Методичний потенціал компаративного аналізу (на прикладі творів Б. Лепкого і В. Сосюри про Мазепу)

Курсова робота

Методичний потенціал компаративного аналізу (на прикладі творів Б. Лепкого і В. Сосюри про Мазепу)

Вступ

Іван Мазепа належить до тих історичних постатей, чиїми іменами називають епохи. Іван Степанович Мазепа-Колединський є однією з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української історії. Його життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки та неоднозначні оцінки істориків. Мало кому випала така цікава і непроста доля за життя і після смерті. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів ордену Андрія Первозванного — і борець за інтереси Української козацької держави. Будівничий величних соборів — і зрадник, відлучений від церкви. Зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя. Блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

Неоднозначна історична постать Мазепи залишила незгладимий слід не тільки в історії України, але і в історії всього світу.

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б настільки гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, таку, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування — такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього. На жаль, на різних «поверхах» українського суспільства події 300-літньої давності або ж завмерли на рівні стереотипів, або ж розігруються як політична карта. Історія не має бути заручницею в руках політиків. І оцінювати її треба з українського погляду, а не з погляду близьких чи далеких сусідів. Відомо, що І. Мазепа умів грати на бандурі, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю. Постійно дбав про розвиток освіти та культури в Україні. Він будував церкви, допомагав школам, шпиталям. Мав вигляд суворої і водночас інтелігентної людини, в якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками. Іван Мазепа ввійшов в історію як єдиний із гетьманів, який, 20 років правлячи Україною, зумів стабілізувати політичне й економічне життя та об'єднати лівий і правий береги Дніпра. Він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю, хотів бачити свою батьківщину незалежною в політичному розумінні. Він вважав для себе законним і виправданим порвати з Петром І, оскільки той відмовився поважати деякі з основних положень досягнутої 1654 роком домовленості, спробував відвоювати своєму народові незалежність. Цар Петро І був свідомий того, що Мазепа назавжди залишиться символом визвольних змагань українського народу, як видатний національний герой, який хотів скинути з України тягар московського гніту, що Мазепа це учинив не задля однієї своєї особи, а задля всієї України. А тому цар Петро і зробив усе, аби зганьбити в народі саму пам’ять про гетьмана, піддавши його церковній анафемі. Зробити в очах народу релігійним злочинцем, духовно прокаженим. За радянської влади його ім'я також залишалося символом «чорної зради». Офіційна влада робила все можливе для того, щоб назавжди викреслити з історичного процесу України ім'я гетьмана І. Мазепи.

Але, не зважаючи на анафему, заборони, найжорстокіші репресії, в народі жила пам’ять про цю видатну людину. Жила про Мазепу пам’ять і в мистецтві - музиці, малярстві, літературі. І саме той слід, що залишила ця людина в літературі різних народів ми і проаналізуємо в нашій роботі.

Актуальність дослідження. Гетьман Іван Мазепа належить до тих постатей в українській історії, котрі своєю діяльністю і вчинками найвиразніше виявляли найвищу мету українського народу — прагнення до волі й державності. Ще за життя він викликав підвищену увагу до себе з боку політиків, митців, увагу, що не зникала й по його смерті. Переломним моментом у трактуванні постаті І. Мазепи стала Полтавська битва: знак плюс був замінений знаком мінус.

Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і ґрунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла, за окремими винятками, російська, а потім і радянська, історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв, зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М. Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з об'єктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась.

До проблеми відображення І. Мазепи в історіографії і літературі зверталися В. Каллаш, С. Щеглова, проте трактування образу Мазепи в об'єктивному ключі на той час було неможливим. Художня розробка теми козацьких звитяг наштовхувалася на певні труднощі, які не давали можливості українським письменникам висловити найзаповітніші думки про незалежність України, представити Гетьманщину як гідний зразок політичного устрою. Твори, де згадувалось ім'я гетьмана, вилучалися з ужитку, трактувалися тенденційно. Всі історії української літератури, створені до 1917 року або поза межами підцензурної радянської України, не рекомендувалися до популяризації, практично потрапляли до списку заборонених видань.

