Особливості перекладу наукової статті

Особливості перекладу наукової статті

ВСТУП перекладознавство технічний текст науковий Переклад належить до одного з найдавніших видів людської діяльності, це складний і багатогранний процес. Завдання будь-якого перекладу — передати засобами іншої мови цілісно й точно зміст оригіналу та зберегти його стилістичні та експресивні особливості. Процес перекладу — своєрідна мовна діяльність, спрямована на найбільш повне відтворення змісту й форми тексту іншою мовою. Відзначимо, що базовим у теорії перекладу є поняття еквівалентності або адекватності, під яким розуміють збереження відносної рівності змістовної, семантичної, стилістичної та функціонально-комунікативної інформації, що міститься в оригіналі та перекладі.

Науково-технічний прогрес сьогодення та інтенсифікація міжнародного економічного і технічного співробітництва підвищують роль термінологічної лексики в сучасних мовах. У зв’язку з цим виникає гостра необхідність перекладу великого обсягу науково-технічної літератури, зокрема наукових статей, чим і пояснюється нагальна потреба дослідження терміносистеми як каркасного словника мови спеціальностей, з’ясування питань загальної теорії термінології, особливостей утворення таких мовних одиниць як терміни, та — що найголовніше для перекладача — особливостей їхнього перекладу, їхнього розвитку та взаємодії з розмовною і літературною мовами. Різні аспекти перекладу статей наукового стилю представлено в працях таких науковців, як М. Аполова [2], Л. Борисова [6], В. Карабан [21; 22; 23], Р. Проніна [54], В. Судовцев [61], Л. Філатова та ін.

Важливим аспектом при перекладі наукових статей є досягнення еквівалентності. Саме тому вважаємо за необхідне окремо розглянути у нашому дослідженні цю проблему. Еквівалентність в перекладі вивчають дослідники сучасних літературних мов, стилістики, контрастивної лексикології, теорії та практики перекладу, лінгвокраїнознавства, етнолінгвістики тощо. Дослідженням даної теми займалися зарубіжні вчені М. Бейкер [93], Е. Гатт [72], С. Гелверсон та багато вітчизняних дослідників, серед яких варто відзначити Л. Бархударова [5], В. Виноградова [9], Р. Зорівчак [18], В. Комісарова [28; 29; 30; 31], Л. Латишева [38; 39], Я. Рецкера [56; 57], А. Швейцера тощо.

Поняття еквівалентності в перекладі та її специфіка вивчені досить глибоко, але на наш погляд, актуальність дослідження полягає, по-перше, в тому, що в сучасному перекладознавстві адекватність належить до одного з найбільш дискусійних понять, визначення якого залишається однією з до кінця не розв’язаних задач теорії перекладу. Перш за все, при формуванні перекладацької компетенції майбутніх спеціалістів величезне значення має уявлення про ступінь глибини або достовірності зв’язку тих чи інших перекладних еквівалентів. Без знання відповідних конотацій, присутніх в іноземній мові, неможливо повністю зрозуміти весь зміст. На сьогоднішній день науково-технічні тексти різного спрямування є надзвичайно поширеними й охоплюють різні сфери життя — від технічних інструкцій до наукових монографій, а, отже, питання перекладу англомовних наукових статей також є актуальним. Також актуальність дослідження полягає в тому, що незважаючи на існування великої кількості розвідок стосовно питань перекладу науково-технічної літератури, недостатньо уваги приділялося саме особливостям перекладу наукової статті як типу тексту.

Мета роботи полягає у вивченні особливостей перекладу англомовних статей науково-технічного спрямування українською мовою.

Мета роботи досягається вирішенням таких завдань:

· з’ясувати сутність поняття еквівалентність та теорії її рівнів;

· вивчити способи та прийоми досягнення адекватності перекладу науково-технічних текстів;

· окреслити жанрово-стилістичні властивості наукової статті;

· описати граматичні особливості перекладу наукових статей;

· проаналізувати особливості досягнення еквівалентності при перекладі англомовних наукових статей українською мовою.

Об'єкт дослідження — переклад науково-технічних текстів.

Предмет дослідження — способи досягнення еквівалентності при перекладі англомовних наукових статей українською мовою.

Для вирішення поставлених завдань було використано такі методи дослідження: теоретичний, описовий, компаративно-аналітичний.

Матеріалом дослідження слугували англомовні наукові статті видання National Geographic, а також праці відомих зарубіжних науковців та їх українські переклади.

Теоретична новизна дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно специфіки наукової статті як типу тексту й особливостей її перекладу українською мовою, зокрема шляхів досягнення еквівалентності.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріал можна використати при підготовці до практичних занять та семінарів з курсів вступу до перекладознавства, теорії та практики перекладу, науково-технічного перекладу, термінології.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ТА АДЕКВАТНІСТЬ У ТЕОРІЇ ПЕРЕКЛАДУ

1.1 Наукові підходи до визначення поняття еквівалентність у сучасному перекладознавстві

Вивчення наукових джерел за темою дослідження виявило, що одне з головних завдань перекладача полягає в максимально повній передачі змісту оригіналу, і, як правило, фактична спільність змісту оригіналу та перекладу є дуже значною. Таким чином, поняття еквівалентність є центральним у теорії та практиці перекладу.

Необхідно зауважити, що в сучасному перекладознавстві можна знайти три основних підходи до визначення поняття еквівалент. Деякі дослідники, наприклад М. Брандес та В. Провоторов, надаючи визначення перекладу, фактично підмінюють еквівалентність тотожністю, стверджуючи, що переклад повинен повністю зберігати зміст оригіналу [7, c. 117].

Другий підхід у вирішенні проблеми перекладацької еквівалентності, представником якого можна вважати В. Комісарова, полягає в спробі знайти в змісті оригіналу певну інваріативну частину, збереження якої є необхідним і достатнім для досягнення еквівалентності перекладу. Іншими словами, якщо переклад може виконати одну й ту ж саму функцію або описує ту ж саму реальність, то він є еквівалентним [31, с. 74].

Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним. Згідно Л. Латишеву, сутність його полягає в тому, щоб не намагатися вирішувати, в чому повинна полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велике число реально виконаних перекладів з їх оригіналами й подивитися, на чому ґрунтується їх еквівалентність [38, c. 21].

Л. Бархударов уважає, що про повну відповідність можна говорити лише відносно, адже за словами дослідника при перекладі уникнути втрат неможливо, тобто має місце неповна передача значень, які містить текст оригіналу [5, с. 12]. Виходячи з цього, вчений робить закономірний висновок, що текст перекладу ніколи не може бути повним та абсолютним еквівалентом тексту оригіналу.

Схожої думки дотримується і В. Комісаров, за словами якого намагання досягти еквівалентності може призвести до значного відступу від оригіналу. Еквівалентність виступає в якості основи комунікативної рівноцінності, наявність якої і робить текст перекладом [29, с. 62].

В. Виноградов зазначає, що еквівалентність перекладу по відношенню до оригіналу завжди є відносним поняттям. І рівень відносності може бути вельми різним. Ступінь зближення з оригіналом залежить від багатьох чинників: від майстерності перекладача, особливостей мов та культур, що зіставляються, епохи створення оригіналу й перекладу, способу перекладу, характеру текстів, що перекладаються тощо [9, с. 20].

Варто зазначити, що в теорії і практиці перекладу оперують такими схожими поняттями, як еквівалентність, адекватність і тотожність. У широкому плані еквівалентність розуміється як щось рівноцінне, рівнозначне чому-небудь, адекватність — те, що є повністю рівним, а тотожність — те, що володіє повним збігом, схожістю з чим-небудь. Можливо, менша семантична категоричність слова еквівалентність і зробила його переважаючим у сучасному перекладознавстві. Хоча, звичайно, поняття адекватності, тотожності, повноцінності й навіть аналогічності залишаються в тому ж семантичному полі, що й термін еквівалентність інколи дублюють одне одного. На думку В. Виноградова, під еквівалентністю в теорії перекладу слід розуміти збереження відносної рівності змістовної, смислової, семантичної, стилістичної і функціонально-комунікативної інформації, що міститься в оригіналі та перекладі [9, с. 24].

Необхідно особливо підкреслити, що еквівалентність оригіналу й перекладу — це перш за все спільність розуміння інформації, що міститься в тексті, включаючи й ту, яка впливає не лише на мислення, а й на відчуття реципієнта, і яка не лише експліцитно виражена в тексті, а й імпліцитно віднесена до підтексту.

На думку Н. Гарбовського, еквівалентність перекладу залежить також від ситуації появи тексту оригінала та його відтворення в мові перекладу. Таке трактування еквівалентності відображає повноту й багаторівневість цього поняття, пов’язаного з семантичними, структурними, функціональними, комунікативними, прагматичними, жанровими та іншими характеристиками. Причому всі вказані в дефініції параметри повинні зберегтися в перекладі, але ступінь їх реалізації буде різною залежно від тексту, умов та способу перекладу [11, c. 163].

Таким чином, під поняттям еквівалентності перекладу розуміють передачу в перекладі змісту оригіналу, який розглядається як сукупність інформації, що міститься в тексті, включаючи емотивні, стилістичні, образні, естетичні функції мовних одиниць. Отже, еквівалентність — поняття ширше, ніж «точність перекладу», під яким зазвичай розуміють лише збереження «предметно-логічного змісту» оригіналу. Іншими словами, норма еквівалентності означає вимогу максимальної орієнтованості на оригінал.

Необхідно зауважити, що, як стверджує В. Комісаров, адекватний переклад є за визначенням еквівалентним, хоча ступінь смислової спільності між оригіналом та перекладом може бути різною. Найбільш повна еквівалентність (на рівні мовних знаків) означає максимально можливу наближеність змісту різномовних текстів. Еквівалентний переклад не завжди буде вважатися адекватним, через те, що він буде лише задовольняти вимогу смислової наближеності до оригіналу [28, с. 120].

Р. Зорівчак вражає, що завдання будь-якого перекладу — передати засобами іншої мови цілісно й точно зміст оригіналу, зберігаючи при цьому його стилістичні й експресивні особливості. Переклад повинен передавати не лише те, що виражене оригіналом, але й те, як це виражено в ньому. Ця вимога відноситься як до всього перекладу певного тексту, так і до окремих його частин [18, c.17].

За визначенням Р. Белла, переклад є заміною репрезентації певного тексту в одній мові репрезентацією цього тексту в іншій [70, с. 20]. Проте, процес перекладу не може обмежуватися тільки мовою, він є діяльністю, що включає вербальну комунікацію, тісно пов’язану з поняттями норми і культури. Слід також визнати, що переклад — це явище комунікативне й культурне, важлива роль у якому відводиться мові. Очевидно, що письмовий текст не обов’язково зводиться до свого мовного компоненту. С. Гелверсон зазначає, що важливу роль у «перекладній» комунікації, в якій задіяні образи реального й вигаданого світу, відіграє семіотика простору й жестів [73, p. 214]. У свою чергу О. Каде додає, що переклад може вважатися успішним у тому випадку, коли він відповідає певним вимогам, зокрема, він повинен виконувати функцію, ідентичну функції оригіналу, й ідентично впливати на реципієнта [19, c. 70].

Аналіз наукових праць, зорієнтованих на дослідження явища перекладацької еквівалентності, дозволяє стверджувати, що в сучасному перекладознавстві еквівалентність залишається одним із найбільш дискусійних понять, визначення якого залишається однією з до кінця не розв’язаних задач теорії перекладу. Так, наприклад, М. Шаттлворт і М. Коуї відзначають складність наукового визначення еквівалентності й намагаються уникати категоричних формулювань: «термін використовується багатьма авторами для опису природи й міри відносин, що існують між мовами оригіналу та перекладу або меншими одиницями мови» [91, с. 49]. Аналогічної точки зору дотримуються М. Бейкер і К. Мальмчер, відзначаючи, що хоча поняття еквівалентності й є центральним для теорії перекладу, воно водночас залишається одним із найбільш суперечливих. Таким чином, у поглядах цілої низки перекладознавців еквівалентність виступає «необхідною умовою перекладу, перешкодою здійснення процесу перекладу, або корисною категорією для опису перекладів» [93, с. 77].

