Леонардо да Вінчі як художник. 
Загадкова усмішка Джоконди

Реферат.

на тему:

" Леонардо да Вінчі як художник. Загадкова усмішка Джоконди"

Як художник Леонардо да Вінчі стоїть на грані двох епох — раннього і високого Відродження. Він підсумовує багатий художній досвід XV століття, і він закладає основи для мистецтва XVI століття. Леонардо ставить собі метою дати об'єктивне відображення дійсності. Але цю дійсність він сприймає вже по-іншому. Він шукає узагальнених форм, типових рішень, ясної художньої мови. Його вже не задовольняє аналітичний реалізм XV століття, у якому інтерес до деталей нерідко затемнював головне.

Його цікавлять нові задачі - удосконалення психологічних засобів вираження і більш глибоке розкриття внутрішнього світу людини, спрощення композиційного ладу заради досягнення більшої монументальності, використання світлотіні з метою посилення життєвості образів, розробка реалістичного творчого методу і підведення під нього міцної теоретичної основи.

Реаліст у науці, Леонардо залишається реалістом і в мистецтві. Але його реалізм знаменує більш високу ступень розвитку. І оскільки для Леонардо процес художнього узагальнення є процесом глибоко свідомим, остільки він виступає прямим попередником усіх великих майстрів високого Відродження.

Художня спадщина Леонардо да Вінчі кількісно невелика. Висловлювалася думка, що його захоплення природничими науками й інженерною справою перешкодили його плідності в мистецтві. Однак анонімний біограф, його сучасник, указує, що Леонардо «мав чудові задуми, але створив небагато речей у фарбах, тому що, як говорять, ніколи не був задоволений собою». Це підтверджує і Вазарі, відповідно до якого перешкоди лежали в самій душі Леонардо — «найбільша і найнезвичніша, саме вона спонукувала його шукати переваги над досконалістю, так що кожний твір його сповільнювалося від надлишку бажань».

Уже перший флорентійський період діяльності Леонардо, після закінчення навчання у Верроккіо, відзначений його спробами виявити свої дарування на багатьох поприщах: архітектурні креслення, проект каналу, що з'єднує Пізу з Флоренцією, малюнки млинів, сукновальних машин і снарядів, що приводяться в рух силою води. До цього ж періоду відноситься його маленька картина «Мадонна з квіткою».

Коли Леонардо писав її, йому було двадцять шість років. До цього часу художник знайшов уже зроблену майстерність у великому мистецтві живопису, що він ставив вище всіх інших.

«Мадонна з квіткою» — це хронологічно перша мадонна, образ якої внутрішньо позбавлений якої-небудь святості. Перед нами усього лише юна мати, що грає зі своєю дитиною. Вічна принадність і поезія материнства. У цьому нескінченне зачарування картини.

Серед усіх мистецтв Леонардо ставить на перше місце живопис. Тому що, вказує він, живописець є «владарем усякого роду людей і всіх речей». Це — непереборне свідчення глибокої переконаності одного з найбільших живописців, які хоч колись жили на світі, у величі і всепідкорюючій силі свого мистецтва.

Світ пізнається через почуття, а око — володар почуттів.

«Око, — пише він, — є око людського тіла, через яке людина дивиться на свій шлях і насолоджується красою світу. Завдяки йому душа радується у своїй людській темниці, без нього ця людська темниця — катування».

У день народження короля прийшов поет і підніс йому поему, що вихваляє його доблесті. Прийшов також і живописець з портретом коханої короля. Король негайно ж звернувся від книги до картини. Поет образився: «О, король! Читай, читай! Ти довідаєшся щось куди більш важливе, чим може дати тобі ця німа картина!» Але король відповів йому: «Мовчи, поет! Ти не знаєш, що говориш! Живопис служить більш високому почуттю, ніж твоє мистецтво, призначене для сліпих. Дай мені річ, яку я міг би бачити, а не тільки чути».

Між живописцем і поетом, пише ще Леонардо, така ж різниця, як між тілами, розділеними на частини, і тілами цільними, тому що поет показує тобі тіло частину за частиною в різний час, а живописець — цілком в один час.

