Пушкинский текст сучасній поезії

Пушкинский текст сучасній поезії

Н.А. Кузьміна, Омський державний університет, кафедра.

Часть 1

Издревле солодкий союз Поэтов між собою связует:

Они жерці єдиних муз, Единый пломінь їх волнует.

Так писав Пушкін в віршованому посланні до Языкову. «Солодкий союз », що з'єднує поетів, можливий тільки на єдиної грунті, де вони виросли і здатну їх живити. Ця грунт — російська поезія і російську мову. Саме він, по вірному зауваженню Про. Мандельштама, «у своїх змін залишається постійної величиною, «константою «і тому є критерієм єдності національної літератури [1, з. 57−58]. Сучасна теорія интертекста дозволяє по-новому висвітлити поняття поетичної традиції, і феномен великих творів, яких звертаються найрізноманітніші автори незалежно від часу, ідеологічних і естетичних смаків, літературних шкіл, яких вони належать.

Интертекст ми визначаємо як деяку інформаційну реальність, що є продуктом творчої діяльності, здатну нескінченно самогенерироваться по стрілі часу [2]. У застосування до художньої творчості интертекст утворюють художні тексти, що є одночасно метатекстами — продуктами текстообразующей діяльності, використовуючи вже існуючі твори, і прототекстами — матеріалом до створення нових малярських творів. Отже, будь-який текст одночасно «генератор нових смислів і конденсатор культурної пам’яті «[3, з. 21].

Существуют звані «сильні «тексти, відомі більшості носіїв мови та що визначають канон індивідуального і школьно-университетского освіти. Їх характерна реинтерпретируемость — «переводимость «мовами інших мистецтв [4, з. 618]. Саме до корпусу сильних текстів належать твори Пушкіна, складові саме ядро російської культури, — це доводить існування величезного числа опер, балетів, полотен живопису, використовують пушкінські сюжети (опери «Євґєній Онєґін », «Пікова дама », «Руслан і Людмила », «Бориса Годунова », «Русалка », «Камінний гість », балети «Мідний вершник », «Бахчисарайський фонтан «і ще).

А. Блок і В. Маяковський, Вяч. Іванов та У. Хлєбніков, У. Брюсов і Б. Пастернак, М. Гумільов і М. Заболоцкий, Про. Мандельштам й О. Ахматова, І Бродський і Д. Самойлов — список поетів, поводилися до Пушкіну, збігаються з літературним поруч. І з кожним ім'ям свою філософію, своє ставлення до поета: від закликів «скинути Пушкіна з пароплава сучасності «до тверджень «Пушкін — цю нашу все ». Спробуємо показати два варіанта роботи з пушкінськими текстами — класичне (умовно кажучи) і абстракціоністське (постмодерністське).

" Олександр Кушнер — одну з найкращих ліричних поетів сучасності «, — так оцінив його внесок в російську літературу Йосип Бродський, додавши у своїй, що біографія поета в тому, що він вибирає в яка дісталася йому літературному спадщину [5, з. 3]. Кушнер — поэт-филолог, поэт-ученый, що, втім, не унікально російської літератури: пригадаємо І. Анненского, У. Брюсова, М. Гумільова, В. Ходасевича, М. Заболоцького, також котрі закінчують історико-філологічний факультет чи що навчалися у ньому. Він добре з творчістю Пушкіна, знаком і з загальновідомими його творами, і з цими, які вкрай рідко цитуються і подані лише в порівняно вузькому колі пушкіністів (див. його статті «Два Пушкіна », «Переклик », «Найкращі права «з оповідання «Аполлон в снігу »).

Более того, Кушнер знає як власне Пушкіна, але те, що можна назвати Пушкіним Маяковського чи Пушкіним Мандельштама. Він ніби окреслює в интертексте область, центром якої є Пушкін. У цю галузь потрапляють як твори, створені до Пушкіна та використані їм, і виниклі після нього, які спираються на пушкінську традицію, — прототексты і метатексты по відношення до Пушкіну. З погляду історичного часу вони утворюють сувору послідовність, необоротний хронологічний ряд. Кожна з цих творів має власну систему просторово-часових координат — своє Минуле, Сьогодення й Майбутнє, своє географічний простір для, проте до Кушнера усі вони — потенційні прототексты, одно віддалені нього в часу і просторі. Думка поета вільно рухається в интертексте, переходячи від Пушкіна до Мандельштаму, Баррі Корнуоллу чи Пиндемонти, минаючи часи, географічні кордону (Шотландія, Італія, Греція, Рим, Росія), долаючи замкнутість видів літератури (проза, поезія) і мистецтва (живопис, музика). Тут важливий резонанс, що виникає між енергією автора (та її потенційного читача) і енергією прототекстов.

Рождение мистецького твору то, можливо описано як виникнення нової складної системи, «цеглинки «якої - прототексты — починають орієнтуватися друг щодо друга. Резонанс виділяє певні події - крапки над стрілі історичного часу, які так самим виявляються зближені, тоді як проміжки з-поміж них хіба що стискуються. Кушнер пише звідси так: «Схоже, двічі хтось із ліхтаря Заслінку зняв, а темному інтервалі Папери палили, на балах танцювали, До Сибіру плелися і свергнули царя » .

