Германия після Другої світової війни та реформи Л.Эрхарда

Реформы Людовіка Ерхарда.

Людвіг Ерхард справедливо вважається батьком западаного німецького «економічного дива». У інших чотирьох повоєнних урядах ФРН, 14 років поспіль, він був міністром хозяйства.

«Біологічно покалічена, інтелектуально понівечена, морально знищена нація без продуктів харчування сировини, без діючої транспортної системи та чогось що стоїть валюти, нація, соціальна структура якої був масовим втечею і вигнанням, країна, де голод і переляк вбили надію». Так описував повоєнну Німеччину відомий публіцист Густав Штольпер.

Настільки емоційна оцінка виходила з реальних і моторошних цифрах: країна втратила четверту частину теренах колишнього рейха (на Сході), усе своє майно по закордонах, війною били зруйновані 20% промисловості, 40- транспорту, й чвертьжитловий фонд. Держави-переможниці ухвалили, що індустріальний рівень Німеччини має становити трохи більше половини від рівня 1938 року, навіщо розпочали демонтажу і вивезенню решти заводов (правда, у західних зонах це становило 8% потужностей, а радянської 45%).

Допомога надійшла звідти, звідки її чекали. 5 червня 1947 року у промови перед студентами Гарвардського університету держсекретар США Джордж Маршалл запропонував економічну програму відродження Европы («план Маршалла»), насампередЗахідній Німеччини. Як відомо, Сталін відмовився від такої допомоги як нашій країні, зв і півстоліття радянської окупаційної зоне.

У цілому нині західні зоны («Тризония») отримали по «плану Маршалла» сировини й продовольства на 1,8 мільярдами доларів, у межах «Програми відновлення Європи" — 1,3 мільярдів й на інших програмамще 235 мільйонів долларов.

Допомога ззовні зіграло роль. Однак у «Тризонии» як і панувала успадкована від нациского режиму система продуктових і промтоварних карток, адміністративного розподілу сировини, заморожених цін, і зарплати, держконтролю за експортом і валютой.

Пародорксально, але факт: в 1947;48 роках проти запровадження ринкового господарства за Західній Німеччини виступали як соціал-демократи і близькі до них профсоюзы (они обстоювали «соціалістичну економіку, а плановим керівництвом»), а й ХДС на чолі з майбутньому канцлером Аденауэром («Планирование і управління економікою буде зацікавлений у великих масштабах та тривалого время»).

Був потрібний різкий поштовх, щоб зрушити справу з мертвої точки. Їм стала грошова реформа. Її розробили американські фахівці з тісне співробітництво з групою экспертов-немцев, серед яких особливо виділявся Людвіг Эрхард.

18 червня 1948 року західні союзники сповістили СРСР і введення нової німецької валюти, і запропонували поширити в весь Берлін. Москва відмовилася, і відразу восточногерманский Емісійний банк випустив власну валюту для радянської зони оккупации.

На заході почався обмін вщент знецінених старих «рейс марок» налаштувалася на нові «німецькі марки» (DM). Кожен німець отримав 40 нових плюс 60 за здані 60 «рейс марок»; інші заощадження обмінювалися з розрахунку 100:5 (пізніше — 100:6,5), із квартплати та пенсій перерахунок йшов 1:1. Завдяки обраної схемою, багаті, що називається, поділилися з бідними, оскільки значної частини нажитого спекуляцією капіталу виявилася анулированой. Роботодавці отримали кредит у сумі 60 нових марок однієї занятого.

Грошова реформа явила собою «диво» Людвіга Ерхарда. Ось як звідси писали тоді визначні французькі економісти Жак Зюэфф і Андре Пьєтр: «Чорний ринок раптово зник. Вітрини вщерть наповнилися товарами, фабричні труби задиміли, але в вулицях заснували вантажівки. Всюди мертва тиша руїн продала місце галасу лад майданчиків. І хоч би як чудовий був розмах цього підйому, ще більше дивувала його раптовість. Він почався у всіх галузях. Економічною життя жінок у день валютної реформи нібито за удару дзвони… Ще за вечір доти німці безцільно тинялись містами, щоб із працею добути мізерну їжу. Наступного дня всі гадали у тому, щоб виробляти. Ввечері їх обличчя висловлювали безъисходность, але в ранок вся нація з надією дивилася у майбутнє. Тож немає сумнівів у цьому, що вирішальний підйом у німецької економіці розпочався з валютної реформы».

