Удосконалення управління кредитними ризиками комерційного банку ВАТ «Кредобанк»

Вступ

Актуальність теми. Кредитні операції - левова частка активів банку й найдохідніша стаття банківського бізнесу. У результаті кредитної діяльності утворюється основна частка чистого прибутку, з якого формуються фонди банку. Водночас із структурою і якістю кредитного портфеля пов’язаний основний з ризиків, на які може наражатися банк у процесі операційної діяльності, — кредитний ризик. Мінімізація кредитного ризику дає змогу не лише запобігти можливим втратам банку від кредитної діяльності, а й не допустити виникнення серйозних проблем із ліквідністю та платоспроможністю. Це зумовлює актуальність проблеми управління кредитними ризиками в сфері банківського бізнесу.

Метою дипломної роботи є теоретичне обґрунтування наукових положень та розроблення практичних рекомендацій щодо удосконалення управління кредитними ризиками комерційних банків.

Досягнення поставленої мети зумовило вирішення таких завдань:

— дослідити фінансово-економічну необхідність удосконалення управління кредитними ризиками в комерційних банках;

— визначити способи оцінки кредитного ризику комерційного банку;

— дослідити методи управління кредитними ризиками;

— проаналізувати вимоги Національного Банку України (НБУ) щодо запобігання кредитних ризиків;

— проаналізувати структуру і якість кредитного портфеля;

— визначити рівень кредитних ризиків банку;

— розробити пропозиції щодо удосконалення управління кредитними ризиками.

Предметом дослідження є теоретичні і методичні засади оцінювання та удосконалення управління кредитними ризиками.

Об'єктом дослідження використовувався ВАТ «Кредобанк».

Вихідні дані до роботи: Закони України, нормативно-інструктивні матеріали НБУ, спеціальна література по темі дослідження, технологічні карти, оперограми, блок-схеми здійснення банківських операцій, прайс-видання, результати анкетування та усного опитування висококваліфікованих банківських працівників, результати власних спостережень за діяльністю банку під час виробничих практик, банківська звітність тощо.

На сьогодні проблема дослідження управління кредитними ризиками банківської діяльності недостатньо розроблена та потребує глибшого наукового вивчення. Найвагоміший внесок на розкриття даної теми зробили такі вчені, як А. Герасимович здійснив аналіз банківської діяльності, С. Подін та В. Ігнатенко викладені роботи в підручнику «Банківська справа», В. Міщенко зосередив свою роботу над банківськими операціями, В. Вітлінський, О. Пернарівський, Я. Наконечний, Г. Великоіваненко — автори, які детально опрацювали кредитні ризики комерційних банків тощо.

Методи дослідження. В процесі здійснення дослідження було використано такі методи управління кредитними ризиками, від яких залежить рівень кредитного ризику:

— метод теоретичного узагальнення та порівняння, системний підхід, логічний аналіз;

— метод економіко-статистичного аналізу;

— метод фінансово-економічного аналізу;

— метод параметричного аналізу;

— графічний метод;

— монографічний метод тощо.

1. Теоретичні аспекти управління кредитними ризиками комерційних банків

1.1 Зміст та види кредитного ризику

Один із найважливіших принципів банківського кредитування полягає у тому, що наданий кредит має бути повернений у чітко обумовлені в кредитному договорі строки. Дотримання цього принципу є запорукою успішного функціонування комерційного банку. Під кредитними ризиками звичайно розуміють ризик невиконання позичальником початкових умов кредитної угоди, тобто неповернення (повністю або частково) основної суми боргу і процентів по ньому у встановленні договором строки.

Стосовно кредитного ризику слід відмітити декілька моментів. По-перше, кредитний ризик входить до області фінансового ризику і тісно пов’язаний у ній і с процентним, валютним, галузевим та іншими ризиками банківської діяльності. Так неповернення кредитів викликає збільшення ризику ліквідності і ризику банкрутства банку. По-друге, кредитний ризик для банку загострюється в зв’язку з тим, що банки позичають не свої власні кошти, а кошти вкладників і кредиторів. По-третє, рівень ризику постійно змінюється. Це відбувається тому, що як банки, так і їх клієнти оперують в економічному, політичному і соціальному динамічному оточенні, де умови постійно змінюються.

Виникнення кредитного ризику пов’язане із цілою низькою факторів. Він залежить від екзогенних факторів (тобто «зовнішніх», пов’язаних із станом економічного середовища, кон’юнктурою) і ендогенних факторів («внутрішніх», викликаних помилковими діями самого банку). Можливості управління зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями банк може в певній мірі пом’якшити їх вплив і попередити великі втратити. Велика увага повинна приділятись управлінню кредитними ризиками за допомогою важелів внутрішньої політики банку [5, с. 156].

Кредитний ризик представляє собою цілу сукупність ризиків, пов’язаних з учасниками і елементами кредитних відносин (рис 1.1, табл. 1.1)

Слід зазначити, що більшість комерційних банків України до недавнього часу при оцінці кредитного ризику за конкретною угодою враховували лише одне із можливих його джерел фінансові можливості позичальника (об'єктивний ризик, пов’язаний із позичальником). Практика ж показує, що дуже багато позичальників не повертають кредити не тому, що потрапили в скрутне фінансове становище, а тому, що вони просто не хочуть цього робити. Все це свідчить про те, що при оцінці ризику за конкретною кредитною угодою конче необхідно враховувати юридичний ризик.

