Енгельс про Фейєрбаха /Укр./

Ф. ЕНГЕЛЬС «ЛЮДВІГ ФЕЙЄРБАХ І КІНЕЦЬ КЛАСИЧНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ «.

Цей твір повертає нас тому за години на одне покоління (до періоду підготовки Німеччини до революції 1848р). Алі філософська революція передувала політичному перевороту. Тією годину система Гегеля був вінцем всього філософського розвитку й піднімалась навіть до рівня королівсько-пруської державної філософії. Наприклад, особливою популярністю користувалось таке положення Гегеля: «Усі дійсне є розумним; все розумне є дійсним », яку, по суті, було б філософським виправданням деспотизму. Або такий вираз: «У своїй розгортці дійсність розкривається як необхідність », тобто це означало, що тодішня держава був настільки розумною, наскільки вон був необхідною, а якщо хтось вважає державу чи уряд непридатними, це пояснюється непридатністю підданих. На думку Гегеля, в процесі розвитку все, що було б дійсним, стає недійсним, втрачає свою необхідність, декларація про існування, свою розумність. Місце відмерлої дійсності мирно займає нова дійсність, якщо стара був досить розумною, щоб загинути без опору, й насильно, якщо опирається цій необхідності. Таким чином, це гегелівське положення перетворюється завдяки самій гегелівській діалектиці на свій протилежність: все дійсне стає із годиною нерозумним, а означати, воно та нерозумне уже по своїй природі; проте, що є розумним в людських головах має статі дійсним, хоч як бі воно та не суперечило існуючій дійсності.

Отже, теза про розумність всього дійсного перетворюється в іншу тезу: гідне загибелі всі ті, що існує. Алі основне значення гегелівської філософії якраз й полягає у бо вон розділилась із уявленнями про конечний характер результатів людського мислення й дії. Істина, якої винна пізнавати філософія, вважав Гегель, існує у вигляді готових догматичних положень, а самому процесі пізнання, в довгому історичному розвитку науки, котра, навіть відшукуючи деяку так звану істину, винна йти далі. Історія, як й пізнання, не може отримати завершення в якомусь ідеальному стані людства, досконала держава може існувати лише у фантазії. Це діалектична філософія руйнує уявлення про абсолютну істину, для неї немає нічого раз й назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому й у всьому вона бачить відбиток неминучого падіння, й ніщо не може встояти перед нею, крім неперервного процесу виникнення й знищення, безкінечного сходження від нижчого до вищого. Вона сама є менш вибачимо відображенням цого процесу в мислячому мозку.

Гегелівська філософська система охопила незрівнянно более широку область ніж попередні, й розвинула в цій області вражаюче багатство думок. Феноменологія духу, логіка, філософія природи, філософія духу, історії, права, релігії, історія філософії, естетика тощо — в кожній із цих областей Гегель намагається знайти й вказати на нитку розвитку.

У всіх філософів перехідною є «система », саме бо системи виникають з неперехідної потреби людського духу: потреби подолати усі суперечності. Алі якщо б усі протиріччя були усунуті, ми прийшли б до так званої абсолютної істини, — всесвітня історія був б завершено, хоча вон винна продовжуватись. Отже, тут виникає нове протиріччя. Вимагати від філософії вирішення всіх протиріч означає вимагати, щоб один філософ зробив оправу, якої може зробити лише усе в своєму поступальному розвитку. Значить, ми повинні облишити недосяжну «абсолютну істину «й шукати відносні істини за допомогою діалектичного мислення. Гегелем взагалі завершується філософія, бо його система — завершення попереднього розвитку філософії й бо він сам вказує нам шлях до дійсного пізнання світу. Людина, котра був прибічником думок Гегеля, його системи, могла бути досить консервативною щодо релігії й політики. Тій-таки, хто головним вважав діалектичний метод, міг належати до крайньої опозиції. Сам Гегель схилявся понад до консервативної сторони. У тому годину коли матеріалізм розглядає природу як єдине дійсне, в гегелівській системі природа є лише «відчудженнням «абсолютної ідеї, як бі її деградацією;

мислення й його продукт, ідея є первинними, а природа похідною, існуючою лише завдяки бо ідея зійшла до цого. У цей годину із «являється твір Фейєрбаха «Сутність християнства », який проголосив матеріалізм. Природа.

