Проблеми та шляхи залучення іноземних інвестицій

Проблеми та шляхи залучення іноземних інвестицій

ЗМІСТ ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади залучення іноземних інвестицій в економіку України

1.1 Суть та значення інвестування у розвитку національної економіки

1.2 Основні види та форми іноземного інвестування

1.3 Вплив іноземних інвестицій на економічний розвиток приймаючої держави РОЗДІЛ 2. Дослідження інвестиційної політики

2.1 Співвідношення між інвестиційною політикою і зовнішньоторговельною політикою приймаючої держави

2.2 Інвестиційна політика приймаючої держави і засоби її здійснення

2.3 Ефективність державного контролю над рухом капіталу РОЗДІЛ 3. Іноземне інвестування в економіку України та його регіональна характеристика (на прикладі Львівської області)

РОЗДІЛ 4. Проблеми та шляхи залучення іноземних інвестицій в економіку України

4.1 Проблеми залучення іноземних інвестицій в регіони України

4.2 Стратегія залучення іноземних інвестицій

4.3 Основні напрями іноземного інвестування ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

іноземні інвестиції рух капітал

ВСТУП Незалежно від рівня економічного розвитку будь-яка держава прагне залучити іноземний капітал, одержуючи прямий і непрямий ефекти від інвестиційних вкладень. Найбільшу роль у залученні інвестицій відіграють макроекономічні фактори, у т. ч. ємність внутрішнього ринку, валютна стабільність, політична стабільність, рівень розвитку інфраструктури, наявність кваліфікованої робочої сили. Істотним фактором є також інвестиційна політика приймаючої держави, що забезпечує гарантії іноземним інвесторам, ефективне і стабільне функціонування правової системи. Інвестиційна політика визначає специфіку напрямів і засобів регулювання допуску іноземних інвестицій у приймаючу економіку, а також засобів стимулювання їх залучення.

В умовах структурної перебудови економіки України гострою проблемою є потреба у великих іноземних інвестиціях. У більшості країн (США, Німеччині, Франції, Великобританії) каталізатором інвестиційної активності став саме іноземний капітал, який відіграв активну роль у розвитку та структурній перебудові економіки.

Актуальність даної роботи пояснюється тим, що на сучасному етапі економічного розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів та юридичних осіб передбачає вкладення надлишкових (тимчасово вільних) коштів не в один, а у велику кількість інвестиційних об'єктів, генеруючи тим самим певну диверсифіковану сукупність їх.

Розвиток будь-якої держави пов’язаний з динамікою інвестиційних процесів, структурним та якісним оновленням виробництва й створенням ринкової інфраструктури. Чим інтенсивніше здійснюється інвестування, тим швидше проходить відтворювальний процес, тим активніше відбуваються ефективні ринкові перетворення.

Тому будь-які дослідження, пов’язані із сутністю та основними поняттями інвестиційного процесу, проблемами формування інвестиційного портфеля, вибором форм інвестування та методів управління цими процесами, є, безумовно, актуальними.

Вивченню та аналізу процесу залучення іноземних інвестицій в регіони України присвячені праці П. Ю. Беленького, В.И. Шевченко-Марселя, С. М. Писаренка, М.М. Недашківській, З. Самотій, А. А. Даниленко, Л. Шинкарук, А. С. Музиченка та інших вчених-економістів.

Об'єктом дослідження є залучення іноземних інвестицій в економіку України.

Предметом дослідження проблеми та перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України.

Мета дослідження — аналіз проблем інвестиційної сфери в Україні, розгляд комплексу питань, пов’язаних з підвищенням інвестиційної активності на різних рівнях управління, а також розробка рекомендацій з покращення інвестиційного клімату.

Згідно з метою дослідження були визначені такі завдання:

1) вивчити теоретичні засади залучення іноземних інвестицій в економіку України;

2) дослідити інвестиційну політику України;

3) проаналізувати іноземне інвестування в економіку України;

4) розглянути проблеми та шляхи залучення іноземних інвестицій в економіку України.

Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: діалектичного пізнання, конкретного і абстрактного, логічного та історичного, системного і порівняльного аналізу та статистичних порівнянь.

