Усна народна творчість

Реферат на тему:

" Усна народна творчість"

Зміст

• Історіографія
• Основні ознаки фольклору
• Структура, жанровий склад українського фольклору
• Віршовий фольклор
• Прозовий фольклор
• Побутування і розвиток фольклору в наш час
• Висновки
• Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність. Для України усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування. Нині історія, писав академік Іван Дзюба декілька років тому, дає Україні шанс самоздійснення, хоч і «надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому необхідне «реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства…»

Сьогодні глобальне все більше й більше превалює над суспільним і національним. Основний конфлікт глобалізації деякі вчені вбачають у нерівномірності розвитку: країни постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Зберігаючи засоби транснаціонального впливу, західні країни ще більше збагачуються й розвиваються. Природа постіндустріального суспільства така, що воно схильне не лише до політичної, економічної експансії, але й до соціокультурної. Отже, процес глобалізації впливає на всі сфери життєдіяльності, зокрема на ринок, на державу й суспільство, на особистість. Відповідно всі ці інституції зазнають змін, трансформуються. Найважче ці процеси даються суспільству, нації та людині. Тобто позитивні явища цих процесів перебувають під загрозою.

Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор — та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають» , — стверджував геніальний Олександр Потебня.

Мета і завдання роботи. Висвітлити усну народну творчість як складову художньої культури народу. Продемонструвати, що для України усна народна творчість завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності.

Згідно з цим поставлені такі завдання:

1. Продемонструвати основні ознаки фольклору.

2. Проаналізувати структуру та жанровий склад українського фольклору.

3. Охарактеризувати віршовий та прозовий фольклор українців.

4. Проаналізувати побутування і розвиток фольклору в наш час.

Історіографія

Становлення української фольклористики відбувалося в період романтизму — в першій половині - всередині ХІХ ст. (видатні представники: Михайло Максимович, Йосип Бодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш). У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. теоретичний потенціал українських учених засвідчив власний іманентний шлях розвитку вітчизняної фольклористики, її академічну фундаментальну сутність, а відтак і європейськість. Визначний внесок в українську фольклористику зробили Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Павлик, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький, Володимир Гнатюк, Михайло та Катерина Грушевські, Климент Квітка, Олександр Андрієвський, Філарет Колесса.

Етапи криз і піднесень пройшла українська фольклористика радянського періоду. Чи не найбільшим її здобутком була публікація першоджерельних матеріалів: від двох томів «Українських народних дум» К. Грушевської до видань академічної серії «Українська народна творчість» (двадцять п’ять томів), серій «Українські народні пісні в записах письменників» (двадцять збірок), «Народна творчість» (п'ятнадцять книг), а також серій «Золоті ключі», «Бібліотека „Карпати“, „Народна мудрість“ тощо. Звільнена від ідеологічних пут тоталітарної системи, своєрідно формується фольклористика незалежної Української держави. В Україні виходить низки спеціальних фахових періодичних видань — збірники наукових праць, часописи: „Фольклор. Література. Проблеми поетики“ (Інститут філології КНУ), „Актуальні проблеми фольклору і літератури“ (Донецький національний університет), „Матеріали до української етнології“, „Народна творчість та етнографія“, „Народознавство“ (м. Київ, ІМФЕ НАН України), „Народознавчі зошити“ (м. Львів), „Фольклористичні зошити“ (м. Луцьк)» та ін.). У сучасній фольклористиці активно працюють такі відомі науковці, як Н. С. Шумада, В. Ф. Погребенник (м. Київ), В. А. Качкан (м. Івано-Франківськ), В. А. Чабаненко, В. Д. Буряк, І.Я. Павленко (м. Запоріжжя), І.В. Хланта (м. Ужгород), О.І. Вертій, С.В. П’ятаченко (м. Суми), С.І. Шевчук, О. В. Ковальчук (м. Рівне), М. О. Семенова, Л. О. Новикова, В. М. Осадча, М. М. Красиков (м. Харків), П.О. Будівський (м. Луганськ), А. М. Поповський, В. Галацька, М. Марфобудінова (м. Дніпропетровськ), А. М. Подолинний (м. Вінниця), С. А. Китова, О. П. Киченко (м. Черкаси), І.М. Зварич, В. В. Костик (Чернівці), Т.І. Колотило (м. Кам’янець-Подільський) та ін.

