Особливості організації та роботи гуртка народно-сценічного танцю

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИКЛАДАННЯ НАРОДНО-СЦЕНІЧНИХ ТАНЦІВ В ПОЗАШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

1.1 Методи викладання хореографії та їх вплив на розвиток особистості дитини

1.2 Особливості викладання народно-сценічного танцю в позашкільному закладі

РОЗДІЛ 2. ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ ГУРТКА НАРОДНО-СЦЕНІЧНОГО ТАНЦЮ

2.1 Особливості організації роботи гуртка народно-сценічного танцю

2.2 Характеристика обладнання приміщення та інвентарю для танцювальних занять

2.3 Музичний супровід як методичний прийом та засоби музичної виразності

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність теми. Мистецтво хореографії має багатовікову історію. В основі його походження лежить прагнення людини до ритмічного руху, потреба висловлювати емоції засобами пластики. Специфіка хореографічного мистецтва визначається його багатогранним впливом на людину, що обумовлено самою природою танцю як синтетичного виду мистецтва. Впливаючи на розвиток емоційної сфери особистості, удосконалюючи тіло людини фізично, виховуючи через музику духовно, хореографія дає поштовх до самовдосконалення та постійного розвитку.

Вивчення хореографії, як і інших видів мистецтва, допомагає розвинути ті сторони особистісного потенціалу учня, на які зміст інших предметів має обмежений вплив: уява, активне творче мислення, здатність розглядати явища життя з різних позицій. Танець розвиває естетичний смак, виховує почуття, але, на відміну від інших мистецтв, впливає і на фізичний розвиток дитини.

Завдання, яке стоїть перед сучасними педагогами, керівниками дитячих творчих колективів полягає в пошуку і використанні спеціальних методик, які дозволяють підійти до питання розвитку дітей більш продуктивно. Таким чином, одним із найважливіших завдань сучасної хореографії є не тільки розвиток високого рівня виконавської майстерності, а й своєчасне визначення функціонального стану організму.

Об'єктом дослідження є викладання народно-сценічних танців.

Предмет дослідження — організація та робота гуртка народно-сценічного танцю.

Мета дослідження — проаналізувати особливості організації та методику викладання народно-сценічного танцю в умовах позашкільного закладу. Поставлена мета вимагає вирішення низки завдань:

— охарактеризувати методи викладання хореографії та їх вплив на розвиток особистості дитини;

— описати особливості викладання народно-сценічного танцю в позашкільному закладі;

— визначити особливості організації роботи гуртка народно-сценічного танцю;

— охарактеризувати обладнання приміщення та інвентар для танцювальних занять;

— описати музичний супровід як методичний прийом та засоби музичної виразності.

До вищевикладеної проблеми зверталися в різних за спрямованістю працях Л. Бондаренко [2], В. Верховинець [4], О. Голдрич [7], Г. Гусєв [9], В. Литвиненко [11], а також педагоги та керівники танцювальних колективів України Р. Бенещук [1], О. Бубела [2], В. Водько та ін.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИКЛАДАННЯ НАРОДНО-СЦЕНІЧНИХ ТАНЦІВ В ПОЗАШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

1.1 Методи викладання хореографії та їх вплив на розвиток особистості дитини

хореографія гурток танець музичний Хореографічне мистецтво є невід'ємною складовою позашкільної освіти. Воно вчить дітей красі та виразності рухів, формує їхню поставу, розвиває фізичну силу, витривалість, кмітливість. Завдяки системному хореографічному навчанню та вихованню учні прилучаються до загальних естетичних та танцювальних надбань, а розвиток їхніх танцювальних та музичних здібностей допомагає більш тонкому сприйняттю професійного хореографічного мистецтва.

Народний танець є фундаментом для оволодіння всіма іншими танцювальними дисциплінами. Навчання народному танцю передбачає опанування танцювальною технікою як основою для втілення хореографічного образу. Він органічно поєднаний з музикою, яка є важливим компонентом у хореографічному вихованні. Навчальний та концертний репертуар як засіб виховання спрямовується на розвиток творчої особистості дитини [14, с. 29].

Методика викладання народно-сценічного танцю — історично сформована сукупність специфічних засобів і методів системи хореографічного мистецтва. Підкоряючись закономірностям загальної педагогіки, танцювальна педагогіка спирається на дидактичні принципи: науковості та доступності навчального матеріалу, наочності при вивченні нового матеріалу, міцності знань, умінь і навичок, активності творчої діяльності учнів, їх самостійності, зв’язку навчального матеріалу з життям та інтересами учнів.

Джерелом виникнення і розвитку народно-сценічного танцю та методики його викладання є:

1. Практика суспільного життя. Потреба суспільства у збереженні та розвитку національної танцювальної культури викликає прагнення пізнати закономірності системи хореографічного мистецтва і на їх основі будувати систему підготовки кадрів у галузі професійного хореографічного мистецтва.

2. Практика хореографічної освіти і виховання. В ній перевіряються на життєздатність всі теоретичні положення, народжуються оригінальні ідеї, які спонукають теорію і методику викладання народно-сценічного танцю до розробки нових положень.

3. Прогресивні ідеї про зміст і шляхи виховання гармонійно розвиненої особистості, які висловлювалися філософами, педагогами, діячами культури і мистецтва різних епох і країн.

4. Постанови уряду про стан і шляхи вдосконалення культури і мистецтва в країні.

5. Результати досліджень як в галузі теорії і методики викладання народно-сценічного танцю, так і в суміжних дисциплінах [17, с. 4].

Методика перебуває в постійному розвитку, змінах, збагачується новими методами і прийомами відповідно до вимог часу. Педагог повинен постійно стежити за змінами в методиці та її розвитком, оскільки застосовування шаблонних, застарілих прийомів може призвести до того, що у дитини буде знищено творчу основу її інтелектуального розвитку. Успіх викладання можливий тільки тоді, коли педагог у своїй роботі користується різноманітними прогресивними методичними прийомами, які спираються на науково-теоретичні положення, що підлягають єдиним принципам дидактики.

