Антонімія як засіб комічного у творчості Т. Г. Шевченка

Національна академія наук України

Інститут української мови Реферат

на тему:

" Антонімія як засіб комічного у творчості Т.Г. Шевченка"

Струк Костянтин Геннадійович КИЇВ 2014

План роботи

• Вступ
• Розділ 1. Антонімія як лінгвістична категорія та її виражальні функції
• 1.1 Антонімія та її роль у мові. Види мовних протиставлень
• 1.2 Антонімія в українських прислів'ях та приказках
• Розділ 2. Діапазон вираження комічного у творах Т.Г. Шевченка
• 2.1 Природа іронії у мовній картині світу
• 2.2 Типологія протиставлень у Шевченкових творах та їхня роль у створенні комічних вражень
• Висновок
• Використана література

Вступ

Курс сучасної української літературної мови, призначений сформувати у студента цілісне уявлення про мову як систему систем значень, був би неповним, якби не брав до уваги практичний вияв мовних значень та категорій. Іншими словами, щоб побачити, наскільки повно мова розкриває свої виражальні можливості, треба підняти весь той багатющий пласт мовного матеріалу, що його залишили мовці - починаючи від найвидатніших, що стояли у витоків літературної мови, закінчуючи аналізом повсякденних ситуацій живого мовлення.

Дослідження творів майстрів слова як мовного матеріалу завжди було і залишається найпродуктивнішим, оскільки звертаючись до творів, що вже стали стандартом, увійшли до класичного літературного доробку, ми отримуємо змогу досліджувати досконалі, майстерно оброблені зразки стилю художньої літератури, а отже — що важливо саме для цього курсу, — маємо справу з неоціненним мовним доробком. Саме художня література була і залишається тим взірцем, на який слід рівнятися, опановуючи літературну мову рідного народу — як із професійною метою, так і для повсякденного вжитку. І саме стиль художньої літератури є найбільш придатним для формування в учня, студента, будь-якої людини комунікативних навичок і прищеплення мовного смаку.

Таким чином, через художню літературу реалізовуються навчально-виховні принципи мови.

" Мета мовного навчання полягає у свідомому практичному оволодінні українською літературною мовою, заснованому на вивченні її системи й підсистем — фонетичної, лексико-семантичної і граматичної, а також закономірностей, які визначають використання тих чи тих виражальних засобів відповідно до сучасних норм.

Мовне виховання ставить своїм першорядним завданням усвідомлення значення рідної мови не лише як засобу спілкування, а й як найважливішого джерела формування інтелекту й духовно-емоційної сфери особистості через її органічний зв’язок з національними традиціями" [3, 4]. Отже, реалізація саме навчально-виховного принципу мовної освіти можлива лише в тому разі, якщо вивчення категорій мови буде спиратися на вивчення їхнього функціонування у творах майстрів слова.

Звертаючись до національного літературного доробку, можна говорити як про дослідження особливостей мови окремого автора, так і, якщо автор справді зробив свій внесок у формування масиву мовного (зокрема, лексичного) матеріалу, про оцінку тих чи інших мовних явищ на основі його творчості.

Актуальність теми дослідження. Аналізуючи в цій роботі мову творів Т. Г. Шевченка, слід, насамперед, зазначити про його фундаментальну роль у формуванні сучасної української літературної мови. Мовна особистість поета, що формувалася у надскладних соціально-політичних умовах, була і залишається об'єктом дослідження мовознавців протягом півтора століття. Шевченків літературний доробок, що в переважній своїй масі побачив світ лише по його смерті, поповнив словник сучасної української літературної мови, збагатив мову новотворами, що на сьогодні є вже частиною словника загальновживаних слів і виразів.

У цьому дослідженні велика увага приділяється експресивно забарвленій лексиці Шевченка як джерелу нових виражальних значень. Звертаючи увагу на окремі особливості мови творів поета (у даному разі - лексичні засоби створення іронії, гумору, сатири) можна робити висновок про характер застосування певних лексичних засобів у мові загалом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота є цілісним дослідженням, що може бути реалізоване в рамках наукової спеціальності 10.02.01 — «Українська мова».

Мета і задача дослідження. Об'єктом дослідження є особливості мови Т. Г. Шевченка, зокрема, великих ліро-епічних творів — «Гайдамаки», «Сон», «І мертвим, і живим, і ненародженим.», «Великий льох», «Кавказ». Предмет дослідження — аналіз лексичних засобів, що дозволяють автору створювати в тексті враження комічного (а саме іронічне, гумористичне і сатиричне) і способу (власне лексичні засоби) досягнення цих вражень.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в роботі вперше розглянуто роль антонімів у створенні комічного, враховуючи їхню основну роль — протиставлення предметів, процесів і явищ. Беручи до уваги здатність до розширення виражальних засобів мови шляхом застосування переносних значень слів, є підстави говорити про цілісне дослідження природи комічного в мові творів Т. Г. Шевченка.

Методологічна база дослідження. У роботі застосовано такі методи:

с описовий — інвентаризація одиниць, що несуть лексичне навантаження протиставлення, їхня класифікація та інтерпретація;

с дистрибутивний — беручи до уваги широко вживане в мові творів Т. Г. Шевченка використання переносних значень із метою створення художніх засобів, дослідження оточення (дистрибуції) лексичних одиниць.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури. У першому розділі - «Антонімія як лінгвістична категорія та її виражальні функції», — дається визначення поняттю антонімії та розкривається її роль у формуванні іронії як тропа. Для ілюстрації ролі антонімії в мовленні подаються численні приклади з української народної творчості (прислів'я та приказки). У другому розділі - «Діапазон вираження комічного у творах Т.Г. Шевченка», — шляхом дистрибутивного аналізу дається характеристика особливостей вживання антонімічних конструкцій (конструкцій протиставлення), як у суто сатиричних творах письменника, так і в інших, де такі конструкції застововуються зі стилістичною метою, для створення певних образів тощо.

