Побутове музикування на українських землях другої половини ХІХ — початку ХХ століть

Побутове музикування на українських землях другої половини ХІХ — початку ХХ століть

Традиційна народна інструментальна музика була нєвід'ємною частиною музичного побуту українського села. Від поколінь передавалось уміння виконувати на скрипках, цимбалах, сопілках та інших інструментах рідні і близькі серцю мелодії. За такої ситуації дослідження витоків кобзарського мистецтва та побутового музикування на українських землях другої половини ХІХ — початку ХХ століть є актуальним і своєчасним.

Аналіз наукової літератури свідчить, що проблема розвитку музичної освіти досліджувалася вітчизняними науковцями, з-поміж яких: Б. Кирдан, О. Олексюк, А. Омельченко, О. Ростовський, Т. Танько, В. Черкасов, К. Шамаєва. Тематика нашого наукового пошуку доповнює дослідження вищезазначених авторів і уможливлює узагальнення процесу побутового музикування в зазначений історичний період. побутовий музичний кобзарський мистецтво Мета статті - дослідити еволюцію побутового музикування на українських землях другої половини ХІХ — початку ХХ століть.

Своїм історичним корінням інструментальна музика сягає в давні часи Київської Русі, в добу професійних музикантів-скоморохів, з мистецтвом яких простежується зв’язок. Важливим періодом у розвитку інструментарію та інструментальної музики були визвольні походи під проводом Богдана Хмельницького у 1648−1654 рр.

Використання у полковій музиці козаків різних духових, ударних та струнних музичних інструментів позитивно вплинуло на формування народної інструментальної традиції.

Документи свідчать про музичні цехи, які існували у XVII-XVIII ст. в Бучачі, Чорткові, Підгайцях на Тернопільщині, інших регіонах України. Вони залишили по собі міцні осередки народного інструменталізму і зумовили значний подальший розвиток народного побутового музикування.

Сільські музиканти не займалися музичним виконавством постійно, а лише час від часу. Музикант не був сторонньою людиною для сільської громади, а становив невід'ємну частину соціального організму села.

Музичні інструменти виготовлялися вручну в цій місцевості, музиканти були місцевими жителями і виконували музику майже виключно для місцевого населення, інструментальний склад музичного ансамблю суттєво не відрізнявся в межах одного регіону, більшість аспектів репертуару ансамблю були місцевого чи регіонального характеру, роль музиканта у виконанні певних обрядів могла виконуватися лише місцевими жителями, які добре знали всі нюанси і варіації місцевих селянських звичаїв та обрядів.

Сільський інструментальний виконавець не міг заробити на життя однією музикою. Адже в певні періоди року існувала сувора заборона на виконання інструментальної музики, особливо під час найбільших релігійних подій, таких, як Різдвяний Піст, а також пости перед різними релігійними святами (наприклад, 15 червня -12 липня, 14 — 28 серпня).

Під час збирання врожаю також виключалася можливість значних перерв у роботі, яку необхідно було закінчити у визначені строки. Тому в ці пори року не було весіль, тобто головного виконавського контексту для сільських музик; упродовж усіх перелічених відрізків часу (це третина календарного року) вони не виступали і не отримували доходу як музиканти.

Як зазначають дослідники Б. П. Кирдан і А. Ф. Омельченко, весільна церемонія у XIX — на початку XX століть була одним з найскладніших і, можливо, одним з найважливіших обрядів. Виконання інструментальної музики в інших контекстах не було настільки важливим ні в обрядовому житті села, а ні в плані додаткових доходів для музикантів. Інші музичні контексти включали:

• 1) хрещення, досвітки, вечорниці та виконання музики в сільській корчмі, за які музиканти отримували товари як оплату за свої послуги, однак не завжди отримували гроші;
• 2) виконання, пов’язане з сільськогосподарською або домашньою працею (музичний супровід на зібраннях людей, зайнятих обскубуванням пір'я, вишиванням у зимові вечори, або вибиранням картоплі на полі) [1].

Ці події та зібрання завжди були за масштабом меншими, ніж весілля, та тривали щонайбільше кілька годин. Музична майстерність та віртуозність високо цінувалися сільським населенням, високо цінувалися ці ж самі якості й поміж музикантами. В одному й тому самому селі могли бути як дуже примітивні виконавці, так і музиканти надзвичайно високої майстерності. Майже всі музиканти в своїх бесідах говорили про те, що найкращих музикантів наймали найчастіше, а менш вправних — від випадку до випадку, коли вже неможливо було запросити кращих.

За дослідженнями Климента Квітки «Народні співці й музиканти на Україні» описується побутове життя народних виконавців та музикантів початку ХХ століття за такими видами народного виконавства як кобзарі; лірники; старці-співці; торбанисти; скрипники; бубністи; басисти; цимбалісти; троїста музика; дударі; трембітники; музиканти пізніших типів та чужоземні музиканти [2, с. 114].