Головне у вихованні - це уміння педагога включити в роботу різні аналізатори, які збуджують думки і почуття дитини. І. Сеченов зазначав, що коріння думок у дитини лежить у почуттях, а К. Ушинський вказував: «Якщо ви бажаєте, щоб дитина щось добре засвоїла, то примусьте брати участь у цьому засвоєнні якомога більшу кількість нервів. При такій дружній взаємодопомозі всіх органів в акті засвоєння ви переможете найледачішу пам’ять» [14, с. 31]. Застосовуючи відповідні методичні прийоми, педагог успішно може вирішити це важливе завдання. Наприклад, при вивченні рухів йому слід підібрати такі ігрові завдання, зміст і образи яких активізують думку, викликають у дітей ряд почуттів, пов’язаних з роботою уяви, якістю сприйняття, уваги, фантазії і т. ін., що в свою чергу викликають естетичні переживання і, отже, включають емоційну сферу. Без комплексного навчання, що залучає найбільшу кількість почуттів, виховання буде беззмістовним, формальним, пригасить емоційну сферу дитини. Тому матеріал, навіть його окремі елементи, педагог повинен подавати в ігровій формі, бо прагнення до навчання, відповідної роботи у дітей, особливо дошкільнят, поєднується з прагненням до гри.

Для того, щоб діти могли не тільки проявити, але й застосувати при виконанні завдання засобами танцю викликані ним почуття, необхідна, перш за все, їхня зацікавленість не тільки цим завданням, а й усім навчально-виховним процесом. Вирішальна роль у вихованні інтересу до занять з хореографії залежить тільки від педагога, від тих методів, які він застосовує. Насамперед — це створення атмосфери, в якій дитина може радісно і невимушене працювати без надмірних зусиль. У дошкільнят праця обмежена, тому важливі не її результати, а сам процес. Яким би незначним не був результат, педагог повинен підтримувати зусилля дітей, стимулювати їх. Перед дитиною ставиться ясна і доступна мета. Зацікавлена у досягненні цієї мети (оскільки вона їй зрозуміла), дитина проявить і свою власну ініціативу, що необхідно для виховання творчого начала.

Дитячу ініціативу слід вчасно помітити і підтримати. Дитина побачить результати своєї праці, і це принесе їй велику радість. А педагог при цьому досягне єдності морального і естетичного виховання. На успіхи тієї чи іншої дитини треба звернути увагу всього колективу, обговорити їх, з’ясувати, чому саме дитина досягла таких успіхів, домогтися, щоб її праця послужила прикладом для інших. Свідома зацікавленість і проявлена в зв’язку з цим ініціатива відкривають можливості для розвитку багатого комплексу почуттів, викликаних правильно поставленим завданням [4, с. 28]. Після детального пояснення і показу чергового завдання, яке повинно викликати у дітей яскраві танцювальні враження, педагог зосереджує свою увагу на тому, як вони виконують це завдання, як проявляються їхня активність, почуття, мобілізується увага і, особливо, як діти перемагають труднощі при засвоєнні матеріалу. Педагогу треба бути стриманим, тактовним, нічого не нав’язувати і не підказувати їм. Вони повинні вільно проявляти свою ініціативу. Дитячу активність слід виховувати не поспішаючи, обережно, послідовно. Дітям повинні бути гранично ясні і зрозумілі вимоги вчителя. Тільки така свідома діяльність забезпечить потрібну активність і правильний розвиток.

Виконуючи завдання педагога, діти повторюють його декілька разів, їхня активність в цей період повинна спрямовуватися на те, щоб з кожним повтором краще виконати завдання, виправляючи помилки, на які вказав педагог. Засвоюючи матеріал, діти набувають упевненості в своїх силах, у них з’являється прагнення до самостійної дії. Самостійне виконання завдання допомагає краще засвоїти матеріал, сприяє розумовому і художньому розвитку, відкриваючи простір творчій ініціативі. І тому одне заголовних завдань педагога — зуміти прищепити в ранньому дитинстві риси самостійності, такі потрібні для майбутньої діяльності. Людина, що звикла до самостійності, зуміє цікаво організувати свою роботу, знайти життєву перспективу, виробити характер і яскраву індивідуальність.

Діти з радістю виконують різні доручення, прагнуть зробити навіть більше, ніж від них вимагають. Але допускати цієї стихійності не слід, бо нерідко непосильне завдання, яке бере на себе дитина, може негативно вплинути на її нервову систему. Тому педагогу підбирати і давати завдання слід обережно, враховуючи індивідуальні можливості, особливості нервової системи кожної дитини. Виховання самостійності слід починати з дуже простого і однакового для всіх завдання, наприклад, самим придумати гру, рух для передачі образу тварини, птаха, ляльки; запам’ятати послідовність рухів; у завданні, етюді, танці знайти рух і образ, відповідні до музики і т. п. [14, с. 33]. Організація художньої діяльності забезпечується добором методичних прийомів, що викликають у дітей бажання творчості. В залежності від поставлених завдань керівник гуртка на заняттях використовує різноманітні методи навчання (інформаційно-рецептивні, евристичний, дослідницький, репродуктивний), частіше всього поєднуючи їх. До основних методів належать:

1. Показ. Він полягає в тому, що, приступаючи до вивчення нового руху, пози, самостійного руху рук, голови, корпуса, педагог супроводжує його точним показом, який обов’язково повинен мати зміст і образ. Рух при такому показі набуває відповідної естетичної форми. У показі педагог виконує рух у закінченому вигляді, а тоді переходить до розбору його деталей — однієї рухової дії, тобто методу вирішення окремих рухових завдань, навчанню рухових навичок, в яких є певні елементи тільки руху. Цей метод можна назвати і методом розчленованого руху. Тільки після послідовного вивчення всіх деталей педагог поєднує їх і працює над формою всього руху.

Змістовний, точний показ зосереджує увагу дитини, добре впливає на всі органи чуттів і, насамперед, на розумову діяльність. З початком руху у дітей одночасно починається розвиток образного мислення і уявлення про час і простір. І. Сеченов зазначав, що жоден рух не буває без мислення, а роль образу він розцінював як регулятор поведінки. Саме тому завдання педагога при показі полягає не тільки в тому, щоб навчити дітей просто бачити рух, але, головним чином, дати в ньому образне розуміння усієї форми шляхом спостереження за його розвитком. Треба домогтися, щоб, вивчаючи рух, діти творчо висловлювали свої почуття, пояснювали один одному, як його треба виконувати. Це веде до чіткішого уявлення образу руху, що, в свою чергу, впливає на розвиток фантазії, яка допомагає дитині глибше розкрити свій духовний світ. Якщо ж вона не зрозуміє форми руху і педагог не доб'ється від неї цього розуміння, то дитина не зможе правильно її виконати, що в подальшому призведе до зниження якості виконання і змісту танцю, тобто танець втратить своє виховне значення. При неувазі до змісту, образу танцю творчість дітей стає беззмістовною і формальною [7, с. 22].