С. Гелверсон вважає, що еквівалентність можна визначити як стосунки, що існують між двома або більше спільнотами, які можуть бути описані як стосунки подібності, схожості, рівності з погляду будь-якого набору можливих якостей [73, с. 207]. Ці дві (або більше) спільноти є культурою оригінала й культурою перекладу, між якими в процесі адаптації перекладу має бути досягнутий певний ступінь відповідності за допомогою перенесення змісту й знаків у культуру перекладу. При цьому деякі деталі оригіналу можуть бути втрачені, проте, спільний ефект перекладеного повідомлення має бути еквівалентним ефекту оригіналу внаслідок вибору знаків і їх значень.

Для опису еквівалентності в теорії перекладу використовуються різні терміни. П. Ньюмарк використовує термін динамічної еквівалентності й описує це явище як «принцип схожої або еквівалентної реакції й ефекту, або принцип функціональної еквівалентності». Еквівалентним у даному випадку може бути як когнітивний зміст, так і формальний аспект (форма). Елементи повідомлення в мові перекладу повинні і за формою, і за змістом відповідати елементам повідомлення оригіналу [74, с. 80].

За визначенням І. Гатта успішність перекладу визначається природністю використання мовних засобів і легкістю сприйняття перекладеного повідомлення. Поняття динаміки означає, що переклад природним чином використовує мовні структури, а також, що реципієнти в культурі перекладу не зазнають труднощів при його сприйнятті [72, с. 68].

О. Швейцер уважає, що якими б суперечливими не були вимоги, які ставляться до перекладу, не можна не визнати, що переклад є цілеспрямованою діяльністю, що відповідає певним критеріям оцінювання. Однією з вимог, що звичайно висуваються теорією і практикою перекладацької діяльності, є вимога еквівалентності текстів — початкового й кінцевого [68, с. 89].

Спираючись на дослідження одного з піонерів лінгвістичного перекладознавства в нашій країні, Я. Рецкера, поняття еквівалентності розповсюджувалося лише на стосунки між мікроодиницями тексту, а не на міжтекстові відносини. При цьому еквівалент розуміється як постійна рівнозначна відповідність, як правило, не залежна від контексту. На думку Я. Рецкера, коли слово багатозначне, як, наприклад, іменник pin, і навіть у техніці має велику кількість значень: «палець», «штифт», «шпилька», «шплінт», то жодне з них не можна вважати еквівалентним. Це — варіантні відповідності [56, с. 11- 12].

Насправді, для перекладача відмінність між «частковим еквівалентом» і «варіантною відповідністю» є неістотною. І в тому, і в іншому випадку він має справу з неоднозначною відповідністю: одному слову в вихідній мові відповідає декілька слів у мові перекладу. Що ж до повних еквівалентів, то вони зустрічаються, як відзначає Я. Рецкер, головним чином серед географічних назв, власних імен і термінів і, отже, є не настільки частим явищем [56, с. 13].

Більш того, «часткові еквіваленти» ніяк не підпадають під наведене вище їх визначення як рівнозначних відповідностей, не залежних від контексту, оскільки з’ясувати, як слід перекласти багатозначне слово, можна тільки з контексту (приклад: the shadow of the house — «тінь від будинку» і the shadows lengthened — «сутінки згустилися») [57, c. 92].

Отже, у визначенні еквівалентності Я. Рецкера чітко простежуються вихідні позиції «теорії закономірних відповідностей», побудованої в основному на співвідношенні окремих одиниць. Мова йде фактично про співвідношення мов, а не про співвідношення текстів.

Дослідник Ю. Найда висуває концепцію «динамічної еквівалентності», в якій робиться спроба здолати обмеженість чисто семантичного підходу до еквівалентності. Наявність семантичної подібності між двома текстами не розглядається більше як достатня умова еквівалентності. «Динамічна еквівалентність» визначається як «якість перекладу, при якому смисловий зміст оригіналу передається на мові-рецепторі таким чином, що реакція рецептора перекладу в основному подібна до реакції вихідних рецепторів» [75, с. 202]. При цьому під реакцією мається на увазі спільне сприйняття повідомлення, що включає розуміння його змісту та емоційних установок.

Таким чином, зазначає Л. Латишев, у визначення еквівалентності вводиться прагматичний вимір — установка на реципієнта. Поняття «динамічна еквівалентність» протиставляється поняттю «формальна відповідність», тобто та якість перекладу, при якому ознаки форми вихідного тексту механічно відтворюються в мові-рецепторі, вносячи викривлення в зміст повідомлення, що спричиняє його неправильне сприйняття [39, с. 113].

Поняття динамічної еквівалентності, у визначенні Ю. Найди, враховує ще один істотний компонент перекладу — комунікативну ситуацію. Отже, на перший план виходить наявність у процесі перекладу двох комунікативних ситуацій і необхідність узгодженості вторинної комунікативної ситуації з первинною [75, с. 203].

На думку О. Зарівної, головне в будь-якому перекладі, у тому числі наукової статті, — це передача змістової інформації тексту. Всі інші її види й характеристики (функціональні, стилістичні (емоційні), стильові, соціолокальні і т.п.) не можуть бути передані без відтворення змістової інформації, тому що весь інший зміст компонентів повідомлення нашаровується на змістову інформацію. Еквівалентність виступає як основа комунікативної рівноцінності, наявність якої і робить текст перекладом [16, с. 98].

Таким чином, поняття еквівалентності перекладу можна визначити як відтворення при перекладі змісту оригіналу, сукупність інформації, що міститься в тексті, у тому числі емотивні, стилістичні, образні, естетичні функції мовних одиниць. Еквівалентність — поняття ширше, ніж «точність перекладу», що, зазвичай, означає лише збереження «предметно-логічного змісту» оригіналу. Іншими словами, норма еквівалентності означає вимогу максимальної орієнтованості на оригінал. Адекватний переклад є, по суті, еквівалентним, хоча рівень відповідності між оригіналом і перекладом може різнитися. Найповніша еквівалентність розуміється як максимально можлива наближеність змісту різномовних текстів. Еквівалентний переклад не завжди вважається адекватним, оскільки у певних випадках він задовольняє лише вимогу смислової наближеності до оригіналу.

