Мовний світ сучасної української літератури

План

1. Мовний світ Дмитра Білоуса і Миколи Федунця

2. Постмодерністські твори новітньої літератури: мовна палітра

3. Твори наймолодшої генерації письменників України і мовна культура

4. Молочний Шлях у поетичній метафорі

1. Мовний світ Дмитра Білоуса і Миколи Федунця Отже, спершу поговоримо про мовний світ, про культуру вірша Дмитра Білоуса (1920 — 2004). У передмові до своєї збірки «За Україну молюся» поет пише: «Я вдячний рідному народові за те, що беріг скарби духовні і передавав із покоління в покоління.

У наших лівобережних слободах були гарні храми. І батьки, й ми дуже любили ту мить, коли проїжджаємо повз якесь село — і раптом з буйної зелені виринає церква. І, може, під впливом цього видіння часто бачив я кольоровий сон: ніби прошкую то полем, то дорогою, а переді мною весь час мріє білокам'яна церква із золотими маківками у сонячному промінні.

І таки здійснився сон. Я таки дійшов до цього храму" .

Людина є часткою природи. Природа вдало перевтілилась рядками поетичних строф. Озвучене слово, оживлене краще, емоційніше сприймається читачами, а особливо дітьми:

Що не дай — реве:" Не буу -ду!"

їсть погано, мало.

Ґулю он яку верблюду На губі нагнало!

Або:

Бе-бе-бе та бу-бу-бу! -;

Слон реве, мову трубу.

(З книжки " Лікарня в зоопарку")

У поезії Д. Білоуса мова звірів, птахів персоніфікується на сторінках книг. Засобами алітерації впливає автор на почуття читача, виховує любов до природи.

Чом ворони: —кар-кар—кар?

Чом летять, як на пожар?

І сорока: — скре-ке-ке! -;

Прилетіла: — Що таке ?

(З книжки " Пташині голоси").

Пізнавальний інтерес до птахів передає художніми засобами дітям. Для чого, з якою метою? Аби ми краще любили природу, її частку — пернатих, все те, що створено силою Божою для кожного з нас. А ще поет прагне пізнавальний матеріал піднести до мовного вираження, мовного коду, якого дешифрує сам читач. За словесною гамою поета, немов за природною, досить цікаво стежити. У його творах постають найрізноманітніші відтінки. Письменник тим самим виховує у читача не тільки любов до навколишнього середовища, а й до рідного слова. Він пише:

Коли забув ти рідну мову-;

Біднієш духом ти щодня:

Ти втратив корінь і основу, Ти обчухрав себе до пня.

Письменник усвідомлює, що національно-духовна сфера є справою делікатною, потребує такту, розважливості, але, як патріот рідної землі, він не може стояти осторонь коли з уст державних службовців зневажається українська мова, принижується її роль у суспільно-культурному житті. Є держава Україна на карті світу, а отже мусить жити й державна українська мова. Для її утвердження він докладав чимало зусиль. Однокурсник Олеся Гончара (разом навчались в Харківському університеті) керувався відомою істиною, що мова — це головна етнічна ознака людини. Етнічність забезпечує зміст індивідума. А людиною, приналежною до певного етносу, робить тільки мова. Ще Ярослав Мудрий знання рідної мови пов’язував з культурою і освітою, уславився тим, що зібрав при Софії Київській бібліотеку, зорганізував численний загін літописців.

Як відомо, художня література посідає чільне місце в системі освіти, навчання і виховання молоді. Письменники не лише пишуть твори, а й проводять зустрічі; вони бажані гості серед студентів та учнів; у концертних програмах не обійтись без художнього слова. А отже значення літератури, як могутнього засобу пізнання навколишнього світу, усе більше зростає. Ідейно-виховна роль літератури звернена не лише для глибшого засвоєння матеріалу, а й для духовного збагачення як дітей, так і дорослих, збільшення джерел інформації.

Твори Дмитра Білоуса якраз і служать високій благородній меті - утвердженню незалежності України. Вони визначаються такими головними методико-виховними факторами:

— високий ідейно-художній, моральний рівень, що справляє сильний вплив на читача;

— доступність еколого-програмових, мовних критеріїв для певних вікових категорій читачів, розуміння розвитку літературного процесу на сучасному етапі;

— відображення краси й довершеності художньої форми рідного слова, відчуття і вироблення естетичних критеріїв, що впливають на емоційне світосприймання;

— розвиток мислення й аналітично-пізнавальних можливостей особистості через текст;

— сприяння інтенсифікації навчального процесу в аудиторії художніми засобами на уроках мови, літератури, філософії, соціології, педагогіки.

— удосконалення мовної грамотності.