Інформаційною базою курсової роботи є нормативно-правові документи, статистичні збірники, щорічники, наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ

1.1 Суть та значення інвестування у розвитку національної економіки Необхідною умовою розвитку економіки є висока інвестиційна активність. Вона досягається шляхом збільшення реалізованих інвестиційних ресурсів і найбільш ефективного їх використання в пріоритетних секторах матеріального виробництва і соціальної сфери. Саме інвестиції формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі і визначають конкурентні позиції країн на світових ринках.

Законодавством України дано таке визначення поняття «інвестиції»: «всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект».

Світова економічна наука розуміє інвестиції як спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити його збереження або зростання.

У вітчизняній науці найбільш розповсюдженим є розуміння інвестицій як вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. Розглядається також фінансове та економічне визначення інвестицій. Так, з точки зору фінансистів, інвестиції - це всі види активів (коштів), що вкладаються у господарську діяльність з метою отримання доходу. В економістів інша точка зору: «інвестиція — це видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також не пов’язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал».

З поданих визначень випливає, що інвестування — це вкладення грошей чи інших матеріальних цінностей в які-небудь активи з метою подальшого отримання прибутку.

Розглянемо деякі класифікації інвестицій.

За об'єктом вкладення капіталу інвестиції поділяються на:

— реальні - спрямування інвестиційних ресурсів у капітал (основний та оборотний);

— фінансові - вкладення коштів у різні фінансові інструменти.

У неринкових економіках основна частина інвестицій відноситься до реальних. Широке розповсюдження та високий ступінь розвитку фінансових інститутів пояснює панівну частку фінансових інвестицій в розвинутому суспільстві. У даному випадку ці дві форми є взаємодоповнювальними. Для прикладу можна навести можливість фінансування реальних інвестицій у будівництво нового заводу за рахунок коштів, отриманих в результаті випуску акцій. Адже придбання цих акцій було для їх покупців здійсненням фінансових інвестицій.

Останнім часом виділяють ще дві форми здійснення інвестицій: інноваційні (у нововведення) та інтелектуальні (в об'єкти інтелектуальної власності).

У вітчизняному законодавстві, зокрема в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» проведений дещо неточний поділ фінансових інвестицій на прямі і портфельні, оскільки він здійснений за різними класифікаційними ознаками.

Поділ на прямі і непрямі (опосередковані) інвестиції здійснюється за характером участі в інвестуванні, тобто чи вкладаються кошти безпосередньо у вибраний об'єкт, чи за участю фінансових посередників.

За ознакою мети інвестування фінансові інвестиції можна поділити на стратегічні та портфельні. Стратегічними будуть ті вкладення, які спрямовуються, наприклад, у купівлю контрольного пакету акцій з метою здійснення стратегічного управління чи поглинання компанії-емітента. У випадку, якщо інвестор має на меті лише приріст суми вкладеного капіталу або отримання поточного доходу, то він здійснює портфельні інвестиції.

Інвестиції ще можна класифікувати за періодом інвестування, за формою власності інвесторів, за регіональною ознакою тощо.

У світовій практиці обсяг внесених інвестицій, незалежно від їх виду чи форми, розглядається як один з найважливіших показників процвітання національної економіки, а перепади інвестиційних вкладень — як індикатор змін сукупного попиту, обсягу національного виробництва та рівня зайнятості населення.

Величина валових приватних внутрішніх інвестицій є важливим показником, який поряд з особистими та державними видатками і чистим експортом входить до складу валового внутрішнього продукту (ВВП). Він включає усі інвестиційні видатки країни, тобто закупівлю машин, устаткування і верстатів, що здійснюється діловими підприємствами, все будівництво та зміни у запасах.

При такому розрахунку ВВП до інвестицій не відносяться купівля цінних паперів та перепродаж наявних активів, бо, на думку економістів, така купівля означає тільки передачу прав власності на вже створені активи і не передбачає створення доходу чи нових робочих місць.

Валові інвестиції включають усі приватні внутрішні інвестиції та вартість капіталу, який зношений або амортизований у процесі виробництва ВВП у даному році. Саме відношення між валовими інвестиціями та амортизацією показує, у якому стані перебуває економіка: піднесення, спокою або спаду.

