М. Драгоманов — основоположник української політичної науки

Для України Драгоманов справді був тім «апостолом правди й науки», що його із такою тугою виглядав народ перед смертю Шевченка.

С.Єфремов.

Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт звання освіченим народом… Драгоманов нам є чимось понад, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника… Голос єго був нам заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління…

І.Франко.

Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841−1895).

Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року.

в Гадячі на Полтавщині. бацьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого години подивися. особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Батько був чесною й справедливою людиною, добро ставився до селян. як й дядько Яків, колишній декабрист, учив він хлопця набувати знань, щоб віддати собі роботи на добро рідного краю.

«Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у Мені інтелектуальні інтереси, із яким у мене не було б морального розладу й боротьби…» — згадував пізніше Михайло Петрович.

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. А ще місцевий вчитель історії Про. Стронін прищепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував М. Драгоманов, який й сам згодом і стала однією із перших українських просвітителів.

Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дісциплінами, а надто минулим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю.

Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, матір Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитавши ще в гімназії таку силу й таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались бі, почувши, що між тими авторами були і такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Вища школа, звідки вийшло чимало українських діячів, завжди був індикатором суспільних суперечностей, тож неважко уявити, котрі настрої панували серед студентства напередодні й на початку суспільних реформ у Росії. Тут у нього з’являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше й живіше знайомитися із тими суспільними й політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тихий часів перебувши собою один з найважливіших осередків наукового, культурного й громадського життя. Значною мірою це був заслуга попечителя цого заставі, славетного хірурга М. Пирогова, який «допустивши у Києві de facto академічну свободу, сходжу на європейську».

Ще под годину навчання М. Драгоманов ступивши на освітянську ниву: викладає у недільній школі на Подолі, а после її закриття — у Тимчасовій педагогічній школі.

І згодом, випускник університету, він не пориває із педагогічною діяльністю — працює в 2-ї Київській гімназії.

М.Драгоманов намагався встигати і органічно поєднувати процес навчання із практичною громадською роботою, на якої підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного й громадського діяча ставши його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої міські. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тім самим надіває у собі терновий вінець», — виявилися пророчими.

У 1863 році М. Драгоманов стає членом Громади. Ці об'єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові, молоді Громади, у вже стояло запитання про «самостійне політичне існування» України із «виборним народним правлінням». Тут знайомиться він із У. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки і практичну роботу спрямовує на зближення школи із життям, охоплення освітою широкого загалу, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт — Петербурзькі відомості» низку статей: «Земство і місцева елемент в народну освіту», «Про педагогічному значенні малоруської мови» та ін., де відкрито виступає проти політики русіфікації школи і обстоює навчання рідною, російською мовою. Ця проблема стає особливо актуальною із появою в Україні земств, котрі відігравали значну роль розвитку освіти.

Разом із тім, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та держави й доходити висновку, що сус-пільство — цілісна система, розвиток якої тісно повязаний із економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Зменшивши буцай трохи ті, що сам народ називає своєю темрявоою, ми підкопаємо і тих основи, що ними тримається й здирство, яку заїдає народ».

1864 р. М. Драгоманов одружується із актрисою Людмилою Кучинською, котра стала йому вірною дружиною й помічницею. У першій половині 1870 — x рр. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й популяризувала у товстих часописах твори українських письменників, займалася дослідженнями в галузі українського мовознавства.

З середини 60-х років становлення М. Драгоманова як вченого відбувається у тісному взаємозв'язку із його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботів М. Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підгрунтя означуваного питання.

У своїй першій грунтовній роботи із історії України «Малоросія у її словесності» М. Драгоманов показавши собі як неординарний історик, із власною концепцією, котра суперечила офіційній. Так, розпочавши розповідь із прадавніх часів, він доводити, що сучасний Український народ — спадкоємець не лише козаків, а і державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

З 1864 р. він — приват-доцент, а із 1870-го — доцент Київського університету. З метою вдосконалення кваліфікаціі у 1871 році Київський університет відряджає М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий навчань пробув там майже три, відвідавши протягом години Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Під годину свого перебування за кордоном у 1871−1873 рр. М. Драгоманов підпав под вплив надзвичайно популярних тоді у Європі соціалістичних ідей. Повернувшись додому, він доводив, що «радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так саме українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, лише плохий українофіл». Опираючись на цю формулу, він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему.