Основні ознаки фольклору

Фольклорові властиві усна форма поширення (передача між людьми способом прямої контактної комунікації). Його функціонування пов’язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, певними переживаннями, настроями. В цьому процесі відбувається і саме творення фольклору. Починається воно в кожному конкретному випадку від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких у минулому майже повністю загубилися. Лише в декотрих випадках народні легенди чи писані джерела зберегли наймення авторів поодиноких пісень, наприклад, дівчини-козачки Марусі Чурай з XVII ст. і козака Климовського з XVIII ст., якому приписується створення широковідомої пісні «Їхав козак за Дунай» .

Отже, характерна ознака фольклору — його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що є водночас і процесом колективного творення, додавання «до чужого прекрасного свого кращого» .

Яскравим виразом колективності творення у фольклорі та вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів — їх варіантів. Збирачами фольклору записані в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш відомих пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв тощо. Варіативність фольклорних творів добре примітна навіть у звичайному побуті. Самі виконавці з народу нерідко констатують, що ця пісня чи казка інакша «в нас», ніж «у сусідньому селі» або навіть на другому кутку села. Варіантність чи навіть багатоваріантність — одна з головних ознак фольклору — стосується всіх його родів, видів і форм: віршових, поетичних і прозових (оповідних).

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення, побутування, синхронне і діахронне передання, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасове передання від покоління до покоління. Значна роль при цьому належить пам’яті. Саме в пам’яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців зафіксовано весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми, стабільні стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення пам’яті в утвердженні традиції народної усної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор — це мистецтво пам’яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняє її від інших ділянок народної культури, зокрема від такої близько спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значущість пам’яті у творенні, побутуванні та переданні фольклорних творів, колективний характер народної творчості, невизначеність індивідуального авторства — анонімність: пов’язаність побутування і розвитку із певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями — тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами — імпровізаційністю, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різновидність текстів, мелодій більшості фольклорних творів — їх варіантність.

Структура, жанровий склад українського фольклору

Усна народна словесність — це передусім високий вияв духовності народу, одна з форм його свідомості, узагальнення життєвого досвіду, вияву колективного світогляду й естетичного ставлення до дійсності. У фольклорі відображені різні прояви життєдіяльності людини, її духовні та матеріальні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, релігійні, морально-етичні, звичаєво-правові установки, естетичні ідеали, особисті людські переживання, настрої. Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується на різні форми, роди і види — жанри творів, їх тематичні групи.

За формальними макроознаками український фольклор поділяється на дві великі групи: віршовий, що найяскравіше виражений у пісенності, та прозовий, який об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості - казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти. Можна говорити і про наявність в українському фольклорі третього виду художньої словесної творчості - драматичного, що виступає й у формі окремих діалогів, п'єс, сценок для народного театру, ігор, вертепу, і діалогів у віршованих та прозових фольклорних творах.

Віршовий фольклор

Його характерна ознака — віршова форма, він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Їх чимало опубліковано у численних збірниках, але друкованими виданнями охоплена лише частина зібраних у різний час пісень, записи яких зберігаються в державних і приватних архівах. Ще менша ця частина у співвідношенні з живим, реальним, воістину безмежним багатством народної пісенності.

За походженням, змістом, приуроченістю, часовою і функціональною прив’язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал у свою чергу підрозділяється на низку груп і циклів. Найзначнішу з них становлять обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов’язане з календарними і сімейними обрядами. Обрядова пісенність належить до найдавнішої верстви фольклору взагалі й української усної народної творчості зокрема. Вона добре збереглася і донесла до нового часу в своєму змісті, мелодиці, формальних ознаках багато елементів архаїки насамперед тому, що здавна була під охороною обряду, становила з ним нероздільну цілість, яку народна традиція вимагала оберігати у певних незмінних формах.