Во часу акцентується циклічність, повторюваність ситуацій на іншому витку спіралі. Тож Кушнера, наприклад, наводненье в Ленинграде-Петербурге — це буде непросто явище розгніваній стихії, але «два наводненья з різницею років «(1824, 1924). У Кушнера предмети й ситуації на зберігають пам’ять запечатлевших їх поетів, художників, музикантів. Один із повеней описано Пушкіним в «Мідному вершнику », інше — літературним об'єднанням «Серапионовы брати «- можливо, у романі У. Каверіна «Скандаліст, чи Вечори на Васильєвському острові «.

Кушнер:

Вставали хвилі як і до небес,.

И вітер вив, і піна клекотала,.

С героя капелюх легка злітала,.

И він втік хвилі навперейми.

… Вільно ж вітрі хвилі гнати і дмухати!

Но хвилював сюжет Серапіонов,.

Им було до хвиль — до патефонів,.

Игравших вальс в Коломні де-небудь.

Пушкин:

Нева здувалася і ревіла,.

Котлом клекочучи і клубочучи.

…ветер, буйно завиваючи,.

С нього та його капелюх раптом зірвав.

Каверин: " …було досить вітряно, дощило навпіл зі снігом. Він йшов, не помічаючи вітру, який віяв то спину, леденив голову, робив легкими ноги. … Ложкин… морщився, не знаючи, що робити… зі капелюхом, яку вітер зривав з його голови " .

Интересно, що, будучи інтегровані у новий метатекст, прототексты (Пушкін, Каверін) зберігають відносну суверенність, свою «історію „- пам’ять світі і часу первосказания. Так було в пушкінському тексті можна знайти кілька літературних верств: “ …граф Хвостів, Поет, улюблений небесами, вже співав безсмертними віршами Нещастя невських берегів ». Для сучасників Пушкіна була цілком очевидна знакова функція це ім'я: граф Хвостів — «пародическая особистість «(Ю.Н. Тинянов), маркирующая прихований сенс тексту, яка переводить їх у іронічний регістр. Але й роман Каверіна при докладнішому вивченні виявляється «текстом з тексту «- розповіддю про «поверненні простору », «людей, що випали з часу », про мир, де панує «мудре », «гірке «слово, «кимось підказане ». І на ньому, як й у «Мідному вершнику », можна знайти пародический план: п’яний тодішній майстровий «вже досить давно лаяв повінь по матері та погрожував йому кулаками «- не пародійна чи паралель до пушкінського Євгену, який, «пальці стиснувши », погрожував мідному бовдуру? Отже, цитата у вірші Кушнера виявляється цитатою в цитаті, цитатою в енної ступеня, що означає глибину художнього тексту.

А. Кушнер, як здається, своєрідно дозволяє давню проблему співвідношення «слова «і «речі «: «речі «постійні, незмінні по суті, вони пов’язують час і простору. Тоді цілком закономірно, що «герой «його вірші «не Петро Миколайович і не Євген. Але виразка. Але морок. Але вітряна ніч ». «Слова «мінливі, динамічні, здатні накопичувати інформацію про своє функціонуванні в попередніх літературних контекстах, і тому просуваються в интертексте й часі. Можна сміливо сказати, що з Кушнера «нічиїх «нічого не скажеш, бо кожен слово виявляє свою глибину, «пам'ять «про контекстах, у яких вона вживалося («Кожне слово «пахне «контекстом і контекстами, у яких вона жило «[6, з. 106]).

Слово «Лебеді «, написане фарбою «на грубому цинковій відрі «, тягне цілий ланцюг асоціацій, примушуючи автора (і читача!) згадати «співаків, пропевших їм гімн » :

…и Державіна, з лебедячим пухом білим.

На упалої старческой грудях, і як дим.

И сон у Тютчева на хіба що запотелом.

Стекле, і пушкінських, серед блещущих брижів,.

Где старий пук дерев і світла долина,.

И Заболоцького…

Естественно, що таке словом, і такий текст вимагають особливого читача, здатного зрозуміти його, — свого роду alter ego автора. (Д.С. Лихачов зауважив, що у віршах Кушнера «будь-який жест, будь-яке действие… может бути присвоєно читачем, яку, як у свого двійника, хоче скидатися автор «[Цит. по: 7, з. 332]). Сам Кушнер вважає, що «поет, використовує чужій текст, розраховує на знає і розумного читача, якому потрібні зноски, вказівки і навідні лапки ». Він співчутливо цитує слова М. Цвєтаєвої у тому, що «не слід нічого полегшувати читачеві. Щоб сам «[7, з. 87].

Вместе про те — парадокс! — його вірші сповнені цих самих «вказівок «і «навідних лапок », як, наприклад:

Пришла до мене гостя лиха,.

Как дощ, що зарядив вранці.

Спросил її: — Хто ти така?

Она відповідає: — Нудьга.

— Послухай, у тебе я — не вірю.

— Ти Пушкіна погано читав.