Тема Мазепи розроблялася і в зарубіжній літературі, яка трактувала Мазепу у романтичному ключі, орієнтуючись при цьому переважно на офіційні відомості, у яких Мазепа фігурував як людина морально ница, відлучена від православної церкви. Лише в небагатьох творах зображення особи гетьмана наближалося до істини, до безстороннього об'єктивного змалювання, хай і з елементами романтичного ореолу.

Широкий інтерес до української історичної тематики спостерігається у російській літературі 20−30 років ХІХ століття. Російські просвітителі й романтики ХVІІІ - ХІХ століть в особі Петра І бачили «царя-просвітника», «вічного робітника» на користь імперії. Перемогу Петра І у Полтавській битві Пушкін назвав однією з найважливіших і найщасливіших подій його царювання. Цій події була присвячена поема «Полтава», що негативно вплинула на трактування образу Мазепи в літературі. На цьому матеріалі будували свої опери українські та російські композитори. Пушкінову «Полтаву» перекладали, робили переспіви, наслідували в українській та польській літературах.

Російську та зарубіжну літературу мало обходила та обставина, що Мазепа все життя мріяв про визволення та об'єднання українських земель, створення могутньої незалежної держави. Гетьман у тій літературі був українцем настільки, наскільки в цьому була потреба аби описати його вдачу — дику, розгнуздану, свавільну. Романтична література мимоволі деформувала сприйняття Мазепи як людини і державного діяча. Завдяки цьому «гульвісі на дикому коні» на літературну арену так ніколи і не міг вийти істиний Мазепа — великий шанувальник мистецтва, науки, шкільництва, меценат, прихильник релігії, засновник державних закладів, борець за державність.

Після проголошення 1991 року незалежності України розпочалася реінтерпретація І. Мазепи, пошуки об'єктивних критеріїв в трактуванні цієї трагічної постаті здобули новий імпульс. З’являються праці Р. Радишевського, В. Шевчука, В. Сокола, в яких автори намагаються критично осмислити наявну фольклорну та літературну мазепіану. Вагомим внеском у об'єктивне висвітлення образу Мазепи були праці дослідників з української діаспори Є. Пеленського, С. Смаль-Стоцького, Я. Гординського, Р. Млиновецького та інших, публікації яких тільки за останні десять років змогли дійти до українського читача.

Дослідження фольклорної мазепіани після відомої праці М. Драгоманова так і не знайшло продовження. Воно потребує дальшого студіювання та коригування у зв’язку із залученням до аналізу нових матеріалів, що були не тільки розпорошеними та малодоступними, але й практично невідомими. Постать Мазепи в літературі трактувалася через призму віровідступника і зрадника, або ж оминалася зовсім. Лише окремі письменники, наражаючись на небезпеку, зверталися до об'єктивного осмислення цієї теми, використовуючи езопівську мову, ідучи на компроміси у її трактуванні з тим, щоб не викликати роздратування влади та цензури. Усі, без винятку, дослідники відзначають глибокий розум І. Мазепи. Гетьман умів грати на бандурі, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю. Постійно дбав про розвиток освіти та культури в Україні. Він будував церкви, допомагав школам, шпиталям. Мав вигляд суворої і водночас інтелігентної людини. З цього приводу М. Андрусяк зазначав: «Доба Мазепи характеризується незвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва, друкарства і книговидання». [1, с. 12]

Усім нам ще належить зробити багато кроків, аби міцнішою ставала історична пам’ять. Пам’ять повинна об'єднувати націю. Ось чому таким важливим є голос громадськості. Особливо, якщо зорієнтований він на утвердження національної гідності, а, отже, сили й дієвої віри в українську, нашу з вами, перспективу.

Образ Мазепи, отже, вимагає рішучого перегляду, нового осмислення, а традиційне замовчування фактів, які уможливлюують реабілітацію гетьмана як подвижника національної ідеї, вимагають неупередженого наукового аналізу, пояснення з українських світоглядних позицій.

