Принципи синхронного опису мови

ПРИНЦИПЫ СИНХРОННОГО ОПИСИ ЯЗЫКА

1

Вопрос у тому, як підходитимемо вивченню і науковому опису мови, вимагає тих чи інших фолософских і методологічних передумов розуміння природи й ролі мови серед явищ дійсності, його у онтологічних лавах. Ці передумови є в кожного пише про мову, якщо вони логічно оброблені і сформульовані чи ні, позаяк у зародковому, ембріональному вигляді вони присутні у кожній рядку, написаної про мову. Передумови ці визначають «що «і «як ». Але є одне важливе і, то, можливо, самий важливого аспекту — «навіщо? ». Цей аспект і може бути компасом цілеспрямованості лінгвіста.

На відкритті РЕФа в 1929 р. В. В. Маяковський сказав: «Усі суперечки наші і ворогами і з друзями у тому, що — «Як робити «чи «Що робити «- ми покриваємо тепер основним нашим літературним гаслом — «Навіщо робити », т. е. ми встановлюємо примат цілі й над змістом потребують і над формою «[1].

Слова В. В. Маяковського ставилися у літературі, але висунутий їм гасло зберігає свою значення й у науки, де у час пасивна споглядальність повинна поступатися дієвості і цілеспрямованості. Цей «поворот координат «сидить над усіма науками до логіки й математики включно. Лінгвістика перебуває у тому самому колу. Не визначає якихось «вулканічних «змін — у самої лінгвістичної онтології, це — устремління знайти у цієї онтології те, що відповідає даної загальної чи приватної цілеспрямованості сьогодення — «навіщо робити », як Маяковський.

Данная точка зору, нічого загального немає з прагматизмом. Навпаки, це одна з здорових устремлінь структуралізму — у хорошому значенні цього терміну. Адже структуралізм шукає реальності, шляхом подолання емпіричного Schein вишукуючи справжнє Sein. Так, по крайнього заходу, я розумію справжній, позитивний і плідний структуралізм. Прагматизм ж ми шукає істини, а задовольняється «полуистинами «- зручними, як комфорт й бізнес. Усе це абсолютно чуже справжнім дерзаниям і самообмеженням науки. Питання ж про «для чого? «- потрібний компас наукового дослідження, котрі можуть вивести дослідники з контроверзи — безпредметний «споглядання «і дуже предметне «делячество «- на шлях теоретичного знання, адекватного своєї онтології. У порівняні з звичайній емпіричну реєстрацією цей шлях не лише теоретично, а й практично вищої щаблем пізнання.

2

Если ми визнаємо, що мова є «найважливіше засіб людського спілкування », що вона потрібна всіх людей, що створює даний колектив, те ж саме що цими якостями — «найважливіше «і «всім «- би мало бути першими показниками згаданого нами вище «компаса «лінгвіста.

Поскольку ми вважаємо, що мова — не ідеологія, а гармату й притому знаряддя особливий, що має не конструкцією, як і будь-яке матеріальне знаряддя (сокиру, плуг, комбайн), а структурою і системної організацією, то тут для всіх розмовляючих перша завдання у цьому, щоб практично володіти цим знаряддям у цьому його стані.

Прав був Ф. де Соссюр, коли писав: «Цілком ясно, що синхронічний аспект важливіше діахронічного, оскільки для промовляючої маси тільки він — справжня і єдина реальність «[2].

Указанная цілеспрямованість мови (мову — практичне знаряддя спілкування) є першою і загальної, що охоплює всіх стичних із мовою. Не стояти на точці зору Канта, де вказано, що галузеву науку визначається методом, а чи не об'єктом, а думати, що став саме объективно-онтологические характеристики самого предмета, у разі - мови, ніби наперед визначають і науку про мову, слід визнати, що першою цілеспрямованістю наукового розгляду й описи мови мусить бути цілеспрямованість синхронічна, відповідальна синхроническим інтересам «промовляючої маси «і дозволяє підвести теоретичну базу під практичні описові нариси про мову, чи це шкільний підручник, чи «нарис «у Словнику, чи зведення правил вимови тощо. п.

Чем більш таке опис буде адекватним своєму об'єкту у всій реальності його структури та системної організації, тим корисніше це стане та практично. Звісно, зазначене положення зовсім на заперечує і виключає інші аспекти, пов’язані з інший цілеспрямованістю, але це аспекти що неспроможні на те що бути першими.

Следует з’ясувати, що є безпосереднім, доступним дослідженню лінгвіста об'єктом? Чи були мають рацію А. А. Шахматов, І.А. Бодуэн де Куртене, Дж. Бонфанте, У. Пизани та інші, кажучи: " … реальне буття має мову кожного індивідуума; мову села, міста, області, народу виявляється известною научною фікцією, оскільки він складається з фактів мови, входять до складу розв’язання тих чи інших територіальних чи племінних одиниць індивідуумів «[3].

Или: «Звісно, так званий російську мову представляє з себе найчистішу фікцію. Ніякої російську мову, точно як і і ніякий інший племінної чи національний мову, зовсім не від існує. Існують, як психічні реальності, тільки індивідуальні мови, точніше: індивідуальні мовні мислення. Письмовий або національний мову представляє з себе середній вихід із відомого кількості індивідуальних мов «[4].

Или: «Неолингвисты вважають, що тільки даний наш співрозмовник є конкретним і її реальним — у конкретній і індивідуальному акті його мови. Англійський мову, італійська мова — це абстракції; немає жодних «типових «споживачів англійської чи італійської промови, точно як і як не «середнього людини «[5].

Или: «Мова як історичний феномен немає у дійсності; якого є той самий чистої абстракцією, як, наприклад, італійська література. І аналогічно, як існують твори, які у сукупності ми називаємо італійської літературою, це у дійсності існує лише індивідуальні мовні акти, усні чи письмові, з яких ми здобуваємо поняття про мову італійському, французькому і латинському «[6].

Первый відповідь, який ми, проте, все-таки даємо для цієї висловлювання, — «немає «- звісно, вірний, але питання, як з’ясувалося за більш глибокому розгляді, складніше. Він, по-перше, впирається у проблему «мову «і, по-друге, в проблему прямий і непрямий даності, що предметом філософської методологією й феноменології.

В цій статті немає для докладного аналізу них. Це могло б б стати темою спеціального дослідження та навіть спеціальної дискусії.

3

О мовою й промови багато (хоч і багато в чому суперечливо) сказано (У. Гумбольдт, Ф. де Соссюр, Ш. Балли, До. Бюлер, М. С. Трубецькой, а й у нас Г. О. Винокур, А.І. Смирницкий і мн. ін.).

В лінгвістичному плані я — не згадуватиму розгляді цієї проблеми, а пошлюся на останню прижиттєво видану роботу А.І. Смирницкого «Об'єктивність існування мови «(вид. МРУ, 1954), з основними положеннями якій із питання співвідношенні мови та промови згоден.

