Русская література після Великої соціалістичної революції

Русская література після Великої соціалістичної революції

Великая соціалістична революція вперше у світовій історії протипоставила країну споруджуваного соціалізму всьому капіталістичному світу. З жовтня 1917, з створення радянської влади, разом із збройної боротьбою за новий соціально-політичний лад, з’являються і перші кроки нової радянської культури, виникає радянська література.

В відповідність до темою цієї статті подальший виклад присвячено історії російської радянської літератури. Але Р. л., попри свою провідне значення, як і раніше, що у особі таких своїх представників, як У. Маяковський й у особливості А. М. Горький, вона справила величезний вплив як на літератури інших народів СРСР, а й у революційну літературу Заходу, все-таки має розглядатися як із загонів радянської літератури. З початку радянська література окреслюється література багатонаціональна, як складне, але єдине ціле, освічене творчими зусиллями всіх народів, які населяють Союз радянських соціалістичних республік.

Великая соціалістична революція, розправившись із століттями рабства, знищила ті перепони, які стояли шляху творчого розвитку національностей б. Російської імперії і тих самим створила необхідні передумови для нічим не обмеженого розквіту потужного й справді народного мистецтва. Своєрідність національно-історичних умов, відмінність художньо-культурних традицій — усе це природно обумовлює строкатість і різноманітні форми радянської літератури. Але вирішальним є єдність идейно-творческого змісту радянської літератури, як літератури, що відбиває дійсність із позицій радянської влади, з позицій трудящих мас, будують соціалістичне суспільство.

Метод соціалістичного реалізму «є основним методом радянської художньої літератури та літературної критики» (А. Жданов, На 1-му всесоюзному з'їзді радянських письменників, «Перший всесоюзний з'їзд письменників», Стенографич. звіт, М., 1934, стор. 4). Це означає, що його завданням радянської літератури є прагнення правдиво показати дійсність рухається, у боротьбі нових революційних почав із старими відживаючими формами життя, розкрити в художніх образах суть і логіку історичного процесу. Вмесе про те правдиве і конкретне зображення революційної дійсності, нових людей і характерів, народжених соціалізмом, невіддільне від завдань идейно-воспитательных у сенсі цього терміну, завдань ідейній переробки людини, виховання трудящих мас на кшталт соціалізму. Заглибленість революционно-реалистического пізнання дійсності і більшовицька пристрасність, партійність у боротьбі твердження соціалістичних ідеалів, пронизанность ідеями соціалістичного гуманізму і революційна непримиренність стосовно темним силам капіталізму — такі відмінності радянської літератури, особливо яскраво виражені в усій діяльності А. М. Горького. Тому, попри ряд недоліків, властивих радянської літератури і объясняющихся її молодістю, попри художню й ідейну незрілість окремих представників, в цілому вона не є «самої ідейній, найбільш передовою і найбільш революційної літературою. Немає і ніколи було літератури, крім літератури радянської, яка організовувала б трудящих, і пригноблених боротьбі за остаточне знищення усієї зони й всілякої эксплоатации і ярма найманого рабства. Немає і був ніколи літератури, яка кладе основою тематики власних творів життя робітничого класу і селянства, й їх боротьбу соціалізм. Ні ніде, в жодній країні світі, літератури, яка б й відстоювала рівноправність трудящих всіх націй, відстоювала б рівноправність жінок. Немає і може бути в буржуазної країні літератури, яка послідовно розбивала всяке мракобісся, будь-яку містику, будь-яку поповщину і чортовиння, як це робить наша література. Такий передовий, ідейній революційної літературою могло стати і стала насправді лише радянська література — плоть від плоті і кістку від кістки нашого соціалістичного будівництва» (А. Жданов, На 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників, «Перший всесоюзний з'їзд радянських письменників», Стенографічний звіт, М., 1934, стор. 3).

История радянської літератури та є історією становлення її революционно-социалистического змісту, процес — усі більш повного та глибокого оволодіння методом соціалістичного реалізму. Процес, у якому брали участь як молоді кадри робітників і селянських письменників, але і це з інших класів та насамперед представники дрібнобуржуазній інтелігенції, протікав негладко і суперечливо, відбиваючи хід подій і боротьбу класових суперечностей у країні. У результаті енергійної боротьби з антиреволюционными, буржуазними тенденціями й поступового вибавлення від інтелігентських сумнівів та ілюзій відбувається обумовлений вирішальними перемогами соціалізму перелом в настроях основної маси письменницької інтелігенції, об'єднуваної грунті свідомої і необхідність активної боротьби за соціалізм. Цей перелом був позначений квітневому постанові ЦК 1932 «Про перебудові літературно-художніх організацій» і призвела до створення єдиного Союзу радянських письменників.