Рисунок 1.1 Структура кредитного ризику

Основними причинами банкрутства позичальників є: недоліки в управлінні, відсутність ефективних систем управлінської інформації, нездатність реагувати на зміни умов ринків і конкуренцію, концентрація на нереалістичних проектах з урахуванням розміру підприємства, перебільшення власних можливостей, тобто дуже швидке розширення при відсутності адекватних ресурсів, недостача акціонерного капіталу і висока частка позикових коштів.

Таблиця 1.1 — Характеристики джерел кредитного ризику

Крім того в теорії кредитного ризику науковці [5, 10, 15, 17, 27] виділяють такі його види:

кредитний ризик за конкретною угодою — імовірність понесення банком збитків від невиконання позичальником конкретної угоди;

кредитний ризик за всім портфелем — це середньозважена величина ризиків за всіма угодами кредитного портфелю, де вагами виступають питомі ваги сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Ціль діяльності банку зводиться до отримання максимального прибутку при мінімально можливому ризику. В залежності від стратегічних цілей діяльності банку, він постійно здійснює збалансування відношення ризик-доходність з перевагою одного із критеріїв. При цьому банк може опинитись в одній із трьох «зон»: зона недостатньої доходності - банк відмовляється від надання ризикових кредитів але при цьому не забезпечує мінімального доходу. зона невиправданого ризику — банк приймає завідомо неприйнятний ризик, у зв`язку з чим імовірність отримання запланованих високих доходів значно знижується. зона безпечного функціонування — банк забезпечує себе мінімальним необхідним доходом і приймає на себе доцільний ризик [32, с. 265].

Завданням керівництва банка є зробити все можливе (за допомогою свого персоналу), щоб уникнути тривалого перебування у перших двох зонах, яке призводить до погіршення фінансового стану банку.

1.2 Кредитна політика як інструмент запобігання ризиків

Кредитна політика банку — основна передумова системи управління кредитними ризиками. Ключовою передумовою системи управління кредитними ризиками є продумана кредитна політика банку. Кредитна політика банку формулює цілі та пріоритети кредитної діяльності банку, кошти та методи їх реалізації, а також принципи і порядок організації кредитного процесу. Кредитна політика утворює основу організації кредитної роботи банку відповідно до загальної стратегії його діяльності.

Кредитна політика має визначати: цілі, виходячи з яких визначається кредитний портфель (види, терміни погашення, розміри і якість кредитів); критерії сприятливих і несприятливих кредитів; критерії пріоритетності розгляду на кредитному комітеті заявок на одержання кредиту; опис повноважень у галузі кредитування, якими наділений віце-президент банку, відповідальний за кредити, голова кредитного комітету і кредитний інспектор; обов’язок щодо передачі прав і надання інформації в рамках кредитної служби банку; практику звернення з проханням клієнта про видачу кредиту, перевірку, оцінку і прийняття рішення за кредитними заявками; перелік необхідних документів, доданих до кредитної заявки і документації для обов’язкового збереження в кредитній справі (кредитний договір, договір застави, фінансова звітність позичальника і т. ін.); конкретні й докладні вказівки про те, хто відповідає за збереження і перевірку кредитних справ, хто має право доступу до цих справ і в якому разі; основні правила прийняття, оцінки і реалізації кредитного забезпечення, опис стандартів, за допомогою яких визначається якість кредитів; характеристику діагностики проблемних кредитів; правила розрахунку і створення резервів щодо сумнівних боргів [23, с. 514].

Відповідальність за розробку кредитної політики покладена на кредитно-інвестиційний департамент банку. Етапи розробки кредитної політики такі:

ь Формування цілей кредитування.

ь Розробка стандартів кредитування.

ь Розробка вихідних документів кредитної політики.

Цілі та стандарти кредитування визначають, виходячи зі стратегічного плану розвитку банку, і можуть бути сформульовані як у довгостроковому плані розвитку, так і в бюджеті банку на плановий період.

Документи кредитної політики є основними керівними матеріалами кредитних працівників і слугують як практична реалізація загальних положень кредитної стратегії банку. Система документів з кредитної політики включає:

ь Положення про кредитування.

ь Положення про кредитний комітет.

ь Положення про заставу.

ь Положення про оцінку фінансового стану позичальника.

ь Положення про гарантії.

ь Положення про порядок створення і використання резерву на покриття можливих збитків від кредитної діяльності.

ь Положення про моніторинг кредитних проектів.

ь Положення про факторинг.

ь Положення про кредитну лінію.

ь Положення про кредитний договір.

ь Положення про лізинг.

ь Положення про страхування кредитів.

Відповідно до кредитної політики банку будується система управління кредитними ризиками. Основні елементи системи управління кредитними ризиками такі: організаційне забезпечення кредитної діяльності; система лімітів і нормативів; оцінка заявок на кредит і кредитоспроможності позичальника; встановлення кредитного рейтингу (ранжирування кредитів за ступенем ризику); визначення відсоткової ставки з урахуванням кредитного ризику; авторизація кредиту — розподіл повноважень при прийнятті рішень про видачу кредиту; кредитний моніторинг; управління кредитним портфелем; відновлення проблемних кредитів.

Етапи управління кредитними ризиками. Процес управління кредитними ризиками складається з таких стадій:

ь виявлення всіх потенційних ризиків, пов’язаних з кредитною діяльністю банку, та аналіз можливих втрат.

