Ю. У. Манн. 
Біля джерел російського роману

Ю. У. Манн. Біля джерел російського романа

I.

В 1825 року П. А. Вяземський опублікував «Московському телеграфі „“ Лист до Парижа », у якому повідомляв найважливіші літературні новини: говорячи про швидкій появі дванадцятого томи «Історії держави Російського «Карамзіна, у тому, що Пушкін закінчив поему «Цыганы «і тепер як «новий Атлант «відчуває свої сили на ниві і пише трагедію «Бориса Годунова », критик укладав: «Сподіваюся, ви зрадієте моїм вістям, тепер хочу здивувати вас звісткою майже неслыханною » .

Какая ж літературна звістку могла видатися «майже неслыханною «і натомість навіть таких явищ, як нова поема чи перший драматичний твір Пушкина?

" На днях, — продовжує Вяземський, — прочитав я російський роман: «Два Івана, чи Пристрасть до позовів », твір Нарежного, який, на жаль, помер минулого літа ще зрілої добі мужності. Це четвертий роман з написаних автором. Не задовольняючи цілком естетичним вимогам мистецтва, Нарежный переміг не перший і поки один труднощі, яку, зізнаюся, почитав я перед ним непобедимою. Мені тоді здавалося, що діти наші звичаї, що наш народний побут, не має чи маємо замало оконечностей мальовничих, які міг би схопити спостерігач упорядкування російського роману ". Але Нарежный зумів розвіяти ці опасения.

" Незважаючи те що, — укладав рецензент, — Нарежный помер, майже слыхав доброго промови собі від журналістів… «[1] [1] «Московський телеграф », 1825, год. VI, No XXII, з. 181−183.

Отзыв Вяземського — самий проникливий тонку з що з’явилися до того часу — гідно підвищив Нарежного як однієї з перших, а то й першого російського романіста. Разом про те було підкреслено, що Нарежного не зрозуміли, не оцінили у цієї його функції. З того часу й й інша думка — про заслуги Нарежного у створенні російського роману й дуже сказати, недооціненість цих заслуг — стали лейтмотивом всіх критичних суджень про письменника. Щоб не приводити великої кількості прикладів, торкнусь лише одного епізоду посмертної літературної долі Нарежного.

Упомянутый епізод належить до 1829 року. У цілому цей рік вийшли чотири томика «Івана Выжигина «Ф. У. Булгарина — твори, що мав у широкого читача ще нечуваний успіх і миттєво атестованого самою авторкою та її літературними друзями як російський роман. Це мимоволі воскресило у пам’яті образ померлого чотири роки Нарежного. » …Бідний Іван Нарежный помер безвісності, — писав 15 квітня 1829 року поет І. І. Дмитрієв, — і його, що й за його життя, не сказав путнього промови його двох романах — «Бурсаке «і «Двох Иванах », щонайменше оригінальних і написаних з талантом, попри черствість мови і відсутність смаку «[1]. І. Дмитрієв ще лише обмежує пріоритет Булгарина на користь її менш щасливого попередника. Іншої ж сучасник, критик М. І. Надєждін, переконаний, що це величини просто незрівнянні. Коли Текля Кузминишна, персонаж його драматизированной рецензії на «Івана Выжигина «(«Вісник Європи », 1829, No 10, 11), спробувала замовити слово за новоявлене дітище Булгарина, Пахом Силич Правдивин, колишній коректор, втілення здорового смислу і естетичної проникливості, із яким почуттям вигукнув: «Ти ж хіба не читала романів небіжчика Нарежного?.. Отак справді народні російські романи! Правду сказати — вони зображують нашу добру Малоросію в занадто голою наготі, не вимитій анітрохи від брудних плям, які наведено її у грубістю й невіглаством; зате — яка вірність в картинах! яка точність в портретах! яка нуртуюча життя діях!.. «[2] [1] І. І. Дмитрієв. Тв. СПб., т. II, 1893, з. 299.

[2] М. І. Надєждін. Літературна критика. Естетика. М., «Художня література », 1972, з. 95. У тому ж 1829 року висока оцінка Нарежного як романіста було дано у французькому часописі критиком Ж. Шопеном: «Серед письменників, які віддалися зображенню національних моралі, Нарежный безперечно займає місце «(J. Chopin. Oeuvres de V.

Narejny — Revue Encyclopedique. 1829, t. 44, р. 114−115).

Спустя років У. Р. Бєлінський повторив цю думку, надавши йому лаконічну, майже афористичну форму: «Романістів було багато, а романів замало, й між романістами цілком забутий їх родоначальник — Нарежный «[3].

[3] У. Р. Бєлінський. І. Повне зібр. тв. М., Вид-во АН СРСР, т. V, 1954, з. 564.

Бывают письменники, чия посмертна доля прихотлива й примхлива, схильна до різним коливань із змінами. Репутація Нарежного виявилася навдивовижу сталої роботи та постійної. І літературної науці більше не довелося Держрезерв боротиметься з критикою — він перейняла деякі її провідні ідеї. Перейняла як думка про Нарежном як родоначальнику російських романістів, а й нарікання у тому, що й письменник ні по гідності визнаний і оцінено. Тільки це нарікання сьогодні вже не обмежувалося часом Нарежного, але послідовно доводилося доти хронологічного рубежу, у якому перебував той інший автор. Так, вже у напередодні нашого століття автор першою і поки самої повної монографії про Нарежном М. Бєлозерська, торкаючись заслуг «нашого першого за часом романіста », із жалем відзначала: «Нині чимало знайдеться освічених людей, які ледь знають про існування Нарежного, хоча пам’ятають імена багатьох сучасних йому дрібніших і навіть бездарних письменників «[1].

[1] М. Бєлозерська. Василь Трохимович Нарежный. Історико-літературний нарис. Вид. 2-ге, виправлене і доповнене. СПб., 1896, год. I, з. 2.

II Нарежный писав як романи, а й віршовані твори найрізноманітніших жанрів, від байки до поеми, драматичні сцени, і трагедії. У літературному спадщині письменника романи виділилися і піднялися нагору як творчо найцінніше і значне. Очевидно, і саме письменник прийшов до цього висновку, свідомо самоопределившись як романіст — чи, у разі, як прозаїк — в результаті свого недовгого, але досить бурхливого, виконаного мінливостей життєвого пути.

Как і багатьох російських інтелігентів на початку ХІХ століття, вирішальне вплив на Нарежного надали такі події, як Велика французька революція, та був Вітчизняна війна 1812 року. Нарежный він був далекий до революційної ідеології; проте породжене французької революцією вільнодумство, критичне ставлення до феодальним нормам і принципам, дух задерикуватого невизнання авторитетів — усе це перехопило майбутнього письменника. Віддав він данина моді й тому патріотичному підйому, який пережило російське суспільство під час боротьби з наполеонівським навалою. Подія ця одержало і пряме свій відбиток у творчості письменника (в повісті «Олександр «Нарежный описував вступ переможних російських військ у Париж). І, як в багатьох російських інтелігентів, вплив цих факторів зливалося воєдино. Що піднімалось національне самосвідомість, патріотичний дух, тим більше зростало критичне неприйняття державних та громадських інститутів феодальної России.

Василий Трохимович Нарежный народився 1780 року, у містечку Устивица Миргородського повіту Полтавської області. Батько його, особистий дворянин, у минулому військовий, корнет у відставці, володів невеликим маєтком, але кріпаків у відсутності. Сім'я видобувала хліб власним трудом.

Нарежный був земляком Гоголя, але народився двадцятьма дев’ятьма роками раніше. Три десятка років — термін для історії невеличкий, проте до України цей час у відомому сенсі виявилося перехідним. Усього не за п’ять років до народження Нарежного була ліквідована Запорізьку Січ; ще живі були онуки учасників походів Хмельницького, ще можна було бачити козаків і козачок у національному вбранні; словом, самобутність цього відчувалася ще чимало дуже й отчетливо.

Украина заронила в Нарежном любов до давнини, інтерес до народного побуті, і, як гарно сказав з перших його дослідників, «смак до гумористичному уявленню повсякденною дійсності «. Але знадобилися роки, щоб усе це знайшло відбиток у його творчестве.

В 1792 року Нарежный віддали в дворянську гімназію при Московському університеті, через років «зроблений студенти «цього університету. Навчався він спочатку спільною для, підготовчому курсі, іменованому курсом «словесних наук », і потім перейшов до філософський факультет.

Программа занять була широкою і включала у собі як гуманітарні дисципліни (логіку і метафізику, всесвітню пам’ятати історію та географію), а й дисципліни природні і математические.

На порозі студентське життя — в 1798 і 1799 роках — почав робити Нарежный перші літературні проби, друкуючи свої твору московських журналах «Приємне і корисне припровадження часу «і «Иппокрена, чи Утіхи любословия ». Це був оди, байки, драматичні сцени, поеми, історичний розповідь в прозі, виявивши найрізноманітніші впливу, зокрема російських поетів XVIII століття (особливо Державіна) і, зазвичай, далекі від стилістичній цілісності. Проте ознаки самобутності вже вгадувалися; на вірші Нарежного в 1880 року звернув увагу такий оригінальний і філологічно освічений літератор, як А. X. Востоков;

[1] через сімнадцять років Кюхельбекер згадав Нарежного поруч із Радищев, як письменників, чиї «зусилля «були спрямовані відновлення російського письма [2].

[1] «Збірник статей, читаних у Московському відділенні російської мови й словесності Імператорської Академії наук », т. V, вип. 2. СПб., 1873, з. X; див. також; Н.

Белозерская. Указ. тв., год. I, з. 5.

[2] У. До. Кюхельбекер. Подорож. Щоденник. Статті. Л., «Наука », 1979, з. 434.

Однако у 17-их літературних заняттях чи, по крайнього заходу, в печатанье Нарежным своїх творів раптово настав перерву. У 1801 року за невідомим нам причин, відійшовши від університету, Нарежный поїхав Кавказ, в Тифліс, і визначився на службу у щойно засноване Грузинське уряд, покликане управляти недавно до того присоединившимся до Росії краєм. Нарежный прослужив чиновником уряду по травень 1803 року. Мотиви надходження Нарежного на настільки незвичну службу, як і майже раптового звільнення, знов-таки невідомі. Але з упевненістю сказати, що перебування на Тифлісі мало на Нарежного двоїсте влияние.

С одного боку, що вона надовго відірваними журналів, від літературної середовища, від постійного естетичного спілкування, необхідну для молодого письменника. Але з іншого боку, двох років служби оснастили Нарежного великим запасом гострих і свіжих життєвих вражень, познайомили лише з мораллю і звичаями екзотичного краю, але з способом дії тупий і самовладної царської адміністрації. Тієї адміністрації, що у особі головнокомандувача генерал-лейтенанта Кнорринга і цивільного правителя Коваленского виявляла повна байдужість і зневага до національних особливостей і самобутності місцевих народів, як і повне зневага до людської гідності взагалі. Кавказькі враження Нарежного безпосередньо позначаться у його майбутньому романі «Чорний рік, чи Горянські князі «, а опосередковано вплинуть, мабуть, протягом усього його романіста, посиливши її нравоописательное і аж скажімо, викривальне направление.

С Кавказу Нарежный пішов у північну столицю, де змушений шукати підходящого місця. З осені 1803 року — він дрібний чиновник Міністерства внутрішніх справ, а 1807 року вступає у «Гірську експедицію Кабінету його величності «, управляючу далекими Нерчинскими і Колывано-Воскресенскими заводами, і є тут п’ять років, до 1813 года.

В цей час у петербурзької літературного життя назрівають особливу гостроту; на рік приїзду Нарежного в північну столицю виходить знамените «Міркування про старому і новому складі російського мови «адмірала А. З. Шишкова, содействовавшее освіті двох ворожих угруповань — «Розмови любителів російського слова «і «Арзамаса ». Далекий від літературної середовища, Нарежный не знаходить — або хоче — доступу до товариствам. Критичне ставлення його до шишковистам і пізніше буде зафіксовано у романі «Російський Жилблаз », у фігурі смішного педанта Трис-мегалоса, а й у передмові автора, але відразу ж, у тому романі, висміяні і надмірності чутливість проблеми та сентиментальності, властиві карамзинистам.

