Гравюра стародруків

Гравюра стародруків

Практична робота студентки ІІІ курсу грн. № 15 спец. «народна хореографія «Ольхової Катерини із предмета «Історія образотворчого мистецтва «.

Луганський коледж культури та мистецтв (відділення культури) Луганськ 1999.

Українська графіка бере свій вухо із глибини віків. Поява рукописної книжки на Київській Русі в XI—XII ст. дала плідний грунт для розвитку книжкової графіки. Художники оздоблювали книжку орнаментальними заставками, вигадливими заголовними літерами (ініціалами), сторінковими ілюстраціями (мініатюрами), а також численними дрібними малюнками на берегах сторінок.

Найдавнішими витворами книжкової графіки, що збереглися до нашого години, є книжки XI—XII ст.: «Остромирове Євангеліє» (1056—1057), «Ізборник Святослава» (1073), «Трірський псалтир» (чи «Кодекс Гертруди»; 1078—1087), «Юр «ївське Євангеліє» (1120—1128) та «Добрилове Євангеліє» (1164).

«Остромирове Євангеліє» було б виконане київським дяком Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира — родича князя Ізяслава Ярославовича. Написане воно та на пергаменті вишуканим урочистим листом, так званим «статутом». Оздоблене видання орнаментальними заставками, великими ініціалами й трьома сторінковими ілюстраціями з зображенням євангелістів, орнаментальне обрамлення які близьке технікою до творів київської перегородчастої емалі."Остромирове Євангеліє" й на сьогодні залишається унікальним, неперевершеним твором книжкового мистецтва.

«Ізборник Святослава» містить з статтею повчального характеру різних церковних й світських авторів. Виконав його у Києві дяк Іван. Рукопис ілюстровано чотирма мініатюрами, серед які є цікавий груповий портрет родини князя Святослава Ярославовича. На берегах сторінок вміщено також цікаві малюнки, котрі нагадують знаки зодіаку.

«Кодекс Гертруди» («Трірський псалтир») написано на замовлення трірського архієпископа Ерберга. Належала книга дружині князя Ізяелава — Гертруді. Нині вон знаходиться в Чівідале, в північній Італії. Серед латинського тексту цого псалтиря вміщено мініатюри із портретами князя Ярополка Ізяславича, його матері та дружини Ірини.

У мініатюрах «Трірського псалтиря» помітне поєднання русько-візантійських й романських форм. Є здогади, що над мініатюрами працювало кілька художників. Графіка рукописної книжки XII ст. позначена тяжінням авторів до більшої самобутності. Видатними пам «ятками цого періоду є дві книги—"Юр «ївське Євангеліє» (1120—1128), виконане Федором Угринцем для Новгородського Юр ївського монастиря, та «Добрилове Євангеліє» (1164), написане, очевидно, на Волині, дяком Костянтином (у світі Добрилом). Своїм оздобленням «Юр «ївське Євангеліє» вирізняється серед інших рукописів. Усі заголовні Літери в ньому виконані контуром одною лише фарбою — кіновар ю. Зберігаючи єдність стилю в оздобленні книжки, художник із великою винахідливістю знаходить все нові і нові форми в композиції кожної заголовної Літери (а й у книзі 65), вплітає в орнаментику заставок та ініціалів зображення тварин, птахів та кумедних постатей людей. У малюнках обдарованого ілюстратора «Добрилового Євангелія» однакова схема композицій. Постаті євангелістів уміщені в квадрати із орнаментованих рам у вигляді колон, завершених великими банями.

У способі виконання композицій поєднуються декоративні й суто графічні елементи. Скупий, сміливий малюнок виявляє лише основне, без зайвих подробиць. Зображення мають лінійно-площинний орнаментальний характер, в якому відчутний вплив народного ужиткового мистецтва.

У книжковій графіці пам «яток XI—XII ст. знайшли вияв самобутні риси творчости майстрів Київської Русі, стильові ознаки давньоруського мистецтва — величність у вирішенні композиції і умовно-площинне зображення. Звичайно, у названих пам ятках помітні і індивідуальні особливості творчости шкірного із авторів. Алі разом смердоті дають нам уявлення про характер й стиль мистецтва Київської Русі, оскільки книжкова мініатюра і орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопису, фрески, мозаїки, декоративно-ужиткового мистецтва.

В ілюстраціях «Оршанського Євангелія» другої половини XIII ст. намічається більша увага до образу людини. Художник зосередився на виявленні психологічних рис євангеліста й меншої ролі надав орнаментальним мотивам.

