Освіта

Освіта.

Образование — процес засвоєння знань, навчання, просвітництво, і навіть сукупність знань, які є результатом систематичного навчання. Основний шлях здобуття освіти — навчання у системі різних навчальних закладів, у зв’язку з ніж заведено говорити про систему освіти. Крім системи освіти, істотну роль засвоєнні знань і інтелектуальному розвитку людини грає самообразование.

Построение системи освіти, як загального, і спеціального, визначається, зазвичай, соціально-політичними устремліннями суспільства та його ціннісними орієнтаціями. Зміст освіти, його, а також засоби навчання обумовлені вимогами у суспільному розвиткові, станом науки, техніки, культури, шкільного справи і педагогики.

В протягом багато часу (півстоліття) ми залишалося непорушним твердження, що тільки радянська школа може забезпечити учням всебічне і вони справді наукове освіту, що лише радянська система народної освіти державним характером школи всіх щаблів, загальністю і безоплатністю втілює послідовний демократизм, повне рівність всіх національностей, повне рівноправність чоловіків, і жінок на ставлення до навчання, наступність всіх його ланок єдиної системы.

Между тим реальне зниження рівня освіти у СРСР, втрата престижності школи дозволило останні роки дійти невтішного висновку про що триває і углубляющемся кризу народної освіти. Повністю одержавлена школа стала бюрократичним установою, функціонуючим в режимі однаковості, однодумності і единоначалия.

Государство отримує таку школу, яку вона хоче мати. Нинішнє неї зовсім на результат випадкового збігу обставин, а соціальне замовлення бюрократичної системи, якої всупереч традиційним деклараціям людина гармонійно розвинений непотрібен, тому що їм важко маніпулювати. Вимагаючи від школи, щоб він поставляла «робочої сили», система прирекла народне освіту на багаторічну селекцію, коли він войовнича сірість і агресивна бездарність зайняли ключові позиции.

Признано, нинішня радянська школа, що формує «гвинтиків» і ориентирующаяся створення певної усередненій особистості, дуже обмежує, якщо і виключає зовсім, саму можливість розвиватися учнів і об'єктивно веде до подрезанию інтелектуальних коренів нації. Безправ’я і соціальна апатія вчительства створили прецедент масового духовного відходу учнів від школы.

Школа — центральне ланка системи освіти — виявилася неготовою сприйняти ідеї перебудови і що залишається найконсервативнішої, політично відсталою і матеріально незаможної галуззю, якою володіє залишковий принцип. Розпочаті на четвертого року перебудови організаційні перестановки, упразднившие три союзних міністерства заради однієї комітету — з збереженням всієї нижчестоящої управлінської структури, за цілковитої розгубленості керівної науки, — поки малий, що змінили у житті школи, потребує не в реформі, а революційному перетворення. Що ж до горезвісної реформи школи 1983 року (останньої за часом), про ній фахівці висловилися промовисто: кожна наступна реформа чи реорганізація школи сприяла дедалі більшій дисбалансу, до розширеному тиражуванню помилок, і загострення шкільних проблем, до регресу системи освіти у целом.

Всесоюзный з'їзд працівників народної освіти, який відбувся у грудні 1988 року, проголосив корінну перебудову школи найнагальнішою завданням і потребою суспільства. Запропонована з'їзду конструктивна програма відновлення школи ставить своїм завданням допомогти кожному розвитку його здібностей до вищої позначки й оснащено всім дати рівні змогу отримання повноцінного образования.

Новая концепція загальної середньої освіти, як і програма безперервної освіти народу повинні докорінно змінити образ школи, затвердити принцип державно-громадського управління школою замість нинішнього замкнуто-ведомственного.

Если нашого суспільства серйозно й безповоротно стане на свої шлях революційних змін, вона може сформулювати новий замовлення для школи — виростити людину вільного, широко і МОЗ самостійно мислячого, здатного на інтелектуальний пошук і освоєння творчі рішення. Виконання такого замовлення зажадає рішучого розкріпачення школи, звільнення народного освіти — від панування керівного думки, инструкции.