А музика? Знову категорична відповідь Леонардо:

«Музику не можна назвати інакше, як сестрою живопису, тому що вона є предмет слуху, другого почуття після зору… Але живопис перевершує музику і велить нею, тому що не умирає відразу ж після свого виникнення, як нещаслива музика».

Але всього цього мало. Живопис, найбільше з мистецтв, дає в руки того, хто по-справжньому нею володіє, царствену владу над природою.

Отже, для Леонардо живопис — вище діяння людського генія, вище з мистецтв. Це діяння вимагає і вищого пізнання. А пізнання дається і перевіряється досвідом.

І от досвід відкриває Леонардо нові простори, далечіні, до нього не звідані в живописі. Він вважає, що математика — основа знання. І кожна його мальовнича композиція плавно вписується в геометричну фігуру. Але зорове сприйняття світу не вичерпується геометрією, виходить за її рамки.

Заглянувши в безодню часу, що є «винищувач речей», він побачив, що усі змінюється, перетворюється, що око сприймає лише те, що народжується перед ним у дану мить, тому що в наступний час уже зробить своя неминуча і необоротна справа.

І йому відкрилася нестійкість, плинність видимого світу. Це відкриття Леонардо мало для всього наступного живопису величезне значення. До Леонардо обрису предметів здобували в картині вирішальне значення. Лінія панувала в ній, і тому навіть у найбільших його попередників картина здається часом розфарбованим малюнком. Леонардо перший покінчив з непорушністю, самодостатньою владою лінії. І назвав цей переворот у живописі «проваллям обрисів». Світло і тіні, пише він, повинні бути різко розмежовані, тому що границі їхній у більшості випадків неясні. Інакше образи вийдуть незграбні, позбавлені принадності, дерев’яними.

«Димчаста світлотінь» Леонардо, його знамените «сфумато» — це ніжне напівсвітло з м’якою гамою тонів сріблистий^-молочно-сріблистих, блакитнуватих, іноді з зеленуватими переливами, у яких лінія сама стає як би повітряною.

Олійні фарби були винайдені в Нідерландах, але нові можливості, що таяться в них, у передачі світла і тіні, мальовничих нюансів, майже непомітних переходів з тону в тон були уперше вивчені і до кінця досліджені Леонардо.

Зникли лінеарність, графічна твердість, характерні для флорентійського живопису кватроченто. Світлотінь і «обриси, щопропадають,» складають, по Леонардо, саме чудове в мальовничій науці. Але образи його не скороминущі. Міцний їхній кістяк, і міцно коштують вони на землі. Вони нескінченно чарівні, поетичні, але і не менш повновагі, конкретні.

«Мадонна в гроті» (Париж, Лувр) — перше цілком зрілий твір Леонардо — затверджує торжество нового мистецтва.

Зроблена погодженість усіх частин, що створює міцно спаяне єдине ціле. Це ціле, тобто сукупність чотирьох фігур, обрису яких чудово зм’якшені світлотінню, утворить струнку піраміду, плавно і м’яко, у повній волі виростаючу перед нами. Поглядами і розташуванням усі фігури об'єднані нерозривно, і це об'єднання виконане чарівної гармонії, тому що навіть погляд ангела, звернений не до інших фігур, а до глядача, як би підсилює єдиний музичний акорд композиції. Погляд цей і посмішка, що ледве опромінює обличчя ангела, виконані глибокого і загадкового змісту. Світло і тіні створюють у картині деякий неповторний настрій. Наш погляд несеться в її глибини, у вабливі просвіти серед темних скель, під покровом яких знайшли притулок фігури, створені Леонардо. І таємниця, леонардівська таємниця, протягає й у їхніх обличчях, і в синюватих ущелинах, і в півмороку навислих скель. А з якою добірністю, з якою проникливою майстерністю і з якою любов’ю розписані іриси, фіалки, анемони, папороті, усілякі трави.

«Хіба ти не бачиш, — повчав Леонардо художника, — як багато існує тварин, дерев, трав, квітів, яке розмаїтість гористих і рівних місцевостей, потоків, рік, міст…».