У великих університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Риму, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомиться із дійсністю європейських країн, передовою думкою й провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що малі вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі і словянських народів, серед них галичан у складі Австро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідає Галичина. Він був одним із перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості.

Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було б надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути і оцінити свої переконання, зіставляючи їхнього із наочним західноєвропейським досвідом.

1873 р. він повертається до Росії із вже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялося йому федерацією вільних громад, котрі б обєднували людей на підставі спільних територї та господарської діяльності і становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: духовно-просвітницький, політичний (здобуття політичних свобод, запровадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин.

Рішуче засуджуючи політичні авантюри і насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух винен характеризуватся участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй політичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітницькій й політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятись, зазначав він, не може бути і мови про радикальні зміни. «Доки не виробимо собі лексикону й граматики, не видамо пам’яток нашої мови із ХІ ст. до пісень, не напишемо історії свого народу… доти мусимо сидіти, присипавши голову попелом, у політику не лізти і прокламацій не писати». Тим-то і приділяв Драгоманов таку велику увагу розвиткові української літератури, вітав «Граматику» П. Куліша, ретельно досліджував творчість Т. Шевченка.

Драгоманов бере активну доля в громадському житті Наддніпрянської України 1873−1875 рр. Це й викладацька робота, й діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Кіевській телеграфъ», у якій співробітничали П. Житецький, П. Чубинський, З. Подолинський та ін., налагоджує стосунки із російськими народниками А. Желябовим, Про. Дейчем, Я. Стефановичем, збирає кошти для повстанців проти турецького гніту в Герцеговині. Не полишає, однак й дослідницької роботи. Виходить його спільна із У. Антоновичем праця «Історичні пісні малоруської народу», якої смердоті почали писаати ще 1869 р., «Малорусские народні перекази і його розповіді», «Про українських козаків, татар й турків» та ін. Обстоюючи думку, що вирішальна роль історії належить народним масам, він досліджує відтворення історичних подій у народній творчости, а також зміни в менталітеті простих людей.

Чимало сил Драгоманов доклав (й в цьому велика його заслуга перед Україною) до налагодження зв? язків між українським рухом у Наддніпрянщині і на західноукраїнських землях. У Галичині, що був тоді под владою Австро-Угорщини, жилося вільніше, ніж у Російській імперії, тому там зусередилася та велика культурна праця, Яка згодом принесла відродження всьому українському народові. Тож недарма Галичину називали «українським П?Ємонтом» (у 1859−1860 рр. Навколо П?ємонта відбулося об?єднання Італії).

Драгоманов активно співробітничав із І. Франком, Про. Терлецьким, У. Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. Його з статтею друкувалися в газетах й журналах «Щоправда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді із нагоди заснування товариства ім.Шевченка він наполягав на необхідності розгорнути наукову і літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах України. Однак визнання ролі Галичини в культурному житті всього українського народу не затуляло від нього й вад, притаманних деяким колам українства, тому негативно ставився до абсолютизації національного моменту, ворожості до всього російського, недооцінки соціальних вимог в українському русі. Зробив він чимало й для привернення І.Франка та інших молодихгаличан до соціалізму. Не приховуючи своїх переконань, часто вступав у дискусії на сторінках журналів («Щоправда», «Зоря», «Діло»), а роботи «Шевченка, українофіли й соціалізм» на відміну від деяких галицьких опонентів показавши справжнього великого Кобзаря, без купюр. Драгоманов намагався довести до свідомості галичан значущість тихий всеукраїнських завдань, що стояли перед ними.

У середині 1870-х рр. сили реакції розпочали наступ на Український рух. Було закрито «Кіевській телеграфъ», а 1876-го вийшов Емський указ Олександра ІІ, який унеможливив подальший розвиток української культури й національної науки. Ще 1875 р. Драгоманова було б звільнено із університету за політичну неблагонадійність. Наступного року він за дорученням «Громади» виїжджає за кордон й засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною працею.