Основные етапи історичного поступу після жовтня 1917 визначили відповідні смуги літературного розвитку. Так, роки громадянської війни й військової комунізму, початок непу, загострення класової боротьби наприкінці відновного і на початку реконструктивного періодів, ліквідація куркульства як класу іа базі суцільний колективізації, нарешті успіхи соціалістичного будівництва 1-ї п’ятирічки й модульна побудова безкласового в роки 2-ї п’ятирічки, — кожен із цих етапів позначився особливими рисами всередині літературного процесу. Слід пам’ятати проте, що жоден живий процес літературного розвитку то, можливо механічно розчленований на ізольовані і замкнуті у собі відтинки, измеряющиеся при цьому 4-мя і 5-ью роками кожен. Суцільно так поруч окремі явища дійсності знаходять себе у літературі з заздалегідь відомим запізненням, процеси ідейній еволюції і перебудови в різних письменників протікають то більш уповільненими, то убыстренными темпами т. буд. Так. обр. історико-літературний розгляд може виділити лише найбільш історично характерні типові тенденції літературного розвитку, не прагнучи вкласти весь літературний процес; в «прокрустове» ложе нерухомій історичної схеми.

Литература

періоду Громадянської війни" та військового коммунизма

Задачи, стали перед молодий радянської літературою одразу після жовтня 1917, або не мали ніяких аналогій в досвіді мистецтва усього попереднього історії людства. У разі світової капіталістичної блокади радянської літературі потрібно було художніми засобами стверджувати історичну необхідність, і правоту молодий радянської влади, реальних рис небувалого нового ладу, художньо відбити патетику й потужність соціалістичної революції. Природно, що центральної і существеннейшей проблемою для всієї старій письменницькій інтелігенції стала проблема політичної самовизначеності, проблема ставлення до радянської влади. У роки Жовтневої революції із надзвичайною гостротою відбувається політичне розмежування у письменницькому середовищі. Велика частина буржуазно-дворянских письменників опинилася у білої еміграції. І дворянські епігони і буржуазні демократи об'єдналися грунті звірячою ненависть до для пролетарської революції. Купрін в еміграції став писати тенденційні монархічні казки, Шмельов — контрреволюційні повести-памфлеты, Л. Андрєєв зайнявся антирадянської публіцистикою, Бунін і Зайцев звернулися до оспівуванню загиблих дворянських гнізд.

Наиболее істотним і різким виявився розкол серед самого значного напрями передреволюційної літератури — російського символізму. Злобствующими емігрантами опинилися у епоху Великої соціалістичної революції Бальмонт, Мережковський, З. Гіппіус — другорядні, хоч і самі претензійні представники цієї школи. Значна частина коштів буржуазно-дворянской письменницької інтелігенції залишилася не більше СРСР. Проте чужа для пролетарської революції вона утворює зімкнутий фронт більш-менш відкрито вираженої опозиції радянської влади. Художнім відбитком антисовеского саботажу буржуазної інтелігенції з’явився свого роду «естетичний бойкот» революційної сучасності в творчості таких письменників, як М. Кузмин, Ф. Сологуб, Гумільов і кілька ін. Замикання в ідеальному і эстетизированном світі мистецтва, ретроспективність і екзотика, любовно стилізоване відтворення мотивів «галантного» XVIII в. тощо. ін. — усе це за умов дуже напруженою революційної обстановки періоду громадянську війну набувало підкреслено антирадянської характер.

В тих випадках, коли революційна сучасність ставала предметом зображення на творчості буржуазно-дворянских письменників, першому плані висувалися мотиви хаосу, смерті, загибелі і спустошення.