антонімія комічне творчість шевченко

Розділ 1. Антонімія як лінгвістична категорія та її виражальні функції

1.1 Антонімія та її роль у мові. Види мовних протиставлень

У сучасній лінгвістиці існує кілька визначень категорії антонімії. Оскільки лінгвістичне визначення антонімії прямо залежить від здатності людського розуму пізнавати дійсність (зіставляючи та протиставляючи предмети, дії та явища), однозначного погляду на сутність антонімів та їхню роль у мовленні немає.

Проте, більшість дослідників виділяють ключові ознаки антонімів, вказуючи на те, що антоніми — «це слова, що належать до однієї частини мови і мають протилежне значення» [5, 149]. У цій роботі саме таке визначення антонімів вважатиметься основним.

Явище антонімії досить часто розглядають спільно з явищем синонімії, оскільки йдеться про те ж саме явище відношень між предметами чи явищами. Але антоніми, на відміну від синонімів, не мають здатності утворювати ряди. В основі явища антонімії є протиставлення, а отже, антоніми можуть об'єднуватися лише в пари. Проте, як і з синонімами, спостерігається певна неоднорідність у здатності до сполучень.

Так, О. Пономарів дотримується думки, що в антонімічні зв’язки не можуть вступати слова, що мають конкретне значення, такі як стіл, бандура, дерев’яний, алюмінієвий тощо. Конкретність, на думку мовознавця, унеможливлює здатність до градації поняття, вказуючи на відсутність протилежного йому.

" Це — зазначає науковець, — природна особливість людського розуму, важливий наявний у нашому розпорядженні спосіб закріплення й аналізу відчуттів. У людській свідомості абстрактні поняття закладені парами, кожне зі слів цієї пари так чи інакше викликає уявлення про друге. Таким чином, в антонімічні зв’язки вступають не всі слова, а лише ті, що об'єднані змістом на основі їх протилежності, протиставлення" [16, 57].

Здатність антонімів утворювати логічні пари пояснює їхнє прагнення до взаємовиключення. Це цілком вкладається у закони формальної логіки, а саме, у закон суперечностей. Згідно цього закону, членами пари слів чи понять можуть бути й такі, що виключають одне одного. Саме тому, говорячи про антоніми, людина прагне «доповнити» один член пари іншим: ні живий, ні мертвий; біле і чорне; високе і низьке; краса й потворність (Л. Костенко); війна і мир (Л. Толстой) тощо. Це характерно, зокрема, для комплементарних антонімів, які доповнюють одне одного, створюючи стійку логічну конструкцію.

У випадку з контрарними антонімічними сполученнями, яким притаманне явище градації, то прагнучи підібрати «відсутній» член у конструкції, мовець має певну кількість варіантів. Так, між словами молодий і старий може стояти слово підстаркуватий, що не несе в собі смислових навантажень надміру чи недостачі. Це дає підстави для створення широкого діапазону значень, зокрема, переносного плану, або зі стилістичним навантаженням іронії (тонкої насмішки). Іронічні значення дуже часто вживаються у народній творчості, про що йтиметься далі.

На окрему увагу заслуговують лексичні одиниці, що набули протилежного значення після додавання префіксу не-. Слід зауважити, що префікс не — є показником антонімчних відношень лише тоді, коли, коли утворене ним слово набуває протилежного значення. Зазвичай, лексеми з префіксом не — можуть мати синонім, що також має протилежне значення до слова без не-, напр.: широкий — неширокий (вузький), глибоко — неглибоко (мілко). Але такі синоніми не можна вважати повними, оскільки вимога контрастності у таких парах не зберігається.

При протиставленні дій, процесів та явищ використовуються векторні антоніми, що позначають взаємно спрямовані процеси: підніматися — спускатися, починати — кінчати, кращати — гіршати, запитувати — відповідати, одружуватися — розлучатися тощо. До цього класу близькими є координатні антоніми, що позначають дві протилежні точки одного відрізка-процесу: тут — там, цей — той, ось — он, правий — лівий, початок — кінець тощо.

Окремий клас антонімічних відношень складають антоніми, пов’язані явищем конверсії. Антоніми-конверсиви позначають дії чи явища, що є взаємообумовленими і використовуються в усталених ситуаціях: студент складає іспит професорові - професор приймає іспит у студента.

Аналізуючи явище антонімії в мові художньої літератури слід зазначити, що повна гама художніх засобів може використовуватися, здебільшого, за допомогою т. зв. контекстуально-авторської лексики. Відносно антонімії слід розрізняти контекстуально-авторські та узуальні антоніми.

Друга група включає в себе відношення, що не виходять за межі щоденного вживання у рамках розмовно-побутового стилю мовлення (узусу). Такі відношення по суті є парадигматичними і взаємозумовленими, і спостерігаються лише між словами із прямим значенням, наприклад: білий — чорний, великий — малий, широкий — вузький, високо — низько, вперед — назад, праворуч — ліворуч, багато — мало тощо. Такі одиниці, що не несуть стилістичного навантаження, є непродуктивними у плані образності, хоч і використовуються в художніх текстах на одному рівні з іншими, напр.: Десь там галактик зоряна танечність. А де початки, де її кінці? Ідуть сніги. Плюс-мінус безконечність. Сніжинка тане в мене на щоці; Тінь чорна стрімко падає униз — То білий голуб так злітає вгору; І десь над гранями свідомості є те, чого іще нема (Л. Костенко); Літає ворон у костюмі чорнім. Та він лише підкреслить мимоволі, Що білий світ моїй потрібен долі І ці сніги, перлисті та первісні, Такі ясні, немов душа у пісні. (І. Драч).