Тем часом Нарежный знову входить у літературну сцену: в 1804 року у Москві окремої книжкою виходить його трагедія «Димитрій Самозванець », написана, мабуть, ще студентські роки. Твір це, не відмінне художніми достоїнствами, свого часу набуло деяку популярність, ставилося на сцені, і з літературною-літературній-історико-літературної погляду трагедія цікава тим, що виявляє сильний вплив «Розбійників «Шіллера. А ще звернули увагу ще сучасники; новітні ж дослідження відкрили цікавий джерело шиллеризма Нарежного: переробку «Розбійників », здійснену в 1782 року берлінським драматургом К.-М. Плюмике. У цьому переробці вірний Швейцер вбиває Карла Моора, ніж віддати свого отамана до рук катів, і такі непримиренність й безкомпромісність фіналу, за свідченням А. І. Тургенєва, сподобалася Нарежному. Розмова Тургенєва і Нарежного відбувався саме перед написанням «Димитрія Самозванця », датованого автором 1800 роком [1]. [1] Див.: Р. Ю. Данилевський. Шіллер і становлення російського романтизма.Сб. «Ранні романтичні віяння. З міжнародних зв’язків російської літератури ». Л., «Наука », 1972, з. 41.

" Димитрій Самозванець «разом із такою ранніми речами Нарежного, як вірш «Звільнена Москва », ознаменували усилившийся у російському суспільстві інтерес до вітчизняної історії. Ще чіткіше позначилося інтерес в «Славенских вечорах », першу частина яких Нарежный видав у 1809 року (друга частина, разом із першої, вийшла посмертно, в 1826 р., будучи доповнена творами, печатавшимися окремо у товстих часописах). У «Вечори «Нарежный спробував створити образ цілої країни у певну епоху — Київської Русі, — зрозуміло, образ досить умовний і стилізований, але пронизаний єдиним настроєм. Самі «вечора », як обрамлення, як до описуваних подій, коротше, як художній прийом, знайомий Нарежному по Карамзіним («Сільські вечора », 1787), та був який перейшов до Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки »), до Загоскину («Вечір на Хопре ») тощо. буд., — сам прийом вечорів використали до створення — і водночас подолання — історичної дистанції: авторка любить думати скоріш про минулому на берегах моря Варязького, що його оточує «сонм друзів «і «чарівних дів ». І треба запрошення читачеві: «При заході сонця літнього в води тихия приходьте сюди слухати моєму співу. Повідаю вам подвиги ратних предків i люб’язності дів землі Славеновой «[1] Фраза » …слухати моєму співу «була цілком доречна, оскільки які слідували потім розповіді діяння предків, ці ритмізовані поеми в прозі, автор, подібно древньому барду, справді співав чи вимовляв речитативом. Створювався настільки типовий для раннього російського романтизму сентиментальний і одночасно моралізаторський тон, у якому документальність літописних свідчень розчинялася оссианистическими фарбами. Позначилося в «Славенских вечорах «і вплив нововідкритого «Слова про полку Ігоревім » .

[1] У. Нарежный. Славенские вечора. СПб., год. I, 1826, з. I, III-IV.

" Славенские вечора «мали успіх. Попри це, Нарежный не пішов наміченої було дорогий преромантической стилізації минулого й досить різко змінив напрям. На початку наступного десятиліття — за свідченням М. Гречка, вже безпосередньо до 1812 року — Нарежным написано «Російський Жилблаз », твір, яке відкрило період його романного творчості. На жаль, дебют виявився трагічним. У 1814 року, відразу ж після виходу друком перших трьох часток роману, наступні його частини було заборонено через ганебності змісту. Одночасно було і заборона продавати котрі вийшли частини, що фактично означало вилучення твори з розумової і літературному жизни.

Положение письменника виявилося складним, ніж сказати двозначним. Він був автором великого твори, і їх твори хоч як мене існувало. Про романі не міг писати, згадуватимуть у друку, поставили під саме її напрям — сатиричного викриття і побутописання. До того само було завдано серйозного удару з суто житейському, фінансового становища Нарежного. У 1813 року він оженився і залишив службу в Гірничої експедиції, вважаючи, певне, що літературний працю дасть необхідні кошти. Але після катастрофи з «Російським Жилблазом », в 1815 року, Нарежному довелося знову шукати службу. Він вступив у інспекторський департамент (який увійшов пізніше у склад Головного штабу), де прослужив близько п’яти, до 1821 года.

Но попри всі негаразди, Нарежный продовжує завзято работать.

Отныне усі його письменницькі устремління пов’язані з великою прозаїчної формою — з романом переважно. У 1818 року він передає Вільному суспільству любителів російської словесності свій роман «Чорний рік, чи Горянські князі «, розпочатий, можливо, ще до його «Російського Жилблаза », невдовзі після повернення із Кавказу. Проте Вільне суспільство не підтримало Нарежного: шокувала стилістична і мовна грубість, і навіть жарти «на щет релігії, і самодержавної влади «[1], і роман надруковано ні. З’явився лише по смерті автора в 1829 году.

[1] З відкликання рецензировавшего роман А. Є. Ізмайлова (див. М. Л.

Степанов. Романи У. Т. Нарежного.- У кн.: У. Т. Нарежный. Избр. тв. в 2-х томах. М., Гослитиздат, т. I, 1956, з. 22).

Спустя чотири роки, в 1822 року Нарежный друкує роман «Аристион, чи Перевиховання ». Два роки виходять «Нові повісті У. Нарежного «і роман «Бурсак ». На наступного року, за два тижні, після смерті письменника, вийшли його «Два Івана, чи Пристрасть до позовів ». У архіві Нарежного залишився іще одна роман, з якого вона працювала останніми роками і завершити я не встиг, «Гаркуша, малоросійський розбійник ». Побачив світло це роман лише радянські часи [2].

Таким чином, Вяземський, говорячи про чотирьох романах, написаних Нарежным, зменшив цю цифру на третину: він розумів «Російського Жилблаза », «Аристиона », «Бурсака «і «Двох Іванов », не знаючи існуванні ще «Чорного року «і «Гаркуші «.

[2] У 1931 року у українському перекладі, яка вийшла Харкові, у видавництві «Рух », й у 1956 року у оригіналі у зазначеному вище виданні «Вибраних творів «Нарежного.

В творчої біографії Нарежного впадають правді в очі деякі загальні, важливі його художнього образу риси. Нарежный був широко освічений, його твори виявляють вплив найрізноманітніших джерел: крім вже згадуваних Шіллера, Оссиана, крім російських письменників XVIII століття, очевидна його ознайомлення з античної літературою, з Шекспіром, з Сервантесом, Лесажем, з англійським нравоописательным романом XVIII століття, із німецьким Просвітою, з древньої російської літератури, а про масової романної, переважно лубочного характеру литературе.

Но переважна напрям, суворий стилістичний добір і обробку цих імпульсів вказати важко, що мало й негативні, і позитивні наслідки. Неодноразово — сучасники, та був дослідники звертали увагу до необробленість і грубість смаку Нарежного. Це правда, але водночас в нього була воля і широта нетрадиционалиста, дозволяли їй немає підпорядковуватися панівним літературним нормам.

С цим гармоніювало і щодо отъединенное становище Нарежного в літературного життя. Отъединенность цю годі було перебільшувати, але факт той, що у оточенні Нарежного великих і навіть бодай якихось помітних літературних імен немає. До існуючим літературним об'єднанням письменник теж примикав; як «Арзамас «чи «Розмова », і навіть покровительствовавшее Нарежному Вільне суспільство любителів російської словесності до своїх членів їх включало. Відповідно до положення своєму Нарежный був дрібним чиновником, «зв'язку з вищими колами у відсутності і тому залишився далеко від верхів російської літератури ». «Худородный Нарежный «» мав ділитися своїми літературними інтересами з канцелярськими колегами; меценатами його було також канцелярське начальство «[1].

[1] Ю. Соколов. У. Т. Нарежный (Два нарису).- У кн.: «Розмови. Збірник суспільства історії літератури у Москві «, I. M., 1915, з. 85.

Наконец, ще одну цікаву риса. Серед перших російських романістів бували такі, які нагадували знає своїх героїв, хіба що виробляючи свого власного біографією необхідний художній матеріал. Про Федора Еміне, письменника XVIII століття, автора низки романів, Карамзін помітив у «Пантеоні російських авторів »: «Найбільш прецікавий з романів р. Эмина є власна життя його соратникові… «Про Нарежном цього скажеш, але що у житті було чимало романного. Були круті і цілком зрозумілі переломи, непроясненные ситуації, які нагадують таємниці романічного персонажа. Було далеке мандрівка, подорож у екзотичну країну, як предваряющее типовий для романної конструкції мотив шляхи і перестановки, але що послужив прямим приводом одного з романів Нарежного — «Чорний рік, чи Горянські князі «. Було протидія ворожих обставин, підступна гра фатальних сил, наділених, втім, на конкретні постаті цензорів і міністрів. Було заступництво могутніх осіб, выручавших часом Нарежного з біди, внаслідок чого він присвячував їм чергове свій твір. Немає лише одну: щасливою розв’язки — неодмінного умови тодішньої романної поетики. То справді був роман з нетрадиційним, неблагополучним концом.

Относительное визнання дійшло до Нарежному лише після виходу «Бурсака », буквально «під завісу », не принісши йому матеріального добробуту та навіть не зміцнивши його громадського положения.

Обстоятельства смерті письменника, що виникла 21 червня 1825 року, таємничі. Є дані, що Нарежный «підібрали п’яний в байдужому стані десь під парканом ». Якщо це, — вказує М. Бєлозерська, — стає зрозумілим майже повне замовчування про її смерті газет та журналів. Тільки «Північна бджола «(1825, No 75) відгукнулася коротким повідомленням, так «Московський телеграф «вже пізніше, у зв’язку з виходом «Двох Іванов », проронив глухий, але виразний натяк на «обставини »: «У. Т. Нарежный, помер у липні цього року, подавав колись великі себе надії. Обставини — важка ланцюг, часто гнітюча таланти, зупинила і Нарежного з його терені… «[1] [1] «Московський телеграф », 1825, год. IV, No 16, з. 346.

III Звісно, титул перший («перший російський романіст ») завжди умовний. У будь-якого літературного діяча, у якому бачимо новатора, завжди, знайдуться попередники, близькі чи далекі. І все-таки у критиків-сучасників, як згодом і в літературознавців, були підстави наполягати на пріоритеті Нарежного як романіста. По крайнього заходу, романіста нової доби, котра стояла біля витоків класичного російського романа.

Дело у цьому, що спочатку ХІХ століття у російському романі відбувається істотна і що йде переакцентировка. Роман попереднього століття, яким він був представлений у творчості Ф. Эмина, і навіть — на більш низькому лубочном варіанті - в численних полуоригинальных й відкрито наслідувальних виробах, це був роман пригодницький, авантюрний, відверто екзотичний. Нездійсненність і мрійливість виступали майже синонімами романічного. Тепер акцент пересувається на «звичаї «- в сучасності чи минулому. У передмові до першого ж роману «Російський Жилблаз «Нарежный оголошує свою мета — «описувати неупереджено наші звичаї «. Вислів «нравоописательный роман «(поруч із «історичним романом ») набуває визначеність терміна. У 1836 року А. З. Пушкін констатує: «Оригінальні романи, мали ми найбільш успіху, належать до роду нравоописательных і історичних. Лесаж і Вальтер Скотт служили їм зразками «[2]. До історичного роману звичному значенні слова (і до прямування Вальтеру Скотту) Нарежный не дійшов, але перша частина затвердження — про роман нравоописательном, вдохновляемом прикладом Лесажа — повністю щодо нього применима.

[2] А. З. Пушкін. І. Повне зібр. тв. в десятьох томах, т. VII, М. -Л., Вид-во АН СРСР, 1949, з. 406.