В ряді журналів та збірників цього періоду — «Скіфи» (1917—1918), «Записки мрійників» (1918—1922), «Вісник літератури», (1919—1922), «Книжковий кут» (1918—1922) та інших. — посилено розробляється тема кризи та падіння культури як єдиного підсумку революції. Соціальний переворот осмислюється як розпад і знищення культурних і моральних цінностей взагалі. Ососбенно показово в такому випадку творчість Є. Замятина (див. розповідь «Печера», 1922). Характерним явищем в буржуазної літературі перших років революції виявляється, і спроба пристосування окремих сторін революції до своїх буржуазним ідеалам і тенденціям. Так, поети власницької кулацкой села (напр. Клюєв), спочатку, оскільки радянська влада попутно дозволяла і завдання буржуазно-демократичної революції, виступають зі славослів'ями Жовтня. Такий напр. «Мідний кит» Клюєва (1919) та інших. його вірші. Та все художня система клюевской поезії, націоналістично стилізована, пронизана символікою сектантського штибу, була пристосована утвердження ідеалів косной патріархальної власницької села з її «мужицької» містикою і кулацкой домовитостью. Ворожість до соціалістичної перебудові старої села дуже швидко наводить Клюєва на антирадянські позиції. Сильне вплив Клюєва відчув і З. Єсенін у глибоко емоційних ліричних образах «дерев'яної Русі», отразивший уявлення буржуазної частини села. Мотиви співчуття революції творчості Єсеніна, приветствовавшего Жовтень як і настання «мужицького раю», в результаті усвідомлення неминучою загибелі старої Русі змінюються різкими випадами проти пролетарського міста, у дусі клюевской поезії. Настрої збентеженості і соціальної розгубленості викликають у творчості Єсеніна похмурі, песимістичні ноти, наводять його до упадочно-богемным мотивів, цинической спустошеності. Намагаються виступати під прапором революції" і різні осколки передреволюційного буржуазного мистецтва, типові представники богеми — прогнилою і деклассировавшейся буржуазної інтелігенції. Такі «імажиністи» (Шершеневич, Мариенгоф, Р. Івнєв), крикливо заявляли про себе роки військового комунізму всевомзожными деклараціями і рекламної галасом. За quasi-революционным «новаторством» имажнизма полягав голий і безпринципний формалізм, гранична і циническая ідейна спустошеність недобитків буржуазного мистецтва.

Но вирішальним моментом літературного життя перших років революцій був прихід до ряди радянської літератури найкращих представників старої інтелігенції. Так, вожді російського символізму, возглавлявшие його найбільш основні тенденції, — Брюсов, Блок, Андрій Білий, — зуміли порвати з колишнім світом і вітали пролетарську революцію. У. Брюсов вступив у представників комуністичної партії, став ініціатором і керівником великий культурної роботи, приймав велике участь в літературному вихованні покоління початківців пролетарських поетів. Раціоналіст і буржуазний індивідуаліст у минулому, Брюсов побачив у пролетарської революції здійснення історичного розуму волі, здійснення мрій самих чудових великих людей минулих епох. Усі брюсовские пооктябрьские збірники віршів («Мить», «Далі» та інших.) пронизані думкою про успадкування пролетарської революцією всієї світової культури минулих епох. Проте образна, інтонаційна і ритмічна структура цього вірша переобтяжена старим символістським сприйняттям світу. Недозволене протиріччя між революційним політичним свідомістю і естетику і поетику символізму становить справжню трагедію останніх творчості Брюсова.

Другой характер був притаманний приходу до революції приходу А. Блоку. Ненависть до міщанського застою буржуазного суспільства, одушевлявшая творчість Блоку в передреволюційну епоху, допомогла його приходу до Великої соціалістичної революції. У ньому він побачив як здійснення світових містерій, передбачених всієї філософією символізму, а й соціальне відплата ненависному світу капіталізму. Поема Блоку «Дванадцять» і з’явилася прокльоном старому світу, гімном на вшанування революції, сприйнятої у плані люмпенской стихії, але виправданою як руйнівна і очисна сила. Образ «заметілі», як втілення стихійної сутності революційного процесу, згодом був широко використаний поруч радянських письменників. Ні ролі пролетаріату, ні історичного сенсу революції Блок проте зрозумів. Елементи містики і мессианистического націоналізму чітко позначилися й в «Дванадцяти» (1918) й у «Скіфів» (1918). Та незабаром настає розчарування Блоку у революції. Суворе обличчя громадянської війни й голоду, реальні умови, у яких відбувалася революція, лякали Блоку, викликали до ньому настрої туги та безнадійності. Багато в чому аналогічний і шлях А. Білого, хоча у його ухвалення революції містичні ноти звучать значно сильніше («Христос Воскресе» і «Ридай буремна стихія»). Від своїх мистико-антропософских концепцій Білий починає звільнятися значно пізніше в романах «Москва» і «Москва під ударом» (1926—1927) й у мемуарах про символізмі «На рубежі століть». Мемуари Білого присвячені упередженої і удаваної ідеї внутрішнього спорідненості символістської культури та соціалістичної революції. Зате інша тема цих останніх творів Білого — рабство наукової думки в буржуазному суспільстві, криза індивідуалістичного свідомості — надзвичайно сильно достукується до них. У цих мимуарах блискуче відтворено атмосфера буржуазно-интеллигентских салонів професорської і літературному Москви перед революцією.