Стосовно першої групи — контекстуальних, або індивідуально-авторських антонімів, — їхнє використання в мові художньої літератури є одним із тих «важелів», що регулюють стильове навантаження художнього тексту. Це слова, що не обов’язково належать до одного класу лексичних одиниць, слова, яким притаманне явище оказіональності, тобто застосування лише в межах конкретного твору, або стилю певного автора. Використання цього типу антонімів не залежить від узусу — конкретних значень слів. Воно може бути лише зумовленим певними причинами, головна з яких — прагнення автора наситити твір образними засобами.

У цьому випадку протиставляються не самі лексичні одиниці в тексті, а їхні значення, для яких ці лексеми є символами, емблемами тощо, напр.: Стара дзвіниця й досі ловить ґави. Танцює ціп на житньому току. Ну що мені магнолії, агави? Я поцілую мальву у щоку (Л. Костенко). У наведеному уривку назви квітів не протиставляються у прямому значенні, проте, магнолії й агави, що є назвами тропічних рослин, чужих для українського клімату, протиставляються назві мальва, що позначає квітку, дуже поширену на території України й представлену у багатьох творах. Власне, розглядаючи це протиставлення, ми маємо справу з граматичною моделлю чуже — своє.

Явище антонімії, як можна побачити, аналізуючи мову художньої літератури, представлене не лише на рівні лексики. Оскільки у реченні всі лексичні одиниці пов’язані певними видами синтаксичного зв’язку, протиставлення відповідних членів речення (наприклад, підметів день і ніч) вимагає протиставлення членів речення, пов’язаних із ними (у даному випадку — означень: світлий день — темна ніч). Фразеологічними антонімами можуть вважатися одиниці відповідного рівня, зміст яких, витлумачений буквально, може розглядатися як антонімічна пара. При цьому слід пам’ятати, що специфічною ознакою фразеологічного рівня мови є семантична цілісність фразеологічних одиниць. Вона ж, у свою чергу, полягає в тому, що «значення фразеологічної одиниці не може бути витлумачене, інтерпретоване на основі безпосереднього врахування значень складників — відповідних слів, які належать до лексичної системи.

Одна з найважливіших значеннєвих ознак фразеологізмів полягаєв тому, що всі вони являють собою специфічні вторинні номінації, сформовані внаслідок переосмислення первинних значень компонентів, що належать до їх і складу" [2, 52]. Умова семантичної цілісності тягне за собою протиставлення цілих фразеологічних одиниць, якщо хоч одне слово в складі одного фразеологізма є антонімом до відповідного слова у складі іншого, напр.: птах високого польоту — птах невисокого польоту, гладити за шерстю — гладити проти шерсті. В іншому випадку можемо говорити про протиставлення фразеологізмів як цілісних і неподільних одиниць, що протиставляються на основі витлумачених значень: хоч греблю гати — як кіт наплакав.

1.2 Антонімія в українських прислів'ях та приказках

Тепер розглянемо, як саме антонімічні відношення реалізуються у різних жанрах народної творчості. Жанри прислів'я і приказки обрано тому, що саме в них, завдяки стислій формі і влучному змісту найбільше сконцентровано виражальні якості української мови.

Жанр прислів'я демонструє функціонування на практиці різних моделей лексичного протиставлення. Більшість стійких словосполучень цього типу складаються з двох частин, що пов’язані зіставними або протиставними відношеннями; навіть якщо частин більше, все одно спостерігається відчутна полярність змісту більшості паремій (прислів'їв або приказок). Цей жанр обрано за приклад, оскільки наявні в ньому зістано-протиставні моделі, що виникли на ґрунті народної традиції, надалі були успадковані літературною мовою, де отримали подальший розвиток. Надалі подані паремії (прислів'я та приказки) розглядатимуться за типом протиставлень та способом вираження протиставних моделей.

У наявному арсеналі прислів'їв та приказок знаходимо як комплементарні, так і контрарні відношення. До сполучень першого типу можна віднести зіставно-протиставні відношення на кшталт своє - чуже, чорне — біле, широкий — вузький, високо — низько, рано — пізно і под. Поєднання антонімічних відношень із іншими виражальними засобами мови, зокрема, з метафорою, створює фактично необмежений діапазон значень. Формуючись у середовищі народнорозмовної мови, зіставно-протиставні моделі, що є в основі прислів'їв та приказок, проникають у мову художньої літератури, збагачуючи стиль окремих авторів.

Надалі у вигляді таблиці представлено протиставні моделі, характерні для жанрів прислів'я та приказки (із прикладами):

Розглянуті прислів'я мають цінність для цього дослідження, оскільки є складними реченнями, частини яких пов’язані зіставно-протиставними відношеннями. За допомогою їх прості речення у складі складного утворюють антитезу — фігуру мови, завданням якої служить зіставлення (протиставлення)" порівнюваних понять, явищ, ситуацій шляхом поєднання їх позначень в одному контексті для досягнення певного виражально-зображального ефекту (увиразнення протилежності, підкреслення несумісності або, навпаки, діалектичного співіснування контрастних понять у межах певного цілого і т. ін.) « [16, 26].