Совершанно ясно, що у мовному спілкуванні «фактом «є «мова ». І тут «мова «- процес, спонукувана у часі стрічка чи ланцюг, те, що можна фіксувати магнітофоном із подальшою препарацией мовних «слідів «магнітофонного плівки шляхом кимографии, осциллографии, спектрографии та інших технико-экспериментальных методів. Первинне лінгвісту дана мова, це її перший безпосередній об'єкт [7].

Но лінгвіст повинен пам’ятати, що така «реальність », яку говорили І.А. Бодуэн де Куртене, А. А. Шахматов, Дж. Бонфанте та інші, — лише з аспектів реальності поряд з іншими І що будь-яка «мова «лише часткова маніфестація мови як колективного надбання, як «скарбниці «(Thesaurus!), власником якого не є «я », не «ти », а «все ». Маючи собі «володаря », манифестирующего певну частину цієї «скарбниці «в момент, лінгвіст повинен думати про решту «обладателях », з іншими маніфестаціями, і … відволіктися від даної маніфестації.

Поэтому наука про мові (а чи не наука про промови!) має насамперед вміти зупинити даний їй у безпосередньому спостереженні процес промови — чи це изустный розповідь чи друкований текст, зрозуміти «зупинене «(мова) в розумінні системи і структуру (мову), визначити все одиниці цієї структури у тому тожествах і розбіжностях, у тому відносинах, співвідношеннях та його взаєминах, у тому функціях й у взаємозв'язку, — роздільно по ярусам структури та сукупно як членів системи. Тоді лінгвіст отримує реальність «другого ступеня «- опосередковану даність. Тим самим тези про «мові «окремого індивідуума, які вище, мають під собою підставу — це факт першої даності, але з справжній об'єкт лінгвіста, який має у будь-якій мовної экземплификации прозріти мову.

4

Кто ж обмежує свій об'єкт лише процесом промови? Мабуть, ніхто. Але є науки, котрі мають виходити межі промови, хоч і можуть співвідносити факти промови з будь-чим іншим, які є поза мови. Гадаю, що і психофізіологічний процес мова предмет психології, логопедии, невропатології, а плані «виховному «- областю, якої відають педагоги і ревнителі культури промови, теоретики «художнього слова «тощо. п. Але «мова «для фізіологів і «мова «для «ревнителів культури промови «- предмети різного порядку, хоча об'єкт і залишається і той ж. Цього вимагає досягнуте ще у дев’ятнадцятому в. поділ наук, часто, щоправда, понимавшееся як розмежування по емпірично даним об'єктах. Здорова ідея шукати контури науки в онтології її предмета позитивістськи підмінялася емпіричним задоволенням першої-ліпшої даністю.

Идеи ХХ століття, в цілому явно антипозитивистские, попри розмаїття теоретичних напрямів в мовознавстві, призвели до того, що псевдоистины позитивістського Schein можна було перекласти на реалістичний Sein. У XX столітті, коли науки «міцно «розмежувалися, виникла зворотна тенденція: синтезування наук, що мало своїм наслідком такі дисципліни, як фізична хімія, біофізика, біохімія тощо. буд.

Значит це, що треба, що інколи намагаються робити, створювати психолингвистику, биолингвистику тощо. п. Гадаю, що жодних підстав до цього немає. Лінгвістика має бути правильною своєму предмета та її онтології, хоча вона вступала і в будь-які співвідношення з сторонніми їй, але суміжними з перетинання об'єктів науками.

Поэтому лінгвіст, безпосередньо спостерігаючи мова як процес «мусиш любити його зупинити і дійти мови, як до другий даності, не безпосередньої. І це даність лінгвіст зобов’язаний зрозуміти як єдине ціле, існуюче тепер для даного колективу «т. е. осмислити її одночасно як структуру і системи і тільки зробивши цей когитациальный акт і довівши до ясності справжнього Sein, потім включити їх у новий процес — історичний.

5

Итак, якщо згадати про «першої цілеспрямованості «лінгвіста, виявиться абсолютно необхідним позбутися будь-якого «процессного «аспекти: а) зупинити процес мови і б) не входитимуть у історичний процес розвитку мови. Інакше висловлюючись, за тими словами і формулах науки відбити об'єктивно існуючий для «промовляючої маси «статус мови як знаряддя. Це і чиста синхронія. Так надходить кожен досвідчений діалектолог, що він слухає і провокує на відповіді якусь «бабусю » .

Такой природний та практично продуктивний аспект був далеким від младограмматикам, які намагалися оперувати квазифилософией наївного позитивізму, ще яке зіштовхнеться з фізикою і математикою, але тісно зімкнутого з механічною і атомістичної психологією І. Гербарта [8].

Сомнения в єдино можливий аспекті для лінгвістики — в аспекті Sprachgeschichte Р. Пауля — виникали і в тих представників лінгвістичної науки, котрі були однолітками младограмматиков, — мені випала у вигляді І.А. Бодуэна де Куртене (1845−1929) і Ф. Ф. Фортунатова (1848−1914), — і в трохи більше молодих лінгвістів, наприклад у Ф. де Соссюра (1857−1913).

И.А. Бодуэн де Куртене і у своїх ранніх роботах (польського і казанського періодів), і - в найбільш відточеному вигляді - в чудовому, але не своїй праці «Versuch einer Theorie phonetischer Alternstionen «(Strassburg, 1895) декларативно, а й аналітично переконливо показав відмінність явищ Nebeneinender (статичної лінгвістики) і Nacheinander (динамічної лінгвістики) і те, щоб ці аспекти взаємодіють у мові й у що відбиває долі мови науці про мову. Це було в XX в. основним прапором передовий науки про мову. «» Ф. Ф. Фортунатов, поруч із класичними працями з порівняльного мовознавства, дав зразки суто синхронного аналізу, у свої роботи основи описової граматики [9].

Но найбільш чітка позиція про еволюційному і описовому аспектах залежить від чудовому праці Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики », книзі, яку автор будь-коли писав, але її належить повністю йому лише йому. Переходячи до аналізу основних тез Соссюра про синхронії і діахронії, ще та ще раз хочеться підкреслити, що судити її в непослідовності, в неповноті, в диспропорції частин — не можна. Соссюр не написав цієї книжки! Під той, що у сторінках цієї книжки є, дозволяє отримати і зобов’язує думати далі і навіть сперечатися і пропонувати ті рішення. Відомий аналіз Соссюром осі одночасності, що стосується «відносин між існуючими речами, звідки виключено всяке втручання часу », носи послідовності, «де ніколи не можна побачити більше однієї речі тепер і з якої розташовуються все явища першої осі з усіма їх змінами «[10], бракує заперечень: тут усе мабуть, і переконливо.

Может бути «єдність «цих двох антагоністичних аспектів, так викладених? Гадаю, що українці може бути, але й має бути; спроби приречені на невдачу і може лише зашкодити справі. Змащувати протиріччя, і навіть объективно-онтологические, — означає в ім'я «методу «гвалтувати «об'єкт ». І навряд треба при синхронному описі - чи це «сучасна мова «або його минулий «статус «- вводити «третього виміру ». Гадаю, що Ф. де Соссюр тут прав, і перспективне прав. Однак у міркуванні Соссюра дано лише паростки, потрібно не лише доростити, а й просто продовжити.