Переакцентировка знаходить відбиток у внутрішній полеміці - в сюжеті і роздумах персонажів. У «Аристионе «і «Російському Жилблазе «Нарежный конструює цю ситуацію, коли читання авантюрно-лубочных романів надає згубний вплив на персонажа произведения.

В «Аристионе «зіпсований і легковажний головним героєм, молодий людина, шанує таких книжок, як «Опівнічний дзвін », «Печера смерті «, «Таїнства удольфские «тощо. буд. У «Російському Жилблазе «ознайомлення з «Бовой Королевичем », «Принцесою Милитрисой «та ін подібними творами не в останню роль тому, що княгиня Дуняша залишила свого його й пустилася у світло; за страшенним мерзотником і спокусником князем Светлозаровым. Останній випадок цікавий прихованим паралелізмом до «Дон-Кихоту «Сервантеса: обманутий і залишений чоловік учиняет розправу над книжками («Мерзотні твори… так терпітиме таку ж борошна у пекло ваш автор, як вступлю з вами… »), аналогічно як священик і цирульник прирікають на аутодафе романи, помрачившие свідомість хитромудрого ідальго [1]. Повного звільнення Нарежного від традиції, проте, цього не сталося: нижче побачимо, як випробувані сюжетні схеми старого роману продовжували своє життя новому матеріалі, під новим покровом.

[1] Аналогічна сцена в IV частини «Російського Жилблаза »: батько і брат якогось Якова, невезучого автора трагедій, учиняють розправу над творами, ввергнувшими їх у спокуса. «Мушу був всієї бібліотеки братовою переводити заголовка, і за найменшому сумніві батько клав книжку вогонь, примовляючи: «Зникни, нечиста сила! «Це відверта ремінісценція з «Дон-Кіхота » .

Итак, з визначенням сучасного роману дедалі більше пов’язувалося уявлення про «моралі «і «нравоописании ». Але це повинно бути досить докладний, деталізований нравоописание (роман зазвичай складалася з двох і більше частин) й те водночас опис широке за охопленням матеріалу. Момент протяжності - в часі та просторі - перетворювалася на конструктивний чинник. Для роману мало однієї царини життя, одного обмежений простір, чи це поміщицьке садиба чи міської особняк; потрібно було об'єднання цих сфер, перехід із одній на іншу, скажімо, зі столичної в провінційну, з міської сільську (навпаки). Створювався широкий просторовий образ: у разі регіону, краю, у кращому — країни, держави. На романі цього періоду виразно відбито прагнення максимально повного національному самосознанию.

Отсюда видно, чому початку романного розвитку на Росії таке значення придбав роман шахрайський. Західноєвропейська традиція шахрайського роману від анонімної «Життя Ласарильо з Тормеса «до лесажевской «Історії Жіль Блаза з Сантильяны «та всіх наступних творів створила певний тип світовідчуття, протистоїть світу лицарського роману. На зміну герою, наділеному чеснотами, виступив людина недоліків, і пороків — «антигерой »; лицарські пригоди замінялися поруч негараздів та випробувань витівок сумнівні; місце подвигів зайняли махінації; світ дегероизировался, знімався з ходулею, перетворювалася на повсякденному житті неидеализированного, грішного людства. Усе це легко застосовувалося до російської умовам — і до російської літературної ситуації. Адже, з одного боку, традиція шахрайського роману протистояла лубочної героїки настільки популярного у Росії роману авантюрного (і навіть доброчесним персонажам у літературі Просвітництва), з другого — спонукала до безсторонньому спостереженню і відтворення сучасного життя. Одне слово, у цій традиції полягав сильний стимул до нравоописанию, причому у його широкому, романному выражении.

Один вже вибір шахрая як центрального персонажа вів за собою граничне розширення всієї конструкції романа. Как глибоко пояснив М. М. Бахтін, пикаро по своїй — природі найкращий для зміни різних положень, для проходження через різні стану, що надавало йому роль наскрізного героя. Далі, шахрай зі своєї з психології та, можна сказати, моїй професійній установці найближчий до інтимним, прихованим, темним сторонам людського життя. І, нарешті, у життя шахрай входить на правах «третього «і (особливо якщо у ролі слуги) нижчого істоти, ніхто не соромиться і для яким, отже, прихована домашня життя постає особливо широко і відверто [1].

[1] Див.: М. Бахтін. Питання літератури та естетики. Дослідження різних років. М., 1975, з. 275−276.

Все це можна зробити поспостерігати на «Російському Жилблазе «Нарежного. З того часу, як Гаврило Симоновичів Чистяков, головний персонаж цього роману, залишив рідну Фалалеевку, він у десяти місцях — й у поміщицької садибі, й у монастирі, й у повітовому місті, й у губернському, та у Москві, й у Варшаві. Він змінив безліч занять, пережив різні стану: знаходився під судом й укладався за грати; був прикажчиком московського купця Сави Трифоновича; учнем «метафізика «Бибариуса; секретарем вельможі Ястребова і одночасно його Меркурієм, виконавцем інтимних доручень; був і слугою двох панів — пана Ястребова та його дружини одночасно. Потім — секретарем якогось Доброславова, одного з керівників масонської ложі, і з сумісництву членом цієї ложі; потім — камердинером і секретарем багатого відкупщика Куроумова; потім був у службі в князя Латрона, виконавши шлях з його воротаря і таємного інформатора до «повновагого секретаря », найближчого помічника та радника. Воістину він сходив усю Росію, піднімався від нижчих її рядів аж до вищих, з урахуванням, що Варшава — подцензурная заміна царської столиці - Петербурга (див. це у коментарях до роману), що у князя Латроне вгадуються риси всесильного тимчасового правителя Потьомкіна І що, розповідаючи про зв’язку Латрона з «принцессою, яка править тут королівством майже необмежено «і вибирає коханців вже з марнославства, «щоб могла сказати цілої Європі: «Рекла і бысть! «- розповідаючи звідси, романіст не зупинився і для досить прозорими алюзіями на саму царицю Катерину II.

В сенсі охоплення різних галузей і кутів життя, себто панорамності усе це рішуче перевершувало «Пригожу куховарку «М. Д. Чулкова (1770), це, втім, чудове твір, законно вважається першим досвідом російського шахрайського роману і попередником «Російського Жилблаза », зокрема завдяки обставині і неприкрашенному зображенню вітчизняних моралі [1]. Але діапазон «Пригожої куховарки «явно визначений тим, що це званий жіночий варіант пикарески, диктує обмеженіший набір ситуацій (героїня лише як повія, коханка чи кохана), хоча типаж персонажа, кут зору — знизу гору, з позиції істоти підлеглого і неповноправного — був у загальному подібними і в Чулкова, і в Нарежного. У «Російському Жилблазе », до речі, більш широкий охоплення життя підкреслено тим, що жіночий варіант шахрайського роману входить сюди на правах частини, або, точніше, частин: по крайнього заходу, двічі героїні розповідають історію свого життя — спочатку Ликориса, сестра актора Хвостикова і майбутня кохана Гаврила Симоновича; та був — Феклуша, його дружина. Після цього розповіді нічим не поступаються сповіді Мартоны, «пригожої куховарки »: самі продажні пестощів, той самий нескінченна низка переходів — від одного коханця чи власника до другому.

[1] Див.: Р. Макогоненка. Російська проза за доби Просвітництва.- У кн.:

" Російська проза XVIII століття ". М., «Художня література », 1971.

Вообще численні вставні розповіді, будучи традиційно необхідної приналежністю роману, надзвичайно розширюють художню перспективу «Російського Жилблаза «щодо одного напрямі. Зазвичай, вони дублюють життєві перипетії заголовного персонажа, схожі на ними чи навіть їхнього посилюють. Так, супутники Чистякова йдучи до Варшаву розповідають свої життєві історії, у тому числі кожна варіює історію шахрая, прошлеца, мандрівника, змінює стану та професії. Світ постає як величезне скопище різноманітних спритників і шахраїв, шукаючих легкої наживи і удачи.

Но попри всі змінах свого соціального статусу Чистяков як головний персонаж залишається залежним, підлеглим, слугою — байдуже, в якого господаря і з якими, вузькими чи широкими, можливостями дії. Він обслуговує когось, знає інтимні аспекти життя свого пана, бачить всі таємниці, все таємне. І середовище акторів, із якими часом зближується як офіцер, епізодичний персонаж, а й Гаврило Симоновичів, цілком гармоніює з цим положенням, бо акторське амплуа почасти близько до функції обслуговування й у той час створює в підході відповідає дійсності особливу відвертість і політичну волю від умовностей. Навіть під час заході своєї кар'єри Чистяков поселяється у поміщика Простакова на правах друга вдома, інакше кажучи — нахлібника. Загострений погляд на домашні, непарадные життєві відправлення пронизує все повествование.

И що саме відкрив цей погляд? Загальну сором справедливості, псування моралі, розбещення — доти сильні, що ніхто не соромиться і вдається до прихованню пороку, до лицемірним покрови. Якась невтримна відвертість, граничний цинізм сповідаються персонажами роману. Князь Светлозаров, він також Головорізів, розповідає, що головне його розвага у дитинстві полягала в тому, щоб зібрати слуг і веліти «їм бити одне одного »; тоді й «було намилуватися, бачачи кров, поточну з зубів і носів, а волосся — які летять жмутами ». Не поступається поміщикам і відкупник Куроумов, який прикрасив свої покої «кнутьями і пуками лоз », оскільки він «чув, що знатні відрізняються, ніби між іншим, з інших і тих, що жорстоко карають людей своїх… ». Але, звісно, кульмінація розбещеності, справжня вакханалія безсоромності - це спосіб життя у домі князя Латрона.

Гадинский, секретар Латрона, дає новоприбулому Чистякову корисні поради: «Викинь з голови своєї старовинні слова, що тепер шанують ветхими і цілком майже вийшли з ужитку. Слова ці суть: чеснота, благодійність, совість, покірливість й інші схожі на них. Гадаю, що ці скоро зовсім вигнані буде виключено з лексиконів всіх мов у світі, та й грамотно. Крім суми, щось наживеш із нею ». У цих саморазоблачительных сповідях і наставляннях чимало, звісно, від літератури Просвітництва, в частковості від сатиричної російської журналістики останній третині XVIII століття — типу «Живописця «Новикова чи «Пошти духів «Крилова. Самі розмовляючі прізвища, відкриті (Головорізів, Гадинский) чи приховані (Латрон походить від латинського слова «розбійник »), грають роль клейма, гнівно выжигаемого рукою палача-сатирика. У цьому манері, почасти нагадує сатиричне побутописання роману А. Є. Ізмайлова «Євген, чи Пагубні слідства поганого виховання і співтовариства «(1799−1801), де також діяли Негідників, Развратив, Распутін, Лицемеркина тощо. буд., — у цій манері було чимало желчно-язвительного, хльосткого, нещадного і прямолинейного.

Однако у романі Нарежного відчувається й інша манера. Гумор «Російського Жилблаза «досить багатобарвний, різноманітний зі своєї стилістичній забарвленні і джерелам. Тут і комізм нерозуміння, провінційної наївності, коли котрий потрапив у Москві Гаврило Симоновичів ще може приладитися до столичним нравам. Тут і комізм обдуреного простодушності, довірливості, як і випадку з добрим Простаковым, мало не які опинилися на вже у князя Светлозарова (тобто Головорезова). Тут, нарешті, і той особливо тонкий і далекоглядний комізм, що можна проілюструвати скаргою надходження в актори плута-офицера: він хотів із допомогою жены-актрисы повісті забезпечене існування, а та, на біду, виявилася «справжня Лукреція » ! Аналогічний епізод є у лесажевском «Жіль Блазе «(можливо, Нарежный прямо їм і надихався) — коли актор скаржиться зважується на власну доля: адже він одружився з акторці з думкою, що вона дасть померти йому з голоду. «І це ж, щоб серед усіх мандрівних актерок знайшлася одна цнотлива і щоб вона дісталася саме мені «. Друзі прощання бажають актору знайти «свою дружину переменившейся й вигідно прибудованої «(кн. II, гол. IX). Саме з цього рецептом розгортаються події у іншому епізоді роману Нарежного: брат Ликорисы, актор, зумів поліпшити справи зокрема тому, що його перша дружина «пообразумилась »: «Добрі приятельки розтлумачили їй, що не корисно занадто багато дорожити своїми принадами ». Перед нами типовий комізм світу пикарески, коли порочність сприймається як нормальний стан, а чеснота як певна незручність і анахронізм, від яких швидше треба позбутися. Тут немає морального обурення, немає сатиричного тиску; є глибока, хоч позірно невибаглива ирония.