1.2 Типи і рівні перекладацької еквівалентності

Аналіз наукової літератури з перекладознавства дає підстави стверджувати, що відмінності в системах мови оригіналу та мови перекладу, а також у особливостях створення текстів кожною з цих мов, певним чином можуть обмежувати можливість повного збереження в перекладі змісту оригіналу. Тому, вважає В. Коптілов, перекладацька еквівалентність може ґрунтуватися на збереженні (і відповідно — втраті) різних елементів змісту, що містяться в оригіналі [32, с. 38]. Залежно від того, яка частина змісту передається в перекладі для забезпечення його еквівалентності, розрізняються різні рівні (типи) еквівалентності. На будь-якому з цих рівнів переклад може забезпечувати міжмовну комунікацію.

Слід зазначити, що вид еквівалентності уточнюється шляхом указівки на ті аспекти, в яких застосовується це нормативне поняття. Іншими словами, мова йде про ті конкретні властивості оригіналу, які мають бути збережені в процесі перекладу. Так, Л. Латишев розрізняє п’ять видів еквівалентності:

1) денотативну, що передбачає збереження наочного змісту тексту (в перекладацькій літературі вона іменується «змістовною інваріантністю» або «інваріантністю плану змісту»);

2) конотативну, що передбачає передачу конотацій тексту шляхом цілеспрямованого вибору синонімічних мовних засобів (у перекладацькій літературі вона зазвичай відноситься до стилістичної еквівалентності);

3) текстуально-нормативну, яка орієнтована на жанрові ознаки тексту, на мовні норми (в перекладацькій літературі вона називається інколи «стилістичною еквівалентністю»);

4) прагматичну, що передбачає певну установку на одержувача (в перекладацькій літературі вона також іменується «комунікативною еквівалентністю»);

5) формальну, зорієнтовану на передачу художньо-естетичних, каламбурних, індивідуалізуючих та інших формальних ознак оригіналу [38, с. 80].

Науковець відзначає, що еквівалентність є нормативним, а не дескриптивним поняттям. У переліку видів еквівалентності, що приводиться ним, знаходять своє віддзеркалення нормативні вимоги, які пред’являються до перекладу. Співвідношення між різними вимогами, що висуваються до перекладу, є змінною величиною. Проте вимога комунікативно-прагматичної еквівалентності за всіх умов залишається найголовнішою, оскільки саме вона передбачає передачу комунікативного ефекту вихідного тексту та має на увазі визначення того його аспекту або компоненту, який є провідним в умовах даного комунікативного акту [38, с. 80]. Іншими словами, саме ця еквівалентність і задає співвідношення між рештою видів еквівалентності - денотативною, конотативною, текстуально-нормативною і формальною.

Це положення цілком узгоджується з положенням про функціональний інваріант перекладу, що визначається функціональними домінантами тексту та їх конфігурацією, й охоплює випадки, коли первинного значення набуває вимога денотативної еквівалентності, а також ті, коли комунікативна установка мовного акту висуває на перше місце інші функціональні характеристики тексту, що перекладається [38, с. 81].

В. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, маючи на увазі різні ступені змістової спільності між перекладом і оригіналом:

1) цілі комунікації;

2) ідентифікація ситуації;

3) спосіб опису ситуацій;

4) значення синтаксичних структур;

5) словесні знаки [30, с. 92].

Якщо в Л. Латишева всі види еквівалентності розташовані в одній площині, то у В. Комісарова вони утворюють ієрархічну структуру. На думку автора, запропонована ним раніше ієрархічна модель еквівалентності була спрощеною. «Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії, компоненти якої не організовуються в багатоярусну систему, де одиниці кожного рівня включають одиниці рівня нижченаведеного» [30, с. 100].

А. Горбачевський зазначає, що найменшим ступенем смислової спільності характеризуються відносини між оригіналом і перекладом на рівні мети комунікації. Сюди відносяться такі випадки, як: Maybe there is some chemistry between us that does not mix — «Буває, що люди не сходяться характерами»; That’s a pretty thing to say. — «Посоромився б!» [12, с. 59].

Другий тип еквівалентності (на рівні ідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігається додаткова частка змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється в вихідному повідомленні. Іншими словами, в тексті відбивається та ж наочна ситуація, хоча й змінюється спосіб її опису: Не answered the telephone — «Він зняв трубку»; You are not fit to be in a boat. — «Тебе не можна пускати в човен» [12, с. 60].

Третій тип еквівалентності (рівень «способу опису ситуації») характеризується збереженням у перекладі спільних понять, за допомогою яких описується ситуація («способу опису ситуації»): Scrubbing makes me bad-tempered — «Від миття підлоги в мене псується настрій»; London saw a cold winter last year. — «Торік зима в Лондоні була холодною».

У четвертому типі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до вказаних вище рис спільності додається ще одна — інваріантність синтаксичних структур оригіналу й перекладу: I told him what I thought of him — «Я сказав йому свою думку про нього» [12, с. 61].

До п’ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться ті випадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу. Тобто досягається максимальний ступінь близькості змісту оригіналу й перекладу, що може існувати між текстами в різних мовах. Сюди відносяться такі випадки: I saw him at the theatre — «Я бачив його в театрі»; The house was sold for 10 thousand dollars. — «Будинок був проданий за 10 тисяч доларів» [12, с. 61].

Перевагою концепції В. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією Л. Латишева є те, що тут в поняття еквівалентності вкладається достатньо конкретний зміст. Як обов’язкова умова еквівалентності постулюється «збереження домінантної функції вислову» [29, с. 71]. В. Комісаров відзначає провідну роль мети комунікації у встановленні еквівалентних стосунків між оригіналом і перекладом. Оскільки мета комунікації відноситься до категорії прагматичних чинників, це рівноцінно визнанню домінуючого положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог, що пред’являються до перекладу [31, с. 135].