Цькування українства в Росії, ба навіть репресії проти буржуазних лібералів радикалізувати політичні подивися Драгоманова. як видно із його статей «Турки внутрішні і його зовнішні», «Як довоевались», «Внутрішнє рабство і війна під час визволення», він понад не розділяє часовою дистанцією культурно-просвітницький й політичний етапи визвольного руху, збагнувши, що боротьба за політичні свободи так саме необхідна, як й культурницька праця. Ця теза стає визначальною задля галицьких українців, а нової генерації наддніпрянських діячів початку ХХ ст.

Мету перебування за кордоном й напрям своєї діяльності Драгоманов сформулював у журналі «Громада». По-перше, це дати матеріал про Україну, по-друге, шляхом висвітлення прогресивної політичної думи, до того числі західноєвропейської, сприяти утворенню політичних гуртків в Україні. Тобто зв? язок України із Європою винен статі двостороннім. Важливо було б надати українському рухові загальноєвропейського звучання, домогтися його підтримки в світі. 11 травня 1878 р. він виступив на літературному конгресі в Парижі із доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським». Розповівши про багатство української літератури, Драгоманов висловив надію, що «конгрес не залишиться байдужим до відома наших скарг й знайде спосіб допомогти». Водночас він енергійно підтримував слов? янські народи, що виступали проти панування Туреччини. Вагомим для популяризації ідей українського руху стало знайомство Драгоманова із одним із провідних європейських соціал-демократів — Є. Бернштейном.

Алі найважливішою справою був видавнича і публіцистична діяльність. Протягом 1878−1881 рр. виходять п‘ять номерів журналу «Громада», який ставши для України тім, чим «Колокола» Герцена для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу З. Подолинський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з? явилася політична програма українського руху із вимогою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один журнал — «Вільне слово» і публікує з статтею, присвячені боротьбі проти самодержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на шкірного учня витрачають в середньому 1000 крб. на рік, а народній — 4 коп. Його дослідження були спрямовані в конструктивне русло історичних традицій українського народу. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише «розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських держав. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України й її народу, його духовних починань й устремлінь до свободи.

й рівності серед світової спільноти.

Він тісно спілкувався із російською еміграцією, членами «Народної волі», «Чорного переділу» та інших народницьких організацій, критикуючи їхні, зокрема в з статтею «Малоруський інтернаціоналізм», за нехтування національного запитання та великодержавний шовінізм. Докоряв й молодим українцям, які вступали до російських революційних організацій, бо вважав, що соціалістичні партії розумітимуть й обстоюватимуть потребу народу, якщо будуть національ-ними.

Видання «Громади» і з статтею Драгоманова у «Вільному слові» привернули увагу всієї Європи. А тім годиною його стосунки із українським рухом у Росії складалися значно гірше. Радикалізація поглядів Драгоманова, із одного боці, і наступ реакції в Росії - із іншого, призвели до припинення фінансування Київською громадою журналу Драгоманова, пізніше і до відкритого розриву між ними. Алі він зберіг добрі стосунки і листувався із М. Лисенком й М. Старицьким, із яким був знайомий із часів навчання в Полтавській гімназії, а й у Київському університеті.

Відтоді Драгоманов розраховує лише на підтримку українського руху в Галичині, хоч не втрачає надії на еволюцію наддніпрянських діячів. 1886 р. він публікує статтю «Напередодні нових смут», де висуває ідею створення української радикальної партії. Ідея ця знайшла широку підтримку серед галицьких українців, котрі були готові до відкритої політичної боротьби за права українського народу.

З другої половини 80-х рр. М. Драгоманова запрошують до співпрацю ряд провідних видань Галичини. Становлення й розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою й, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова.

Останній період життя Драгоманова пов? язаний із Болгарією. 1888 р. в Софії було б засновано Вищу школу, котра перетворилася на університет. Туди і запросили його 1889 р. професором кафедри загальної історії. Вихованці Драгоманова згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він редагував науковий «Збірник за народні умотворення, наука й книжнина». Ім'я М. Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості із боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство.

Не забував й Україну. Велику увагу приділив Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої з статтею. Пізніше співробітничав у заснованій І. Франком газеті «Хлібороб», написавши передмову до його книжки «У поті чола».

Виважений й проникливий політик, М. Драгоманов мучився тією задушливою загальною атмосферою, що склалася на теренах Ро-сійської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення сумного стану справ в Україні», — так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова.

