Дохристиянські вірування східних слов'ян

Дипломна робота на тему Дохристиянські вірування східних слов’ян Виконала Криштопа

Вступ В наш час — час повернення поваги до християнства таправославної церкви виникає цікавість до стародавньої історії, та дохристиянської релігії. Окрім того, зараз в наше життя повертається велика частина православної культури. Не винятковим є й те, що деякі сучасні культурні та суспільні діячі вважають, що релігія, гідне називатися релігією, з’явилася в нас тільки після прийняття християнства тисячу років тому. А до цього були лише варварська і примітивна культура.

Важливість вивчення обраної для дипломного дослідження теми «Дохристиянські вірування давніх слов’ян» полягає в тім, що стародавня релігія наших прадідів, яку деякі люди вважають забутою, продовжує жити до сьогоднішнього дня у наших повсякденних звичаях. Більшість з них відноситься до язичеських часів. В тому загадковому і незвичайно цікавому світі коріниться значна частина нашого сучасного менталітету. Окрім того, дана тема є важливою для розуміння формування східнослов'янського світогляду.

Актуальність теми по дослідженню будь-якого з аспектів язичества стародавніх слов’ян в наш час полягає в тому, що постійно поповнюються археологічні матеріали, які дозволяють по-новому поглянути на окремі сталі точки зору, а з використанням нових підходів і методик — змінити окремі висновки щодо ідеології наших предків у додержавний і ранньодержавний час.

Було б неповним та незрозумілим подальше розглядання обраної теми без короткого екскурсу в історію східних слов’ян, без чого неможливе розуміння всієї глибини процесу формування релігійних уявлень наших предків та відображення релігійних уявлень в повсякденному житті.

Початок першого тисячоліття до н.е. — це ранній період слов’янської історії, коли йшов процес формування праслов’янських племен, їх змішування з іншими народами, асиміляція, взаємовпливи. Початковий етап проходив на території, що обмежувалась Дніпром та верхів'ями Вісли, тобто частково співпадала з територією сучасної України. В середині І тис. н.е. відокремлюється східнослов'янський масив та розпочинаються процеси їх великого розселення слов’ян по теренах Південної та Західної Європи.

Десь в третій чверті І тисячоліття загальне ім'я «слов'яни» замінюється конкретними назвами племінних союзів. На теренах Східної Європи це: словени, кривичі, в’ятичі, радимичі, дреговичі, древляни, поляни і т.д. І вже на підставі об'єднання цих союзів племен, завдяки прогресивному соціально-економічному розвитку в кінці першого тисячоліття і відбувається утворення єдиної держави, що в літописі отримала назву Русь.

Так от, основою ідеології та внутрішнього світу східнослов'янських мешканців в додержавний час та на початку державотворення було язичество (багатобожжя). В сучасній науці під язичеством розуміють комплекс релігійних обрядів, вірувань, уявлень, які передували виникненню світових релігій — іудаїзму, християнства, магометанства, буддизму, які склали їхню основу. Вивчаючи язичество необхідно пам’ятати, що його розвиток опосередкований навколишнім світом і тогочасними суспільно-господарчими відносинами. Це твердження можна вважати нашим головним теоретико-методологічним постулатом.

Хронологічні межі нашого дослідження охоплюють практично все І тисячоліття н.е. — час, за який наші східнослов'янські предки пройшли шлях від зародження племен до створення держави.

Територіальні межі охоплюють всі слов’янські території Східної Європи — від Землі Новгородської на півночі, до Середнього Подніпров'я на півдні. Головним чином ми будемо використовувати матеріал з терен сучасної території України, однак будемо залучати і деякі матеріали сусідніх слов’янських територій — південних і західних слов’ян, народів Прибалтики, неслов’янського півдня Східної Європи, тощо.

Об'єктом дослідження виступає ранньосередньовічне суспільство Східної Європи, що знаходилося в процесі переходу від первісності до ранніх форм державності.

Предметом дослідження виступають релігійні уявлення та культова практика, що відобразилися в матеріальній культурі давніх слов’ян переддержавного часу.

Джерельна база нашого дослідження є різноманітною.

За основу ми беремо писемні джерела, що містяться в різноманітних літописах, переважно східнослов'янського походження. До них ми відносимо Повість временних літ, яка є основою всього давньоруського літописання. Найбільш необхідним для нас. з огляду на період, що розглядається в нашій роботі, є перший том двотомного академічного видання. Цікавим для тлумачення окремих положень давньослов’янської релігії є Іпатіївський літопис, що міститься у Повному зібранні руського літопису. Багато цінного з точки зору вивчення релігії давніх слов’ян міститься в праці митрополита Іларіона, який критикуючи язичництво («поганство» зо його термінологією) подає чимало важливого по нашій темі.

Серед писемних джерел слід виділити й ті, що були створені в різні часи і не слов’янами, але в них містяться відомості про давньослов’янські релігійні традиції. До них ми відносимо автора середини І тисячоліття Прокопія з Кесарії [58], візантійського імператора ІХ ст. Костянтина Порфірородного та арабського мандрівника Ахмеда ібн-Фадлана [28], що здійснив подорож по Східній Європі на початку Х ст.

Значною мірою висвітлення обраної теми пов’язано із археологічними джерелами, які дозволяють визначити матеріали (артефакти), які можуть слугувати доказом вірності тих чи інших положень писемних джерел. Опис вказаних джерел матеріальної культури міститься в багатьох спеціалізованих археологічних виданнях: монографіях, зводах пам’яток та окремих статтях. Багато археологічних матеріалів присутнє в роботі О.В. Арціховського, який багато років керував археологічною експедицією Новгорода. Чималий внесок в здобування й аналіз археологічних артефактів з релігії давніх слов’ян зробив український археолог І.СМ. Винокур, який є гідним послідовником видатного українського археолога В. В. Хвойка, що розкопав перше язичницьке капище на теренах півдня Східної Європи. Вважаємо за необхідне окремо відмітити останні дослідження Середньовічної археологічної експедиції ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, наслідком роботи якої стало вивчення нових, до сих часів невідомих явищ в ідеології сіверян.

Безумовно, дані писемних джерел та археології доповнюються аналізом фольклорно-етнографічних джерел. Саме вони дають безпосереднє уявлення про те, що пишеться в писемних джерелах та вірно інтерпретувати археологічні артефакти. В нашому дослідженні ми звертаємось до традиційної української етнографії, а також до збірок в яких містяться різноманітні міфи східнослов'янських народів.