існує незалежно від філософії, вона є основа, на якій виросли люди, продукти природи. Поза природою й людиною немає нічого, вищі істоти, створені нашою релігійною фантазією, це — фантастичні відображення нашої особистої сутності.

Після цого гегелівська школа розклалася, але й його філософія не був здоланою. Фейєрбах розбив систему, але й оголосити дану філософію помилковою ще не означає покінчити із нею. Крім того, це велике творіння не можна було б знищити, критика винна був знищити її форму й урятувати добутий нею новий зміст.

Велике основне запитання всієї, особливо новітньої філософії є запитання про ставлення мислення до буття. Філософи розділились на два великих табори відповідно доти, як смердоті відповідали на це запитання. титану, котрі стверджували, що дух існував до природи, й котрі, виходить, в кінцевому рахунку, так чи інакше визнавали створення світу, утворили ідеалістичний табір. титану ж, хто основним початком вважали природу, приєдналися до різних шкіл матеріалізму. Алі запитання про ставлення мислення до буття має й іншу бік: як відносяться наші думи про навколишній світло до цого світу? Чи може наше мислення пізнати дійсний світло, чи можемо ми в уявленнях й поняттях про дійсний світло скласти вірне відображення дійсності? Це запитання у філософії називається питанням про тотожність мислення й буття. Більшість філософів згодні із цим твердженням, у тому числі й Гегель: в дійсному світі ми пізнаємо мислительний зміст, саме то, завдяки чому світло стає поступовим здійсненням абсолютної ідеї, Яка існувала десь незалежно від світу й до нього. Зрозуміло, що мислення може пізнати тієї зміст, який уже є змістом думи.

Але є і інші філософи, котрі не згодні із можливістю пізнання світу. Серед них — Юм й Кант. Спростуванням їхнього думок — у практиці, а експерименті й в промисловості. Адже ми можемо довести правильність нашого розуміння даного явища природи тім, що сам його виробляємо, викликаємо його з його розуму, примушуємо задовольняти наші потреби.

Бурхливий розвиток природознавства й промисловості призвів до наповнення ідеалістичних систем матеріалістичним змістом. У гегелівській системі дійшло доти, що вона й методом й по змісту являє собою лише ідеалістично на голову поставлений матеріалізм.

Хід розвитку Фейєрбаха — хід розвитку гегельянця до матеріалізму. На певній сходинці цого розвитку він відмовився від ідеалістичної системи свого попередника, він усвідомлює, що існування «абсолютної ідеї «до виникнення світу — це фантастичний залишок віри й творця, що речовий, чуттєве сприймаємий світло є єдино дійсним й що наша свідомість та мислення є продуктами мозку. Матерія є не продукт духу, а дух є вищий продукт матерії.

Матеріалізм, як й ідеалізм, пройшов декілька рівнів розвитку. З кожним великим відкриттям матеріалізм неминуче змінює свою форму. Матеріалізм XVIII ст. був переважно механічним, людина вважалася своєрідною машиною. Застосування виключно масштабу механіки до процесів хімічного та органічного характеруосновний недолік — обмеженість класичного французького матеріалізму. Інший недолік — нездатність зрозуміти світло як процес, як матерію, що перебуває у неперервному історичному розвитку. Природа знаходиться у вічному русі; це знали і тоді. Алі цей рух, як вважали, вічно обертався за одним палі й таким чином залишався на тому ж місці. Це так звань рух в просторі, але й над часі. Історичний погляд на речі був відсутній й в області історії.