Это колись всього стосується теорії тожеств і нетожеств, различительных і неразличительных елементів, і навіть взаємин держави і одиниць, що у ці відносини.

Для здобуття права продовжити аналіз Ф. де Соссюра довести його корисного застосування, потрібно з’ясувати поняття: а) знак, б) структура, в) система. Почати з поняття «знак » .

6

Это «слово «фігурує найрізноманітніших текстах, в різних авторів — від містиків до матеріалістів, але належного обгрунтування майже ніде не знаходить. Гадаю, що причиною у тому, що увагу писали зосереджено головним чином, у тому, що знак позначає, тобто. на онтологічного характеристиці знака, це природно, але з утішливо, оскільки поняття «знак «вимагає своєї точної двосторонньої дефініції. Про «знаку «говорили в лінгвістиці що й багато, але ясності від надання цього був. Я полемізувати з тими, взагалі не визнає цього терміна і вживає цього поняття. Наведу деякі висловлювання, що їх готовий і готовий підтримати, і … подолати.

Термином «знак «охоче користувався Ф. Ф. Фортунатов, який писав: «Мова представляє … сукупність знаків головним чином заради думки й у висловів думки у мові, крім цього у мові є і знаки висловлення почуттів «[11]. Далі до призначенню мовних знаків висловлювати думки і відчування приєднується ще функція висловлювання відносин: » … звуки слів є знаками для думки, саме знаками таким, що дається для мислення (т. е. знаками предметів думки), і те, що вноситься мисленням (т. е. знаками тих відносин, що відкриваються в мисленні між частинами чи думки чи торгівлі між цілими думками) «[12]. Цікава думку Фортунатова про взаємодії різного типу знаків у мові, що перегукується з його вченням про формі: йдеться про такі «предметах звуковий боку мови, які зізнаються (у поданнях знаків мови) як які змінюють значення тих знаків, з якими з'єднуються, і оскільки що утворюють дані знаки з деяких інших знаків, є, отже, самі знаної родини передусім знаками у мові, саме знаками з так званими формальними значеннями: неформальні значення знаків мови у тому ставлення до формальним значенням мови називають значеннями матеріальними … чи також реальними «[13].

К жалю, цей цікавий аналіз, зовсім близько подводящий до структурно-системному розумінню мови, завуальований типовими на час Ф. Ф. Фортунатова психологічними характеристиками про «здібності уявлень звуковий боку слів поєднуватися між собою у процесі мислення як заступників, представники інших вистав об думки «[14], що й «знаки «і «мислення «загалом переходить до область психології, а «знаки «отримують якість «уявлень » .

В.К. Поржезинский, слідуючи на кілька спрощеному вигляді думкам свого вчителя Ф. Ф. Фортунатова, додає ще один важливий ознака знака — «доступність зовнішньому сприйняттю «[15], що багатьма теоретиками знака до уваги береться. І.А. Бодуэн де Куртене свідомо звужував поняття «знака «і тому не вводив їх у визначення: «Знак це саме, що мітка, відмітний, довільно завданий чи навіть лише довільно відзначений ознака «[16]. Згадуване тут у Бодуэна явище, звісно, належить до області семіотики, але, як побачимо далі, року можна застосувати до характеристиці мовного знака.

Самое істотне для теорії знака перебуває у другій частині «Logische Untersuchungen «Еге. Гуссерля, у розділі «Ausdruck und Bedeutung «[17]. Головні становища Еге. Гуссерля полягають у наступному:

1. Будь-яке вираз (Ausdruck) є знак (Zeichen).

2. Треба розрізняти справжні знаки (Zeichen) і «мітки «(Anzeichen).

3. Справжні знаки мають значення (тут береться то тлумачення знака, яке протиставляється «прикметах », «міткам «типу вузлика на хустці, «ніж забути »).

4. У мовних знаках різняться різні інтенції, корелятивні спрямованості цих інтенцій, їх «предметності «.

5. Звідси виникає теорія те, що в знаку належить до «вираженню «говорить (Kundgabe), до номинативности (gegenstandlische Bezeihung) та власне до значенням (Bedeutung). Ці дистинкции Гуссерля потрібні і лексикологам і фонетистам, а про грамматистах.

6. Дуже важливим є розрізнення Гуссерля: а) одне значення — різні предмети, б) один предмет — різних значень.

К першому ставляться universalia — «кінь », «людина »; до другого — синонімічність, яку визначав ще У. Гумбольдт [18] досить вдало.

7. Найважливіше по Еге. Гуссерлю те, що знак спрямовано щось І що між мовним символом порятунку і «міткою «крейдою дверях тих, які мали вбити розбійники в «1000 та однієї ночі «, є принципову відмінність, яке Гуссерль обгрунтовує термінами Bedeutungsintendierend і Bedeutungserfullend.

Онтологически ця різниця безсумнівно присутній. І цим мову будь-коли то, можливо ідентифікований з кодом. Подальший розвиток думок, висловлених Гуссерлем про знаку, ми бачимо у До. Бюлера у його «Sprachtheorie «(Jenа, 1934), де ідея цілеспрямованості дозволяє автору зрозуміти різні функції языка: Ausdruckfunktion, Appelfunktion і Darstellungsfunktion і елементи мови, службовці для, Ausdruck Арреl і Darstellung, зокрема — поняття симптому і сигналу як різноспрямованих фактів, які матеріально може бути тожественны. Найважливіше у До. Бюлера те, що симптоми, й сигнали і ще «щось «у мові передусім матеріал для Darstellungsfunktion, де мову і може виконати свій головний функцію — комунікативну.

Парадоксальным може прозвучати твердження, що Ф. де Соссюр, висунувши семіотику та включивши в неї теорію знака, саме теорію знака стосовно мови дав неправильно [19]. Ось лише деякі його дефініції:

1. «Мовний знак пов’язує не річ й ім'я, але поняття і акустичний образ. Цей останній не є матеріальний звук, річ суто фізична, але психічний відбиток звуку, уявлення, одержуване нами про неї у вигляді наших органів почуттів: він — почуттєвий образ, і якщо може бути називати його «матеріальним », лише у сенсі і з протиставлення другому моменту асоціації - поняттю, загалом більш абстрактному «[20].

2. «Саме оскільки слова мови для нас акустичними образами, годі було казати про «фонемах », їхніх складових «[21].

3. «Мовний знак є в такий спосіб двостороння психічна сутність «[22].

4. «Мовний знак довільний «[23].

Из цих визначень природа лінгвістичного знака не проясняється. «Почуттєвий образ «знімається неможливістю говорити. про фонемах, які його складають; обов’язкова матеріальність знака розчиняється в «двосторонньої психічної сутності «[24].

Интересные думку про природі мовного знака були висловлені А. Соммерфельтом, С.І. Карцевским та інші, але не можу детально укладати розгляд цих робіт.