В етнографічних працях збереглося чимало свідоцтв колишнього язичництва [21; 43; 53; 74]. Теж само можна сказати і про міфи, де згадуються божества різних рівнів та розповідається про обрядові дії щодо здійснення того чи іншого впливу на них [2; 5; 15; ].

Таким чином, слід констатувати, що дослідження обраної для нашого диплому теми може проводитися лише за умови комплексного використання різноманітних джерел.

Історіографія теми, як і всього вивчення давньослов’янського язичництва велика за обсягом та різноманітна. В нашому короткому огляді ми вважаємо за необхідне зупинитися на головних роботах, що можуть бути покладені в основу нашої роботи. Всі їх можна розподілити на групи за хронологічним принципом: дореволюційна література, дослідження радянських часів та сучасні (починаючи з 90-х років минулого століття. Ці групи відповідають і певним методичним засадам, що використовувалися дослідниками в кожному із виділених періодів. Якщо для дореволюційних (до 1917 р.) авторів характерною є описовість, або християнська критичність до язичництва, то в радянські часи (20-ті - 80-ті рр. ХХ ст.) роботи характеризуються значною аналітичністю та узагальненням, використанням археологічних джерел, але й атеїстичною упередженістю. Сучасні українські і російські науковці намагаються по-новому осмислити релігійні уявлення наших предків.

Серед дореволюційних робіт привертає увагу монографічне дослідження Є.В. Анічкова, який на підставі писемних джерел та давньоруських літературних творів відтворює картину язичництва у східних слов’ян та прийняття християнства на теренах Східної Європи. Це практично перше не теологічне, а наукове дослідження по нашій проблемі, і можна стверджувати, що дана праця відбиває рівень дореволюційної російської науки з означеного питання.

Боротьбі християнства з язичництвом присвячена робота В. М. Гальковського, в якій він обстоює точку зору про непростий шлях щодо затвердження православ’я на теренах східних слов’ян.

Рівень розвитку української історичної науки того ж часу виявляється в творах М. С. Грушевського. В своїх узагальнюючих працях з історії України він приділяє певну увагу слов’янським дохристиянським релігійним віруванням. Звичайно, що він в своїх висновках спирався на писемні джерела, практично не використовуючи археологічні джерела, що є взагалі характерним для науки ХІХ — початку ХХ ст.

Серед радянських дослідників найвеличнішою постаттю у дослідженні язичества є академік Б. О. Рибаков, перу якого належить чимало праць, серед яких вирізняються дві фундаментальні монографії [63; 64]. Більш ґрунтовних праць з історії язичеських вірувань до цього часу в сторичній літературі немає. Вивчення жодного з питань, яке пов’язане з ідеологією, звичаями, світоглядом або внутрішнім світом наших далеких предків неможливе без урахування означених монографій. Вони ще багато років будуть слугувати фундаментом вивчення язичницької релігії ранньосередньовічного населення Східної Європи.

Серед російських істориків-археологів радянського часу необхідно відмітити ще кілька визначних науковців, праці яких є основою сучасного розуміння давньослов’янської політеїстичної релігії: В. В. Седов, І.П. Русанова та Б. А. Тимощук.

Першій зі згаданих — В. В. Седов — є видатним славістом другої половини ХХ ст. Серед широкого кола питань, пов’язаних з історією давнього слов’янського суспільства, певні частини загальних праць, або окремі праці присвячені вивченню саме дохристиянським віруванням і культам, та їх проявам в археологічному матеріалі [67, с. 92−103; 68, с. 138−141; 69, с. 20−30; 71, с. 57−64; 72].

Яскраве і наукове плідне подружжя московських археологів Б. А. Тимощука і І.П. Русанової присвятили своє життя вивченню язичницьких святилищ південно-західного регіону слов’ян та Київської Русі. Тривалі археологічні розкопки дозволили їм не тільки дослідити цікаві артефакті й комплекси, пов’язані із дохристиянською релігією, а й вивчити суміжні питання (організація суспільства, розподіл общинних територій, влаштування обряду, тощо) — [59, с. 165−168; 60; 77, с. 186−191; 78, с. 15−20; 79]. Їх науковий внесок в дослідження язичества населення українських територій можна вважати найбільшим.

Окрім того, не можна не згадати і Є.А. Шмідта, який багато часу присвятив вивченню старожитностей Смоленщини [86; 87]. Серед них дослідником були виявлені та описані й святилища кривичів.

Серед українських істориків радянських часів і пострадянського періоду необхідно відзначити П. П. Толочка, який в своїх узагальнюючих працях з історії Київської Русі завжди знаходить місце висвітленню язичеських вірувань давніх слов’ян та проблемі прийняття християнства. Але, загалом, його роботи гне мають на меті дослідження проблем язичництва, означений матеріал для цього дослідника є попутним і лише у співавторстві з Я.Є Боровським його праця має вузьку спрямованість на окремі питання язичництва в дохристиянському слов’янському середовищі [80;.

Я.Є Боровський є автором роботи, що виявляється дуже цікавою і корисною для нашого дипломного дослідження. Вона присвячена давньому світогляду киян. В ній автор розглядає як дохристиянський етап вірувань так і початок впровадження християнства на теренах південної Русі. Цей же автор у співавторстві з відомим українським археологом О. П. Моцею проаналізував закордонну (європейську) історіографію щодо язичества та християнства на Русі.

Серед вітчизняних археологів радянських часів необхідно відзначити патріарха української славістики Ю. В. Кухаренко, який все своє наукове життя вивчав археологічні пам’ятники Полісся [40, с. 90−97; 41], серед яких виявлені й культові місця.

Значний внесок у дослідження східнослов'янського язичества зробили такі українські вчені радянського і пострадянського періоду як І.С. Винокур та Р. В. Забашта. Перший з них вивчав подільські археологічні пам’ятки східних слов’ян переддержавного періоду, виявивши значну кількість цікавих артефактів та значних комплексів [11, с. 109−111; 12, с. 136−143; 13, с. 370−379;. Другий видав кілька робіт по культовій скульптурі давнього населення східнослов'янського півдня, а його робота у співавторстві із О. М. Пошивайло присвячена таки природним культовим пам’яткам як Перунові дуби [25, с. 84−85;.