Календарні обрядові пісні тісно пов’язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі, святами, що в давнину мали на меті умилостивления сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін.

Колядки і щедрівки — величальні пісні, які сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків — дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їхній уяві знаменувало поворот «на весну», відновлення життєдайної сили сонця, світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов’язані з цим святом звичаї та вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік аж до Богоявления (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром — колядками і щедрівками.

З давніх-давен зберегли народні колядки і щедрівки магічно-побажальну сутність, величальний пафос, коли бажані господарські успіхи, достаток, злагода і сімейне щастя видавалися за дійсність, житейську реальність. Господар «сидить собі у новій світлиці», «золото сіє», рахує «стада незліченні», у нього «воли все половії», «плуги все золотії», «двори все кедровії», «всі коні воронії», за столом бажані гості, а на полі ;

Будуть копойки, яко звіздойки,

Будуть стогойки, яко горойки.

фольклор усна народна творчість Веснянки. Народні звичаї та обряди, пов’язані з весняним пробудженням природи, супроводилися співом разом з іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву веснянки. В Галичині їх називають гаївки (гагілки, ягілки, галагівки).

Своїми початками веснянки і гаївки сягають далекого доісторичного часу, коли наші предки з великими урочистостями зустрічали прихід весни. Разом з різними обрядами, ворожіннями, магічними діями вони повинні були прискорити весняне оновлення природи, проганяти зиму, забезпечити добрий наступний врожай і щасливе життя людей. Чільне місце посідає возвеличення весни як пори кохання, початку майбутніх подружжів. Ця давня магічна функціональність веснянок проглядає і в збережених досі визначеннях їх виконання — як «гукати» чи «кликати весну» :

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати.

Зиму проводжати.

Русальні пісні. Обрядовість і обрядова пісенність до Зелених свят (Тройці, клечальної неділі, русальної неділі) завершують весняний цикл і водночас започатковують перехід до літнього. Такими є, зокрема, збережені подекуди на Поліссі до нашого часу так звані кустові обряди та пісні, на Полтавщині - Тополя — залишки давнього культу зелені, дерева і Русалії та русальні пісні, що відзначаються і співаються впродовж тижня після клечальної неділі (в русальний чи гряний тиждень).

Русальний обрядовий цикл пов’язаний з народним віруванням у русалок — міфічних істот, які постають, як уже згадувалося в попередньому розділі, із мертвонароджених або померлих нехрещених дітей і перебувають над водами, в полях і лісах. Особливо небезпечні вони в русальний тиждень, коли можуть заманити до себе і залоскотати людей, зокрема дівчат, чинять різні пакості в полі.

Купальські пісні поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту сонця, зеніту розцвіту природи, буяння землі. З давнього часу в них відлунює захоплення людини красою і величчю природи, возвеличення її чарівної сили і впливу на все живе, культ всемогутнього сонця («Заграло сонечко на Йвана»). У купальських піснях ідеться про розпалення обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця чи міфічної Мареночки, молодіжні ігри.

Іншу велику групу літніх пісень становлять жнивні. Вони були поширені в усій Україні як поетичний супровід завершального етапу хліборобської праці - збору врожаю. У них, як і в косарських та гребовицьких піснях, значне місце посідає тема нелегкої праці. Водночас дуже виразні тут і обрядові мотиви, пов’язані із зажинками, — похвала першому нажатому снопу, якого величали «воєводою», і, особливо, з циклом обжинкових обрядів, що складалися із завивання «бороди» , — залишеного при дожинанні ниви кущика збіжжя (його обв’язували стрічкою); сплітання обжинкового вінка або прикрашання обжинкового снопа і вручення їх господареві.

Сімейно-обрядові пісні - це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейної групи: народження дитини, одруження, весілля і смерті. У деяких місцевостях України зафіксоване побутування пісень, пов’язаних з народженням, хрещенням дитини — родильні (народинні), хрестинні. В них висловлюються побажання немовляті і його батькам, возвеличуються такі основні персонажі актів народження і хрещення, як бабка-повитуха, куми.

