Романтизм у Німеччині ХІХ століття

Романтизм в Німеччини ХІХ століття

Введение

Романтизм — це духовне рух переважають у всіх областях культури, насамперед у літературі, музиці, філософії, історичних науках тощо. До діячам романтизму відносять братів Шлегелей, Новалива, Шлейермахера, Шеллінга, Гельдерліна, Гофмана, Байрона, Гейне, Шуберта, Вагнера, Карлейла. Цей перелік можна значно расширить.

Визначити «романтизм» безвідносно форми його прояви (у літературі, музиці, філософії тощо.) дуже складно. Проте деякі елементи розуміння романтизму можна выделить:

1. Це, перш всього порив до свободи людського духу від сковывающих умов бытия.

2. Інтерес Вільгельма до з того що ще втілилося у житті як готових творів мистецтва, науки, природи. «Життєвий бродіння», процеси творчості - центрі уваги романтиков.

3. Романтики переживають «розірваність» життя жінок у сучасному їм суспільстві. Поняття, якими романтики описували статки, точно передають конфлікт за реальністю: «ностальгія» — бажання повернутися до стану спокою і цього щастя, колись втраченим, «пристрасть», «туга», «бажання» — зазвичай пов’язані з певним ідеалом життя, який романтики «відчувають», але з бажають не можуть точно сформулювати. Романтичний ідеал за задумом було бути сформульований раціонально. Цей ідеал є внутрішній світ людини. Цей ідеал завжди повністю невизначений, його не можна виставити на показ, навпаки, його прагнуть приховати від людей.

4. Чуттєвість ставиться вище розуму. Неодноразово декларується, що, художник глибше розуміє світ, ніж учений, оскільки користується синтетичним художнім чином, а учений ступеня суворої раціональністю мышления.

ГЕРМАНИЯ КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XIXВЕКА

У 1794 р. разом із публікацією «Наукоучения» на небокраї філософії піднімається зірка Фіхте. У 1975 р. Шіллер публікує знамениті «Листи про естетичному вихованні людини». Заявляє себе «романтичне» протягом у німецькій філософії й літератури. Новаліс, Фр. Л. Фон Гарденберг, пише «Гімни на ніч» (1797), «Учень в Саисе» (1798), «Християнство чи Європа» (1799). З’являються твори Людвіга Тику. Публікуються перші роботи Шеллінга, межі століть — в 1800 р. — увенчивающиеся «Системою трансцендентального ідеалізму». 1799 р. став важливим для німецький романтиків: Фр. Шлегель опублікував твір «Фрагменти», а Фр. Шлейермахер — «Промови про релігії до освічених людям, її котрі зневажають». Для історичної ситуації кінця 80-х XVII- початку XIXвв. головним питанням, як відомо, було ставлення німців до французької революції, Ще французької революції культура Європи — зокрема, література Німеччини — привертала увагу до напруженості загострення соціальних протиріч, протиріч між індивідом і суспільством. Революція завершила формування тих поривів до свободи, які відтепер стали неперебутними особистісними орієнтаціями молодих философов.

Жагуче очікування змін сприяло з того що передова німецька інтелігенція побачила революції подія епохального значення, величезної перетворюючої сили, усвідомлення об'єктивної історичної неминучості революції, широко распространившееся у німецькій культурі, значною мірою сприяло філософським пошукам закономірностей історичного процесу критиці дуже притаманних XVIIIв. Субъективистско-волюнтаристских підходів до истории.

У процесі розгортання подій мови у Франції різні групи і бідні верстви передовий німецької інтелігенції, спочатку одно натхнені революцією, починають розходитися поглядів, в оцінках французького досвіду. В одному полюсі виявилися, наприклад, дуже популярний в Німеччини поет Фрідріх Готліб Клопшток, яка сама брав особисту участь у французькій революції, і Георг Форстер, одне із ідейних натхненників Майнцской республіки. В іншому полюсі було багато людей німецькі інтелігенти, які подібно, скажімо, Шиллеоу підтвердили свою загалом високу оцінку змісту, сенсу революції мови у Франції, але водночас чітко й різко висловилися про неприйнятність їм таких її політичних методів, як репресії, терор проти інакодумців і инакодействующих. Однією з существеннейших пунктів розмежування стало, безсумнівно, ставлення до релігії, і французького Просвітництва, та французької революції. З тієї хвилини, коли загалом підтримувана німецькими письменниками й мислителями французька критика конкретних форм релігійності і офіційною політики, практики церковних інститутів перетворилися на непримиренний антиклерикалізм, тим більше атеїзм і переслідування релігії, — відразу ж у німецькій критичної думки зав’язалися вузли найгостріших розмежувань із досвідом революції" і з ідеями Просвітництва сусідньої Франції. І, звісно, що це головні лінії розмежування з тими співвітчизниками, які подібно Клопштоку чи Форстеру певною мірою підтримували ще й репресивні методи французької революции.