Иные картини романі подано до настільки невизначеному мерехтливому світлі, що складається враження про моральної нейтральності і навіть байдужості. Тим більше що скоріш маємо життєва складність і багатоликість. Таке зображення масонського суспільства добродійників світла, у якому довелося натрапити Гаврилі Симоновичу.

Принято казати про різко обличительном, сатиричному напрямі цього описи — і справді, картини п’яний розпусних оргій, влаштовуваних у вигляді духовних пильнувань, свідчать самі за себе. Але водночас патрон цього товариства, якийсь пан Доброславов, зайнятий справді якимись благодійними справами — по крайнього заходу, допомагає їй як секретар Чистяков жодного разу мав випадку в цьому сумніви. І способи видурювання гроші в членів товариства, прожигающих ті багатства, які слід вжити «на соціальна виплата бідному людству », створюють щось в роді системи філантропічного шахрайства чи шахрайською філантропії. У цьому Доброславов та її помічник Чистяков не збираються умовляти свої жертви, звільняти їхнього капіталу від «дурінь «- вони просто пристосовуються до порочним пристрастям про те, щоб «змінити спрямування їх за своїми видам ». Благодійники світла будують свою діяльність із розрахунком загальну і глибоку зіпсутість людства, і вони, зазвичай, не ошибаются.

В підтексті роману, попри просвітницькі й часом моралізаторські - втім, помірковано моралізаторські - інтонації, відчувається глибоко безвідрадний, тверезий погляд людське природу. І це Нарежный ширше традиционно-просветительской ідеології, і навіть предромантического, сентименталистского культу природного развития.

Знаменательны погляди, та й вся суть, вся життєва історія мудреця Івана Особняка, з яким зустрічається Чистяков до кінця про свої мандрівки (прототипом цього персонажа вважають українського філософа Григорія Сковороду). Дізнавшись, що Гаврило Симоновичів повертається з Варшави, не знайшовши там счастия, Особняк виливається в гірких інвективах проти столичного життя, бо «кожне місто є море глибоке і розлоге, у ньому ж гадів сила-силенна «[1]. Можна подумати, що мудрець протиставляє міському розпусті невинність сільського життя! » …Хіба прекрасна природа у сільській красі своєї? Хіба вона скупиться дарами своїми?.. «Але не зовсім так. З життєпису Івана з’ясовується, яку довгу низку розчарувань приготувала йому доля, у цьому однині і розчарування сільської гармонії. Спочатку Іван, випускник Київської академії, понаторев у філософії і богослов'ї, читав у місті проповіді про кафедри; але б у насадженні чесноти не домігся. Потім, почувши раді вмираючого батька: «Люби вроду й уникай популярності «, — вирішив переселитися до села, аби володарем «двохсот творінь, званих кріпаками ». Вирішивши, що «фортечної людина є точно людина мені такий », має «всі переваги душі, й тіла », новоявлений поміщик звернувся безпосередньо до селянам з промовою, «у якій, пояснивши їм право їх і переваги, яко так само людей, просив не обтяжувати себе зайвим покорою моїм примх… ». Результат виявився несподіваним: «бешкетництво, соромітництво, лінощі і взагалі розпуста запанували в сельце моєму » , — і маєток довелося віддати у опіку. Новий господар «відразу перетнув всіх, правих і винних », відвідуючи село, «щоразу здирав шкіри з селян через двох років зробив їх як і працьовитими і тверезими селянами ». Це наштовхнуло Івана на гіркі роздуми: «Боже мій… Невже така натура людини, що жодним ярмом гнітючим можна змусити його йти прямою дорогою! «.

[1] Прихована цитату з вірші І. М. Долгорукова «Парфену «.

(строфа XV) рб. «Поэты-сатирики кінця XVIII — на початку ХІХ століття ». Л., 1959. Побував ще Іван знову у Києві у ролі «вчителя моральної філософії при тамтешньої академії «; говорив сміливі проповіді, у яких викривав вади та зловживання. Але б у виправленні моралі знов-таки не досяг, викликавши загальне озлоблення і ненависть.

И ось у в результаті всіх розчарувань Іван, прозваний Окремо, тобто людиною, котрі живуть «особливо, окремо «(У. І. Даль), зважився залишити посаду наставника, не залишивши своїх принципів чесною й праведного життя. І - дивна річ! — то, що він так домагався, прийшло саме собою: люди шукали його ради, слухалися наставлянь. Не тому, що у моральному прикладі мудреця не вже було ніякої обов’язковості, авторитарності? Так при цьому, знаючи людську природу, вона вже «не вимагав неможливого і навіть важкого » .

Нарежный не цурається просвітницькою віри в можливість вдосконалення, але виправляє й зменшує її досить тверезим і майже безвідрадним поглядом на людські слабости.

А чим є головний персонаж роману? Слід пам’ятати, що з шахрайського роману ще можна очікувати суворої характерології на більш пізньому значенні, створеному реалізмом ХІХ століття. Цілісність пикаро як характеру ще проблематична; більш-менш чітко можна розпізнати лише дві моменту її психологічної еволюції: «пробудження «реального розуміння життя спочатку і - моральне «відродження «чи просто відлюдництво, віддалення світу — наприкінці. Між цими крайніми віхами у довгому низці пережитих героєм подій немає суворої логіки й послідовності; звідси можливість їх нескінченного продовження, «нанизування », і навіть внутрішньої перестановки, словом, композиційна аморфність. Але якщо в героя шахрайського роману немає певної характерності, тобто якесь загальне психологічне напрям, відмінне відсутністю різкості і широтою. Він герой зла, хоча постійно творить зло; він скоріш прагматик, пристосування до оточуючих обставинам, — на жаль, частіше поганого, ніж шляхетного властивості. А. Галахов сформулював лесажевском Жіль Блазе: «Він, як більшість смертних, стільки готовий на чесне справа, скільки і плутні, дивлячись у тій, краще веде до влаштуванню благоденства «[1]. Це взагалі застосовно і до «російському Жилблазу », чинному нерідко імпульсивно, під впливом хвилини, здатному і великодушність, але водночас — особливо наприкінці його кар'єри, на службі в князя Латрона, — опускающемуся до низин підлості та безчестя. Він жадібний до вражень життя, допитливий, прагне вченню, до книжок, мимоволі виявляючи у художніх симпатіях і чітке знання реальності, і демократичний смак (пикаро зазвичай виходець із низів; Гаврило Симоновичів хоч і «князь », але худородный, малозабезпечений). Проводячи цілі ночі у читанні, подужавши гори книжок, він розчарований: «Скрізь брехня, фанатизм, приноровление вчасно, намагання догодити великим людям » .

[1] А. Галахов. Історія російської словесності, давньої і нової. СПб., т.

II, 1868, з. 180.

В той час навряд чи можна сказати, що з героя шахрайського роману є якась твердо запланована лінія, добре продумана програма, крім загального бажання пробитися вгору чи залишитися лежить на поверхні. Що стосується Гаврила Симоновича це особливо вірно, бо відхід її з вдома, початок мандрів не викликані якоїсь конкретної метою — скажімо, пошуками сбежавшей дружини чи викраденого сина (іноді стверджується у науковій літературі). Ні, Чистяков залишає родинний маєток уже тому, що він, одинокому, не собою («Сноснее страждати для людей, не знаючими тому причини, страждати під небом незнайомим… »); і якщо потім на життєвих дорогах він трапляється з і - неодноразово — із дружиною, це відбувається крім її волі, в результаті збігу обставин. Життя несе Гаврила Симоновича, як потік — щепку.

Подобная духовна організація персонажа і яке випливає звідси особливість дії важливі саме з роману як жанру. З одного боку, роман пов’язані з певним розвитком особистого початку — ініціативи, самосвідомості, любовного пориву, прагнення щастя й т. буд. Але з іншого боку, це початок повинно бути надмірним, потребує пом’якшення І що чи, дозуванні - інакше всю конструкцію роману загрожує бути опрокинутой.

Теоретики роману одразу на порозі ХІХ століття неодноразово наполягали цих обмеженнях: Шеллинг в «Філософії мистецтва «писав, що романіст ні занадто триматися за свого героя, який, відкриваючи доступ різноманітному матеріалу, нагадує «перев'яз навколо цілого снопа »; [1] Гете ж (в «Роках вчення Вільгельма Мейстера », кн. V, гол. 7) проводив паралель між романом і драмою: «Герою роману бути пасивним, які у малої дозі; від героя драми потрібні вчинки, і діяння. Грандисон, Кларисса, Памела, Векфильдский священик і навіть Том Джонс — а то й завжди пасивні, то у будь-якому разі які гальмують дію персонажі, проте події у відомої мері з їхнім способом думок. У драмі герой з собою не погодить, все проти, і вона або зрушує і змітає перешкода з його шляху, або стає їх жертвою » .

[1]. В.-Ф. Шеллинг. Філософія мистецтва. М., «Думка », 1966, з. 382. Легко зрозуміти, що це пов’язані з романної широтою, з тенденцією до універсальності. Що було б, якщо, наприклад, Гаврило Симоновичів виявив несподіваний максималізм та чи переміг обставини, або став їх «жертвою »? Дія була б вичерпаним і включення до нього нових сфер життя цього не сталося. Здатність романного героя бути наскрізним персонажем є у той час його проникність для все нового і нового матеріалу. Тип шахрая, пикаро виявився для цього однією з пристосованих. У вашому романі Нарежного спостерігається навіть надлишок — ще й чималий — событийности і дії; втім, то це вже пов’язано не стільки з дикою природою головного персонажа, як із відомої відданістю до рамкам старого роману — того жанру, котрій романическое було синонімом явно незбутнього і казкового. Сміливо розсовуючи межі з допомогою нравоописания, місцевого побутового і «соціального колориту, Нарежный нерідко залишався їм вірним в конструюванні інтриги та проведення дії. Звісно, таємниця походження персонажа, викрадення дитини, несподівані зустрічі тощо. буд.- усе це були досить звичайні ходи, запозичені нравоописательным і реальним романом у роману авантюрного; проте Нарежный явно переборщує по частини з цих ходів, нагромаджуючи їх між собою і обладнуючи дуже штучної мотивуванням (такі, наприклад, досить заплутані мотиви викрадення Никандра багатим Причудиным). Нарежный, як гарно сказав А. Галахов, не зумів повністю вийти з-під «впливу казковою настроєності «. «Він змінив сцену дії, обравши нею Росію, замість чужих земель: це робить йому честь; але, при чудовому своєму обдаруванні, вона залишив звичаю придумувати дію хитріше і заплутаніше «[1].

[1] А. Галахов. Указ, тв., з. 178.

Не вийшов Нарежный остаточно й з-під «настроєності «інший: сентиментально-нормативного властивості. Шахрайський роман, ми говорили, самим духом своїм направили проти традиційно доброчесного героя (протиставляючи йому антигероя); тим щонайменше якийсь залишок нормативності зберігся у художній світі «Російського Жилблаза ». Зберігся в особі Чистякова-младшего, Никандра, коригувального своїм життєписом долю Гаврила Симоновича. І Никандру довелося пізнати виворіт життя, укладати чужі будинку по правах «третього », тобто чи слуги, чи помічника художника Ходулькина, чи учня метафізика Трис-мегалоса, але це у тому, щоб показати зразок чесноти, зробити подвиги, схожі на лицарські (порятунок Наташі від лиходіїв), а головне — щоб, витримавши проби пристрасть і спокуси, зберегти вірність своєї коханої Елизавете.