Серед білоруських дослідників, зробивших свій внесок у дослідження язичництва східних слов’ян, необхідно відзначити А. Н. Лявданського та Ф. Д Гуревича. перший з вказаних, створюючи археологічну карту Смоленської губернії виявив чимало пам’яток — болотяних капищ на північно-західних територіях східних слов’ян [42], а другий, вивчаючи загальну археологію Білорусі, кілька робіт присвятив аналізу зображень на язичеських ідолах [19, с. 279−287; 20. с. 176−179].

В короткому історіографічному огляді неможливо торкнутися всіх тих робіт, що будуть залучені до написання даної дипломної роботи, але їх перелік міг би бути ще більшим.

Таким чином, язичництво давніх слов’ян досліджено в історико-археологічній літературі достатньо повно, але такий аспект, як його прояв у матеріальній культурі ще жодного разу не був темою окремого дослідження. Тому мета нашої дипломної роботи — виявити та проаналізувати всі прояви язичеських вірувань і культів в матеріальній культурі давніх слов’ян переддержавного і ранньодержавного періодів.

Завдання дослідження полягають в попередньому аналізі пантеону язичницьких божеств східних слов’ян, які могли знаходити своє відображення в артефактах давньослов’янських та ранньодержавних часів, а також в аналізі найбільш важливих груп цих артефактів, що пов’язані із культовими місцями та амулетами давніх слов’ян.

Методи дослідження виходять із джерельної бази нашої роботи. Ми використовуємо загально-історичні методики використання критичного неупередженого і комплексного підходу до вивчення будь-яких історичних явищ. Окрім того, однією з методичних засад нашого дослідження є визнання того, що в традиційних суспільствах, які знаходяться на збіжному соціально-економічному рівні розвитку утворюються й подібні надбудовні явища та структури (релігія, мистецтво, тощо). При наявності археологічних джерел нам не обійтися без використання методів аналогій та ретроспекції при розгляді археологічних артефактів.

Новизна роботи полягає в комплексному підході до висвітлення дохристиянських вірувань східних слов’ян, які до цього розглядалися переважно за окремими напрямками: боги, культові місця, культова скульптура, амулети, тощо. Єдина праця подібного ґатунку була написана понад три десятиліття тому і не враховує даних останніх досліджень Практичне застосування матеріалів і висновків дипломної роботи полягає в їх використанні в шкільному курсі історії України та в позакласній краєзнавчий роботі з історії.

Структура роботи відповідає меті а завданням дослідження. основна частина складається з трьох розділів. В першому з них будуть проаналізовані давні східнослов'янські божества. Наступна частина присвячена розгляду культових місць давніх слов’ян, як основним археологічним комплексам по вивченню світогляду наших предків. Третій розділ містить аналіз амулетів, що використовувалися східними слов’янами для залучення божественної сили на власні потреби.

Додатком до дипломної роботи є методична частина — урок історії України в 7 класі загальноосвітньої школи. Окрім того, основний текст доповнений списком використаних джерел та літератури, а також ілюстраціями, які призвані проілюструвати найбільш важливі положення нашого дипломного дослідження.

Розділ I. Пантеон слов’янських богів В сучасній науці достеменно не встановлено, чи мали наші предки-слов'яни розуміння єдиного бога. Панівною є думка про багатобожжя східних слов’ян у переддержавний та ранньодержавний період. Тому одним із завдань вивчення язичництва слов’ян є аналіз пантеону давніх божеств. Окрім згадування їх імен у різних фольклорних джерелах, є й ранні писемні твори християнських діячів. Вони, проповідуючи православну віру, піддавали критиці попередню, на їх думку «поганську» віру, згадуючи головних дохристиянських богів і богинь східних слов’ян [29, с. 49].

Для більш чіткого уявлення про систему давніх слов’янських вірувань, необхідно детально зупинитися на аналізі головних язичеських богах слов’янської міфології. В них, як у будь-яких народів, що структурувалися у союзи племен і прямували до класового суспільства, був своєрідний пантеон богів зі своєю ієрархією та спеціалізацією по сферах життя й діяльності стихії та людей. Певну уяву про пантеон слов’янських божеств IX ст. нам дають зображення на Збручському ідолі, що з цього погляду є вельми цінною археологічною та історичною пам’яткою (Рис. 1) і який ми проаналізуємо у другому розділі нашої роботи. Однак вже зараз вважаємо за необхідне відзначити: із зображень на Збручському ідолі можна дізналися, що наші східнослов'янські предки шанували наступних богів і богинь, до яких можна віднести Макошь, Ладу, Перуна, Даждьбога і Велеса.

За свідченням початкового літопису, Володимир в 980 році розпорядився звести пантеон, який-би став загальним для всіх його підлеглих. Князь обрав так званих «своїх» богів (їх було шість), що на його думку, разом повинні були задовольнити представників всіх східнослов'янських племен. На першому місці мав стояти Перун, а поряд з ним Хорс, Дажьбог, Стрибог, Симаргл і Макошь [74, с. 31].

Це зробити не вдалося. Язичництво було вже приреченим на відмирання, бо соціально-економічний розвиток Давньоруської держави, що посилювала свою згуртованість навколо Києва та династії Рюриковичів, а також міжнародні фактори, підштовхували до прийняття монотеїстичної релігії. однак це питання може бути темою окремого наукового дослідження, а тут хочеться наголосити, що значна частина історії наших предків, навіть після офіційного прийняття християнства, була пов’язана саме з язичницькими богами, до розгляду яких ми й переходимо.

Традиційно у фаховій літературі утвердилося більш-менш чітка структура так званих небесних богів. Серед них Перун, як прийнято вважати, опікувався блискавками і громом, Хорс — сонцем, Даждьбог — небом і вологою, Стрибог — вітрами, Симаргл залишився невизначеним крилатим божеством. Серед земних богинь, за рівнем шанування чи не першою була Макошь, що виконувала роль покровительки жіночого рукоділля й жіночих ремесел та занять взагалі [72, с. 267−268;.

Василь Скуратівський в своїй праці «Русалії» пропонує свій варіант структурного перерозподілу обов’язків Володимирових богів: Перун — бог світла, себто сонця (а не лише грому і блискавок), Хорс — місяць-бог (а не покровитель сонця), Даждьбог — бог неба, де постійно перебувають місяць і сонце (а не лише небесна волога), Стрибог — опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Симаргл — ярий бог, з яким пов’язаний початок Нового року, а також й пробудження природи (а не крилате божество) і нарешті Макошь — берегиня статків родючості й родинного (суспільного) вогнища (а не лише жіночих ремесел). В.Т. Скуратівський вважає, що пантеон Володимира — це витвір особистих смаків і переконань однієї людини.

