Философские погляди Платона у діалозі «Федр»

Философские погляди Платона у діалозі «Федр»

Работа студентки I курсу факультету культурологи Шовиковой Н.С.

Государственная Академія Слов’янської Культуры Москва, 2004 г.

Диалог «Федр» — одне із шедеврів філософської та мистецької прози Платона. У «Федре» малюється філософська розмова Сократа (у його особі виступає Платон) з Федром, частим співрозмовником Сократа і з свідоцтву Діогена Лаэртского, улюбленцем Платона. У розмові Сократ відкидає хибне красномовство і доводить, що риторика мусить бути цінної лише за умови, що вона спирається на справжню філософію. Розкривається значення істинної любові, зображення любові пов’язується з розглядом природи душі. У «Федре» відбиті важливі боку вчення Платона про «ідеях», про їхнє пізнанні, про прекрасне, про осягненні прекрасного, про любові до прекрасному.

Согласно вченню Платона, світ речей, які сприймаються у вигляді почуттів, не є істинний: почуттєві речі безупинно з’являються і гинуть, змінюються і рухаються, у яких нічого немає міцного, досконалого й істинного. Але це речі - лише тінь, образ речей істинних, які Платон називає «видами» чи «ідеями». «Ідеї» — зримі розумом форми речей. Кожному предмета почуттєвого світу, наприклад, кожному коню, відповідає безтілесному світі певний «вид», чи «ідея» — «вид» коня, «ідея» коня. Цей «вид» не то, можливо осягаємо почуттями, як звичайний кінь, але, можливо лише споглядаємо розумом, причому розумом, добре підготовленою такому постижению.

В «Федре» Платон розповідає місце, де перебувають ідеї. «Цю область займає безбарвна, безформна, невловима сутність, справді існуюча, зрима лише керманичу душі - розуму». У промові Платона образи і метафори розкриваються через міфи, іносказання, символи. До того ж, Платон непросто застосовує загальновідомі міфи, і сам — видатний і натхненний миротворець. У «Федре» не просто розповідає у тому, що у людині нижчу і вище початку: розумне і аффективное (чуттєве). Боротьби цих двох почав видається їй образ колісниці, рухомої парою крилатих коней і керованої візником. Візничий уособлює собою розум, добрий кінь — вольовий порив, поганий кінь — пристрасть. І хоча ми бачимо не знаємо, що таке душа, ми можемо уявити його вигляді «злитої воєдино силу упряжки крилатих коней і візника». І «коні в нього — один прекрасний, народжений від такого типу ж коней, а другий — зовсім від інших коней рожден».

Как пише Платон у діалозі «Федр», «вирушаючи на святковий бенкет, боги піднімаються на вершину краєм піднебесного зводу, де з їхніми колісниці, які втрачають рівноваги і легко управляються, роблять шлях легко, зате колісниці інших рухаються ніяк не, оскільки кінь, причетний злу, всієї вагою тягне до землі та обтяжує свого візника, що той погано його виростив. Від цього душа відчуває страждання і крайнє напруга». Безсмертні боги, «коли досягнуть вершини, вибираються назовні, і зупиняються на хребті неба, і що варті, небесне склепіння несе в круговому русі, вони неї споглядають то, що поза межами неба… Думка бога харчується розумом і чистим званням, як і думку будь-якої душі, що прагне сприйняти те, що їй личить, тому вона, коли бачить суще хоча б на час від часу, милується їм, харчується спогляданням істини і блаженствує… У його круговому русі вона споглядає саме справедливість, споглядає розважливість, споглядає знання, чи знання, якому властиве виникнення, і то, змінюючись в залежність від змін те, що ми тепер називаємо буттям, але це справжнє знання, що залежить від справжньому бытии».

Но душам небожественным набагато складніше. Платон пише так: «душі жадібно прагнуть догори, але несила, і вони носяться із широкого кола у глибині, топчуть одне одного, наголошують, намагаючись випередити одна іншу. І постає сум’яття, боротьба, від напруги їх кидає в піт. Візником із нею не впоратися, багато калічаться, в багатьох ламаються крила, і, попри крайні зусилля, усі вони залишаються позбавленими споглядання сущого». Душа небожественная може зірватися і впасти на грішну землю: «коли… вона [душа] буде в силах супроводжувати Богу і бачити суще, але, постигнутая який-небудь випадковістю, виповниться забуття й зла і обважніє, і, обважнівши, втратить крильця і впаде на грішну землю». Тут у ідеалістичну основу системи поглядів Платона вторгається дуалізм, вчення про протилежності душі, й тіла. Тіло розглядається, у порозумінні з орфиками і піфагорійцями, як темниця душі, а душа — як безсмертна сутність небесного походження, вселившаяся в тілесну оболонку. У формі міфу малюється потойбічне походження душі, її «крилата» природа, боротьба розумного початку душі, й почуттів, вселення падших душ в тілесну форму, падіння їх у Землю, приреченість їх у спокутні перевтілення.