Более того, поет всіляко підкреслює чуже слово, використовуючи при цьому самі різні способи: лапки, згадування ім'я чи його перифрастическая заміна (царскосельський поет з гімназійної зв’язкою зошитів, супутник наш в заметілях і вожатий, кучерявенький учень із лискучими очима), імен літературних героїв, слів, вказують на вторинність описуваного (знову, знову, те, як і, як тоді, як і той тощо.) Але як «обізнаний і розумний читач «здатний подолати «оптичну оману «ясності цитати, що у поверхневому шарі тексту, й скориставшися нею як ключем, ввійти у його глибину.

Дело у цьому, що з Кушнера творчість Пушкіна — це єдиний Текст (в семиотическом сенсі), у ньому діють загальні закони интертекста, частиною якого якого є, що дозволяє вільно переходити від однієї твори до іншого, переступати з роману поему, з поезії в прозу, з літератури в біографію:

Мне подобався оптичну оману.

Как ніби одразу ж в пушкінський роман.

Вошел — і вже — весела розмова.

Блестит сулія на шухляді стола,.

И тонкий шпиль сяє в напівімлі,.

И у кімнаті світло, зайве світла.

Мне подобалося, коліна охопивши,.

Всей грудьми лягти, приятеля забувши,.

На мармуровий могильний підвіконня.

В вікно улітав бензинный перегар.

Наверное, тут раніше жив швейцар

В двокімнатній квартирі. Або двірник.

Уже приятель, стоячи біля стіни,.

Мечтал «побачити чужі країни » ,.

Но совісно витрачати час на сум чужу.

Зато справді зелена, зоря.

Мерцала отже їй завдяки.

Душа у країну летіла золоту.

(Приятель жив на набережній…).

" Побачити чужі країни «- цитату з «Євгенія Онєгіна », із творців тієї його частину, де йдеться про Пушкіна, котрій Онєгін — «добрий мій приятель », а дія якого відбувається на набережній, де Євген стоїть, «опершися на граніт ». Звідти ж — з «Онєгіна «- «ввійшов — і вже — весела розмова «(«зійде він, відразу ж розмова »), і, мабуть, сулія на шухляді стола («пляшка світлого вина «з четвертої глави?). І це «тонкий шпиль », який сяє в напівімлі світлої кімнати, — то це вже «Мідний вершник »: «світла адміралтейська голка », «прозорий сутінки, блиск безмісячний, коли в кімнаті моєї пишу, читаю без лампади ». Зоря, золотий, приятель — самі в собі, звісно, не цитати, але під кутом зору Кушнера вони ще чітко заявляють про свою «батьківство » .

При цьому Кушнера родовід слова зовсім на вичерпується явним і найближчим спорідненням. Також, за наводненьем бачиться як Пушкін, а й граф Хвостів, так за нудьгою вгадується байронівський «англійський сплін «і «задумливий ліньки «» прямого Чильд-Гарольда «- Онєгіна. Бензинный перегар, влетающий у вікно («Приятель жив на набережній… »), нагадує про Мандельштаме — у його «Петербурзьких строфах «» дивак Євген бідності соромиться, бензин ковтає долю кляне «(знову Пушкін, але «переломлений «у дзеркалі Мандельштама).

Таким чином, чуже слово виявляється способом прилучення до традиції, входження до интертекст, й у ролі воно створить стимули до смыслообразованию. Сам Кушнер зізнається так:

Я знаю, чому Афінах чи Римі.

Поддержки шукає вірш і скаржиться на їм.

Ему потрібні століття, він далями наскрізними.

Стремится пробігти і як стати іншим,.

Трагичнее ще, таємничіший, огромней.

И відлуння нею працює у поту.

Чем ерудованіші читач, ніж ширший його культурно-языковая компетенція, тим глибше розуміння тексту, то впевненіше рухається він від явних — до глибинним його верствам. Якщо эксплицитный сенс цитати однаково сприймається різними читачами, він конечен і доступний переказу і перекладу іншою мовою, то имплицитный сенс суто індивідуальний і нескінченний — це створений, готовий, але постійно створюваний сенс, який невловимий для перекладача.

Интересно, що Кушнер, подібно коханому їм Мандельштаму, іноді дозволити собі «гру на розпізнавання «з читачем, «розуміє поета з півслова «(кушнеровская характеристика Мандельштама):

Наконец в цей вечір

Можно так провести:

За пляшкою, безтурботно,.

Одному, за гратами.

В шляхетної манері,.

Как велів Корнуол,.

Пить за здоров’я Мері,.

Ставя кубок до столу.

Можно упевнено сказати, що й найосвіченіший сучасник Кушнера не знайомий з оригіналом — віршем Баррі Корнуолла, зате здатний дізнатися пушкінський ритму і явну цитату з пушкінського «П'ю за здоров’я Мері «- віршованого перекладу Корнуолла. Для Кушнера важливо тут вказівку на Пушкінський Текст, «культурне «слово, відоме через Пушкіна, але з обов’язково ним створене, існуючий перед ним і продовжує жити після. У вірші Кушнера згадується й гульвіса нічний — то, можливо, «гуляка пустопорожнє «Моцарт з «Маленьких трагедій », і пляшка — не звідти чи? — «Розкоркуй шампанського пляшку чи перечитай «Одруження Фігаро ». А порівняно рідкісний російської стиховой традиції двухстопный анапест у поєднанні з ритмико-синтаксическими кліше (М. Гаспаров), викликає у пам’яті вірш І. Анненского «Сніг » :

Эта резаность ліній,.