2. Зразок — це правильне, емоційне, виразне і красиве виконання педагогом завдання, яке він ставить перед дітьми. Зразком може бути танцювальна фраза з двох-трьох рухів, частина хороводу, танцю, етюда, гри. При показі зразка застосовується метод цілісної вправи і т. п. У своєму виконанні педагог образно розкриває зміст і значення кожного уривка так, щоб у дитини з’явилось бажання його виконати. Тільки за такої умови діяльність її буде творчою. Показуючи зразок, педагогу треба разом з дітьми аналізувати його деталі, знаходити в них вже вивчені і знайомі їм рухи і те, як ці рухи пов’язані між собою. Такий процес навчання сприяє міцному засвоєнню матеріалу, стимулює розумову діяльність і є передумовою якісного виконання.

Після аналізу педагог повторює виконання зразка, а потім пропонує дітям самим виконати його по пам’яті. Перші зразки повинні бути простими і короткими, але поступово, в процесі практичної діяльності і в залежності від віку, вони ускладнюються і стають довшими. Спочатку у своєму виконанні діти наслідують зразки педагога, засвоюють його досвід, і непомітно він стає їхнім власним досвідом. З його появою розвивається фантазія, яка дає можливість вільніше «увійти» в образ. Ширше проявляється й ініціатива, що відіграє вирішальну роль у навчанні дітей виразності рухів танцю. Поряд з цим вони опановують і технічні навички, уміння самостійно користуватись ними, але вносять у виконання вже свою індивідуальність. За виявленням, а пізніше розвитком індивідуальності педагогу треба пильно стежити, щоб не загасити її і не дати нівелюватися в наслідуванні інших дітей. При недостатньому досвіді і нестійкості рухових навичок показаний педагогом зразок діти відразу точно передати не зможуть, а виконають його відповідно до своїх можливостей. Враховуючи це, педагог поступово підводить їх до більш точної передачі.

3. Словесний метод — це уміння користуватись словом. Методичні прийоми і зразок не можуть існувати без словесних пояснень, вказівок. Психологічна сила впливу слова і інтонація, з якою воно сказане, відкривають перед педагогом великі можливості у спілкуванні з дітьми. Вчасно і до речі сказані слова стимулюють ініціативу, активність, спонукають до дії, спрямовують увагу на те головне, що треба відтворити в завданні, на якість виконання; зміцнюють упевненість дитини в своїх діях. Слово може бути могутнім стимулятором, але ним можна і паралізувати діяльність дитини, убити її віру в себе. Саме тому користуватися словом і інтонацією педагог повинен обережно і артистично, щоб не принизити, не образити дитину, яка у дошкільному віці дуже вразлива і надовго може замкнутися в собі. Давати дітям завдання або робити зауваження слід доброзичливо, в голосі педагога повинно звучати бажання допомогти дитині поступово розкрити у кожному завданні іноді ще не відомі їй самій можливості [7, с. 24].

Показ і зразок служать ілюстрацією до слова. Слово у формі конкретних вказівок допомагає розкрити в показі суть руху, його зміст, значення деталей. Таку ж роль відіграє воно і в супроводі зразка. У грі, етюді, танці доброзичливе слово педагога підтримує творчу ініціативу дітей. Ознайомлюючи дітей із завданням, педагог не повинен віддавати перевагу словесному методу, оскільки знання, одержані тільки за допомогою або з перевагою його і не підкріплені достатньою наочністю, тобто почуттєвим досвідом, неміцні.

Правильне співвідношення між наочністю і словом допомагає дітям самостійно знаходити засоби творчої виразності для втілення своїх задумів. Таке співвідношення повинно полягати у взаємодії наочного і словесного, наприклад, перед показом руху педагог характеризує його, розкриває значення, яке він матиме для танцю, зміст, образ, і сказане одразу підкреслює показом спочатку в загальній точній формі, а потім — кожної деталі зокрема, говорячи про значення її для загальної форми. Показ треба повторити декілька разів, але вже без пояснень Діти, сприймаючи його наочно, свідомо приступають до виконання.

4. Музичний супровід як методичний прийом. Музика є одним із найсильніших засобів виховання Коли дитина слухає її, у неї, незалежно від бажання і свідомості, виникають певні думки, почуття, образи; збагачується емоційна сфера, яка впливає на якість виконання рухів. Музика допомагає формувати осанку, координацію, знімає втому. Вона викликає процеси збудження і гальмування Високої культури рухів, на що й спрямовані заняття з хореографії, не можна досягти без відповідного щодо якості музичного матеріалу.

Добирати його рекомендується з класичних і сучасних творів російської, радянської і зарубіжної музики, а також народної у професіональній обробці. За своїм змістом ці твори повинні відповідати внутрішньому світові дитини, відповідати характеру рухів і розвиткові образів Виховати у дитини справжню потребу в музиці, любов до неї, музичний смак — одне із важливих завдань педагога, і починається це виховання з музичного оформлення уроку [7, с. 25].

Отже, методика викладання народно-сценічного танцю — історично сформована сукупність специфічних засобів і методів системи хореографічного мистецтва. Найголовнішими у викладанні народного танцю є такі методи, як показ, зразок, словесний метод, музичний супровід. Методика перебуває в постійному розвитку, змінах, збагачується новими методами і прийомами відповідно до вимог часу.

Педагог повинен постійно стежити за змінами в методиці та її розвитком, оскільки застосовування шаблонних, застарілих прийомів може призвести до того, що у дитини буде знищено творчу основу її інтелектуального розвитку.