В 30−40-х роках XX в. у різних журналах Європи знову розгорілася дискусія про довільності і мимовільності мовного знака у зв’язку з визначеннями, даними на роботах Ф. де Соссюра. Дискусія почалася статтею Еге. Бенвениста «Природа лінгвістичного знака «[25], де автор вказував, що безпосереднє відношення мовного знака і званої речі «довільно », але в середині мови зв’язок що означає і обозначаемого не довільна, а «необхідна » ,. так як і з'єднання є тісний симбіоз, де поняття є як б «душею «акустичного образу.

Э. Бенвениста в подальшому підтримали Еге. Лерх у статті «Про сутність мовного знака «[26], де автор розглядає звуконаслідування і ономатопеи і вкотре повертається (за Соссюром) до розбіжності знака і символу, й О. Гардінер в статті «Аналіз мовного знака у Ф. де Соссюра «[27], де висловлена думку, интерпретирующая цю дискусію в античних термінах physei і thesei; автор також вказував, що Ф. де Соссюр і Еге. Бенвенист розуміють термін «довільний «по-різному.

В захист соссюровского тези довільності знака виступили Ш. Балли [28], П. Наэр [29] і особливо М. Эйе [30].

Нам здається, що мав рацію А. Гардінер, сопоставивший цю дискусію з античним суперечкою про physei і thesei, що підміняє проблему знака проблемою співвідношення мови та дійсності.

Таким чином, ні тези Ф. де Соссюра про знаку, ні подальша полеміка навколо його тез не призводять до уточненню поняття знака. Вважаємо, що думки Ф. Ф. Фортунатова, Еге. Гуссерля і Ко. Бюлера вірніше фіксують об'єкт і 26 дають більш конструктивні становища.

Понятие знака обов’язково розуміння мови загалом і синхронії зокрема, і дане поняття жадає від лінгвіста точної дефініції. Ці дефініції можна, з місця зору лінгвістики, зводити до п’яти пунктах:

1. Знак повинен доступним почуттєвого сприйняттю, як і кожна річ.

2. Знак не має значення, але спрямовано значення в інтенції, ніж не має, наприклад, стиль.

3. Зміст знака не збігаються з його матеріальної характеристикою.

4. Зміст знака визначається її различительными ознаками, аналітично які виділяються і отделяемыми від неразличительных (диференціальними від недифференциальных).

5. Знак та її зміст визначаються місцем і роллю даного знака цієї системи знаків аналогічного порядку.

7

Для з’ясування співвідношень синхронії і діахронії й у розуміння самої синхронії необхідно також уточнити значення термінів «система «і «структура «(єдиної думки тут немає). Ці дві терміна часто синонимируют, і деякі мовознавці навіть пропонують іноді «обійтися одним »; гадаю, що це неправильно. Я в усних виступах й у пресі пропонував зберегти ці дві терміна і розмежувати їх значення. Мені система — це зв’язок і взаємозв'язок за горизонталлю, а структура — це зв’язок і взаємопов'язаність за вертикаллю.

Система — єдність (виходячи з взаимотожеств і взаиморазличий) однорідних елементів, що об'єднує фонетичні, морфологічні, лексичні і синтаксичні системи не більше кожного ярусу мовної структури. Структура — це вертикальна вісь, котра зв’язує в єдність різні яруси цілого. Окремі деталі у висвітленні даної цієї проблеми наводяться нижче.

Многие «структуралисты «і навіть «неструктуралисты «вживають термін «структура «за аналогією з природними науками. Аналогія (річ, власне кажучи, хоч і корисна, але небезпечна) йде тут від органічної хімії, геології, трохи від фізики та навіть металургії [31]. Структури кристалів та інших тих матеріальних цінностей нічого спільного немає про те, що можна має називати «структура мови » .

В мові є периферія і внутрішнє ядро. Принцип структури дозволяє вертикальної віссю «просвердлити «системні яруси і створити нове єдність: мову en bloc! У зв’язку з сказаним вище представляється неправильним також отожествление структуры-системы мови (та її «ярусів ») з «механічним упорядкуванням » .

В книзі О. С. Чикобавы «Введення у мовознавство «саме є така пояснення системи через «механічну упорядкованість «[32]. Гадаю, що це так. «У жодному разі не можна підміняти поняття системи поняттям зовнішньої механічної упорядкованості …; при зовнішньої упорядкованості якість кожного елемента залежить від цілого (поставимо ми стільці чотири чи з вісім в ряд чи матиме їхня 32 чи 64 — від прийняття цього кожен із стільців залишиться настільки ж, коли б він був один) «[33].

Сложнее питання стосовно погляду на «систему «у мові в американських учених, наступних принципам прагматизма-бихейвиоризма. Зупинимося на визначенні Л. Блумфилдом граматики: «значиме пристрій форм у мові «. Чи можна поняття «система «підмінити поняттям «пристрій », що випливають із бихейвиористских установок Блумфилда?

Новые роботи американських учених начебто дають підстави виправдання бихейвиористского підходи до мови. Та чи можна «живу «спектрограмму і навіть осциллограмму відразу зробити «лінгвістичної характеристикою »? Навряд чи. Інтерпретація спектрограми і осциллограммы потребує великого лікарського лінгвістичного аналізу та суто лінгвістичної інтерпретації. Інакше дослідник потрапляє з бажаного Sein в примітивний Schein і виявиться при владі емпіричну «стрічки промови », що можна різати ножицями, попри структурні шви і характеристики, які здатні перетворити Schein в Sein [34].

Примером такого підходу може бути також стаття О. Н. Гвоздьова щодо випадку до Ірині і Кірі [35].

На підставі аналізу, наведеного у статті «Фонологические нотатки «[36], я можна стверджувати, що українці фонеми, а й позиції співвіднесені зі смыслоразличением [37], а фонеми у мові існують як елемент рухомого у часі низки, як ланка лінійності, але, як локалізований компонент морфем і слів.

Поэтому для ухвали і фонем, і позицій, і систем варіативності фонем у зв’язку з різними позиціями треба розуміти досліджуваний мову [38], а чи не покладатися на статистичний критерій «народження «(occurence) і «розподілу «(distribution), ніж готові задовольнитися деякі представники американської дискриптивной лінгвістики. Під хоч би яким обличчям ні виявлялася «механічна упорядкованість «чи «пристрій форм «- це лише механічна реєстрація зв’язків структурно невиважених явищ.

8

Структура і структурність — загальне властивість мов як особливого явища дійсності, варьирующееся лише залежність від конкретного типу цієї структури (наприклад, німецький і китайський мови, арабську й тюркські тощо. п.), але системність специфічна як кожної групи родинних мов, але й кожного індивідуального мови окремо (наприклад, болгарський і російський, англійську і німецьку — щоразу не більше близкородственной групи). На цьому становища слід, такі «загальні «до різних мов явища, як «родовий падіж «чи «фонема t «у двох мовами, які будуть їх генеалогічні відносини, будь-коли є тожествами (наприклад, у російському і німецькою), оскільки кожне таке явище має власний парадигматический ряд в своєї системи та лише за нього отримує характеристику одиниці. Так, для характеристики російського родового відмінку треба розуміти його зв’язки й з винительным, а межах самого родового — можливості генитива і партитива, що ні входить у характеристику німецького, морфологічно найбільш стійкого падежу — чистого генитива [39].