Этот важкий політ,.

Этот злиденно синій.

И заплаканий лід.

Сравни у Кушнера: «Цей вечір вільний Можна так провести… ». Якщо енергія читача вступить у резонанс з текстом Анненского, він може побачити й інші переклички текстів: туман (туманний Обвідний у Кушнера — точно череди собі на тумані Непорочні сни у Анненского), холод («холодок скороминущий По спині і озноб «у вірші Кушнера). Втім, холодок скороминущий може нагадати про Мандельштаме, котрій характерна сама граматична форма диминутива («холодок лоскоче тім'я », «холодком повіяло високим », «мені холодно «- з віршів про Петербург — Петрополе і «набережній північної річки «- знову єдність місця дії!).

Для Кушнера знаком, отсылающим до Пушкінського Тексту, не лише слово чи фраза. Печатка авторства несе віршований розмір, ритм, рима, строфа й інші елементи техніки письма. Відомо, що малюнок ритму й окремі ритмічні рядки найлегше утримуються у пам’яті, але, з іншого боку, не завжди дають точна адреса прототекста, породжуючи відчуття колись чутого. У Кушнера є вірші, розраховані «не так на першого зустрічного «(«Вірші створюються задля першого зустрічного, вони пишуться в людини, здатного їх прочитати «[7, з. 320]). Таке вірш «Посеред ворожнечі і шуму… », відтворюючий чотиристопний хорей відомого пушкінського «Жив у світі лицар бідний », на яких у поетичному традиції тягнеться цілий шлейф ритмічних цитат. Той, хто може відчути семантичний ореол розміру, побачить та інші ремінісценції - мотив самотності, гідності, гордості й лицарства — вічних цінностей, яких «потім повернутися поступово усі мають ». Чужа оболонка служить власним поетичним завданням — як стверджує сам поет, «вся річ у ракурсі, Його справді новий » .

Тогда ж, коли сенс прототекста — необхідне складова нового сенсу, Кушнер доповнює ритмико-интонационную цитату іншими вказівками на запозичення. Тож якщо читач протягом чотирьох строф вірші «Сьогодні сніг… «ще дізнався легкий інтонаційний малюнок пушкінського ямба, то Кушнер допомагає йому:

Сегодня сніг,.

Моя погода.

От зимових млостей.

Мне немає проходу.

…

Метет заметіль,.

Стирая дали.

Играй, Адель,.

Не знай суму.

По суті, звукова хвиля неодолимо тягне у себе відповідну віршовану рядок — явище, блискуче описане на роботах М. Гаспарова [8]. Це ж відбувається у віршах Кушнера з римою. Досліджуючи традиційну риму, Ю. Н. Тинянов писав про «міцної асоціативної зв’язку «римуються слів, як у першому вже хіба що дана тінь другого («пломінь, тащущий за собою камінь ») [9, з. 77]). Також, як пушкінська рима, «вільна і ревнива, норовлива і лінива », змушує коритися «жвавим примх «своїм, віршем Кушнера слово солодкість негайно «тягне «пушкінську риму: «Мрії, мрії, Де ваша солодкість? Повернеш чи ти Свою крилатість? Лети, душа, За римою «радість », як джміль дзижчачи! «.

Некоторые підсумки.

Отношение до пушкінського спадщини дає можливість прозирнути загальні принципи підходу Кушнера (і поетів «класичного », традиційного напрями, як-от Д. Самойлов, Ю. Левитанский, Б. Ахмадуліна, А. Тарковський) до поетичному слову.

Поэт не вмирає - вона живе у різні епохи під різними іменами та за кордоном («І на наступного разу я жити хочу втручатися в Росії. Але буде століття інший і часи інші «). Причому «віршем друга життя наскільки краща від першої, вільнішою і звучней ». «Поезія не квартира з ізольованими кімнатами, це лермонтовський космос, де «зірка з звездою каже » , — пише Кушнер у статті «Переклик ». Але головне — свого голосу, свій духовний досвід, забезпечуваний в чужі рядки, присовокупляемый до них, що дає твору «стереофоническое звучання ». «Чим оригинальней поет, тим природніше йому переклик з попередниками, — вважає Кушнер. — І це зрозуміло — для переклички потрібно два голоси: ті, хто має свого голосу, що неспроможні дозволити собі і вони перекличку, їм нічим перегукуватися «[7, з. 111].

Пушкинский Текст для Кушнера — грунт, з якому виростає його вірш, глибинний шар всієї російської літератури. Разом про те Пушкін не початок і джерело, але продовження світової традиції, він закорінений у ній, він, як усякий істинний поет, бере «культурне », багатоголосе слово, привласнюючи його свого генія, примушуючи власний голос звучати голосніше і міцніше інших, усуваючи з посади тим самим історичну перспективу. Втім, важко ставлення до Пушкіну краще, чому це зробив сам Кушнер: «Він розчинений повітря, яких ми дихаємо. Він хлібі, який ми їмо, у вині, яку ми п'ємо. Хіба її вірші стоять ми полиці? Ні, вони на нас, растворены з нашого крові «[7, з. 285].

Часть 2.

Недавно я віршами якось свиснув.