Фейєрбах був сучасником трьох важливих відкриттів — відкриття клітини, вчення про перетворення енергії й теорії розвитку Дарвіна, але й вчений не міг слідкувати за розвитком науки, оскільки живий у віддаленому, глухому куточку — у селі. Фейєрбах був правий, що природонауковий матеріалізм «складає основу приміщення людського знання, але й ще не саму будівлю ». Ми живемо над природі, але й й в суспільстві, яку теж має свою історію розвитку й свою науку. Отже, завдання полягала у тому, щоб погодити науку про сус-пільство із матеріалістичною основою й перебудувати її згідно цієї основи. Алі Фейєрбаху не судилося зробити це, як казав він сам:

" Йдучи тому, я із матеріалістами; йдучи вперед, я — не із ними " .

Дійсний ідеалізм Фейєрбаха виступає назовні у тій годину, коли ми підходили до його філософії релігії та етики. Фейєрбах зовсім не хоче залишати релігію; він хоче її удосконалити. Сама філософія винна розчинитися у релігії. За вченням Фейєрбаха, релігія — основане на почуті, сердечне ставлення між людьми, яку досі пір шукало свою істину у фантастичному відображені дійсності, — через одного чи багатьох богів, цих фантастичних відображень людських властивостей, — а тепер безпосередньо й прямо знаходить її у любові між «я «й «ти ». Фейєрбах утверждает, що повне своє значення відносини між людьми отримають лише тоді, коли їхнього освятити словом релігія. Головне для нього у тому, щоб людські відносини розглядались як нова, істина релігія. Релігія — rеlіgаrе (зв «язок). Звідси, всякий взаємний зв «язок між людьми є релігія. Цілком неправильне є судження Фейєрбаха, що «періоди людства відрізняються один від одного лише змінами у релігії «. Це показала нам історія.

Фейєрбах серйозно досліджує лише християнство заснованого на монотеїзмі релігії Заходу. Він показує, що християнський бог — лише фантастичне відображення людини, а із іншого боці, він є продуктом процесу абстрагування, квінтесенцію багатьох племінних й національних богів. Отже, й людина, відображенням якої є бог, являє собою не дійсну людину, а квінтесенцію багатьох дійсних людей; це — абстрактна людина, уявний образ.

У відношеннях між людьми Фейєрбах бачить лише один бікмораль, основою якої є устремління до щастя. Розумне самообмеження стосовно собі й любов у спілкуванні із іншими — такі основні правила фейєрбахівської моралі. Любов всюди й завжди є у Фейєрбаха дивотворцем. Таким чином у його філософії зникають останні рештки революційного характеру, його теорія моралі безсила по відношенню до дійсного світу. На справді у шкірного класу своя мораль, котра порушується, коли можна зробити це безнаказано. А любов, котра винна б усє про «єднувати, проявляється у війнах, суперечках. Фейєрбах хватається за природу й за людину, котрі залишаються у нього лише словами. Він не міг нічого конкретного сказати ані про дійсну природу, ані про дійсну людину. Алі, щоб перейти від його абстрактної людини до дійсних, живих людей, необхідно вивчити цих людей їхні історичних діях. Цей подальший розвиток фейєрбахівської точки зору був початий у 1845 році Марксом у книзі «Святе сімейство ». Фейєрбах залишався «матеріалістом внизу, ідеалістом зверху ». Він не подолав Гегеля критикою, а й просто відкинув його систему. Розрив із філософією Гегеля відбувся тут шляхом Повернення матеріалізму, його представники розуміли дійсний світло таким, яким він сам дається кожному хто підходить до нього без ідеалістичних міркувань. Гегель непросто відкинутий. За вихідний пункт був узята революційна сторона його філософії — діалектичний метод. Діалектика зводилась до науки про загальні закони руху як зовнішнього світу, то й людського мислення. Таким чином, діалектика зрозуміти сама ставала лише свідомим відображенням діалектичного руху дійсного світу. Велика основна думка, — що світло складається не з готових предметів, а являє собою сукупність процесів, в якій предмети, що здаються незмінними, знаходяться в безперервній зміні. Якщо ми керуємося цією думкою, то тут для нас потребу не важливий зміст конечних рішень й вічних істин, котрі мають лише відносний характер. Важливе не знання про закінчені предмети, а знання про процеси, про виникнення й розвиток цих предметів, про зв «язок, який із «єднує ці процеси природи в єдине ціле. Ті, що застосовується до природи, якої розуміють як історичний процес розвитку, винне застосовуватись й до всіх галузей історії суспільства й до всієї сукупності наук, що займаються промовами людськими. Алі історія розвитку суспільства в одному пункті суттєво відрізняється від історії розвитку природи. У природі діють одна однією лише сліпі, безсвідомі сили, у взаємодії які й проявляються загальні закони. У історії суспільства діють свідомі люди, що мають певні цілі. Однак, Незважаючи на це, хід історії підкоряється загальним внутрішнім законам. Зіткнення окремих стремлінь й дій призводить до стану, аналогічного доти, який панує у позбавлену свідомості природі. Дії мають ціль, але й результати бувають зовсім не бажані. Отже, випадковість панує й в області історичних явищ. Алі де на поверхні відбувається гра випадку, там сама ця випадковість виявляється підкореною внутрішнім, скритим законам. Праворуч лише у тому, щоб відкрити ці закони.