Фонема /t/ в російському коррелятивно протистоїть, з одного боку, фонемі /d/ (диференціалу глухости — звонкости), тоді як ж кореляція німецькій розігрується на опозиції fortis — lenis, з другого боку, фонемі /t «/ (по диференціалу твердости-мягкости), чого німецька фонологічна система взагалі не знає. Інші кореляції, в тому числі некоррелятивные опозиції в сучасного російського і німецького /t/ можуть бути збігатися: /t/ - /ts/, /t/ - /p.s/, /t/ - /p/ і /t/ - /k/; порівн. ще некоррелятивные опозиції /t/ - /n/, /t/ - /x/ тощо.

Не лише фонетична і граматична система кожної мови індивідуальна. Аналогічні властивості, хоч трохи на другий мері і рівня, виявляє і лексика. Це стосується навіть інтернаціональної лексики, тому, що лексика існує «як така », а структурі мови, т. е. вона підпорядкована фонетичним і граматичним нормам даної синхронії, незалежно від свого походження; індивідуальність лексичних систем різних мов обумовлена і різними шляхами розвитку переносних значень у кожному окремому мові.

Системная характеристика слів через синонимию і омонимию, розподіл значеннєвий «навантаження «слів, що вони ясно показав Ф. де Соссюр з прикладу російського баран — баранина і французького mouton [40], — усе це докази те, що мови як структурні сукупності систем і індивідуальні, і идиоматичны.

9

Проблема синхронических тожеств вірно намічено Ф. де Соссюром у плані системи та в аспекті значимості (valeur). Проте структурної інтерпретації синхронических тожеств ми у Соссюра не знаходимо, саме структурна інтерпретація синхронических даних, выявляющая язик як ціле, ієрархічно розчленоване, і є найважливішим ланкою у самому синхронічному аспекті.

Здесь ми можемо зустрітися ще з двома поняттями: «ярус «і «рівень ». Зараз є тенденція їх синонимировать, але це навряд чи доцільно. Яруси визначаються через свої основні одиниці - це яруси синтаксичний, лексичний, морфологічний, фонетичний. Встановлення ярусів — першим актом ієрархічного розчленовування цілісної структури мови, що навіть обгрунтовується єдність різнорідних елементів структури, оскільки вища одиниця нижчого ярусу стає нижчою одиницею вищого ярусу; у своїй структурне якість цих одиниць щоразу змінюється у зв’язки й з приналежністю їх до системи одного чи іншого структурного ярусу; і те, що було тожеством не більше нижчого ярусу, стає сторінками тожества наступного, вищому ярусі.

Второй акт ієрархічного розчленовування — це розчленовування ярусів за рівнями. І тут зберігаються єдність і тожество одиниці, але є відмінність варіативних можливостей. Так було в фонологическом ярусі можливо розрізняти фонемного рівень (склад фонем та його угруповання) і фонетичний рівень (систему варіювання фонем у зв’язку з відмінностями позицій). Це зовсім на означає, що фонологія і фонетика — дві різні науки, як і стверджували До. Бюлер, Н.C. Трубецькой, С.K. Шаумян та інших фонологи. Навпаки, такий висновок ми вважаємо не принципово компромісом нового і старого [41].

Поясним сказане прикладом. Окремі вариативы (т. е. варіації і варіанти позиційного рівня фонологічної ярусу, як, наприклад, у системі російського вокализма варіації і варіанти типу: a, а, ae, …) є цьому рівні тожествами, але фонемном рівні, вони утворюють тожество фонеми /a/. Для наступного ярусу — морфологічного (враховуючи й морфонологиче-ский рівень) — потрібно саме це тожество, оскільки визначення морфеми потрібен її фонемного склад, узятий не враховуючи позицій.

На рівні морфологічного ярусу флексія родового відмінку дружини, зорі, кістки — тожество: флексіяі (у будь-якій фонетичної варіативності), а флексія теж родового відмінку столу, коня, толю, краю — інше тожество: флексіяа (знов-таки з кожного фонетичної варіативністю), але між собою ці дві флексії цьому рівні не утворюють тожества (як і, як тожества флексіїа толю — рід. пад. і Толя — їм. пад.).

Следует обумовити, що у морфологічному рівні такі вариативы, як аффиксальные сверч-ок — сверч-к-а, волнен-и-j-э — вол-нен-j-а чи кореневі сон — сн-а, пек-у — печ-от тощо. п., не тожества, оскільки склад фонем цих примірників морфем не тожествен, і сукупність всіх варіантів даної морфеми тільки наступному рівні морфологічного ярусу то, можливо приведено до тожеству [42]. На більш рівні морфологічного ярусу такі флексії, якй -а (рід. над.), може стати тожеством, що ні стосується флексіїа толю і флексіїа Толя, не приводяться до морфологическому тожеству, хоча фонематически — це саме тожество.

Таким чином, завдяки системності і парадигматичности мовних явищ може постати і зворотне ставлення, коли тожество нижчого ярусу чи рівня перестає бути тожеством у цьому ярусі чи рівні. Так, фонетичне тожество предударного гласного у вигляді взяла владимиро-поволжских і рязанських говірок при фонематическом аналізі парадигматически роз’яснюється як нетожество, так як у владимиро-поволжских говірках поруч із взяла є несла та нещасна річка (розрізнення після м’яких згодних (а), (про), (е) в предударном складі), а рязанських: взяла, нясла, ряка, цього различительного протиставлення немає. Цей приклад належить до рівням [43].

Наряду з цим у межах мови (чи діалекту) може бути випадки, нерозрізнені на нижчому чи в нижчому ярусі і помітні у цьому: таке, наприклад, произносительное збіг двухморфемной форми жоще (освіченою за моделлю простий — простіше, з чергуванням [ст] - [щ]) і трехморфемной форми жостче (освіченою за моделлю міцний — міцніше із чергуванням [прибл] - [год], що з попереднім [ст] дає фонетично [щ], чому обидві форми жоще і жостче произносительно збігаються в звучанні [жощи] [44].

10

Вопрос про тожествах в діахронії як не розроблений у Ф. де Соссюра, але з суті не намічено. Це питання складніше, ніж тожество і нетожество стосовно до синхронії, однак у його вирішенні, у визначенні особливої специфіки диахронических тожеств і нетожеств, то, можливо, й полягає єдине виправдання діахронії у вигляді, як мислилась де Соссюрові, з співвідношень осі послідовності (див. вище).

Действительно, коли ми, слідуючи думкою по століть, элиминируем для аналізованого об'єкта горизонтальну вісь і всі увагу звернімо на вертикальну вісь (було еліміновано своєю чергою в синхронії), ми зустрінемо низку особливих явищ, котрим притаманна історична реальність, і які можна обробити в вигляді схем, де зустрінуться різні випадки. Я обмежуся прикладами фонетичного ярусу, враховуючи, проте, морфеми й:

1) повне діахронічне тожество, наприклад давньоруський РИБА і сучасне російське риба;

2) діахронічне нетожество чи неповне тожество, яке пізніше можна роз’яснити як тожество і … як нетожество: ГЫБЕЛЬ — загибель, ДУБЪ — дуб, де немає фактичного збіги древніх ГЫ, У, і сучасних гі, у, але перші для епохи, А «стоять дома «других епохи Б.