ь виявлення факторів, що впливають на рівень кредитних ризиків.

ь оцінка та ранжирування потенційних ризиків.

ь вибір методів та визначення шляхів нейтралізації кредитних ризиків.

ь застосування обраних методів.

ь оцінка результатів та застосування коригувальних впливів.

Основні методи нейтралізації кредитними ризиками такі:

— об'єднання;

— відхилення;

— взяття на себе;

— передача.

Методи управління кредитними ризиками за рівнем ризику поділяються на дві групи: методи управління кредитними ризиками на рівні окремої позики; методи управління кредитними ризиками на рівні кредитного портфеля банку. До першої групи методів належать:

— аналіз кредитоспроможності позичальника;

— аналіз та оцінка кредиту;

— структурування позики;

— документування кредитних операцій;

— контроль за наданим кредитом та станом застави;

— моделювання ризику;

— здобуття додаткової інформації.

Особливість перелічених методів — це необхідність їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони є етапами процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним співробітником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи кредитування як методи управління ризиком окремої позики. Методи управління ризиком кредитного портфеля банку: диверсифікація і концентрація; використання нормативів та лімітування; страхування і самострахування (створення резервів); хеджування [23, с. 518].

1.3 Підходи до оцінки кредитного ризику

Під оцінкою кредитного ризику позичальника звичайно розуміють вивчення і оцінку якісних і кількісних показників економічного становища позичальника. Робота з оцінки кредитного ризику в банку проводиться в три етапи. На першому етапі проводиться оцінка якісних показників діяльності позичальника, на другій оцінка кількісних показників і на заключному, третьому етапі - отримання зведеної оцінки-прогнозу і формування остаточного аналітичного висновку.

Якісний аналіз є найбільш складним і вимагає ґрунтовних знань, досвіду та інтуїції у даній сфері економічної діяльності. Його головна мета — визначити чинники ризику, області ризику, після чого ідентифікувати усі можливі ризики у складі кредитного.

Найважливішим етапом управління кредитними ризиками є його оцінка в момент видачі кредиту, тобто коли має місце скрита фаза ризику. Для цього необхідно дати оцінку кредитної пропозиції потенційного клієнта. Банк повинен вияснити для себе наступне:

По-перше: наскільки добре банк знайомий із клієнтом з точки зору його можливостей виробництва, маркетингу, фінансового стану?

По-друге: чи кваліфіковано розроблено кредитна пропозиція? Чи є воно реалістичним як із ділової, так із економічної точки зору?

По-третє: чи є ціль позички прийнятною для банку?

Необхідність оцінки кредитного ризику пов’язана з бажанням кредитора звести до мінімуму ступінь ризику. Оцінка дає можливість вибору найменш ризикованої з двох або більш альтернатив, дозволяє визначити найоптимальнішу комбінацію доходності і ризику.

Кредитний ризик представляє собою функцію параметрів кредиту і позичальнику. Оцінка кредитної пропозиції, представленої потенційним позичальника, є, в кінцевому підсумку, оцінкою різних видів ризику, які виникають при наданні бажаного кредиту для банка, що кредитує.

Якісний аналіз реалізовується поетапно:

— вивчення репутації позичальника;

— визначення мети кредиту;

— визначення джерел погашення основного боргу і належних процентів;

— оцінка непрямих ризиків позичальника, що приймаються банком на себе.

Якщо на якомусь етапі оцінки кредитної пропозиції банк визначив відхилення від положень своєї кредитної політики.

Відповідний працівник кредитного відділу проводить попередню бесіду з майбутнім позичальником — власником чи представником керівництва фірми. Ця бесіда має велике значення для вирішення питання про майбутню позику. В ході бесіди інтерв'ю не слід намагатися вивчити аспекти роботи компанії; він повинен сконцентрувати увагу на ключових, базових питаннях, що являють собою найбільший інтерес для банку [38, с. 342].

Кількісний аналіз ризику, тобто кількісне (числове) визначення ступеня окремих ризиків і ризику неповернення кредиту в цілому, що є теж досить складною проблемою.

Застосування кількісної оцінки кредитоспроможності клієнта передбачає присвоєння певної групи тому або іншому виду кредиту, тому або іншому типу позичальника і визначає в балах значення різних характеристик потенційного позичальника. Потім банкір просто підраховує загальну кількість балів і порівнює з моделлю надання позики або відмови в її видачі.

Бальні системи оцінки створюються банками на основі емпіричного підходу з використанням регресійного математичного аналізу або факторного аналізу. Ці системи використовують історичні дані про банківські «добрі», «надійні» і «неблагополучні» позики і дозволяють визначити критичний рівень оцінки позичальників.

Система оцінки кандидата в позичальники PARSER і CAMPARI використовуються в англійських клірингових банках [42, с. 278].

PARSER:

ь Person — інформація про персону потенційного позичальника, його репутації.

ь Amount — обгрунтування суми кредиту; що запрошується, ь Repayment — можливість погашення;

ь Security — оцінка забезпечення;

ь Expediency — доцільність кредиту;

ь Remuneration — винагорода банку (процентна ставка) за ризик надання кредиту.

CAMPARI:

— Character — репутація позичальника;

— Ability — оцінка бізнесу позичальника;

— Means — аналіз необхідності звертання за позикою;

— Purpose — мета кредиту;

— Amount — обгрунтування суми кредиту;

— Repayment — можливість погашення;

— Insurance — спосіб страхування кредитного ризику.