У наступній історичної ситуації (1806 — 1815) Німеччина переживала, мабуть, однією з найбільш динамічних і суперечливих епох своєї історії. Окупація, присутність наполеонівських військ створили суперечливий стан країни: з одного боку, завойовники штовхали Німеччину до курсу більш передових французьким державно-правовим зразкам. У цих умовах і розгорнулися давно назрілі, але проведених під дуже різнорідними соціальними впливами великі державні реформи. З з іншого боку, у народі, особливо до кінця цього періоду, прокинулись патріотичні почуття, антифранцузские настрої, почалося опір іноземному нашествию.

Німецькі філософи з різних причин (і оскільки реалістично вважали революцію у Німеччини кінця XVII- початок XIXвв. неможливою, і оскільки боялися крайнощів, жертв революції) підтримували скоріш ідею реформування, а чи не радикального революционизирования громадських порядків своєї країни, хоча бачили істотними недоліками окремих реформ наприклад тих, з допомогою що у умовах «французького гноблення» скасували кріпосне право і змінена законодавча система. Розвиток Фіхте, Шеллінга, Гегеля що тепер вже філософів відбувається, в такий спосіб, під час реформ. Можна сміливо сказати більше: реформатори, виховані на філософії Канта, тепер із зацікавленням прочитає і навіть надією придивляються до вітчизняної філософської мысли.

У листопаді 1817 р. у зв’язку з розширенням масштабів культурною політикою прусського держави за задуму Гарденберга і указом короля було створено керувати культурою спеціальне міністерство. Не випадково, що одержало назва «міністерства культів», бо верховенство в культурно-духовній області з суто німецькому зразком (оце суттєва відмінність від Франції!) все-таки вверялось релігії. Проте, це була соціально значуща, загалом історично прогресивна акція, свидетельствовавшая і розпочатої ширшим державної інституціоналізації діяльність у галузі культури, науки, освіти, релігії, і про демократизації культурно-освітніх процесів. У реформаторської діяльності прусського держав першої третини XIXв. в галузі культури були свої сильні, прогресивні сторони, і свої соціально-історичні ограниченности.

Німеччина, щоправда, набагато відставала революційної та наполеонівської Франції за глибиною і широті реформ. Проте Німеччина все-таки йшла за революційної Францією у низці культурно-реформационных, государственно-институционных заходів. Вплив форм, зразків, ідей, породжених французької революцією, у сфері німецької культури було обгрунтованим, цей вплив посилилося, стало безпосереднім під час французької окупації і зникло після падіння Наполеона. Підсвідомо воно відчулося й під час реакции.

Перші десятиліття XIXв. — час розквіту німецької класичної філософії, представленої, передусім роботами Фіхте, Шеллінга, Гегеля, але й німецьких романтиків. Трохи окремо стоїть творчість А. Шопенгауера, що у 1818 р. створив свій головний працю «Світ як воля і помилкове уявлення». Пізніше, в $ 20 — в 40-ві роки XIXв., як у Німеччини «змагаються» Гегель, Шеллинг, Шопенгауер, коли відразу після смерті Гегеля на арену думки починають виходити праві й ліві гегельянцы і Л. Феєрбах, коли з’являються перші роботи До. і Ф. Енгельса, — у культурі й філософії інших країнах з’являються нові соціально-політичні течії: соціалізм, позитивізм, анархізм. На початку 1950;х років позитивізм закріплює свої позиції з ролі однієї з головних філософських і соціологічних напрямів. Такі соціально-історичні рамки, у яких виникла розвивалася філософії другої половини XVII- у першій половині XIXвв., і навіть загальні контури й розвитку, взаємодії філософських идей.