Блискучому розвиткові книжкового мистецтва Київської Русі було б завдано тяжкого удару монголо-татарською навалою в середині XIII ст., коли було б знищено багато рукописних книжок. З іншого боці, укра-їнські землі були загарбані в XIV ст. сусідніми феодальними державами. У тяжких умовах боротьби проти загарбників українському народові доводилося відстоювати, зберігати й хоч повільно, та усе ж таки розвивати свою культуру. Мистецтво прагнуло виховувати люди велич духу, патріотизм й мужність. У книжкових мініатюрах спостерігається близькість до композиційних прийомів фрескового малярства, в якому посилювалася увага до людської особи.

Свідками високохудожнього, професійного книжкового мистецтва тихий часів є «Бесіди Григорія Богослова» (XIII ст.), «Хроніка Георгія Амартола» (поч. XIV ст.), «Галицьке Євангеліє» (XIII—XIV ст.) та «Київський псалтир» (1397).

Невеликого формату «Галицьке Євангеліє» ілюстроване чотирма традиційними за схемою сторінковими мініатюрами, виконаними в монументальної стилі, із розкішно орнаментованим архітектурним обрамленням. Увага художника зосереджена на пластичному виконанні, відтворенні психологічної характеристики персонажів, матеріальності предметів. Приваблює краса малюнків, надто ж їхні колористики, побудованої на делікатних сполученнях коричнево-фіолетових, світло-зелених відтінків, оживлених плямами кіноварі і золота.

«Київський псалтир», переписаний київським протодияконом Спиридоном на замовлення єпископа Михаїла, виконаний красивим уставним листом й оздоблений численними сторінковими (близько 300) малюнками на берегах. Серед них поряд із канонічними зображеннями із іконописними сюжетами є і побутові композиції, зображення свійських тварин, птахів, пейзажні та алегоричні композиції. Весь цикл малюнків, тісно заговорили українською у «язаний із мистецькими традиціями Києва, із графікою «Остромирового Євангелія» та «Ізборника Святослава», а також із мистецтвом перегородчастої емалі. Досить помітно і ті, що автор малюнків був добро ознайомлений із візантійськими творами, тому у нього трапляється багато алегоричних композицій. Втім, можливо, взірцем йому служив візантійський оригінал. Обдарований колорист, він вдається до соковитих, яскравих барв, прорисовує зображення витонченими штрихами золота, що притаманно київського іконопису. Зберігаючи традиції XI—XIII ст., художник водночас вносити у канонічні релігійні сюжети світські елементи.

Незважаючи на тяжкі часи боротьби українського народу із іноземними загарбниками у XIV—XV ст., мистецтво рукописної книжки все-таки, не припиняло розвитку. Особливо багатою й різноманітною стає орнаментика заставок та ініціалів. Вони компонуються на основі рослинних, тератологічних (звіриних) та вигадливо сплетених геометричних елементів — плетінки.

Наприкінці XV — у першій половині XVI ст., великі соціальних й національних визвольних рухів українського народу, зростання національної свідомості, розвитку культури, тяжіння до освіти, збільшується і попит на книгу.

Для виготовлення великої кількості рукописів, крім коштовного пергаменту, тепер застосовується папір як значно дешевший матеріал. У художньому оздобленні поряд із темперою використовують акварель, що добро сприймається папером. Внаслідок прискорення процесу писання книжок лист набуває невеликого нахилу, стає менш урочистим, ніж «статут», але й по-своєму також красивим. Так із явилося «півуставне» письмо.

У заголовках тексту широко вживається декоративною в’язь. Композиція заставок та ініціалів збагачується мотивами контурної плетінки, котра малюнком нагадує плетені чи ткані побутові вироби. Широко вживається плетінчаста циркулярна орнаментика. Вигадливі сплетення між собою контурних кілець у вигляді вісімок утворюють різноманітні геометричні фігури: ромбики, квадрати, трикутники, півкільця, хрестики і інші форми, котрі потім ілюмінуються соковитими фарбами.

Крім того, плетінка заставок часто поєднується із елементами рослинної орнаментики, котра все частіше проникає в книжкове оздоблення. Починаючи від заставки чи ініціалу, рослинний орнамент розвивається вниз по березі сторінки і обрамлює весь рукописний текст чи мініатюру. Це надає сторінці ошатного вигляду і робить її оригінальним витвором книжкової графіки.

Чудовими взірцями книжкового мистецтва XVI ст. є «Служебник» та Євангелія, оздоблені обдарованим художником першої половини XVI ст. Андрійчиним. Та особливо вславилося «Пересопницьке Євангеліє» (1556—1561), виконане Михайлом Васильовичем із села Пересопниця на Волині.