У стадії піднесення валові інвестиції будуть більшими, ніж величина зношеного обладнання, що використовується для виробництва капітальних благ, тобто збільшуватимуться виробничі потужності. При статичній економіці витрати від зношення обладнання лише покриваються виробленим капіталом, а зі спадом в економіці протягом року споживається капіталу більше, ніж виробляється. У такій ситуації внаслідок того, що не відшкодовується зношений капітал, обсяг капіталу, який створений на кінець року, є меншим, ніж був на початку року [8, 34].

В умовах постійно прогресуючої інтеграції світового господарства інвестиційна активність в усіх країнах підтримується та посилюється за допомогою участі іноземного капіталу. У розвинутих країнах основною метою його залучення переважно є оптимізація регіональної структури та зменшення кількості безробітних. Тобто тут іноземні інвестиції використовуються для створення нових підприємств. Країни з перехідною економікою мають на меті швидку інтеграцію в світову економіку і сприяння ринковим перетворенням. Іноземні інвестиції залучаються при проведенні приватизації, що може призвести до скорочення зайнятості.

Прямі іноземні інвестиції відіграють величезну роль в економіці будь-якої держави. Одним із способів залучення додаткових інвестиційних ресурсів є створення умов для припливу іноземного капіталу. Але світовий досвід показує, що зростання таких інвестицій є наслідком поліпшення загальної соціально-економічної ситуації в країні, а не її причиною. Іншим важливим чинником є їх спрямування не в ті галузі, які вибираються урядом країни-реципієнта, а в найприбутковіші сфери, переваги яких вже оцінили вітчизняні інвестори.

Отже, незалежно від об'єкта вкладення капіталу головним завданням інвестування є нарощування його вартості. Обсяг національного виробництва безпосередньо залежить від інвестиційної активності вітчизняних та зарубіжних суб'єктів господарювання. Саме інвестиції можуть спричиняти економічні кризи і тільки їх раціональне використання приводить до зростання виробництва і приросту ВВП.

1.2 Основні види та форми іноземного інвестування Пряме іноземне інвестування (ПІІ) набуло розвитку після Другої світової війни і зараз розвивається бурхливими темпами. Обсяги ПІІ почали збільшуватись утричі швидше, ніж світовий експорт і вчетверо швидше, ніж світове виробництво. В результаті на початок 2001 р. світовий обсяг ПІІ досягнув 2,3 трлн дол. і зростав майже на 0,2 млрд дол. щорічно [14, 23].

Аналіз галузевої структури ПІІ показує, що з 50-х років ХХ ст. відбувалася послідовна переорієнтація прямих іноземних інвестицій з добувної промисловості на обробну, та також у сферу послуг, на яку зараз припадає понад 50% щорічного обсягу ПІІ.

Наукове пізнання прямих іноземних інвестицій вимагає розкриття поняття «прямі іноземні інвестиції» (ПІІ) і теоретичного обґрунтування іноземного інвестування як системи.

Передусім звернемось до Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 p., який на сьогодні визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України. Відповідно до даного Закону «іноземні інвестиції-цінності, що вкладаються іноземними інвесторами, в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту, а підприємство з іноземними інвестиціями — підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків» [14, 24].

Як бачимо, дане визначення узагальнює поняття «іноземні інвестиції», але не конкретизує їх суть за окремими видами і не дає дефініції поняття «прямих іноземних інвестицій».

Попередні законодавчі акти незалежної України використовують подібні підходи у визначенні іноземних інвестицій. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про іноземні інвестиції» від 1992 p., «іноземними інвестиціями є всі види цінностей, які вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти підприємницької та іншої діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту». Практично не зазнало змін це визначення в Декреті Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування». У ст. 1 цього Декрету підкреслювалося, що «іноземні інвестиції - це всі види цінностей, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України».

Для здійснення підприємницької діяльності інвестору необхідним є контроль над підприємством. У зв’язку з цим найбільшого поширення набув підхід до визначення ПІІ, який ставить за критерій наявність контролю інвестора над підприємством. Прикладом даного підходу є такі визначення: «Прямі іноземні інвестиції - це, як правило, довгострокове капіталовкладення за кордон, яке здійснюється інвестором з метою отримання безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства, яке існує чи лише буде створене».