«Таємна вечеря» — найбільший утвір Леонардо й один з найбільших добутків живопису всіх часів — дійшла до нас у напівзруйнованому виді.

Цю композицію він писав на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делле Граціє. Прагнучи до найбільшої барвистої виразності в стінописі, він зробив невдалі експерименти над фарбами і ґрунтом, що і викликало її швидке ушкодження. А потім довершили справа грубі реставрації і… солдати Бонапарта. Після захоплення Мілана французами в 1796 р. Трапезна була перетворена в стайню, випари кінського гною покрили живопис густою цвіллю, а солдати, що заходили в стайню, забавлялися, шпурляючи цеглинами в голови леонардівських фігур.

Доля виявилася жорстокою до багатьох творів великого майстра. А тим часом, скільки часу, скільки натхненного мистецтва і скільки полум’яної любові вклав Леонардо в створення цього шедевра.

Але, незважаючи на це, навіть у напівзруйнованому стані «Таємна вечеря» робить неперевершене враження.

На стіні, як би переборюючи її і несучи глядача у світ гармонії і величних бачень, розгортається древня євангельська драма обманутої довіри. І драма ця знаходить своє вирішення у загальному пориві, спрямованому до головної дійової особи — чоловіку зі скорботним обличчям, що приймає що здійснюється як неминуче.

Христос тільки що сказав своїм учням: «Один з вас зрадить мене». Зрадник сидить разом з іншимистарі майстри зображували Іуду сидячим окремо, але Леонардо виявив його похмуру відособленість куди більш переконливо, тінню огорнувши його риси.

Христос покірний своїй долі, виконаний свідомості жертовності свого подвигу. Його нахилена голова з опущеними очима, жест рук нескінченно прекрасні і величні. Чарівний пейзаж відкривається через вікно за його фігурою. Христос — центр усієї композиції, усього того виру пристрастей, що бушують навколо. Сум його і спокій як би споконвічні, закономірні - і в цьому глибокий зміст показаної драми.

Побачивши «Таємну вечерю» Леонардо, французький король Людовік XII так захопився нею, що тільки острах зіпсувати великий твір мистецтва перешкодила йому вирізувати частину стіни миланского монастиря, щоб доставити фреску у Францію.

У 1480 році Леонардо згадується як має «casa sua», тобто свою власну майстерню. Приблизно, приблизно в тому ж році виникла картина «Мадонна Літта», що зберігається в Державному Ермітажі. Ця картина написана темперою, тобто фарбами, розведеними на яєчному жовтку. До цієї техніки Леонардо прибігав лише у виді виключення, що пояснює трохи не звичайну для нього манеру листа — менш м’яку і більш деталізовану.

На наступний рік він укладає з ченцями монастиря Сан Донато, а Скопето договір на вівтарний образ «Поклоніння волхвів». Ця картина, як і більшість Леонардових речей, залишилася незакінченої.

У серпні 1507 року він приїжджає у Флоренцію, щоб врегулювати справи зі спадщиною, що залишилася йому після дядька, але незабаром знову повертається в Мілан, де залишається до 1513 року. Ці Міланские роки життя Леонардо мало досліджені. Відомо тільки, що він як і раніше цікавився науковими проблемами, приділяючи особливо багато часу проектуванню гідравлічних споруджень, геометрії, механіці, анатомії, геології, метеорології, космографії, математиці й астрономії. ДО 1508 року кар'єру Леонардо як художника підійшла до кінця, хоча йому залишалося жити більш десяти років. Від цього років збереглося тільки дві картини — одна з них луврская «Св. Ганна з Марією і дитиною Христом», етюди для цієї картини можуть бути датовані ще 1500 роком, хоча й у 1510 році картина усе ще була в роботі. Друга ж картина — це «Іоанн Хреститель».

До кінця Міланского перебування Леонардо політична атмосфера початку згущатися. За словами одного старого історика, почалася «епоха смут, помсти і загального руйнування». Залишатися в цих умовах у Мілане було небезпечно. Тому Леонардо 24 вересня 1513 року залишив Мілан і направився спочатку у Флоренцію, а потім у Рим.