1.2 Особливості викладання народно-сценічного танцю в позашкільному закладі

Позашкільна освіта має значні важелі збереження народних традицій, виховання патріотичних почуттів учнівської молоді, виховання та розвитку інтелектуальних і творчих здібностей особистості на основі культури і мистецтва українського народу, народних традицій, залучення дітей та молоді до духовних надбань, здатна задовольнити різноманітні потреби особистості у творчій самореалізації, забезпечити її інтелектуальний, духовний та фізичний розвиток. Позашкільні навчальні заклади володіють безмежними можливостями для художньо-естетичного виховання дітей та підлітків. Заняття в них відкривають кожному із вихованців простір для розвитку ініціативності і самостійності, формують соціально-педагогічні умови для розвитку творчих та інтелектуальних здібностей учнів, зокрема, їх художньої уяви. Значення цих занять важко переоцінити, оскільки саме в ранньому віці у дітей закладається основа до високого художньо-естетичного смаку, любові до художньої творчості, бажання займатися мистецькими видами діяльності [15, с. 26].

У змісті позашкільної освіти значне місце належить українській національній ідеї, духовності, демократичним засадам навчання і виховання, гуманістичним цінностям. Навчально-виховний процес у позашкільних навчальних закладах здійснюється диференційовано відповідно до індивідуальних можливостей, інтересів, нахилів, здібностей вихованців, учнів і слухачів з урахуванням їх віку, психофізичних особливостей, стану здоров’я. Основними формами роботи у позашкільних навчальних закладах є гуртки, групи, студії, секції та інші творчі об'єднання. Вони поділяються на три рівні класифікації: початковий, основний, вищий.

До початкового рівня відносяться творчі об'єднання, робота яких спрямована на загальний розвиток дітей, виявлення їх здібностей і нахилів та прищеплення інтересу до творчої діяльності.

Основний рівень підготовки передбачає розширення і поглиблення теоретичних знань та необхідних професійних вмінь і навичок, а діяльність творчих колективів на цьому етапі навчання спрямована на створення відповідних умов для соціальної адаптації вихованців у суспільстві та розвиток стійких інтересів до їх творчої діяльності.

Творчі об'єднання вищого рівня задовольняють потреби здібних, обдарованих і талановитих вихованців у творчій підготовці, що, насамперед, передбачає удосконалення і розвиток набутих навичок і майстерності в обраному напрямку. Відповідно до рівня класифікації визначаються мета і перспективи діяльності гуртків, груп та інших творчих об'єднань, їх чисельний склад, обирається програма [15, с. 27].

Поширеною формою танцювальної діяльності в позашкільного навчального закладу є гуртки народних танців. Завдяки своїй доступній формі вони є первісною сходинкою в ознайомленні дітей з хореографічним мистецтвом, невід'ємною частиною дозвілля і можуть бути прикрасою будь-якого масового заходу: конкурси аматорської творчості, фестивалі, свята, концерти, тощо. Для організації роботи танцювального гуртка керівнику потрібно визначити місце та час проведення занять, музичний акомпанемент, репетиційну форму. Необхідно проводити роботу гуртків з урахуванням вікових особливостей дітей та підлітків, рівнем їх підготовки, індивідуальних особливостей. Керівниками гуртка повинні бути фахівці-хореографи, педагоги, обізнані з основами хореографії [2, с. 36].

Завдання педагога танцювального гуртка полягає, перш за все, в уважному спостереженні за інтересами та вподобаннями вихованців, щодо допомоги їм самим визначити тематику, організувати тренувальну діяльність та дати можливість особі реалізовувати власний потенціал. Дуже важливо, щоб дозвіллєва діяльність з одного боку — відповідала духовному розвитку вихованців, їхнім розумовим потребам й інтересам, а з іншого — була привабливою, спонукала до здобуття нових знань, набуття умінь та навичок і все це без примусу.

Діяльність дитячого гуртка народного танцю, насамперед, повинна бути спрямована на задоволення різноманітних потреб особи та ґрунтуватися на міжособистісному культурному спілкуванні; мати можливості для вияву та розвитку танцювальної діяльності, сприяти соціалізації та індивідуалізації особистості, визначатися динамічністю та мати добровільний характер. Виховний вплив культурно-дозвіллєвої діяльності та мистецьких гуртків здійснюється за умови активної участі особи у зазначеній діяльності. Зміст діяльності гуртка повинен відповідати інтересам та потребам особистості, розвиток духовних та інтелектуальних якостей людини, здійснюватися шляхом систематичного розвитку її активної творчої діяльності.

Мету та завдання діяльності танцювального гуртка повинні визначати зміст, форми і методи роботи з кожною віковою категорією. Ефективність естетичної діяльності дитячого ансамблю залежить від оптимального поєднання в ній виховних, розважальних та психолого-оздоровчих завдань. Основними організаційними принципами повинні бути: демократизм, добровільність, відповідність сучасним потребам та інтересам відвідувачів, ініціативність, динамічність розвитку, естетизація культурно-дозвіллєвого середовища та оптимального поєднання в ній виховних, розважальних та психолого-оздоровчих завдань.

За ознаками дитячий танцювальний колектив характеризують:

— за змістом діяльності;

— за функціональною ознакою;

— за віковими характеристиками;

— за напрямом діяльності, що успішно поєднує усі перераховані напрями [15, с. 28].

Організаційна структура діяльності гуртка народного танцю повинна стосуватися зокрема психолого-педагогічних аспектів дозвілля, принципів його реалізації в ансамблі танцю, і характеризуватися основними видами дозвіллєвої діяльності, передусім — дискусійними, рекреаційними, творчими, участі у культурно-мистецьких акціях та заходах.

Основними формами танцювального виховання практичні заняття, індивідуальна робота, практична підготовка, концертні заходи тощо. Танцювальне виховання включає компоненти, що виражають гармонійну єдність інтелектуально-емоційного, морально-естетичного та фізичного розвитку. Головними образотворчо-виразними засобами танцю є тілесні рухи, виконання яких сприяє психофізичному розвиткові, який виражається в гармонізації особистості.

Танцювальні рухи є загально-виховними та сприяють розвитку всіх дітей без винятку. Під час заняття формуються та розвиваються різноманітні фізичні навички, танцювальні здібності та загальнолюдські якості. Гра є невід'ємною частиною танцювального заняття молодших школярів, отже грайливий танець — це важливий компонент загально-розвивального танцю, що сприяє зняттю напруження вихованців і майже не потребує вивчення спеціальних рухів. Весь спектр людських рухів вдосконалюється дитиною з розвитком бажань, можливостей та з процесом дорослішання.

