тому, що картини їх продавалися і ними не было.

Але хіба що не пішли, щукінське збори стало чудовим за своєю цінністю музеєм нової французькому живописі, якому було рівного ні з Європі, ні з самої Франции.

Сергій Іванович саме мав винятковим задарма розпізнавати справжні художні цінності й чи бачив їх ще тоді, коли які оточують не помічали. Це забезпечило можливість створити своє дивовижне збори, як і створило йому всеєвропейську славу. Коли еміграції він влаштувався Парижі, то найбільший торговець картинами просив «розпочати когось збирати». Він пропонував йому дати безоплатно дати дуже багато картин тієї чи іншої митця із тим, що вони можуть офіційно заявити, що картини цього художника збирає Щукін. Він запевнив Сергія Івановича, у цьому справі немає ніякої елемента «добродійності» що вони не програють, а зароблять. Сергій Іванович саме цього не пішов, але сказав, якби міг збирати, то збирав б Рауля Дюфи.

Є й ще один приклад відносини С.І. до свого «збиранню», до того що, як і роздивлявся що робилося їм справа. Наприкінці 20-х, у зв’язку з спробою Радянського уряду реалізувати по закордонах російські художні цінності, почалися процеси про власність для цієї предмети мистецтва. Багато наголошували на процесі, розпочатому пані Палей, уродженої Карпович, морганатичної дружиною вів. кн. Павла Олександровича. Говорили ще й у тому, що С.І. Щукін збирається судовим порядком визволити свої колекції. Він заїкався, а що його запитували звідси, починав заїкатися ще більше й говорив: «Я збирав тільки й й не так для, а своєї країни й над народом. Що на землі не було, мої колекції повинні залишатися там».

Сергій Іванович саме дуже багато подорожував, був у Єгипті, подорожував пустелі, організувавши при цьому особливий караван; він говорив, що це були одне з сильних спогадів у його жизни.

Він був одружений двічі. Від першого шлюбу в нього було три сина — Іван, Григорій Граб’янка і Сергій, і дочка Катерина. Два сина Григорій Граб’янка і Сергій, трагічно покінчили з собою у молодому віці. Від другого шлюб — дочка, Ирина.

Іван Сергійович закінчив філологічний факультет, був учнем професора Ключевського. З ініціативи І.С., Сергій Іванович саме вибудував Психологічний інститут при Московському університеті. У еміграції Іван Сергійович змінив спеціальність: він блискуче захистив дисертацію на ступінь доктора Сорбонни з історії східних мистецтв — Персії й Індії - і, будучи французьким громадянином, працював у сфері археологічних розкопок разів у східних странах.

Ведучи мову про щукинской сім'ї, слід згадати ще молодшого брата Сергія Івановича — Івана Івановича. Він брав участь у Торговий дім, було виділено і жив у Парижі. Він збирав російські книжки, переважно в історії російської релігійної думки. Був близький з російським еміграцією, зокрема з М. М. Ковалевским, і коли існувала Вищу школу соціальних наук, читав там лекції. Як частина з Щукиных, він був людиною дуже обдарований і розробити цікавий. В нього постійно збиралися його друзі від росіян інтелігентів Парижа. Наприкінці його його матеріальне становище прийшов у розлад і грунті знаючи матеріальних складнощів, вона він руки. Його бібліотека придбала Школою східних мов і культур найкраще російським книгосховищем Парижа.

Заключение

.

Проте наведені яскраві приклади меценатську діяльність найкращих представників торгово-промислових кіл Росії лише відтіняють головне, саме, що це клас, у цілому мало цікавило те, що лежало поза сферою їх ділових інтересів і могло принести реальному прибутку. А чимало їх і состояния-то свої сколочували саме у ниві російської культури, яку нині вважає гідної сферою докладання капіталу. До що така ділкам можна віднести відомого книговидавця, власне монополіста у сфері бумагопечатной продукції І. Ситіна. Почавши з продажу календарів, він, згодом перетворився на найбільшого книговидавця Росії. І хоча її діяльність безумовно була корисною суспільству, вона все-таки позбавили будь-яких альтруїстичних спонукань і рухають своєкорисливим підприємницьким розрахунком. Також навряд можна вважати меценатської діяльністю колекціонування предметів мистецтва, ніж займалося чимало російські купці і фабриканты.

Особливо був відомий і знаменита колекція сучасного французького живопису купця З. Щукіна, яка за радянської влади становила вагому частина художньої експозиції Державного музею образотворчих мистецтв імені О.С. Пушкіна та петербурзького Эрмитажа.

З. Морозов, проживши зовсім коротке життя, залишив пам’ять як як меценат, а й як щедрий філантроп. Він допомагав як конкретних осіб, і цілим установам та організаціям. Пожертвування ці нерідко дуже істотними. Він тільки дав кілька десятків тисяч карбованців для будівництва пологового притулку при Староекатерининской лікарні (нині Московський обласної науково-дослідний клінічний інститут імені М. Ф. Владімірова), десять тисяч карбованців — «до справи піклування душевнохворих у Москві». Інша щонайменше яскрава представниця морозівської династії, фактична власниця товариства Тверській мануфактури, Варвара Олексіївна, твердо дотримувалася принципу, що жертвувати треба виключно те що, лікувати або навчати народ. Вірна цьому принципу, на свої гроші побудувала першу ракову клініку на Дівочому полі, богадільню і школу в Твери.

Досить значні пожертвування в інтересах ближньому робив найвідоміший російський меценат П. Третьяков. Він пожертвував вартість пристрій робіт для жебраків у цьогорічному міському робочому домі, закладу стипендій в московських міщанському училищі та училище глухонімих. Як високоморальний людина, П. Третьяков будь-коли виставляв свої пожертвування напоказ і любив ніяких ушановувань у цій поводу.

Особливо велику турботу у нього було для поліпшення умов праці та побуту на довіреної йому фабриці товариства Ново-Костромской лляний мануфактури. Під його впливом тут було влаштовані зразкова школа, лікарня, пологовий притулок, ясла і споживче суспільство. Наприкінці ХІХ століття це підприємство вважалося однією з передових і упорядкованих в России.

У сучасному Росії традиції меценатства і філантропії оживають в благодійної діяльності нової генерації російських підприємців. Щоправда, діяльність цю наразі носить обмежений характер, їй бракує дореволюційного розмаху і широти. Можливо, це пов’язано з загальними труднощами, що переживає стають на ноги приватне підприємництво. Та й сам стан цивільної та духовного життя суспільства доки спонукає до добродійності, хоча яскраві приклади меценатства і філантропії є вже й сейчас.

. Боткіна О.П., «П. М. Третьяков у житті й мистецтві», М., 1993 р.. Бурышкин П. О., «Москва купецька», М., 1991 р.. Сущенко В. А., «Історія російського підприємництва», підручник для вузів, Ростов-на-Дону, 1997 г.