Нині ми звернімося конкретнішого аналізу самого значного, що виникла у філософії цього періоду. А значним, безсумнівно, була німецька філософська думку, названа «німецької класичної філософією» через її всесвітньо-історичного значення. Але ми звернімося романтичному напрямку Німецької філософії. А що зрозуміти який вплив справила цей напрям на філософію необхідно звернутися до трудам філософів того времени.

ШЕГЕЛЬ ФРИДРИХ

Шлегель Фрідріх (1772 — 1829) — розглядає світ знає як процес нескінченного становлення, головна складова якому духовна діяльність. Світ як нескінченне пізнається філософією і мистецтвом. Мистецтво глибше проникає в сутність буття. Адже вся природа — цей мистецький твір вищого духу. Людина, передусім митець, творець дійсності. У творчості людина виявляє свої вищі сили.

Шлегель формує ідею неадекватності мислення, що пов’язаний причинно-наслідковими відносинами. Вийти за межі раціонального мислення та просунутися до розуміння буття допомагають гумор і іронія. Іронія — це механізм «выпрыгивания» розуму за кордону. Іронія і гумор показують відносність форм життя людського суспільства, їх обмеженість. Іронія розвінчує те, що пов’язані з побутом людей, відсталістю буття, класової і професійної обмеженістю мислення. Мислення багато в чому безсило. Те, що справді важливо задля розуміння, головні істини людства — невимовні раціонально і незбагненні. Іронія над власним пізнанням, його безсиллям, схильністю до ілюзіям допомагає пом’якшити неможливість задовольнити пристрасть до пізнання світових ідеалів. Життя вышучивает тих, хто їй противиться і розуміє життєвої гри.

НОВАЛИС

Новаліс (1772 — 1801) — стверджує, що естетика (філософське вчення про красу) є шлях пізнання людини, суспільства з природою. Істина — це краса, «ніж поэтичнее, тим истеннее» — вважав Новали.

Поезія уловлює абсолютне повніше, ніж наука. Поезія веде істини, яка недосяжна насправді. Вкрай велика в людської культурі роль християнства, який зміг пояснити сенс усього життя і смерть людини. Головний предмет філософії і мистецтва — наш власний «Я». Світ є результатом творчості нашого «Я» і «Божественного». Усе світі є результат контакту духів. Дух — абсолютне властвующее початок мира.

ШЛЕЙЕРМАХЕР ФРИДРИХ

Шлейермахер (1768 — 1834) романтично розуміє релігію як ставлення чоловіки й Загального. На цій посаді релігія спирається на інтуїцію людини, її почуття нескінченного. Релігія має величезну моральну, політичну, соціальну цінність. Раціональна думку зводила релігію або до теоретичним уявленням Бога, устрої світу, моралі, або до області практичної моралі, заповідей, норм поведінки людей життя і коштів досягнення «життя вічної» по смерті. Шлейермахер ж вважали, що релігія — ні те ні інший і перестав бути сукупністю зазначених елементів. Релігія — цей стан людського сознания.

Переклади праць Платона підштовхнули Шлейермахера до проблем філософської герменевтики (тоді - науки про правильному тлумаченні текстів). Шлейермахер переходить проблеми тлумачення текстів до проблеми тлумачення всієї культури людства і його історії з розгляду об'єктів творчості людського духу. Шлейермахер вперше свідчить, що проблему розуміння завжди є у життя людини і в суспільстві. Розуміння є основою людського освіти, бо вона пов’язані з говорінням, промовою. Вчиться говорити — отже одночасно вчитися розуміти. Мистецтво розуміння (герменевтика) необхідна завжди, людина має опанувати технікою понимания.

ГЕЛЬДЕРЛИН ФРИДРИХ

Гельдерлін Фрідріх (1770 — 1843) — оспівує природу, красу та поезію. Людина відчуває свою причетність до «Безмежного — Єдиному». Знання людини як і нескінченно, як і природа. Тут Гельдерлін висуває ідею нескінченного розвитку та філософії. Ідею нову, оскільки тодішні філософські системи (Канта, Фіхте) претендували на завершеність і викінченості, Гельдерлін сприймає світ знає як втілення і реалное вираз краси, тобто. естетично. Краса є сутність світу і форма його існування. Справжня філософія — це «метафізика краси». Філософ — хоча б поет (і навпаки) бо лише у мистецькому сприйнятті світ розкривається у свою єдність. Світ ідеальний і той реальний, нескінченний і кінцевий одночасно. Світ розпадається на фізичний і, але єдиний в красоте.