Пока ми ще дивимося для цієї явища з погляду соссюровской діахронії, слід поставити крапку. Цей аспект, справді, абсолютно протилежний і протиставлено синхроническому, і про яку єдність синхронії і діахронії в такому аспекті і бути неспроможна. Будь-яке штучне і насильницьке їхня сполука була б елементарної логічного помилкою, а теоретичне проголошення єдності синхронії і діахронії залишилося б порожній декларацією, не подтверждаемой дійсністю.

Возможен усе ж діахронічний аспект у науці про мову? Можливий. Це припустимо теоретично, хоча б з міркувань Ф. де Соссюра, й підтверджено давньої практикою лінгвістичних досліджень в XIX ст.

Однако відразу ж потрапляє як і раніше, що теза Ф. де Соссюра у тому, що синхронічна і діахронічна лінгвістика — дві різні науки, в жодній мері невиправданий, якщо стояти того точки зору, що галузеву науку у її автономності і специфічності визначається не методом, а онтологическими властивостями предмета.

Если ж виходити при розмежування наук з визнання примату методу, доведеться, очевидно, визнати, що українці синхронічна і діахронічна лінгвістика, а й порівняльно-історичне і описове мовознавство — різні науки.

11

Но головним нас потребу не у тому помилковому виведення Ф. де Соссюра, суть у тому, чи достатньо обмежитися раздельностью синхронического і діахронічного аспекти для побудови історії мови або недостатньо. Гадаю, що синхронія і диахрония в їх антагоністичному відношенні не вичерпують проблематики цього питання. Тут слід щось третє, чого де Соссюр бачив і хотів би бачити [45]. Це зовсім на означає, що треба «домішувати «діахронію до синхронії: синхронія вичерпується собою і злочини нічого непотрібні. А історія мови аж ніяк не вичерпується диахронией.

Проиллюстрируем пошуки цього «третього «прикладом з фонетики російського мови. Якщо ми встановимо вертикальну вісь від фактів «а «епохи До фактів «а1 «епохи Б, то тут можна знайти різні рішення «а1 » :

1) як «а1 «може бути «а »: РИБА — риба;

2) «а «може справді «перетворитися «в «а1 »: ГЫБЕЛЬ — загибель;

3) «а «може «перетворитися «в нуль: КЪНИГА — книга,.

4) нуль може «перетворитися «в «а »: СРЕТАТИ — зустріти.

Но усе це ще дуже далека від історії мови та навіть від історичної фонетики. Гадаю, що з здобуття права підійти до своєї історії мови (навіть хоча на ділянці одного ярусу мовної структури, скажімо, фонетичного), необхідно кожен тип діахронічного тожества двічі перевірити за горизонталлю: за доби Проте й за доби Б. Тоді диахронические тожества перетворяться на историко-синхронические, й інші два моменту дуже можуть розійтися.

Так, співвідношення РИБА — риба, повне діахронічне тожество при системно-фонематической інтерпретації, дасть не тожество, оскільки [и] епохи І було самостійної одиницею, а [и] епохи Б — варіацією (і) (у зв’язку з зміною відносин твердих і м’яких згодних у системі російської фонетики) [46].

Таким ж чином зворотний інтерпретацію отримує ставлення ГЫБЕЛЬ — загибель, т. е. можна встановити фонематическое тожество цих произносительно різних фактів епохи Проте й епохи Б: в сучасному російській мові немає фонематичної противопоставленности ні на звуків [р] і [р «, ні на звуків [и] і [і], і тоді як епоху, А може бути лише поєднання [гы] і може бути поєднання [р «і], то епоху Б, саме навпаки, можливо поєднання [р «і] неможливо поєднання [гы].

На цих прикладах бачимо, що нерухоме як діахронічне тожество РИБА — риба «закрутилося «при синхронної перевірці, і, навпаки, явно «двигавшееся «ГЫБЕЛЬ — загибель при синхронному аналізі «зупиняється «і він здобуває якість більшого історичного тожества, ніж було зрозуміло з діахронії.

Для таких фактів, як діахронічне нетожество юса великого і в чи ять і е, синхронічний аналіз дасть нові поняття конвергенції, т. е. збіги двох одиниць епохи На однієї одиниці епохи Б, поруч із можливістю і дивергенції, т. е. з розщепленням однієї одиниці епохи На дві одиниці епохи Б — наприклад, для [u] англійської й його «розщеплення «на [u] і [a]: put і but «по великому пересуванню гласних » .

Понятия конвергенції і дивергенції при чистому диахроническом зіставленні тожеств точок вертикальної осі, «де ніколи не можна побачити більше однієї речі тепер «[47], неможливо знайти встановлено, оскільки тут треба бачити «більше однієї речі тепер » .

И не диахронией, а послідовними синхроническими «обріями «диахронических фіксацій ми можемо визначити, що відбулося історії мови, коли субституируется лише наповнення елементів моделі (німецький Lautverschibung), коли усунення самої моделі great vowel shift в англійському чи перебудова фонематичної моделі російського консонантизма і вокализма після «падіння глухих «тощо. п.). Це стосується всіх структурних ярусів мови: і фонологічної, і грамматического, і навіть лексичного. При подобней точки зору немає єдності синхронії і діахронії, а обидві вони по-різному служать для побудови історії мови.

Таким чином, вирішальний в описової лінгвістиці синхронічний аспект, запроваджуваний відразу й безпосередньо, є вирішальним й у історичної лінгвістиці, де зараз його вводиться не відразу, а ще через посередництво попередньої діахронії, що сама не може бути ні вирішальної, ні повноцінно котра протиставила синхронії.

Думаю, що це і можливо подолати горезвісну, суто диахроническую Sprachgeschichte младограмматиков, яка справжня історією мови і яких не можна декларативно і механічно поєднувати з системністю і структурностью, що, на жаль, досі часто має місце у різних типів лінгвістичних творах [48].

12

Отмеченная вище загальна синхронічна цілеспрямованість лінгвістики, яке випливає що з основний функції мови — бути знаряддям спілкування в тих, хто збирається досліджувати мову, його змінювати чи переробляти, а хоче, може і має ним користуватись, щоб бути членом цього товариства, — що з системно-структурных властивостей самої мови у його даності та її онтологічного сутності, в описової лінгвістиці може мати різне направлення у залежність від безпосереднього об'єкта цілеспрямованості.