Педагогічні ідеї втілені також у таких творах як «Гриць Гачок», «Веселий Кут», «Сад на Лисій горі», численних перекладах. Автор сприймає мудрість афоризму через власну призму і спонукає задуматись читачів. Тільки у підручнику «Українська мова» (10 — 11 клас, автор Ольга Олійник) вжито вісімдесят філософсько-дидактичних віршів, що їх створив Білоус-поет, Білоус-мовознавець. Вірші-зразки сприяють глибшому засвоєнню багатьох граматичних норм, граматичних правил. Якщо збірка «Чари барвінкові» розкривають таїну фразеологічних зворотів, то книга «Ромен хіба не родич Рима?» розповідає про походження назв населених пунктів Слобожанщини. І в ній письменник звертається до літописів, використовує легенди та перекази. Книжки Дмитра Білоуса заповнюють прогалини про фразеологічні звороти, народні та церковні свята. До речі, в Росії побачила світ «Энциклопедия русских праздников». Такий довідник вийшов у прозі, а в Дмитра Білоуса подібна енциклопедія з’явилася у поетичній формі (книга «За Україну молюся»).

Зразки, моделі ділової мови поетичної зібрані у багатьох збірках. Автор в гумористичному плані стилізує, витлумачує канонізовані ділові документи. Причому виступає новатором у застосуванні внутрішньої рими. Дмитро Білоус намагався допомогти читачам, учителям, учням наблизитись до абеткової істини, застосовуючи словесну гру в поєднанні з фольклорними мотивами. Дітям подає за правилами гри зразки дидактично-філологічні, а дорослим — звучить як байка. Дотепно і цікаво. Відчувається сюжетна єдність персонажів. Ось для прикладу:

До директора школи Петра Ілліча Дениска Доповідна записка.

Я, учень 9-го класу Назарій Кушнір доповідаю, що районний шаховий турнір для нашої школи пройшов успішно.

є два переможці: Василь Вовчок

і Микола Козленко — по дев’ять очок.

Але, що особливо втішно, що нашому учневі Штепі Григорію надано четверту шахову категорію.

Додаю подяку клубу «Золота тура» ,

котрий зичить Вам і школі щастя та добра.

Підпис: Н. Кушнір.

Під час війни, коли дізнався, що рідна Сумщина, окупована ворогом, написав вірш, який передавався по радіо з українських радіостанцій Москви і Саратова. Ось уривок:

Все переді мною так як і було:

верби над Сулою, вигін і село.

Я не хочу вірить, що в моїм селі

ходять чорні звірі,

воду п’ють в Сулі.

Пригадується письменникові, як у 70-х роках його висунули на здобуття літературної премії імені Максима Рильського. Однак тоді премію присвоїли Степанові Ковганюку за перекладені твори Михайла Шолохова. Дмитро Григорович не образився, навпаки у властивому для нього жартівливому тоні надіслав до Одеси, де перебував тоді суперник, таку строфу:

За премію, яку вручили, Радію я й моя сім'я Так само, якби й Ви раділи, Коли б її отримав я.

Високою організацією слова позначені й вірші сучасного поета, хмельничанина Миколи Федунця. У його поезії багато є авторських неологізмів. Вони служать формою творення образного світу.

З часу незалежності України мовознавці приділяють чимало уваги збереженню і розвитку мови. При цьому вони особливий наголос ставлять на історичні та політичні аспекти. Разом з тим мало розглядається пасивний запас української лексики: історизми, архаїзми, неологізми. Тому нижче зупинимося на рухомій групі лексики, до якої належать нові слова.

Лексика найтісніше пов’язана з життям народу, а отже постійно реагує на зміни в культурному й соціально-виробничих процесах, забезпечуючи їх новими словами та словосполученнями, абревіатурами: загс, Укрсільгосптехніка, спелеологія, сніговіється. В художній літературі найтонше відбиваються такі процеси. Свого часу майстром індивідуальних авторських неологізмів був Павло Тичина, який, до речі, 20 жовтня 1962 року вперше познайомився з віршами 18-літнього Миколи Федунця і сказав про них своє вагоме слово. Поезії П. Г. Тичини рясно пересипані словосполученнями: «срібнотканний сон», «молитва всевладниці ночі», «горіння-розквітання», «сонцеприхильник», «вогнепоклонник», «яблуневоцвітно», «ясносоколово» тощо.

Як бачимо, існують неологізми загальні та індивідуальні (авторські). Якщо брати газетну чи журнальну публікацію, то там переважно загальномовні неологізми, а якщо читатимемо художні твори, то помітимо чимало авторських словотворень. Загальномовні називають нове поняття, виконують номінативну функцію. Індивідуальні неологізми покликані до життя прагненням дати іншу, емоційно-експресивну назву поняттю, яке вже має словесне позначення в мові.

Як ми вже зазначали, художнє мовлення письменника несе в собі двобічний процес: мова є будівельним матеріалом творчості, з іншого — талановитий майстер слова збагачує літературну мову новотворами чи відтінками значень слів, словосполучень. У мові поета-новатора М. Федунця однаковою мірою взаємодіють найновіші слова епохи з найдавнішим шаром української лексики. Особливо щедра його поетика на світ кольорів.

