Антоній Радивиловський. 
Антоній Радивиловський

Антоній Радивиловський

Водночас з І. Галятовським у публіцистично-ораторській прозі другої половини XVII ст. виступає талановитий проповідник і теоретик українського красномовства, помітний культурно-освітній діяч Антоній Радивиловський, творчість якого найближче стояла до народної розмовної мови та до інтересів народних мас. Він також, як і Галятовський, був учнем Гізеля та Барановича, але, належачи до однієї і тієї ж школи української проповіді, виразно виявив свою індивідуальну письменницьку манеру.

Про життєвий шлях Радивиловського даних у нас дуже мало. Невідомо, наприклад, коли, де і в якій сім'ї він народився, в якій школі здобув початкову освіту. Один дослідник творчості Радивиловського М. Марковський на основі мовного аналізу творів допускає, що батьківщиною майбутнього письменника була Чернігівщина. В 40-х pp. XVII ст. він навчався в Києво-Могилянській колегії, де добре вивчив латинську, грецьку та польську мови, а також науку складання проповідей. Після закінчення колегії прийняв чернецтво і певний час був архідияконом чернігівської єпископії, а з середини 50-х pp. переїжджає до Києва і стає там проповідником у різних церквах. Зокрема, з 1656 р. Радивиловський був проповідником, а потім з 1671 р. намісником Печерського монастиря, з кінця 1684 і аж до смерті 20 грудня 1688 р. був ігуменом Пустинно-Миколаївського монастиря.

Порівняно з попередніми письменниками творчий доробок Радивиловського невеликий — всього два збірники проповідей «Огородок Маріи богородицы…» (1676) та «Венец Христов, з проповедій неделных, аки з цветов рожаных, на украшеніе православно-кафолической святой восточной церкви, сплетеный» (1688), які побачили світ у друкарні Києво-Печерської лаври.

Усі дослідники твердять, що більша частина друкованих проповідей була написана і виголошена Радивиловським ще до 1671 p., коли він писав двотомний рукописний збірник. Готуючи до друку, він їх доопрацював, деякі зовсім викинув, інші заново дописав і видав не однією, а двома згаданими книгами.

Перша книга «Огородок» складається з посвяти І. Гізелю, віршів на честь Богородиці та Ісуса Христа, передмови, а також з 199 проповідей, присвячених, насамперед, Марії-Богородиці та церковним святам протягом цілого року і канонізованим святим грецької і руської православної церкви, зокрема Антонію і Феодосію печерським, князям Володимиру, Борису і Глібу. Дуже важливо, що тут вміщені також проповіді морального плану про війни, покаяння, пекло, шлюбне життя, бідність тощо, в яких є найбільше життєвого матеріалу або відголосів сучасної автору епохи. Друга книга «Венец Христов» містить посвяту Ісусу Христу, царям Іоану, Петру і царівні Софії, передмову та 115 проповідей на всі 52 неділі року, починаючи з вересня. Назву свого збірника автор пояснив так: «Цветами словес царя бога слова глава да будет венчана Христова», мовляв, як троянда розганяє і очищає в людині «злые гуморы», так і євангельські слова розганяють гріхи і «лагодять» душу людини. проповідник вірш красномовство Свої проповіді Радивиловський будував відповідно настановам київської школи і «Науки» Галятовського, з якою, безперечно, він був знайомий. Майже в кожному «казані» знаходимо явно виділені навіть поліграфічним способом екзордіуми, наррації і конклюзії. У вступі він повідомляє про зміст проповіді, порівнює якусь подію з богословськими книгами або Ісуса з земними царями, висловлює певні загальні міркування про світські справи тощо, потім викладає суть свого «казаня», а у висновках підсумовує сказане і повчає слухачів, як діяти відповідно сказаного, за установленими християнськими правилами моралі. Проповіді у нього тематично поділяються на чотири розділи: моральні, догматичні, проповіді з хитромудрими запитаннями, а також проповіді, побудовані на алегоричних порівняннях.

Слід зауважити, що Радивиловський, як і Галятовський, був на той час не тільки визначним проповідником, а й теоретиком ораторської прози. Хоч у його книгах і не було спеціального теоретичного трактату, але у передмовах і в самих проповідях Радивиловський висловив цілу низку важливих міркувань про роль і завдання ораторів, про тогочасну аудиторію, методику складання і виголошення проповідей 1. Оратор у нього — це, насамперед, проповідник «слова божого», посол господній, ангел божий, устами якого говорить сам бог. Для цього йому самому треба бути у всіх відношеннях порядним і своїм благочестивим життям подавати приклад іншим, знати набагато більше, ніж аудиторія. Дбаючи про дієвість проповідей, він намагався будувати їх просто і логічно, щоб зацікавити якнайширше коло слухачів. Для цього він широко використовував вставні оповідання з творів античних і середньовічних письменників, світських істориків, а з белетристичних збірників — світські сюжети, тобто зважав на смаки і запити слухачів.