Може це й насправді так, але це ще необхідно доводити. Однак зазначимо, що у сучасній літературі пантеону Володимира приділяється велика увага. Тому, висвітлюючи головні божества наших предків, ми будемо розглядати саме його. Ми розуміємо, що окрім згаданих вище божеств, в джерелах згадуються й інші божества більш низького рівня: Род, Лада, роженьці, берегині, упирі, водяні, домові, тощо. Однак вони відігравали у східнослов'янському житті значно меншу роль, тому в межах визначеного дипломного дослідження цим представникам потойбічних сил буде приділено менше нашої уваги.

Для зручності поділимо богів на чоловічі і жіночі божества, Симаргла будемо розглядати окремо від усіх.

Перун Слов’янський бог грози, володар грому і блискавок [64, с. 247]. Найперші згадки про Перуна сягають VI ст. Візантійський історик Прокопій писав, що слов’яни вірують у бога, який посилає блискавки, і він є єдиним і головним богом. Давні перекази оповідають, що восени Перун замикав небо і поринав у зимову сплячку, а напровесні йому зозуля з прію приносила ключі, якими він відчиняв сховок, витягував з нього великий молоток і розбивав пута. Від міцних ударів прокочувався перший грім і пробуджував землю. Волосся бога грози уподібнювалося грозовим хмарам — чорно-срібним. «Голова серебряная, ус злат». Сорока була однією з птах, присвяченою Перуну, саме з-за свого чорно-білого кольору [74, с. 33].

Передаючи уявлення давніх слов’ян про Перуна, митрополит Іларіон говорить, що він їздить по небу на вогнистих конях, запряжених у вогняну колісницю. Він весною розбиває зимові пута з землі, й природа від цього оживає. Перун наводить на всіх жах, бо б'є своїми вогняними стрілами-блискавками демонів, але може вдарити й злу людину. під час грому заборонялося свистіти чи співати, а також їсти або спати, а треба було читати спеціальні молитви. Він додавав, що стріли ці збирали, як амулети, що захищали від хвороб.

Богові грому та блискавок у дохристиянські часи зводили капища і виготовляли його статуї. Цій меті слугували і велетенські дерева, які вважалися священними. Переважно це були старі дуби. Біля них влаштовували різноманітні жертовні обряди. Про цей аспект шарування Перуна ми поговоримо в наступних двох розділах нашого дипломного дослідження.

Це божество було одним з ранніх, бо пов’язувалося з одним з найяскравіших природних явищ, але довго воно залишалося другорядним в порівнянні із тими богами, які відповідали за врожай і господарство взагалі. Однак на межі І - ІІ тис. н.е. ситуація змінюється. Збільшується роль війни, князя та його дружини.

В своїх працях Б. О. Рибаков виказує думку, що Володимир возвів Перуна у ранг верховного божества, не стільки як бога грози і блискавок, а як заступника воїнів княжої верхівки [64, с. 247]. Всупереч йому В.Т.Скуратівський впевнений, що Перун — це бог грому і блискавок, який опікувався не лише означеними природними явищами, а й був пов’язаний із сонцем (в широкому значенні зі світом і теплом). Саме тому, на думку останнього дослідника, Перун і посів серед княжої верхівки такий високий статус — найвищого верховного божества.

З впевненістю сказати ким насправді являвся Перун для наших пращурів дуже важко, бо кожен науковець виказує свою точку зору. Але навіть з прийняттям християнства образ Перуна зберігається святий Григорій-змієборець, перейняв багато своїх якостей від цього язичеського бога.

Хорс Серед Володимирових богів Хорсові відведено одне з найпочесніших місць — друге [74, с. 28]. Переважна більшість дослідників вважали його догом сонця. Б. А. Рибаков, як один з найавторитетніших дослідників світогляду давніх слов’ян, стверджує, що це «божество сонячного світла» (але не світле). Воно очевидно не мало якогось самостійного значення, а було деяким доповненням образу Дажьбога-сонця [74, с. 35].

Хорс був особливо поширений у південно-східних слов’ян, де сонця було дуже багато. Можливо це було пов’язано з певними іраномовними впливами сусідніх неслов’янських народів (аланів — асів (ясів) давньоруського літопису). В сучасних осетин є багато легенд, що зібрані у «Сказання про нартів», де одним з героїв є сонячний герой на ім'я Хосров. Хорсом називається інколи і сонце в аланських міфах. але це не більш ніж гіпотеза.

Так чи інакше, але Хорсу були присвячені два дуже великих слов’янських язичницьких свята на рік — дні літнього і зимового сонцестояння — в червні (коли з гори обов’язково скочували тяжке колесо — солярний знак, який символізує відкат сонця на зиму) і в грудні (коли вітали Коляду, Ярилу та ін.) — [74, с. 36].

Даждьбог (Дащбог, Дажьбог) Один з найбільш відомих богів східнослов'янських племен, якого інколи називають сином Сварога, сином Неба Це бог, який охороняє свій рід. Він дав людині усе головне (по космічним міркам): сонце, тепло, світло, рухи. Він був більше ніж сонце, він уособлював все те, що ми називаємо «Увесь білий світ» .

Даждьбог — божество пов’язане з сонячною стороною природи, з роковим сонячним циклом [64, с. 441]. Водночас він дає дощ, що є запорукою життя рослинного світу, врожаю й достатку всього людства. недарма в українському фольклорі збереглося його ім'я як Дайбог [53, с. 99]. Тому й не дивно, що митрополит Іларіон називає Даждьбога богом достатку [29, с. 99].

Слов’яни вірили, що Дажьбог їздить по небу на чудовій колісниці, а сонячне світло виникає від вогневого щита, який він завжди возить з собою. В ніч Даждьбог з заходу на схід вимірює небо, світить Нижньому світу. Двічі на день він пересікає небосхил на човні, в який запряжені водоплаваючі птахи, гусі, вутки, лебеді. Слов’яни вважали сонце всебачущим оком, яке суворо доглядало за правильністю людей, за справедливістю виконання законів.

Стрибог З першого погляду ім'я цього бога більш-менш зрозуміле. Воно вільно розчленовується на 2 корні - Стри і Бог. Але при уважнішому ознайомленні виникає чимало загадкового і незрозумілого. Лише одне джерело якоюсь мірою дозволяє знайти підхід до розгадки. Йдеться мова про «Слово о полку Ігоревім», в якому стверджується:

" Се вітри, внуки Стрибогові,

Віють з моря стрілами На хоробрі полки Ігореві."