Менш обґрунтованим видається твердження про те, що відмінність між типами еквівалентності зводиться до ступеня спільності змісту оригіналу і перекладу. Наприклад, різниця між третім і четвертим типами еквівалентності аж ніяк не зачіпає їх змісту, а стосується лише їх синтаксичної форми. Четвертий тип характеризується більшим ступенем синтаксичної (але не семантичної) подібності, ніж третій. Те ж саме відноситься і до різниці між п’ятим типом і, скажімо, четвертим і третім. Різниця тут також характеризується ступенем формальної (але не смислової) подібності. Тому немає достатньо переконливих підстав стверджувати, що лише п’ятий тип еквівалентності забезпечує «найбільший ступінь смислової спільності, яка тільки може існувати між текстами на різних мовах» [29, с. 95].

До пропонованої ієрархічної моделі еквівалентності ближче примикає схема В. Гака і Ю. Львіна, в якій розрізняються три види еквівалентності: формальна, смислова і ситуаційна. При формальній еквівалентності загальні значення у двох мовах виражаються аналогічними мовними формами. Смислова еквівалентність передбачає вираження одних і тих самих значень різними способами. І нарешті, особливістю ситуаційної еквівалентності є те, що одна і та ж ситуація описується не лише за допомогою різних форм (як при смисловій еквівалентності), але і за допомогою різних елементарних значень (сем), що виражаються цими формами. [44, с. 10]. При формальній еквівалентності спостерігається подібність слів і форм при подібності значень. Відмінності засобів вираження проявляються лише в загальних структурних відмінностях двох мов (наявність артикля у французькій мові при відсутності відмінкових форм тощо). При смисловий еквівалентності сукупність сем, що становлять загальний зміст обох фаз, однакова. Варіюються лише мовні форми їх вираження.

На думку Я. Рецкера, якщо трансформації, що відповідають семантичному рівню, порівняно легко укладаються в певні моделі (тут ми знаходимо семантичні зрушення описаних вище типів), то на прагматичному рівні зустрічаються трансформації, які не зводяться до єдиної моделі (опущення, додавання, повне перефразування тощо.) [57, с. 134].

Звідси можна дійти висновку, що прагматичний рівень, який охоплює такі життєво важливі для комунікації фактори, як комунікативна інтенція, комунікативний ефект, установка на адресата, керує іншими рівнями. Прагматична еквівалентність є невід'ємною частиною еквівалентності взагалі і нашаровується на всі інші рівні і види еквівалентності.

Таким чином, можна зазначити, що типологія перекладацької еквівалентності може бути представлена як у вигляді ієрархічної, так і в вигляді одновимірної структури. Найголовнішим фактором, що визначає ступінь близькості між оригіналом та текстом перекладу, тобто власне еквівалентність, на думку вчених, є мета комунікації, тобто прагматика тексту.

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ТРАНСФОРМАЦІЙ ТА ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ ТЕКСТІВ

2.1 Досягнення еквівалентності шляхом перекладацьких трансформацій при відтворенні наукових статей На думку Т. Казакової, трансформація полягає в зміні формальних (лексичні або граматичні трансформації) або семантичних (семантичні трансформації) компонентів при збереженні інформації [20, c. 60].

І. Корунець вважає, що термін трансформація використовується в перекладознавстві в метафоричному значенні. Насправді йдеться про відношення між початковими й кінцевими мовними виразами, про заміну в процесі перекладу однієї форми висловлювання іншою, яку можна образно назвати перетворенням або трансформацією. Таким чином, описані нижче операції (перекладацькі трансформації) є по суті міжмовними операціями «перевираження змісту» [34, c. 76].

За визначенням вітчизняного перекладознавця Л. Бархударова, перекладацькі трансформації - це такі перетворення, за допомогою яких здійснюється перехід від одиниць оригіналу до одиниць перекладу, при цьому він підкреслює, що сам термін трансформація не слід розуміти в буквальному сенсі, оскільки оригінальний текст не змінюється сам по собі. Він залишається незмінним, але поряд з ним, на його основі створюється інший текст іншою мовою [5, c.103].

Залежно від характеру мовних одиниць, П. Топер поділяє трансформації на лексичні, граматичні та лексико-граматичні. Також виділяють семантичні та стилістичні трансформації [63, с. 89].

Розглянемо зазначені перекладацькі трансформації більш детально. За В. Коптіловим лексична трансформація полягає в відхиленні від прямих словникових відповідників та, зокрема, передбачає вибір варіанту перекладу слова з ряду синонімів, тобто відповідника, що найбільше розкриє суть оригіналу в мові перекладу. Граматична трансформація — це перекладацька заміна, в результаті якої при перекладі змінюється порядок слів або словосполучень у реченні. Зокрема граматичні трансформації поділяють на морфологічні та синтаксичні. Морфологічна трансформація представляє собою заміну однієї частини мови іншою (або кількома). Суть синтаксичних трансформацій полягає в зміні певних синтаксичних функцій слів та словосполучень, що супроводжується перебудовою синтаксичних конструкцій у реченні. Лексико-граматична трансформація — це заміна, в результаті якої при перекладі збільшується кількість слів або частин речення. Можуть додаватися іменники, дієслова, прикметники, прийменники, словосполучення [33, c. 97].

В. Комісаров виділяє такі типи лексичних трансформацій, які вживаються в процесі перекладу:

1. перекладацьке транскрибування й транслітерація;

2. калькування;

3. лексико-семантичні заміни (конкретизація, генералізація, модуляція) [29, c. 76].