Отказаться від орієнтації на «середнього» учня, позбутися від .єдиного стандарту навчальних установ і програм, домогтися найширшої диференціації у навчанні й забезпечити кожному демократичну волю виборі свого варіанта, дати можливість професійного і творчої самовизначення, а учневі - реальні стимули до навчання й, звісно, ризикнути витратити зазнала школа значно більше теперішніх сімох відсотків національного доходу — такі насущні завдання сьогоднішнього дня.

В школі, змісту та молодіжні організації освіти — доля перебудови. На з'їзді пролунало: досить залишити школу колишньої - з її авторитаризмом і лицемірством, казенним байдужістю до дитини, спалахами ворожості для її батькам — і шкільний конвеєр і надалі безупинно поставляти суспільству молодь з вадами у здоров’я, з застарілим безсистемним полузнанием, молодь, отлученную від праці, позбавлену політичної, моральної, демократичної та правової культури. Посилення ж нормативності і формалізму у сфері просвіти, догматизму і казенщини вчених неминуче приведуть до рівня освіти до небезпечної межі: молодь втратить будь-якої сподівання самоствердження, самовираження, самовдосконалення, в неї пропаде мету і сенс яких би не пішли позитивних мотивів до навчання, роботи, творчества.

Через гуманізацію і демократизацію до нової якості освіти — цей шлях перебудови школи визначив з'їзд. У основу діяльності системи управління народним освітою покладено нові принципи: не обмежувати, а допомагати, не забороняти, а спрямовувати, керувати, а чи не командувати. Та головне — створити такі економічні, правові норми й організаційні механізми, які зробили необоротним процес творчого відновлення народного образования.

«Образование — ця сама ефективне засіб, з допомогою якого держава формує людей за своєю подобою», — писав 1938 року М. Хальбвакс в передмові до «Еволюції педагогіки мови у Франції» Еміля Дюркгейма Крім простого визначення, у тому висловлюванні виражена конкретна позиція щодо відношення до утворенню відкладень і тієї особливій ролі, яку воно зіграло у західних суспільствах, і зокрема у Франции.

Этнологи неодноразово переконувалися у цьому, що освіта є способом прилучення до способу життя і образу дії суспільства, т. е. для її культурі у сенсі слова. Дитина, та був юнак або дівчина повинні підготуватися до тих станам і ролям, що у їх у дорослого життя. Найголовнішою кінцевою метою будь-який системи освіти служить відтворення; переважно традиційних товариств — африканських, індійських, меланезийских… — і навіть у наших старих селах, ця мета представляється єдиною. Культура тут передавалася шляхом прикладу, імітації жестів, прилучення до віруванням, а чи не під час уроків, проведених фахівцями. Громадська група передусім дбала про своє сталості: сталість своєї структури (суспільного устрою), своїх механізмів (економіки), самосвідомості (релігії, і культури у вузькому значенні). Такий тип освіти цілком відповідав вузькості і загальну стабільність груп, їх відносної замкнутості. Однак у результаті розширення, зовнішніх економічних зв’язків і прискорення внутрішніх змін у західному світі він поставили під. Виникло протиріччя між традиційним освітою, сприяло замкнутості груп, і необхідністю нового освіти, відкритого до сприйняття всього сучасного. Протиріччя загострилося одразу на порозі Нового часу: було завершено основні географічні відкриття, розвивалася по висхідній капіталістична економіка, релігію охопив криза. Рішення, хто був знайдено для виходу від цього протиріччя, характеризуються все більш зростаючим використанням школи, як адміністративної системи, організуючою обучение.