И видав їх без підписи моєї;

Журнальный блазень про неї статейку потис,.

Без підписи ж пустивши її, лиходій.

Но що? Ні мені, ні площадному блазню.

Не вдалося прикрити своїх витівок:

Он по пазурам дізнався моїй хвилину,.

Я по вухам вивчили її саме.

А.С. Пушкін. Ex ungue leonem.

Совершенно інакше працює Пушкінський Текст в Дмитра Олександровича Пригова — однієї з найяскравіших представників російського авангарду, зокрема тих його галузі, відому під назвою концептуалізму. Свою основну художню завдання цей напрям бачить у критиці офіційного свідомості через виявлення і руйнація властивих цьому свідомості міфів.

Миф про Пушкіна вибудовується як колаж — довільне змішання які пов’язані і нерідко суперечать одна одній ідеологічних стереотипів: «Пушкін — великого русского поет », «співак свободи », «борець з тиранією », «його вбило світське товариство і царський режим «тощо. Ось як відтворює цей текст Пригов:

Внимательно коли придивитися сьогодні.

Увидишь, що Пушкін, який співак.

Пожалуй скоріш, що бог плодородья.

И стад опікун, і батько.

Во всіх селах, куточках б незначних.

Я погруддя скрізь поставив би його.

А от хоч би вірші його знищив ;

Ведь образ вони принижують його (1).

Явная абсурдність підсумкового затвердження обертається доведеної до кінця закономірністю в тоталітарному антисвіті, який живе по жорсткими законами сучасного міфу — міфу як вторинної семіологічної системи, основне призначення якої - деформація реальності відповідно до ідеологічними потребами соціуму [10].

Ритуализованный дискурс суворо поляризований в аксиологическом плані: вожді народу — вороги народу. Перші - уособлення найвищих вартостей Системи: духовних, моральних, соціальних, політичних, ідеологічних. Цінності ці абсолютні, незмінні і універсальні - застосовні до будь-якого культовому суб'єкту: Марксу, Леніну, Сталіну, Мічуріну, Горькому, Пушкіну. Постать змінюється — набір оціночних стереотипів зберігається. Індивідуальність редукується, оскільки він перебуває поза цінностей тоталітарної системи з її установкою на загальне [11, с.76].

Согласно такою логікою, все «вожді «функціонально рівноправні - це свого роду «иконообразные іпостасі «[12, з. 30] однієї особи. Тому Пушкін як «співак », а й «стад опікун », «бог плодородья », «народу батько ». Остання перифраза, будучи стійкою метафоричної заміною імені Сталіна, передбачає можливість тотожності, абсурдну з місця зору здоровим глуздом, але природну з позицій «вищої логіки «тоталітарної системи. (Пригадаємо: «Сталін — це Ленін сьогодні «) (2). Невипадково у Пригова з’являється слівце погруддя — новоязовский еквівалент пушкінського пам’ятника: погруддя — це зовсім той «пам'ятник нерукотворний », який «спорудив «сама поет, але монумент, призначений йому за офіційної ієрархії радянської держави.

Канонизация реальної історичної особистості передбачає обов’язкову відсікання усе те, що ні входить у прокрустові ложа стандарту (звідси необхідний будь-якої Системи інститут цензури). Тоталітарний міф про Пушкіна вже не потребує його віршах, «адже образ вони принижують його «- така логіка радянського Задзеркалля.

Основной прийом Пригова можна було б назвати reductio ad absurdum, причому кожне абсурдне твердження на глибинному рівні виявляється лише неусвідомлюваним стереотипом масової свідомості. Так було в прозаїчної замальовці «Зірка чарівна російської поезії «(сам автор визначає цей жанр як «нерифмованная і проза ») Пушкін — «високий, світловолосий, з витонченими руками », каже «гучним голосом », тоді як Дантес — «маленький, чернявенький, як мавпочка, з особою чи негра, чи єврея ». Приблизно так як вірші Пушкіна «принижують «образ великого поета, її реальний образ не вписується в героїчний стереотип, що, втім, як бачимо, легко виправимо. У абсурдному світі, зображеному Приговым, втрачено ухвалений порядок, у ньому довільно змішані час і простору, факти історії використовують у техніці коллажа: Пушкін в шинелі, з шаблею, на бойовому коні веде народ на Бородінський полі, а цей час англійці висаджуються в Мурманську, японці - у Владивостоці.

Фантастический світу Пригова, де діють незрозумілі закони, дисгармонійний світ, де відсутня звичайна система цінностей, дивним чином нагадує іншу картину. Процитуємо, не називаючи автора, наступний текст:

Пушкин був поетом і всі щось писав. Якось Жуковський застав його з писанням і голосно вигукнув: — Так никако ти писака!

С того часу Пушкін дуже полюбив Жуковського і став казати його по-приятельському просто Жуковим.

Тот ж перевернений світ, у якому порушений природний плин подій. І це повалення кумирів, те нагадує картини художников-примитивистов умовне, схематичне зображення особистості поета, той самий мовна маска… Між то це зовсім не від Пригов — мініатюра написана в інший час й у іншому місці, автор її Данило Хармс, одне із обэриутов. Саме естетика ОБЭРИУ, яким стверджується нову реальність, очищену від штампів і сміття ходячих уявлень, це і є та грунт, якої харчується творчість Д. А. Пригова.