У цих книгах, крім заставок та ініціалів, вирішених у формі традиційного орнаменту, є і сторінкові ілюстрації з зображенням євангелістів. Кожна ілюстрація обрамлена пишним рослинним орнаментом, у формах якого присутні елементи ренесансного мистецтва. На зображеннях євангелістів художники прагнуть до вираження матеріальності, зберігаючи прийоми традиційної іконографії. Високий пафос визвольної боротьби українського народу 1648—1654 рр. проти польсько-шляхетської агресії спричинив піднесення національної культури і мистецтва. Графіка рукописної книжки XVI — XVII ст. досягає найвищого розвитку. Книжка набуває більшої декоративності, мальовничості. У композиції релігійного змісту все частіше вводяться сюжети світського характеру — місцевий пейзаж, архітектура, портрет, побутові сцени.

Вражає велике розмаїття в орнаментальному оздобленні книжки. Заставки і ініціали із комбінацій геометричного плетіння щедро доповнюються рослинним кольоровим орнаментом, який обрамляє всю сторінку довкола тексту. Розкішний рослинний орнамент домінує тепер в оздобленні рукописної книжки протягом всього години її існування. Незважаючи тих, що в середині XVI ст. в Україні виникло книгодрукування, рукописна книга не припинила свого існування. Вона продовжувала свій розвиток паралельно із друкованою книгою протягом всього XVII ст. й навіть у наступному столітті.

В оздобленні рукописів художники часто використовують копії із гравюр стародруків й виконують їхні у техніці малюнка пером із розкольоровкою аквареллю. Колись, ще на печатках книгодрукування, було б навпаки: гравери, наслідуючи орнаментику рукописів, перекладали її форми в гравюру на дереві.

В середині XVI ст. в Україні почало відновлюватися занепале книгодрукування. Вважають, що його начебто активізував московський першодрукар Іван Федоров, надрукувавши у Львові 1574 року «Апостола», «Граматику» та ще кілька книжок на Острозі, серед які кращим виданням був «Біблія» 1580 р. На основі багатої народної орнаментики російського й українського народів та кращих зразків тогочасного західноєвропейського книжкового мистецтва Федоров витворив свій стиль графіки, на який взорувався ряд тогочасних майстрів. Під опікою церкви та князів книгодрукування швидко розвивалося по всій Україні. Друкарні почали працювати у багатьох містах та при монастирях: друкарня львівського братства, дві друкарні — Федорова та Гедеона Балабана у Крилосі і Стрятині, друкарні в Острозі, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, Новгороді-Сіверському й особливо друкарня Києво-Печерської лаври, що розгорнула широку видавничу справу. Такому активному розвитку книгодрукування сприяла активізація визвольного й просвітительського руху проти посилення реакційних ідей із боці польської шляхти, котра намагалася ополячити і покатоличити Український народ, придушити його культуру. Умови віковічної соціальної й національно-визвольної боротьби українського народу вимагали посилення полемічних виступів проти католицизму та унії, що їхні силоміць насаджували на Україні католицьке духівництво та польська шляхта. Полемічна боротьба вимагала й своєрідної зброї — освіти. Це і було б однією із причин інтенсивного розвитку книгодрукування, а разом із тім й гравюри. Над оздобленням та ілюструванням книжок на Україні працює багато граверів.

Високим художнім рівнем відзначаються видання стрятинської та крилоської друкарень, видавничою діяльністю які керував один із найвидатніших діячів української культури XVII ст. Памво Беринда. Він був ученим-лексикографом, поетом, друкарем й гравером. Художня цінність орнаментального оздоблення та ілюстрацій стрятинських й крилоських видань настільки велика, що їхнього, як й графіку федоровських першодруків, широко наслідували усі укра-їнські друкарні. На друкарні Києво-Печерської лаври, що почала свою видавничу діяльність на основі стрятинської друкарні, гравюри останньої друкувалися протягом цілих століть.

З самого початку діяльності києво-печерської друкарні тут працює чималий колектив граверів, котрі помічають свої твори лише ініціалами: «Т. П.», «Т. Т.», «М. Т.», «Л. М.», «У. Р.», «До.», «Р.», «Л. Т.». Майстром складних розповідних композицій був монограміст «Т. П.» (може, Тимофій Петрович?). Цей майстер у своїх гравюрах вже відходить від Іконописних традицій площинної будови, компонує за ренесансними принципами, в просторі відповідно до перспективних планів. Пейзаж, архітектуру зображує так, аби малює із натури. Малюнок гравера «Т. Т.» более примітивний, але й привертає до собі увагу правдивістю, своєрідним світосприйманням, прагненням до найповнішої розповідності.