Як відомо, семантика кольору має напрочуд велике значення. Символіка кольорів викликана психофізіологічним впливом їх на людину. Гама кольорів словесної символіки збагачує поетичний світ М. Федунця (аналізуємо при цьому книгу поета «Мереживо». — Хмельницький: Поліграфіст, 2008). Синтез словесного кольору виражає: червоний — любов, радість життя; жовтий — символізує життя, свободу, радість, повагу до старості, достигле золоте колосся; зелений — мир, спокій, надію, вірність, життя, багатство, буяння; зелено-жовтий колір виражає ревнощі, заздрість, зраду; оранжевий — життєрадісність, владу, розкіш, марнославство; голубий — здоров’я, ніжність, простір, вірність, чисте небо, чисті почуття, далечінь, легкий смуток; синій — сентиментальність, серйозність намірів, довір'я, безкінечність, сум; фіолетовий (фіалковий) — повноту життя, але в той же час викликає сум, тривогу, цей колір символізує також дружбу, довір'я, гідність; чорний — похмурість, горе, сум, печаль, землю; білий — символізує невинність, чистоту. В художньо-поетичному тексті кольори виражають ієрархію змістових прикмет і поділяються на групи. Отже, найуживанішими кольорами автор позначає предмети: білим -17, червоним — 4, жовтим -2, чорним (темним) — 14 разів. Іноді автор застосовує непряме називання, але на жовтий колір вказує дія чи ознака: бронзовіло зерно, солом’яні коси; на зелений — вруниться поле, барви барвінкові; на червоне — море янтарне. Похідними, додатковими кольорами поет позначає номінації: синій — 3, зелений — 12, рудий — 4, голубий — 8 разів. Помаранчевий колір, як похідний, в тексті відсутній. На яскравість кольорів: темно-, тьмяно-, блякло-, блідо-, ясноавтор вказує лише один раз: темно-сиза насінина (с.36), але інтенсивність підсилює повторення «хвилі сині-сині», виражений іменником колір металу «золото-срібло». Кольори інтенсивних відтінків: густо-, світло-, темноавтор не називає, бо вони частіше вживаються в прозовому тексті, ніж в поетичному. Такі відтінки знижують ліричний настрій. Із кольороназв, що походять від мінералів і продуктів, М. Федунець позначає іменники переважно золотом: листя золотаве (с.101), золота зірниця, золотава завіса, золото дібров, золотаве суцвіття, золоте безмов’я, бронзовіло зерно, море янтарне. Кольороназви рослин: волошковий квіт (с.18), зелені пожежі трави (ліричний образ — с.62), вруниться поле. Золотим кольором у вибраних поезіях позначено іменники 12, рудим — 4, сірим — 11 разів. Вишневий, бурштиновий, лимонно-жовтий, кремовий, рубіновий кольори, як і поєднання кількох відтінків в одному предметі відсутні, бо автор розуміє, що вони переважно бажані в прозових та публіцистичних текстах для підсилення внутрішнього світу персонажів. На мотиві різнокольоровості будується контрастність світу — світле-темне, раціональне-позаземне, свідоме-позасвідоме — така контрастність створює та доповнює психологічну характеристику ліричного персонажа, зумовлює динамізм сюжету. Мовний світ М. Федунця збагачений кольороназвами абстрактних іменників: голуба краса, обвуглена тиша, голубе тепло, пуща чорнюща, сивий колір, слово світле, чорне число, зелені тайнощі, зелений світ, сивий смуток, сірий блиск, білий світ, захід червоний, білі промені, золоте безмов’я, голуба вись, попільна стужа.

Книжка вибраних поезій за 50 літ Федунцевої плідної творчості щедра на символи. Як відомо, за типологією образи-символи поділяються на: символи первісного (вода, вогонь, земля, сонце), хатні символи та обереги, символи-квіти, символи-рослини, символи-дерева, птахи-символи, тварини-символи, символи неживої природи, символи потойбічного життя (міфічні), кам’яні обереги, символіка імені та безіменності, символи церковної атрибутики, символи кольору, астральні символи, сонорні символи, символи-передбачення, художньо-фольклорна символіка. Кожен з образів-символів свідчить про поєднання небесного і земного, єднання чоловіка і жінки, єднання духовного і матеріального, доброго і злого. Автор іноді у заголовок твору вносить постать — символ імені: «Кармалюкова гора», «За мотивами Іманта Зієдоніса», «Берег любові» Олеся Гончара", «В'ячеславу Чорноволу», «Думаючи про Шевченка», «Волинь. У Лесі» .

Образно-символічного значення в поезії набувають назви небесних світил, астральними є зорі, сонце, місяць; явищ природи — дощ, вітер, гроза, блискавка, веселка, хмари; птахи-символи — жайвір, лелека, журавлі, соловейко; предметів — хата і хатні речі; абстрактні поняття — щастя-доля, недоля, погляд, мрія, фантазія тощо. Через систему символів, образного порівняння, спостерігаємо, в одних випадках може створюватися картина горя, нещастя, смутку, а в інших через передачу опосередкованих ознак предметів чи осіб символічно складається картина щастя, радості, достатку.

Коли йдеться в поетичному творі про природу України, поет називає квіти, дерева, траву, птахів. Рослинна символіка, що заявлена в поезії М. Федунця, у порівнянні й зіставленні з іншими істотами виражає імпресіоністичне нюансування довкілля, яке оточує ліричних героїв, є виразником їхнього внутрішнього світу. Словом, рослинна символіка — це проекція реалій зовнішнього довкілля. Тотемістика символів (паралелі між людиною і природою), зображення картин природи відбивається й у зашифрованому тваринному, рослинному чи астральному символах. Через образи кількох стихій (приховані метафори) нашаровується мелодійна енгармонійність поєднання людини з природою.