Працю Драгоманова «Чудацькі думи про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерти, можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. У ній він закликав співвідчизників боротися разом із іншими народами проти самодержавства, за свободу й децентралізацію суспільно — політичного життя.

Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але й несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого й громадського діяча. Похований М. Драгоманов у Софії. Дружина вченого й сін Світозар брали активну доля в українському русі. Його справу продовжила і небога, видатна українська поетеса й політична діячка Леся Українка. Вона, зокрема, сказала про засновника політичної науки в Україні наступні слова:

«М.Драгоманов, що був великим українським душоловом, тримався й в літературі, й в політиці, й в приватного житті тії засади, що „чисте справа вимагає чистих коштів“, й тримався її до кінця із великою завзятістю й невмолимістю…».

Вже наступного року после смерти Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.

М. П. Драгоманов значну частину свого життя, а саме 19 років, змушений був провести за кордоном, у еміграції. На шкода, на батьківщині, розділеній могутнішими державами, належного офіційного визнання його як інтелектуала, прихильника й генератора ліберальних поглядів та ідей — годі було б і сподіватися. Та і не чудово: Російська імперія побоювалася вільнодумства. І саме на чужині (у Швейцарії, Австро-Угорщині, Болгарії) з’явилися з-під пера кращі роботи Драгоманова — уже зрілого мислителя: «Турки внутрішні і його зовнішні» (Женева, 1876), «Шевченка, українофіли й соціалізм» (Женева, 1879), «Чудацькі думи про українську національну справу» (Відень, 1891). Будучи прихильником європейського позитивізму та раціоналізму, й беручи щонайактивнішу доля в інтелектуальному процесі на еміграції, М. П. Драгоманов невтомно досліджував та осмислював можливості реформування та розбудові існуючих суспільств, їхні розвиток у соціальному та національному напрямах.

Бачучи «головним ділом» у людській історії - невпинний суспільний розвиток, Драгоманов визнавав найважливішим «поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний… «.

Функції держави, що є за Драгомановим чимось чужим й не притаманним для людства, у суспільстві «вільних індивідів» має виконувати «товариство-товариств», що утворюється знизу із ініціативи самих таки «індивідуальних особистостей — федеративна спілка із максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад. Найближчим до свого ідеального соціального улаштую Драгоманов бачив швейцарські кантони, де він проживши 15 еміграційних років.

Наукові дослідження М. Драгоманова, видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста і філсофа, відмовлялися надбанням тогочасного літературознавства, а і дали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думи. Його ідеї, як вже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу й діячі Наддніпрянщини, яким у рокта національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Він вважав, що заподіяння кожної людини, як й народу, в пізнанні собі у прагненні йти до цивілізації разом із цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати Український національний рух та його програму із європейськими ліберально-демократичними концепціями. Алі пізнання собі вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писавши, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося.

Громадська діяльність й творча спадщина М. Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної й правової думи не лише України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики і права цінностями світового досвіду. «Драгоманов перший з російських публіцистів давши російській демократії широку й ясну програму… перший блискуче і доступно пояснивши зміст й значення конституційного ладу, особливо прав особини та принципів самоуправління…» — оцінюючи діяльність М. Драгоманова, зазначив П.Струве. Ще ширше назвавши різнобічну діяльність М. Драгоманова на користь українського суспільства І.Франко, називаючи його «духовним батьком», «великим критиком й бистрим, історично вишколеним розумом», «найбільшим публіцистичним талантом нашої нації», «могутньою постаттю» й «правдивим учителем».

Своєрідність М. Драгоманова як прогресивного політичного й громадського діяча криється перш на в його широкому, поліаспектному підході до такого важливого поняття, як «конституціоналізм», яку він нерідко доповнював, збагачував, інколи навіть ототожнюючи його із поняттям політичної свободи. Драгомановське розуміння конституціоналізму включало у собі такі чинники, як політична свобода суспільства й особистості, що реалізувалася через народне представництво в центрі, самоуправління на місцях, дотримання прав й свобод людини.

Великого значення із огляду з перспективи й розвиток нинішньої суспільно-політичної ситуації у світі набуває уявлення М. Драгоманова про визначальний критерій й мітку всіх різноманітних суспільних відносин:

«Основними для формування тихий відносин… повинні бути поперед усього основні права чоловіка — свобода думи.

і слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних.

переконань… віри і безвірства".