У практиці американських банків застосовується «правило п’яти С»:

ь CAPACITY — здатність погасити позику;

ь CHARACTER — репутація позичальника (чесність, порядність, старанність);

ь CAPITAL — капітал, володіння активом як передумова можливості погашення позикової заборгованості;

ь COLLATERAL — наявність забезпечення. застави;

ь CONDITIONS — економічна кон’юнктура і її перспективи.

У банківській практиці розрізнюють прямі і непрямі методики аналізу кредитоспроможності клієнтів.

Прямі методики використовуються досить рідко. Вони передбачають, що сума набраних клієнтом балів фактично прирівнюється до тієї суми позики, на яку він має право.

Непрямі методики широко поширені. Їх суть полягає в наданні певної ваги (балів) різним оцінним показникам, а результатом оцінки служить виведення класу кредитоспроможності клієнта.

Управління ризиком окремого кредиту. Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і в зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. Процес аналізу й оцінювання кредитоспроможності клієнта складається з двох етапів:

ь оцінювання моральних та етичних якостей позичальника, його репутації та намірів щодо повернення позички;

ь прогнозування платоспроможності позичальника на період кредитування.

Оцінюючи кредитоспроможність позичальника, банківська установа фактично визначає рівень кредитного ризику, який вона візьме на себе, встановлюючи кредитні відносини з цим клієнтом.

Критерії оцінювання фінансового стану позичальника та методика їх визначення документально фіксуються банком в окремому положенні і є невід'ємною частиною його кредитної політики. В методиці слід сформувати ґрунтовні та технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності клієнтів-позичальників і методи проведення аналізу. Вибір системи показників і методів залежить, насамперед, від специфіки того сегмента ринку, який обслуговує банк (галузеві особливості, категорія позичальників), а також від рівня спеціалізації банку (іпотечний, інвестиційний, торговельний), видів кредитів (короткострокові, довгострокові), стратегії та політики банку (надійність, ризикованість, агресивність), рівня кваліфікації кредитних працівників, рівня організації та технічного забезпечення аналітичної роботи в банку [38, с. 189].

Методика оцінювання фінансового стану позичальника, перелік аналітичних показників, їхні нормативні значення та значимість (встановлюється за бальною системою з огляду на вагомість кожного показника серед інших) визначаються окремо для кожної групи позичальників. У загальному випадку виокремлюють такі групи позичальників: юридична особа, банк, фізична особа.

У процесі оцінювання фінансового стану позичальника — юридичної особи НБУ рекомендує враховувати та аналізувати в динаміці такі основні економічні показники діяльності:

ь платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної і загальної ліквідності);

ь фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

ь обсяг реалізації;

ь обороти за рахунками (співвідношення чистих надходжень за рахунками та суми кредиту, наявність рахунків в інших банках, наявність картотеки неплатежів);

ь склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості;

ь собівартість продукції;

ь прибутки та збитки;

ь рентабельність;

ь кредитна історія позичальника.

Отже, групування показників за їх економічним змістом дозволяє сформувати такі напрями аналізу фінансового стану позичальника:

— аналіз грошових потоків — співвідношення чистих надходжень за рахунками і суми основного боргу за кредитом, склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, оборотність грошових коштів;

— платоспроможність — коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності;

— фінансова стійкість — коефіцієнти маневреності та незалежності;

— рентабельність — коефіцієнти рентабельності активів, рентабельності реалізації.

Крім перелічених, до уваги можуть братися й суб'єктивні чинники, котрі не завжди мають кількісні характеристики, але важливі для оцінки реальної величини ризику. Серед них такі:

— ефективність менеджменту;

— ринкова позиція позичальника;

— залежність від циклічних та структурних змін в економіці та в галузі;

— ділова репутація;

— наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника;

— професіоналізм керівництва.

Оцінка фінансового стану банків-позичальників визначається за такими напрямами:

— стан дотримання обов’язкових економічних нормативів, передбачених нормативними актами Національного банку України;

— аналіз якості активів і пасивів;

— аналіз прибутків і збитків;

— інформація про обсяги наданих та отриманих міжбанківських кредитів;

— висновки щорічної аудиторської перевірки;

— інформація про виконання банком аналогічних зобов’язань у минулому.

Для оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи банки встановлюють перелік показників та їх нормативних значень залежно від виду кредиту (на придбання чи будівництво житла, придбання транспортних засобів, товарів тривалого використання, інші потреби), обсягів та строків кредитування, виду забезпечення [21, с. 314].

До якісних характеристик позичальника належать:

загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна: нерухомості, цінних паперів, банківських вкладів, транспортних засобів тощо);

— соціальна стабільність (постійна робота, сімейний стан, ділова репутація);

— вік і стан здоров’я клієнта;

— кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами у минулому та своєчасність їх погашення, користування іншими банківськими послугами).

До основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника фізичної особи належать: сукупний чистий дохід (щомісячні очікувані сукупні доходи, зменшені на сукупні витрати та зобов’язання) та прогноз на майбутнє; накопичення на рахунках в банку (інформація надається за бажанням позичальника); коефіцієнти, котрі характеризують поточну платоспроможність позичальника та його фінансові можливості виконати зобов’язання за кредитною угодою: співвідношення сукупних доходів та витрат, сукупного чистого доходу за місяць та щомісячного внеску за кредитом і процентами за ним; забезпечення (застава рухомого та нерухомого майна, наявність страхових полісів, можливість передавання права власності на об'єкт кредитування) та рівень його ліквідності.