Для творчости київських граверів першої половини XVII ст. характерно ті, що смердоті не обмежуються лише релігійними сюжетами. Навіть біблійні ілюстрації смердоті насичують світськими сценами, взятими із місцевого народного побуту.

Гравер «Л. Т.» — майстер складних композицій, професійно володіє різцем. У своїх композиціях декоративного характеру широко використовує елементи ренесансного орнаменту; він вже знайомий зі стилем бароко, окремі сцени в своїх заставках та кінцівках замикає в барочні картуші.

У 20-х рр. XVII ст., Незважаючи на вузьке призначення книжкової гравюри як ілюстрації церковних книжок, вони усе ж таки трапляються мотиви години, що передував визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. У 1622 р. києво-печерською друкарнею був видана книга Касіяна Саковича «Вірші на жалосний льох… гетьмани Петра Сагайдачного». Вона був ілюстрована трьома світськими гравюрами. Серед них кінний Петра Сагайдачного, герб Війська Запорозького й сцена взяття запорожцями турецької фортеці Кафи (1616 р.) под дротом гетьмани. У цих гравюрах прославляється козацтво як збройна сила українського народу, що піднялася на захист батьківщини. На шкода, автор цих гравюр залишається невідомим.

У 40—50-х рр., навіть под годину національно-визвольної війни, друкарня Києво-Печерської лаври не припиняла роботи. Завдяки активній діяльності митрополита Петра Могили готувалися все нові і нові видання. В частности, ним був задумана гравірована «Біблія» — на зразок виданої в Німеччині Іваном Піскатором «Біблії для неписьменних», що складалася із п’ятисот гравюр на металі. Над гравюрами до київської «Біблії» працював один із кращих майстрів друкарні — Ілля. Беручи в основі композиції із німецького видання, він виконав 139 гравюр на дереві. З невідомих причин подальша робота припинилася і книга не був видана. Залишились й збереглися лише пробні відбитки із дощок Іллі, за якими можна оцінити його як майстра із щедрою фантазією. У 1655— 1658 рр. Ілля працював над гравюрами до «Патерика Печорського», надрукованого 1661 р. Ці гравюри стали вершиною творчости обдарованого і плодовитого художника. Якщо в гравюрах до «Біблії» він змушений був взоруватися на композиції німецьких майстрів та біблійні канони, то ілюстраціях до «Патерика Печерського» він повністю виявив свободу власної творчости й високу майстерність володіння різцем. Ілля був одним із провідних граверів першої половини XVII століття. За рокта своєї творчости спочатку у Львові, а й у Києві він виконав понад п’ятсот гравюр на дереві, насичених багатофігурними композиціями й розкішним орнаментом, в якому він із великим смаком поєднав рослинний орнамент із елементами ренесансного та барочного мистецтва.

В другій половині XVII—XVIII ст. настає небувалий розквіт українського граверства. Це був годину національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення, утвердження національної самосвідомості. Усі це давало велике натхнення українським митцям.

Пожвавлення релігійно-полемічної та культурно-освітньої діяльності сприяло розширенню книговидавничої справ. Крім Києва й Львова, працюють друкарні в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Почаєві.

Графічне оздоблення стародруків стає дедалі багатшим й розкішнішим. Особлива увага художників приділяється титульного аркушеві, композиція якого збагачується сюжетно-орнаментальними елементами та фронтиспісом, що друкувався на звороті титулу. Текст книжки щедро ілюструється сторінковими чи невеликими текстовими гравюрами й декорується сюжетно-орнаментальними заставками із гарною шрифтовою в’яззю, ініціалами, кінцівками та іншими декоративними елементами. Орнаментика книжкових прикрас завжди вигадливо компонується із елементами ренесансного та барочного мистецтва, яку було б співзвучне добі національного піднесення і стало органічною часткою української культури.