Классические століття нашої історії створили коледжі (це назва існувало й раніше, але відтепер набуло нового змісту) і маленькі школи, переважно міські. Керівники товариства більше бажали слідувати сформованій формальної традиції: монастирська школа і університет для духівництва; служба при дворі та армія для аристократії; пряме практичне навчання своїй справі для торговців і ремісників; і, нарешті, для маси селян — взаємодія сім'ї та села; всім — релігійна освіта, у принципі християнське, але з декотрими відхиленнями залежно від місця та часу. Ці керівники прагнули, з одного боку очистити і мало посилити релігійна освіта, яка передбачає виховання моральних принципів, а з іншого боку, формувати два різних типи людей, хто був необхідні, зі своїми погляду, для створення нового суспільного устрою: мислячу еліту (має вартість освіту), вирощену на кращих зразках христианизированной античної культури, інакше кажучи, класичних гуманітаріїв, і народ, свідомий свої релігійні і людські обов’язки. За часів першої індустріальної революції влада умів було значно сильніше влади вещей.

Но отримані результати надій не виправдали; нове суспільство занадто відрізнялася від того, заради чого трудилися педагоги. Громадські інститути, а педагогічні інституції особливості, завжди змінюються повільніше, ніж ідеї, й справи. Звідси хитання й рух навпомацки, якими був відзначений в XIX ст" особливо мови у Франції. Поступово знайшли рішення для еліти: класичні гуманітарні науки повинні відповідати вимогами індустрії і торгівлі; середня школа мала й не так навчити молодих певної професії, скільки своєчасно підготувати їх до будь-якого виду діяльності. Що ж до народу, то турботи уряду полягали в його політичному й ідеологічному окультуренню; йшлося, крім навчання читать-писать-считать, вихованням їх у дусі єдності нації, і із метою слід було боротися проти всіх видів культурної, релігійної і реконструкція місцевої відособленості. Жінки залишалися за рамками системи та користувалися тим, що могли всотати у собі загальної культури того становища, до котрої я принадлежали.

Сегодня ми є свідками краху цього підприємства. Утвердилася непредсказанная і, певне, непередбачувана модель суспільства: суспільство споживання, інформаційне суспільство (можливі й інші назви). Але правильно й те, що попередня система освіти у певної міри сприяла народженню нинішнього суспільства створенням загального базового рівня знань, ширшим відкритості до сприйняття світу й те водночас реверансів в бік науку й нової техніки замість справжнього прилучення до ній… Багато рушійні сили прогресу залишилися поза увагою педагогіки або ігнорувалися нею: нові засоби інформації (крім вміння читать-писать-считать), новий ідеал комфорту і матеріального добробуту, жага новацій, рискующая перетворитися на самоціль… У Америці, як у Європі, лунає критика низького рівня освіти і навіть зростання безграмотності, надто абстрактного характеру одержуваних знань, незнання реальностей у суспільному розвиткові - усе це на тлі безробіття й у першу чергу як серед молоді. Всемогутні сучасні системи освіти дедалі гіршим справляються зі своїм завданням: готувати хороших фахівців, адаптованих і здібних адаптуватися до нових умов, включених до системи перепідготовки з урахуванням безперервної освіти, людей, відкритих назустріч майбутньому; проте, і це потрібно визнати, не може вгадати, яким чи це буде майбутнє поза доступних для огляду періодів (кількох десятиліть, максимум полувека).

Но є велика небезпека те, що, виявивши хворобу і закликаючи для пошуку рятівних ліків, ми можемо спровокувати нові хвороби. Прагнучи пристосувати освіту до гаданому шлях розвитку суспільства, до його соціально-економічним механізмам, ми ризикуємо викликати на початку застійні явища, а згодом і дегуманизацию. Щоб нова політика освіти (ми її ще називають європейської) стала простим відбитком інтересів пануючій соціальної категорії - підприємців, — слід ясно бачити, перебуваючи у процесі становлення экономико-социально-культурный комплекс поступово підкоряє культуру економіці, чи, говорячи згрубша, підкоряє споживання на щонайширшому значенні (включаючи культуру) виробництву різноманітних благ (зокрема і культурных).

Нельзя відійти від питання: чи є утворення такої ж соціальної службою, як й інші? Не несе воно особливої функції, широко виходить за соціально-економічні рамки? Не чи має освіту зберегти знання про кращих досягненнях людства і шану чи з меншою мірою позначити орієнтири їх пошуку складному лабіринті наступності поколінь, і культур?

Список литературы

Морис Крубелье. Образование.