Образ Івана Флягина в повісті Зачарований странник

Образ Івана Флягина в повісті «Зачарований мандрівник».

В повісті «Зачарований мандрівник» Лєсков створює цілком особливий, не такий же ні одним із героїв російської літератури образ людини, що настільки органічно злитий з мінливою стихією життя, що страшно у ній загубитися. Це — Іван Северьяныч Флягин, «зачарований мандрівник»; він «зачарований» казкою життя, її чарами, для неї у ній немає кордонів. Цей світ, який герой сприймає як диво, нескінченний, як нескінченно та її мандрівка у ньому. В нього немає жодної конкретної мети подорожі, бо — невичерпна. Кожна нова пристановище Флягина — це чергове відкриття життя, а чи не просто зміна тієї чи іншої заняття. Широка душа мандрівника уживається абсолютно з усіма — чи це дикі киргизи чи суворі православні ченці; настільки гнучкий, що згоден жити за законами тих, хто прийняв: по татарському звичаєм не життя, але в смерть січеться з Саварикеем, має мусульманським звичаєм кілька дружин, приймає як належне жорстоку «операцію», які з ним виконали татари; в монастирі не тільки нарікає через те, що у покарання його замкнули попри всі літо в темному льосі, і навіть вміє знайти у цьому радість: «Тут і дзвін церков чутно, і товариші відвідували». Але, попри таку уживчивую натуру, він ніде не затримується надовго. Може скластися враження, що Іван легковажний, непостійна, хибний собі та своїм іншим, й тому він ходить світом, і неспроможна знайти собі пристановища. Але тут інше. Свою відданість та вірність він доводив неодноразово — і тоді, що він врятував від неминучої загибелі сім'ю графа До., взаємовідносин з князем і Грушею, — а настільки часта зміна місця проживання та постійний мотив втечі Флягина пояснюються зовсім не від невдоволенням життям, а, навпаки, жагою випити до останньої краплі. Вона настільки відкритий життя, що вона несе його, і з мудрої покорою слід її перебігу. Але це — не слідство душевної слабкості й пасивності, а повне прийняття своєї долі. Часто Флягин не віддає собі звіту у вчинках, інтуїтивно покладаючись на мудрість життя, довіряючи їй в усьому. І вища сила, перед якій він відкрито й чесний, винагороджує його з те й зберігає. Іван невразливий для смерті, до якої він завжди. Дивом він рятується від загибелі, утримуючи коней над прірвою; циган виймає його з петлі; він перемагає у поєдинку з татарином; утікає з полону; рятується від куль в часи війни. Флягин говорить про собі, що він «все життя гинув, але з міг загинути», пояснює це тим, що він — «великий грішник», якого «ні земля, ні вода приймати гребує». На його совісті — смерть ченця, татарина і циганки Груші, він без докорів сумління кидає своїх дітей від татарських дружин, його «спокушають біси». Але жоден з його «гріховних» вчинків не породжена ненавистю, брехнею, жагою особистої вигоди. Смерть ченця — результат від нещасного випадку, Саварикея Іван зафіксував на смерть в чесному бою, а історії з Грушею він поступив, слідуючи велінням свого сумління, повністю усвідомлюючи, що він робить вбивство… Розуміючи неминучість смерті циганки, він бере гріха він, сподіваючись у майбутньому виблагати у Бога прощення. «Ти поживеш, ти дуба отмолишь і поза мою душу, і поза свою, не погуби ж мене, щоб він руку підняла», — благає його нещаслива Груша. У Івана свою власну релігія, своя мораль, але у життя вона завжди чесний із собою й іншими. Розповідаючи про своє життя, Флягин щось засекречує, бо душа якого відкрита як Бога, так випадкових попутників. Флягин наївний і простий, як немовля, але він з несправедливістю і злом, може бути рішучим і навіть жорстоким. За катування пташки він карає панську кішку і відрізає їй хвіст, внаслідок чого сам терпить суворе покарання. Йому «за народ дуже померти хочеться», і він вирушає війну замість юнаки, з якою може розлучитися родители.

Флягин — диво людина, нього немає нічого неможливого. Таємниця його сили, невразливості і дивного дару — завжди відчувати радість — у тому, що вона завжди надходить оскільки велять обставини. Він гармонії із світом, коли гармонійний, і готовий боротися і зла, як його слід за його пути.