З наведеного фрагменту, можна здогадатися, що Стрибог був зверхником негоди, керував і опікувався вітрами [74,с. 36]. Це твердження певною мірою перегукується із думкою Т. Волошиної, яка вважає, що Стрибог був уособленням ворожих до людини сил неба, злою істотою давньоруського Олімпу [15, с. 18].

Назва двох вітрів, які підкорялися Стрибогові дійшли й до нас — Погода (Догода) — легкий, приємний вітерець, і Посвист іноді замінюється Солов'єм-розбійником, який образно втілив усю руйнівну силу вітру [49, с. 270].

Так чи, але Стрибог й досі залишається вельми загадковим божеством загального дохристиянського пантеону східних слов’ян.

Велес Одним з важливих богів був Велес, який інколи ще називається «богом домашньої худоби». У зв’язку з тим, що кількість домашніх тварин була свідченням достатку окремої родини, то цей бог був покровителем багатства, родинного достатку. Окрім того, виходячи з етнографічних даних він мав відношення і до обрядів по збиранню врожаю [72, с. 268].

Існує ще й думка Б. О. Рибакова, який бачить походження Волоса в надрах мисливського господарства кам’яної доби і був пов’язаний з шануванням ведмедя [64,с. 252]. Пізніше — Велес виключно земний бог, покровитель сільського господарства, скотарства, торгівлі, музики та поезії [64,с. 243].

Спочатку історії слов’ян Велес, мабуть, був богом землі, родючості, тією силою, що охороняла землю роду, яка була основою життя [55. с. 161−163]. Згодом він набрав значення бога — покровителя добробуту, господарства, торгівлі, опікуна купців. Згодом його язичницький культ трансформувався в шанування святого Власія, який теж опікувався домашньою худобою і господарством взагалі.

Сварог Цей бог не входив до складу загальнослов’янського пантеону, що був створений князем Володимиром, але він часто згадується в фольклорних джерелах, як батько інших богів. Тому цілком можливо, що він був спочатку єдиним головним богом неба і небесного світла. Доречи, його ім'я збігається з індійськими словами «svar», «svarga», що перекладається як «небо», «сонце», «сонячне світло». Він згадується як батько сонця й вогню і вже від нього пішли всі інші боги, що отримали прикметну позначку «сварожичі». До останніх можна віднести, перш за все, Даждьбога, який перед Перуном був головним східнослов'янським богом.

Таким чином, Сварог був першим головним богом ще за часи загальної індоєвропейської спільності (практично з пізнього бронзового віку. Тому він сприймається батьком всіх східнослов'янських богів кінця I тисячоліття, який «спочиває, а світом правлять його діти-сварожичі. Тобто, Сварог є творцем всього [29, с. 49].

З цим не погоджувався М. Грушевський, який вважав Сворога господарем давньоукраїнського Олімпу [18, с. 530]. Виходячи з його сонячності, він наділяє його ще й функціями опікуна ковалів, ковальства та й усього ремесла, а також шлюбу і родинного щастя, порівнюючи його з грецькими богами Гефестом та Прометеєм [18, с. 530].

На думку В. Янича та Є.Анічкова Сварог — це бог неба і вогню. Вони взагалі відкидали ідею про те, що Сварог був божеством: це швидше вогонь хліборобів, котрий горів біля стодол [74, с. 55].

Отже, ми бачимо, що і Сварог, як більшість богів східних слов’ян, не є до кінця зрозумілим. Хоча ми приєднуємось до думки, що він був так би мовити прабогом для східнослов'янського пантеону.

Ярило Дуже загадкове слов’янське божество, яке має, скоріш за все, північне походження. Про нього немає в писемних джерелах, але чимало згадок у народній творчості. Він пов’язаний з весняним пекучим сонцем, яке здатне розбити криги й сніги, а водночас і спалити своїм гнівом. Недарма назва цього божества має одне коріння зі словом ярість. Однак він є й богом любові та пристрасті, сили та хоробрості. Ярило — в ньому уособлюється родюча сила весняного сонця, яке дає життя всьому живому [74, с. 50].

Цього бога вважають покровителем творчих сил природи, весільної плодючості. Його покровительства потребує молоде подружжя для швидкого та здорового потомства. В доказ цьому митрополит Іларіон повідомляє, що символом цього бога був чоловічий половий орган [29, с. 129].

Таким чином, таке східнослов'янське божество як Ярило поєднував у собі найбільш пристрасні природні сили, що могли принести добро, але були небезпечними при необережному використанні.

Макош (Мокош, Макоша)

Єдине жіноче божество в загальному східнослов'янському пантеоні Володимира. Рибаков Б. А. вважав її богинею землі і родючості, матір'ю вражаю, посередницею між небом і землею [64, с. 127, 256]. Аргументує він це тим, що саме я персона зображена з рогом достатку на Збруцькому ідолі (Рис. 10). Натомість Є.В Анічков. виводить її з фінської міфології, а І.П. Огієнко схилявся до думки, що це не жіноче, а чоловіче життя. Очевидно на це наштовхнув його «дощаний бог» Макоэд [74, с. 38].

Однак в останні часи серед фахівців набуває поширення ще одна думка щодо означеної богині, за якою вона є сонцева сестра Даждьбога, що відповідала саме за дощ [15, с. 144].

Таким чином, можна зробити висновок, що окрым загального характеру та жіночої сутностї цієї богині нам майже ні чого достеменно не відомо. Всі сходяться на тому, що вона була покровителькою жиноцтва та пологів (як відгалуждення культу родючості).

Походження даного божества також не є з’ясованим. Б. О. Рибаков припускає думку про зв’язок імені Макоша з молдавським жіночим божеством Мокека, але це не більше ніж припущення [63, с. 401], бо предки молдаван не є слов’янами.

Лада (Ладо) Ще одна богиня жіночої статі (Лада) інколи відома в чоловічій форміЛадо (Лад). Це були боги вірного подружжя, боги любові, веселощів, щастя та весни. Слово «Лада» означає" означає вірна дружина, любка, полюбовниця. В свою чергу, слово «Лад» — вірний чоловік, з ким надійно, разом з ким все в порядку. Таким чином, Ладо символізував у весільному церемоніалі нареченого, а в широкому значенні надійного супутника життя [74, с. 74].