Танцювальне виховання можна умовно поділити на загально-розвивальне (ігрове) та професійне (хореографічне) танцювання. Залежно від поставленої мети та віку вихованця головною є ігрова або навчальна хореографічна діяльність. Зміст танцювального виховання потрібно вибудовувати на основі історичної типології танцю. Розвиток головних якостей особи закладений у природу танцю, що дозволяє якісно здійснювати виховний процес. Розвиток особистості здійснюється завдяки різним типам діяльності: а саме репродуктивній та творчій. Ігровий та сценічний танець, зважаючи на їх особливу організацію, забезпечують необхідні умови для розкриття творчих якостей особи.

Загально-розвивальна система танцювального виховання потребує вивчення стану здоров’я та особливостей розвитку дитини. Природа ігрового танцю дозволяє дозувати ступінь та інтенсивність танцювального навантаження саме вихованцем, звичайно під керівництвом викладача, та досягати оптимальної мети в розвитку. Основними структурно-змістовими компонентами загального танцювального виховання є: знання про дитину (психіка, анатомія, фізіологія тощо); танцювальні техніки та засоби оволодівання ними у різних типах творчої діяльності; система формування загального логічного та емоційного інтелекту засобами інноваційних технологій, в основу яких покладені теоретична модель танцю та методи, що забезпечують практичні вміння та навички вихованців; розвиток та формування досвіду творчої (репродуктивної) діяльності вихованців засобами ігрового танцю [17, с. 37].

Ігровий загально-розвивальний танець розробляє основні структурні компоненти танцювальної культури, розвиває імітацію, композиції з елементами перебудови малюнків та інші епізоди, що виявляють колективного лідера та змагальний характер між виконавцями. Основною формою занять є колективні, із творчою інтерпретацією вихованців. Система занять: уроки з танцю, танцювальні хвилинки, свята танцю та інші заходи спрямовані психофізичний та соціальний розвиток вихованців.

Отже, дитячий гурток народного танцю — заклад спроможний інтегрувати зусилля сім'ї, школи та спрямовувати їх на реалізацію мистецького, творчого, морального та естетично-розвивального потенціалу дозвіллєвої діяльності. Досвід показує, що ефективне функціонування гуртка залежить не лише від індивідуалізації культурних потреб особистості та груп людей, а й від ступеня упорядкованості його реалізаційних компонентів, адекватності поставлених завдань та функціональної динамічності. Ефективне функціонування неможливе без обраної мети діяльності, шляхів її реалізації, принципів діяльності, вивчення попиту населення на дану діяльність. Важливим є залучення професійних педагогів-тренерів, визначення програми, форм та виду діяльності.

Важливе місце у програмі діяльності дитячого танцювального колективу належить втіленню концертних програм, мистецьких акцій та заходів, конкурсів із бального танцю тощо. Постійний контроль за процесом діяльності, підведення підсумків та своєчасний аналіз сценічної практики колективу, виявлення недоліків дають змогу вдосконалювати й осучаснювати діяльність. Важливим етапом роботи колективу є формування у вихованців внутрішньої мотивації і потреби до творчої діяльності, що відбувається значно ефективніше за умови поєднання теоретичних знань із можливістю творчої імпровізації. Сучасні умови вимагають упровадження у практику роботи ансамблю танцю особистісно-орієнтований підхід до вихованців і створення педагогом необхідних умов для розвитку і реалізації особистого потенціалу кожної дитини [17, с. 38].

Таким чином, ефективне виховання творчої особистості вихованця вимагає створення умов, серед яких:

— наукове обґрунтування методів педагогічного керівництва творчим розвитком особистості;

— надання вихованцю свободи вибору і самовираження, усвідомлення ним своєї самоцінності;

— формування у вихованців мотивації до подальшого розвитку себе, як особистості;

— творчі якості та естетична культура особистості педагога;

— створення у приміщенні для занять відповідної естетичної та творчої атмосфери;

— врахування вікових особливостей вихованців;

— врахування психофізичних, особистісних особливостей кожної дитини;

— поважливе ставлення до кожної особи.

Дослідження багатьох українських науковців дозволяють стверджувати, що позашкільна мистецька освіта завдяки організаційним особливостям, перерахованим вище, посідає вагоме місце у вирішенні актуальних проблем виховання та творчої самореалізації кожної особи [18, с. 7].

Отже, дитячий гурток народного танцю — заклад спроможний інтегрувати зусилля сім'ї, школи та спрямовувати їх на реалізацію мистецького, творчого, морального та естетично-розвивального потенціалу дозвіллєвої діяльності. Ефективне функціонування гуртка залежить не лише від індивідуалізації культурних потреб особистості та груп людей, а й від ступеня упорядкованості його реалізаційних компонентів, адекватності поставлених завдань та функціональної динамічності. Основною формою занять є колективні, із творчою інтерпретацією вихованців. Система занять: уроки з танцю, танцювальні хвилинки, свята танцю та інші заходи спрямовані психофізичний та соціальний розвиток вихованців.

РОЗДІЛ 2. ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ ГУРТКА НАРОДНО-СЦЕНІЧНОГО ТАНЦЮ

2.1 Особливості організації роботи гуртка народно-сценічного танцю

Найпоширенішою формою роботи у позашкільному закладі є гуртки. Метою занять гуртка народного танцю є виховання у дітей інтересу до народного мистецтва, розвиток творчих здібностей, естетичного і художнього смаку, виховання почуття колективізму, патріотизму, любові до рідного краю. Запис в гурток проводиться в серпні місяці. Керівник гуртка записує прізвище, ім'я дитини в спеціальний журнал (зошит). В журналі відмічається відвідування дітей, записуються де і коли вихованці приймали участь в сільських, міських, обласних та міжнародних заходах, це звіт про роботу гуртка.

Підведення підсумків роботи гуртка проводиться двічі на рік у вигляді Свята Мистецтв, де обов’язково проводиться огляд танцювальних колективів і організовується ігрова розважальна програма. В І півріччі свято організовується за участю батьків гуртківців і дітей всієї групи, в якій проводиться гурткова робота. В II півріччі - за участю всіх гуртківців, які є в позашкільному закладі. Номери обговорюються журі (до складу якого входять завідуюча, методист, представники від батьків, фахівці зі школи) і отримують оцінку та нагороди (заохочувальні призи).

