Анна Ахматова

Анна Ахматова творила у дуже складний час, час катастроф і соціальних потрясінь, революцій та міжусобних війн. Поетам у Росії ту бурхливу епоху, коли забували, що таке свобода, часто доводилося вибирати між вільним творчістю, і жизнью.

Але, попри всі ці обставини, поети продовжували творити дива: створювати чудові рядки — і строфы.

Джерелом натхнення для, А стали Батьківщина, Росія, спаплюжена, але від цього стала ще ближче, і рідніша. А, А змогла виїхати до еміграцію, оскільки вона знала, що у Росії може творити, що у Росії потрібна її поэзия.

Немає в тими я, хто залишив землю//На розтерзання врагам.//Их грубої лестощів я не внемлю,//Им пісень я своїх не дам.//.

Але згадаймо початок шляху поетеси. Її перші вірші з’явилися торік у 1911 року у журналі «Аполлон», а в наступного року вийшов поетичний збірник «Вечір». Майже ж, А було поставлено критиками до кількох самих великих російських поэтов.

На своїх віршах в нескінченному розмаїтті жіночих доль: коханки та їхні дружини, удови й матері, изменявшей і оставляемой.

А показала мистецтво складну історію жіночого характеру передовий епохи, його витоків, ломки, нового становлення. Ось у 1921 року, в драматургічну пору своєї зрілості й загальної життя, А зуміла написати вражаючі духом відновлення строки:

Все розкрадено, віддане, продано,//Черной смерті миготіло крыло.//Всё голодної тугою изголодано.//Отчего само стало светло?//.

Тож у даному разі А був і революційним поетом. Але вона завжди залишалася і поетом традиційним, які поставили себе під прапор російської класики, передусім Пушкіна. Освоєння пушкінського світу тривало все жизнь.

…І мій мармуровий двойник,//Поверженный під старим клёном,//Озёрным водам віддав лик,//Внимает шерехам зелёным.//.

Є центр, який нібито зводить себе інший світ поезії, виявляється основним нервом, ідеєю і принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче мала розпочатися з такої заяви себе у любові. У одному зі своїх віршів, А назвала любов «п'ятим часом року». Відчуття саме собою гостре і надзвичайне, отримує додаткову гостроту, проявляючись граничним кризою висловів — злету чи падіння, першої зустріччю чи совершившегося розриву, смертельній небезпеці чи смертельної туги, тому Однак тяжіє до ліричної новелі з несподіваним, часто прихотливо-капризным кінцем психологічного сюжету і до необычайностям ліричної балади, моторошнуватої і таємничої («Місто пропав», «Новорічна баллада»).

Місто пропав, останнього дома//Как живе глянуло окно…//Это місце зовсім незнакомо,//Пахнет гаром, й у полі темно.

Зазвичай її вірші - початок драми чи її кульмінація, чи ще частіше фінал і закінчення. І тут спиралася на має досвід російської не тільки поезії, а й прозы.

Слава тобі, бездиханна боль,//Умер вчора сіроокий король.//А надворі шелестить тополя,//Нет землі твого короля…

Вірші А несуть особливу стихію любові, жалости:

Про немає, не тебе любила,//Палила солодким огнём.//Так поясни, яка сила//В сумному імені твоем.//.

Світ поезії А — світ трагедійний. Мотиви біди, трагедії звучать в віршах «Наклеп», «Остання», «Через 23 року» і других.

Одне, як кимось стривожений гром,//С диханням життя вривається в дом,//Смеется, у горла трепещет,//И паморочиться і рукоплещет.//.

Вважаю, що у творчості А позначалася саме життя; творчість була її жизнью.