Однак Лада сприймається дослідниками неоднозначно. Я. Головацький вважає Лада має й друге ім'я — Жива, і що вона символізувала природу, життєве начало, була матір'ю сонця. Натомість О. Знойко вважає, що Лада — це богиня мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу — вогонь та воду, була й початком всесвіту [74,с. 71].

Етнографічні матеріали говорять, що пісні з іменами Лади й Лада співаються на зарученні, під час весілля, або коли гадають про майбутнє подружжя (найчастіше в зимові гадання. Це слово ставиться приспівом у веснянках [53, с. 107].

Симаргл Серед богів київського пантеону ім'я князя Володимира Великого постать божества Симаргла найзагадковіше. Його відтворено навіть двома словами — «і вірують у Перуна, і в Хърса, і в Сима, Ръгла». Це дало привід зробити припущення, що то окремі і незалежні один від одного боги [74,с. 32].

Дослідники єдині в одному: Володимир Великий возвів у свій пантеон божество з гучним ім'ям. Залишається уточнити, кого з місцевих покровителів замінив Симаргл? Найпопулярніша гіпотеза, що це двійник піранського божества Сенмурва (Симургла) — священного крилатого пса, який опікувався насінням і паростю. Боровський Я.Є. дотримується думки, буцімто Симаргл був божеством якогось племені, підвладного великому князеві київському Володимиру. А якого саме ніхто так і не назвав [74, с. 33].

З всього вищесказаного можна зробити висновки, що Симаргл, це зооморфічна істота — священний крилатий собака, можливо, іранського походження, який є божеством нижчого порядку [15, с. 18]. Головною його функцією було опікування над посівами та весняними сходами.

Окрім так би мовити головних богів давніх слов’ян, частина яких була представлена в пантеоні князя Володимира, перелік потойбічних сил не вичерпується. Багато з них згадується в давніх писемних творах, фольклорі, в джерелах пізнього середньовіччя. Треба зазначити, що серед слов’ян були у великій пошані і давні боги, які не були залучені до стратифікованого пантеону переддержавного часу східнослов'янської дійсності, а тому й залишалися поза увагою великокняжого речника [с. 74, с. 41].

Згадаємо деяких з них, бо без них наша уява про внутрішній світ наших предків не може бути повною. Світовид — слов’яни вшановували в ньому батька природи і владику світу [74, с. 42].

Спас — покровитель жнив [74,с. 56]

Берегині - це водяні русалки. Я.Є. Боровський пише: «…вони (себто слов’яни) заселяли води всілякими божествами: моряками, водяними, русалками» [8, с. 119]. Троян — на думку В.Т. Скуратівського — це триєдиний бог [74, с. 65]. Але, цілком можливо, що ім'я цього божества, яке жодного разу не тлумачиться в будь-якому джерелі, пов’язано з шануванням славнозвісного імператора Рима — Трояна, за часи якого на теренах східних слов’ян починають створювати «змійові» («Троянові») вали.

Тур — тварина, котра репрезентувала якесь невідоме, але окреме божество природи [74, с. 67]. Купало — давній бог завершеного весняного буяння й плодючості [74, с. 72]. Саме купальські світа ставили християнські священики в провину язичникам-слов'янам. Моряна — весняна богиня вологи, супутниця Купали. Лель і Леля — виражали природу первісну, коли вона ще не виявилась в протилежностях, і природу остаточну, результат дієвості, світового життя.

Рід, Рожаниця (рожаниці) — покровителі родини. У повчаннях проти язичників говорилося, що рід був головним об'єктом поклоніння [72, с. 268]. Чимало вчених згадують про Рід та Рожаницю як про богів, але достеменно не пояснюють їх значення. Б. О. Рибаков вважає, що це божество є тільки східнослов'янським, а в інших слов’янських релігіях воно відсутнє. Більшість дослідників, порівнюючи схиляється до того, що Рожаниця — це богиня Долі, тобто покровителька новонародженого дитя.

Білобог — незрозуміла до цього часу небесна персона. Скоріш за все, він був покровитель денного світу. Слід, однак, відзначити, що в кожному регіоні цей персонаж мав свою, нерідко й протилежну персоніфікацію. Так, С. Плачинда в «Словнику давньоруської української міфології» ототожнює Білобога з творцем землі, води, світла, захисник людей від зла. А такий дослідник як Я. Головецький у своїх «Викладах» вважає, що Білобог і Святовид — це одне і теж божество [74, с. 85]. Дослідника явно бракує матеріалу щодо визначення функцій цього, скоріш за все прадавнього, божества. Дана — одна з найдавніших богинь. Скоріш за все, вона являє собою жіночий початок Всесвіту. Втіленням її є просто вода, як пасивна жіноча субстанція, що потрібна для створення світу [74, с. 84].

Розглянувши богів Володимирова пантеону і богів, в яких вірив простий люд, можна впевнено сказати, що їх у давніх слов’ян було безліч. З точністю відповісти, що уособлює те чи інше божество дуже важко. Це пов’язано з тим, що з часом функції богів доповнювалися, змінювалися, збігалися із сферами діяльності інших богів. Змінювались їх імена і навіть зображення.

Так чи інакше, але можна констатувати, що східні слов’яни шанували старих богів, що залишилися їм в спадок від часів спільної слов’янської історії і, навіть, від часів індоєвропейської релігійно-культурної єдності.

Цілком можливо, що слов’яни, які жили в оточенні інших етносів, знаходилися у сфері взаємовпливів із сусідніми народами, що теж додавало складності їх світоуявленню.

Структурування суспільства не могло не зачепити й небожителів, які теж були піддані певному структуруванню, що вилилося в спробу створення єдиного східнослов'янського пантеону. Намагаючись привернути увагу слов’ян всіх територій і охопити поставленими для шанування божествами практично всі найважливіші функції людського життя, Володимир по-новому структурував (вишикував) східнослов'янські божества, чим вніс ще більшу плутанину для сучасних дослідників.

Будемо сподіватися. Що з часом ми відкриємо всі таємниці наших пращурів і язичеські вірування стануть нам більш зрозумілими і ближчими.

А поки перейдемо до розгляду культових місць давніх слов’ян та ідолів — зображень богів, бо саме в цих явищах і предметах можна археологічно побачити втілення східнослов'янських вірувань в матеріальну культуру наших предків.

Розділ II. Культові місця та ідоли давніх слов’ян Для вірного розуміння релігії давніх наших предків важливо з’ясувати культову складову їх релігійних дій, до були пов’язані з певними місцями відправлення культу. В житті кожного народу, який має віру, обов’язково є культові місця — священні природні об'єкти, спеціально обладнані місця, храмові споруди. Практично завжди (окрім природних об'єктів) культові місця супроводжувалися скульптурами або зображеннями духів, богів.