Механізм утворення зіставно-протиставних зв’язків є таким, що шляхом зіставлення або протиставлення лексичних одиниць, утворюється логічно вмотивована єдність. Якщо, наприклад, кожен член єдності є простим двоскладним реченням, то протиставлення одного члена кожного речення (наприклад, підмета) вимагає протиставлення іншого члена (присудка). Наприклад: Знайко біжить, а незнайко лежить (протиставлення підметів знайко — незнайко та присудків біжить — лежить).

Така сама вмотивованість спостерігається з іншими типами зв’язків. У реченні Ранні пташки росу п’ють, а пізні слізки ллють протиставляються означення ранні - пізні, що є парою прикметників одного семантичного ряду. Їхнє протиставлення тягне за собою протиставлення складних (подвійних) присудків росу п’ють — слізки ллють, що є антонімами лише в контексті цього речення; взяті ж окремо, складові частини цих присудків протиставлятися не можуть, оскільки несуть у собі різне семантичне навантаження.

Подібне явище, коли протиставлення пари антонімів, що є членами простих речень у складі складного, тягне за собою протиставлення решти складових складного речення є досить поширеним у мові художніх творів, зокрема, тих, що тісно пов’язані з фольклорною традицією. У творах такі протиставлення використовуються для створення каламбурів, широкого діапазону іронічних, гумористичних та сатиричних вражень (що характерно, зокрема, для ряду творів Т.Г. Шевченка).

Розділ 2. Діапазон вираження комічного у творах Т.Г. Шевченка

2.1 Природа іронії у мовній картині світу

Виражальні можливості антонімії, як уже було сказано, дозволяють створювати широкий діапазон стилістичних значень, роль яких у тексті твору — сформувати цілісну картину характеру чи явища з його перевагами й недоліками.

Зокрема, при характеристиці людини — її зовнішності, рис характеру, поведінки, соціального стану, ставлення до інших людей, — можуть братися до уваги:

1. Схожість і відмінність власної оцінки людиною своєї натури, та оціночних характеристик людини іншими.

2. Збіг або розбіжність слів або дій людини (взаємодія з зовнішнім світом) із її думками (внутрішній світ).

Досить поширеним є явище, коли уявне і реальне у висловленні людини настільки відрізняються, що їх необхідно пов’язувати у межах одного мовленнєвого акту. Це змушує «поєднувати непоєднуване», для чого застосовуються стилістичні можливості антонімії у поєднанні з іншими засобами, зокрема, з переносним значенням слова.

Щоб дослідити механізм формування іронії, слід зрозуміти, що мовні одиниці можуть змінювати своє значення на протилежне, якщо змінюється їхнє емоційно-оцінне забарвлення. Це досягається завдяки явищу енантіосемії, в межах якої лексичні одиниці, при збереженні своєї форми, набувають протилежних значень. За рахунок цього явища, предмет повідомлення постає перед адресатами у зовсім іншому значенні, хоч і зберігає свою форму.

Застосування антифразису як різновиду енантіосемії зумовлене прагненням подати предмет у підкреслено-приниженому вигляді. На практиці це прагнення реалізується через застосування іронії.

Принцип творення іронії як тропа зі значенням легкої насмішки полягає саме у наданні предмету чи явищу, яке треба подати зі зниженою оцінкою, прямо протилежного значення. При цьому, як показує аналіз більшості мовних ситуацій, мовні одиниці, що вживаються з іронічним підтекстом, зовсім не змінюють свого складу — тут варто говорити лише про зміну значення, коли на думці в адресанта (мовця) зовсім протилежне, ніж адресат чує чи читає.

На різних рівнях мови іронія реалізується по-різному. Говорити про роль антонімів із іронічною оцінкою ми можемо лише врахувавши, що емоційна характеристика предмета мовлення є прямо протилежною його описовим якостям. Тобто, як випливає зі сказаного вище, іронія може вживатися там, де треба дати знижену, сатиричну чи гумористичну оцінку тому, про що йдеться у повідомленні (особливо, якщо мовець має на увазі зовсім протилежне сказаному, приховуючи його зміст).

У своєму дослідженні «Про природу комічного і функції сміху» О. Д. Кошелев розкриває ознаки, що притаманні комічному образу. Механізм творення комічного, на думку дослідника, є таким:

1. Відома людині концептуальна ознака «Образ Р — Характеристика С» стає для неї комічною, якщо під час сприйняття опису цієї ознаки, образ Р отримує нове додаткове трактування — С, яке а) екзогенне, б) протилежне його ендогенній характеристиці С і в) помірковано негативне.

2. Коротко кажучи, концептуальна ознака «Образ Р < його Характеристика С», отримуючи додаткове трактування — С, із властивостями а) — в), стає комічною.

3. Комічна ознака = Образ Р людини < його Характеристика (ендогенна С - екзогенна — С.

Тут С позначає ендогенну (підкреслена) характеристику образу Р, позитивність якої переважає (напівжирне виділення) над невеликою негативністю (знак мінус) новим трактуванням — С образу Р; стрілка — вказує на протилежність нового трактування вихідній характеристиці С, а пунктир — на її екзогенний статус (приписана образу Р лише на основі зовнішньої схожості Р з якісно новим образом).