На заключному занятті керівник гуртка підводить підсумки одержаних дітьми знань, умінь, відмічає кращих учнів, а також надає дітям поради, як удосконалювати свою майстерність. Найбільша кількість дітей на занятті повинна бути 15 — 20, найменша — 6 — 10. При більшій кількості дітей керівник не зможе індивідуально працювати з кожною дитиною, адже на перших етапах роботи потрібен уважний індивідуальний підхід. В подальшому керівник гуртка повинен допомагати порадами всім дітям на кожному занятті, на всіх технологічних стадіях. Перша і основна умова, яка необхідна для нормальної роботи гуртка, є підготовка приміщення для занять, зберігання необхідних матеріалів та обладнання. Заняття слід проводити в світлому, просторому приміщенні. Керівник повинен подбати про нормальну, творчу обстановку. Заняття гуртка краще проводити 2 рази на тиждень по 60 — 120 хвилин (залежить від віку дітей і змісту заняття) або одне заняття на тиждень тривалістю до 120 хвилин (з невеликою перервою). Відвідування гуртка, дисципліна, а також результати праці залежать від чіткої організації роботи і вимог до дітей [11, с. 52].

Однією з умов успішної роботи гуртка є правильне його планування. Робота гуртка планується на рік на початку навчального року, але в II півріччі можна провести коректування плану (якщо в цьому виникне необхідність). Під час складання плану потрібно передбачити поступове ускладнення практичних робіт, переходити до більш складних завдань по мірі накопичення у дітей знань, умінь та навичок, в зв’язку з цим і підвищувати вимоги до якості роботи дитини. Орієнтовний план може використовуватися кожним керівником гуртка у відповідності з умовами, в яких він працює. Більшість годин відводиться на практичну роботу. Теми, які включені в план, можуть бути замінені в залежності від можливостей і здібностей дітей.

Кожне заняття за темою програми, як правило, включає теоретичну частину (яка проводиться в цікавій ігровій формі) і практичне виконання завдання. Теоретичні відомості - це пояснення нового матеріалу, інформація пізнавального характеру про види хореографічного мистецтва, про життя і працю відомих хореографів та діяльність знаних хореографічних колективів.

Основне місце на заняттях відводиться практичній роботі. Будується вона за загально прийнятою структурою і складаються з трьох частин: розминка, основна і заключна. Залежно від завдання, періоду занять, а головне — від підготовленості дітей застосовують і інший варіант тренувальних занять — з чотирьох частин: вступна, підготовча, основна та перехідна. Перший варіант (з 3-х частин) здебільшого застосовується в заняттях з більш підготовленими колективами; другий (з 4-х частин) — в групових заняттях з мало підготовленими дітьми, новачками, в групах здоров’я і т. п. У тренувальному занятті з трьох частин час розподіляється так; розминка триває 20−30 хвилин, основна частина — 80 — 90, перехідна — 10.

Керівнику необхідно продумати зміст і хід кожного заняття, щоб практична частина була продовженням і закріпленням теоретичних відомостей, одержаних дітьми. Так, при проходженні теми «Виконання вірьовочки (косички)» керівник спочатку ознайомлює дітей з історією виникнення руху, з багатством і різноманітністю технічних прийомів його виконання, їх характерними назвами. Не треба забувати, що діти з великим задоволенням займаються практичною роботою, тому на теоретичну частину відводиться небагато часу, цей час повинен пройти динамічно, цікаво, щоб діти з бажанням перейшли до виконання практичних завдань. Теоретичний матеріал за звичаєм дається на початку заняття. Нову тему, те чи інше завдання потрібно пояснювати просто і доступно, обов’язково закріплюючи пояснення показом наочного матеріалу. Теоретичний матеріал можна підносити у вигляді оповідання — інформації або бесіди, яка супроводжується запитаннями до дітей. Керівник гуртка вибирає методи навчання, методичні прийоми з урахуванням знань і практичних навичок, які одержують діти на заняттях гуртка, тому методика навчання на початку навчального року відрізняється від тієї, яка застосовується наприкінці року. Під час виконання перших завдань доцільні різноманітні вправи, які вимагають від дитини придбання певних навичок. Керівник повинен домагатися від дітей точності виконання цієї підготовчої роботи [11, с. 55].

Отже, найпоширенішою формою роботи у позашкільному закладі є гуртки. Метою занять гуртка народного танцю є виховання у дітей інтересу до народного мистецтва, розвиток творчих здібностей, естетичного і художнього смаку, виховання почуття колективізму, патріотизму, любові до рідного краю. Основна умова, яка необхідна для нормальної роботи гуртка, є підготовка приміщення для занять, зберігання необхідних матеріалів та обладнання. Відвідування гуртка, дисципліна, а також результати праці залежать від чіткої організації роботи, вимог до дітей та їх мотивації. Однією з умов успішної роботи гуртка є правильне його планування.

2.2 Характеристика обладнання приміщення та інвентарю для танцювальних занять

Одне з важливих завдань, яке необхідно вирішити при організації танцювального колективу, це — приміщення для занять, а також тренувальна форма учасників. Приміщення повинно бути просторим (5 — 6 мІ на кожного учасника), світлим, чистим і таким, що легко провітрюється, як-от спортивний зал. Воно має бути обов’язково з дерев’яною підлогою, бо на кам’яній чи паркетній підлозі проводити тренування незручно і навіть шкідливо для здоров’я. Температура повітря повинна бути приблизно +15 — 16 градусів за Цельсієм.

Зал необхідно обладнати станками. Добре, коли на одній із стін є дзеркало для перевірки кожним учасником правильності виконання тієї чи іншої вправи, пози чи танцювального руху. Спиратися при тренуванні на стільці або на якісь інші предмети не рекомендується, бо вони не мають достатньої стійкості.

Тренувальні станки — це паралельно укріплені до стіни на металевих кронштейнах два круглі поруччя діаметром 6 — 8 см. Відстань від підлоги до нижнього поруччя 65 — 75 см для дітей і 95 — 105 см для дорослих. Проміжок між кронштейнами — 2,5 м. Відстань станка від стін — 25 см. Два поруччя роблять з розрахунку на різний зріст учасників. Станки можуть бути переносними, прикріпленими неспеціальних підставках, або ж різних конструкцій [7, с. 44].