Виваженим, діалектично та історично обгрунтованим було б переконання вченого, що попри все тих відносини «ніколи в цілім світі.

не будуть шанобливо однакові…". Драгоманов чітко окреслив й можливості загальних революційних процесів. Він був упевнений, що будь-яка революція має в основі своїй політичний характер, міняє політичні форми панування, але й «…не має сили сотворити новий лад суспільного життя, бо цей мусить органічно й звільна виростати із попередніх, як дерево із даного грунту, а продиктувати його ніякими едиктами не можна».

Послідовно й твердо він відстоював еволюційну правоту будь-якого розвитку, вважаючи революції явищами спонтанними і короткочасовими, хоча всі у тому ж загальному тоні історичного поступу. як точно й правильно підмітив І.Франко, «Драгоманов — еволюціоніст, вірив у ненастанний органічний розвій над сфері матеріальних явищ, але й також у сфері духу, віри, літератури і етики. Властивим плодючим елементом у тій еволюції вважав людське — індивідуум, його душу, волю і інтелігенцію (розум)».

Сила історичного методу М. Драгоманова до того, що вчений й публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне і осібне, національне й вселюдське, індивідуальне і суспільне у їхні найтіснішому взаємозв'язку.

Керуючись принципами культурного синтезу національного та інтернаціонального, Михайло Петрович Драгоманов показавши, теоретично обгрунтувавши, що в такому поєднанні немає суперечності, й провів цей принцип через проблеми конституціоналізму, політичної свободи, прав людини, національного самовизначення, місцевого самоврядування, політичної боротьби, подавши порівняльний нарис політичних ідей, намітив віхи поступу на майбутнє й створив всебічну й повну картину свого сьогодення.

«Своїм писанням, зарівно як й прикладом свого життя, він давши нам високий взірець неустрашеного й незламного борця поперед усього за свободу думи, досліду, критики та розвою людської одиниці і народів й крізь ці якщо предметом гордості й честю для народу, що видав такого чоловіка», — писавши І.Франко, не зайво нагадуючи українському люду про його достойника.

Унікальність постаті М. Драгоманова як вченого ні до лише, вірніше над площині політичної публіцистики, як у сфері власне політології. Його можна вважати засновником національної політології, істориком політичних учень. Саме він створив нарисні добірки про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, й, запозичивши ряд основних прогресивних положень з декількох напрямків, подавши концентроване обгрунтування своєї конституційно-правової доктрини. «Уся практична мудрість людська може бути до того, щоб убачити напрямок духу світового, його міру, закон й послужитись тім рухом. Інакше рух тієї піде проти нас, роздавить нас», — так виводив він своє розуміння пошуку шляхів розвитку.

Найвищий прояв мудрості — осягнути закон об'єктивного розвитку історії, відчути його, підлаштуватися под нього, відповідати його вимогам й потребам, а це означати — єдино правильно визначити свої можливості й докласти максимум зусиль для їхнього реалізації. У цій мудрості концентрується завісься віковий досвід нації, а тому надзвичайно важливо скористатися ним якомога повніше. Звісно, розуміння й пізнання цих законів М. Драгомановим позначалося як зовнішніми обставинами, то й внутрішнім відчуттям. Найкраще ж пояснення — виправдання тому зробив І.Франко, оцінюючи багатогранну діяльність видатного вченого:

«Він не написавши ані слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин й до тихий питань, які так чи інакше порушують думи й чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, тієї бистрий погляд, що завсігда добачує потреби хвилі й вміє знайти їм відповідний вираз й відповідне заспокоєння, найліпше характеризує нам самого Драгоманова».

Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, відповідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш на у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за доля в створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід із його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.

У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав:

«Принципи Сучасної всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних із найтвердішою гарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових.».

У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм й земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії із ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу які бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного улаштую.

Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М. Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію под прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» — анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М. П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути лише вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченню національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів й національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, чи вон монархічно-бюрократичного чи революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні з правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична й національна автономія можлива й без національно-державного відокремлення від Росії.

Ліберальні подивися формувалися й еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не так на історико-національному, стільки на загальноєвропейському грунті. У Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися із місцевою традицією політичних вільностей й державної автономії.

Згодом ліберальні ідеї М. Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський.