За визначенням Т. Левицької та А. Фітермана, транскрипція і транслітерація — це способи перекладу лексичної одиниці оригіналу шляхом відтворення її форми за допомогою букв мови перекладу. При транскрипції відтворюється звукова форма іншомовного слова, а при транслітерації його графічна форма (буквений склад). Провідним способом у сучасній перекладацькій практиці є транскрипція із збереженням деяких елементів транслітерації [40, c. 50]. Наприклад: hacker — хакер, interface — інтерфейс, computer — комп’ютер. Для прикладу чистої транскрипції можна навести терміни cache — кеш, slash — слеш. Розрізняють три типи транскрипції:

1) фонетична: macroblock — макроблок, electroreactor — електрореактор;

2) фонематична: autocylinder — автоциліндер, autofocus — автофокус;

3) практична: multiperforator — мультиперфоратор.

Приклади транслітерації більш чисельні: port — порт, adapter — адаптер, assembler — асемблер, electromagnet — електромагніт.

З. Львовська стверджує, що калькування — це спосіб перекладу лексичної одиниці оригіналу шляхом заміни її складових частин — морфем або слів (у разі стійких словосполучень) їх лексичними відповідностями в мові перекладу. Суть калькування полягає в створенні нового слова або стійкого поєднання в мові перекладу, що копіює структуру початкової лексичної одиниці [45, c. 145]. Наприклад: junctionfield-effect transistor — площинний канальний транзистор, heavy duty battery — акумуляторна батарея підвищеної потужності.

Лексико-семантичні заміни — це спосіб перекладу лексичних одиниць оригіналу шляхом використання в перекладі одиниць мови перекладу, значення яких не співпадає із значеннями вихідних одиниць, але може бути виведене з них за допомогою певного типу логічних перетворень. Основними видами подібних замін є конкретизація, генералізація й модуляція (смисловий розвиток) значення початкової одиниці [45, c. 148].

На думку А. Лілової, конкретизація — це заміна слова або словосполучення мови оригіналу з ширшим значенням словом або словосполученням мови перекладу з вужчим значенням. У результаті застосування цієї трансформації створена відповідність і початкова лексична одиниця опиняються в логічних відносинах включення: одиниця мови оригіналу виражає родове поняття, а одиниця мови перекладу — видове поняття, що входить у неї [42, c. 94].

Генералізацією К. Кириленко називає заміну одиниці мови оригіналу, що має вужче значення, одиницею мови перекладу, яка має ширше значення, тобто перетворення, зворотне конкретизації [25, c. 184].

Відповідно до Дж. Катфорда, модуляцією або смисловим розвитком називається заміна слова або словосполучення вихідної мови одиницею мови перекладу, значення якої логічно виводиться із значення початкової одиниці. Найчастіше значення співвіднесених слів у оригіналі й перекладі пов’язані причинно-наслідковими зв’язками [24, c. 73].

Проте, крім лексичних трансформацій, І. Лєвий виділяє такі граматичні та лексико-граматичні форми трансформацій:

1) перестановка — це граматична трансформація, в результаті якої при перекладі змінюється порядок слів або словосполучень у реченні: Since he lived on the top floor, his voice fell through the whole house, exasperated and stern. — Він мешкав на першому поверсі, і голос його, суворий та сердитий, було чутно по всьому дому [41, с. 121];

2) додавання — граматико-лексична трансформація, в результаті якої збільшується кількість слів або частин речення. Можуть додаватися іменники, дієслова, прикметники, прийменники, словосполучення: I am always drawn back to places where I have lived, the houses and their neighborhoods. — Мене завжди тягне до тих місцевостей, де я колись мешкав, до домівок, вулиць, цілих районів і кварталів [41, с. 122];

3) вилучення — граматико-лексична трансформація, в результаті якої під час перекладу деякі слова, частини речення вилучаються. Це є результатом різниці в структурах англійських та українських речень. Найчастіше вилучаються присвійні займенники, прикметники: … and closed his door. — … та зачинив двері [41, с. 123];

4) заміна — граматико-лексична трансформація, яка вживається при перекладі в випадку нестачі прямих еквівалентів: The crash killed 20 people. — Внаслідок катастрофи загинуло 20 чоловік. It was so dark that I couldn’t see her — Я не побачив її у такій темряві [41, c. 123].

До комплексних лексико-граматичних трансформацій А. Федоров відносить:

1) антонімічний переклад;

2) експлікація (описовий переклад);

3) компенсація [65, c. 147].

Л. Латишев відзначає, що при антонімічному перекладі відбувається заміна стверджувальної форми в оригіналі на заперечну форму в перекладі або, навпаки, зміна заперечної на стверджувальну. Цей процес супроводжується заміною лексичної одиниці мови оригіналу на одиницю мови перекладу з протилежним значенням [39, c. 88].

Експлікація або описовий переклад — це лексико-граматична трансформація, при якій лексична одиниця мови оригіналу замінюється словосполученням, експлікуючим її значення, тобто тим, що надає пояснення або визначення цього значення мовою перекладу. За допомогою експлікації можна передати значення будь-якого безеквівалентного слова в оригіналі. Недоліком описового перекладу Т. Левицька вважає його громіздкість і багатослівність. Тому найуспішніше цей спосіб перекладу застосовується в тих випадках, де можна обійтися порівняно коротким поясненням [40, c. 14]. Тим не менш, цей вид перекладу вважається одним із найефективніших, адже не завжди в мові перекладу існує повний відповідник лексичній одиниці мови оригіналу. Наприклад: power saver — режим енергозбереження, majority-carrier transistor — транзистор із накопичувачами переносного струму.

Компенсація — це спосіб перекладу, при якому елементи змісту, втрачені при перекладі одиниці мови оригіналу, передаються в тексті перекладу яким-небудь іншим засобом, причому необов’язково в тому ж самому місці тексту, що й у оригіналі. Таким чином, на думку М. Аполлової, заповнюється (компенсується) втрачений зміст і, в цілому, зміст оригіналу відтворюється з більшою повнотою. При цьому нерідко граматичні засоби оригіналу замінюються лексичними й навпаки [2, c. 49].

Варто зауважити, що вибір трансформації при перекладі здебільшого залежить від перекладача та зумовлений стилістичними особливостями та комунікативною метою тексту оригіналу.