Бажано, щоб в інтер'єрі танцювального залу були портрети майстрів хореографічного мистецтва, композиторів, видатних балетмейстерів, педагогів-хореографів, схеми з методичними матеріалами, танцювальними позами тощо. Добре, коли поблизу балетного залу є душ з теплою водою, яким би учасники могли користуватися після занять.

Перед заняттями приміщення необхідно добре провітрити, підлогу протерти вологою ганчіркою. Ноги учасників не повинні ковзати. Щоб не здіймався порох, підлогу треба скроплювати. Для цього слід у закрутках пластикових пляшок зробити шилом багато отворів, які служитимуть за розсівні лійки. В установі чи закладі, при якому діє танцювальний колектив, також треба відвести місце для роздягалок. Бажано, щоб у роздягальнях було дзеркало, лави чи стільці, а також вішаки. Щоб добре бачити усіх виконавців, уважно слідкувати за ходом репетиції, запам’ятовувати всі вказівки та зауваження ведучого репетиції, концертмейстер повинен сидіти поряд з балетмейстером чи репетитором [7, с. 45].

Важливою вимогою є також правильний підбір тренувального одягу та взуття. Зручність тренувальної танцювального одягу — головне, на що слід відразу звернути увагу. Тренувальний процес вимагає уваги та зосередженості на виконанні складних танцювальних елементів, тому одяг не повинен обмежувати танцюриста в рухах. Існує ряд як загальних, так і специфічних вимог до тренувальної одягу. Крім комфорту, він повинен забезпечувати безпеку танцюриста, тобто не бути травмонебезпечним. Форма дітей у групі повинна бути однаковою. Якщо у хлопчиків шорти, то — у всіх. Єдиними повинні бути довжина, колір і якість одягу. Якщо футболки, то футболки, якщо майки, то — майки. Також однаковою повинне бути й взуття для хлопчиків, оскільки дитина, вдягнена у відмінний від всієї групи одяг, буде відчувати себе поза колективом. Це створить дискомфорт як їй, так і її оточенню. Однаковий одяг допомагає дітям діяти згуртовано. Це розвиває синхронність виконання, яка важлива в практиці виступів. Під час вибору матеріалу для виготовлення спортивного одягу перевагу краще віддати натуральним тканинам, наприклад, бавовні [9, с. 112]. Для дівчат підбирають купальники з додаванням лайкри. Вони виглядають більш естетично й акуратно облягають фігуру. Рукав купальника може бути будь-якої довжини, як і колір — білий, блакитний, бузковий тощо. Спідниця за кольором повинна гармоніювати з купальником і бути широкою, як правило, це «сонце». Якщо дівчинка опустить руки «по швах», визначається правильна довжина спідниці - за пальці рук. Під час танцю її буде зручно брати в руки. Найголовніше, щоб взуття для дівчат було не велике, але й не меншого розміру. Взуття має бути легким, щільно обтягувати ногу, аби можна було легко витягувати носок і робити ковзні рухи. Не можна займатися у важкому взутті з гуми, каучуку, танкетках і на високих каблуках. Інакше заняття танцями стануть справжнім випробуванням. Волосся дівчатам прийнято збирати в «пучок», щоб воно не заважало і не відволікало від виконання рухів. Як хлопцям, так і дівчатам на ноги взувають балетки. Можна одягнути чешки, проте краще м’які туфлі, які підкреслюють витягнутість стопи. Для занять народними танцями хлопцям купують м’які чобітки, а дівчатам — туфлі на невисокому каблучку [9, с. 113].

Важливим є вдалий добір концертних костюмів, оскільки члени гуртків часто беруть участь у різних масових заходах. Концертний костюм — невід'ємна складова художнього образу. Він надає глядачу інформацію про місце, час дії, національних і локальних особливостях сценічного мистецтва і допомагає виконавцям яскравіше розкрити концепцію твору. Концертні костюми, створені за мотивами народного одягу, відрізняються від фольклорних, тим, що вони адаптовані до глядацького сприйняття: краще підкреслюють руху артистів, допомагають створити певний настрій, підсилюють емоційність дії. На художньо-стильове рішення сценічного костюма впливає освітлення сцени, закономірності візуального сприйняття і концепція хореографічного твору, утилітарна функція сценічного костюма, тенденції в побутовому одязі і економічний чинник [7, с. 69].

Отже, одним із важливих завдань, яке необхідно вирішити при організації танцювального колективу, це обладнання приміщення для занять, а також тренувальна форма учасників. В обладнанні приміщення важливим є врахування достатнього простору для індивідуальних занять, наявність танцювальних станків, якість підлоги та ін. Зручність тренувальної танцювального одягу — головне, на що слід відразу звернути увагу. Тренувальний процес вимагає уваги та зосередженості на виконанні складних танцювальних елементів, тому одяг не повинен обмежувати танцюриста в рухах. Існує ряд як загальних, так і специфічних вимог до тренувальної одягу. Крім комфорту, він повинен забезпечувати безпеку танцюриста, тобто не бути травмонебезпечним.

2.3 Музичний супровід як методичний прийом та засоби музичної виразності

Музика притаманна танцювальному мистецтву, вона є основою хореографії, визначаючи драматургію постановки танцю, його темп, ритм, жанрову специфіку. Музична лексика і пластика руху — взаємопов'зані, взаємозалежні та взаємообумовлені феномени хореографічного мистецтва, однією з найважливіших форм якого є народно-сценічний танець. Музика — найяскравіший засіб виразності хореографічної драматургії. Подібність закономірностей музичного і хореографічного розвитку проявляється в оновленні й повторюваності матеріалу, наявності тем та їх варіаційному, поліфонічному, симфонічному розвиткові, при цьому багатотемність обумовлено виступає як органічна ознака музики і танцю [14, с. 188].

Специфіка музики як виду мистецтва полягає у відтворенні дійсності в звукових образах. Масштаби художньо-виражальних можливостей музики надзвичайно великі - від відтворення картин природи, побуту, життя народних мас до втілення найтонших відтінків внутрішнього світу людини і філософських узагальнень. У процесі історичного розвитку музичної культури відбулось формування музичних жанрів як різновидів музичних творів, у першу чергу це загальноприйнятний поділ на вокальний та інструментальний жанри. У вузькому поділі за жанрами музику поділяють на оперну, симфонічну, хорову тощо. Залежно від призначення музика поділяться на різновиди, зокрема танцювальна.