Мета курсової роботи полягає у перегляді антимазепинських звинувачень попереднього часу, коригуванні й спростуванні їх на основі використання сучасних методологій, нагромадження нового матеріалу, у з’ясуванні впливу фольклору як історичного та естетичного фактора на художню літературу, у представленні різних поглядів на постать Івана Мазепи в російській (царській), радянській, зарубіжній та сучасній українській літературній мазепіані, у спробі комплексного підходу до відтворення образу Мазепи як образу-символу, образу-міри борця за національну незалежність.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких головних завдань:

— на матеріалі фольклору представити погляд українського народу на постать Івана Мазепи, з’ясувати ті реалії, що спричинили саме таке художнє осмислення Мазепи народом;

— простежити за творенням образу Мазепи у літературі ХVІІ-ХVІІІ ст., звертаючи увагу на такі аспекти, як накопичення історичного документального та епістолярного матеріалу про Мазепу, заміну позитивних оцінок у панегіриках негативними, інтерпретування образу в історіографічних працях, у спогадах;

— простежити, як підходили до художнього трактування суспільно-політичної ролі гетьмана письменники ХІХ — ХХ ст., які джерела використовували при створенні історико-літературної концепції Мазепи, які тематичні комплекси стали підвалиною цих сюжетів, які засоби творення образу гетьмана при цьому використовувались;

— з'ясувати відмінності між фольклорною та літературною інтерпретацією образу Мазепи, простежити вплив фольклору в трактуванні образу Мазепи на художню літературу.

Об'єктом дослідження є широкий спектр художніх творів про Мазепу — від історичних пісень, легенд і переказів, панегіриків кінця ХVІІ - початку ХVІІІ століть, віршів-проклять, складених після його «зради», літописних пам’яток — до творів нової й новітньої доби ХІХ — ХХ століть.

Предметом дослідження є відображення постаті Івана Мазепи у фольклорній і літературній мазепіані, аналіз сюжетів, подій і фактів, покладених в основу цих сюжетів та засобів творення конкретного образу: вчинків героя, його портретного зображення, мови, авторської характеристики, оцінок сучасників, строкатих вердиктів офіційної й неофіційної науки, публіцистики.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Для досягнення поставленої мети дисертант послуговується методом історизму, використовує порівняльно-історичний, історико-генетичний, біографічний та описовий методи. Для характеристики методологічних засад, властивих тому чи іншому літературному явищу, використані висновки й спостереження авторів праці «Самототожність письменника» (К., 1999).

Орієнтирами при написанні дисертації були праці М. Драгоманова, І. Франка, М. Дашкевича, А. Лободи, Ю. Шереха, В. Шевчука, Я. Гординського, О. Оглобліна, Р. Млиновецького, Т. Мацьківа, В. Сокола та ін. Джерельною базою роботи стала фольклорна та літературна мазепіана, а також численні документи доби Мазепи, опубліковані Є. Пеленським, М. Плохинським, І. Борщаком, Т. Мацьківим, журналами «Киевская старина», «Запорожская старина», «Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка», «Пам'ятки України» та ін.

Наукова новизна одержаних результатів

Оскільки образ Мазепи трактувався неоднозначно і досі не був предметом широкого літературознавчого аналізу, дана робота є першою спробою комплексного аналізу образу Мазепи на досить великому за обсягом джерельному матеріалі. До аналізу залучені всі доступні фольклорні твори, твори давньої української літератури, літератури ХІХ — ХХ століть, зарубіжної літератури та української діаспори. Робота є новаторською у підходах до висвітлення фольклорної і літературної мазепіани. Результати дослідження вказують на існування народної і літературної концепції образу Мазепи: народна (за відомими на сьогодні джерелами) — однозначно негативна, літературна — різна (негативна, нейтральна, позитивна).

Практична цінність дисертації полягає у використанні результатів роботи при дослідженні епохи Гетьманщини. Матеріали роботи можуть бути використані при створенні монографій, присвячених гетьману Мазепі, при написанні підручників і методичних посібників з української фольклористики і літератури, при розробці університетських спецкурсів із зазначеної тематики.