У Римі Леонардо займався геологією, механікою, анатомією. Больших художніх замовлень Леонардо тут не одержав. Незважаючи на те, що він був одним з головних творців стилю високого Відродження, до середини другого десятиліття XVI століття його художня манера здавалося римлянам уже трохи архаїчної.

Незабаром Леонардо примушений був залишити Рим і знову шукати собі місце в житті. Він направився в Ломбардію, де надійшов на службу до Франциску I, і наприкінці 1516 року виїхав, за його запрошенням, у Францію, з титулом придворного живописця.

Лише зупинившись на відносинах Леонардо з його замовниками, можна правильно вирішити питання про мнимий «асоціальності"Леонардо, у якій його так багато і так часто дорікали. Не про «асоціальності» Леонардо варто говорити, а про його соціальне ущемлення. Він примушений був віддавати свій талант тим, хто міг його матеріально забезпечити. І це було трагедією його життя. Він прекрасно розумів жорстоку владу золота.

17 травня 1517 року Леонардо, разом зі своїм другом Франческо Мельці і вірним слугою Баттиста Вилланисом, прибув у замок Клу, у Франції. Цей замок був розташований недалеко від Амбуаза, де подовгу живав король зі своїм двором. До моменту приїзду Леонардо Франція вступила на шлях широкого прилучення до передової італійської культури. Немудро, що подібне середовище виявило до Леонардо зовсім винятковий інтерес і увага. Він повинний був здаватися французькому суспільству довершеним створенням природи, живим утіленням ренесансного «uomo universale» (тобто всебічно розвитої людини). Як король, так і двір наслідували йому в манері вдягатися, носити бороду і стригти волосс. У придворній бесіді часто миготіли італійські слова. Ім'я «божественного» Вінчі було в усіх на вустах. А швидко старів майстер хворів і вгасав. У нього стала відніматися права рука. Сили його усе більш слабшали. 19 квітня 1519 року Леонардо складає свій заповіт, з педантичною точністю визначаючи ритуал поховання, перелік спадкоємців, характер і розмір дарувань. Усе своє життя Леонардо залишався далеким церковному способу мислення, і таким же він, без сумніву зійшов у могилу, коли в 2 травня 1519 року пробив його смертну годину. Леонардо оплакували багато хто. А місяць після його смерті Мельці писав його братам: «Поки не розпадеться моє тіло, я буду постійно почувати це горе», що повинні розділяти всі люди, тому що «не у владі природи створити ще однієї такої людини».

Леонардо склався як художник так, імовірно, значною мірою і як вчений у майстерні Верроккіо. Ранні малюнки і картини Леонардо ясно показують, якою чудовою школою реалістичного мистецтва була ренесансна майстерня. Тут усі робилося для того, щоб навчити з раннього років правильно малювати і допомогти опанувати реалістичним методом.

Малюнки Леонардо 70-х років свідчать про пильне й уважне вивчення молодим художником натури. Він замальовує обличчя, що сподобалися йому, пейзажі, рослини, фігури тварин, вона без утоми робить найдокладніші етюди драпірувань, домагаючись максимальної рельєфності в передачі складок, він виконує вражаючі вже на цьому ранньому етапі своєю зрілістю композиційні начерки для картин. Природа у всіх своїх різноманітних проявах уладно волоче його до себе. Він схиляється перед її дивною красою і досконалістю, перед нескінченною розмаїтістю її форм.

Протягом 70-х років Леонардо виконав ряд картин, щодо яких дотепер йдуть гарячі суперечки в науці. У майстерні Верроккіо застосовувалася спільна робота вчителя й учнів над тим самим добуткому зв’язку з цим, природно, виникають великі складності при розпізнанні окремих художніх почерків. Кілька років назад наука все-таки схилилася до того, щоб приписати молодому Леонардо дві речі, що найчастіше зв’язували з ім'ям Верроккіо. Це «Благовіщення» і «Портрет Джіневри де Бенчі». В обох цих роботах Леонардо виступає перед нами ще як типовий майстер XV століття, що віддає перевагу подробицям перед цілим.