Традиційний фольклор, що стосується смерті, похорону і поминок людини, представлений переважно голосіннями (заводи, плачі, йойкання). Це дуже давній вид народної поезії. Він походить від первісних вірувань про перехід людини в інший світ, можливість і потребу облегшити оплакуванням перебування покійного в тому світі, перепросити й уласкавити його магічним замовлянням від гніву і образи на живих. Цим зумовлювалася тривалість традиційної обрядової присутності голосінь.

У групі родинно-обрядової поезії найрозвиненішою і багатою є весільна пісенність. На сучасному весіллі виконуються різні пісні. Однак традиційне народне весілля охоплювало як обов’язкову складову спеціальний обрядовий спів. У великій частині Українських Карпат і Прикарпатті обрядові весільні пісні й досі зберігають давню назву — ладканки, а на Гуцульщині і подекуди на Покутті - барвінкові. Ще донедавна кожна обрядова дія українського весілля всіх регіонів супроводилася спеціальними піснями. Особливо насиченими були обряди вінкоплетення, приготування короваю — коровайний цикл, благословення молодих, прощання молодої з дівоцтвом і подругами, прощання молодої з батьківською оселею та ін.

Необрядові пісні — це друга велика частина поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, баладні, суспільно-побутові й родинно-побутові ліричні пісні, жартівливі та гумористичні, колискові й дитячі, набожні, лірницькі пісні.

Думи — відомий лише українському фольклорові вид народної епічної поезії. Вони характерні речитативною формою, властивою для голосінь, нерівноскладовістю вірша, відсутністю строфи й оповідним (епічним) способом викладу, розвинулися на грунті лицарської історії козацтва і найбільше розцвіли у XVI-XVII ст.

Пісні-балади розповідають про події побутового чи соціально-побутового характеру з трагічним кінцем. Найголовніша їх тема — нещасливі сімейні взаємини: мати хоче отруїти нелюбу невістку й отруює при цьому сина; чоловік убиває дружину через наговір матері чи з намови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють дівчину і топлять або спалюють її, прив’язану «до сосни косами»; пан убиває селянського хлопця, котрого покохала пані.

Ліричні пісні - це народнопоетичні твори, які виражають думки, переживання, настрої людини. Їх багато в обрядовій пісенності, а в необрядовій — зосереджені здебільшого навколо тем і мотивів соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти та вияви суспільного і приватного, домашнього життя людини. Залежно від цього вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові.

Жартівливі та гумористичні пісні - складова частина народнопісенного репертуару. Вони належать до різних згаданих груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Однак особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечою безжурністю і веселістю короткі одно-, двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найпопулярніші з них коломийки, козачки, шумки, частівки, їм властивий танковий ритм.

Пісенний фольклор відображає традиційну велику увагу народу до виховання дітей. Вона виражена в численних колискових піснях і приспівках, що співають самі діти. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, дразнилки, скоромовки та ін.).

Прозовий фольклор

Велика й вельми істотна частина масиву народної творчості - прозовий фольклор. Крім естетичної, розважальної функції він слугує і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. Прозовим жанрам фольклору властивий і значний виховний заряд, утвердження гуманістичних принципів життя і людських взаємин.

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських джерелах, а також талановиті, дотепні оповідачі. Крім цього, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому колективі. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, а також старші люди.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки.

Народні казки поділяються на три групи:

1. Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним (переносним, інакомовним) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей.

2. Чарівні, героїко-фантастичні казки — розповідь про надзвичайні події, предмети і фантастичних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирвидуб, Загативода), їхнє чудесне походження, пригоди, різні перетворення у звірів, птахів, риб, камінь, перстень, крилатих зміїв, бабу-ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо.