1. Мазепа як історичний діяч

мазепа письменник гетьман політичний Кожна країна має своїх героїв. Одним із них судилася слава і визнання на батьківщині, іншим — прокльони і вигнання на чужину. Та всіх їх об'єднувала любов до рідної землі, рідного народу, прагнення зробити свою країну могутньою, а людей — вільними.

Іван Мазепа — одна з тих знакових постатей української історії, життя та вчинки котрих і сьогодні викликають гарячі суперечки фахових істориків, аматорів і людей взагалі далеких від історичних перипетій. Політичний діяч, військовий, меценат, просвітянин, дипломат, блискучий світський кавалер, обдарований поет і музикант серед усіх українських гетьманів…

Ім'я Великого Українця — гетьмана Івана Мазепи — відомо практично кожному громадянину нашої держави. Однак до сьогодні образ гетьмана в масовій свідомості, на жаль, ще мало чим нагадує реального Івана Мазепу. Причини добре відомі. Ім'я цього визначного діяча ось уже майже 300 років перебуває в списку тих, кого Російська імперія нещадно таврувала. Оголосивши його своїм ворогом, вона віками вкорінювала в голови підвладних їй українців наскрізь спотворені уявлення про цю постать, яка насправді гідна найвищої пошани.

Іван Мазепа — постать велична, водночас суперечлива і трагічна. 22 роки (1687−1709) Мазепа стояв на чолі Української держави періоду Гетьманщини. Вивести її з-під васалітету царської Росії, утвердити незалежність України стало сенсом його життя. Послідовність, з якою гетьман ішов до своєї мети, захоплює і вражає. Його героїчне життя змальовували у своїх творах письменники і композитори. Тим часом майже три століття офіційні кола Російської імперії і СРСР паплюжили й очорнювали його ім'я називали зрадником не лише престолу, а й українського народу. Російська православна церква наклала на нього анафему.

Ми маємо відновити правду й історичну справедливість щодо патріотів нашого народу й захистити їх і в їхній особі нашу державність.

Гетьман України Іван Мазепа (1687−1709) був високо інтелектуальною особистістю, здобув ґрунтовну освіту, володів кількома іноземними мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансного бачення правителя держави, сам не відрікався від мистецтв — музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами на рівні бібліофільства, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Наближав до себе богословів та філософів, поетів, митців, архітекторів.

Розвиток освіти Мазепа бачив як один із магістральних курсів у своїй політиці, приділяючи йому чимало уваги. Зокрема, він підніс значення Київської академії, сприяв заснуванню Чернігівського колегіуму, добирав керівників освітнього процесу, дбав про науки та вчених.

Гетьман активно сприяв національному книгодрукуванню і прикладному до нього граверству, фінансуючи різні видання особисто. Дбав про церкву і підносив її: по-перше, через будівництво храмів, по-друге, через її мистецьке та обрядове наповнення.

Універсалами намагався вирівняти відносини між різними верствами населення, постаючи проти зловживань козацької старшини щодо міщан, монастирів та тієї ж старшини щодо біднішого козацтва, піклувався про полегшення тягарів простим трударям. Володіючи сильною персональною владою, застосував колективні форми правління, зокрема Генеральну раду.

Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були: об'єднання (або принаймні консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Ревний покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: «від Богдана до Івана не було гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. В кінці XVII ст. дуже розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.

Розвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Селянство в часи Івана Мазепи становило більшу частину населення України. Саме під час правління Івана Мазепи (і Петра I) в Україні починається масове закріпачення селян, яке продовжила Катерина II. Підтримуючи інші категорії населення Іван Мазепа був далекий від життя і проблем простого селянства. Можливо це і стало причиною його поразки, адже в той час, як на його стороні виступила переважно козацька верхівка, проти нього виступили бідніше козацтво і селяни, інтереси яких в той час відстоював Семен Палій.

Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов на Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Сучасники Івана Мазепи високо оцінили його подвижницьку працю. Визначний філософ Феофан Прокопович порівнював його з великим київським князем Володимиром Хрестителем, настільки величними для України були Мазепині діяння. У народі ж ходило прислів'я «Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Однак вирішальну свою справу — змагання за незалежність України — Іван Мазепа програв, що стало не тільки його особистою трагедією, а й справжньою катастрофою для всього українства.

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проглошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в ХVI ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана мав титул підчашого Чернігова. Мати — Марина — після смерті чоловіка стала ігуменею Вознесенського монастиря Києво-Печерської лаври під ім'ям Марії-Магдалини, а також Флорівського монастиря на Подолі в Києві, де по смерті 1707 р. й була похована.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов’язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Коломаком. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи пов’язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей». В основу яких покладено «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв’язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа рішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі».

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом. Вже 1688 року було збудовано «городки» на Самарі, які мали бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважились йти. 1695 року Петро І почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро І початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона козаками Твані від переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов’я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, «Священна ліга» мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов’язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копання окопів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Коломаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів — старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби. Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

Він учився в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись».

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св. Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голландії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї.

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20 000 козаків з шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо своїй владі.

Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об'єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об'єднаною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

Мазепа показав себе надзвичайно здібним реформатором і з подиву гідним дипломатичним тактом намагався зрівноважити такі різні інтереси Москви і України.

Пояснюючи свої погляди на владу, він не раз повторював, що всі біди України насамперед від старшинських міжусобиць, незгоди, боротьби полковників за владу, що дає можливість панувати чужинцям в Україні.

Відомо, що Іван Мазепа писав поетичні твори. Утім, документально підтверджено авторство лише «Думи». Дійшли до нас вірш «Ей, Іване, поповичу-гетьмане!» та «Пісня про чайку», авторство яких народ приписує Мазепі.

Його життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки та неоднозначні оцінки істориків. Життєвий шлях Мазепи, по суті, завершився. Його мрії розбилися. Знеславлюваний народом, розлучений з коханою, він доживав останні дні на чужині:

Прости, прости, Вкраїно-мати, Мене і спільників моїх!

Я, мов Іуда той проклятий, На рідний не ступлю поріг.

Хіба народу не любив я!

Та в грізний час страшних негод Собі на горе й безголів'я Не зрозумів мене народ. [23, с. 60]

Мазепа помер уночі проти 22 вересня 1709 р. в Бендерах. Його поховали у Варниці, а потім труну з тілом перевезли до монастиря в Галаці (нині це територія Румунії). Доля зовсім випадково привела рядового Миколу Тобілевича на місце останнього спочинку Івана Мазепи. Через 40 років після цієї події він, уже славнозвісний корифей українського театру Микола Садовський, напише рядки, які не можуть і нас сьогодні не схвилювати: «Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадок колишньої вільної України! Ти, поборнику святий, що не хотів лічити себе рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі і рабів! Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце вічного спокою! І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя і волю, і честь своїй рідній, бездольній Вкраїні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований…» [11, с. 49]