Историю свого життя розповідає то найголовніший персонаж, Гаврило Симоновичів. Це традиціях шахрайського роману, що витягує із особистої форми розповіді, Ich-Erzahlung, психологічний і моральний ефект. Адже виникає «напруга між як аморально чинним шахраєм як і морально рефлексуючим оповідачем «[2]. «Тоді «і «тепер «постійно зіштовхуються, особливо рясно у своєму оповіданні службу Чистякова у князя Латрона, адже ми знаємо, що це апогей морального розтління антигероя. «Не розумію сам, чому совість тоді мене не турбувала! Про, сила прикладів і розпусти! Як може я — не здригнутися, жертвуючи цнотливістю доброї дівиці? Не я чи був виною її погибелі? Я тепер так гадаю, але давайте тоді!.. «.

Ретроспективная думка породжує особливу відвертість, конфіденційність персонажа; адже йому вже чого критися, він — «інший «і тому судить про себе минулому без остраху та натяків. Одне слово, повторюю, це у традиціях жанру пикарески.

[2] Jurij Striedter. Der Schelmenroman in Russland. Ein Beitrag zur Geschichte des russischen Romans vor Gogol. Berlin. 1961, P. S. 19.

Тем щонайменше Нарежный не залишився їм в усьому вірний, об'єднавши особисту форму оповідання від імені Чистякова з авторським розповіддю, обнимающим переважно події життя Простакова та її сімейства. Художні мотиви об'єднання очевидні: автор хотів, чи що, подолати думку шахрая, дати більш широку художню перспективу, аналогічно, як це зробив пізніше Гоголь, чиї «Мертві душі «розказані у найближчій перспективі не центрального персонажа, а оповідача. Проте чи менш очевидно, що помітного успіху Нарежный не домігся: обидві лінії з'єднані досить механистично, і крізь розповідну тканину роману проходить щось на кшталт шва, який можна бачити і в подієвої його частину — у поєднанні ситуацій, подій, аксесуарів реального побуту з традиційними романними ходами і схемами.

IV У творах, опублікованих (чи запропонованих до опублікуванню) після «Російського Жилблаза », Нарежным випробувано інші можливості романного творчества.

" Чорний рік, чи Горянські князі «представляє собою складний жанровий сплав: тут традиції, і шахрайського роману, і роману виховання, чи, точніше, перевиховання (йдеться про перевиховання головного персонажа осетинського князя Кайтука), і роману політичного (щоправда, на кілька зниженою, травестированной формі), і, нарешті, роману авантюрного, роману з приключением.

Вместе про те це роман східний — якість, приобретающее у Нарежного досить різноманітні відтінки. З одного боку, це екзотика, східна яскравість і незвичайність, навіть умовність. Проте умовність не абсолютна; Нарежный, в відмінність, скажімо, від Крилова, автора «Каиба », описує Схід по особистим враженням [1], і наполягає на дійсності екзотичного колорита.

[1] Час написання роману достеменно невідомо. Ряд дослідників (Ю.

Соколов, М. Степанов, Є. Соллертинський) вважають, що роман написано одночасно чи після «Російського Жилблаза », Але є думка, що роман написано на Кавказі чи невдовзі після повернення Нарежного до Петербурга, тобто до «Російського Жилблаза «(М. Бєлозерська, У. Шадури, У. Комбай). Про цьому свідчить, вважає М. Бєлозерська, «жвавість окремих сцен і характеристик », «безліч місцевих висловів і етнографічних подробиць, які могли цілими роками втриматися у пам’яті, при безупинної літературній діяльності «(М. Бєлозерська. Указ, тв., год. 2, з. 56). Можливо, це. Однак чи Нарежный, передаючи роман в 1818 року для опублікування, відмовився з його доработки.

С з іншого боку, у саму поняття східного колориту я східної специфіки Нарежный вводить моменти іронії. Постійно проводяться паралелі між східним і європейським: «Радники мої, за прикладом азіатських, і може бути збільшена й європейських радників, потупили очі донизу… «Таких аналогій дуже багато. Та й сам ім'я героя — князь Кайтук двадцять п’ятий — виник із його «задоволеного знання на європейської науці - політиці «, бо «там належить неодмінним правилом, щоб можновладні обличчя на одній землі розрізнялися менаду собою рахунком, слідуючи порядку вступу до управління своїм областю ». Досить ризикована паралель, якщо і, що у Росії можновладні особи «розрізнялися собою рахунком » !

Тем щонайменше було неправильно вважати, що східний одяг і східний колорит — це щось на кшталт алегоричного покриву. Для роману Нарежного поняття алегорії вже вузьке. Крім досить помітної ступеня етнографізму, ще умовного, багато в чому беллетризированного, проте обличающего часом живі проблиски місцевого колориту, — крім того, поняття «східного «важливо й у іншому сенсі. Здається, ще зазначено у нашій науці є, що Нарежный — одне із перших, хто додав це поняття політичний сенс; словом, хто був при витоків традиції, підхопленого потім демократичної критикою, особливо Бєлінськ. Під цим поняттям передбачалося все відстале, відстале, некультурне, нелюдську, жорстоке. «Як довго переможемо — я дозволю вам цілі 3 години грабувати князівство, — каже Кайтук XXV воїнам, — робити, кому заманеться, насильства, а давніх і молодих брати в полон… Поміркуйте, хоробрі люди, скільки раптом доведеться вам вигод! «Це у пам’яті слова Бєлінського у тому, що з азіатського деспота «цінність людської крові… анітрохи не вище крові свійських тварин «[1]. Позначення «азіатське », «східне «не укладає у собі нічого национально-оскорбительного, адже він береться типологічно — як позначення застарілих сфер життя. Східні початку житті є у Росії, й у західноєвропейських країнах, де їх підлягають якнайшвидшому усунення і преодолению.

[1] У. Р. Бєлінський. Указ, тв., т. V, з. 99.

В дусі філософської повісті XVIII століття Нарежный нерідко дивиться на застарілі форми життя з якоюсь наївною погляду. Власне, є різні види наївності; одна частка — це думка здорового розуму, вільного від помилкового досвіду, упереджень тощо. буд. Така думка Простодушного у однойменній повісті Вольтера, Амазана у його ж «Царівною вавилонській «- людей, позирають на перекручені європейські вдачі та порядки від виконавця і просто більше не розуміють їх алегоричної суті. Інший вид — це наївність деспота, не сумнівається в своїй правоті і допускає можливості діяти інакше. Пригадаємо початок «Каиба «Крилова: государеві сподобалася похвала віршотворця, і за це подарував їх у євнухи. У «Чорному рік «наївність цієї своєрідної, мабуть, посідає чільне місце, втілюючись часом чудово сміливі образы.

Таков образ нагаї. Виявляється, наближені князя Кайтука заснували Орден Нагаї, зі своїми докладним статутом. Нагороджений цим орденом отримує «дюжину повновагих ударів нагайкою », після чого іменується «дійсним членом ордена »; він вносить в князівську скарбницю десять грошових одиниць, юзлуков, щоб князь «для чужій честі «не терпів порожніх збитків. Це стаття особливо сподобалася Кайтуку, велевшему доповнити її новим статтею: «Князь владний поважати однієї й тієї самої людини кавалером стільки раз, скільки державна користь потребуватиме ». Потім, коли знадобилися для війни, було вирішено позбавити орденів старих кавалерів, «щоб за дві години знову роздавати вони й одержати подати… Так повинна судити здорова політика, й дуже вона завжди судила ». Не так, блискучий образ, предвосхищающий сатиру Щедріна? Значно простіше зі своєї інтризі, по своєму будовою наступний роман Нарежного — «Аристион, чи Перевиховання ». Чіткіше і зі свого жанру: тоді як «Чорному рік «моменти виховання залишаються але лише моментами, то тут зумовлюють саму жанрову основу, що нагадує друга частина заголовка («…чи Перевиховання »).

Упоминаемые з тексту «Аристиона «літературні приклади грають роль жанрових сигналів, провідних в цілому або переважно до роману виховання. Лубочної романної белетристиці, який колись бездумно почитав заголовний персонаж, протистоять гідні зразки, книжки, котрі читають в освіченому сімействі: це Філдінг, Виланд — напевно, як автор «Історії Агатона «(1765), першого виховного роману європейської літературі, — і особливо «Юлія, чи Нова Елоїза «Руссо (1761), де сформульовано становище: » …Люди не бувають такими чи сякими власними силами, — вони такі, як їх зробили » .

Но як роман виховання «Аристион «має характерне на відміну від європейського. У «Історії Агатона », як і у «класичному зразку цього жанру гетевском «Вільгельмі Мейстере «(чия перша частина «Учнівські роки Вільгельма Мейстера «вийшла 1795−1796 рр., але, певне, залишилася незнайомій Нарежному), йдеться про розвиток, вихованням передового людини, знаходиться в гребені історичної хвилі, який входить у контакти з духовними силами епохи. Персонаж роману Нарежного — звичайний, майже массовидный людина, не що б сильними даруваннями; при цьому вже зіпсований, заражений пороками часу. Його розвиток починається з викорінення пороків, з вытравления хибних понять і звичок — це виховання, саме перевоспитание.

Сын відставного бригадира, котра живе в Україні, Аристион близький добрих рухів душі, відрізняється хоробрістю; довелося йому вдалося навіть брати участь у Альпійському поході разом із «безсмертним Суворовим ». Але, поселившись потім у Петербурзі, Аристион погрузнув у бездіяльності і содомські. Опис життя столичної «золотий «молоді повно гострих комічних деталей. Тут знову виникає наївна думка — цього разу наївність світського гедонізму: виключений зі служби за байдикування, Аристион щиро дивується: «Чи… заслуженого офіцера виганяти зі служби через те, що він якісь півроку по домашнім обставинам було бути з посади? «Інколи ж наївність Аристиона набуває загрозливі обриси. Щоб добути грошей для коханки, готовий віддати під заставу кількох своїх кріпаків, включаючи відданого йому душею і тілом старого дядька Макара. Від боргів, від розладнаною життя Аристион біжить в батьківські краю, під притулок давно забутих їм батьків, риси яких йому так само невідомі, «хіба що їхав він представлятися султанові турецькому » .

Таков рівень, від якого починається рух Аристиона вгору, його перевиховання. Для цього потрібно нормальні умови, сприятливе середовище, представлена Аристиону маєтком якогось пана Горгония (відповідно до сообщаемой Аристиону версії, його батьки померли і всі їхнє майно перейшла згаданому пану).

В філософської повісті, у романі XVIII — на початку ХІХ століття нерідко виникали своєрідні утопічні острівці - чи це володіння якогось поміщика чи навіть цілі області й країни, — острівці, у яких панують інші, прийдешні до ідеальних узаконення і норми. Така країна Ельдорадо в «Кандиде », імперія кіммерійців (тобто Росія) в «Царівною вавилонській », Кларан в «Нової Елоїзу », Братське суспільство провінційних дворян в «Лицаря сьогодення «Карамзіна тощо. буд. Роль утопічного острівця, «ідеального маєтку, розсадника мудрості і керівник чеснот «[1], перепадає і частку маєтку Горгония, і навіть сусіднього будинку певної Зінаїди. Тут Аристион знаходить обитель справедливості, поміркованості, краси, високої культури та смаку. Людмила (рекомендована як дочка Зінаїди) співає різних мовами, зокрема й по-італійськи, грає на «арфі, такий інструмент, який пристойний і дівицям самого шляхетного роду », виявляє «задоволене пізнання в ботаніки ». Чітко звучить і руссоистский мотив природності простий сільського життя (мабуть, навіть без тих складних обертонів, які ми відзначали в «Російському Жилблазе »), котра протиставила міській молоді і світської зіпсованість. Подібно Вольмарам, власникам Кларана, Зінаїда зуміла зробити селян працьовитими, уберегти їх від пороків «великих міст » , — і вже під впливом яку побачив їм сільській гармонії Аристион пише твір, у якому «славив… блаженство мудрого, отрекшегося від суєт превратного світла… » .

[1] У. Переверзев. У. Т. Нарежный та її творчість.- У кн.: У. Т.

Нарежный. Обрані романи, Academia, 1933, з. 38.