Ряду творів Т. Г. Шевченка, написаних із метою викриття сучасного йому ладу, тією чи іншою мірою притаманний іронічний контекст. Поетичний світ автора іноді здається чітко поділеним на дві категорії, до яких можна віднести владу і т. зв. посполитих, народ тогочасної України, що зазнає пригнічення. Умови, за яких створювалась більшість його творів, можна вважати наднапруженими. Саме цей фактор зумовлює використання поетом широкого діапазону протиставлень із іронічною чи сатиричною метою.

Іронію, гумор і сатиру у шевченкових творах недостатньо розцінювати лише як комічне явище. Характер протиставлюваних одиниць, що сформувався у річищі трагічного світобачення поета, досить часто несе в собі навантаження трагічності. Це вже не іронія як така, а гостра, викривальна насмішка.

2.2 Типологія протиставлень у Шевченкових творах та їхня роль у створенні комічних вражень

Розглядаючи твори Т. Г. Шевченка як масив, що заклав основи сучасної української літературної мови, можна побачити, що відношення протиставлення, які стали практичним виявом світогляду поета і частиною стилістичного навантаження його творів, реалізуються майже на всіх мовних рівнях, що мають план значень. Тобто, можна говорити як про лексичні, так і про фразеологічні, синтаксичні чи стилістичні протиставлення у творах поета.

Розглянемо кожен рівень докладніше. З точки зору лексики, найпоширенішими відношеннями антонімії є такі, де обидва члени антонімічної пари є тими ж самими частинами мови, належать до однакових частин речення, перебувають в однаковому роді, числі й відмінку. Так само важливою є їхня семантична подібність — вони мають вказувати на ту саму ознаку (червоне і чорне, вогонь і лід, бігти і лежати тощо).

Проте, зі стилістичною метою це правило може порушуватись. Досягається це введенням стилістично маркованої лексики, де пряме значення одного члена антонімічної пари, протиставляється переносному значенню іншого. Подібні протиставлення знаходимо у ряді творів поета, таких, як «Гайдамаки», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим. «. Так, у вступі до поеми «Гайдамаки» зіставлення фразеологізмів надає словам поета сатиричного відтінку:

" Теплий кожух, тілько шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите" [18, І, 131].

Протиставлення означень теплий — не на мене шитий (у протиставленні застосовано сполучник тілько) є протиставленням не за однією (схожою) ознакою, а характеристика зі значенням присвійності. Стійка присвійна конструкція не на мене шитий, у зіставленні з якісним прикметником теплий набуває відтінку іронії саме тому, що члени протиставлення мають різні мовні ознаки. Стилістичні можливості переносного значення слова спостерігаємо у розділі «Конфедерати» поеми «Гайдамаки». У розмові Лейби з конфедератами бачимо таку пару контекстуальних антонімів:

" Жартувать,

чи що, ти хочеш? «

" Я? З панами?

Крий Боже! Зараз, дайте встать,

Ясновельможні (нишком — свині) « [18, І, 135].

Протиставлення ясновельможні - свині не є парою антонімів, ужитих у прямому значенні. Проте, субстантивований прикметник ясновельможні, вжитий у ролі підмета, протиставляється в цьому контексті іменнику свині, створюючи, таким чином, різкий контраст між словами Лейби, що звучать уголос, і його думками, чи словами, сказаними нишком.

Лексичний аналіз одиниць, що належать до цієї антонімічної пари, доводить їхню нерівнозначність за змістом. Лексема ясновельможні є повнозначним словом (називає якісну характеристику людей); загальна назва, має конкретне значення, однозначне; не вступає в синонімічні відношення; за походженням належить до спільносхіднослов'янської лексики (утворене від двох основ ясний і вельможний, що мають спільне походження для східнослов'янських мов); за стилістичним вживанням не є загальновживаним (має урочисте, піднесене забарвлення); не належить до активної лексики.

Інший член пари — лексема свині також є повнозначним словом; означає назву тварин; є загальною назвою; виражає конкретне значення; багатозначне, вжите в переносному значенні, є іронічним, зневажливим найменуванням неприємних осіб; за походженням належить до спільносхіднослов'янської лексики; за стилістичним вживанням є загальновживаним; належить до активної лексики.

Таке різке протиставлення двох понять можна вважати сатирично маркованими, оскільки, як видно з розглянутої вище схеми, наведеної О. Д. Кошелевим, ендогенна (зовнішня) ознака ясновельможні отримує нове, екзогенне (внутрішнє, приховане) значення свині, вжите в переносному сенсі в негативному контексті (свиня — тварина, що робить шкоду і тому є об'єктом зневаги).

Схоже явище спостерігається і в іншому уривку — розмові козацьких старшин із розділу «Свято в Чигирині»:

" Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та ні, то люде гомонять.

Старшина перший

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні; химерять, химерять, та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали — грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі й пшик! «[18, I, 149 — 150].

У наведеному уривку протиставлення мають іронічний підтекст. Лексеми старі і розумні (голови) можуть протиставлятися в тому разі, якщо розумні вжито з іронічною метою, у значенні такі, що здаються (хочуть здаватися) розумними. Ця конотація стає очевидною, якщо протиставити першу й другу частини складного безсполучникового речення: у першій — оцінка нібито позитивна, у другій — вказано на результат довгого «розумування», марний результат якого підкреслено дієсловом химерити.

Зробити з лемеша швайку — по суті означає отримати з великими зусиллями мізерний результат. Тут об'єкти протиставляються за величиною: леміш — повнозначне слово (називає предмет сільськогосподарського вжитку, деталь плуга, що має відносно великі розміри); загальна назва, має конкретне значення, однозначне; не вступає в синонімічні відношення; належить до власне української лексики; за стилістичним вживанням не є загальновживаним (позначає предмет вузького, обмеженого застосування); не належить до активної лексики.