2. Аналіз розробки конспекту уроку з вивчення поеми «Мазепа» В. Сосюри

Україна дала світові багато талановитих неординарних особистостей, імена яких увійшли до світової історії. Гетьман Лівобережної України Іван Степанович Мазепа був саме такою людиною, життя та діяльність якої справили вплив не лише на події ХУІІ - ХУІІІ ст., а й на наступні часи. Далеко не кожна історична особа, її життя та державна діяльність стають основою сюжетів літературних, живописних та музичних творів Першими літературними творами, присвяченими українському гетьману, були панегірики. Панегірична поезія на честь того чи іншого діяча веде своє походження із геральдичної поезії та віршів на смерть особи. Панегірики Мазепі почали писати, як тільки він став гетьманом. У цих творах Мазепу називали «предостойним нам Богом, поданим гетьманом», посланцем Бога, вельможним гетьманом. Але з’являлися і вірші іншого характеру. Першим антимазепинським твором дослідники вважають вірш '" Мазепі, зміннику задніпрянському і вкраїнському". Складено його ще 1708 р. після розорення Батурина. Крім вітчизняних майстрів пера, особою гетьмана Мазепи цікавились також іноземні автори. Таким чином, проаналізувавши панегіричну та драматичну літературу XVII-XVIII ст., присвячену І.С. Мазепі, можемо твердити, що протягом його правління славили гетьмана вірні союзники, люди, вдячні за його меценатство і звичайні підлабузники ганили гетьмана після подій 1708 р. ті, хто хотів виправдати свою колишню прихильність, або ті, хто був в опозиції (з кола Кочубеїв, Черниша). Були і ті, які лаяли Мазепу тільки тому, що в суспільстві це схвалювалось. Доба великої Популярності І. Мазепи у світовій та вітчизняній літературі починається з XIX ст., у добу романтизму. Що саме викликало таке зацікавлення образом гетьмана? По-перше: існування великої кількості чуток, легенд та недостовірної інформації про його особисте життя; по-друге: його любовні пригоди якнайкраще відповідали потребам жанру романтичної поеми, драми та любовного роману і давали багатий матеріал для творчої уяви поетів, драматургів; по-третє: після конфлікту української національної еліти на чолі з Мазепою і російського абсолютизму в особі Петра І ім'я гетьмана стало відомим не лише дипломатам, а й широкому загалу в різних країнах світу. На тлі незначних творів маловідомих або зовсім невідомих авторів з’явилося кілька робіт, які заслуговують на особливу увагу. Передусім, це поема Байрона «Мазепа», що вийшла в 1818 р. Цій поемі випала щаслива доля не лише увійти до скарбниці світової літератури, стати символом європейського романтизму, а й послужити основою сюжетів багатьох пізніших творів у різних країнах світу. В основу сюжету було покладено любовну пригоду молодого Мазепи з польською шляхтичкою, за яку він був жорстоко покараний. Кохав колись — і нині теж, — Вогонь подібної любові В добрі і злі не знає меж. Бо що для неї злість і гнів? А мрія серця нам на зло, Не гасне й до старечих днів, Як це з Мазепою було. Д. Байрон. «Мазепа» (Київ, 1990, № 8).

Однак Мазепа у Байрона показаний не лише як герой-коханець, яким він був у молодості, а як «дуб-титан, землі козацької гетьман», яким він став і до якого, судячи з тексту поеми, поет ставився дуже прихильно. З погляду мистецької інтерпретації найбільш наближений до байронівського Мазепи був герой поеми К.Ф. Рилєєва «Войнаровский», надрукованої у 1825 р. В поемі цього відомого російського поета-декабриста в образі Мазепи символічно були втілені власні волелюбні мрії автора, його ненависть до царату і політичний романтизм. Життя і трагічна доля Мазепи взагалі приваблювали Рилєєва, тому він змалював його як героя свободи. Ведуча І: Не менш цікавою захоплюючою була надрукована в 1828 р. в" Невском альманахе" історична повість С. В, Аладьїна «Кочубей». Мазепа у Аладьїна «засланий грабіжник» і аморальний тип, якого він засуджує. Згодом з’явилася поема великого російського поета ХІХ ст. О.С. Пушкіна «Полтава». Пушкін підійшов до Мазепи як до історичної постаті, оглибивши психологічно розуміння його особи, але той історизм грунтувався, з одного боку, на «Історії Малоросії» Д. Балтиш-Каменського, а з іншого — на повісті Аладьїна «Кочубей». Одразу після появи ця поема викликала негативну оцінку з боку не лише критиків, а й друзів поета. Через деякий час і сам Пушкін визнав, що його поема не мала успіху. Ведуча II: Відомий французький письменник Віктор Гюго теж не обійшов тему Мазепи. Дивовижна доля людини, що вихопила його на мить з обіймів смерті, поманила химерою і знову кинула як здобич смерті, надихнула Гюго витворити з нього символ людського духу, неясного інстинкту, що живе в людині і жене її проти її волі - як той кінь — до великої невідомої мети. «Але настане день, й племена України того, хто у сльозах і корчах зараз гине, назвуть вождем своїм». В. Гюго «Мазепа» (Березіль, 1992, № 1). Історична новела Георге Асакі містила в собі дещо оригінальне, хоч і була написана на основі «Мазепи» Байрона Цей твір цілком своєрідний, у ньому досить сміливо поєднувалася історична правда, легенди та вигадки автора. Ведуча II: Зовсім іншим за оцінками та характеристиками виступає Мазепа в історичному романі Ф.В. Булгаріна (1833). Тут гетьмана змальовано сильною особистістю, яка стала рабом свого честолюбства Письменник ставив своїм завданням зображення внутрішнього світу гетьмана України. Мазепа в його описі - майстер політичної інтриги, який має гострий, проникливий розум, дипломатичний талант, володіє знанням людської психології. Великий український поет Т. Г. Шевченко також не обійшов постать Мазепи увагою. Саме на 40−50 — ті роки XIX століття припадає поява кількох його творів, які так чи інакше торкаються козацької доби і самого Гетьмана. Це вірші «Великий льох», «Іржавець», «Чернець», а серед прозових творів виділяються дві повісті «Музикант». «Близнецы».