Функціонування слова-символу в художньому мовленні М. Федунця несе прозорий відбиток його образно-смислового значення як певної ідеї, абстракції, що знаходить реалізацію в рамках поетичної структури. В системі художнього світу відбуваються процеси взаємодії слова символу із змістовою організацією твору, що зумовлено природою поняття-символу. Слова-ідеї, як правило, в поезії розширюють контекст, його розуміння, сприйняття і позатекстовими рамками до загальносуспільного, загальногуманного масштабу. Показовими в цьому плані є окремі сакральні символи та первісні символи: вода, вогонь, сонце, повітря. Серед рослинної символіки та дерев М. Федунець найчастіше називає калину, тополю, вербу — символ рідної землі, України. А серед комах — бджола, що позначає працьовитість українців. Реальний світ номіновано: ліс, хмари, гори, дорога, путівець, стежка, каміння, дім, крила, гніздо. Абстрактні поняття: уява-фантазія, щастя, нещастя, доля. Явища природи: спека, ніч, ранок, вечір, грім, блискавка, вітер, веселка, гроза, буря, хмари.

Символічного значення набуває в поезії поєднання ліричного героя з водою — це і водночас символ чистоти його внутрішнього єства. Вода завжди є джерелом свіжості, очищення, а також містком з минулим, з дитинством — зв’язок з природою, частинкою якої є людина. Животворча рідина завжди для людини стає своєрідною криницею життєвої енергії. Тому не дивно, що в поезії символ води часто відбивають іменники: море, град, джерело, криниця, іній, сніг, сльози, дощ, роса, лід, ріка, озерце, струмок, краплі. Змалювання мовно-предметним рядом поетичного тексту, підсиленого риторичними реченнями — моделювання внутрішнього світу людини через психологізований пейзаж — це показовий часовий зріз відповідного художнього світу. Образно-композиційна структура художнього світу служить точкою опори для багатьох асоціативних ідей. Складні історичні зміни торкаються стилю наратора, прочитується перехід від прямої мови ліричних героїв до авторської. Таким чином, поет намагається передати читачам своє хвилювання, біль душі за збереження навколишнього природного середовища, рідної мови, залишатися у світі Людиною. М. Федунець глибоко переймається проблемами часу, про що свідчить мова творів, в яких постають не лише належним чином виписані ліричні герої, а й розважлива, узагальнена, аналітична мисль. Ця думка характеризує й оцінює сучасні екологічні, соціальні явища — вони втілені в майстерне слово.

Текстові парадигми свідчать про те, що мова художнього стилю, художнього мислення є системною організацією мистецького твору. Вона витворена поетом на підставі мовноестетичного освоєння екстралінгвального світу і реалізується в текстовій структурі, вираженою динамічною функцією, декодування якої відбувається завдяки буттєвого (онтологічного), текстового й позатекстового досвіду читача (інтерпретатора). Антропологічний аспект слугує основою пізнання світу, гармонійністю відображення його мовної картини. Через ліричний образ моделюється цілий світ: мікросвіт — макросвіт. Мікросвіт ліричного героя того чи іншого тексту прочитується в духовній сфері і позначений аксіологічними, просторовими, часовими вимірами, на підставі чого постає персональна (індивідуальна) світоглядна картина світу, як результат розуміння макросвіту. Прочитання текстів М. Федунця, як і розуміння екзистенційного буття ліричного героя, постає на базі декодування багатьох фактів художнього слова — семантичних, лексико-граматичних, образних, символічних, асоціативних, що становлять інтерпретаційну систему. Такий вимір декодування слова виявляє індивідуально-авторський підхід до мовно-художнього зображення й пізнання світу.

Образний світ поезій підсилюють влучні метафори. Вони ж подібно до епітета, а також порівняння, конкретизують уявлення читача про предмет, залучений з реальної дійсності в художній текст, вказують на його ознаку не в прямому смислі, не в прямій формі, безпосередньо не називаючи її, а шляхом заміни словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору називають прихованим, скороченим (згорнутим) порівнянням, в якому ознака наче й не виокремлюється, але за нею відбувається зіставлення двох предметів (comparaison — фр. порівняння), як ось: «травень за обрій побрів неспокійно» (с.6), «комиш довкола звівся списами» (с.95), «гаряча днина гомін вдаль несе» (с.95), «печаль навідується вночі» (с.122), «радість приходить удень» (с.122) тощо. Вірш «Берег любові» Олеся Гончара" насичений антитезою «печаль-радість», «біла квітка-чорна квітка». Таке протиставлення глибоко розкриває внутрішній, екзистенційний світ ліричного героя.