Найбільш зрілим добутком молодого Леонардо є «Мадонна з квіткою». У цій картині він представив щастя молодої матері, що грає із сином, якому вона простягнули квітку. Леонардо домігся чудової злитості композиції, об'єднавши фігури Марії і дитини в нерозривну групу на темному тлі стіни, прорізаної праворуч вікном. Живопис XV століття не знала настільки зроблених композиційних рішень.

Найбільш прославлений твір Леонардо — знаменита «Таємна вечеря» у міланському монастирі Санта Марія делле Грацие. Цей розпис, у дійсному своєму виді представляюча руїну, була виконана між 1495 і 1497 роками. Причина швидкого псування, що давала про себе знати вже в 1517 році, полягала у своєрідній техніці, що сполучила олію з темперою.

Портрет, написаний Леонардо разом з досвідченим міланським художником Амброджо да Предісом, називається «Дама з горностаєм». Портрет чудово відбиває ті якості, якими ця жінка, спокушена Сфорца, коли їй було всього сімнадцять років, володіли: вираження її інтелігентного обличчя проникливі і зосереджене, пальці в неї довгі і чуттєві - такі бувають у музикантів.

Ще один портрет, написаний Леонардо в ранні роки перебування в Мілані, можливо, найменш значний із всіх і гірше всього документований, однак по іронії долі найкраще збережений. Це «Потрет музиканта». У портреті закінчене тільки обличчяпо типі воно близько обличчям ангелів Леонардо. Кілька років назад живопис був розчищений, і на клаптику папера в руці зображеної людини виявилося кілька нотних знаків. Дослідники Леонардо, що знають його схильність до загадок і секретів, поки безрезультатно намагалися прочитати це нотне послання.

Леонардо почав писати свій «Трактат про живопис» саме в Мілане, як свідчать джерела, на прохання Сфорца, що побажав довідатися, яке з мистецтв — чи скульптура живопис — більш шляхетно. Також Леонардо захопився вивченням анатомії людського тіла, а в останні роки перебування в Сфорца він віддавав значну частину свого часу математиці. Роки служіння в Сфорца закінчилися тим, що Лодовико був скинутий і доставлений у Францію як бранця. Після цього Леонардо ще якийсь час залишався в Мілане. Потім разом з Лукою Пачолі і Салаино — своїм учнем — Леонардо відправився у Флоренцію, по шляху загорнувши в Мантую і Венецію для огляду визначних пам’яток.

Першою великою художньою роботою Леонардо у Флоренції був розпис для залу Великої Ради в Палаццо Веккіо. Як сюжет Леонардо обрав битву під Ангиари, що закінчилася перемогою флорентійців над ломбардськими військами. Розпис він залишив незакінченої до моменту свого від'їзду в Мілан.

Приблизно в тому ж 1503 році була написана одна з найвідоміших картин Леонардо — «Мона Лиза». Мона Ліза не була, як багато хто вважають, ідеалом краси для Леонардо: його ідеал скоріше проглядається в ангелі з «Мадонною в скелях». Все ж таки Леонардо вважав Мону Лізу особливою людиною: вона зробила на нього настільки сильне враження, що він відмовився від інших вигідних пропозицій і протягом трьох років працював над її портретом. Портрет відбив своєрідний людський характер. Мона Ліза (скорочення від мадонна Ліза) була третьою дружиною флорентійського купця по імені Франческо ді Бартоломео справі Джокондо (звідси і вульгарна друга назва картини «Джоконда»).

Список використаної літератури.

1. 1.Роберт Уоллейс «Світ Леонардо». Москва, 1997 р.

2. 2.М. В. Алпатов «Художні проблеми італійського Відродження». Москва, 1976 р.

3. 3.Джорджо Вазари «Життєпис найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих епохи Відродження». Спб, 1992 р.

4. 4.В. Н. Лазарєв «Леонардо да Вінчі». Москва, 1952 р.