Наприкінці століття з’явилося кілька творів про Мазепу в Європейській літературі. Але безперечною літературною вартістю все ж таки відзначилися твори українського письменника М. Старицького «Молодість Мазепи», «Руїна». За життя автора твори не були опубліковані. Твір «Руїна» є частиною задуманої письменником мистецької панорами від початку визвольної війни 1648−1654 років до антикріпосницьких рухів на Поділлі у 30-х роках XIX ст. Письменник ставив на меті відтворній складний період розвитку вітчизняної історії, який П. Куліш назвав Руїною. Центральний персонаж — Іван Мазепа, образ якого у світовій літературі вже мав багату традицію. Однак для тогочасної вітчизняної української літератури трактування постаті Мазепи як позитивного героя було неможливим. Всупереч цензурним заборонам у «Руїні» зроблена серйозна спроба об'єктивного відтворення суспільної діяльності Мазепи, зачіпаються серйозні питання державності України, суверенітету і протекторату, взаємовідносин з Росією, Польщею, Турцією. Щодо характеристики Івана Мазепи, то Старицький, власне, виходить на оцінку постаті гетьмана України, дану пізніше Рене Мартелем у книзі «Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана»: «Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був програмним героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був вовком, лисом і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили».

XX століття дало нам порівняно невелику кількість літературних творів, присвячених мазепинській тематиці. Попри це, образ Мазепи продовжують використовувати у творах різних літературних жанрів. Так, Андріан Кащенко в історичних оповіданнях про запорізьких козаків визначив своє негативне ставлення до гетьмана, однак зобразив його як державного діяча. Найбільшим, до того ж, історично обґрунтованим твором, присвяченим життю Івана Мазепи, була трилогія Богдана Лепкого «Мазепа», яка фактично являла собою п’ять історичних повістей «Мазепа», «Не вбивай», «Батурин», «Мотря», «З-під Полтави до Бендер». Особливістю цього роману є те, що він написаний на основі історичних джерел, які були добре опрацьовані автором і тому вдало використані в тексті. Після трилогії Б. Лепкого з’явилися ще роман Г. Дудка «Великий гетьман», присвячений 250-річчю обрання Мазепи на гетьманство, та роман Ю. Мушкетика «Семен Палій», які мали діаметрально протилежні висновки. Якщо, для першого автора. Мазепа був найбільшим державником, який боровся за велику справу визволення України, то для другого — він зрадник, тільки зрадив він не Петра І, а свій народ. Останнім вітчизняним літературним твором про гетьмана, який був написаний 1960 році, а надрукований лише 1991 року, була поема В. Сосюри «Мазепа». Для поета трагедія Мазепи нерозривно пов’язана з трагедією українського народу. Прости — прости. Вкраїно — мати, Мене і спільників моїх… Хіба народу не любив я! Та в грізний час страшних негод. Собі на горе й безголів'я Не зрозумів мене народ. В. Сосюра «Мазепа» І хоч обставини зрадили Мазепу та не дали йому можливості довести задумане до кінця, поет вважає що «Любив Україну він душею і зрадником не був для неї». Хай за Мазепу слів мій лине, Хоч він був пан, та серце мав. За суверенність України Боровся він і цим буй прав. І я співать про нього мушу Так, як ніколи не співав. Народ не марно в свою душу Про чайку пісню його взяв. І нарешті слід згадати ще один твір — роман бельгійської письменниці Ірен Стецик. Розповідь у романі ведеться від імені Мотрі Кочубей, і Мазепа з’являється перед нами таким, яким бачила його ця дівчина, через її почуття. Завдяки творчості поетів та письменників XX ст. сучасний читач має змогу бачити Івана Мазепу таким, яким він був у дійсності: державним діячем, талановитим дипломатом, хоробрим воїном, улюбленцем жінок і закоханою людиною, одним словом — «ясновельможним паном-атаманом».