Для аналізу банк може використати різноманітні джерела інформації, які в цілому складаються з трьох груп:

— інформація, отримана безпосередньо від клієнта;

— внутрішньобанківська інформація;

— зовнішні (ринкові) джерела інформації.

Всебічний та ґрунтовний аналіз всієї інформації дозволяє оцінити кредитний ризик клієнта, який фокусується на п’яти основних аспектах: фінансовий, визначає здатність позичальника генерувати грошовий потік, достатній для погашення кредиту; галузевий, відображає процеси розвитку галузі та конкурентні позиції клієнта і є складовою загального кредитного ризику позичальника; управлінський, оцінює якість менеджменту й ефективність керівництва; якості забезпечення кредиту, визначає рівень банківського контролю за заставою та можливості й умови її реалізації; морально-етичний, відображає готовність позичальника до повернення кредиту.

У процесі аналізу кредитоспроможності клієнта використовуються такі методи аналізу: метод коефіцієнтів, метод групувань, метод порівнянь, рейтингові системи оцінки. Вибір методу залежить від низки чинників: типу економічної системи, ступеня розвиненості ринкових відносин, особливостей побудови балансу й інших форм звітності клієнта, галузевих особливостей, виду діяльності, характеру позичальника (підприємство, банк, фізична особа), форми власності. Методи аналізу можуть використовуватись паралельно, а також частково, доповнюючи один одного. Так, кількісні методи аналізу не враховують такої характеристики клієнта, як репутація, тоді як рейтингові системи оцінки орієнтовані на врахування чинників суб'єктивного характеру.

Перевагою методу фінансових коефіцієнтів є простота, але в разі його застосування слід пам’ятати про низку обмежень та недопіків, унаслідок недооцінювання котрих можна отримати неадекватну картину та зробити хибні висновки [15, с. 132].

У міжнародній банківській практиці одним з найпоширеніших підходів до визначення кредитоспроможності позичальника є рейтингові системи, орієнтовані на врахування як кількісних, так і якісних характеристик клієнта. Такі системи дозволяють визначити кредитоспроможність за допомогою синтезованого показника рейтингу, вираженого у балах, встановити межі інтервалу його коливань і, залежно від кількості балів, визначити належність позичальника до того чи іншого класу клієнтів за рівнем ризику.

Кредитний менеджер повинен завжди пам’ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та процентів за кредитом, а не аналіз фінансового стану клієнта як такий.

Комерційному банку рекомендується використовувати для критеріїв оцінки фінансової діяльності позичальника такі показники:

коефіцієнт загальної ліквідності (КЛ1), який характеризує, наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів:

(1.1)

теоретичне значення КЛ1 не менше 2,0 — 2,5;

коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (КЛ2), який характеризує, наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашені швидко ліквідними грошовими коштами та цінними паперами:

(1.2)

теоретичне значення КЛ2 не менше 0,2−0,25;

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника-фізичної особи мають бути враховані:

— соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів і т.ін.; роботи, сімейний стан і, як наслідок,

— наявність реальної застави;

— вік та здоров’я клієнта;

— загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

— користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

— зв'язки клієнта з діловим світом і т.ін.

Оцінка кожного показника фінансового стану позичальника може здійснюватися на порівняльному аналізі та на знанні загального стану економіки.

На підставі проведеного аналізу кількісних та якісних факторів комерційний банк може визначити клас надійності позичальника:

Клас А. Не менше п’яти років з часу державної реєстрації; не менше одного року з часу останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів; наявність повністю позитивних аудиторських висновків за останні три роки діяльності; наявність перспективного бізнес-плану; відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик; відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками; прибуткова діяльність за останні три роки. До цього класу відносяться позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та повноти погашення позики та відсотків за нею.

Клас Б. Не менше трьох років з часу державної реєстрації; не менше одного року з часу останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів; наявність повністю позитивних аудиторських висновків за попередній рік діяльності; наявність бізнес-плану; відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик; відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками; прибуткова діяльність за попередній господарський рік, але рівень прибутку порівняно з минулими роками зменшився.

До цього класу відносяться позичальники, стосовно здатності яких до своєчасного та повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передбачена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна профілю діяльності, регіону роботи тощо, чи зовнішні фактори (загальний стан галузі основної діяльності) не дозволяють віднести його до вищого класу.

Клас В. Менше трьох років з часу державної реєстрації; менше одного року з часу останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів; наявність повністю позитивного чи позитивного аудиторського висновку за останній рік діяльності; наявність бізнес-плану та його розроблення; наявність фактів періодичного затримання повернення позик та сплати нарахованих відсотків за нею; чітко простежується поява негативних факторів щодо первісних джерел погашення позик. До цього класу відносяться позичальники, стосовно яких якість джерел погашення позик більше не влаштовує банк внаслідок появи фактів періодичної затримки погашення позики та відсотків за нею.