Який вірш можна творити без епітетів? Отож, епітетне слово в системі художнього тексту виступає і як відношення до означуваної лексичної одиниці, і як відношення до загального текстового континууму. У поезії М. Федунця постійні та індивідуально-авторські епітети нерідко утворюють цілі ряди, співвідносні з одним домінантом, відповідно на означуваному слові зосереджено кілька транспозицій. В контексті, отже, відповідно зосереджується цілісне його сприйняття: всміхнена гостинно (с.10), гарячі, мов черінь, дороги (с.10), пшениці промінностеблі (с.11), проміння русе (с.13), травенятко тонкостебле (с.19), промінь світанний (с.51) тощо. Останнє словосполучення відбиває зразок творення авторського неологізму: від іменника світанок поет утворив неологізм, позначений прикметником «світанний». До речі, хочеться відзначити, що серед сучасних українських поетів М. Федунець — найпродуктивніший творець неологізмів. Наведемо кілька відіменникових дієслів: снагується, свердлують, ниткуються. Творення неологізмів від інших частин мови: ніщов'я, повісплений, журботи, мовчкома, спотикальні, безгомінно, товщ (перехід прикметника в іменник), на несхить (зразок переходу прикметника в прислівник), скраюхатець (зразок поєднання прислівника й іменника; автор утворив новий іменник з двох основ), стежинні, подячно, «порясню його словами» (с.187).

Мовний світ поезій М. Федунця прикметно відбиває сонорний, музикальний ряд (водночас тут прочитується влучний епітет, свіжа метафора): джмеля мелодія, дзвінка криниця, сурма тривожнозвука, волають оркестри, стугонить далечінь, біль задзвенів, гомонять луги, відлунав дощ, грім грюкав, журавлів «курли» в узвишші, пісня жайвора, тьохкіт солов'їв, гомін ручаїв, щебече симфонія тощо. Тут внутрішній настрій ліричного героя художнього твору передається через музичність. А музика, як відомо, відображає світ у художніх звукових образах, відбиває почуття, думки, процеси, що переймають психологічний світ людини, як, водночас, становлення та розвиток зовнішнього світу. Зовнішні чинники впливають на духовний світ людини. Автор, мабуть, розуміє, що музика — це перетворення й зіткнення узагальнених образів — емоцій, що в людській свідомості асоціюється з динамікою психологічних, соціальних процесів, явищ природи. Синтез музики в словесному, художньому оточенні формує естетичні смаки, ідеали, розкриває емоційну чутливість, що її переживає ліричний герой.

Аналіз мовного світу М. Федунця, усвідомлюю, не претендує на завершену форму. Мовний світ поета, скажімо, може стати предметом дисертаційного дослідження. Наша ж головна мета — показати багатство і різноманітність мовних, лексичних одиниць, що ними вправно оперує майстер пера, наш сучасник Микола Федунець.

Гортаючи сторінки його видань, неважко помітити своєрідну, не схожу на інші, жагу до оновлення вираження емоційних відтінків, до чуттєвішого показу стану душі ліричного героя. Вдаючись до нових формотворчих засобів віршування він застосовує неологізми й підкреслено барвисті словосполучення з тим, щоб спонукати зануритися глибше у підсвідомість, у його світосприйняття.

І теплінь снагується у грудях ,

Бо у згадках із далеких літ Ходять, мріють і працюють люди, Від яких стає щедрішим світ…

(Із циклу «Свята світлиця»).

Автор оволодів технікою творення неологізмів. Утворюючись суфіксально-префіксальним та префіксально-суфіксальним способами, вони набувають емоційно забарвленої окраски, яскравіше передають значення поняття, думку. Микола Федунець поповнює пасивну лексику іменниками (ніщов'я скраюхатець, хмаренятко, стріч, многотрав’я), дієсловами (засобачувати, кольоріє), числівниками (двієчко, трійко), прислівниками (мовчкома, світанково, згинці, врозбіж) дієприкметниками (мічена, знакована). Разом з тим найбільше поет любить творити неологізми-прикметники:

Вдома гляне на давній портрет, Що повісплений лик береже. («Про одного»).

З глибин джерельних Під невгавний гамір Нарізаним давали на-гора.

(«Торф»).

Завчу всі спотикальні роздоріжжя.

Піду — нічого не візьму й не кину. («Не буде»).

То поле встеляв тихонебе.

То славсь на прадавнім горбі. («19 грудня, сніг»).

М.Федунець не вдається до копіювання. Його поетична творчість відбиває власний стиль «вільного пера» заквітчаної молодості, що так швидко минула, і тихоплинного, ще не прочитаного, життя. Всюди відчувається власний стиль непримиренної душі:

Схилюсь над чистоводою гладінню

І побачу, як по моєму обличчю Бродять зморшки втоми.

Сонця торкнусь.

Його клопітливе сяйво Поєднається з моєю тінню…

Поки буду про літо думати, Вода стишиться.

І я знов побачу своє обличчя, Та зморшок не дочислюсь, їх поменшає. («З дороги»).

Спокійна метафоричність, відсутність новітніх гучних порівнянь, легка ритмомелодика. І разом з тим нуртує жива поезія, гостре бачення в прочитаному власних переживань, інтимних, втаємничених почуттів автора. А підсилюють оновлені мовні одиниці слова-неологізми. Вони сприяють бачити світ якось інакше, дають оцінку явищам, що донедавна сприймалися надто приземлено, буденно, в новій інтерпретації :

Пругкий лелечий лет У ночі пізні

І чаші айстр під стишеним вікном Колись весна прийшла сюди

Із пісні

І напоїла юності вином.

(«Зернина»).