В свого часу Ю. Н. Тинянов писав, що літературна еволюція можлива лише як «усунення », як боротьба. Кожна нова епоха дбає про готовому матеріалі, висуваючи ті чи інші родинні їй минулі явища і забуваючи інші [13, с.258−259]. Московський концептуалізм, усуваючи з посади традицію соціалістичного реалізму, відроджує на вищому рівні спадщина ОБЭРИУ, яке, своєю чергою, народжувалося теж ніж формою протесту проти офіціозу. Так Пушкін Пригова «підморгує «Пушкіну Хармса.

Впрочем, за абсурдністю, крізь личину обивательського свідомості у Д. А. Пригова іноді проступає позиція самого художника:

Кто вийде, скаже чесно:

Я Пушкіна убив! ;

Нет, всякий за Дантеса.

Всяк ховається: Я, мовляв.

Был малий!

Или: Мене взагалі було!

Один я чесно виходжу вперед.

и кажу: Я! я убив його у.

исполнение приречення і.

вящей слави його! бо ніхто.

ведь вийде і скаже.

честно: Я убив Пушкіна! ;

всяк ховається за чиюсь спину Данте;

са — мовляв, я — не вбивав! був.

мал тоді! або ще взагалі.

был! — один я виходжу і гово;

рю мужньо: Я! я убив його.

во виконання задумів.

и більшої слави його!

Серьезное, справжнє мерехтить за межею комічного. Вивертається навиворіт міфологема про тому, що ні Дантес, а царський режим убив Пушкіна, причому з ним бачиться основний принцип Системи — принцип колективізму, нівелює особистість («Одиниця — дурниця! Одиниця — нуль! »). І ще більше моторошний зі своєї парадоксальною логічності висновок випливає з багаторазово повтореного затвердження: «Я! я убив його на виконання задумів і більшої слави його! «- Системі непотрібні як вірші поета, але вона сам. Суспільство в цілому і всі, покірно підлягають його «визначенням », особисто відповідальні за загибель Поета і поетів, що їх вбиваємо, — хіба проглядаються для цього трагічні долі Мандельштама, Заболоцького, Хармса, Бабеля, М. Олейникова, Цвєтаєвої, Вадима Делоне — ім'я їм легіон. І низку цей для Пригова відкривається Пушкіним.

Таков біографічний текст Пушкіна у виконанні Дмитра Олександровича Пригова. У ньому неважко вловити пародійний елемент, причому, за традицією, висхідній за посередництвом обэриутов до Гоголя, Д. А. Пригов використовує прийом подвійного зору: світ обивателя описується його ж мовою, «совок «одночасно суб'єкт і той пародії.

Это можна знайти насамперед у синтаксисі, відтворюючому устно-разговорную (іноді навіть просторечную) фразу з її настирливими повторами, эллипсисом, недиференційованими значеннєвими стосунками між частинами, спровокованими практично в повній відсутності пунктуаційних знаків (зокрема точки), імітація незавершеності всього текста-высказывания. «Стилістична какофонія «(Л. Гінзбург) віршів Д. А. Пригова примушує згадати досліди обэриутов по стилізації «галантерейного мови «- високого стилю обивательської промови, на яких стоїть тип свідомості, «не що виробляє цінності, але хватающего їх де доведеться і тому який розуміє несумісності різних форм людського досвіду, втілених в слові «[14, c.89]:

Памятник Пушкіну склавши.

Пожитки своїх мідних справ.

Сказал: Ось я інший межа.

Иду, відверто отслуживши.

Лелеять буду там один.

Я душу — бідну малютку.

Не дивлячись вгору, де у слави моторошною.

Сидит мій колишній пан,.

А нині - брат мій суттєвий.

Именно крізь бурлескну особистість обивателя пропущені віршовані твори Пушкіна. Якщо в Кушнера міг стати Пушкін Ахматової чи Пушкін Мандельштама, те в Дмитра Олександровича Пригова функцію «третього тексту », «интерпретанты «(М. Риффатерр) виконує «совковий «дискурс, у якому перемішані розхожі цитати, ідеологічні стереотипи, історичні паралелі тощо. Природно, що талановиті твори Пушкіна виступають на ролі прецедентных текстів — хрестоматійних тому, що це розмовляючі на даному мові однак знають них по шкільної програми чи з чуток [15, c.216].

Понятно, що коло творів, які відповідають цим критеріям, дуже неширокий: «Казка про царя Салтана », ода «Вільність », «Чорна шаль «(відома у більшою мірою завдяки своєму музичному — романсовому — втіленню), «Євґєній Онєґін », «Пам'ятник », можливо, ще 2 — 3 вірші. Понад те, у свідомості середнього носія мови часто фігурують зовсім на повні тексти, але шматки цитат, який завжди зберігають сенс закінченого висловлювання: «Вітер, вітер, ти могутній! », «Зима! Селянин, торжествуючи », «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний », «Вип'ємо з горя, де гуртка », «Я вас люблю, що ж іще «тощо. Це і Пушкінський Текст у дзеркалі обивательського свідомості.

Куда колом ні покинеш погляд.

Нет розради очей.