3. Побутові казки, присвячені різним питанням родинного і громадського побуту. В них порівняно мало місця посідає фантастичний елемент, а основний наголос робиться на осудженні, викритті негативних явищ життя, несправедливих взаємин між людьми (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдатів, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце насправді. Чимало легенд ґрунтується на сюжетах з Біблії, вони розповідають про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих. Багато сюжетів походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахів, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов’язані з історичним минулим нашого народу (заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, Золоті київські ворота тощо).

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фантастиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв.

Як і в народній пісенності, у фольклорній прозі чільне місце посідають гумористичні твори — різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і найбільшою мірою анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони дуже оперативно відгукуються на животрепетні питання буття — суспільного і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не лише весело трактують, висміюють ті чи інші явища дійсності, представників різних верств суспільства, а їдко, сатирично викривають істотні пороки, бездарність і злочинність влади, осуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п’яниць, ледарів.

Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу («Посієш вчасно — збереш рясно», «Зима без снігу — літо без хліба», «Літом хто гайнує, той зимою голодує», «Як хочеш багацько жати, то треба мало спати») тощо.

Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою нелегко. Особливістю приказки є те, що вона зазвичай додається до сказаного як афористична ілюстрація, коли прислів'я становить певне узагальнення.

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що є неодмінними компонентами побуту, взаємин, звичаїв і обрядів народу і показують його морально-етичні устої й рівень духовності.

Побутування і розвиток фольклору в наш час

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовіковий шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв’язків із фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами або ставали пережитками і забувалися попередні набутки усної народної словесності. Однак у народній пам’яті стійко зберігалися й оберігалися найцінніші надбання фольклору, все те, що було зв’язане з життям, обрядовими і звичаєвими традиціями. Вони передавалися від покоління до покоління, були важливим фактором єдності народу та показником етнічної особливості, самобутності. У різних місцевостях етнічної території України не однаковою мірою поширювалися і збереглися ті чи інші види фольклору. Так, на західноукраїнських землях і Поліссі особливо добре збереглися обрядові, баладні народні пісні, у Карпатах і Закарпатті - казки і легенди. Зате на Наддніпрянщині найбуйніше розвинулася і найкраще збереглася історична, зокрема козацька пісня, а на Лівобережній Україні - дума. Карпати і Прикарпаття — основний регіон творення і поширення коломийок, тут переважно виникали і побутували опришківські пісні, легенди, перекази.

Проте, незважаючи на певні регіональні особливості фольклорної традиції, на багатовікове політичне розчленування України іноземними загарбниками, усна словесність українського народу здавен розвивалася на спільній загальнонаціональній основі. Головними чинниками цієї спільності є мовна і загальнокультурна єдність українського народу, його національна ментальність. Спільність фольклорної традиції, живий обмін її досягненнями між різними регіонами у системі органічного загальнонаціонального культурного кровообігу посилюється в процесі активізації визвольних змагань і консолідації українського народу. Це добре простежується в новітню добу, коли кращі фольклорні твори особливо інтенсивно переступають локальні межі свого виникнення та первісного побутування і стають надбанням усього народу.

Але наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес великі зміни. Загальне поширення письменності, підвищення освітнього рівня і «рухливість» населення, преса, радіо, телебачення, кіно, вплив книжки, різних видів професійної культури, художньої самодіяльності, масової популярної культури істотно позначилися і на специфіці побутування й функціонування фольклору, і на його творенні. Дуже негативно вплинула на фольклорну ситуацію в Україні за останнє 70-річчя деспотична політика більшовицького тоталітаризму. Насильна ломка соціальних устоїв життя, традицій сімейного і громадського побуту, масові репресії, курс на русифікацію, викорінення старих і насадження штучних так зв. соціалістичних звичаїв і обрядів, табу на багато фольклорних явищ, переслідування носіїв народнопоетичних надбань і культивування «угодних для режиму» псевдофольклорних новотворів деструктивно діяли на всі аспекти побутування, поширення і функціонування усної народної словесності, принижували її роль і престиж, деформували і в багатьох моментах переривали природний процес міжпоколінної передачі фольклорної традиції.

