Аксаков, Костянтин Сергійович

Аксаков, Костянтин Сергеевич

Аксаков, Костянтин Сергійович (1817−1860), російський публіцист, критик, поет, історик, мовознавець, одне із ідеологів слов’янофільства.

Сын С. Т. Аксакова, брат И. С. Аксакова.

Родился 29 березня (10 квітня) 1817 в с. Ново-Аксаково Бугурусланского повіту Оренбурзької губ. Дитячі роки провів у батьківських маєтках (зокрема. в с. Надёжино). З 1826 жив у Москві, в 1832—1935 навчався на словесному відділенні Московського університету (готувався у його пансіонаті М.П.Погодина). Входив в гурток Н. В. Станкевича; в московських салонах зблизився з М. В. Гоголем, М. С. Щепкиным, А. С. Хомяковым.

Образ патріархальної, «общинної» Русі, сакральний характеру історичної буття Росії і як його символ позначилися у статті Аксакова Семисотлетие Москви (1846), вірші Москві, драмі Звільнення Москви у 1612, (1848; заборонена після першу постановку Малим театром 14 грудня 1850). Виступав московському літературному й ученого збірнику (1846−1847), Московському збірнику (1852), в журналах «Москвитянин» (притягнутий як В.Г.Белинским), «Російська розмова».

С 1857 негласний редактор газети «Поголос», неодноразово эпатировавший своїми виступами в ній московську дворянську публіку (зокрема. статтею Публіка — народ. Досвід синонімів, де Аксаков так сказав про полуобразованном, на його думку, дворянстві: «Публіка бруд у золоті, у народі золото брудний»). Автор двох повістей у руслі поетики Е.Т. А. Гофмана (зокрема. Вальтер Эйзенберг. (Життя в мрії), Короткого історичного нарису земських соборів, статей росіян билинах, Мертві душі М. В. Гоголя, творах И. С. Тургенева, Ф. М. Достоевского та інших. (у своїй я виступав проти «петербурзької літератури» і особливо натуральної школи, чия «роздоллям посередності»).

Из поетичних творів Аксакова, котрі культивують стійкі романтичні мотиви «природи» і «святої поезії», широкого розголосу набула вірш Мій Марихен так вже малий, текст якого (зі змінами) покладено із музикою П. И. Чайковским (Дитяча пісенька. Мій Лизочек). Відомі переклади Аксакова (зокрема. з И. В. Гёте, Ф. Шіллера, А. Міцкевича), кілька драматургічних дослідів (зокрема. пародія Олег під Константинополем, 1834−1839, птд. вид. 1858), публіцистичні огляди російської літератури, зокрема. сучасної, і навіть статті Про древньому побут слов’ян загалом і в росіян особливо (1852), Ще кілька слів про російському погляді (1856), записка царю Олександру II Про внутрішнє стані Росії (1855, опубл. 1881), праці з російській граматиці.

Основной внесок Аксакова в слов’янофільське вчення — його суспільно-політична теорія і система естетичних поглядів. Общественно-исторические погляди цілком точно сформульовані в 1848 у статті Голос з господарів Москви, написаної під враженням революційних подій у Європі. Засуджуючи революцію і визнаючи її «досконалу чужість» Росії, Аксаков бачив у європейських бурях слідство свого роду політизації життя Заходу, «обоготворения уряду», концентрації громадських інтересів й переважно на сфері політики правила і місцевої влади. Православна ж. Росія, доводив Аксаков, ніколи не обоготворяла уряд і навіть дивилася на політичну влада як у «річ другорядна». Політичні партії і державні відносини взагалі, по Аксакову, мають російського народу другорядне значення, позаяк у силу історичної традиції, і особливостей національної вдачі справжні інтереси лежать повністю у сфері духовно-религиозной. Цією «недержавність» народу може гармонійно відповідати лише одне форма влади — православна самодержавна монархія. Відповідні ідеї Аксаков розвивав в адресованій Олександру II записці Про внутрішнє стані Росії (1855). Обстоюючи ідеал монархічній державності, Аксаков до того ж час різко критикував суспільно-політичну ситуації у самодержавної Росії, писав про «внутрішніх виразках» російського життя — кріпацькій право і корупції чиновників, засуджував «ярмо держави над землею», початок що було належить, з його думці, при Петра I.

Обосновывая своє розуміння його своєрідності російської історії, Аксаков звертався до дослідження літературно-історичних пам’яток, національний фольклор, висловлював ідею про відсутність в давніх слов’ян розвиненого родового ладу синапси і вирішальну роль у тому життя семейно-общинных відносин, писав про переважно мирному розвитку російської державності, критикував петровські реформи через те, що вони перервали органічне розвиток російського нашого суспільства та порушили вікову традицію взаємовідносин землі (народу) і місцевої влади (держави). Важливий елемент слов’янофільського вчення — концепція «землі» і «держави» грала істотну роль слов’янофільської критиці Заходу, служила обгрунтуванням особливого історичного шляху російського народу, яка воліє, по Аксакову, «шлях внутрішньої правди» (христианско-нравственное пристрій життя, втілене в селянської громаді) — «зовнішньої правді» (политическо-правовая організація суспільства західного типу). Аксаков був активним прибічником скасування кріпосного правничий та прагнув вивести необхідність реформи із принципів своєї теорії. Тож з концепцією «недержавність» пов’язана його ідея невід'ємних, суверенних народних прав (слова, думки, друку), що він вважав правами неполітичними і не підлягають юрисдикції держави: «Державі - необмежене право дії та прийняття закону, землі - підстави думки слова». У найближчому майбутньому цивільному устрої Росії, вважав Аксаков, формою співробітництва держави й народу мають стати земські собори, на яких представлені всі стану. У той самий час можливість конституційних обмежень самодержавства їм рішуче відхилялася: конституція — «здійснена неправду та лицемірство», республіка — «сама шкідлива урядова форма». Істотна частина творчого доробку Аксакова присвячена російської літератури. Відкидаючи однаково і концепцію «чистого мистецтва», і «натуралізм» (натуральну школу), він визнавав «народність» основним критерієм оцінки художньої творчості. Аксаков сподівався, що сучасна література, яка прийшла змінюють традиційному народної творчості, зрештою поступиться місце новому «синтетичному» мистецтву. У знаменитій гоголівської поемі він побачив прообраз такого мистецтва, наполягаючи у тому, що «епічне зміст одно пронизує і Мертві душі, й давні поеми Гомера.

Умер Аксаков на острові Занте (Греція) 7 (19) грудня 1860.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.