Жанр музики — поняття, яке визначає різновид музичного твору за ознаками змісту, структури, засобів виразності, особливостей виконання, призначення, складу виконавців. Термін «жанр» використовують також для визначення музики — оперна, балетна, симфонічна, камерна, естрадна, танцювальна. Найбільш розповсюджена класифікація жанрів музики — вокальний та інструментальний, які, у свою чергу, диференціюються за специфічнішими ознаками. Музичний жанр є одним із найважливіших засобів художнього ототожнення, що надзвичайно важливо у мистецькому вимірі хореографії. Жанр музики в хореографії розглядається як специфіка музичних творів, які різняться за змістом та сприйняттям (героїка, лірика, гумор-гротеск), засіб побудови характеру конкретного образу та твору в цілому [7, с. 51].

Танцювальна музика — це музика, призначена для супроводу танців, а також похідна від неї категорія музичних творів, які не призначені для танців і мають самостійну художню цінність (наприклад, старовинні танцювальні сюїти, сонати, симфонії тощо). Танцювальна музика характеризується чітким ритмічним малюнком, специфічним для кожного танцю темпом, які обумовлені ритмом, темпом і характером танцювального руху.

Танець як вид мистецтва зародився у давні часи і завжди відігравав вагому роль в житті суспільства. Танець походить від різноманітних рухів і жестів людини, пов’язаних з трудовими процесами та емоційних відчуттів від впливу оточуючого світу. Здавна танець став виразом душевного стану людини — радісного, сумного, ліричного, святково-урочистого, войовничого тощо. Історично танець складав єдине ціле зі словом і музикою, однак поступово виокремлювався в самостійне мистецтво синкретичного характеру, набуваючи стійких форм. Танцювальні рухи змінювались і піддавались художньому узагальненню. Таким чином сформувалось мистецтво танцю — один із найдавніших проявів народного мистецтва [4, с. 72]. Основні засоби виразності танцювального мистецтва — це гармонійні рухи та пози, пластична виразність і міміка, динаміка, темпоритм руху, просторовий малюнок, композиція. Вагому роль відіграють костюм, театральний реквізит, драматургічні засоби виразності, які суттєво збагачують і конкретизують танець, надаючи особливої сили його емоційно-художнього впливу. Музика не просто посилює виразність рухів і жестів танцівників, вона є невід'ємною частиною танцювального мистецтва, визначає характер танцю, підкреслює його особливості, формує художньо-естетичний рівень. Танець виник як жанр прикладного призначення і завжди був тісно пов’язаний з відповідними умовами його виконання та сприйняття, з конкретною життєвою ситуацією, з конкретними проявами дійсності. Середовище та обставини, в яких застосовувався той чи інший танцювальний жанр, відігравали значну роль не тільки при його зародженні, а й у подальшому розвиткові, у формуванні особливостей хореографії та музичного супроводу. Не випадково зі всіх сегментів музичного мистецтва саме танцювальна музика (поряд з піснею) найбільш безпосередньо пов’язана з побутом і піддається впливу моди. В її образному змісті переломлюються стандарти смаку та естетичної норми кожної епохи, в експресії танцювальної музики відображається поведінкова модель певного часу.

З плином часу, відповідно до розвитку музичного та хореографічного мистецтв, культури суспільств у цілому, танцювальні жанри еволюціонували. Кожна нова епоха супроводжувалась появою нових танців, які концентрували в собі особливості побуту й життєдіяльності людей, характерні риси того чи іншого художнього стилю й часом ставали символами своєї епохи. Відповідно створювалась, змінювалась і розвивалась танцювальна музика. Зміни суспільно-історичної дійсності не тільки сприяли виникненню нових танцювально-музичних форм, але й певним чином впливали на вже існуючі жанри. Таким чином, під впливом внутрішніх і зовнішніх процесів, які відбувалися в суспільстві й культурі, танцювально-музичні форми значно змінювали свій первинно-початковий зміст [4, с. 73]. Зміст музики розкриває емоції танцювальних рухів, настрій і характер образів танцю. Виразність музичного твору, його жанрова визначеність, співвідношення частин пов’язані з композиційною побудовою танцю, тому в хореографії переважає музика яскрава, образна, ритмічно чітка і ясна. Основним завданням музичного супроводу уроку народно-сценічного танцю є виявлення особливостей музичного твору — характеру музичної фрази, речення, періоду; конструкції ритмічного малюнку, динамічних нюансувань, національного колориту. Важливо також допомогти учасникам колективу усвідомити спільність змістового значення музики та танцю, засвоїти конструктивні основи музичного твору та відповідності його структурі рухів. Музичні мелодії повинні бути простими, доступними й виразними, емоційно насиченими, це особливо важливо на початковому періоді навчання. Бажано, щоб приклади з народних танцювальних мелодій були різноманітними за характером мелодії, деталями ритму та метру, фактурою. Адже часта повторюваність музичного прикладу призводить до механічного його сприйняття, водночас різноманітність музичного супроводу підвищує художньо-емоційний рівень виконавця [2, с. 94].

Відбір музичних фрагментів полягає у їх повній відповідності загальному характеру заданого руху, національному колориту та його компонентам. Вправи або комбінації характерного екзерсису мають бути витримані у рамках 8, 16, 32-тактних побудов заданих ритмів і темпів. Оформлення уроку народно-сценічного танцю потребує яскраво вираженої мажорної музики. Джерела пошуку музичного супроводу вправ з народно-сценічного танцю — це, у першу чергу, нотні тексти, аудіозаписи. В сучасних умовах Інтернет-ресурси також можуть використовуватись як джерела пошуку нотного матеріалу та музики до супроводу вправ з народно-сценічного танцю.

Музика для виконання народно-сценічного танцю повинна відповідати його малюнку та лексиці народно-сценічних рухів, бути мелодійною, ритмічно чіткою. У національному танці музичний колорит відчувається природно, за рахунок специфічних засобів виразності національної музики. Танцювальні образи мають бути яскраво окреслені в музиці і чітко відрізнятись один від одного. Необхідно дотримуватись єдності музичної і хореографічної драматургії танцю, структурно-композиційної та формотворчої узгодженості. Надзвичайно важливим є характер, історико-культурні та мистецькі основи конкретного танцю [14, с. 189].