Наприкінці XVII — початку XVIII ст. у київській й чернігівській друкарнях працював у техніці гравюри на міді і офорті чималий колектив обдарованих художників, котрі своєю творчістю підняли українську різцеву гравюру на вищий щабель. Серед них, зокрема, були такі майстри різця, як Олександр й Леонтій Тарасовичі, котрі пройшли вишкіл у західноєвропейських майстрів, були добро обізнані із кращими досягненнями світової гравюри. Твори Тарасовичів, як й Інокентія Щирського, який працював одночасно із ними, виконані на рівні кращих світових взірців. До приїзду в Київ Про. Тарасевіч навчався в Аугсбурзі, живий деякий годину у білоруському містечку Глуську та Вільно, де виконував ілюстрації до різних видань, що друкувалися у Кракові, Вільно, Замості. Працював також над портретними гравюрами, серед які відомі портрет польського короля Яна Собеського, хорунжого Казимира Клоцького та митрополита Кипріяна Жоховського.

Ставши ченцем Києво-Печерської лаври, Про. Тарасович очолив лаврську друкарню, де працював над гравюрами переважно релігійного змісту, гравірував також портрети сучасників, у які прагнув до реалістичного відтворення моделі, виявлення її психологічного стану. Відомі його портрети Мелетія Вуяхевича, Лазаря Барановича й особливо майстерно виконаний портрет князя Василя Голіцина. Велика майстерність у володінні світлотіньовим моделюванням у виявленні об'єму, досконала вправність різця О. Тарасовича малі великий вплив на творчість його сучасників й граверів пізнішого часу.

Талановитим художником й обдарованим майстром книжкової ілюстрації та естампної гравюри був Леонтій Тарасович. Він також навчався в Аугсбурзі у відомих тоді граверів — братів Кіліанів. Працював у Вільно, Москві, Чернігові та Києві. Виконував ілюстрації до релігійних й світських книжок, портрети сучасників, панегірики та композиції на історичні тими. Серед його книжкових ілюстрацій високою художністю відзначаються гравюри до «Патерика Печорського» (1702) та «Нового заповіту» (1703). Вони далекі від канонів, вони багато реального життя. Зображені персонажі завжди наділені тонкою психологічною характеристикою, як, скажімо, образи Нестора Літописця та Ієремії Прозорливого в ілюстраціях до «Патерика Печорського». У чудових пейзажних фрагментах відтворено красу краєвидів Києва, Дніпра. Всі ці твори мають вправний малюнок, майстерно змодельовану світлотінь, досконалу техніку різця. Ілюстрації до «Патерика Печорського» неодноразово копіювалися в гравюрі на дереві і металі пізнішими майстрами протягом XVIII ст. й навіть у XIX ст. для перевидань. Л. Тарасович також плідно працював над композиціями панегіричного характеру, у які прославляв переможні дії українських військ над турками при взятті турецьких фортець Кизи-Кермена та Азова. У портретній творчости він, як й Про. Тарасевіч, працює в реалістичній манері.

У першій половині XVIII ст. графіка видань друкарні Києво-Печерської лаври був збагачена високохудожніми гравюрами на міді Аверкія Козачківського. Цей художник працював у стилі бароко, хоч у деяких його творах помітні передумови класицизму. Гравюри Козачківського мають складну композицію, смердоті сповнені експресії та динаміки рухів. Малюнок у нього сміливий, штрих упевнений, володіння світлотінню у виявленні форм упевнене.

Високого мистецького рівня гравюра на міді досягла у творчости видатного київського художника середини XVIII ст. Григорія Левицького. Він гравірував ілюстрації для релігійних й світських видань києво-печерської друкарні, плідно працював над естампною гравюрою, особливо над академічними тезами та подарунковими гравюрами великого розміру. Р. Левицький виконував багато гравюр орнаментально-декоративного характеру для Київської академії, із якою він мав творчі зв’язки. Гравюри Левицького відзначаються досконалістю, чистотою малюнка, м «якістю манери штрихування, майстерністю у відтворенні пластичних форм.

Велику увагу художник приділяє у своїх творах образу людини. У його складних композиціях помітне прагнення до урочистості, монументальності, барокової пишності. Художник завжди широко використовує у своїх композиціях різні символи, алегоричні та біблійні сюжети.

На початку XIX ст. українське графічне мистецтво вступає в новий етап свого розвитку. Внаслідок зростання антифеодального руху народних мас виникають нові революційно-демократичні ідеї, котрі впливають й на формування мистецтва. Провідне місце тепер займає станкова графіка, а ній на широку дорогу виходять побутовий та історичний жанр, пейзаж та портрет, котрі в період переважання церковних канонів лише частково існували в книжковій та естампній гравюрі. Збагачення художньої мови сприяло опануванню митцями нових графічних технік: торцевою гравюрою на дереві, автолітографією, офортом, акватинтою та «чорною манерою» (мец-цо-тинто), котрі із явилися в кінці XVIII — на початку XIX ст. В частности, торцева гравюра був винайдена 1771 р. англійським гравером-ілюстратором Томасом Б’юїком, що почав гравірувати штихелем на торці самшиту й легко домігся багатої тональності у відтворенні світлотіні, витонченості лінії.