Гораздо рішучіше і органічніше увійшла у революцію група футуристів на чолі з Володимиром Маяковським. Відразу після перемоги Жовтня футуристи починають беззастережно співробітничати з радянською владою, зокрема організовуючи газету «Мистецтво комуни» — орган З Наркомосвіти. Нігілістичний бунт футуристів проти закостенілих буржуазних літературних традицій запліднюється позитивним революційним змістом.

Послереволюционные поеми У. Хлєбнікова. «Ладомир» (1923), «Ніч перед порадами», «Нічний обшук» — найкращі його твору, й у значною мірою звільнені від старих формалістичних тенденцій. У творчості У. Кам’янського цих років особливим підйомом виражений пафос народної селянської, «разинской» революції.

Но центральне місце належить, зрозуміло, У. Маяковському. Ранні його бунтарські мотиви, заклики до помсти і руйнації буржуазного суспільства, ідейний розрив з колишнім світом, звучало у «Флейте-позвоночнике» (1915) й у «Хмарі в штанях» (1915), антимилитаристические вірші часів Першої світової — усе це підготувало прямий прихід Маяковського до Пролетарській революпии. «Ода революції» і «Наш марш» — перші захоплені відгуки Маяковського перемогти пролетаріату. У період військового комунізму почалося перетворення Маяковського з індивідуалістичного бунтаря в самого чудового поета пролетарської революції. Його «Накази по армії мистецтв», його віршовані передовиці в газеті «Мистецтво комуни», попри сліди анархії бунтарства футуристів зі своїми нігілістичним запереченням мистецтва минулого як «музейного мотлоху» є яскраві маніфести подлинно-революционного народного мистецтва. У 1918 з’явилася «Містерія Буфф» — гостра політична сатира на буржуазний лад у формі масової агітаційної народної комедії. 1919 ознаменований у творчості Маяковського шуканням прямих форм обслуговування бойових завдань революції засобами мистецтва: вірші та плакати в «Вікнах Роста». У 1920—1921 пишеться поема «150 000 000», характернейший пам’ятник революційної поезії періоду військового комунізму, свого роду героїчний епос революції. Розробка форм ораторській і розмовної стиховой промови, патетичні інтонації поэта-трибуна, узагальнений гиперболизм образів — усе це служить утвердженню ідей інтернаціоналізму, класової ненависті, сочетающихся з уїдливою сатирою на буржуазну науку і мистецтво. Цей перший етап жовтневого творчості Маяковського надав значний вплив на подальші шляху радянської поезії. Ідейний розмах віршів Маяковського й окремі риси його поетики почасти засвоєно молоде покоління пролетарських поетів, формувалося у ці ж таки роки.

Это молоде покоління групувалося навколо Пролеткульту, організованого в 1917 і возглавлявшегося А. Богдановим, У. Полянським, Ф. Калініним, У. Плотовим та інших. Пролеткульт зіграв великій ролі у збиранні сил пролетарської літератури, мав низку журналів — «Пролетарська культура», «Прийдешнє», «Горн» тощо. буд. Однак у діяльності Пролеткульту, що відбила ідеї Богданова з його «Загальної організаційної наукою», було реалізовано кілька существеннейших помилок. Пролеткульт прагнув відокремити процес вироблення пролетарської культури від конкретної соціально-політичної практики робітничого класу і радянській владі. У численних пролеткультовских «студіях» створювалася кастово-замкнутая атмосфера, у яких вирощувалося своєрідний пролетарський «аристократизм»; серед пролеткультовцев широко поширені були ідеї огульного заперечення цінності буржуазного культурного спадщини. Ці пролеткультовские установки, від початку противоречившие ленінської концепції культурної революції, зустріли різкий протест із боку Володимира Ілліча (див. складений їм проект резолюції для I Всеросійського з'їзду пролеткультів, що діялося в 1920).