Кожний поворот долі, кожну стежину поет оцінює наснажливим словом. Він надає перевагу «мислячому серцю» — цей критерій мусить бути присутнім у творчості. Інтелектуальна мисль повинна домінувати в поезії. Лише такий вірш має право на оцінку, на визнання. Адже звичайними, лаконічними фразами годі передати почуттяч, внутрішній світ героя. Ось у чому полягає суть творення неологізмів:

Світанків скільки ;

Спинності нема.

Полинуло полинно берегами.

Студено не від того, що зима ;

Що більше не зустрітися із вами.

(«Сніги»).

Творчий набуток письменника увиразнюється серед інших поетів саме новотворами. Вірші М. Федунця важко не помітити, вони «видають» себе особливою мовною палітрою у поетичному багатоголоссі сучасності. Ось кілька прикладів неологізмів, що виткалися з-під пера поета й наповнили збірку «День мій земний» (Хмельницький, 2003): дух свій всечасно гранітив (с.22), дні в безтурботті (28), як скраюхатець не розвештуйсь (29). хвиль роздзвіння молоде (45), у душі стугонить передзим’я (56), березіль у слідах запелюститься біло (56), у старість входиш, як в нішов'я (59), ясенів розголубіла вись (72), кольоріють дружби брості (80), дощі ниткуються між сосен (81), знебарвився звичності плин (99), раб, який колінкувати звик (с.134). Нові слова названо з однієї збірки. Якщо помножити на двадцять шість, що їх видав поет, то побачимо, скільки Микола Федунець витворив неологізмів. Вони не лише прикрашають вірші, а й служать для емоційного, соковитого мовного забарвлення. Такий твір легше запам’ятати, легше вивчити.

Отже, і активна, і пасивна лексика, як бачимо, допомагає людині легше пізнати навколишній світ, відкривати нові явища, котрі вимагають називання. А ще ж існує причинна з’ясованість появи неологізмів — це бажання автора (носія мови) предметові, явищу, що вже існує і має назву, дати образніший вислів. Такий прийом у словотворенні відповідає світосприйманню письменника. Окремі нові слова М. Федунця можна віднести до оказіоналізмів, інші ж — прищеплюються в українській мові, бо вони відповідають лексичній системі, фонетичним закономірностям, граматичній будові. Образно кажучи, поетична мова Миколи Федунця барвиста, соковита, запашна, як березіль, що в садах запелюстився біло.

2. Постмодерністські твори новітньої літератури: мовна палітра До постмодерністських творів належать ті твори, які написані незвичайною мовою, метафоричною, прихованою думкою. Остання потребує дешифрування, вимагає підсиленої інтелектуальної напруги. Прикладом цьому є твори «Бар Едді» Юрія Тарнавського, роман «Герострати» Емми Андієвської, вірші Володимира Свідзінського, Івана Іова, Миколи Мірошниченка та інших.

Наведемо для прикладу короткий текст з вибраної прозової книжки Ю. Тарнавського «Не знаю» (К.: Родовід, 2000): «Спомин стосується випадку із кілька місяців тому. Джорж був у туалеті. Долівка у туалеті кахельна. Кахлі були маленькі. Кахлі були яких два й пів сантиметра на кожнім боці. Кахлі були чорні й білі. Вони творили взір, як на шахматній дошці. Джорж подивився на долівку. Спершу долівка виглядала нормально. Джорж помітив взір кахлів. В одну мить це змінилося, одначе. Кахлі неначе хтось перемішав. Здавалося немов вони були неприклеєні до долівки. Здавалося, що кахлі продовжували рухатися. Здавалося, що землетрус продовжувався. В додаток здавалося, що лінії між кахлями стали твердими тілами. Лінії ніби вилися. Лінії робили це, як хробаки. Здавалося, що деякі з хробаків були потяті. Випадок цей зробив на Джорджа потрясаюче враження. Джордж радий тепер, що випадок цей минув. Джорджеві стає тепло на думку, що випадок минув» (с.15). Оповідання Ю. Тарнавського перегукуються з «Ідіотом» Ф. Достоєвського, «Записками божевільного» М. Гоголя, «Дон Кіхотом» Сервантеса. Художніми засобами передано тут і екзистенціальне питання: розмежування дійсного й недійсного буття людини. Позамежовий, позасвідомий світ — недійсне буття, повернення ж до земного існування — дійсне буття. На філософському екзистенціалізмові, на ніщов'ї зосереджує увагу читача сам автор: «Вже такі заголовки, — зауважує він, — як Поезії про ніщо, Без нічого і 6×0, вказують на моє зацікавлення темою ніщоти: а коріння її у філософському екзистенціалізмі» (Тарнавський Юрій. Їх немає. Поезії 1970;1999. — К.: Родовід, 1999. — с.7). Оцим «ніхто», «ніщо», недомовленістю автор ніби намагається повністю розірвати антропоцентричний світогляд, бачення людини в центрі Всесвіту.

Мова художнього стилю, мислення є системною організацією мистецького твору. Вона витворена на ґрунті мовноестетичного освоєння екстралінгвального світу і реалізується в текстовій структурі вираженою динамічною функцією, декодування якої відбувається завдяки буттєвому (онтологічному), текстовому й позатекстовому досвіду читача (інтерпретатора). Такий досвід розширюється й коригується в системі інших компонентів художньої структури. Прочитання постмодерного прозового тексту, як і розуміння екзистенційного буття героя, постає на ґрунті декодування багатьох фактів художнього слова — семантичних, лексико-граматичних, образних, символічних, асоціативних, що становлять інтерпретаційну систему. Такий підхід до декодування слова виявляє індивідуально-авторське бачення мовно-художнього пізнання світу.