У цьому посібнику даються детальні рекомендації музикантам щодо їхньої поведінки під час виконання, зовнішнього вигляду, одягу тощо. Індивідуальна майстерність музикантів була добре відома: у кого найбагатший репертуар, найновіші і наймодніші танцювальні мелодії, у кого найвіртуозніше виконання і хто може зіграти ту чи іншу мелодію з відповідним аранжуванням.

У традиційних інструментальних ансамблях типу «троїсті музики» основними інструментами в різних регіонах України впродовж понад двох століть були скрипка і цимбали. Приєднання до них в певних комбінаціях таких інструментів, як бубен, бас (басоля), контрабас, великий барабан з тарілкою утворювало тип ансамблю, який в кінці XIX ст. досяг свого найвищого ступеня розвитку. Введення до складу традиційних інструментів духової групи — кларнета, флейти, труби дещо розширили засоби музичного виразу, збагатили темброву палітру ансамблів.

Склад інструментального ансамблю одного регіону відрізнявся від іншого, а також змінювався у певні періоди часу. Створюючи узагальнюючий, однак не всеохоплюючий опис ансамблів, ми користуємося етнографічною літературою того часу та власними польовими записами, зробленими з розмов із старшими музикантами, які грали в ансамблях 1920;х та 1930;х років [4, с. 29].

Такі ансамблі були найпоширеніші на багатьох землях Східної Європи приблизно у 1890—1930;ті роки і мали такий склад (у сучасних кордонах). У західній Польщі (2іетіа Lubuska, WMkopolska): дуда та скрипка (чи мазанкі), іноді кларнет; в центральній та східній Польщі (Mazowsze, Кіеіескіе, Radomskk, інші регіони): або скрипка та бас (розмір і форма приблизно як віолончель), або скрипка (чи дві) і бубон (маленький рамковий ударний інструмент з одною стороною) чи барабан (більший ударний інструмент з двома сторонами); в горах південної Польщі (Podhale): або скрипка і дуда, або одна чи дві скрипки (пізніше три) і бас; в низинних місцевостях південно-східної Польщі (Rzeszowskk, Przemyskie/Перемишльщина, JasMskk): скрипка чи дві та бас з цимбалами або без цимбал, іноді кларнет; в горах південно-східної Польщі та північній Словаччині (лемківщина): одна чи дві скрипки та бас; в низинних місцевостях західної України (Галичина): одна чи дві скрипки та бас, або одна чи дві скрипки та бубон чи барабан, можна також з цимбалами; в південно-західній Україні (західне Полісся та частина Волині): одна чи дві скрипки та бубон; в горах західної України (Бойківщина та Гуцульщина): або дуда та скрипка, або скрипка чи дві та бас, або скрипка та цимбали з басом чи без басу, або дві скрипки та цимбали, або навіть тільки дві чи три скрипки; в центральній та східній Україні (східне Поділля, Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина): скрипка та бас з цимбалами або без них, або одна чи дві скрипки та бубон або барабан.

Були десятки варіантів таких регіональних ансамблів, включно з духовими інструментами, які поволі ставали більш значними вже після Першої світової війни. Найпоширенішими духовими інструментами тоді були: кларнет, труби, корнет, саксофон, рідше флейта. Гармонія приєдналася до селянської музичної практики в Східній Європі наприкінці ХІХ століття і стала більш популярною впродовж наступних чотирьох десятиліть. Уже в середині ХІХ століття вона була відома в кількох різних варіантах майже скрізь на Європейському континенті, а також на інших. Так само акордеон. Ці інструменти в ансамблях в Україні, Бєларусі та частині Польщі спочатку використовувались у групах із скрипкою та бубном або барабаном, а також духовими інструментами. Перед Другою світовою війною скрипка почала зникати в багатьох регіонах, а цимбали навіть більше, тоді як гармонія набирала популярності. Духові інструменти так само продовжували існувати в селі без особливих змін.

Висновки та перспективи подальших розвідок напряму

Таким чином, кобзарське мистецтво та побутове музикування на українських землях другої половини ХІХ — початку ХХ століть стало одним із напрямків, складовою частиною системи музично-естетичного виховання дітей та молоді, невід'ємною складовою національної культури.

Список джерел

• 1. Кирдан Б. П., Омельченко А. Ф. Народні співці-музиканти на Україні / Б. П. Кирдан, А. Ф. Омельченко. — К.: Муз. Україна, 1980. — 87 с.
• 2. Климент Квітка. Народні співці й музиканти на Україні: Програма для досліду їх діяльності й побуту / Збірник Історичнофілологічного Відділу. № 13 (Праці етнографічної комісії). Вип.2. — К.: Друкарня УАН, 1921. — 114 с.
• 3. Михайличенко О. В. Нариси з історії музично-естетичного виховання молоді в Україні (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) / О. В. Михайличенко. — К.: Видавн. центр КНЛУ, 1999. — 238 с.
• 4. Нолл В. Інструментальні музичні спеціалісти Східної Європи до колективізації: економічні норми в контексті селянського суспільства // Родовід. — 1995. — № 11. — C. 29−38.