Оскільки ми торкнулися теми поезії у філософії він обов’язково сказати про такий поета як Йоганн Фольфганг Гете. Отже як є справжнім продовжувачем романтизму перенесеного в поэзию.

ИОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЁТЕ

Видатна роль Гете у культурі й філософії загальновизнано. Гете справді став головною їх постаттю літературного руху «Бурі й натиску» 70 — 80-х, і потім великий поет, письменник, учений, мислитель завжди опинявся у центрі німецької культуры.

До 1794 р. належить знаменна подія життя Гете (1749 — 1832) — знайомство і дружба з Шиллером. Те була дружба двох геніїв німецького духу, дружба-спор. У 1797 р., під час дискусій з Шиллером, Гете написав статтю «Про епічної м драматичної поезії». Дуже важливими те, що творчо спілкувався Шіллера і Гете стосувалося як літератури. Шіллер тоді захоплювався Кантом, з Гете він вів дискусії щодо кантовской, і потім і фихтевской, шеллинговской, гегелівській философии.

Ставлення Гете до філософії і філософам по своїй зовнішній формі дуже суперечливо. З одного боку, що правильне підкреслюють дослідники, Гете нерідко дистанціювався від філософії, часто понад близька позиція здорового людського розуму, ніж філософської спекуляції, він цурався абстрактного філософського рассуждательства, відірваного із дійсністю. У цьому вся полягала одна з різниці між Гете і Шиллером, зануреним в кантовську философию.

З іншого боку, сам Гете як ні чужий філософії, але, вивчаючи твори видатних філософів минулого й своєї епохи, зовсім по-фаховому судив про їхнє ідеях. Але його завжди цікавив дух тій чи іншій філософської системи, ніж літера відповідних текстів. Гете як б «воспарял» над обмеженнями і ограниченностями філософських навчань і систем, осягаючи, котрий іноді запозичуючи найцінніше, цікаве, осягаючи, інколи ж та запозичаючи найцінніше, цікаве, плодотворное.

Філософські йди самого Гете — це втім, не тільки й й не так його полеміка з філософами своєї епохи, скільки філософський зміст таких видатних творів, як «Фауст», як філософська лірика, і философско-эстетические ідеї, й твори. У естетиці він, починаючи від своїх творів, пристрасно я виступав проти застарілих художніх канонів за новаторство мистецтво. Разом про те, заклик до новаторства парадоксальним, але органічним чином поєднувався у Гете з поклонінням античним ідеалам краси, було взагалі дуже характерне для культу античності, якому віддали данина багато видатні діячі німецької культури — Винкельман, Шіллер, романтики, особливо Гельдерлін, Гегель і др.

Творчу діяльність він, з одного боку, будував до природи — зокрема до природними задаткам людини. Природа — передумова і грандіозна майстерня творчості. З іншого боку, творчість — вищий прояв активності духу, який може з'єднувати то, що роз'єднаний розсіяна в природе.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Романтичне направлення у літературі різних країн XVIII- XIXвв. — це досить потужна, хоч і різнорідне, різноспрямований протягом, яка мала значний вплив на філософію і часто перетиналося з ним. Імена попередніх німецьких романтиків вже називалися. Необхідно згадати про пізніших авторів — Э.Т. А. Гофмане і Г. Гейне, зазвичай також що відносяться до романтичної «школі» у літературі і философии.

Філософське значення німецького романтизму в найбільшою мірою визначається інтересом письменників, поетів-романтиків до питанням філософії історії, до соціально-політичним проблемам минулого й сучасності, до естетичним тем, до теорії та методам творчості, зокрема літератури. Найважливішим обставиною було участь романтиків в філософських дискусіях свого времени.

Список литературы

.

1. Історія Філософії - під ред. Проф. Н. В. Мотрошиловой «Греко-латинський кабінет» Москва 1998 г.

2. Історія Філософії - підручник для ВНЗ «Фенікс» Ростов — на — Дону 1999 г.

3. Р. М. Габитова. Філософія німецького романтизму Москва 1978 г.