Порівняно із трудомісткою гравюрою на металі, торцева гравюра на дереві стала доступнішою, й головне, її можна було б друкувати в книзі одночасно із текстом, як й обрізну гравюру. Великі вигоди нової техніки відразу полюбилися граверам, й невдовзі вон стала відомою в усьому світі. У українському книгодрукуванні торцева гравюра почала вживатися із початку XIX ст. Літографія був винайдена у кінці XVIII ст. пражанином Алоїзом Зенефельдером. На Україні вон стала відомою у 20-х рр. XIX ст. й відразу набула широкого розвитку.

Новим етапом у розвитку українського мистецтва графіки стала творчість Т. Шевченка. Учень славетного російського художника До. Брюллова в Петербурзькій академії, Шевченка засвоїв принципи високого професіоналізму й ставши видатним українським митцем.

У творчости Шевченка-художника значне місце займає графіка. Він багато працював у малюнку олівцем, пером, любити сепію, акварель. Надавав великого значення естампній графіці як найбільш доступному виду мистецтва для широких верств й сам працював багато в техніці офорту і акватинти.

Видатними графічними творами є серія офортів Т. Шевченка «Живописна Украйна» (1844), у якій художник відобразив історичне минуле і сучасний йому народний побут та красу природи України.

У рокта заслання в степах Казахстану Шевченка змальовував життя, і побут казахського народу. А у 1856—1857 рр. він виконав соціальне загострену серію малюнків «Притча про блудного сина». Таких композиціях, як «Кара шпіцрутенами», «Кара колодкою», «У в «язниці», він гостро засудив мерзенну російську солдатчину, розкрив драматизм людської трагедії.

Значне місце у графічній творчости Шевченка займає портрет. Він завжди прагнув до виявлення вдачі й внутрішнього світу людини. Саме такі його портрети М. Щепкіна, Ф. Бруні, Айри Олдріджа, Ф. Толстого, П. Клодта, сюїта автопортретів, в які розкрито глибоку душевну драму гнаного російським царатом, але й нескореного Кобзаря.

Ще студентом академії Шевченка проявивши свій талант й в книжковій графіці. У 1840 р. він виконав акварель «Марія» до поеми Про. Пушкіна «Полтава». У 1841 р. створив ілюстрацію до повісті М. Надєждіна «Сила волі», у тому ж році — ілюстрацію «Знахар» до однойменного твору Р. Квітки-Основ яненка, що був відтворена ксилографією у книзі Про. П. Башуцького «Наші, списані з натури російськими» (1842). Він перший створив ілюстрацію до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (1842), виконав сепії до власних співаємо «Сліпа» та «Невольник».

У цей ж період Шевченка ілюстрував книжку М. Польового «Історія Суворова» (1843) та виконав 12 портретів доти самого автора «Росіяни полководці» (1844), котрі були переведені в гравюру на металі англійським гравером Джоном Енрі Робінсоном й надруковані в Лондоні. Відома ще одна його ілюстрація до трагедії Шекспіра «Король Лір».

В останні рокта своєї творчости Шевченка захопився офортом й акватинтою. Він досяг у цих видах графіки великої майстерності, і стала однією із найкращих офортистів свого години і здобувши звання академіка гравюри.

Творчість Шевченка-графіка мала величезний вплив на подальший розвиток українського й російського графічного мистецтва. Про значення його як великого народного поета й художника для російського й українського мистецтва влучно й зворушливо сказавши російський художник Лев Жемчужников: «Вийшовши із простого народу, він не відвернувся від убозтва і голоти, навпаки — він й нас повернувши обличчям до народу, примусив полюбити його й співчувати його вболіванням. Він ішов попереду, вказуючи й чистоту слова, й чистоту думи, й чистоту життя» («Основа», 1861, 5 березня).

Видатними українськими графіками другої половини XIX — початку XX ст. були П. Мартинович й Про. Сластьон, котрі разом навчалися в Петербурзькій академії. Повернувшись на батьківщину, смердоті працювали переважно у станковому малюнку і книжковій ілюстрації. Подорожуючи разом по селах Полтавщини, Мартинович й Сластьон змальовували краєвиди й портрети селян, кобзарів. За свої малюнки олівцем ще в академії Мартинович завжди одержував найвищі оцінки й нагороди. Виявляючи байдужість до програмних завдань академії на сюжети античної міфології та Біблії, Мартинович вже тоді почав працювати над ілюстраціями до «Енеїди» І. Котляревського. Героями його композицій були українці, його земляки — полтавчани. Малював він також ілюстрації до «Гайдамаків» Т. Шевченка, до українських пісень.