Швайка — повнозначне слово (називає шевський інструмент, що має порівняно невеликі розміри); загальна назва, має конкретне значення, однозначне; не вступає в синонімічні відношення; належить до власне української лексики; за стилістичним вживанням не є загальновживаним (позначає предмет вузького вжитку); не належить до активної лексики. Таким чином, у наведеному уривку реалізовано протиставну модель великий, значний — малий (мізерний), що у поєднанні з протиставленням зусилля (процес) — результат використовується як засіб іронії, насмішки.

Красномовним прикладом використання стилістичних можливостей антонімії заради створення сатиричних образів, є поема «Сон». Змальована у творі опозиція «цар, цариця і двір» — «народ України» мусить мати арпіорі негативну оцінку, зважаючи на важкі умови буття українців за царської влади. Проте, як бачимо з ряду уривків, «сон» головного героя, що є проникненням у глибинну суть речей, і являє собою їдку сатиру на сучасний поетові лад, через удаване захоплення побаченим передає його ницу сутність:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину [18, I, 266].

У наведеному уривку у протиставні відношення вступають прості дієслівні присудки мурує - руйнує зі значенням процесу. Лексема мурувати — слово повнозначне (називає дію); має конкретне значення; однозначне; вступає в синонімічні віношення: мурує (будує, зводить) будинок; за походженням належить до корінної української лексики (утворене від спільносхіднослов'янського кореня); за стилістичним вживанням є загальновживаним; належить до активної лексики.

Лексема руйнувати — слово повнозначне (називає дію); має конкретне значення; однозначне; вступає в синонімічні віношення: руйнує (нищить, трощить) збудоване; за походженням належить до корінної української лексики (утворене від спільно-східнослов'янського кореня); за стилістичним вживанням є загальновживаним; належить до активної лексики.

Протилежна спрямованість двох дієслів мурувати — руйнувати не дає підстав вважати їх синонімами (хоч у реченні вони виступають у ролі присудків 3-ї особи однини), а навпаки — вказує на їхнє прагнення до взаємовиключення. Мурує - руйнує - це векторні антоніми зі значенням дії. Наведений контекст розширюється стійкою присудково-обставинною конструкцією за край світа зазирає, яка, вжита в переносному значенні і пов’язана з наступною частиною речення, виступає сатиричним уособленням хижих намірів (це значення посилюється обставиною неситим оком, що підкреслює негативний, хижацький зміст дії зазирає).

Розгорнуті антитези, що доповнюють галерею образів поеми, також можна вважати членами тієї ж самої опозиції:

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить! [18, І, 266].

Лексеми тихий, тверезий, богобоязливий, що виступають у тексті означеннями й характеризують особу, протиставляються в цьому контексті з розгорнутим описом людини-кішечки з хижацькою натурою. Те ж саме явище спостерігається при протиставленні начебто мейоративних характеристик будівничого (щедрий та розкошний), посилених дієсловами любить, бідкує, зі стійкою конструкцією кров як воду точить, що вже є пейоративною характеристикою особи. Разом із тим, описані протиставлення є нерозривними конструкціями. Наведену конструкцію також можна вважати частиною моделі створення комічного, де означення тихий, тверезий, богобоязливий є ендогенними характеристиками, що по суті - не що інше, як імітація; справжньою ж, екзогенною характеристикою є образ хижої кішечки.

Отже, можемо говорити, що у поетичному мовленні Т. Г. Шевченка, заради розширення контексту і підсилення враження, одиниці, що вступають у протиставні відношення також можуть поширюватись. У наведеному ж уривку поширення виступає також і елементом сатири, оскільки являє собою підкреслено їдку й дошкульну характеристику особи.

Світ образів поеми «Сон», поділений згідно з протиставною моделлю реальне — уявне, реалізується за допомогою контекстуальних антонімів, що описують особи (зокрема, царської родини) з різних точок зору:

аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця — небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршемазам [18, І, 273].

Протиставлення характеристик цариці богиня — цяця є виявом моделі велике (величне) — нікчемне. Оскільки решта характеристик цариці (небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога) у тексті пов’язана за змістом з лексемою богиня можна стверджувати, що настільки різке протиставлення служить для надання лексемі богиня іронічного значення з відтінком недовіри. Вжитий же поряд із цим пейоратив тупорилим твоїм віршемазам підкреслює грубу іронію над особою, названою лексемами цяця — богиня — цяця.

Зіставно-протиставні конструкції, наведені у творі «І мертвим, і живим, і ненародженим замлякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» розвивають проблему, закладену ще у «Гайдамаках». Тема брехні, що маскується під правду, може бути розкрита лише за допомогою стилістичних засобів, що мають в основі антонімічні відношення. Опозиції правда — брехня та любов — ненависть, що входять до складу епіграфу з «Соборного послання апостола Іоанна», зумовлюють решту протиставлень у творі.

Образ народу, що дав себе ошукати розкривається через прості протиставлення особових займенників: ми — не ми, я — не я (подібні конструкції застосовуються у випадках, коли суб'єкт наголошує на знятті з себе відповідальності за власні дії, або приховує справжні мотиви своїх дій, пор.: я — не я, і хата не моя; моя хата скраю, нічого не знаю і под. Лінгвістичні моделі простиставлень своє - чуже (де чуже = нібито своє) у творі «І мертвим, і живим. «- це зіставно-протиставні відношення «просвічені» діти України — куций німець узловатий, які, поширюючись, створюють враження гострої насмішки.