2.2 Лінгвостилістична специфіка англомовних науково-технічних текстів

Оскільки об'єкт нашого дослідження відноситься до наукової літератури, необхідно розглянути її лінгвостилістичні особливості. Перш за все, як стверджує О. Пономарів, вона охоплює такі види текстів, як: власне науково-технічна література, тобто, монографії, збірники та статті з різних проблем науки і техніки; навчальна науково-технічна література (підручники, довідники тощо); науково-популярна література з різних галузей техніки; технічна й супровідна документація; технічна реклама, патенти та інше [53, c. 72].

С. Федоренко зазначає, що науковий текст створюється з метою формування певної системи та є описом результату дослідження у сфері науки з притаманним йому віддзеркаленням дійсності. Він характеризується повідомленням нової інформації у чіткій, логічно організованій формі. Важлива особливість міжкультурної комунікації у сфері науки пояснюється її домінуючим письмовим каналом комунікації, що належить до найпоширенішого способу передачі інформації в науковому співтоваристві. Залежно від стилю, форми спілкування жанри розрізняються за тематикою та структурними особливостями [64, c. 123].

В основі спілкування у сфері науки знаходиться отримання нового знання про світ. На думку Л. Новікової, одним з основних результатів цієї діяльності є створення певного тексту, що подає об'єктивну інформацію про навколишній світ. Високий ступінь соціальної орієнтації даного виду діяльності веде до обов’язковості її соціальної регламентації, яка розповсюджується і на соціальні та статусні ролі комунікантів, і на характер того, що повідомляється, на стиль спілкування [48, с. 128].

В. Перебийніс вважає, що науковий текст визначається такою організацією мовного матеріалу, яка слугує, перш за все, послідовному і систематичному викладу наукових питань; точній передачі результатів спостереження, експерименту, аналізу; розкриттю загальних закономірностей управління життям суспільства та навколишнього світу в цілому; доказу правильності або помилковості тієї чи іншої теорії, концепції тощо [51, с. 81].

Отже, відповідно до основного завдання зазначеного функціонального стилю визначають такі його універсальні риси, як точність, абстрактність, логічність та об'єктивність.

Як зазначає Л. Філатова, у процесі комунікації у науковій сфері проблеми відмінностей у культурах нейтралізуються, оскільки корпоративне наукове середовище складалося впродовж декількох сотень років як інтернаціональне, що і знайшло відображення в мові науки. В багатьох культурах сьогодення простежується паралельне використання і специфічної національної, й інтернаціональної лексики в сфері науки, призначеної для експлікації наукової інформації, що призводить до труднощів при перекладі.

Мова науково-технічних текстів має свої особливості: граматичні, лексичні, фразеологічні, окреме місце посідають характерні скорочення.

За словами Н. Валєєвої, граматична структура речення науково-технічних текстів має низку особливостей:

1. Наявність довгих речень, які включають велику кількість другорядних і однорідних членів. При цьому залежні від підмета й присудка слова часто стоять на відстані від того слова, яке вони визначають: This approach possesses the advantage over the experimental method of greater flexibility;

2. Вживання багатокомпонентних атрибутивних словосполучень:

Pulse microwave radar station; airfield surface movement indicator, etc;

3. Вживання означень, утворених шляхом стяжки цілих синтаксичних груп: Temperature dependent замість dependent on temperature. Circulation induced effects замість effects induced by circulation;

4. Вживання синтаксичних конструкцій, пасивних конструкцій, зворотів (об'єктний відмінок з інфінітивом, називний відмінок з інфінітивом): The application of electronics was changed due to some factors.

5. Наявність пропусків деяких службових слів (артиклів, допоміжних дієслів) особливо в таблицях, графіках, специфікаціях.

Найбільш типовою лексичною ознакою науково-технічної літератури є насиченість тексту спеціальними термінами та словосполученнями. За визначенням С. Тер-Мінасової, терміни виражають поняття наукового спрямування і властиві лише конкретній галузі науки і техніки. В лінгвістичному аспекті терміни, як і інші слова мови, мають явище багатозначності. В деяких випадках один і той же термін має різні значення в межах різних наук. Наприклад, у машинобудуванні valve — клапан, а в радіотехніці - електронна лампа. Особливі труднощі для перекладу викликають випадки, коли один і той же термін має різне значення в залежності від приладу чи обладнання. Наприклад, термін key — ключ, шпилька, кнопка, перемикач та інші. Вирішальним при перекладі багатозначного терміна є контекст [62, с. 203].

Терміносистема мови перекладу є принципово неповторною, як і лексична система в цілому. Л. Борисова пов’язує це з такими причинами:

1) терміносистема є частиною лексичної системи національної мови, отже, вона в тій чи іншій мірі відображає її національно-культурну специфіку;

2) терміносистема відображає наочно-понятійну область знань у конкретній дисциплінарній сфері, яка також може відрізнятися в різних культурах;

3) терміносистема завжди динамічна, вона постійно змінюється як в системних відносинах між одиницями, так і відносно плану змісту окремої термінологічної одиниці [6, c. 176].

О. Зарівна відмічає, що питання про специфіку термінів і проблему їх перекладу завжди займало особливе місце в перекладознавстві. Якщо завдання перекладу — забезпечення еквівалентності текстів оригінала та перекладу, то при перекладі спеціальних текстів термінам слід приділяти особливу увагу: саме вони визначають інформаційний зміст спеціального тексту, будучи своєрідними ключами, що кодують спеціальну інформацію. Отже, питання про можливість досягнення еквівалентності при існуванні відмінності кодових одиниць найгостріше встає саме стосовно термінів [16, c. 99].

Характерною особливістю наукового-технічного стилю є його інформативність, логічність (строга послідовність, чіткий зв’язок між основною ідеєю та деталями), точність, об'єктивність, зрозумілість. Окремі тексти, які відносяться до цього стилю, можуть володіти цими характеристиками в більшій чи меншій мірі, однак всім таким текстам властива спеціальна лексика та терміни.

Обов’язковою умовою повноцінного перекладу науково-технічного простого терміну є повне розуміння його перекладачем. Механічне заучування термінів, без проникнення в їхню сутність, без знання самих явищ, процесів і механізмів, про які йдеться в оригіналі, може призвести до грубих помилок у перекладі.