І все-таки фольклорне життя не припинилося. Різними способами, часто і таємно, підпільно співалися чи розповідалися різні твори з традиційного народного репертуару, а також створювалися нові, що відгукувалися на насущні питання життя, виражали народні переживання, думки, настрої. Серед них чимало таких, що критично і негативно трактували «соціалістичні перетворення» у місті та селі. Це, зокрема, численні частівки, коломийки, анекдоти, приказки, як ось: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні». За їх поширення влада суворо карала.

В умовах поневолення Західної України панською Польщею народ створював і поширював численні пісні революційного підпілля. Активно відгукнулася народна муза на лихоліття боротьби з окупантами різних мастей. В ту пору народилося багато пісень, народних переказів, оповідань, що викривали злочини загарбників, прославляли нескореність народу, героїзм його захисників. Виникали і поширювались різні фольклорні твори про Закарпатську Україну, боротьбу Української Повстанської Армії проти німецько-фашистських, московських, польських, румунських окупантів. Вони побутували підпільно, здебільшого на західноукраїнських землях, і досі чекають на своїх дослідників.

Український фольклор також живе, поширюється і твориться в середовищах українців за межами батьківщини, в діаспорі - Північній Америці, Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії, у європейських країнах. Творчість українців діаспори — складова частина загальноукраїнського національного фольклорного масиву.

Народне поетичне слово по-своєму реагує на все, що діється в житті, дає оцінку подіям, явищам і особам — нерідко відмінну від їх офіційного трактування. Це спостерігаємо і тепер, коли могутніми імпульсами національно-державного відродження українською народу інтенсифікувалося і фольклорне життя. Воно виражене і в посиленому поверненні до діючого репертуару, оживленні, оновленні багатьох творів традиційного фольклору, зокрема обрядового і пов’язаного з національно-визвольною боротьбою українського народу, в утворенні нових пісень, оповідань, анекдотів, інших видів усної народної словесності. Головною темою сьогодення у народній творчості стала тема побудови вільної і незалежної Української держави, з якою пов’язуються найсокровенніші сподівання і мрії народу про утвердження добра, свободи, людяності та справедливості.

Висновки

Відомо, що поява справжньої індивідуальності відбувається завдяки єдності народу й окремого індивіда через мову і фольклор, через творчість попередніх поколінь. Зневажити рідним — це втратити себе, відійти від свого берега, а до чужого не пристати, канути в Лету. Культура не має кордонів, меж поширення, але завжди має творця, автора. Творець усної нематеріальної традиційної культури — народ. Саме тому діалог держав — це діалог політиків, а діалог народів — це діалог культур. Фольклорна культура кожного народу разом із мовою — основа національної безпеки, це творчість без цензури, та творчість, що не залежить від «флюгерності» правителів. Ставлення владних верхів до мови і фольклору — лакмусовий папірець їх справжніх намірів у будівництві соборної самостійної держави й забезпеченні матеріального й духовного процвітання народу загалом і кожного громадянина зокрема.

Отже зусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури через системи освіти, культури, засоби масової інформації, за умови достатнього фінансування можуть давати плідні результати.

Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. Жулинський М. Національні культури і проблеми глобалізації // Слово і час. — 2002. — № 12. — С.3−11.

2. Жулинський М. Поза зоною моральної досяжності // Народний депутат. — 2007. — № 8. — С.78−81.

Література

3. Габріелян О. Вища освіта в епоху глобалізації // Покликання університету: Зб. наук. праць / Відп. ред.О. Гомілко. — К.: РІА «ЯНКО», «Веселка», 2005. — С.178−197.

4. Давидюк В. Національна культура в умовах плебеїзації // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. — Вип.7. — Луцьк, 2004. — С.3−12

5. Дзюба І. Національна культура як чинник майбуття України // Дзюба Іван. Починаймо з поваги до себе: Статті, доповіді. — К.: Просвіта, 2002. — С.40−57.

6. Дмитренко М. Український фольклор і глобалізація: проблема збереження генетичного коду // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. — Вип.10. — Луцьк, 2007. — С.3−10.