«Прямі іноземні інвестиції - це капіталовкладення за кордоном, які передбачають у тій чи іншій мірі контроль інвестора за підприємством, у яке вони вкладені».

«Прямі іноземні інвестиції-це інвестиції у підприємства, розташовані в одній країні, але ефективно контрольовані резидентами іншої країни».

Основною ознакою прямих інвестицій є наявність наміру інвестора виробляти за кордоном певні товари чи послуги. Для здійснення цього наміру він повинен мати право розпоряджатись інвестицією, що запевнить його повноваження у прийнятті рішень і проведенні контролю. Отже, ПІІ передбачають здійснення підприємницької діяльності, що є тотожним отриманню контролю над об'єктом інвестування.

Прямі інвестиції більше впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку, ніж портфельні.

Прямі інвестиції значніше за портфельні сприяють зміні місця країни у міжнародному поділі праці, впливають на конкурентоспроможність національної економіки.

Прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, впливають на зміну в країні відносин власності, спричинюють її відчуження на користь іноземців.

Прямі інвестиції відчутніше впливають на стан конкуренції в країні, підсилюючи її або призводячи до закріплення на місцевому ринку іноземних фірм.

Отже, виходячи із чинного в Україні законодавства, аналізу суті поняття «прямі іноземні інвестиції», світового теоретичного досвіду поняття «прямих іноземних інвестицій» можна сформулювати таким чином: прямі іноземні інвестиції - це речі, грошові кошти, майнові права, цінні папери, а також результати інтелектуальної діяльності, що вкладаються іноземними інвесторами (у передбачених законом формах) з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту у підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Отже, метою і основною рисою ПІІ, на відміну від портфельних інвестицій, є вкладення в іноземні підприємства не лише для отримання прибутків, але й участі в управлінні, контролі та розвитку цих підприємств.

Основними формами прямого інвестування є:

— заснування чи придбання підприємств;

— відкриття чи придбання філій або відділень;

— придбання частки підприємств;

— надання позик підприємствам, що належать кредиторам повністю або частково, прямо чи опосередковано або внаслідок надання позики на правління яких може бути здійснений значний вплив (наприклад: кредитування дочірньої - компанією материнською);

— реінвестування доходів у приймаючій країні.

Прямі іноземні інвестиції в основному є вираженням довготривалої і глобальної стратегії, спрямованої на рентабельність підприємницької діяльності. А тому основними цілями прямого інвестування є забезпечення прибутку, стабільності і зростання.

З метою отримання прибутку прямі іноземні інвестиції здійснюються тоді, коли за кордоном є можливості отримати більші прибутки, ніж всередині країни (наприклад, завдяки нижчому рівню заробітної плати, меншим транспортним витратам, дешевшим земельним ділянкам, додатковим перевагам внаслідок заходів по заохоченню інвестицій, меншому оподаткуванню) або коли лише таким чином можна утримати теперішній стан прибутковості підприємства.

Прямі інвестиції здійснюються з метою забезпечення стабільності у випадку, коли йдеться про збереження ринку внаслідок зміни витрат на одиницю продукції чи змін на експортних ринках. Зменшення ризику досягається також шляхом диверсифікації інвестиційної політики [24, 123].

Для транснаціональних корпорацій прямі іноземні інвестиції є найкращим способом управління і контролю за своєю діяльністю за кордоном.

Таким чином, ПІІ - це не просто експорт капіталу, а загальна стратегія, у якій трансфер технологій, економічних знань і компетенцій відіграє чи не більшу роль, ніж просто трансфер капіталу.

ПІІ відображають рівень розвитку країни — на даний час вивіз капіталу стає ознакою будь-якої національної економіки, яка успішно й динамічно розвивається.

Залежно від мети дослідження можливі різні класифікації прямих іноземних інвестицій.

Так, за суб'єктами інвестування виділяють приватні, державні, змішані інвестиції та інвестиції міжнародних організацій; за формами створення об'єктів — акціонерні та неакціонерні; за призначенням — створення або розширення діяльності філіалу або спільного підприємства, придбання частини власності підприємства тощо.