Клас Г. Менше одного року з часу державної реєстрації, останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів; наявність частково негативного, негативного аудиторського висновку чи відсутність аудиторського висновку; відсутність бізнес-плану; наявність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик; наявність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками; збиткова діяльність за попередній рік, негативні фінансові результати у поточному році; відсутність повного покриття суми позики розміром застави чи іншого забезпечення; нестабільна динаміка показників на квартальні дати, значення показників погіршується. До цього класу відносяться позичальники, які не можуть повернути повну суму позики в строк та за умов, передбачених кредитним договором.

Клас Д. Менше одного року з часу державної реєстрації, останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів; наявність негативного аудиторського висновку чи відсутність аудиторського висновку; відсутність бізнес-плану; наявність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик; наявність фактів несплати чи несвоєчасної сплати відсотків за позиками; відсутність повного покриття суми позики розміром застави чи іншого забезпечення; позичальника визнано банкрутом чи проти нього ведеться справа в Арбітражному суді; збиткова діяльність за останні три роки, негативні фінансові результати за поточний рік. До цього класу відносяться позичальники, кредитування яких неприпустиме, а видані позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації [29, с. 241−245].

1.4 Методи управління кредитними ризиками

При здійсненні кредитування банк неодмінно управляє ризиком. Він може діяти кількома способами: прийняти кредитний ризик (це має бути узгоджене із кредитною політикою банку, із вирішенням проблеми ризик — доходність) або мінімізувати його. Для мінімізації кредитного ризику банк може здійснювати багато різних заходів (що спричинюють різні зміни) поєднувати їх, забезпечуючи найоптимальніший вплив на ризик Тому доцільним буде більш детальний розгляд всіх способів мінімізації кредитного ризику. (див. рисунок. 1.2)

Внутрішні способи мінімізації кредитного ризику досить різноманітні і стосуються в-основному внутрішньобанківського кредитного менеджменту. Основними серед них є: оцінка кредитоспроможності позичальника, лімітування, нормування, диверсифікація, створення резервів.

Лімітування або встановлення ліміту, тобто верхньої межі обсягів коштів, які надаються у позику одному клієнту. Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику, який базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який в свою чергу є вельми корисним методом оцінки ризику. Ліміт — попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику можуть послужити ліміти по кредитних лініях, при видачі кредитів під заставу векселів, тощо.

Нормування кредитів має дві форми. Перша застосовується тоді, коли банк відмовляється надати позику позичальнику на будь-яку суму, навіть за умови, що позичальник погоджується платити вищу процентну ставку. Друга має місце тоді, коли банк готовий надати позику, але обмежує її розмір до суми, яка менша за ту, що хотів би отримати позичальник. Банк виходить з того, що саме ті, що готові платити найвищі процентні ставки, — це індивіди та фірми з найризикованішими інвестиційними проектами. Якщо позичальник здійснює вкрай ризикове використання коштів і досягає успіху, то він отримує великі прибутки. З іншого боку, банк не хотів би надавати подібну позику, бо інвестиції пов’язані з великим ризиком, і цілком ймовірно, що позичальник не досягне успіху, через що банку не повернуть гроші. Встановлення вищої процентної ставки тільки збільшить для банку можливість того, що банк надає позику з високим ризиком неплатежу по ній. Отже, найкраще для банку дотримуватися першого виду нормування кредитів і відкинути надання позички.

Рисунок 1.2. Способи мінімізації кредитного ризику Диверсифікація — це спосіб мінімізації кредитного ризику на рівні загального портфелю банківських позик. В основі такого управління може лежати розпорошення виданих банком кредитів, згрупованих за певними якісними критеріями — величини, строків, наявності забезпечення, виду позичальників, їх галузевої належності, форми власності, фінансового стану та низки інших, що загалом дозволяє банку знизити ризик можливих втрат, пов’язаних із кредитною операцією. Диверсифікація позикового портфеля є найбільш простим і дешевим методом хеджування ризику неплатежу по позиці.

Основними способами, що застосовуються для забезпечення достатньої диверсифікації позичкового портфеля, є наступні:

— диверсифікація позичальників може здійснюватися через пряме встановлення лімітів для всіх позичальників даної групи (наприклад, для населення по споживчих позиках) в абсолютній сумі або по сукупній питомій вазі в позиковому портфелі банку;

— диверсифікація забезпечення, що приймається по позиках;

— застосування різних видів процентних ставок і способів нарахування і сплати процентів по позиках;

— диверсифікація кредитного портфеля по термінах має особливе значення, оскільки процентні ставки по позиках різної терміновості схильні до різних розмірів коливань і рівень непрямих ділових ризиків позичальника, що приймаються на себе, також істотно залежить від терміну позики [22, с. 154].

Створення резервів на покриття ймовірних втрат за кредитними операціями являє собою спосіб зниження ступеня ризику. Основною проблемою при створенні резерву на покриття імовірних затрат є оцінювання потенційних наслідків ризику. Для розрахунку розмірів резервів кредити класифікують за двома критеріями. За фінансовим станом позичальника. другий критерій — це характер погашення позичальником заборгованості за кредитом і процентів.

— добре — якщо заборгованість за кредитом та відсотки за ним сплачуються у встановлені строки, та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більше 90 днів;

— слабке — якщо прострочена заборгованість за кредитом та відсотки за ним становлять не більше 90 днів, чи заборгованість за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо відсотки сплачуються;

— недостатнє - якщо прострочена заборгованість за кредитом та відсотки за ним становлять понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом понад 90 днів та відсотки не сплачуються.