Однако для перевиховання Аристиона замало було утопічного острівця — надобился ще експеримент, заснований на містифікації. Адже виявилося, що Горгоний ніхто інший, як він несправжніх помер батько, Зінаїда — його несправжніх скончавшаяся мати, друг Горгония Кассиан — граф Родіон, батько Людмили. Усі вони, змовившись, проводять Аристиона через «випробування «(так називається один із розділів), змушують його позбуватися «колишніх помилок », влаштовують його долю, поєднуючи з гідної обраницею. Часом не тільки Горгоний вирощує з Аристиона зразкового сина, і громадянина, але його мати Софія (тобто мнима Зінаїда) вирощує з Людмили приблизну дружину своєму сыну.

Вообще-то випадок, коли персонажеві надає заступництво хтось досвідченіший і сильний, уражає роману на той час: пригадаємо «Векфильдского священика «Голдсміта, де доброчесний Вільям Торнхилл приховується до часу під чужим ім'ям, щоб бути янголом-охоронцем пригноблених. Потрібно якесь втручання ззовні, мудре наставництво, щоб негайно усунути несправедливість чи перевиховати порочного — ще одне прояв утопічного моменту, поруч із конструюванням ідеальної ситуації, зразкового острівця. Нарежный вступає у такому випадку у порозумінні духу часу, проте надто вже прямолінійно. Навіть спокушена в вимозі правдоподібності тодішня критика засумнівалася у цьому, щоб Аристион міг більше року вірити в містифікацію, у якому, крім його рідних, друзів, слуг, дядьки Макара, були втягнуті що всі навколишні дворяни, тому що їм наказали паном Горгонием (батьком Аристиона) «вважати мене і мою серед мертвих, доки заманеться нам воскреснути » .

В романі Нарежного є образ, добре передавальний специфіку проведеного тут виховання — його експериментальність і штучність, — це образ саду. Вже зазначалося, що образ саду може мати різні мистецькі організації і естетичні функції [1]. У «Аристионе «Кассиан починає свої уроки виховання, надані головному персонажеві, садом; в садовій альтанці, «простий, але красивою », «оточеній рожевими кущами у його кольорі «, зустрічає Аристион Людмилу; потім він оглядає сад, і «мати «Людмили каже їй: «Чи знаєш, як Аристиону сподобався сад наш і особливо квітник твоєї власної розпорядження » .

[1] Див.: Д. З. Лихачов. Література — реальність — література. Л., «Радянський письменник », 1981, гол. «Сади Ліцею » .

Описание саду в «Аристионе «виникло, можливо, не без впливу відповідних сторінок «Нової Елоїзи », але співвідношення між обома образами таке ж, як між глибокими, таящими у собі несподівані ускладнення пристрастями Юлії чи Сен-Пре і причесаним, отрегулированными емоціями персонажів Нарежного. Елізіум в «Нової Елоїзу «- це дикий, вільний куточок, якому рука Юлії дав можливість нескованного розвитку («все зробила природа під моїм керівництвом »), Сад ж Людмили — це квітник, і любов’ю квіти вона вирощує, а «виховує «. Промовиста паралель до оранжерейному вихованню самого Аристиона!

По порівнянню з цим романом Нарежного, і з «Чорним роком », Аристион справляє враження більшої упорядкованості - причому як упорядкованості форми. Автор «Російського Жилблаза «досить рішуче оголював протиріччя, зокрема протиріччя просвітництва, залишаючи їх відкритими (пригадаємо невдачі Івана Особняка). Чи він тепер розучився їх бачити; але протиріччя як загнані вглиб «Аристиона », приглушені, нейтралізовані універсальної виховної програмою. Ця програма полягає у навмисною поміркованості й спокійній розумності; не випадково і зовнішність Горгония дихає гармонією і погодженістю чорт. Від всього вміє Горгоний брати стільки ж, скільки треба задля користі. Вчителями, приставленими до Аристиону, виявилися Евфросион і Полихроний, хвальки і схоласти; останній навіть викликає у пам’яті (як стверджує авторська ремарка) фонвизинского Кутейкина. Але це лякає Горгония, що вважає, що механічна вченість цих наставників то, можливо звертається в інтересах, якщо поєднати його з розумінням суті речей, зі справжнім просвітою. Але чому просвітництво у деяких випадках веде до пагубним наслідків, «стоншує в людях розпуста, збільшує лиха і це змушує чеснота себе соромитися і навіть боятися »? Роман лише трохи стосується цього питання, не збираючись його загострювати чи драматизировать.

Еще один приклад обдуманої обережності ідеального вихователя. Девіз Горгония — «роби добро всім, але веди ознайомлення з рівнею ». Хоча людей здобуття права не заподіювати людям, хто стоїть більш низькою соціальної щаблі, зайвих турбот, не порушувати їх життя. І Горгоний займається філантропією невпізнаний, в нього низку помічників, продуману систему коштів. Підривати сформований стереотип відносин, спонукати людей «переміняти своє стан «Горгоний, щоб уникнути гіршого, не збирається (у цьому він нагадує Вольмара).

В рамках проведеного виховного експерименту слід поїздка Аристиона і Кассиана по навколишніх поміщикам, ознайомлення з панами Сильвестром, Тарахом, Парамоном і Германом. Це маленький роман подорожі, не більше великого роману; у цей самий момент це і на наочних прикладах, переважно негативних; живий образ, каже Горгоний, залишить «такі враження, які який завжди родить й добра проповідь » .

Один унаочнення взаємодії красномовніше іншого. Пан Сільвестр (від латів. silva — лісової, дикий) — жагучий мисливець, довів в запустіння усе своє господарство. Пан Тарах — скнара, скупар, який шкодить сама собі; вже звертали увагу, що репліка однієї з слуг пана Тараха — «ми й річна кірка хліба зберігається під замком «- передбачає знаменитий залежалий сухар Плюшкина [1]. Пан Парамон — жагучий гравець, гульвіса. Одне слово, «перед читачем, як й у «Мертві душі «Гоголя, хоча ще грубому, неопрацьованому вигляді, виступають самобутні типи, чи, вірніше, сміливо окреслені начерки типів тодішніх поміщиків, зі своїми сімейної і виконання домашньої обстановкою, мораллю і звичками «[2].

[1] У. Данилов. Земляк і предтеча Гоголя. Окремий відбиток журналу «Київська старовина », Київ, 1906, з. 11−12. А. Галахов вважав, що портрет пана Тараха «особливо чудовий »; воно являє собою «фамільне схожість із Гарпагоном великоросійським, художньо поданих у особі Плюшкина «(А.

Галахов. Указ, тв., год. II, з. 183).

[2] М. Бєлозерська. Указ, тв., год. 2, з. 106.

Предвосхищение Гоголя виражається у самому способі подачі матеріалу — в своєрідною панорамності, коли із поміщиків (панів), як і галереї, слід одне іншим; в повторюваних моментах характерології: спочатку якась попередня інформацію про господаря, яку ми одержуємо, наприклад, з реплік селян; потім зустріч із самим паном; потім, по уникнути нього, обговорення гостями (Аристионом і Кассианом) нового знайомця і представленого ним явища. У цьому можливі й перехресні характеристики, коли людина або інший персонаж (як в Гоголя) порівнює себе з сусідом. Наприклад, Парамон каже: «Люблю жити весело, що користі і задоволення проводити свого часу оскільки проводжають сусіди мої, Сільвестр і Тарах… «Пригадаємо репліку Собакевича: «Я негаразд, як у якогось Плюшкина: вісімсот душ має, а живе і обідає гірше від мого пастуха » .

V Останніх романах Нарежного — «Бурсаке », «Двох Иванах », «Гаркуше, малоросійському разбойнике », соціальній та таких творах зі збірки «Нові повісті «, як «Запорожець «і «Багатий бідняк » , — першому плані виходить українська тема, український матеріал. Звісно, і зараз письменник значною мірою спирався на близьку йому з дитинства грунт; Україна не була почасти місцем дії «Російського Жилблаза ». Але туди український матеріал фігурував поки що не правах загальноросійського; акценти національному специфіці ще виникли. Ці акценти починаєш відчувати в «Аристионе «(в українських розділах) і особливо виразно у творах, починаючи з «Бурсака ». Досить звернути увагу до характер численних авторських підрядкових приміток: вони пояснюють, що таке свято Івана Купала і він відзначається; хто ці вовкулаки; що таке курінь; як голяться малоросійські селяни тощо. буд. Одне слово, очевидна певний етнографізм тексту, вже що проявився кілька раніше, в «Чорному рік », стосовно кавказького матеріалу. Тепер значно більш сильному і, треба додати, більш природному, справжньому вигляді, виник етнографізм української темы.

Для здобуття права виник цей акцент, знадобилося зміна громадської атмосфери. На межі другого і третього десятиліття уже минулого століття загострюється інтерес до «всьому малоросійського «(вираз Гоголя). У 1818 року виходить «Граматика малоросійського прислівники «А. П. Павловського; рік тому — «Досвід зборів стародавніх малоросійських пісень «М. А. Цертелева; у цьому року з участю М. З. Щепкіна поставлені п'єси І. П. Котляревського «Наталка-Полтавка «і «Москаль-чаривник », які поклали край початок нової української драматургії. У цьому вся широкому процесі поєдналися соціальні імпульси й естетичні, регіональні і загальноросійські. Адже, з одного боку, інтерес до «всьому малоросійського «відповідав дедалі глибшому національному самосвідомості українців, з другого — вливався в общеромантическое рух російської літератури до своїх народним витоків, до народного специфіці, до фольклору, до споконвічного слов’янському побуті й т. буд. У цьому поступово переборювалася идилличность уявлень про Україну, властива, скажімо, Шаликову;

Украина Вставала із його протиріччями — соціальними, етичними та т. д.

Для формування російського роману усе це отримувало додатковий, принциповий сенс. Вяземський, говорячи про труднощі написання російського роману, додавав: " …щоправда, автор наш спостерігач не цілком російський, а малоросійський "; [1] згадка «малоросійського «фігурує тут як певна сприятливе, полегшуюче обставина. Річ у тім, що передумовою роману як жанру служила сама визначеність моралі, і ею-то, по узвичаєної думки, мала українське життя. Рецензент «Сина батьківщини «(до речі, саме у з «Бурсаком ») писав, що заслуговують «особливого уваги риси малоросійського побуті, і стародавніх звичаїв того краю », які «зникають під шлифовкою загального освіти «[2]. М. І. Надєждін зазначав, що з російських письменників «Малоросія природно мала зробитися заповітним ковчегом, з якого зберігаються живейшие риси слов’янської фізіономії і кращі спогади слов’янської життя «[3].

[1] «Московський телеграф », 1825, год. VI, No XXII, з. 182−183.

[2] «Син батьківщини », 1824, год. 97, з. 38.

[3] М. І. Надєждін. Літературна критика. Естетика. М., «Художня література », 1972, з. 281.

Украинский матеріал «свій «й те водночас «не свій »; виникав той ефект заломлення, який проливає справді на вагу знайоме незвичний і розпочнеться новий світ і на сучасному мові називається остранением. Метафоричний і кілька дивне вираз Вяземського про «краях мальовничих «дуже наочно: маємо хіба що різкі та живописні обриси материка, побачені з пташиного польоту, притому материка окраїнного — Украины.

Но для роману потрібна як мальовничість сфери, але її досить широка протяжність; потрібен широкий і різноманітніший просторовий образ. І це відношенні український матеріал дуже підходящий. Щодо пізніше запровадження кріпацтва, існування Запорізької Січі до 1775 року — усе це створювало ту нескованность і хаотичність громадського буття, які мотивували пересування наскрізного героя, зміну їм різних станів, входження їх у різні ділянки жизни.

Словом, створювали такі необхідні умови романного действа.

Все це в «Бурсаке ». Роман витриманий у особистої формі розповіді - від імені центрального героя, Неону Хлопотинского, сина (як потім — приймального) дячка Варуха. Проходячи через різноманітні переробки і пригоди, пробиваючись знизу вгору, Неон повторює шлях героя пикарески; але з колоритності і своєрідності своєї вдачі він становить собою щось нове, перевершуючи і Гаврила Симоновича, та інших наскрізних героїв колишніх романів Нарежного. Життєву силу цей спосіб одержує вигоду від українських джерел, літературних і фольклорних у цьому числе.