Кривулин от із Ленінграда.

Сказал: жахливий Ленінград.

А зробив висновок іноді.

Что там начебто посветлее.

И так схоже алею.

У царскосельского ставка.

Н-да-а-а.

В початкових рядках легко вгадується ода «Вільність »: «На жаль! Куди не кину погляд, скрізь бичі, скрізь залози », наприкінці, схоже, ремінісценція з ахматовських віршів про Пушкіна («У Царському Селі «): Смаглявий отрок бродив алеями, У озерних сумував берегів. Здається, ситуація подібна до тій, котру ми побачили у Кушнера: ім'я Пушкіна об'єднує твори різних поетів, примножуючи і перетворюючи пушкінські сенси в індивідуальну семантику. Проте функція Пушкінського Тексту у Д. А. Пригова принципово інша, її було б позначити як семиотическую в протилежність семантичної функції цитати в «класичної «традиції.

Подобно «біографічного «Тексту, віршований Текст Пушкіна у мистецькій системі Д. А. Пригова функціонує згідно із законом міфу: сенс мовної одиниці є формою висловлювання нового означаемого. «Стаючи формою, сенс позбавляється своєї випадкової конкретності, спустошується, збіднюється, історія вивітрюється з нього і залишається лише літера «[10, з. 82]. Пушкінська семантика зовсім потрібна Пригову — він повинен, щоб було опізнано ім'я Пушкіна як знак, жорстко маркирующий «високе », тому принципово непридатне до нього. Пушкінська цитата використовується, за словами Ю. Н. Тинянова, як макет для створення нового твори [13, з. 290]. Не пародія на Пушкіна, але, згідно з тим-таки Ю. Н. Тынянову, використання пушкінського твори на пародійної функції. Спрямованість пародії принципово інша: її адресат — герой-потребитель, багатозначно (Н-да-а-а) що розводиться «про матерьях важливих ». Сам Д. А. Пригов називає цю риторику «нової щирістю » :

И чтой-то молодь одружується.

Что це мода за така.

Глядит з посмішкою знавця.

И одружується всі одружується.

А то бував наші літа.

Мы хіба ж знали про любов.

Мы знали — держава і кров.

И щось — але ці.

Разве ж поясниш.

Законы класичної пародії припускають обов’язкову «невязку «двох планів: пародируемого і пародирующего. У Пригова «невязка «можна знайти вже в глибинному шарі - у самому принципі реконструкції - конструювання Пушкінського Тексту, що об'єднує повчальну сентенцію «модного франта «Онєгіна з невигадливим голосом няньки Тетяни і знаком «чистої «поезії - банальної римою любов — кров. І вже проводяться як ціле цей Пушкінський (читай: високий, традиційний) Текст входить у конфлікт за усній промовою радянського пенсіонера (чтой-то, така, хіба ж), у якій легко можна знайти характерне для комуністичної ідеології твердження переваги любові до батьківщини над іншими цінностями.

Личность й яких автора у творах Д. А. Пригова можна знайти не безпосередньо, у мовній тканини вірша, але у прийомі іронії, з допомогою якого художник прагне зберегти дистанцію стосовно своєму повествователю-персонажу [16, з. 9]. Ця іронія виразно відчувається віршем, які зберігали строфику і «ритмико-синтаксические кліше «(М.Л. Гаспаров) знаменитого вірші Пушкіна «Чорна шаль »: Як у Петрозаводську проїздом був Там петрозаводку собі полюбив Тоді говорив їй: петрозаводка Біжи, дорога, скоріш по горілку… чи Коли в Калузі із нагоди був Одну калужанку я там полюбив Була у ній велика народна сила Мене на руках вона часто носила…

В «тараканьей «серії Пригова тема М. Олейникова (Заболоцького, Хармса, раніше — Хлєбнікова) парадоксально схрещена зі «Казкою про царя Салтане » :

Как я капосний могутній ;

Тараканов зграї хмар

Я ганяю невпинно.

Что дивуються таргани.

Неустанству моєму:

Не огидно ль самому? ;

Конечно, огидно.

А що робити.

и «Мідним вершником «разом із лермонтовським «В'язнем » :

Вот дощ йде, ми з тарганом.

Сидим у мокрого вікна.

И вдалину дивимося, де з туману.

Встает бажана країна.

Как якийсь позамежний дим.

Я кажу з якоюсь розкішшю:

Что, волосатий, полетимо! ;

Я не можу, лише бігати.

Умею ;

Ну, бігай, бігай.

Пушкин тут — знак «літературність », яку вгадується ненависна Пригову Система. Очевидно, і естонську мови він сприймає як Системи, яке демонстративне антинормализаторство і «погане лист «нічим іншим, як бунт проти будь-яких її проявів. Тож у віршах Д. А. Пригова вільно поєднуються римовані і не римовані рядки, високе сусідить з обсценным, не утрудняє себе пошуком слова — але конструює якихось «потвор «типу неустанство чи псиные, створює без особливої те що потреби неіснуючі граматичні форми (вочеловечьсь, нацья) чи фонетичні рефлекси римуються слів (Павлик — Авлик, Зопалу запитав — Ердцахспр Осил)(3).