Висновки

Хай про Мазепу спів мій лине, Хоч був він пан, та серце мав.

За суверенність України Боровся він і в цім був прав.

(В. Сосюра)

Кожна країна має своїх героїв-подвижників, що розбудовували державу, вершили її історію. І немає значення, яка їм судилася доля: визнання чи вигнання, слава чи ганьба — кожен з них був кровною частинкою своєї нації, невід'ємною ланкою в перебігу подій, особистістю, без якої колесо історіїмогло повернути в інший бік. Цих людей об'єднує між собою любов до рідної землі. Мало хто з них думав про славу, претендував на вічну пам’ять у нащадків. Вони втілювали в життя свою ідею. Таким був і гетьман Іван Мазепа.

В українській історії багато трагічних сторінок. Маємо вчитатися в них серцем і душею, аби збагнути минуле в усіх його болючих виявах, щоб з важких уроків винести зерно науки на майбутнє. Маємо не допустити, щоб на імена славетних українців упала тінь ганьби й зневаги. Навчімося шанувати свої закони, святині, героїв, тоді світ поважатиме нас як самостійний народ, а Україну — як правову, суверенну державу. Одним з таких славетних синів свого народу є Іван Мазепа — шляхетна людина, яскрава особистість та багатогранна і неоднозначна історична постать. Своїм прикладом він ствердив потяг людства до свободи, а ідею державності України від загибелі. Знеслвлений, оббреханий, підданий анафемі усіма російськими царями і царями радянської влади, він належить до найкращих синів людства й України. Благородне ім'я Івана Мазепи — це ім'я гідності нашого народу, його історичної повноцінності й здоров’я.

Постать Івана Мазепи — одна з найзагадковіших і найсуперечливіших — викликає неабиякий інтерес і в українській, і в світовій науці та літературі. Протягом майже двохсот років йому проголошували анафему, наче лютому ворогові України. Аж до початку XX століття не існувало в українській історіографії, літературі справжнього, позбавленого імперської оцінки образу гетьмана — неповторного будівника держави, що об'єднав українські землі, підніс добробут краю, опікувався освітою і культурою, прагнув незалежності своєї Батьківщини. Аж ось наприкінці 20-х років XX століття галицькі читачі отримали можливість пережити й осмислити трагічні події останніх років правління затаврованого гетьмана завдяки письменницькому пошуку Богдана Лепкого. Він перший в Україні підійшов до розкриття теми рішучого виступу українства за відновлення державності, очолюваного Мазепою. Автор прагнув не тільки спростувати фальсифікацію історії Гетьманщини кінця XVII — початку XVIII століття і спотворення постаті гетьмана, а й створити образ історичного діяча, що мав бути взірцем, на якому могло б виховуватися і «набиратися характеру» молоде покоління українців. Для Богдана Лепкого Іван Мазепа — національний герой, талановитий політик, мудрий державець, складна й неординарна особистість. У трилогії гетьман показаний в останні роки свого життя. Це не випадково, адже саме в цю пору Мазепа виявив свої сокровенні задуми, свою громадську позицію, очоливши національно-визвольний рух за відновлення української державності.