Одночасно Людвіг Ерхард визначив основи своєї теорії та практики. Його «соціальне ринкове господарство», заохочуючи приватну конкуренцію — й створюючи товарний достаток, одновременно (это дуже важливий: тому така економіка називається як «ринкової», а й «соціальної»!) — з допомогою прийнятого на вимогу Ерхарда закону попит і від пропозиційутримує ринок у певних кордонах, і зменшує його негативні наслідки для слабких громадських групп (безработный, малозабезпечені тощо.), і навіть для дотованих галузей (сільського господарства, гірничодобувної і суднобудівна промисловість). Що ж до конкуренції товаровиробника, то Ерхард скасував надмірну концентрацію виробництва, що, до речі, вирізняло Німеччини 20-х годов.

Не треба думати, що після ухвалення «плану Маршалла» та введення нової «німецьких марок» западногерманская економіка покотилася, як у автобану. Вже лютому 1950 року, усього за чотири місяці після створення ФРН, її збагнув криза: виробництво впала, число безробітних становила 13.5%. Причин було багато. Ефективність американської допомоги ще позначилося повною мірою, країна могла «перетравити» гігантське кількості беженцев (расходы на пристрій, і навіть про інвалідів війни спустошували держбюджет), у результаті половину всього імпорту становила продовольство, і попросити грошей бракувало навіть у ввезення необхідного сировини. Два роки ФРН довелося виплатити 3 мільярда марок Ізраїлю як відшкодування збитків, завданих збитків у роки нацизму. Податки на трудящих сягнули майже 32%.

І все-таки у жовтні 1953 року, коли Кондор Аденауер вдруге очолив кабінет, сам канцлер та її міністр господарства Ерхард своїми пріоритетами проголосили: розвиток «соціальної ринкової економіки» з упором на до житлового будівництва і виробництво масового автомобіля. Ще двоє роки Людвіг Ерхард видав мою книжку «Добробут всім», де підкреслив: конкуренція є основою підйому промислового виробництва, а розрив багатими і «бідними повинен згладжувати як соціальної допомогою держави, і придбанням капіталу неімущими слоями.

На першому плані тут вийшла житлова проблему. Про 25% зруйнованого війною житла, вже говорилося, але у більших містах цей шкоди становив 50%. Криза погіршили мільйони біженців. На його рішення на хід відпустили кошти федерації, земель і громад, куди до ФРН було побудовано 500 тисяч квартир, їх половина- «соціальних» (скромне житло, хоч і більш комфортабельні, ніж наші «хрущебы», і сдававшиеся за помірну плату малозабезпеченим сім'ям). Втім вже з 1960 року у ФРН відмовилися від державної розподілу житла: на той час загальна кількість квартир країни зросла з 10 до 16 мільйонів, перевищивши рівень 1939 року. Канцлер Аденауер (зрозуміло із подачі Ерхарда) оголосив перехід у ринку у цій області, але за суворому збереженні «соціального громадян на житлі і його оренду». Це означало, що, поряд продажем квартир і будинків у приватну власність і здаванням за високу плату людям, держава як раніше будуватиме «соціальне житло», здаючи його справді нуждающимся.

Що ж до автомобілі будівлі та курсі на «народний автомобіль» («фольцваген»), то тут успіхи були ще більше відчутні. Вже 1951 року концерн «Адам Опель АГ» випустив 250 тисяч машин, а «Фольцваген» виробляв по 1500 свої знамениті «жуків» ежедневно…

Людвіг Ерхард помер травні 1977 року в 81-му році життя. Цей син баварського торговця текстилем залишив себе найкращу пам’ять в Германии.