Таким чином, у віршів Дмитра Олександровича Пригова декількох вимірів, що, по суті, і є критерієм справжньої поезії, отличающей його від графоманства. Зауважимо, що традиції мовної гри, травестирования походять саме до Пушкіну, але до Пушкіну оди «Вільність «чи «Пам'ятника », а до Пушкіну епіграм, «Царя Микити… «чи «Гаврилиады «- тих самих віршів, що й заборонялися цензурою як «принижающие «образ Великого Офіційного Поета. Так — у парадоксальний спосіб — бунт проти літери Пушкіна обертався поверненням до справді пушкінського духу. Можливо, саме тому Дмитро Александровіч Прігов і став однією з перших лауреатів Пушкінській премії (1993 рік).

Попробуем узагальнити наші спостереження з того, як працює Пушкінський Текст у сучасній поезії.

В творах «класичного «напрями діє принцип «чуже своє «: чуже слово стає формою висловлювання власного сенсу, способом множення семантичної перспективи слова, знаком глибини поетичного тексту, які мають їх у интертекст загалом. Пушкінський Текст для Кушнера — це глибинний пласт, «чорнозем «російської поезії, пушкінські слова — рід «упоминательной клавіатури «(Про. Мандельштам) для читателя-интеллектуала.

Пушкин по-приговски — це чавунний пам’ятник, який можна не помітити: про нього постійно ударяешься і постійно відштовхуєшся від цього. У цьому важливо відчуття присутності Пушкіна як реального факту сучасного життя. «Гра «з Пушкінським Текстом, десакралізація образу поета парадоксальним чином повертають нас до живої особистості. Саме ця гра — складова власної стильовий манери Пригова, тому й йому пушкінське слово — ключ до интертексту.

Таким чином, Пушкінський Текст по-різному входить у резонанс з сучасними поетичними системами, залучаючи у цей процес й області интертекста. Кушнер читає «серйозного «Пушкіна за посередництвом Тютчева, Ахматової, Пастернака, Мандельштама, а Пригов — Пушкіна «іронічного «- з допомогою Гоголя, Достоєвського, Хлєбнікова, Хармса, Олейникова. Пушкінський Текст виявляється настільки багатогранним, що здатна відгукуватися на найрізноманітніші вимоги часу й художньої індивідуальності.

Когда-то О. Э. Мандельштам писав, що оптичний закон риб’ячого зору показує дійсність у неймовірно спотвореному вигляді й якщо б ми змогли сфотографувати «поетичний очей «різних цінителів Пушкіна, то вийшла б «картина щонайменше несподівана, ніж візія риби «[18, з. 46]. Надамо читачеві судити, вдався нам цей эксперимент.

(1) Скрізь збережена авторська пунктуация.

(2) Здається, Раскін в «Щоденнику хулиганствующего ортодокса «згадує потішний випадок: він приїхав до жодну з середньоазіатських республік, і голова республіканського відділення Спілки письменників, представляючи своїх колег, говорив: «І це наш місцевий Олексій Толстой «або ж «Наш Твардовський ». Іронічний гість поцікавився: «Хто це ж ваш місцевий Горький? », потім пішов збентежений, а цілком серйозний відповідь: «Мене називають » .

(3) Порівн. таку характеристику поетичної манери Д. Хармса: «Так звану «помилку «- помилку взагалі, у якнайширшому цього слова, — Хармс робив принципом своєї поетики… Таємну, справжню життя бачив саме у виключення з правила, в перевернутости, в обриві зв’язку, в алогичном. Він противник перекрив який утвердився, застиглого, загального «[16, з. 38].

Список литературы

Мандельштам Про. Слово і культуру. М., 1987.

Кузьмина Н. А. Интертекст і інтертекстуальність: до визначення понять // Текст як объект багатоаспектного дослідження. Науково-методичний семінар «Textus »: Збірник статей. Вип. 3. Ч.1.

Лотман Ю.М. Усередині мислячих світів. М., 1996.

Левин Ю. І. Обрані праці. Поетика. Семіотика. М., 1997.

Бродский І. Форма існування душі // А. Кушнер. Вибране. СПб., 1997.

Бахтин М. М. Естетика словесного творчості. М., 1975.

Кушнер А. Аполлон засніжений: Нотатки з полів. Л., 1991.

Гаспаров М.Л. Обрані праці. Т.3. Про вірші. М., 1997.

Тынянов Ю. Н. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977.

Барт Р. Міф сьогодні // Обрані роботи: Семіотика. Поетика. М., 1989.

Купина Н.А. Тоталітарний мову: Словник і мовні реакції. Єкатеринбург; Перм, 1995.

Максименков Л. Культ. Нотатки про словах-символах у радянській політичну культуру // Вільне мислення. 1993. 10.

Тынянов Ю. Н. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977.

Гинзбург Л. Микола Олейников // Олейников Микола. Безодня пристрастей. М., 1990.

Караулов Ю.Н. Російську мову й мовна особистість. М., 1987.

Бакштейн І.М. Поезія і справді: погляд йшла з Москви// Проблеми поетичного мови. Т.1. Загальне і українське віршознавство. М., 1989.

Александров А.А. Чудодій // Хармс Данило. Політ до небес. Л., 1991.

Мандельштам О. Э. Слово і «культуру. М., 1987.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.