Кілька зразків метафоричної мови студенти можуть прочитати у хрестоматії «Літературна Хмельниччина ХХ століття» (Хмельницький, 2005). Для прикладу, звернімося до творчості Івана Іова (1948 — 2001). Він завиграшки продукував вірші двостороннього струмування мови. Є серед них речі витончені, але і є такі, що збивають читача з пантелику, бентежать. Заум в паліндромах інтригує. Читач раз по раз спотикається, зупиняється на півдорозі. Що ж це за нецьогосвітнє слово заум: «муаз», «гурпан», «ні локинар» — а це просто перевернуті слова, себто слова-перевертні «заум», «напруг», «рани колін» … Такі слова мають буденний зміст, але цей зміст прихований отим перевертом.

Псевдозаум — це кодована мова, яка з вигляду нагадує заум, але у зворотньому прочитанні відслонює звичайну, загальновідому лексику. Існує в Івана Іова й зорова поезія, поезографічні тексти (читай його збірку «Періодична система слів» (Хмельницький, 1997). Наводимо зразок вірша-паліндрома (рака літерального) Івана Іова «Але» :

АЛЕ але похуд епохи вихопе духопела але усе — не ваша Венесуела але загад ока — кода — газела але пакунок аналітики тіла — на кону капела але бароко (кораблем омел) — бароко корабела але моя он у Ноя омела…

У цьому вірші літери схожі на дію рака, який повзе назад. Літери прочитуються однаково, що зліва, що справа. Ось такими є диво-паліндроми.

3. Твори наймолодшої генерації письменників України і мовна культура Приступаючи до огляду творчості молодшої генерації письменників України, скажемо, що їхня мова не позначена надмірно заполітизованою лексемою. Це пояснюється тим, що літератори хоч і народилися за радянських часів, одначе творче обличчя формували в період становлення незалежної України. Ось ці імена: Микола Величко, Ростислав Балема, Оксана Почапська, Оксана Радушинська, Ольга Ткач (їхні твори студенти можуть прочитати у хрестоматії «Літературна Хмельниччина ХХ століття»).

Візьмемо для прикладу вірші поетеси Ольги Ткач (народилася у Хмельницькому 15 грудня 1983 року), про її творчість відомий поет Леонід Талалай сказав: «З поезіями О. Ткач вперше познайомився, укладаючи альманах, що презентував творчість учасників конкурсу „Любіть Україну“. Серед „хороших і різних“ вони виділилися зрілістю та глибиною художнього мислення, справжнім громадянським пафосом. За її ще скромним творчим доробком неабияка потенційна потуга і перспектива». Висока оцінка майстра поетичного слова. А Володимир Базилевський зауважив, що в поезіях Ольги Ткач «жива душа, а не словесна». Ці слова відомий літературний критик повторив слідом за поетесою, яка пише:

Горить собор, немов усе живе, Душа з вогнем танцює на прощання, Дніпро з вогнем уже не стогне й не реве Наздоганяє втрачене світання…

У небесах повисла бірюза;

На ній кресляр грозою розписався.

Розпука, мов загублена оса, До твого серця жалом узялася.

Горить собор, немов усе живе.

Кермують в небо полум’яні весла…

А хто ж тепер до нього допливе?

Чия душа жива, а не словесна!

І висока громадянська лірика, й інтимна та пейзажна створена завдяки широкому застосуванню тропів. Перефразування Т. Шевченка засобами метафоризації «Дніпро уже не стогне й не реве» виступає позатекстовою антитезою сучасним суспільним процесам.

4. Молочний Шлях у поетичній метафорі

Десь у хвості Чумацького Шляху судилося крутитися Землі-планеті,

з могилами дідів, прапрадідів моїх німих…

(Олександр Смотрич. Лірник. — Торонто, 1976).

Приступаючи до викладу наступного питання, зішлемося на Панаса Мирного, який говорив, що найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. Існує ціла група лексики, яку в словниках позначають терміном «поетизми». Вони виконують у мові естетичну функцію. Введення до тексту слів високого звучання є одним із засобів відмінності поетичної мови від повсякденної розмовної. Так, поетизми — це категорія історично змінна. Нова епоха вводить своє коло понять і явищ, які набувають піднесеного звучання. Однак існують певні лексико-семантичні групи слів, що залишаються джерелом поетизації мови. До них належать, зокрема, астральні - загальні та власні назви небесної сфери. Безперечно, з образами зоряного неба, зірок мистецтво віддавна пов’язувало поняття величної, очищаючої душу краси.

В поетиці українських письменників зоряне небо уособлює поняття духовного піднесення і величі. До астральних символів звернена творчість Євгена Гуцала, який у збірці «Живемо на зорі» (К.: Молодь, 1984) написав цілий цикл поезій під назвою «Вірші з Чумацького Шляху». Для письменника, як і для Олександра Смотрича, рядки якого цитуємо вище, Молочний Шлях асоціюється з минулим нашого народу, з чумакуванням, з історією козаччини, з прадавньою Україною.