Недолік старого матеріалізму у вивченні історії полягає у бо раніше розглядалися лише ідейні мотиви історичної діяльності людини, не вивчалися заподій їхні виникнення, висвітлювалися про «єктивні закономірності у розвитку системи суспільних відносин.

Так, якщо розглядати буржуазне сус-пільство, то можна чітко визначити, що буржуазія й пролетаріат виникли в наслідок змін у економічних відносинах, точніше — у способі виробництва. Подібно доти, як мануфактура вступив у конфлікт із феодальним людом, то й велика промисловість опинилась в конфлікті із буржуазним людом, який має свої недоліки, серед які надвиробництво й масова бідність, що вимагає звільнення виробничих сил від пут шляхом зміни способу виробництва. Отже, всяка політична боротьба є боротьба класова й всяка боротьба класів за своє звільнення ведеться насамперед для звільнення економічного. Суспільство створює собі орган для захисту своїх загальних інтересів — державну уладові. Алі ледве встигнувши виникнути, вон набуває самостійності по відношенню до суспільства, стає органом певного класу, сприяє здійсненню панування цого класу. Ставши самостійною силою, держава порушує нову ідеологію. Ідеології более високого порядку, тобто це более віддалені від матеріальної економічної основи, набувають форму філософії та релігії. Релігія виникла в давні часи з первісних уявлень людей про свою власну й навколишню природу. Ці початкові релігійні уявлення в своїй більшості загальні для кожної спорідненої групи народів, после розділення таких груп розвиваються у шкірного народу своєрідно, відповідно до життєвих умів. Боги створені таким чином у шкірного окремого народу, були національними богами. Усі смердоті жили, в уявленнях людей лише доти, поки існувала нація, й падали разом із її загибеллю. З годиною виникла необхідність у новій світовій релігії. Християнство виникло з суміші узагальненої східної, особливо єврейський, теології й вульгаризованої грецької філософії. Виникнувши, релігія завжди зберігає запас уявлень, успадкований із попередніх часів, то в всіх взагалі областях ідеології традиція є великою консервативною силою. Алі зміни, котрі відбуваються у цьому запасі уявлень, визначаються класовими, економічними відносинами людей, котрі роблять ці зміни. На своїй останній, за думкою Енгельса, стадії християнство уже були бути ідеологічним маскуванням для стремлінь будь-якого прогресивного класу, воно та все понад ставало винятковим надбанням пануючих класів, котрі використовували його як засіб управління нижчими класами. При цьому кожний з пануючих класів використовує свою власну релігію: землевласники — католицький ієзуітизм чи протестанську ортодоксію; ліберальні й радикальні буржуа — раціоналізм. Крім того, виявляється цілком не важливим, чи вірять смердоті сам у свої релігії.