Давно відзначено зв’язок його з типом бурсака чи школьника-семинариста, однієї з поширених персонажів українських літераторів, наприклад, інтерлюдій. Це простий, наївний і незлобивий людина, «пиворез «та й взагалі мисливець всього скоромного. Інколи ж вона занурюється у семінарську пиху й прагнуть покичиться своїм ученістю. Всі ці риси є й в Неону, людини добродушного і наївного. Одне з джерел комізму у цьому, що турботу про речах цілком звичних і природних Неон намагається говорити выспренним стилем схоластичної вченості, потрапляючи на слизьке і викликаючи глузування собеседников.

Что саме стосується описи традицій і звичок бурсаків, життя в бурсі (під бурсой треба розуміти гуртожиток бідним іногородніх семінаристів), то ці сторінки належать на краще, що створило перо Нарежного. Ця ватага вічно голодних пролазливих підлітків, видобувних їжу то співом духовних пісень і проголошенням промов, то набігами до чужої городи і райські сади, готових на будь-які витівки, стоїчно сносящих покарання й побої, зображено настільки колоритно, так закарбувалася у пам’яті, що критика, щойно вийшов гоголівський «Миргород », відразу ж побачила наступність між картинами бурси в «Вія «й у романі Нарежного.

Еще до Гоголя Нарежный цілком оцінив й ті можливості комічного, які витікали з вишуканою давньоримському номенклатури бурси. Тут є ментори, консул, сенат; отже, «поважне стан бурсаків утворює у малих вигляді чудовий Рим ». Отже, і Рим нічим іншим, як велика бурса… Оцінив Нарежный й ті можливості комічного, які випливають із зіткнення наївного, недосвідченого свідомості зі системою шкільних узаконень і правил. Такий тип свідомості на початковому етапі втілює Неон, що ніяк не може зрозуміли, чому його б’ють і поза старанність, і поза лінощі, і так; готовим не потрібно «надію бути коли-небудь дияконом, ніж безперервно пробувати у собі дію лопаток учительських чи кропив’яних прутів від якихось лікторів ». Персонаж подібного душевного складу, що надходить імпульсивно, часом сміливо й самовіддано, але з тим що оминає перешкоди, якщо вони видаються непереборними, поступається тиску обставини, — такий персонаж був дуже підхожим у тому, щоб і виявляти свій власний почин, й те водночас діяти «у малій дозі «(Гете) — словом, у тому, щоб стати наскрізним романним героєм. І письменник веде свого героя через різноманітні стану та ситуації - з переяславської семінарії в рідне село Клопоти, й у маєток поміщика Истукария, де зараз його виконує обов’язки вчителя, і до столиці українського гетьмана Батурин, й у стан розбійників, і полі бою, й у Запорізьку Січ… Виникає роман мандрівок, битого шляху, роман подорожі, якими були й «Російський Жилблаз », і «Чорний рік », й почасти навіть «Аристион »: момент подорожі визначав ранні формування романного жанру, й легко поєднувався коїться з іншими різновидами жанру, приміром, із романом плутовским.

Но в «Бурсаке «є й світло нове: романіст як веде свого героя через різні царини життя, а й конкретизує цей нелегкий шлях з допомогою деяких історичних орієнтирів. «У це час почали коливатися уми від політичної зарази. Спочатку таємно, і потім та вочевидь почали казати базарів, в шинках й у класах семінарії, що гетьман прийняв тверде рішення з усією Малороссиею отторгнуться від иноплеменного панування Польщі й піддатися царю російському ». Так намічається історичний ключ роману, який би вигадані приватні події та вигаданого приватного героя із подіями реальними і історичними — у разі возз'єднанням України з Россией.

На такому об'єднанні будувалася архітектоніка романів Вальтера Скотта; проте як і раніше, що ім'я засновника історичного роману на той час вже було відомо у Росії з’явилися переклади кількох його романів, твір Нарежного ще можна зарахувати до власне історичної романістиці. Занадто умовна, неисторична постать гетьмана Никодима, у якому лише за великому зусиллі помітні Богдану Хмельницькому (як це зробила М. Бєлозерська); є надто умовним, неподлинен хід подій, та й сама зв’язок вигаданого персонажа з основою — ця квінтесенція вальтер-скоттовского роману — занадто штучна і хитке. Попри те в романі Нарежного незаперечно гідність низки історичних описів і сцен, наприклад, урочистості на Батурині із нагоди дні народження гетьмана, обіду в гетьманських покоях і особливо описи Запорізької Січі, «цей жахливої столиці „“ свободи, рівності і бесчиния різного роду ». Якщо додати до цього ще деталі з «Двох Іванов », що характеризують атмосферу Запорізької Січі, і навіть сцену зустрічі отамана Авеніра в повісті «Запорожець », то переконуєшся у правильності висловленої ще дореволюційному літературознавстві думки, як і історичним колоритом своїх творів Нарежный підготував поява Гоголя, І що картини життя старої України у «Бурсаке «чи «Запорожці «проклали дорогу «Тарасові Бульбі «.

Что саме стосується дії «Бурсака », то мері його розвитку дедалі більше і більше набувало авантюрний оборот, як це зазвичай бував російських романах XVIII века.

Включаются такі випробувані романні прийоми, як таємниця походження героя (Неон виявляється онуком самого гетьмана Никодима), викрадення і таємного втечі в кілька варіантів (дочка Никодима таємно обвінчалася з посади Леонідом, які син Неон таємно обвінчався з дочкою Истукария Неониллою); потім ще треба таємниче заступництво із боку інших персонажів (козака Короля чи блазня Куфия), опісля з’ясовується, що виникає з міркувань кревності чи старовинної приятельської приязні. І цілісність характеру головного персонажа поступово розмивається, бо такий характер має стати придатним нанизування необмеженого кількості авантюрних подій, для надмірності і відомої самодостатності дії. Як і інших романах Нарежного, в «Бурсаке «досить помітний шов між ситуаціями і сценами реального побуту і традиційними беллетристическими схемами.

В іншому творі з українського життя — «Два Івана, чи Пристрасть до позовів «- побутова та реальною специфіка окреслилася ще більш несподівано, зухвало. Вже саме те, що Нарежный зумів оцінити романічні можливості такого явища, як сутяжництво, свідчить про його чудовою художньої проникливості. Дослідник Нарежного, говорячи про «Двох Иванах », зауважив: «Ця пристрасть до позовів і до самоправності була, при умовах тогочасної дворянській життя, некультурним проявом самостійності у вчинках і думках, проявом енергії, потворно розвиненою панівною сваволею «[1]. Висновок несподіваний, але вірний, а стосовно роману вірний подвійно! Адже «пристрасть до позовів «створювала ота необхідна, нехай потворне, прояв особистого почину, особистого початку, які мають живити романне дійство. Ця пристрасть була досить своекорыстна і прагматична, щоб вона вважалася з обставинами; була такою могутня, щоб уникнути впливу інших сил, передусім зустрічної пристрасті до сутяжничеству із боку ворога; словом, вона мимоволі виявлялася «в малої дозі «, наштовхувалася на різноманітні перешкоди і ускладнення, настільки необхідних повного розкриття романної специфики.

[1] М. Котляревський. Микола Васильович Гоголь, 1829- 1842, четверте, виправлене видання. Пг., 1915, з. 61.

Но звернемо увагу — романні мотиви піддаються травестированию, причому подвійному. Один із глав роману (год. II, гол. 1) називається «Дон Кишот в свій рід ». Припускається пан Харитін, збурений жагою помститися своїм ворогам, двом Іванів, що виїжджає із рідного села Обаполи до Полтави верхом конем, подібно Лицареві Сумного Образа. У наступному розділі пан Харитоне нападає на вітряки, запалює їх, проте ніяк не тому, що визнає за велетнів, як тому що хоче зашкодити власності своїх ворогів. Роман Сервантеса знижував мотиви лицарського епосу; твір Нарежного знижувало вже «знижено «мотиви «Дон-Кіхота » … Сучасний Дон Кіхот вирушає до шлях задля здобуття права «боротися », а здобуття права позиватися («позываться ») і лагодити пакости.

Из творів Нарежного «Два Івана «найбільшою мірою втілюють принципи комічного роману нової доби. Його основним матеріал — повсякденні турботи, сварки, чвари, прояви недоброзичливості, заздрості, словом, дрібниці життя. Тим більше що ці дрібниці як наповнюють все буття людини, а часом призводять до наслідків дуже сумним, породжують, як Гоголь в «Старосвітських поміщиках », «великі події «. Виникає іронічний контраст існуючого і належного, який звичайно передається авторським розповіддю («Два Івана «- другий роман, після «Аристиона », розказаний у найближчій перспективі автора), — наприклад, підкреслено серйозним, діловим описом вчинків, явно незначних чи низьких. Таке згадуване вже опис підпалу паном Харитоном млини, яке «за загальним тону нагадує знищення гусячого хліва в повісті Гоголя про сварці Перерепенко з Довгочхуном «[1]. Широко використані Нарежным і комічні можливості канцелярських хитросплетінь, незворушна казуїстика скарги, позиву, передана як і авторському викладі, побічно (початок 7-й глави 1-ї частини), і прямим чином, судовим «документом «(визначення сотенної канцелярії у наступному главі). Усі це теж передбачає Гоголя — пригадаємо прохання Івана Івановича та Івана Никифоровича в миргородський суд.

[1] М. А. Енгельгардт. Гоголь та жіночі романи двадцятих років.- «Історичний вісник », 1902, No 2, з. 573.

Между тим комічна фабула з'єднана у романі із серйозним — почасти чутливої, почасти теж комічної, але комічної будь-якому іншому роді. Поруч із історією сутяжничества і каверзничества розвивається історія любові, покликаної навести мости над прірвою неразумия та ненависті; адже люблячі, як Ромео і Джульєтта, належать до ворогуючим домівках. Романіст щедро використовує можливості, які з контрасту положень. Адже нас саме «молоді вважали себе преблагополучными людьми… батьки їх, позываясь собою безперервно і роблячи одна одній можливі пакості, майже були найбільш нещасні з усього села Горбылей » .

В одному лише твір Нарежного полишає вимог роману: у ньому порівняно вузька арена дії; немає відкритої панорамності колишніх його романів, зміни сфер і матеріалу. Проте Вяземський зараховував «Двох Іванов «саме до романів, — швидше за все, як з міркувань обсягу, деталізованості описів (у творі частини), що саме собою, звісно, важливо. У вашому романі усе-таки є і панорамність — лише неявна; «Два Івана «- теж роман дороги, але дороги що петляє, возвращающейся тому, назад. Безперервно вирушають персонажі роману із життя рідних Горбылей то Миргород, те, як пан Харитоне, до Полтави і навіть Батурин, резиденцію українських гетьманів, — їх тягнуть туди обставини позови, позыванья.

Намечено в «Двох Иванах «і подорож у Запорізьку Січ, причому мистифицированное, оскільки запорожці Дубоніс і Нечоса виявилися переодягнутими синами двох Іванов. Образ дороги як звертається, що він відповідає руху із широкого кола, суетливому мельтешению, які створює заплутаність дрібних пристрастей і стычек.

Но, будучи послідовним, Нарежный не поставив у цьому і навів намічені протиріччя, та конфлікти до благополучного вирішенню. Зроблено це ж таки штучно — й навів шляхетний пан Артамон, влаштовує долю молодих, що сприяє примирення ворогуючих і навіть поправляющий їх розорене позовом господарство, на кшталт пану Горгонию з «Аристиона ». Персонажі що така — як данина романним схемами, а й вираз просвітницькою віри в разрешимость конфліктів чи, по крайнього заходу, нагадування про необхідність їх дозволу, було властиво російському Просвітництва, раціоналістичним традиціям XVIII века.