Для класифікації форм здійснення іноземних інвестицій уваги заслуговує Закон України «Про режим іноземного інвестування». Відповідно до даного закону іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції у таких формах [24, 125]:

— часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

— створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

— придбання, не заборонене законами України, нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

— придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

— придбання інших майнових прав;

— в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Офіційна статистика в Україні, подаючи дані про підприємства з іноземним капіталом, виділяє підприємства, що випускають продукцію. Ми хочемо запропонувати власну, ширшу класифікацію ПІІ за напрямками економічної діяльності:

1) експортоорієнтоване виробництво (надання послуг іноземцям);

2) виробництво на внутрішній ринок (надання послуг);

3) видобування корисних копалин;

4) дистрибуція товарів іноземних виробників (в т. ч. з передпродажною підготовкою).

Можливе подальше поглиблення даної класифікації. Так, у першій групі можна виділити роботу на умовах давальницької сировини; в рамках другої групи виділити імпортозаміщувальне виробництво тощо.

Комплексний підхід до дослідження структури іноземного інвестування передбачає також класифікацію іноземних інвестицій за складом іноземних інвесторів.

Розглянемо загальну класифікацію іноземних інвесторів за формами і методами діяльності, розширивши класифікацію, запропоновану О. Колосовим. У рамках класифікації виділимо кілька типів прямих іноземних інвесторів [24, 127].

Перший тип інвесторів — стратегічні. Це переважно великі ТНК, які мають значні економічні інтереси в країні чи в регіоні і готові піти на широкомасштабне інвестування заради завоювання позиції на ринку.

Другий тип — невеликі або середні компанії, що виходять на ринок з метою налагодження виробництва чи продажу споживчих товарів і отримання вищих прибутків, ніж у власній країні, за рахунок переваг власності та розміщення. Інвестори даного типу представлені найбільш чисельно. Їх діяльність є необхідною для нормального розвитку країни, збагачення її новими технологіями та управлінським досвідом, зменшення залежності від імпорту готової продукції. Зважаючи на роздрібненість і порівняно невеликі обсяги капіталовкладень, ці інвестори також не загрожують національній безпеці. Навпаки, вони самі передусім залежні від змін економічної політики держави, тому їх діяльність вимагає ще додаткової опіки з боку країни-реципієнта.

Третій тип інвесторів — «експансіоністи» або «сировинники». До цього типу належать підприємці, які ставлять собі за мету будь-якими допустимими способами отримати максимальний прибуток з мінімальними витратами. Вони переважно працюють у сфері зовнішньої торгівлі або завалюють місцевий ринок дешевою імпортною продукцією сумнівної якості, або скуповують і експортують сировину та проміжну продукцію для подальшої переробки. В обидвох випадках інтереси цього типу інвесторів не узгоджуються з концепцією національної безпеки, оскільки вони пригнічують національне виробництво, що загрожує економічній безпеці країни.

Четвертий тип — фірми-аутсайдери. Це фірми, що не здатні конкурувати на існуючих ринках і тому з метою порятунку активно шукають виходу на нові ринки. Часто їхній фінансовий стан є вкрай важким. Як правило, вони не в змозі вагомо впливати на економіку країни-приймача.

П’ятий тип — кримінальні інвестори. Останнім часом різко зростають обсяги інвестицій з різних офшорних зон, у першу чергу з Кіпру. Спрощений порядок реєстрації підприємств та їх доходів у таких зонах створює можливості для відмивання капіталів, нагромаджених на злочинній діяльності. Можна припускати, що серед цих капіталів значну частку складають і неправедно нажиті гроші, вивезені з України.

Залежно від мети дослідження можна також виділити ще одну групу інвесторів — компанії зі Східної Європи та колишнього СРСР, які вже на ґрунті нових принципів намагаються налагодити кооперацію з українськими підприємствами, використовуючи старі зв’язки та знання ринку [24, 128].