Ідейним наставником студента Мартиновича в розробленні народної тематики був видатний російський художник І. Крамськой. Він високо цінував талант молодого художника й покладав на нього великі надії. У 1881 р. Мартинович залишив академію й повернувся на батьківщину, в Костянтиноград. Тут він працює над галереєю портретів селян Полтавщини, що стає вершиною його творчости і визначним явищем в українському мистецтві. Велику мистецьку цінність мають його портрети П. Тарасенка із Кирилівки, Про. Бурштримихи із Добреньок, М. Довгого із Шаблинівки, І. Крюку із Лохвиці, Ф. Мигаля та Я. Кричка із Вереміївки та ін. У своїх портретах Мартинович прагнув передати шляхетність й почуття власної гідності сільської людини. Крім портретів, Мартинович виконав багато пейзажів й жанрових малюнків олівцем. Він малював вереміївські ярмарки, хати і подвір'я, стародавні дерев’яні споруди Полтавщини, інтер'єри.

Мартинович уславився як великий майстер малюнка олівцем. Передаючи світлотіньові ефекти та виявляючи форму, він умів гранично використати багатство тонової градації італійського олівця. Про. Сластьон у своїх спогадах про Мартиновича писавши: «Де він провів олівцем, внизу не треба поправляти малюнок, відразу виходить закінчення». Вереміївські малюнки були, по суті, останніми у творчости Мартиновича. Тяжка психічна зернятко, що розпочалася ще в Петербурзі, все понад і понад підточувала здоровий я художника. Він хотів продовжувати працювати, але й сили його згасали. Йому ще вдалося 1903 р. виставити свої малюнки у Полтаві на виставці, влаштованій із нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському.

У 1870-х рр. почав працювати над ілюстраціями до «Гайдамаків» Т. Шевченка Про. Сластьон. Майстерне володіння малюнком й світлотінню дало можливість йому вдало розв’язати композиції, сповнені складної динаміки, й із великою повнотою відтворити образи героїв поеми, передати пафос народного повстання, трагедійність, якими насичена геніальна поема. Закінчивши Академію мистецтв 1882 р., Сластьон повернувся в Україну. Працюючи в Миргородській художньо-промисловій школі, він разом із Мартиновичем продовжував мандрівки по селах й містах Полтавщини, де знайомився із кобзарями, малював їхні портрети, записував пісня й думи. Так він зібрав близько сорока портретів кобзарів. Для шкірного із них він знайшов оригінальну композицію. Виконано їхні пером, олівцем, із розмивкою туші та білилом.

О.Сластьон мав задум виконати також серію ілюстрацій до історичних пісень та народних дум. Відома одна його ілюстрація—"Дума про смерть козака-бандуриста" (1897).

Художник й архітектор У. Кричевський знайшов своєрідне графічне вирішення книжкової обкладинки, яку відразу зайняло чільне місце в українській графіці початку століття. Вміле застосування народного орнаменту, майстерна й вишукана композиція шрифтового заголовка обкладинки книжки — характерні риси його графіки.

Високої майстерності в оформленні і ілюструванні книжки досяг Р. Нарбут. Відчуваючи архітектоніку книжки як цілий організм, уміло поєднуючи малюнок із текстом, він створив неповторні взірці книжкового оформлення. Дбаючи про відродження друкарського мистецтва, художник згуртував навколо собі групу молодих графіків, яким передавав своє мистецтво. Поєднання елементів народного мистецтва із рисами новітніх художніх шукань, малюнки шрифтів на базі модернізації кирилиці і шрифтів українського бароко дістали широке застосування у нарбутівському книжковому оформленні й наслідувались його учнями.

Українській станковій графіці початку XX ст. притаманна розмаїтість пошуків. Виникнення нових видавництв, створення спеціальних літографічних майстерень, організація художніх товариств та навчальних мистецьких закладів дали змогу графікам працювати в різних графічних техніках — автолітографії, офорті, гравюрі на дереві та лінолеумі.

Організація художніх виставок у Києві, Одесі, Львові та інших великих містах спонукала частіше виступати із графічними творами не лише графіків, а і живописців.