Це лише загальний огляд марксового розуміння історії, яку наносити смертельний удар в області історії подібного доти, як діалектичне розуміння природи робить непотрібною й неможливою усяку натурфілософію. Тепер заподіяння в західних областях полягає в тому, щоб вигадувати зв «язки з голови, а й у тому, щоб відкривати їхні лише у фактах. За філософією, вигнаною з природи й із історії, залишається, таким чином, ще лише царство чистої думи, оскільки воно та ще залишається: вчення про закони самого процесу мислення, логіка й діалектика.

Додаток До. Маркс Тези про Фейєрбаха.

(1).

Основний недолік всього попереднього матеріалізму — включаючи й фейєрбахівський — полягає у бо предмет, дійсність, чуттєвість береться лише у формі про «єкта, чи у формі споглядання, а чи не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб «єктивно. Звідси й виникло, що діяльна сторона на противагу матеріалізму, розвивалась ідеалізмом, але й лише абстрактно, так як ідеалізм не знає дійсної, чуттєвої діяльності як такої. Фейєрбах хоче матір справу із чуттєвими про «єктами, дійсно відмінними від уявних про «єктів, але й саму людську діяльність він бере не як предметну діяльність. Тому в «Сутності християнства «він розглядає, як істинно людську, лише теоретичну діяльність, тоді коли практика береться й фіксується в брудноторгашівській формі її прояву. Він тому й не розуміє значення «революційної «, «практично — критичної «діяльності.

(2).

Питання про ті, чи має людське мислення предметну істинність, -запитання не теорії, а практики. Тому дискусія про дійсність чи не дійсність мислення, ізольована від практики, є схоластичним питанням.

(3).

Матеріалістичне вчення про людей є продуктами обставин й виховання, що змінені люди є продуктами інших обставин й виховання, забуває, що обставини змінюються саме людьми й що вихователь сам винен бути вихованим. Вона призводить доти, що ділить сус-пільство на дві частини, одна із які височіє над суспільством. Співпадання зміни обставин й людської діяльності може розглядатися й бути зрозумілим раціонально лише як революційна практика.

(4).

Фейєрбах виходить із факту релігійного самовідчуження, з роздвоєння світу на релігійний, уявний світло й дійсний. Він зводить релігійний світло до його земної основи. Він не помічає, що после цого ще одне залишається незробленим, а саме: земна основа віддаляє собі від собі земної й переносити собі у небо як деяке самостійне царство, й ця обставина може бути пояснена лише саморозірваністю й самосуперечністю цієї земної основи. Отже, остання сама має бути зрозумілою у своєму протиріччі, а потім практично революціонізована шляхом усунення цого протиріччя.

(5).

Невдоволений абстрактним мисленням, Фейєрбах апелює до чуттєвого споглядання; але й він розглядає чуттєвість не як практичну, людську чуттєву діяльність.

(6).

Фейєрбах зводить релігійну сутність до людської сутності. Алі сутність людини не є абстракт, властивий окремому індевиду. У своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин.

Фейєрбах, який не займається критикою цієї дійсної сутності, виявляється тому вимушеним:

1) абстрагуватися від ходу історії, розглядати релігійне почуття відособлено й припустити абстрактного — ізольованого — людського індевіда;

2) тому у нього людська сутність може розглядатися лише як «рід », як внутрішня, німа всезагальність, що заговорили українською у «язує індивідів лише природними узами.

(7).

Тому Фейєрбах не бачить, що «релігійне почуття «саме є узагальнений продукт й що абстрактний індивід, який підлягає аналізу, в дійсності належить до певної суспільної форми.

(8).

Суспільне життя є за своєю сутністю практичним. Всі містерії, котрі ведуть теорію в містицизм, знаходять своє раціональне вирішення у людській практиці й в розумінні цієї практики.

(9).

Найбільше, чого досягає споглядальний матеріалізм, тобто матеріалізм, який розуміє чуттєвість не як практичну діяльність, це — споглядання ним окремих індивідів в «громадському суспільстві «.

(10).

Точка зору старого матеріалізму є «громадянське «сус-пільство; точка зору нового матеріалізму є людське сус-пільство, чи осуспільнене людство.

(11).

Філософи лише по різному пояснювали світло, але й справа полягає у тому, щоб його змінити.