Молочний (Чумацький) Шлях — найулюбленіша в українській поезії назва зоряного неба. До речі, в українській мові побутує кілька паралельних найменувань: Чумацький Шлях, Чумацька Дорога, Молочний Шлях, Чумацький небопад та ін.

Ось пейзаж, витворений в уяві Є. Гуцала:

Світить місяць — пройда та безбожник ;

там, де небо — мов чумацький стан…

Це основний просторовий орієнтир чумаків у їхніх далеких мандрах, звідси й назва Чумацький Шлях. Просторовий орієнтир наводить Г. Ф.Квітка-Основ'яненко в історичному нарисі «Татарські набіги»: «І тепер, коли спитає хлопчик у батька, показуючи на Молочний Шлях: «Що то таке, тату, на небі?» батько відповідає: «То, сину, дорога; по ній діди наші втікали із неволі від Орди» .

Історична роль найменування астрального захопила й М. Вінграновського у вірші «Темніє вечір» :

Темніє вечір, вівці і горби, Погуцали під гору дві смереки, Боками світять хмари і гриби,

І світить Шлях, що із Варяг у Греки.

Ми прочитуємо різні поетичні асоціації, додаткові смислові й естетичні відтінки значень зоряного неба. Смисловий акцент відбиває і перший, і другий компоненти двослівного найменування. Так, П. Тичина образ будує на семантичному акцентуванні слова шлях, що поєднується з чисто зоровим сприйняттям небесного об'єкта: «Уночі, Як Чумацький Шлях сріблясту куряву простеле, Розчини вікно, послухай». При цьому завважимо, що явище чумакування — це специфічна риса історичного життєвого укладу українського народу. Назва Чумацький Шлях в сучасній поетичній мові є високим символом, своєрідним знаком національної історії, культури. В Симоненко писав: «Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій шлях». А ось Є.Гуцало заакцентовує на спадкоємності поколінь, метафорично звертаючись до простору: «Чумацький шлях долали і долаєм, бо нам пройти судилося цей шлях» .

Скажімо, семантично споріднена назва Чумацький Віз позначає сузір'я Великої Ведмедиці. В ліриці іноді позначена без першого компонента: «Стомився день, Облишив косовицю, Дмухнув на сонце, Заморочив ліс, Узяв на плечі Хмару-пуховицю Та й рушив спати На небесний Віз… (І.Вирган). У М. Вінграновського — поєднання понять висота плюс історичне минуле: «Котить місяць Чумацький Віз З моїм прадідом над віками…». Відчуваєте перегук з рядками О. Смотрича, що їх ми наводили вище? З приводу цього скажемо, що художнє слово — мовний знак культури — ще принесе нам чимало нових цікавих образів. Чумацький Шлях і надалі вабитиме письменників своєю казковою красою, загадковістю. Для повторення пройденого прочитаймо вірші Дмитра Білоуса. Визначім засоби виразності і випишім у дві колонки словосполучення імниників з прикметниками: у першу колонку звичайні означения; у другу — епітети. Аргументуймо свій вибір. Ми взяли за взірець саме ті вірші, які свого часу спеціально для нас підібрав сам поет.

ЗУСТРІЧ Де дороги перетнулись, Тихі верби, бересток, Ти до мене усміхнулась, Принесла мені квіток, А вони ж так щедро квітли У пучечку між колось.

А в душі щось ніжне, світле Тихим словом розлилось.

Де дороги перетнулись Біля нашого села, Ти до мене усміхнулась, Свіжих квітів принесла.

РАНОК Як колись, і нині зацвіли жоржини, в'ється стежечка-стрічка в молодий садок.

Тільки на альтанку бризне промінь ранку, як тікає нічка з листя нагідок.

Росяні простори…

Та хіба ж то горе, що бузок одцвівся й соловей замовк, коли до світання снилась зірка рання, тиха твоя пісня

і волосся шовк?

Як колись і нині

квітнуть айстри сині,

краще ж від моєї

квітки не знайти.

Ніжна, мов билина, та куди жоржині, ;

краща від лілеї

дівчинонько, ти…

* * *

Коли берізці забракне соку, засушить сонце гінку, високу.

Коли кленкові підрізать корінь:

зчорніє листя — ясна прозорінь.

Як та без листя берізка біла, ти без кохання, дівчино мила.

І, як без кореня тому кленкові,

так без твоєї мені любові.

НЕДОСПІВАНА ЛЮБОВ Я в лузі квітів назбирав, ти з них вінок сплела.

З тобою пісню я почав ;

ой пісня ж то була!

Квітками звуки молоді

сплелися поміж трав.

Чому ж замовкла ти тоді?

Що? Високо почав?

* * *

Люба, доспіли суниці,

завтра збирати ходім.

В лісі погожі криниці,

липи на схилі крутім.

Впасти на трави квітчасті,

чи прилягти горілиць…

Може, ми знайдемо щастя десь між червоних суниць?

Ми припадем до криниці,

може те щастя в воді.

Люба, збираймо суниці,

поки ще ми молоді.