Так, навчання рідної мови у шкільництві («оволодіння нормами синхронії своєї мови »), де навчається і майбутні лінгвісти, не лингвотехники, не лингвотерапевты, а просто розмовляючі люди — «языконосцы «(у яких істотно відмінність викладання рідної мови у шкільництві від викладання фізики, хімії, біології, не кажучи вже техніку, де очевидна інша телеологія), чи саме, що «іноземної мови », з дуже великій ролі грає порівняльний метод, який базується на двуплановости двох синхроний: «своє «- «чуже ». Як та організаційні принципи складання синхронного описи мови в двуязычном словнику («Нарис граматики такого-то мови «- жанр дуже потрібний і плідно прогресуючий у виданнях, чого, як правило, не був у виданнях дореволюційних) чи саме, що принципи складання практичного підручника даного мови, враховуючи знов-таки, є цей підручник підручником рідної мови чи підручником чужої мови.

По-разному використовується синхронія:

1) для алфавітного будівництва й для раціоналізації орфографії (основу — фонетика і морфологія);

2) на вирішення питань практичної транскрипції в картографії, бібліографії, практиці перекладацькій праці та т. п. (основу — лексикологія і фонетика);

3) для препарування мови стосовно завдань машинного перекладу — з диференціацією письмової та усної форми перекладу (основу завжди лексика, але лише крізь граматику з величезним переважанням то морфології, то синтаксису, в залежність від ладу мови, та чи графічної подачі тексту, або фонетичного членування промови);

4) лінгвістичне осмислення штучних мов як теоретично пов’язано з чистою синхронією, а й практично неможливо розширитися межі синхронії, тому що ці мови позбавлені «природного «розвитку. Це — языки-нормы, можуть збагачуватися лексично, регулюватися і реформуватися граматично і фонетично, але з можуть розвиватися. Якщо й буває нібито «їх діалектне «роздрібнення штучного мови, як і, наприклад, сталося з «есперанто «(«багатообіцяючий ») в 1907;1908 рр., коли один його пропагандистів — де Бофрон — став відступником і прокламував спочатку мову «аджуванто «(«допоміжний »), пізніше «ідо «(«нащадок »), це одна видимість. Тут немає елементів, що з історією мови: звукових законів, конвергенції і дивергенції, зміни позицій, закономірних суперечливих поєднань і в граматиці синтетичних і аналітичних засобів і їх «природного подолання «тощо. п., і навіть явищ аналогії, переносів значень і зрушень лексичних пластів.

Я згадав далеко ще не все стикання синхронії з реальними потребами дійсності, як, наприклад, звукопроводимость трактів (телефонія, радіо, звукове спілкування в умовах повітряних чи підводних «шумів «тощо. буд.). Усе це може уявити сюжет особливої статті. Зрозуміло тут лише одне: переважають у всіх зазначених приватних целенаправленностях, попри всі її «поворотах «можлива лише лише одне аспект — чиста синхронія.

13

Приведенные затвердження як про спільну цілеспрямованості лінгвістики, і про приватних «поворотах «цієї цілеспрямованості (що саме не потребує поблажливих вибаченнях, що нібито «хіба ж справжня наука? », «хіба у тому зробили свій великий внесок у наше науку Бопп, Грімм, Гумбольдт??? », «хіба у цьому прогрес? «тощо. п.) зовсім на виключають інших целенаправленностей, які - зокрема і сравнительно-исторический метод — все-таки завжди будуть вторинними стосовно мови як прямому предмета науки. Такі непотрібні «промовляючої масі «явища, як «пересування згодних », «зрушення гласних », «доля юса чи ятя », «виникнення слов’янських чи романських аффрикат », «зміна тимчасового розмаїття оглядовими парадигмами », «скорочення іменний парадигми «або з ужитку давального самостійного і, навпаки, розвиток відносного підпорядкування, — можуть бути повинні посісти дослідника мови. Але вирішальним для правильного історичного розуміння буде, як це вказувалося вище, синхронічний аспект диахронически знайдених явищ.

14

Можно чи лінгвістам виходячи з всього сказаного або «зняти «певний час загалом і стати на шлях «ахронизма », або завжди підкреслювати влада часу й перестати розрізняти співіснуюче у системі й таке одне змінюють іншого, т. е. стати на думку «анахронізму «тому, як термін вживав А.І. Смирницкий? [49] Ні. Свідомий відхід у відомих аспектах лінгвістичного дослідження від «хроноса «значить узагалі виняток «хроноса ». Ось тому й неправі ті, хто проповідує, з одного боку, «панхронию », з другого — «ахронию » .

Панхронисты готові зняти «хронос «в ім'я нібито загальних, все-временных і всеместных законів, управляючих «життям мови », т. е. сутнісно ігнорувати час і будь-яка місце як умови існування мов… Це стосується і до М. Граммону з його «законом сильнішого звуку », і до Дж. Бонфанте з його твердженням, що перехід x в із краще, ніж перехід із в x (що спростовується хоча би історичній фонетикою слов’янських мов), а цілому це повернення до Ф. Боппу й О. Шлейхеру. «Ахронисты «готові взагалі вилучити язик із будь-якого часу й вбачати у реформі ньому лише «код », визначається встречаемостью і розподілом.

На усе це може лише один відповідь: як «диахрония », а й «синхронія «- все-таки завжди «хрония » .

Любая «синхронія «исторична, історично реальна і идиоматична даному індивідуальному мови для даного місця й часу; лише за лінгвістичному аналізі час в ній наводиться із нульовим показником.

То, що викладено у Соссюра як «диахрония », вимагає подальших роз’яснень і передусім, хоч і парадоксально, свого синхронического осмислення, так як історія мови може бути викладено як сюїта диспаратных фактів («історія, а », «історія родового відмінку », «історія слова М «тощо. п.), оскільки у будь-який «хронии «мову завше залишається системою та структурою і «факти «мови мають справжньої історичної можливим лише як члени системи та структури. І таке розуміння потрібно лише лингвистам-теоретикам у тому суперечках, а й щоденної практиці мови, без чого ми, лінгвісти, не зможемо бути будівельниками справжнього життя: «життя усім і всім » .

Список литературы

1. Йдеться В. В. Маяковського присутній на відкритті РЕФа, 8.Х.1929 р. За звітом «Літературної газети », опублікованому П.І. Лавутом у статті «Маяковський їде по Союзу «(Прапор. 1940. № 6−7. З. 300).

2. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. М., 1933. З. 95; див. також: Реформатський А. А. Введення ЄІАС у мовознавство. М., 1960. З. 31−32.

3. Шахматов А. А. Нарис сучасного російської мови. 4-те вид. М., 1941. З. 59.

4. Бодуэн де Куртене І.А. Введення у мовознавство. 4-те вид. (литографир.). СПб. 1914. З. 41.

5. Бонфанте Дж. Позиція неолингвистики. — У кн.: Звегинцев В. А. [сост.]. Хрестоматія з історії мовознавства XIX-початку XX століття. М., 1956. З. 303.

6. Пизани У. Етимологія. Історія — проблеми — метод. М., 1956. З. 43.

7. Jakobson R., Halle M. Fundamentals of language. The Hague, 1956. Тут зроблено спробу перенести спектрографическую реєстрацію зовнішніх показників промови для визначення фонологічної системи языка.

