«Чистая» поезія 60—80-х рр
ЛЕВ ТОЛСТОЙ. — Особливими шляхами іде у цю добу Лев Толстой. Міркуючи формально, ми могли знайти його творчості чимало приватних подібностей і з либерально-дворянской літературою і з революционно-народнической белетристикою. З першими Толстого зближує то переважне увагу до доль поміщицького класу, під знаком якого стояли всі твори першого періоду його творчості. З революційними народниками… Читати ще >
«Чистая» поезія 60—80-х рр (реферат, курсова, диплом, контрольна)
«Чистая» поезія 60—80-х рр.
В 70—80-х рр. Р. л. продовжувала свій розвиток «чиста поезія» яка, як ми бачили, виникла досить оформилася ще 30-х рр. Тепер вона почала проте він більше войовничої. Написані на кшталт принципів «чистого мистецтва» твори придбали бойову спрямованість проти які панують у літературі революционно-демократических і народницьких течій. Загостреність ця зближує поезію «чистого мистецтва» з реакційним дворянським романом тих часів.
Фигура А. До. Толстого кращий показником того, як органічно поєднувалися друг з одним ці протилежні, начебто, одна одній тенденції. Симпатії автора повісті «Князь Срібний» (1863) і трилогії, який розповість про одну з самих катастрофічних епох російської історії («Смерть Іоанна Грозного», 1866; «Цар Федір Иоаннович», 1868; «Цар Борис» 1870), безперечно перебували на боці феодальної старовини, яку Ал. Толстой всіляко ідеалізував (див. у нього напр. героїчні у своїй опір опричнині образи боярина Морозова, Репніна, кн. Івана Шуйського та інших.). Позиції Ал. Толстого в літературної боротьбі 60—70-х рр. визначаються її натхненним закликом до друзів «сміливо гребти назустріч прекрасному проти течії». Стоячи в цій позиції, Ал. Толстой закономірно обрушувався з різкими нападками на людей 60-х рр. («Сучасна балада», «Потік богатир»): захист поезії, усунутої від «злоби дня», від поточної політичної боротьби та атака з її противників одно викликалися кревними інтересами його класу. Втім постать Ал. Толстого відрізняється великий складністю — поруч із чисто-дворянскими мотивами їй немає були далекі резко-сатирические випади проти правлячої бюрократії («Сон радника Попова») і дивовижна глузування над теоріями офіційної народності («Російська історія від Гостомисла»).
В плеяду поетів цієї групи брали участь самі поети, які працювали у нею дореформені роки. Старим традиціям зберегли вірність і Тютчев, і Майков, і Фет («Вірші», 1863) і Я. Полонський. Цей останній стояв у групі поетів «чистого мистецтва» дещо осібно. На відміну від яскраво помісного зі свого походженню творчості Фета Полонський всмоктав у собі ідеологію тієї частини буржуазії, що у дореформеному суспільстві найтісніше пов’язана з дворянській культурою. Буржуазне свідомість викликала в Полонського до життя мотиви просвітництва («Царство науки не знає меж») і проголошення тісний зв’язок поетом і країною («Письменник, коли він є нерв великого народу, може бути не вражений, коли вражена свобода»). Полонський ширше Майкова і Фета і м’якше належить до революційного руху — ті будь-коли написали б вірші «На вулицях Парижа навесні 1871 р.», яка малює звірячу розправу над комунарами. Але як не чудові всі ці твори, які свідчать про спробі Полонського зблизитися з лівим табором країни, поетична практика його спрямовувалася по іншому руслу. Разом з поетами «чистого мистецтва» Полонський боровся проти різночинців (див. напр. його вірш «Давня прохання», высмеивавшее Д. Минаева), водночас і він вчив «по торцям влача важкий хрест поета, у дикунів пощади не просити», водночас і він оспівував «цивілізаторську» політику російських на Кавказі («Имеретинец»). Фет і Майков відчували близькість себе Полонського, неодноразово прославляючи «поетичний наш вірний, наш добрий троїстого союзу» (Майков).