Східні слов’яни також мали місця проведення культових дій, які мали певне розташування та оформлення, а також супроводжувалися зображеннями богів. Розглянемо це докладніше.

2.1 Різновиди давньослов’янських культових місць Місцями відправлення культу у східних слов’ян були святилища. Рівень їх був різним, в залежності від кількості людей, що брали участь в релігійно-обрядових діях. З точки зору рівня охоплення людей та значущості для суспільного життя можна виділити сімейні святилища, родові, племінні та міжплемінні. Три останні групи пам’яток отримали додаткову слов’янську назву — «капища». Розглянемо їх особливості.

При розкопках на поселеннях не вдається виділити місця пов’язані з релігійними обрядами. Об'єктом шанування кожної сім'ї та сімейним святилищем, вірогідно, служила піч в будинку. За етнографічними даними з печами пов’язано багато вірувань і обрядів. Домашньому вогнищу вклонялися як найближчому і головному в домашньому житті вмістилищу божественної стихії вогню.

Вогнище (піч) розглядалося як місце знаходження домашніх духів і душ померлих. Біля печей давалися клятви. під пічкою чи за нею жив домовий — дух дому, що охороняв оселю від зла та напастей. Прикладом цього можуть бути археологічні матеріали. Так, при розкопках ранніх культурних шарів Новгорода, які відносяться до язичнецьких часів (ХІ - початок Х ст.), знайдені дерев’яні фігурки із стилізованим зображенням чоловіків (Рис. 2, 1). Поясні фігурки бородатих чоловічків були виготовлені з єдиного шматка дерева та представляли собою палицю зі скульптурним витвором на верхньому кінці, де зображалося голова (іноді в головному уборі) — [36, с. 61]. Очевидно вони носили культовий характер, бо ніякого утилітарного значення не мали. Ці невеликі ідоли — фігурки домових-заступників сім'ї. Найчастіше за все — це фігурки старців. На спрощеному обличчі видні очі, ніс, борода, на голові - капелюх. Звичайно, що подібні фігурки, безперервно культового значення ставилися в так званих «божницях» — спеціально освяченому місці, де після прийняття християнства стали ставити ікони.

До числа зображень домових Б. Колчин відносить і так звані «новгородські жезли» (Рис. 2, 3, 5). На них теж зображені бородаті чоловіки, що підходять під узагальнене поняття предків-дідів [36, с. 71]. Слід однак зазначити, що є й інше тлумачення цих виробів, яке запропонував Б. О. Рибаков [63, с. 204], про що ми більш детально поговоримо в наступному параграфі даного розділу.

Цікавою і незвичайною була знахідка давньослов’янського комплексу роменської археологічної культури на городищі Мохнач в Харківській області. Тут, під час досліджень сіверянського житла межі Х-ХI ст. силами Середньовічної археологічної експедиції нашого педуніверситету знайдено жертовник із комплексом знахідок, серед яких були щелепи сурка-байбака та його глиняна скульптурка. Аналогій такому комплексу немає.

Та слід зазначити, що у землеробських народів шанування печі було пов’язане ще й з культом хліба, як основи матеріального життя. На поселеннях VI-VII ст. з землеробським культом пов’язані глиняні «хлібці» — круглі коржики діаметром від 8 до 12 см, які імітували справжній хліб. В їх глиняному тісті трапляються відбитки соломи і злаків, а на поверхні часто буває прокреслений хрест. По 2−3 таких «хлібця» часто лежали коло печей в житлах третьої чверті І тисячоліття [60, с. 32−35; 83, с. 238].

Культові хлібці відомі ще в ранню залізну добу (VI — IV ст. до н.е.) у землеробських лісостепових племен Скіфії [87, с. 200, рис. 77]. Пізніше «хлібці» відомі на черняхівських пам’ятках Волині. Таким чином, можна зробити попередній висновок, що обрядовий хліб та його імітації використовувалися задовго до слов’ян і практично на всіх етапах слов’янського життя. Особливо шанувався хліб — каравай. Лише в деяких випадках на ранньослов’янських поселеннях знаходили культові ями.

До VI ст. відноситься культова яма, що знаходилася на поселенні Корчак. В ній знайдено 7 глиняних «хлібців», що лежали в один ряд. Яма була овальної форми розмірами 60 Ч 80 см. Вона була заглиблена в материк на 20 см і оточена стовповими ямками, можливо, від перекриття типу куреня. Біля ями мабуть, проводилися якісь обряди пов’язані з культом хліба та родючості. Ще одна яма подібного призначення виявлена на околиці поселення Городяни. Вона була заповнена попелом, вугіллям, уламками посуду і обгорілими кістками тварин. Біля ями було знайдено кам’яну площадку, на якій колись горів вогонь. Жертовною, мабуть, була яма вирита в стороні від жилих будівель на городищі ІХ-Х ст. Животинське. В цій ямі було вугілля, горіле зерно, 23 астрагала з отворами та частина бронзового казана [60,с. 16].

У всіх вище названих ямах, розташованих на краю ранньослов’янських поселень, проявляються риси, характерні для культових об'єктів більш пізнього часу застосування. На них виявлені сліди вогню, неодноразово розпалюваного на одному місці, згорілі кістки тварин і обгорілі зерен. Застосовувалися в них кам’яні площадки та розбитий посуд.

Жертовні ями часів Київської Русі (X ст.) відкриті в Новгороді на ще не заселених в той час частинах міста. В одній невеликій ямі півколом вздовж західної стінки стояло 7 ковшів, поставлених на ребро, ще 2 ковша, перевернуті вверх дном, в центрі ями. Тут же знаходилися 2 шматка воску напівкруглої форми, в вигляді хлібів. В другій ямі на дні лежали 2 бичачих черепа, а між ними дерев’яний черпак. Третя яма, більшого розміру, можливо мала перекриття у вигляді навісу або куреню з ялинових віток, на її обгорілому дні знаходився кістяк коня, череп якого був покладений вище зі свічкою і батогом. Дослідники розглядають ці ями як остатки загальної трапези-братчини при якій з'їдався обітний бик, а його кістки, які за повір'ям, мали магічну силу, закопувалися в землю [68, с. 138−141; 69, с.28−29]. На думку іншого дослідника, тут могло проходити освячення нової ділянки першими поселенцями.