Напрям пошуків майстрів української графіки визначався творчістю художників, що стояли традиціях українських митців минулого, західноєвропейської графіки. Надихала їхні творчість Т. Шевченка. Такі художники, як Про. Сластьон, М. Самокиш, М. Пимоненка, П. Левченко, М. Ткаченко, І. Бурячок, М. Яровий, М. та Про. Мурашки, До. Костенко, Про. Кульчицька, А. Манастирський, Про. Курилас, У. Зазамазці, До. Костанді, у своїй творчости розробляючи тими із життя народу, наснажувалися ідеями боротьби за національне Визволення українського народу.

Одночасно із рукописною книгою на Україні із середини XVI ст. почало розвиватися і книгодрукування. Своїм мистецьким оздобленням друкована книга майже повністю наслідувала графіку рукописної книжки. Перед початком тексту вживалися такі ж орнаментальні заставки, у центрі які часто вкомпоновувалися сюжетні сценки чи портрети святих. Заголовки розділів виконувалися красивою шрифтовою в’яззю, друкованою кіновар'ю чи суриком. Початкові Літери розділів — ініціали, а також кінцівки при закінченні розділів щедро декорувалися елементами рослинної й тератологічної орнаментики. Поруч із орнаментально-декоративним оздобленням у друкованій книзі застосовувалися композиційні ілюстрації. Виготовлялося багато текстових гравюр різного розміру.

Композиція орнаментальної архітектурної арки перших титулів «Острозької Біблії» (1581), виданої Іваном Федоровим, а також стрятинських й крилоських видань 1604 й 1606 р. стала схемою. Всі укра-їнські друкарні до кінця XVIII ст. дотримувалися її, немов змагаючись між собою в пишноті орнаментики і сюжетних композицій на титули своїх видань. Велика увага приділялася і сюжетним фронтиспісам, котрі компонувалися на зворотній сторінці титулу. Часто вміщувалися герби друкарень чи фундаторів видання як друкарська марка.

Якщо малюнок для рукописної книжки виконувався від руки безпосередньо на пергаментному чи паперовому аркуші, то тут для друкованої книжки його вирізували на дерев’яній дошці із груші, яблуні, липи чи горіха поздовжнього розпилу. Алі поздовжні волокна дошки перешкоджали змоги виконувати звичайним штихелем округлі й діагональні лінії й особливо перехресні штрихи. Волокна дошки лагодили опір рухові штихеля, кришилися і випадали зовсім. У такому разі лінії і штрихи обережно обрізали із обох боків кінчиком ножа. А проміжки між штрихами і незарисовані більші поля між лініями, котрі не повинні друкуватися, вибиралися спеціальними долотцями.

Такий спосіб називається обрізною гравюрою, чи дереворізом. На відміну від багатокольорових малюнків рукописної книжки, стародруки оздоблювалися лише чорно-білими гравюрами, інколи із деяким оживленням кіновар'ю чи суриком, й то заголовках та ініціалах. Алі віртуозно вирізаний штриховий й віддрукований на паперовій .сторінці стародруку малюнок справляє таке ж гарне враження, як й багатокольоровий малюнок рукописної книги.

У давнину були випадки розфарбовування гравюр різними кольорами, але й така техніка не прижилася. У орнаментальному оздобленні українських стародруків митці дотримувалися стилю видань Івана Федорова. Хоч смердоті вносили і багато нових елементів у композиції, проте впродовж трьох, століть в орнаментальній графіці стародруків панував федоровський стиль.

Після Івана Федорова до нас дійшло ім'я гравера стрятинської й крилоської друкарень Памва Беринди. Пізніше у великій друкарні Києво-Печерської лаври стали працювати багато цікавих граверів. Існували також відомі монастирські друкарні у Чернігові, Уневі та Почаєві. Крім того, у містах західної України книгодрукуванням займалися і невеликі мандрівні друкарні, а також друкарні Спиридона, Соболі та До. Ставровецького.

Друкарню при Єлецькому монастирі в Чернігові обслуговували чернігівські майстри З. Ялинський, І. Стрельбицький, Федір А., М. Синицький, Афанасій До. та ін.

У почаївській друкарні працювали Й. Гочемський, Ф. Стрельбицький, майстер «І. М.».

Завдяки тісним творчим зв язкам між українськими майстрами книжкової графіки виникла національна граверська школа. Незважаючи тих, що в процесі творчої роботи майстри користувалися зразками західноєвропейського мистецтва, все-таки їхнього творам притаманне національне забарвлення, зокрема у побутовій та історичній сюжетиці, в зображеннях вітчизняного пейзажу, архітектури.