Шевченкова сатира має в цьому випадку такий вигляд:

ствердження, висловлене персонажем із характеристикою чужинця (німець) + ствердження-погодження, висловлене від імені збірного образу народу > ствердження у формі спростування-насмішки, висловлене від імені автора

Фактично це виглядає так:

Німець скаже: «Ви моголи» .

" Моголи! моголи!"

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне» .

" Слав’яне! слав’яне!"

Славних прадідів великих

Правнуки погані! [18, І, 350]

Антитези «Посланія.» підпорядковані саме цій моделі - чужа (солодка) брехня — своя (гірка) правда: ви моголи! — моголи! Золотого Тамерлана онучата голі. Погодження (оцінка позитивна) виступає в цьому разі доповненням до заперечення (оцінка негативна), висловленого в метафоричній формі. Оскільки ми не маємо справу з прямим запереченням сказаного в першій частині антитези, можна стверджувати, що автор дотримується схеми:

Комічна ознака = Образ Р людини <

його Характеристика (ендогенна С - екзогенна — С), де

P — образи, виражені лексемами моголи, слав’яне; С — їхні ендогенні (власні) характеристики, С — екзогенні характеристики у формі спростування ендогенних (золотого Тамерлана онучата голі, славних прадідів великих правнуки погані), що випливає з ендогенних і пов’язані з ними текстово. Протиставлення лексем славні - погані, золотий — голі доповнює іронічне спростування образу.

Те ж саме явище іронічного, екзогенного спростування знаходимо в уривку:

" У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!"

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах! [18, І, 352].

У цьому випадку твердження (ендогенна характеристика) — це перший чотиривірш, а спростування (екзогенна) — другий, виражений у формі альтернативного твердження. Антитеза має в основі контекстуальні антоніми, що в інших стилях, окрім стилю художньої літератури, такими вважатися не можуть, оскільки сполуки, що протиставляються є метафорами, притаманними лише цьому стилю.

У творі наявні також інші випадки метафоричних протиставлень, таких, як протиставлення стійких висловів драти ремінь — лій топити, що не є антонімами, вжитими у прямому значенні. Проте, вжиті в переносному значенні (з метою порівняння ступенів страждання батьків та дітей), ці конструкції виступають у ролі комлементарних антонімів зі значенням погано — гірше. У цьому випадку можна говорити про сатиричну конотацію.

У поемі «Кавказ» бачимо протиставлення одразу у кількох вимірах. Опозиція невченість — освіченість тут не збігається з опозицією погане — добре. Сатира «Кавказу» полягає у парадоксі: цивілізація, яку намагаються нав’язати підкореним народам (і яка мислиться як благо) насправді є виявом лицемірства і заздрощів:

Чурек і сакля — все твоє,

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас! На те письменні ми,

Читаєм Божії глаголи!

І од глибокої тюрми

Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі [18, І, 344 — 345].

Сатиричний пафос «Кавказу» полягає у несумісності визначення настоящі християне із характеристикою загарбників, що козиряють наявністю потужної системи репресивних можливостей:

У нас же й світа як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! А люду! Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! [18, І, 346].

Звідси — іронічний пафос останніх рядків: мовчить, бо благоденствує.

Саркастичний пафос поета видно з рядків:

У нас! чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей. не негрів. а таких,

Таки хрещених. но простих [18, І, 346].

Відгук на хижацьку політику рабовласницької Іспанії зумовлює появу протиставлень не негрів., а таких; хрещених. но простих, що є, по суті, комплементарними антонімами, але не в загальномовному розумінні, а в контексті, з сатиричним пафосом. Протиставлення не негрів, а таких — це пара контекстуальних антонімів за зразком чуже — своє, або незвичне — звичне; пара ж хрещених — простих розуміє під собою модель кращий — гірший.

Сатира містерії «Великий льох» — одного з останніх творів поета перед засланням, полягає в чіткому розмежуванні образів. Образи трьох пташок, трьох ворон, трьох лірників розуміють під собою три виміри, три оцінки світу. Якщо всередині однієї з таких груп, що мають бути однорідними, виникає внутрішній конфлікт, який і стає об'єктом сатири. Це помітно на прикладі групи трьох ворон:

А дзуськи вам питать мене!

Ви ще й не родились,

Як я отут шинкувала

Та кров розливала!

Дивись, які! Карамзіна,

Бачиш, прочитали!

Та й думають, що ось-то ми!

А дзусь, недоріки!

В колодочки ще не вбились,

Безпері каліки!

Ото яка недотика!

Не та рано встала,

Що до світа упилася.

А та, що й проспалась! [18, І, 321].

Апеляція до шкідливої звички пияцтва зумовлює протиставлення дієслів упилася — проспалась. Наведені дієслова можна вважати векторними антонімами, оскільки вони позначають вхід і вихід з одного стану (похмілля). Проте, стан похмілля є лише символом іншого виду діяльності. Іронічну оцінку отримує особа, що не встигла виконати взяту на себе роботу; при цьому наголошується на деструктивному характері такої діяльності, що й зумовлює саме іронічну оцінку особи, що змальовується.

Розглянуті протиставлення є найбільш поширеними випадками використання антонімії зі стилістичною метою, що наявні у творах Т. Г. Шевченка.

Висновок

Одним із ключових завдань сучасного мовознавства було і залишається дослідження мови письменників у історичному зрізі. Мова письменників, чий доробок став частиною національного чи світового надбання, беззаперечно стає взірцем, досліджуючи який, можна і слід судити про повноцінність літератури народу, про досконалість його мови.