К цим основним поетам «чистого мистецтва» долучилася й солідарна із нею дворянська молодь — Апухтин, До. Р., кн. Цертелев, А. Голенищев-Кутузов, До. Случевский, З. Андріївський та інших. Усіх їх представити відрізняє сама й той самий відкрита ворожість революційним ідеям століття (замінивши вони короткочасне захоплення реформами 60-х рр.), релігійність, ідеалістична, шеллингианская естетика й т. буд. (М. Щербина у одному з своїх віршів писав цьому плані свої про досконало духу. Голенищев-Кутузов називав поета «світильником божим», який «життя осяює з висоти» тощо.). У своїй боротьби з викривальної літературної різночинців усі вони намагалися взяти за основу Пушкіна, яку вони зображують консервативно-дворянским поетом. Тематика цих поетів вузька, і обмежена — присвячена мрії минуле, мотивів песимізму, самотності втоми, смерті, милуванню природою, по перевазі осінньої, в’янучої тощо. буд. Галерея жанрів «чистого мистецтва» залишилася цієї пори приблизно тієї ж, як і напівстоліттям раніше: присвячені природі описові вірші як і раніше соседили у цій галереї з антологическими «наслідуваннями древнім», а дружні послання — з озлобленим викриттям класових ворогів феодального російського дворянства і літературних противників дворянській літератури (див. озлоблені статті Голеницева-Кутузова, напр. його «Навала варварів на російську літературу»). Політична функції цієї поезії, изображавшей дійсність у винятково вузькому чи спотвореному нею розрізі, була безумовно реакційної: широкий читач мало читав поетів «чистого мистецтва», різночинська ж критика обрушувала ними купу глузувань, уїдливо висміюючи вузькість їх тематики і самодостатню реакційну естетичність їх прийомів. З сфери цієї ліричної плеяди продовжувала втім виділятися діяльність Фета і Тютчева, рисовавших інтимні, відокремлені боку людської свідомості. Протистоячи пануючій традиції соціально-політичної поезії, ці лірики виявилися могутні впливом геть лірику російських символістів.
18. ЛЕВ ТОЛСТОЙ. — Особливими шляхами іде у цю добу Лев Толстой. Міркуючи формально, ми могли знайти його творчості чимало приватних подібностей і з либерально-дворянской літературою і з революционно-народнической белетристикою. З першими Толстого зближує то переважне увагу до доль поміщицького класу, під знаком якого стояли всі твори першого періоду його творчості. З революційними народниками Толстого зближує то заперечення капіталізму, яке в нього, як і і, пов’язані з утопічної ідеалізацією громади, «світу». Але це аналогії неспроможні охарактеризувати все своєрідність літературного шляху Толстого, глибоко чудового від шляхів Тургенєва і Гол. Успенського і незмірно складнішого, що вони. Творчість Льва Толстого бере початок у дворянській садибі, і те, що Бєлінський називав стосовно Пушкіну «пафосом поміщицького принципу», з усією силою звучить у його ранньої трилогії (1852—1856), й у «Ранку поміщика» (1856), й у «Війні і мирі» (1868), й у «Анні Кареніній» (1873—1875). Однак у поміщицькому самосвідомості Толстого вже з 50-х рр. існувала тріщина. На відміну від Тургенєва напр. Толстой вже у «Дитинстві, отроцтві і юності» сумнівався в правомірності існуючого стану речей. Звідси в нього в трилогії жалість до синові бідного різночинця Илиньке Граппу, з якого знущалися його герої. Звідси повісті «Люцерн» різкий протест оповідача проти світської «холодності», «щасливих багатіїв», які спостерігали «зі своїх високих блискучих палат» бідного швейцарського співака та не які подали йому жодної копійки («ви холодні, жорстокі і безчесні… ви чи вкрали в нього насолоду, що він вам доставив…»). Звідси в нього та критика вустами Оленіна світських вітальнях, «жінок із припомаженными волоссям і неприродно