Аналізуючи ПІІ в Україну слід відзначити, що іноземні інвестори в Україні - це нерідко фірми-аутсайдери, які не витримали конкуренції в своїй країні, або дрібні фірми з обмеженими фінансовими можливостями, що розраховують на швидкі прибутки, або ж фірми, що відмивають брудні капітали. За своїм якісним складом лише 15% закордонних фірм, які розгортають свою діяльність в Україні, можуть розглядатися як надійні партнери. Основна ж маса (близько 70%) просто намагається покращити свій фінансовий стан за рахунок операцій на українському ринку. При цьому кожна 4-а така фірма — вже банкрут, а кожна 5-акримінальна.

Солідні ж іноземні інвестори (великі ТНК як стратегічні інвестори), які б могли принести найбільшу користь українській економіці і діяльність яких є найбільш бажана в Україні, не поспішають вкладати тут свої капітали, займаючи поки що очікувальну позицію. Тобто саме даний тип інвесторів відіграє провідну роль в ПІІ у розвинених країнах, але, на жаль, повномасштабну діяльність в Україні поки що не розгортає.

Таким чином, структура іноземних інвесторів в Україні є далеко не оптимальною і зовсім не відповідає структурі інвесторів, що діють у розвинених країнах.

З точки зору пізнання природи прямих іноземних інвестицій істотним є аналіз їх структури за видами внесення інвестицій. Іноземні інвестиції можуть здійснюватись у вигляді [24, 131]:

— іноземної конвертованої валюти;

— валюти України при реінвестуванні;

— будь-якого рухомого та нерухомого майна;

— акцій, облігацій, інших цінних паперів, корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або інших країн), виражених у конвертованій валюті;

— грошових вимог та прав на виконання договірних зобов’язань;

— прав на інтелектуальну власність;

— прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами, природними ресурсами, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

— інших цінностей відповідно до законодавства України. Аналізуючи структуру ПП, можна виділити ті складові, приплив яких в економіку України здатний дати найбільший позитивний ефект. Йдеться про інвестиції у вигляді машин і обладнання. Власне їхній приплив в Україну забезпечує налагодження не просто торгівлі, а виробництва, що веде до створення більшої доданої вартості на території України, утворення робочих місць тощо.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції є новим і важливим полем для теоретичних досліджень у міжнародній економіці. Дослідження теоретичних основ прямого іноземного інвестування доводить, що розвиток даного явища залежить від кількості і якості переваг, якими володіють фірми-інвестори — з однієї сторони, і території, куди скеровуються інвестиції - з іншої. При цьому територіальні переваги мають вирішальний вплив на вид і форму здійснення іноземного інвестування, його структуру, склад іноземних інвесторів. У системі територіальних переваг центральне місце відводиться умовам прикладання іноземних інвестицій, які узагальнюються поняттям «інвестиційний клімат». У цьому зв’язку розглянемо основні функції прямого іноземного інвестування.

1.3 Вплив іноземних інвестицій на економічний розвиток приймаючої держави

Іноземні інвестиції відіграють велику роль в економічному розвитку будь-якої держави незалежно від рівня її економічного розвитку — чи то промислово високорозвинута чи найменш розвинута країна.

Важливість прямих іноземних інвестицій (ПІІ) значно зросла у 80−90-х pp., коли їх почали розглядати як один із основних засобів інтеграції національної економіки у світове господарство на основі перенесення виробничих потужностей, переказування капіталу, передавання технології, управлінського досвіду і навичок, інновацій у приймаючу країну, нерідко в більшу економіку (щоб досягти так званого «ефекту масштабу»).

Іноземні інвестиції сприяють економічному зростання приймаючої економіки на основі ефективнішого використання національних ресурсів.

Можна виділити два канали ефективності:

1. Прихід іноземних фірм на національний ринок призводить до заміщення чи витіснення менш ефективних національних компаній, що спричинює перерозподіл внутрішніх ресурсів між більш і менш рентабельними компаніями і сприяє зростанню середнього рівня продуктивності праці і середніх доходів на душу населення у приймаючій країні.

Іноземні інвестори не одержують економічних переваг від зростання продуктивності праці у вигляді більшого прибутку на відміну від резидентів приймаючої країни, які мають вищий середній рівень доходів за рахунок припливу ПП.