У 1990;х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подалі поширення. У ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об'єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича й Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов’язаної із виходом відомого збірника «Віхи». Серед помітних українських громадських діячів — теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, сін професора права Київського університету Олександра Кістяківського — активного діяча «Старої громади» та журналу «Основи».

Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної роботи «Політичні твори». У творчости Кістяківського, Першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий годину визначальною був проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей.

Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Агатангел Кримський та Михайло Туган-Барановський значною мірою сприяли поширенню ідей Драгоманова в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського варто особливо відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття «Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію»). Водночас суттєвим було б обгрунтування важливої ролі приватної власності у системі економічних відносин. Позиція Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась від різного виду соціалістичних підходів. «Сучасне людство, — писавши він, — не може обійтися без цого стимулу господарської енергії… Тому припинення дії приватно-господарської системи було б б рівнозначне економічному, культурному й взагалі соціальному занепадові». М. Туган-Барановський спробував проаналізувати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті. «Щоправда, — говорити він, — що інтереси різних суспільних класів різні, й, стоячи на точці зору шкірного із цих суспільних інтересів, доводитися висувати на перший план різні заподіяння теоретичного дослідження. Алі є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, із якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові для всіх суспільних груп, незалежно від їхнього приватних інтересів». Таким визначальним принципом навчань вважав людську особистість. «Центральною ідеєю Сучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховної ціності й, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна позначка у собі, через що усі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це й визначає верховний практичний інтерес, із точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста чи землевласника, а людини взагалі, незалежно від приналежності її доти чи іншого класу».

Пріоритет прав особини. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті под назвою «Вільна спілка». На перше місце переносити ідея формування держави на засідках політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини й громадянина, недоторканність особини, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла й зайняти, а також право покличу на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність всіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом. Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин — сус-пільство — держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обгрунтування цого принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця «Швейцарська спілка»).

Самоврядування. Самоврядування — основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування — це не лише форма децентралізації держави, а і механізм суспільно-політичного ладу. Цих засідок притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом «знизу догори», де усі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада — волость — повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так кликана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.

Національна ідея. Михайло Драгоманов, власне, був засновником термінологічної традиції в цьому напрямі. Драгоманов мовивши про собі, що він є космополіт й… патріот; людина світу, але й разом із тім Український патріот — й понад за нього тоді не зробив ніхто для України. Це не якесь самовизначення, а реальна річ.

Своїм впливом на Український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише із Т. Шевченком, М. Костомаровим,.

У. Антоновичем й М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти із числа діячів київської «Старої Громади» (із якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики й російські революціонери.

Проте после смерти ставлення до його особини набуває більшої критичності й навіть його послідовник І. Франко уже в 1900 р. гостро розкритикував подивися свого вчителя. Негативні оцінки творчости М. Драгоманова переважають после невдачі українських визвольних змагань 1917−1921 рр. Розпочинаючи із 50-х років, позитивне трактування його особини знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей й на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)50. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а періодичних виданнях з’явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цого трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.

Ос-кільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті і буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. Попри весь свій скептицизм стосовно культури, він усе ж таки визнавав за нею вплив на політику (в принципі, до свого від'їзду за кордон він був не менший «культурник», ніж інші). Проте в цьому плані неперевершеним еталоном для М. Драгоманова був російська культура, особливо — художня література ліберального напрямку.

Михайло Драгоманов у своїй роботи «Чудацькі думи про українську національну справу» переконує, що у нас собі думка про націю збурити людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея «космополітизму й людства» зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творити її вищий порядок. Подібний підхід сповідували й Б. Кістяківський, В. Вернадський, А. Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: «Моя наукова робота для мене, а власне й для Вас, … стоїть на першому місці, але й культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість й думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала».

Особливе місце в ідеях Український лібералів посідає запитання моральності й співвідношення засобів боротьби та її мети. В частности, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засідок політичної діяльності. Його знаменита фраза про ті, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюється різними представниками української політичної думи. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один із ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси і співробітництво із прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої культури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського національного руху.

Плідна і багатогранна діяльність М. Драгоманова залишається взірцем служіння (в його ж таки розумінні) української нації. А сам він належить до грона тихий, хто ставши сіллю землі української.