ворухливими губками» («Козаки»). Що ширшим розгортається політична боротьба 60-х рр., тим судорожнее шукає Толстой собі соціальної опори. Ці пошуки безплідні — з найбільшим художнім талантом Толстой показує брехливість всіх виходів, яким так іронічно охоче користувалося дворянство. У військовій кар'єрі він бачить просте що у бойні нічого не винних людей («Набіг», «Севастопольські розповіді», «Війна і світ»), в садибному господарюванні і турботах про мужиків він констатує безплідний філантропічний самообман (герої «Ранку поміщика», Нехлюдов, вислухавши «всі прохання й касаційної скарги» своїх селян, недарма відчуває «якесь змішане почуття втоми, сорому, безсилля і»). Критика дворянського класу, його господарства, його культури, його естетики сягає своєї найвищої сили у романі «Воскресіння»; разом з нею росте, і інтерес до мужику (Платон Каратаев в «Війні і мирі», Фоканыч в «Анні Кареніній», своїм закликом «жити за правді «по Божу» викликає в поміщику Левине «подымающиеся ридання»). Ні Тургенєв, ні Гончаров, ні Григорович, ні тим паче Пушкін і Гоголь будь-коли стояли перед таких трагічних свідомістю протилежності дворянській та традиційної народної «правди», перед якої стояв у кінці 70-х рр. Лев Толстой: це привело його до найглибшому творчому перелому («Сповідь»). Толстой цурається дворянського мистецтва, на кшталт якого він писав раніше, закликаючи до створення нового мистецтва, заснованого на «почутті братства» і «любові до ближніх». Коли раніше Толстой писав неквапливі епічні полотна, широкі «хроніки», близькі всієї традиції дворянській літератури з безліччю героїв, які зі найрізноманітніших верств дворянства, з любовної експозицією світського кола, з надзвичайно поглибленим психологічним аналізом, составившим нову віху у розвитку російського реалізму («Війна і світ», «Ганна Кареніна»), нині улюбленим жанром стають народна новела чи народна драма, із властиво спрощеної і вузьке сюжетної структурою, з багатим народними оборотами мовою, з незмінно морально-дидактическим змістом (новели «Свічка», «Кавказький бранець», драми «Влада пітьми», «Зав'яз Кігтик загруз, всієї пташці прірву» та інших.). Поруч із ними Толстой культивує і найулюбленіший зі своїх старих жанрів, присвячений пошукам интеллигента-дворянина, минаючого від своєї класу («Батько Сергій», «Воскресіння»). Громадсько-політичний значення Толстого величезна. У «Хаджи-Мурате», «Крейцерової сонате», «Після балу», «Живому трупі» разом з виняткової художньої силою викрив завойовницьку політику царату, жах кріпацтва, затхлість панівною країни моралі, брехливість буржуазно-дворянской культури. «Толстой, — писав Ленін, — зуміла із чудовою силою передати настрої широкого загалу, пригноблених сучасним порядком, окреслити їхнє місце, викликати їх стихійне почуття протесту і обурення». У статтях Леніна про Товстому дано неперевершений за силою аналіз його творчості, отразившего «наболілу ненависть, созревшее прагнення кращому, бажання позбутися минулого й незрілість мрійливості, політичної невихованості, революційної м’якотілість» (т. XII, стор. 384). Вплив стилю Толстого на Р. л. колосально і торкнулося письменників найрізноманітніших напрямів. Толстовці «Посередника» (Горбунов-Посадов) й письменники з народу (напр. Семенов), Чехов і Горький, Лєсков і Бунін, Вересаєв і Пантелеймон Романов, Шолохов і Фадєєв, попри глибоке відмінність своїх політичних поглядів, багато чому навчилися у Л. Толстого. Сила його літературного впливу вийшла далеко межі Р. л., і згадати єдине ім'я Ромена Роллана у тому, аби зрозуміти, ніж зобов’язана Толстому суспільно-політична думку Заходу та її художествентая культура.
Список литературы
Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.