Последний, що залишилося не закінченим роман Нарежного належить до так званим розбійницьким романів, які пережили сильний вплив шиллеровских «Розбійників ». Нарежный, ми говорили, знав цю п'єсу; вплив її позначилося у його ранньої трагедії «Димитрій Самозванець », й у «Російському Жилблазе », де серед епізодичної постаті з’являвся розбійник Гаркуша, який «особливо лютував… супроти дворянства ». Нині це обличчя перетворилася на головний герой романа.

Разбойник Гаркуша, чи, вірніше, Горкуша, — постать історична; [1] проте історична щоправда мало цікавила Нарежного, яке вирішувало загальну психологічну завдання. Вона поставлена зачином роману: «Повествователи незвичайних подій! Чи завжди і всі ви намагалися зрозуміти початкову причину них? «Роман і намагається роз’яснити «причини «загибелі «сочеловека », тобто перетворення Гаркуші в відщепенця і разбойника.

[1] Про нього існує спеціальний дослідження: М. Маркович. Горкуша український розбійник.- «Російське слово », 1859, вересень, з. 138−244.

Вначале це молодий, бідний пастух, набожний і чесний. Але до дня народження Гаркуші, до двадцять п’ятому року життя (пригадаємо і ще фатальний, теж двадцять п’ятий, рік князя Кайтука), сталася подія, котре змінило його долю. Карп, племінник старости, і навіть дяк Яків Лисий образили Гаркушу, і той вирішив їм помститися. Спочатку він мстить на кшталт героїв «Двох Іванов «- пускає голодних кішок в голубник дяка, підпилює у його саду кращі плодові дерева, спокушає наречену Карпа Марину, словом, пакостничает і каверзничает. Потім, принаймні наростання опору ворогів Гаркуші й отримання нею нових ударів, нових образ, помста його стає жорстокішою, часом низькою (то він розголошує свій зв’язок із Мариною, попри пробудившуюся у ньому щиру до неї прихильність), поки, нарешті, обставини не втягують їх у криваве злочин — вбивство. Це проводить останнім і люди фатальну риску; відтепер Гаркуша — розбійник, отщепенец.

Трактовка разбойнических діянь Гаркуші відрізняється відвертої двоїстістю. Перш всього він месник, причому як за особисту образу. Опис бешкетувань поміщика Кременю, його дітей, і навіть багатьох інших можновладних осіб витримана в властивої Нарежному жорсткої викривальної манері. Будинок пана Кременю уподібнюється Содому, а вчинки його дочки — «гидотам „“ самих досвідчених римлянок другого і третього століття ». Порівняння балакучі, майже есхатологічні, оскільки вони позначають продельную ступінь розбещеності хаосу, такий рівень, яку вже потрібно загибель — загибель чи Содом і Гоморру чи Римської империи.

В умовах Гаркуша — месник, але з розбійник: «хто назве мене цим ім'ям? Не чи той підлий пан, який через принесенное має значення оброку крестьянкою ні свіже яйце наказує відрізати їй коси і протримати надворі своєму протягом тижня в рогатці? Не чи той суддя, який свідчить изобличенному в бездельстве компанейщику: «Що даєш, щоб виправдав тебе? «Не той чи священик, який, сказавши у церкві: «Не дивіться осіб сильних », в угодность поміщику ховається тихенько забитих кийками чи уморенных голодом в хлібних ямах »? Про беззаконники! Ви забули, що де є злочин, там горнее правосуддя вибудовує йому месника? Так! Я месник і визнаю собі іншого імені! «Навіть під час тлі пронизаних революційним духом викриттів Радищева це слово звучать зухвало і смело.

От російського Просвітництва Нарежный перейняв як грізний пафос викриття пороку, кріпосницького сваволі передусім, а й думка про природному, природному рівність всіх людей. Цю думку розвиває Гаркуша перед своїми товаришами — розбійниками, учорашніми кріпаками: «І ми вважаємо себе рабами панів своїх: але розумно чи робимо? Хто зробив їх нашими повелителями? Якщо вже бог, він міг би обрати тіла огромнее, ніж наші, руки міцніше, ноги швидше, очі далекогляднішим. Але бачимо гидке » .

Все це змушує вбачати у реформі головного героя риси шляхетного розбійника, навіть шляхетного разбойника-идеолога, подводящего під свої дії базу передових ідей. Але водночас Гаркуша допускає жорстокість, мучительства; в ряжку його вливається усілякий темний люд — «позбавлені за розпусну життя звання свого церковники, здорові злиденні, котрі позбулися всього майна свого від ліні, пияцтва і забиячества », тощо. п. Складається та двоїстість моральної оцінки (виражена з допомогою суджень автора: роман показано з його особи), двоїстість висвітлення, яка відрізняти трактування розбійницької теми і - ширше — процесу відчуження, відокремлення головний герой від суспільства — у російському романтизмі. Нарежный почасти припала на романтичним рухом, відгукнувся з його дедалі більше вплив; пригадаємо, що у 1822 року з’явилися пушкінський «Кавказький бранець » .

В той час Нарежный не залишив звичних схем романної поетики, починаючи з типажу головного персонажа до способу розвитку дії. За всієї колоритності Гаркуші, особливо спочатку, що він постає у досить тісній слиянности з українським побутом, у ньому є й світло звичайна для нарежнинских головні персоналії нецельность, розпливчастість. Втім, обертається своїм гідністю: від людини все очікується. Хто міг чекати не від Гаркуші, скромного і побожного пастуха, такого розгулу жорстокості, такого прояви сили, такий мощі характеру, що оповідач навіть говорить про нього як «про несостоявшемся великому діячі роду людського: мовляв, природа, «поставивши у кращому колу громадськості - подарувала б батьківщині, і може бути збільшена й всьому світу, добродійника смертних, натомість, що він виходить жахливий бич їх… ». А адже Гаркушаще шляхетний розбійник, ідеолог, а водночас ще богатир майже сказочный.

Сказочный, лубочний ухил досить відчутний з недостатнім розвитком дії, і це повністю відповідає прихильності Нарежного до незбутнього, надзвичайному, авантюрного. Такий ухил посилюється із виходом сцену певної розбійниці Олімпії. Але й доля Олімпії містить у собі чимало живих прийме тодішнього побуту, зокрема і ухвалить закон кріпосного сваволі, але з її появою, як суперниці і коханої Гаркуші, різко зростає лубочно-авантюрное начало.

Оба отамана, як виявилося, вирішують одружитися, об'єднавши свої зграї для успіху загального дела.

" Подошед зі своєю войовничої німфі, Гаркуша произнес:

— Вважаю себе дуже щасливим, що у цей чарівної області мужнього отамана — прекрасну Олимпию!..

— Я сама щонайменше рада, — відповідала Олімпія, спрямувавши нею полум’яні очі, — що випадок бачити біля себе людини «якому в всій околиці немає подібного в хоробрості і задумах » .

Вслушиваясь у цей галантний обмін люб’язностями, думаєш, і тобою не люті розбійники, а чутливі коханці Никандр і Єлизавета з «Російського Жилблаза «чи, скажімо, философы-семинаристы та його подруги з «Двох Іванов ». Елемент чутливості (про своє «пристрасних відчуваннях «до Олімпії, згадує Гаркуша), навіть розчиненої казковою жартівливістю і забавностью, Нарежный вважав необхідної приправою романного действа.

Итог творчої діяльності Нарежного підвів через півстоліття після смерті Леніна І. А. Гончаров. У листі до М. І. Семевскому від 11 грудня 1874 року писав, повертаючи йому «три томика «Російського Жилблаза » :

" Не можна не віддати повної справедливості і розуму й незвичайному по тодішньому часу уменью Нарежного відбуватися від старої і створювати нове. Бєлінський глибоко прав, відрізнивши його талант і оцінивши його як першого російського за часом романіста. Він школи Фонвізіна, його послідовник і предтеча Гоголя… Ви побачите у ньому натяки, звісно, слабкі, туманні, часто в знівеченої формі, на типи характерні, створені у тому досконало Гоголем… Натурально у нього не було могли ідеї виробитися в характери відсутністю що з’явилися ми згодом нових форм і прийомів мистецтва; але це ідеї носяться в туманних образахі скупого, і небажання старих поміщиків, тощо побуту, що потім ожив так реально в українських художників, — але повністю належить до реального школі, розпочатої Фонвізіним і яка була зведена на вищий щабель Гоголем… У сучасному літературі була б сильна постать «[1].

[1] І. А. Гончаров. Повне Зібр. тв. в 8-місячного томах, т. 8. М., Гослитиздат, 1955, з. 474−475.

Заслуги письменника визначено тут кратно і. Висунуто вперед найцінніше в Нарежном — його романне творчість, зробила його ключовою фігурою історія російського роману. Визначено місце Нарежного не більше еволюційного низки, зазначена його належність до «реальної школі «.

Очень важлива й фраза Гончарова: Нарежный — «предтеча Гоголя ». По обдаруванню вони, звісно, непорівнянні. Це, як пізніший літературознавець, «смертний і божество »; «та сторін ріднить їх одне з іншому! «[1]. Деяких «сторін «ми вже торкалися вище; відразу ж слід підкреслити, що подібність не обмежується окремими тематичними і сюжетними перекликами, але має поетичні системи обох авторів. Крім інтересу до прози і дрібницям життя, до побутовому колориту (зокрема і до українському), крім «смаку гумористичному уявленню обыденней дійсності «, є щось спільне у самому складі гумору, типі комизма.

[1] У. Данилов. Земляк і предтеча Гоголя. Окремий відбиток журналу «Київська старовина », Київ, 1906, з. 14.

Для Гоголя найвищою мірою характеризуєтся тим, що можна назвати непроизвольностью і наївністю комізму, избегающего педалювання і афектації (які нерідко супроводжували комизму в догоголевской, дидактичній літературі). Персонажі «не знають «про своє кумедних сторони, не збираються виставляти їх у публічне огляд — тільки мимоволі проявляються. Та й загалом «не знає «про укладеному у ній комізмі - вона лише природно функціонує за своїми власними законам. Смішне выказывается, як Гоголь, «саме собою ». У Гоголя цей тип комізму виступає в що склалося, скоєному вигляді. Та і в Нарежного помітні його початок, його намітки. Звідси й переклички, часом разюче несподівані. Щоб же не бути голослівним, наведу хоча б тільки приклад. Ось Парамон з «Аристиона », гульвіса і гравець, мучиться від неможливості сказати щось необхідне та потрібне. «Здавалося, він шукав у голові своєї пристойного відповіді зроблену йому завдання, проте у ній була така порожньо, як і кишенях віршотворця… «Складне Становище вирішилося реплікою: «У голові в мене багато, багато, та ось нейдет… «Це навіть текстуально віщує знамениту репліку Бобчинского про Хлестакове: » …й тут (крутить рукою близько чола) багато, багато всього ». У обох випадках маємо комізм бессмыслия, безпорадного, немотствующего языка.

Возвращаясь до відкликанню Гончарова, слід зазначити ще у тому, що оцінила зусилля Нарежного в області стилю, мови. Сучасна йому критика неодноразово дорікала романіста в мовних огріхах, порушенні міри і т. буд. Гончаров також зазначає, що мова Нарежного нерідко виглядає «важким, шорсткуватим, змішанням шишковского з карамзинским ». Але письменник бачить, і те, що вислизнуло від посиленої уваги сучасників романіста. " …Найчастіше він встигає, ніби з хащі лісу, виходити дорогу і тоді каже Легко, вільно " .

Наконец, важливо і те, що підсумкове судження про Нарежном висловлено великим письменником, одним із найбільших представників російського реалізму ХІХ століття. Багато чого у Нарежном було звернене наступним літературним часів — до Гоголя, до «натуральної школі «, до розвинувся з її тенденціям. Ще М. А. Добролюбов зазначав, що Нарежный «попередив Гоголя з усією новейшею натуральною школою «[1]. І ось новітнє літературне рух вустами однієї з самих видних представників воздавало Нарежному належне, вбачаючи у ньому лише свого попередника школою — «реальної школі «- а й постать, здатну діяти у цього руху. Причому — потенційно яскравого діяча, «сильну постать » .

[1] М. А. Добролюбов. Літературна критика, т. I, 1934, з. 533.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.