Постать Т. Г. Шевченка вже півтора століття залишається в літературі тим взірцем, за яким можна спостерігати становлення власне національної літературної мови. Поета слід вважати тим митцем, який, увібравши у себе особливості народної літературно-мовної традиції, зміг синтезувати її, вивівши на якісно новий рівень. Важливість творчого доробку поета полягає і у взаємозв'язку усної і писемної літературних традицій, і у відповідності тим умовам, які дозволили з появою «Кобзаря» говорити про новий виток розвитку сучасної української літературної мови, початок якої був закладений «Енеїдою» І.П. Котляревського.

Називаючи автора «Енеїди» батьком, Т. Г. Шевченко продовжив творчі пошуки, що дозволили йому збагатити сучасну йому мову народною і власне авторською лексикою. Саме лексика творів автора «Кобзаря» є предметом розгляду цієї роботи, як і плідним матеріалом для досліджень мовних явищ протягом півтора століття.

Надзвичайно важкі соціально-політичні умови змусили поета вдаватися до безжальних викриттів та дошкульної критики на адресу як опонентів — російської влади, — так і співвітчизників, що втратили власне обличчя, прагнучи отримати тимчасовий зиск, скориставшись становищем. Цей фактор, разом із прагненням до ретельного й безжального аналізу, зумовили наявність у ряді творів Шевченка якнайширшої гами іронічних конотацій та їдкої, безжальної сатири. Лексичні механізми створення комічного і є предметом розгляду цієї роботи.

У ході дослідження встановлено, що основою для іронічної конотації є мовна категорія антонімії. У першому розділі роботи — «Антонімія як лінгвістична категорія та її виражальні функції» — встановлено, що лексичні можливості мовних протиставлень найбільш повно розкриваються у відношеннях т. зв. контекстуальної антонімії. На відміну від загальномовних антонімів, що притаманні усім стилям української мови, контекстуальні протиставлення набувають своїх значень лише у певних умовах, переважно у стилі художньої літератури.

У першому підрозділі - «Антонімія та її роль у мові. Види мовних протиставлень», — подано основну інформацію про категорію антонімії і явище протиставних відношень у мові. Встановлено основні види антонімічних відношень, та зроблено акцент на стилістичних можливостях контекстуальної антонімії. У другому підрозділі першого розділу — «Антонімія в українських прислів'ях та приказках», — подано приклади використання в одному з найдавніших жанрів усної народної творчості певних протиставних моделей, згідно яких, переважну більшість протиставних відношень у прислів'ях та приказках можна підпорядкувати конкретним видам протиставлень, що споконвіку функціонують у людській свідомості. Це протиставлення на кшталт великий — малий, старий — новий, важко — легко, поганий — добрий і под.

У другому розділі роботи — «Діапазон вираження комічного у творах Т.Г. Шевченка», — зроблено аналіз випадків вживання одиниць із іронічною, гумористичною та сатиричною конотацією. Перший підрозділ другого розділу — «Природа іронії у мовній картині світу», — пояснює, як саме створюється іронічне враження. Спираючись на праці російського дослідника О. Д. Кошелева, розкривається алгоритм, за яким зовнішня (екзогенна) характеристика особи чи явища, накладаючись на його власну (внутрішню, ендогенну) характеристику, виступає у ролі спростування.

Як видно з останнього підрозділу — «Типологія протиставлень у Шевченкових творах та їхня роль у створенні комічних вражень», — мовна картина ряду творів поета («Гайдамаки», «Сон», «І мертвим, і живим.», «Великий льох», «Кавказ») завдяки яскраво вираженому змістовому конфлікту, є глибоко антонімічною. Опозиції, характерні для Шевченкового світобачення — добро і зло, правда і брехня, розум і дурість, свій і чужий — екстраполюючись на картину тогочасного суспільного ладу та особливості характерів, створюють широку гаму протиставлень, що, по суті, є контекстуальними антонімами.

При цьому, у протиставні відношення можуть вступати як окремі одиниці (наприклад, зробити з лемеша швайку — приказка, що позначає процес із мізерним, нічого не вартим результатом; тут леміш і швайка — знаряддя праці, які значно різняться за розміром), так і цілі характеристики, виражені словосполученнями, або реченнями. В останньому випадку, всередині синтаксичної одиниці, що виступає членом протиставлення, спостерігається внутрішня суперечність, що створює різкий контраст до вже створеного образу. Таким чином створюється внутрішнє (ендогенне) значення, що перебуває в опозиції до нібито власної характеристики зображуваного і є засобом створення іронічної, а у випадках особливо різких протиставлень — сатиричної конотації.

Знання механізмів внутрішньомовних і внутрішньолітературних процесів має велике значення, як під час дослідження творчості окремих авторів, так і у випадку оцінки мовних явищ у цілому. Дослідження мови письменників, що своєю творчістю заклали підвалини національної мови, збагативши її виражальними засобами — необхідний і дуже плідний процес, що має велике значення у вивченні філологічних дисциплін. Беззаперечна користь таких досліджень також для виховного і розвивального процесу, що становлять основу сучасної педагогічної науки в цілому.

Використана література

1. Біблія: Книги Святого Письма Старого і Нового Завіту: [Електронний ресурс] / Переклад І. Огієнка. — Режим доступу: http://allbible. info/bible/ogienko/

2. Бодик О. П., Рудакова Т. М. Сучасна українська літературна мова. Лексикологія. Фразеологія. Лексикографія: Навч. посіб. — К., 2011 — 416 с.