При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кожним позичальником окремо зменшується на вартість:

— гарантій (гарантій Кабінету Міністрів України; гарантій банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії А;

— застави (грошових вкладів і депозитів позичальника, які розміщені у банку, що надає кредити; майна та майнових прав позичальника).

У розрахунок розміру резерву вартість заставленого майна (майнових прав) позичальника (за винятком державних цінних паперів) включається у розмірі не більше 50 відсотків вартості, визначеної договором застави. У розрахунок розміру резерву за кредитами, наданими під заставу державних цінних паперів, включається вартість застави, визначеної договором застави, але не більше реальної (ринкової) вартості. За кредитами, класифікованими як «безнадійні» вартість застави враховується так: за кредитами, якщо прострочена заборгованість (або загальний строк пролонгації) становить від 180 до 360 днів, до розрахунку резерву приймається не більше 25% вартості майна та майнових прав, визначеної договором застави, якщо перевищує 360 днів — резерв формується на всю суму основного боргу за кредитом, незалежно від наявності застави.

На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв щодо кожної групи кредитів. Резерв має бути сформований у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву [45, с. 234−240].

Таблиця 1.3 — Класифікація кредитів

Резерв під стандартну заборгованість за позиками формується щоквартально за рахунок прибутку минулого року. Резерв під нестандартну заборгованість — за рахунок витрат у кварталі, в якому надали кредит. В разі зменшення розрахункового розміру резерву надлишкову суму банк направляє на збільшення доходів.

Оцінка кредитоспроможності позичальника здійснюється на другому етапі процесу кредитування. Вона передбачає здійснення якісної і кількісної оцінки позичальника з метою оцінки ступеню кредитного ризику. Завдяки оцінці кредитоспроможності здійснюється відсів кредитів, які протирічать кредитній політиці банку.

Таблиця 1.4 — Рівні резерву по групах кредитів

Зовнішні способи зниження ризику (передача ризику) свідчать про те, що банк передає відповідальність за кредитний ризик (повністю чи частково) комусь іншому, прагне розподілити ризик серед головних суб'єктів чи, наприклад, передати його страховій компанії.

Сутність зовнішнього страхування ризику полягає в тому, що кредитор готовий відмовитися від частини доходів, аби уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зниження рівня ризику до нуля. Страхування кредитних ризиків є одним із найпоширеніших способів зниження його рівня (за кордоном, нажаль на Україні це не поширено).

Вимога надання забезпечення. Забезпечення — це система виконання позичальником інтересів банку, що дозволяє банку у разі неповернення позики повністю або частково компенсувати витрати по кредитних операціях. Забезпечення може бути різних видів: застава (майно, майнові права, цінні папери); гарантії і поручительства (банків, суб`єктів господарювання); і інше (свідоцтва страхових компаній, вимоги за заробітною платою).

Гарантія — це письмове зобов’язання третьої сторони сплатити борг у разі відмови від сплати позичальником. Якщо не використовується стандартна банківська форма, важливо, щоб співробітник, що розглядає питання про кредит, перевірив разом з юридичним відділом законність гарантії. Використання гарантії як інструмент забезпечення позики вимагає такого ж процесу оцінки ризику гаранта, як і позичальника кредитуючим банком [31, с. 123−126].

1.5 Вимоги Національного Банку України щодо запобігання кредитним ризикам та їх мінімізації

Відповідно до вимог Інструкції [4, с. 6] Національний банк України установив, що надання кредитів у значних обсягах одному контрагенту або групі контрагентів призводить до концентрації кредитного ризику, тому банки зобов’язані дотримуватися таких вимог: під час надання кредитів, гарантій і поручительств, проведення інших кредитних операцій з установами, що вважаються асоційованими особами чи дочірніми установами банку або належать до акціонерів (учасників) банку, персоналу та керівників банку чи іншого банку, що належить до тієї самої банківської групи або материнської компанії, банки не повинні застосовувати більш пільгові умови, ніж ті, що застосовуються при кредитуванні інших клієнтів банку, зокрема, не встановлювати більш пільгові відсоткові ставки.

Загальна сума кредитів, позик, авансів готівкою, гарантій, поручительств та індосаментів, наданих першим керівникам банку та іншому управлінському персоналу, не повинна бути більшою за 10% основного капіталу банку, а в кооперативних банках вона не повинна бути більшою за 25% основного капіталу.

З метою обмеження кредитного ризику за операціями з пов’язаними особами надання банком кредиту, позики, гарантії чи поручительства здійснюється за таких умов:

— особі, яка належить до перших керівників банку, якщо загальна сума кредиту (позики, гарантії чи поручительств) цій особі перевищує еквівалент 5000 євро в гривнях за курсом, установленим Національним банком, — за спільним письмовим рішенням правління та ради банку, шляхом таємного голосування більшістю у 2/3 голосів за присутності щонайменше половини членів обох органів без участі зацікавленої особи (чи загальними зборами акціонерів);

— особі, яка належить до перших керівників банку, якщо загальна сума кредиту (позики, гарантії чи поручительств) цій особі не перевищує еквівалент 5000 євро в гривнях за курсом, установленим Національним банком, — за письмовим рішенням, прийнятим правлінням банку шляхом таємного голосування більшістю у 2/3 голосів за присутності щонайменше половини членів правління банку без участі зацікавленої особи.