Ями для жертвоприношень виривали і на могильниках. В Києві на Житомирській вулиці коло могильника X ст. відкрита кругла яма, заповнена пластами вугілля і глини. В ній знаходилися уламки посуду, пряслиця, замок, як символ збереження і захисту, який часто зустрічається на культових пам’ятниках. В ямі лежали скелети 5 собак, птахів, риб, зверху були накладені дерев’яна посудина і 2 замки для закриття жертви і знешкодження злих сил. Потім яма була закидана камінням і шлаком для недоторканості і ізоляції від всього живого, що часто спостерігається на культових спорудах. За думкою Н. А. Макарова, який розкопав цю «споруду», жертва тут принесена божествам смерті і підземного світу [44, с. 77].

Мабуть, культовою також була яма, що відкрита на могильнику кінця X — початку XII ст. у с. Погостище тієї ж області. В ямі не було погребіння, а на різному рівні знаходилися 3 сокири — символ захисту і охорони. Жертовні ями з кістками тварин, вугіллям, битим посудом виявлені на могильниках ХІІ - ХІІІ ст. у с. Василів і Ошихліби на Буковині. В центральній частині могильника IX ст. розташованого на городищі-сховищі Ревно, серед безурнових поховань з трупоспаленням знаходилося кругле заглиблення, заповнене вугіллям, перегорілими людськими кістками, кістками тварин, уламками ліпного та гончарного посуду. В центрі заглиблення збереглася яма від великого стовпа і на північ від неї на-півкругом ще 3 стовпові ямки [60, с. 17].

Описані ями на могильниках за складом знахідок не могли бути залишками тризн — поминальних трапез, які неодноразово знаходять на синхронним слов’янським пам’ятках салтівської культури, які включали в себе часто кістки їстівних тварин і цілі посудини [34, с. 23; 57, с.251−255].

Широке розповсюдження культових ям, явно жертовний склад їх заповнення (кістки людей і тварин, окремо черепи і щелепи, залишки глиняного і дерев’яного посуду, зерно, імітації круглого хліба), застосування вогню, закидання ям камінням і розташування їх на краю поселення або на могильнику свідчать про певну спільність уявлень і про закономірності в проведенні обрядів. Магічна роль ям була пов’язана, мабуть з різними віруваннями — з жертвами землі, культом родючості, як землеробського так і скотарського, з прагненням оберегти себе від злих сил потойбічного світу, задобрити предків. Слов’яни користувалися жертвенними ямами довгий час. На ранніх поселеннях V-VП ст. жертовні ями були невеликі і неглибокі, вони влаштовувалися по якимось певним випадкам. Жертви в них могли приносити окремі сім'ї або жителі невеликих селищ. Пізніше відомі більш великі ями зі складним і різноманітним заповненням, а на городищах-святилищах Звенігороду та на Збручі були поширені великі ями зі складним влаштуванням. Ці ями повинні були бути загальними, ними багаторазово користувалися великі групи людей, в них проводилися різноманітні жертвоприношення.

Таким чином, ми бачимо, що культові ями могли були сімейними або родовими святилищами. Можливо це свідчить про рід, як об'єднання кількох близьких за походженням

Крім жертовних ям, біля рядових могильників і поселень відомі спеціально влаштовані культові споруди, де, мабуть, проходили колективні моління і відбувалися жертвоприношення всіма жителями селища. Деталі їх конструкцій бувають різними, але загальні особливості характерні для всіх слов’янських земель. Це були жертовні площадки та капища. Жертвенні площадки відкриті в багатьох місцях. Часто вони розташовані за межами поселень або на окраїнах могильників, мали круглу чи овальну форму, часто вимощені камінням або покриті глиною. На площадках горіли вогні, їх поверхня обгоріла, на ній лежали вуглини, кістки тварин, інколи обгорілі черепки глиняного посуду [60, с. 18].

Особливий тип складують площадки, які мають кругом загорожу у вигляді рову, ряду каміння або стовпових ям. В центрі площадок часто знаходиться яма для ідола, тобто ці площадки служили підніжжям ідола і були власне капищами. Розташовувалося капище у віддаленому місці, часто на підвищенні за межею могильників і поселень. З’явилися вони не раніше IX ст., а пізніше, у XII-XIII ст. на багатьох з цих місць були побудовані християнські храми. В залежності від розміру можна виділяти сільські (родові), міжродові (племінні) та міжплемінні святилища.

Самою характерною рисою всіх святилищ є їх огородження, захист від злих сил. Огородження було різне, частіше всього ним є ровик або канава, неглибока, шириною 2−5м., яка має плоске дно, на якому горіли вогні - символ захисту і очищення. В ровах зберігаються залишки жертвоприношень в вигляді кісток тварин, уламків розбитого посуду. Інколи огородження було подвійним як в Ходосовичах, де вузькі канавки були доповнені зовнішніми серповидними в плані ровами. В центрі площадки зрідка зберігалися залишки дубового ідола (Псков) або центральна яма була обкладена камінням. Інколи рядові святилища були присвячені двом богам. Так в Ходосовичах поряд були розташовані 2 капища діаметром 5 і 7 м. Капища, розташовані поряд з могильниками, мабуть, служили для звернення до божеств потойбічного світу (Псков, Ходосовичи). В більшості випадків на капищах нема ніяких знахідок.

Можна відмітити тільки черепа великої рогатої худоби на площадці в Пскові, що пов’язані з культом землеробства і з захистом від ворожих сил. Також розповсюджені були огорожі капищ з каміння і кам’яні площадки. Камінь, як вже було зазначено, скрізь служив символом міцності, захисту, збереження, кордоном між світом живих і мертвих [60, с. 18].

До типу круглих капищ, вимощених камінням, в центрі яких стояв ідол, належать площадки на великих городищах-святилищах Богит та Зве-нігород, про яких мова буде нижче. Можливо, що до таких само відноситься і відкрита В. В. Хвойкою на Старокиївській горі [84,с. 54]. Ця споруда була овальної форми з 4 виступами по сторонам світу (Рис. 3). Її культовий характер підтверджується тим, що біля кам’яної площадки періодично розпалювався вогонь, а поряд лежали черепа і кістки тварин. Ця споруда схожа на інші слов’янські капища — місця, де стояли ідоли і розглядати його як фундамент якогось великого храму немає ніяких підстав. Найбільш достовірна дата цієї споруди VІІІ-ІХ ст., узгоджується з часом існування таких капищ в інших місцях слов’янського світу [9, с. 124].