8. Дане зауваження про младограмматиках стосується виборів у основному робіт загальнотеоретичного характеру і належить до тих роботам, присвяченій конкретним питанням описи діалектів чи встановлення відповідностей між родинними мовами в порівняльно-історичному плане.

9. Я маю в виду передусім лекцію Ф. Ф. Фортунатова «Про викладання граматики російської у неповній середній школі «. Див.: Фортунатов Ф. Ф. Избр. тр. М., 1957. Т. 2.

10. Соссюр Ф. де. Указ. тв. З. 88.

11. Фортунатов Ф. Ф. Порівняльне мовознавство. — Избр. тр. М., 1956. Т. 1. З. 111.

12. Саме там. З. 117.

13. Саме там. З. 124.

14. Саме там. З. 117.

15. Пoржезичский В. К. Введення у мовознавство. 4-те вид. М., 1915. З. 7.

16. Бодуэн де Куртене І.А. Указ. тв. З. 17.

17. Роботи Еге. Гуссерля тут задіяні лише з погляду аналізу знака: феноменологическую і гносеологічну проблематику Еге. Гуссерля автор не розглядає.

18. Див.: Гумбольдт У. Про відмінності будівлі людських мов і культур його вплив духовне розвиток людського роду. У кн.: Звегинцев В. А. Хрестоматія… З. 85.

19. Ф. де Соссюр неможливо користувався аналізами Еге. Гуссерля; вважають, що і ні з ними знаком.

20. Соссюр Ф. де. Указ. тв. З. 77−78.

21. Саме там. З. 78.

22. Там же.

23. Саме там. З. 79.

24. Критику цього «панпсихизма «див. в кн.: Смирницкий А.І. Об'єктивність існування мови. М.: Вид. МДУ, 1954.

25. Benveniste E. Nature du signe linguistique // Acta linguistica. Copenhague, 1939. Vol. 1. Fasc. 1.

26. Lehr E. Vom Wesen des sprachlichten Zeichens // Acta linguistica. Copenhague, 1939. Vol. 1. Fasc. 1.

27. Gardiner A. De Saussure «p.s Analysis of sign // Acta linguistica. Copenhague, 1940. Vol. IV. Fasc. 3.

28. Див.: Ваllу Ch. Sur la motivation de signes linguistique // Bulletin de la Societe de linguistique de Paris, 1940;1941. Vol. 41. № 121.

29. Див.: Naert P. Arbitraire et necessaire en linguistique // Studia linguistica. Lund. Copenhague, 1947. № 1.

30. Ege N. Le signe linguistique est arbitraire // Travaux de cercle linguistique de Copenhague, 1949. Vol. V.

31. Див., наприклад: Брёндаль У. Структуральная лінгвістика // 3вегинцев В.А. Хрестоматія… З. 415.

32. Див.: Чикобава О. С. Введення у мовознавство. М., 1952. Ч. I. З. 55.

33. Реформатський А. А. Введення ЄІАС у мовознавство. З. 26.

34. Саме такому випадку викликає сумніви багато положень на роботах: Jakobson R., Fant C.G.M., Halle M. Preliminaries to speech analysis. Massachusetts, 1952; Jakobson R., Halle M. Op. cit.

35. Див.: Гвоздьов О. Н. Про фонології змішаних фонем // Изв. ОЛЯ АН СРСР. 1953. Вип. I. З. 51−52.

36. ВЯ. 1957. № 2.

37. Див. цікаві думки М. С. Трубецького про «прикордонних сигнали як одній з функцій фонем «у роботі «Grundzugе der Phonologie «(ТСL.Р, 7. 1939).

38. Як це розуміти, підказує Б. Трнка, що абсолютно правильно вважає, що «фонемного аналіз будь-якої мови можна наприкінці кінців проводити без допомоги лексичного значення російських слів, знаючи, звісно, поділ промови на свої слова і морфеми «(див.: Trnka B. Urcovani fonemu 1954. № 7. З 21-го), т. е. зрозуміло, що з визначення фонем такому-то мові неважливо, називається чи дуб — дубом, а дурень — дурнем, а важливо, що первинні елементи фонеми, не мають значення, до на відміну складів мають інтенцію на значення, є «першоелементами «морфеми, одиниці, яка має значенням і прийнятої вже у синедріон «семасиологии », що ні властиво фонемі. А цього потрібно знати як суто фонетичні позиції, а й морфематические, т. е. де, у яких морфемах, яких місцях як і і чому «стоїть «дана фонема. Лексичне ж значення тут, справді, ні за чем.

39. Див.: Jakobson R. Beitrag zur allgemeinen Kasuslehre // TCLP, 6, 1936.

40. Див.: Соссюр Ф. де. Указ. тв. З. 115. У російському перекладі співвідношення французького mouton сопоставляются з російськими баран — баранина, тоді як і оригіналі є порівняння з англійськими mutton — beef, але ці не змінює розмову. Це — самі отношения.

41. Див. по через це статті: Аванесов Р. И. До питання фонемі // Изв. ОЛЯ АН СРСР. 1952. Вип. 5; Реформатський А. А. До проблеми фонеми і фонології // Там же.

42. Порівняємо в цьому сенсі неправильне трактування цього питання в деяких американських структуралістів. Так, 3.С. Харріс, Д. Трегер та інші послідовники Л. Блумфилда беззастережно ототожнюють флексіюеn в охеn і флексіюp.s в cows, а Ю. О. Найда отожествляет префікс ех- (ех-рresident) з флексией дієслів колишніх часівed (turned), з становища, що що мають те ж значення, б) будь-коли зустрічаються щодо одного й тому самому лінгвістичному оточенні й у) за діапазоном збігаються з котра протиставила їм альтернантой. Див. докладніше це у ст.: Реформатський А. А. Про співвідношення фонетики і граматики (морфології) // Питання грамматического ладу. М., 1955. З. 110−111.

43. За уточнення прикладів приношу подяку О. Н. Мораховской, виступала в дебатах з мого доповіді на дискуссии.

44. Див. докладніше в ст.: Реформатський А. А. Згодні, протиставлені за способом і місцеві освіти, та його варіювання в сучасному російському літературному мові // Докл. і сообщ. Ін-та мовознавства АН СРСР. 1955. Вип. 8. З. 18−19. Форма жоще є в М.С. Лєскова у своєму оповіданні «Штопальщик «(гол. 8) .

45. Див.: Соссюр Ф. де. Указ, тв. З. 95−103.

46. Див. докладніше: Аванесов Р. И. З російського вокализма. Звуки і і в // Вестн. МДУ. 1947. № 1.

47. Соссюр Ф. де. Указ. тв. З. 88.

48. У зв’язку з цим як на мене правильним висловлювання Р. О. Якобсона: «Отже, синхронические аналізи повинні прагнути бути компасом для мовних змін, і, навпаки, мовні зміни можна зрозуміти лише у світлі синхронических аналізів «(див.: Jakobson R., Halle M. Op. cit. Р. 51).

49. Смирницкий А.І. так звана конверсія і чергування звуків щодо англійської мові // Иностр. з. в шк. 1954. № 5. З. 25.

50. А. А. Реформатський. Принципи синхронного описи языка.