Р. Проніна усі терміни за своєю будовою поділяє на прості: monitor — монітор, feeder — фідер; складні: clock-work — годинниковий механізм; терміни-словосполучення: earth fault — замикання на землю, circuit breaker — вимикач, автомат [54, c. 9].

У свою чергу, Г. Наконечна усі складні терміни та терміни-словосполучення за кількістю компонентів поділяє на однокомпонентні, а саме: multicarrier — багатофункціональний носій передачі даних, ultrasensor — ультрасенсор; двокомпонентні: прикметник + іменник: diffused-collector transistor — транзистор із дифузійним колектором; трикомпонентні або полікомпонентні: іменник + іменник + іменник: hook — collector transistor — транзистор із колекторною пасткою; прислівник + іменник + … + іменник: crossed-coincident microphone system — система об'єднаних мікрофонів; прикметник + іменник + … + іменник: magnetic cable-circuit cable — магнітна схема розміщення кабелів [47, c. 67].

Е. Скороходько вважає, що деякі прості терміни мови оригіналу та мови перекладу, що традиційно розглядаються як еквівалентні, є «відносними еквівалентами», тобто мають певні семантичні розбіжності, які реалізуються в різних сферах використання термінів. Розбіжності можуть бути незначними при перекладі тексту (що і дозволяє розглядати такі одиниці в двомовних словниках як еквівалентні), але в певному контексті можуть перешкоджати точності перекладу [60, с. 46].

Констатуючи диференційні семантичні ознаки, при перекладі науково-технічних простих термінів слід враховувати тип словника: у спеціальному термінологічному словнику дефініція терміна міститить більшу кількість диференційних семантичних ознак, ніж дефініція того ж терміна у словнику загальнолітературної мови.

Тому не можна не погодитися з думкою О. Баловнєвої про те, що головною умовою правильного перекладу простих науково-технічних термінів, тобто вибору потрібного слова з числа тих, що слугують для передавання терміном змісту поняття в різних його значеннях, є розуміння змісту тексту, знання явищ дійсності та їх назв. Тобто перекладач повинен бути ознайомленим із відповідною сферою науки чи техніки та володіти спеціальною термінологією [4, с. 80].

Певні семантичні розбіжності між термінами мови оригіналу та мови перекладу, як правило, викликані відмінностями в точному обсязі понять, у диференціації понять. По суті, їх можна розглядати як відмінності в мовній картині світу. Фундаментальні відмінності в термінологічних системах понять мови оригіналу та мови перекладу можуть реалізовуватися і при повній відсутності еквівалентів.

А. Коваленко визначає два етапи у процесі перекладу простого терміну: 1) це з’ясування значення терміну в контексті, 2) переклад значення рідною мовою [27, с. 257].

Перед тим як перекладати, термін необхідно розпізнати в тексті, відрізнити від елементів загальної лексики. Труднощі можуть виникнути, головним чином, із-за омонімії (між терміном та простим словом), внаслідок приписування звичайній чи фразеологічній одиниці - іноді «минулому терміну» — термінологічного статусу, а також у зв’язку з «прозорою» внутрішньою формою терміна. Прості англійські терміни не викликають таких труднощів при перекладі в порівнянні зі складними термінами та термінамисловосполученнями. Для перекладу простих термінів використовується значно менша кількість міжмовних трансформацій.

І. Алєксєєва зазначає, що головним прийомом перекладу англійських простих термінів українською мовою є переклад за допомогою лексичного еквіваленту, тобто передача постійної лексичної відповідності, яка точно співпадає зі значенням слова. Терміни, які мають еквіваленти у рідній мові, відіграють важливу роль при перекладі. Вони служать опорними пунктами у тексті, від них залежить розкриття значення інших слів, вони дають можливість з’ясувати характер тексту. Заміна термінів близькими по значенню словами недопустима [1, с. 167].

За словами В. Карабана, еквівалентні одиниці поділяються на одноеквівалентні (тобто, такі, що мають тільки один перекладацький відповідник) і багатоеквівалентні (тобто такі, що мають два або більше перекладних відповідників). Неоднозначні прості терміни мають декілька способів перекладу відповідно до кількості їхніх значень. Відповідник неоднозначного слова називається варіантним відповідником, який передає якесь одне значення слова вихідної мови, тобто є перекладним еквівалентом якогось одного лексико-семантичного варіанта багатозначного терміну. Варіантні відповідники можуть бути зафіксовані в перекладних словниках. Але трапляється так, що словники не містять деяких відповідників неоднозначного слова, тому у цих випадках перекладач спочатку повинен точно визначити, в якому значенні вжито багатозначний термін, а потім вже перекласти його [23, с. 19].

На думку В. Судовцева, найбільшу складність для перекладу представляють терміни-неологізми. Вони, як правило, не відображені в словниках. Особливо багато неологізмів серед фірмових назв, тобто назв тих чи інших виробів, які випускає фірма. Крім термінів, у технічних текстах особливе місце займають стереотипні слова й фрази (кліше). Кліше включають ідіоми, усталені вирази, набір готових фраз. Зрозуміло, що такі випадки можуть створювати серйозні проблеми для перекладача. Основна умова подолання цієї труднощі полягає у детальному аналізі описуваного явища і передачі його термінами, що вже є усталеними в науці. Актуальні наукові проблеми, найновіші технічні винаходи і відкриття висвітлюються у друкованих виданнях і, перш за все, у періодичних виданнях, до яких і повинен звертатися перекладач. Велику допомогу може надати тут консультація фахівця у цій галузі. Спочатку необхідно точно встановити, у чому полягає описувана в іншомовному перекладі проблема і в чому полягають проблеми її викладу в перекладі. Як уже вказувалося, проблема може полягати в описі нових процесів або найновішої апаратури. Перекладач повинен уважно співставити всі випадки вживання нових термінів, які важко передаються засобами української мови, щоб із загального змісту тексту скласти чітке уявлення про описувану проблему [61, c. 97].