Перед проповідниками Радивиловський ставив досить високі вимоги. Якщо вони хочуть сіяти в людські серця «слово боже» про покору, терпіння, чистоту, любов, про різні доброчинності і тому подібне, то мусять шукати насіння і грунт для засівання, тобто «вынайти з науки своеи матерію себе до мовеня». Якщо ж із-за глупоти самі не зможуть знайти «матерію», то повинні позичити її, «то єст читати розных учителей церковных и з них выбрати ку збудованю людскому надежные слова пристойне, сложити и, научившися, проповедати». Саме у підборі цих «матерій» і «наук», у їх використанні і спрямуванні виявилися оригінальність та обдарованість Радивиловського, його художній смак і такт. Цю «матерію» або приклади проповідник, як уже говорилося, шукав в Острозькій біблії, в агіографічних збірниках, прологах, патериках, творах Гомера, Евріпіда, Арістотеля, Геродота, Сенеки, Ціцерона, Плутарха, Еразма Роттердамського, М. Бєльського, Л. Гвіччіардіні, І. Камераріуса та інших письменників від сивої давнини до епохи Відродження включно. З оповідальних елементів Радивиловський вплітав у проповіді всілякі пророцтва, античні міфи, світські історії, апофегми, фацеції, фабули в первісному їхньому розумінні, казки, байки тощо. Причому це він робив досить часто і майстерно, починаючи словами: «Пишет некий з поважных историков, же един военный гетьман…», «Пишет славный красномовца Цицерон о Дионисіи Тиране царю Сиракузанском…», «Ест фабула о гусях и журавлях…», а потім розповідає прочитане оповідання, наголошує на основному, порівнює з сучасним і робить певні моралістичні висновки зразу після вставного оповідання чи в кінці «казаня». Усім цим прикладам проповідник надавав своєрідного українського колориту, відповідно переробляв і скорочував, щоб показати добропорядність і всемилість Ісуса, засудити типові гріхи людей, розкрити ставлення можновладних до своїх підданих тощо.

Призначаючи свої проповіді для простого люду, роблячи їх максимально доступними для всіх слухачів, Радивиловський і не приховував своїх симпатій до «убогих» та «сірохманів». Так, він один із перших в українській літературі сказав пристрасне слово про жінку-трудівницю, на плечі якої під час нескінченних воєн лягав увесь тягар лихоліття, адже треба було орати, сіяти і збирати врожай, щоб забезпечити провіантом військо, годувати і виховувати дітей, постійно потерпати за чоловіків, що накладали головами в боротьбі з ворогами. Ще більшим було горе, коли дітей забирали в неволю: «Як много ест маток, которые, видячи сыны свои и дщери в неволю турецкую и татарскую позабираными, плачут!» .

Як і славний попередник Вишенський, Радивиловський нещадно засуджував «сребролюбцев», «драпежников», «вшетечников», «кривоприсажцов», «лакомцев», «прелюбодеев» і «пяниц», що ходили в пишному одязі та їздили в розкішних каретах, володіли палацами і людьми; з ненавистю і великим осудом говорить про «пиху, нечистость, лакомство, панство, обжирство» привілейованих верств українського суспільства другої половини XVII ст. У багатстві, в грошах, в золоті і взагалі у великих маєтностях вбачав проповідник головну причину зла, а звідси і всіляких гріхів перед богом. Козацька старшина заради багатства іде на зраду вітчизни, купці заради нього роблять махінації, судді з-за грошей чинять беззаконня: звільняють великих злочинців, закривають очі на здирство вельможних осіб, зате бідака, який украде щось на прожиток, засуджують на шибеницю.

Історично достовірно, що ворожнеча між козацькою старшиною і простим народом у кінці XVII ст. набирала дедалі гостріших форм. Козацька верхівка намагалася нагромаджувати багатство і всілякими способами обдирала народ, щоб стати таким привілейованим станом, як шляхта в Польщі і дворянство в Московській державі. Радивиловський писав про них: «Что то чинят богатыи и сильныи, гди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших и подлейших над себе людей стискают? Яко рибы то великіе менших рыбок пожирают!» Багаті «дуки» позамикали свої коштовні шкатулки і хижим оком дивляться на убогих людей, а коли що доброго побачуть, «тое през гвалт отимуют», і якщо трапиться неврожай, то молотять минулорічні скирти і втридорога продають своє збіжжя: «гди убогих людей голод великий трапит и берут в сто насоб болш» .