В 1920 група молодих поетів вийшов із Пролеткульту й організувала у Москві групу «Кузня», у Ленінграді — «Космист». Тема революції — основна у творчості цих поетів (Кирилов, Герасимов, Гастев, Садофьев, Казин, Крайский, Князєв, Обрадович, Олександрівський, Полєтаєв і ін.). При відмінності індивідуальностей й подальших літературних доль всім цих поетів характерні абстрактно-романтические гімни і оди на вшанування революції. Радісне свідомість мощі перемігшого класу, ідеї пролетарського колективізму і індустріалізму — таке основний зміст їх творчості. Поруч із впливом поетики раннього Маяковського у тих віршах сильно звучать тенденції символізму з його відверненої «космічної» образністю. Відкидаючи у деклараціях роль буржуазного культурної спадщини, поэты-космисты самі некритично поддвергались впливу найбільш далекого ним світогляду і мистецькій складу літературного напрями початку XX в. Зігравши безперечно позитивну роль початковому періоді розвитку радянської поезії, більшість пролеткультовских поетів при перехід до непу переживає важкий ідейний та художній криза. Відсутність міцної в зв’язку зі конкретними завданнями класової боротьби пролетаріату позбавила змоги поетам «Кузні» зрозуміти історичний сенс непу, сприйнятого ними як торжество буржуазної стихії. Звідси зростання упадочных і песимістичних настроїв (див. напр. поему Герасимова «Чорна піна», 1921).

Первенствующая роль радянської літературі цих років належить природно основоположникам і зачинателям пролетарської літератури — Горькому, Серафімовичу, Дєм'яну Бідолашному. Ідеї для пролетарської революції, піклування про збиранні й фізичному вихованні робітників і селянських письменників проходять крізь усе їхня діяльність і творчість дореволюційної пори.

Творчество Горького — художній першоджерело ідей пролетарського, радянського гуманізму. Боротьба за звільнене прекрасне людство проти капіталізму, нищівного людську особистість, — такий лейтмотив творчості Горького на всі етапи. Тоді ж він пише свої чудові згадки Товстому (1919), у журналі «Комуністичний інтернаціонал» він друкує ряд статей. Разом про те вже у період громадянську війну починається та культурно-организаторская діяльність Горького, яка настільки грандіозно і плідно розгорнулася згодом. У такому випадку надзвичайно показова робота Горького у видавництві «Всесвітня література».

В найтіснішого зв’язку з конкретними завданнями революційної боротьби пролетаріату розвивається у період літературна діяльність А. Серафимовича. Працюючи як кореспондента «Правди», Серафимович створює низку статей, нарисів, фейлетонів, кореспонденції з фронтів громадянську війну, зібраних згодом у книзі «Революція, фронт і тил». Найбагатший фактичний матеріал, накопичений Серафимовичем у книзі, ліг основою подальшій роботи над героїчної епопеєю «Залізний потік» (1924).

Особо значне місце у літературі перших років революції належить Дєм'яну Бідолашному. Поэт-большевик, Дем’ян Бідний свідомо бачить призначення своєї поезії в агітації та пропаганди ідей пролетаріату, звертаючи їх і для її найближчому союзнику, до масам багатомільйонного російського селянства. Насиченість його поезії політичними мотивами, нерозривна зв’язок його з конкретними завданнями революційної боротьби пролетаріату і ленінської партії, виняткова простота і доступність демократизованого поетичного мови, нарешті органічна спаяність з фольклором — всі ці риси масової справді народної поезії Д. Бідного досягли найвищого розквіту саме у роки військового комунізму. Нещадна сатира і гротескний гиперболизм, з одного боку, високий пафос революційної героїки — з іншого — такі художні методи Д. Бідного. Його жанри — фронтові пісні і частівки, сатиричні памфлети, віршовані прокламації і відозви — розраховані насамперед ефект масового агітаційного впливу. Підняті на висоту справжнього майстерності «агітки» Д. Бідного, його тексти до газетним карикатурам і плакатів багато в чому близькі поетичної практиці Маяковського цих років. Ця близькість позначається на прагненні Д. Бідного до монументально-эпическому зображенню величі для пролетарської революції в поемі «Земля обітована».

Идеи радянського гуманізму, боротьба за політичне дозрівання мас в класових боях, за створення народного революційного мистецтва, котрий розкриває перед широкими масами справжній зміст і світової розмах Жовтня — такий пафос творчості Горького, Серафимовича, Маяковського і Дем’яна Бідного, що становить сутність першим етапом створення радянської літератури. Це процес з перших своїх кроків розвивався у творчості цих письменників у бік соціалістичного реалізму і народності.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.