Трагедия людини у тоталітарній державі (з прикладу «Колимських оповідань» У. Т. Шалімова)
И Шаламов не йде з протоптаною стежкою, він настає на «сніжну цілину». «Письменницький і дуже людський подвиг Шаламова — у цьому, що не лише виніс 17 років таборів, зберіг живої свою душу, а й знайшов собі сили повернутися думкою і почуттям в страшні роки, висікти із найбільш довговічного матеріалу — Слова — воістину Меморіал на вшанування полеглих, для повчання нащадків». Колымские розповіді… Читати ще >
Трагедия людини у тоталітарній державі (з прикладу «Колимських оповідань» У. Т. Шалімова) (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Трагедия людини у тоталітарній державі (на прикладі «Колимських оповідань» У. Т. Шалимова)
«Колымские розповіді» — збірку розповідей, яка у колымскую епопею Варлама Шаламова. Автор пройшов через цей «самий крижаної» пекло сталінських таборів, тому його розповідь абсолютно достовірний.
В «Колимських розповідях» відбито проблема протистояння особи і державної машини, трагедії людини у тоталітарній державі. Причому показано остання стадія цього конфлікту — людина, що у таборі. Не просто таборі, а страшному з табору, спорудженому самої нелюдської різанини чеченців з систем. Це максимальне придушення державою людської особистості. У оповіданні «Сухим пайком» Шаламов пише: «нас ніщо не хвилювало «нам жити було легко при владі чужій волі. Не піклувалися навіть у тому, щоб зберегти життя, і як і спали, то теж подчинясь наказу, розпорядком табірного дня… Ми давно стали фаталістами, ми розраховували наше життя далі, як у день вперед… Будь-яке втручання у долю, в волю богів було непристойним». Точніше, ніж автор цих, не скажеш, і найстрашніше, що воля держави повністю придушує і розчиняє у собі волю людини. Вона ж лишає її всіх людських почуттів, стирає межа між життям і смертю. Поступово вбиваючи людини фізично, вбивають та її душу. Голод і холод роблять з людьми таке, що стає страшно. «Усі людські почуття — любов, дружба, заздрість, людинолюбство, милосердя, жага слави, чесність — йшли з нас про те м’ясом, яку ми втратили під час свого голодування. У цьому незначному м’язовому шарі, який ще залишався на наших кістках… розрізнялася лише злість — саме довговічне людське почуття». Заради того, щоб поїсти і зігрітися, люди готові попри всі, і якщо де вони роблять зрадництва, це підсвідомо, машинально, бо саме поняття зрадництва, як й багато іншого, стерлося, пішло, зникло. «Ми навчилися як смирення, ми розучилися дивуватися. В Україні був гордості, себелюбства, самолюбства, а ревнощі і старість здавалися нам марсіанськими поняттями і чи притому дрібницями… Ми розуміли, що смерть анітрохи буде не гірший ніж життя». Потрібно лише уявити собі життя, що здається буде не гірший смерті. У людині зникає все людське. Державна воля придушує все, залишається тільки жага життя, велика виживання: «Голодний і злий, що робити, що нічого у світі не змусить мене заподіяти собі смерть… і це зрозумів найголовніше, що стала людиною не оскільки він божа створення, тому, що він був фізично міцніше, витриваліший всіх тварин, а пізніше оскільки змусив духовним началом успішно служити початку фізичному». Отак, всупереч усім теоріям про походження людини.
Все-таки людина як вище істота й у таких пекельних умовах, з такою важким гнітом не розучився думати. У оповіданні «Шерри-бренди «описується смерть поета в таборі. Йому «було приємно усвідомлювати, що і ще може думати». Це поета в оповіданні немає імені, але є ще один: перед смертю йому відкривається істина, вона розуміє все своє прожите життя. І що таке життя поета? «Вірші були тієї животворної силою, якій він жив. Саме такими. Він жив заради віршів, він жив віршами. Зараз була така наочно, так відчутно ясно, що натхнення було життям: перед смертю йому судилося дізнатися, що життя натхненням, саме натхненням. І він радів, що він судилося дізнатися останню правду».
Если у своєму оповіданні «Шерри-бренди» Шаламов говорить про життя поета, про її сенсі, то першому оповіданні, що називається «По снігу», Шаламов говорить про призначенні й підвищення ролі письменників, порівнюючи її про те, як торують дорогу по сніжної цілині. Письменники — саме ті, хто торує її. Є перший, кому найтяжче, але якщо йтися лише з його гарячих слідах, вийде лише вузька стежина. Далі йдуть інші, і торують ту широкий шлях, через яку їздять читачі. «Отже кожний їх, навіть найменша, найслабший, повинен ступити на шматочок сніжної цілини, а чи не у чужий слід. На трактори і конях їздять не письменники, а читачі».
И Шаламов не йде з протоптаною стежкою, він настає на «сніжну цілину». «Письменницький і дуже людський подвиг Шаламова — у цьому, що не лише виніс 17 років таборів, зберіг живої свою душу, а й знайшов собі сили повернутися думкою і почуттям в страшні роки, висікти із найбільш довговічного матеріалу — Слова — воістину Меморіал на вшанування полеглих, для повчання нащадків».
Список литературы
Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.