Подібно до своїх сучасників-письменників, Радивиловський був великим патріотом вітчизни, яку він не забував згадувати в багатьох «казанях». Особливо характерні з цього приводу проповіді «Слова часу войны». Так, у «Слове І, часу войны, побуждаючи воинов христианских до потканя ся турками и татарами» автор роздумує про справедливі й несправедливі війни. Коли ворог без будь-якої причини нападає на країну, щоб загарбати її і поневолити не тільки воїнів, а й посполитий люд, то «таковому войною ся спротивляти, и отймовати писаніе святое не забороняет». Відшукавши відповідні місця в книжках для підтвердження своєї думки, проповідник з усією силою гніву обрушується на ворогів християнства взагалі й українського народу зокрема.

Вітчизні Радивиловський присвячує кращі сторінки своїх «казань». Цілою низкою риторичних запитань і відповідей проповідник підносить патріотичний дух своїх слухачів. Що може бути ліпшого за вітчизну? — запитує він і відповідає: якщо милі здоров’я, дружини, діти, брати, то вітчизна повинна бути в багато разів ріднішою, бо вона вас народила, виховала, всім добром збагатила, всіх обняла і приголубила. Для підтвердження думки автор наводить слова давньогрецького оратора Ціцерона, який казав, що «над отчизну ничого сладшого, ничого милшого в животе быти немает». Коли б запитати відважних воїнів, хто примусив їх залишити домівку, дружин, дітей, братів і сестер та піти на смертельну битву з бусурманами, то вони б відповіли: любов до вітчизни. Радивиловський наставляє воїнів, щоб вони грудьми обороняли вітчизну від куль, стріл і шабель поганських. Кому ж доведеться вмерти за неї на полі бою, той одержить на небі велику нагороду і як рицар, і як мученик. З такими словами проповідник звертався не тільки до простих воїнів, а й до вельможного панства: «кгды в яком небезпеченстве застает отчизна, теды кождый цар, князь, гетьман повинен борзей взгляд меты на отчизну свою, нежели на власный свой живот и здоровье…» .

Соціальних полемічних трактатів у Радивиловського немає, але окремі полемічні виступи проти латинян і бусурман розкидані в багатьох «казанях». Як і його попередники та сучасники (І. Вишенський, З. Копистенський, П. Могила, І. Галятовський), Радивиловський був непримиренним до ворогів, а тому полюбляв сильні й терпкі слова.

Кілька проповідей або «слів» виголосив Радивиловський на смерть видатних своїх сучасників — митрополита Петра Могили, ігумена Києво-Видубецького монастиря Климентія Старушича, ігумена Межигірського монастиря Варнави Лебедовича, а також «слово» на посвяту Інокентія Гізеля в архімандрити Києво-Печерської лаври. Особливо багато похвального сказав Радивиловський про П. Могилу, який воював з латино-уніатами, відбудовував і будував нові церкви, заснував колегію, посилав за кордон на «кошт свой важачи» людей для науки.

Мовно-стилістичні засоби Радивиловського дуже прості і зрозумілі. Хоч він і писав якоюсь мірою «традиційною макаронічною мовою», але його проповіді розуміли всі, бо у них була густа домішка українізмів, тобто розмовної української мови. Таку мову вчені часто називають ще «простою мовою», вона являла собою переплетення церковно-слов'янських і давньоруських книжних елементів з українізмами та полонізмами і була характерна навіть для розмовної мови тогочасних освічених людей. Яскравим виявом простої мови є велика кількість у творах письменника народних прислів'їв та приказок, наприклад: «Что мне в животе, коли пусто в калите», «Людский то человек, бо не жалует людем хлеба», «Знать пана по достатку», «Який пан, такий и крам», «Голодному хлеб на уме», «Правда вам колет очи», «На вечере у света едни ядять, пють, а другіи голодом мрут». Сам автор неодноразово підкреслював, що так «посполите люде мовят», «єсть посполитая межи людми мова», а тому й не цурався загальновживаних у народі слів і зворотів. Спеціальний великий розділ присвятив мові Радивиловського дослідник М. Марковський, який детально розглянув у нього систему голосних і приголосних звуків, а також деякі морфологічні особливості.

Те, що й сьогодні до спадщини Антонія Радивиловського прихильно ставляться дослідники історії літератури та історії української літературної мови, свідчить про важливість його проповідницької і публіцистичної прози другої половини XVII ст.