Створення закордонних філій і дочірніх компаній сприяє підвищенню середнього рівня продуктивності праці. Розрізняють дві основні причини цього явища:

1) іноземні компанії мають вищий рівень вкладення капіталу на одиницю праці, що безпосередньо впливає на зростання продуктивності праці;

2) як правило, іноземні компанії — більші структури (у порівнянні з національними фірмами) і сприяють зростання продуктивності праці за рахунок так званого ефекту масштабу.

Крім того, в іноземних компаніях вищий середній рівень заробітної плати з урахуванням того, що певна частка зростання середньої продуктивності, пов’язана з припливом ШІ, проходить через місцеві фактори виробництва [27, 87].

2. Другий канал ефективності іноземних інвестицій пов’язаний із посиленням конкуренції на місцевих ринках за рахунок іноземних компаній. Діяльність останніх спонукає національні фірми працювати ефективніше. У такий спосіб діяльність закордонних фірм сприяє швидшій передачі нової і передової технології й удосконаленої практики менеджменту місцевим фірмам на основі вертикально інтегрованих зв’язків і так званого показового (чи демонстраційного) ефекту.

ПІІ зіграли важливу роль в економічному розвитку багатьох країн. Яскравим прикладом є нові індустріальні економіки Східної Азії і Латинської Америки. У чотирьох країнах-членах Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — Малайзії, Філіппінах, Індонезії і Таїланді — приплив іноземних інвестицій у деякі галузі промисловості (головним чином в електроніку й автомобілебудування) сприяв трансформації структури національних економік і зміні їхньої спеціалізації від експортерів сільськогосподарської продукції і мінеральної сировини до великих виробників і експортерів переважно готової промислової продукції. ШІ безпосередньо впливають на формування інвестиційних фондів приймаючої країни. Можливо, іноземні капіталовкладення зможуть стати додатковим джерелом поповнення національних капіталів, що сприятиме розширенню капітальних ресурсів приймаючої країни. Частка останніх виявляється більшою, ніж фактична частка іноземних інвестицій. Наприклад, у країнах, що розвиваються, частка ПИ у валових внутрішніх капіталовкладеннях у середньому становила близько 7% у період 1991;1997 pp., хоча в обробній індустрії цей показник значно вищий. Даний ефект може бути пов’язаний із конкуренцією між національними фірмами.

Транснаціональні корпорації (ТНК) надають приймаючій країні свої міжнародні канали закупівель, виробництва і збуту, що створює умови для доступу на світовий ринок національних фірм і розширення чи, навпаки, скорочення їхніх зв’язків із місцевими постачальниками [27, 89].

Як правило, ТНК реінвестують велику частину отриманого прибутку в дочірні компанії і меншу частину прибутку вивозять за кордон. Тобто, на відміну від місцевих фірм, вони більше зацікавлені в тому, щоб залишати отримані прибутки для реінвестування в приймаючій країні. Це також сприяє вищому рівню формування капітальних фондів у національній економіці. Навіть коли ТНК використовують національні джерела фінансування капіталовкладень, їхня експансія може здійснюватися на основі формування капіталу, якщо вона не веде до витиснення місцевих виробників.

Дослідження впливу іноземних інвестицій на економічний розвиток приймаючої країни встановили, що:

* ПІІ можуть збільшити обсяг сукупного капіталу, а відтак, сприяти економічному росту. Однак необхідно, щоб іноземні інвестиції не витісняли відповідні суми національних капіталів унаслідок зростання конкуренції на ринках;

* ПІІ сприяють економічному зростанню, якщо вони більш рентабельні чи прибуткові у порівнянні з національними капіталовкладеннями;

* внесок ПІІ у посилення економічного росту можливий тільки за наявності зв’язку між ПІІ і рівнем кваліфікації трудових ресурсів Можна припустити, що ПІІ більш ефективні у порівнянні з національними капіталами. Однак деякі економісти (наприклад, П. Кругман) вважають, що працівники місцевих фірм мають вищий рівень знань і великі можливості доступу на внутрішній ринок. Якщо закордонна компанія прийняла рішення про вихід на ринок конкретної країни, вона повинна компенсувати переваги, якими володіють місцеві фірми. Швидше за все, діяльність закордонної компанії базується на нижчих витратах виробництва у порівнянні з місцевими фірмами, а також на вищому рівні продуктивності праці. Для країн, що розвиваються, більша ефективність ПІІ, мабуть, пов’язана із поєднанням передових кваліфікаційних навичок і технологій з використанням місцевої робочої сили і виробничих потужностей.