С міфом про природу душі у Платона пов’язано й його розуміння знання. Навіть під тягарем тіла Землі, далеко від занебесной області, душа зберігає справжнє знання. Цей спомин про нечувственном бутті, що вона споглядала до вселення на Землю і по свого укладення тіло. І то вона може дійти істинному знання. Це можливе в людини піднесення до істинно сущого спирається, відповідно до погляду Платона, на природу людської душі — їхньому безсмертя, їхньому причетність до світу ідей, і навіть на природу самого почуттєвого світу. «Будь-яка людська душа, — каже Платон вустами Сократа, — за своєю природою бувала созерцательницей справді сущого». Колись, ще до його свого вселення в земну тілесну оболонку, душа лежить у «занебесных» місцях. Там, увлекаемая круговим рухом неба, душа під час цього кругообертання «споглядає саме справедливість, споглядає розважливість, споглядає знання, чи знання, якому властиве виникнення, і то, змінюючись залежно від змін те, що ми тепер називаємо буттям, але це справжнє знання, що залежить від справжньому бытии».

Однажды придбане душею знання, за Платоном, неспроможна загинути або бути цілком втрачено. Воно неспроможна загинути навіть тоді, як душа опускається на Землю та приймає тут оболонку, «що її тепер називаємо тілом, і поспіль не можемо скинути, як равлики свій будиночок». Враження, пристрасті, бажання почуттєвого світу лише засинають, як піском, назавжди придбані душею знання, але з можуть назвати їх викоренити чи знищити. Душа завжди має можливість відновити знання істинно сущого. Засобом цього поновлення і є платонівське «пригадування», тобто важке, й довге виховання душі. Хоча, за Платоном, все речі почуттєвого світу невіддільні від світу істинно сущого, але не вони невіддільні від йому у однаковою мірою. З всіх у чуттєвому світі речей явний відблиск «ідей» несуть лише прекрасні речі. Тож у замилуванні красою Платон бачить початок зростання душі. Людина, здатний до захоплення прекрасним, «побачивши божественного особи, точного подоби тієї краси, чи досконалого тіла, спочатку тріпоче, охоплений страхом… потім він нею з благоговінням, як у бога». Дія краси на свою душу Платон зображує як міфу крилатою природі душі, і «проростанні» її крил при спогляданні прекрасного.

С теорією ідей ясно пов’язується теорія одержимості. Естетична одержимість розглядається тут як шлях, який від недосконалостей почуттєвого світу до досконалості істинно сущого буття. Відповідно до думки Платона, людина, сприйнятливий прекрасного, належить до того що малій кількості людей, які, на відміну більшості, забув созерцавшийся ними колись світ істинного буття, зберігають про неї спогад. «Федр» розвиває теза про алогической одержимості, про натхненному шаленстві, даруемом понад, як про основі творчості: «Тим більше що найбільші блага дає несамовитість, щоправда, як його приділяється нам як божественний дар Віщунка в Дельфах і жриці в Додоне в несамовитості зробили багато привабливого для Еллади і окремих людей і цілим народам, а здоровому розумі - мало чи взагалі нічого» Поняття «одержимості» і «шаленства» поширюється на здатність до мистецтву. «Третій вид одержимості і несамовитості - від Муз, воно охоплює ніжну і незайману душу, пробуджує її, змушує вилити вакхический захоплення в песнопениях й інших пологах поезії і, прикрашаючи незліченну безліч діянь предків, виховує нащадків Отож Європа без ниспосланного Музами несамовитості підходить в порогу творчості, впевненості, завдяки однієї вправності стане неабиякою поетом, той немічний, і всі створене людиною розсудливим затьмиться витворами исступленных».

Но взяте у сенсі поняття «натхнення» має замало спільного з алогической містикою Платона. Реальне поняття художнього натхнення залишає дедалі права за розумом, за інтелектом, за свідомістю. Воно виключає думку сверхчувственном, потойбічне походження настільки невидимого художнику піднесення. Воно є те «розташування душі до жвавого сприйняттю вражень» і до «міркуванню понять», у якому Пушкін бачив ясну, раціональну й цілком реальний суть поетичної вдохновенности.