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов’язань. Показник розміру кредитного ризику на одного контрагента визначається як співвідношення суми всіх вимог банку.

До вимог банку щодо контрагента включаються: строкові депозити, які розміщені в інших банках; кредити, що надані іншим банкам; сумнівна, пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами / депозитами, що надані іншим банкам, та заборгованість за простроченими і сумнівними до погашення нарахованими доходами за цими операціями; дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість за операціями з банками; боргові цінні папери, випущені банками, в портфелі банку на продаж та на інвестиції;

Щодо інших клієнтів (небанківських установ) і фізичних осіб: заборгованість за кредитами; сумнівна, пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами та заборгованість за простроченими та сумнівними до погашення нарахованими доходами; дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи; заборгованість (у тому числі прострочена й сумнівна) за факторинговими операціями, фінансовим лізингом, урахованими векселями, борговими цінними паперами місцевих органів виконавчої влади та небанківських установ у портфелі банку на продаж та на інвестиції, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи за ними.

До позабалансових зобов’язань, що видані. банком, включаються: гарантії, поручительства, акредитиви та акцепти, що надані банком; сумнівні гарантії та поручительства; зобов’язання з кредитування, що надані банком.

У разі консорціумного кредитування до розрахунку нормативу провідного банку банківського консорціуму включається лише та частина кредиту, що надана безпосередньо цим банком. Нормативне значення нормативу Н7 не має перевищувати 25%.

Норматив великих кредитних ризиків (Н8) установлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов’язаних контрагентів. Кредитний ризик, що прийняв банк на одного контрагента або групу пов’язаних контрагентів, уважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов’язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, становить 10% і більше регулятивного капіталу банку. Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення суми всіх великих кредитних ризиків, наданих щодо всіх контрагентів або груп пов’язаних контрагентів, з урахуванням усіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, до регулятивного капіталу банку.

До вимог банку контрагента або пов’язаних контрагентів та позабалансових зобов’язань, наданих банком включають ті ж вимого, що при нормативі Н7. Рішення про надання великого кредиту приймається згідно з відповідним висновком кредитного комітету (комісії) банку, затвердженим його правлінням (радою). Нормативне значення нормативу Н8 не має перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку. Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує 8-кратний розмір регулятивного капіталу, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) автоматично підвищуються. Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), встановлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може призвести до прямого та непрямого впливу на діяльність банку. Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань цього інсайдера перед банком і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку. До зобов’язань одного інсайдера перед банком включаються: строкові депозити, розміщені в інших банках; заборгованість за кредитами; сумнівна, пролонгована та прострочена заборгованість за кредитами / депозитами, заборгованість за простроченими й сумнівними до погашення нарахованими доходами; дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи; заборгованість (у тому числі прострочена й сумнівна) за факторинговими операціями, фінансовим лізингом, урахованими векселями, борговими цінними паперами, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи за ними. У разі консорціумного кредитування до розрахунку нормативу головного банку консорціуму включається лише та частина кредиту, що надана безпосередньо цим банком. Нормативне значення нормативу Н9 не має перевищувати 5%. Якщо банк перевищив норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), то він має коригувати (зменшувати) регулятивний капітал на розмір перевищення цього нормативу, починаючи з наступного дня після проведення операцій, що призвели до перевищення.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів (Н10), гарантій та поручительств, наданих інсайдерам, визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та капіталу банку. До зобов’язань інсайдерів перед банком включаються пункти з нормативу Н9 та акції (крім вкладень у статутні фонди інших банків та установ, на суму яких зменшено регулятивний капітал). Нормативне значення нормативу Н10 не має перевищувати 40% [4, с. 20−24].

2. Аналіз управління кредитними ризиками комерційного банку ВАТ «Кредобанк»

2.1 Загальна характеристика банківської установи — ВАТ «Кредобанк»

Відкрите акціонерне товариство «КРЕДОБАНК» є правонаступником АТ «Кредит Банк (Україна)» і АТ «Західноукраїнський Комерційний Банк» (ЗУКБ).

Основні дані про банк:

18 років роботи на фінансовому ринку України;

універсальний банк з мережею філій по всій Україні;

банк з однією з найуспішніших іноземних інвестицій в банківську установу України (високі рейтингові позиції на банківському ринку та активна динаміку росту);

банк пропонує широкий спектр фінансових послуг для юридичних та фізичних осіб. Пріоритетними є, насамперед, роздрібний ринок з акцентом на іпотечне кредитування; обслуговування польсько-українських економічних відносин, експортно-імпортних операцій з країнами Центральної та Східної Європи; фінансування малого та середнього бізнесу (кредитні лінії інвесторів PKO Bank Polski та ЄБРР); вихід на суміжні ринки страхування, недержавного пенсійного забезпечення та лізингу.

Характеристика банку:

Універсальний, сучасний, з європейським капіталом, із загальноукраїнською мережею, з великим досвідом роботи на фінансовому ринку, незаангажований, з помітним досягненням своєї діяльності всеукраїнського масштабу, з кваліфікованим персоналом, входить в першу двадцятку банків України за основними показниками. За економічним статусом Банк буде як ощадний банк європейського взірця, зміцнюючи довіру вкладників та клієнтів.

ВАТ «КРЕДОБАНК» — найуспішніший проект українсько-польського економічного співробітництва за період незалежності України.