ПІІ — основний канал передачі передової технології країнам, що розвиваються, і державам з перехідною економікою. Але негативну роль можуть відіграти окремі фактори. Наприклад, в умовах протекціоністської торгової політики ПІІ можуть бути єдиним шляхом доступу на внутрішній ринок (на відміну від традиційного експорту товарів у приймаючу країну). Аналогічно уряд може запропонувати стимули іноземним інвесторам, щоб заохочувати ПІІ з метою поповнення валютних резервів і розвитку конкретних галузей, що є стратегічними з погляду промислової політики. Наслідком такої політики може бути приплив ПІІ.

Ефект впливу ПІІ на економічний розвиток залежить від рівня кваліфікації робочої сили в приймаючій країні. Існує тісний взаємозв'язок між ПІІ і рівнем освіти зайнятих осіб. ПІІ — основний канал передачі технології, а її реалізація вимагає відповідного рівня підготовки місцевих кадрів, що могли б ефективно працювати з передовими технологіями. Це, у свою чергу, визначає вплив закордонних капіталовкладень на трудові ресурси: на рівень зайнятості, на вартість оплати праці, а також на підвищення кваліфікації [27, 90].

Поряд із позитивним впливом ПІІ зокрема і капіталу в цілому на економічний розвиток і зростання економіки приймаючої країни спостерігаються і потенційні негативні ефекти:

* витіснення національних капіталів і компаній (так званий ефект crowding out);

* відтік капіталу з країни на основі трансфертного ціноутворення.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

2.1 Співвідношення між інвестиційною політикою і зовнішньоторговельною політикою приймаючої держави

Інвестиційна політика здійснюється в рамках національної зовнішньоекономічної стратегії. Її специфіка залежить як від змісту і цілей переважного напряму зовнішньоторговельної політики — імпортної чи експортної політики, — так і від співвідношення між тенденціями зовнішньоторговельної політики — між протекціонізмом і лібералізацією.

Зміст зовнішньоторговельної політики відображається в пакеті державних обмежень стосовно ПІІ (частка закордонної власності, вільний доступ на ринок приймаючої країни, вимога експорту частини виробленої продукції, встановлення квоти використання місцевої робочої сили та ін.), а також на формах стимулювання експорту продукції, виробленої на підприємствах із закордонним капіталом, і одержання переваг для національних факторів виробництва.

Політика імпортозаміщення. У рамках політики імпортозаміщення наголошується на захисті нових чи слаборозвинених галузей промисловості. ТНК сприяють реалізації цієї політики на основі надання місцевим фірмам нової технології, ноу-хау, управлінського досвіду. Одночасно в зовнішньоторговельній сфері держава встановлює високі митні бар'єри, здійснює жорсткий контроль і вводить обмеження на допуск ПІІ.

Державний контроль включає ліцензування допуску іноземних інвестицій з метою обмеження кількості закордонних фірм у національній економіці і зменшення кількості інвестиційних проектів з іноземною участю, включаючи передачу технології, необхідної приймаючій країні. Часто використовується поняття пріоритетної галузі, щоб визначити важливість потенційного інвестиційного проекту для одержання технології і нових товарів. Багато приймаючих країн не просто аналізують інвестиційні проекти з погляду обсягу вкладених інвестицій, використання місцевої робочої сили, сприяння економічному розвитку відсталих регіонів, але й активно відбирають проекти, що принесуть національній економіці реальну економічну користь.

Приймаюча країна може встановлювати вимоги щодо частки місцевих компонентів у вартості продукції, виробленої на підприємствах з іноземними інвестиціями, щоб збільшити шанс одержання закордонних технологій, ноу-хау й інших економічних переваг для місцевих виробництв. Встановлення частки місцевого компонента включає вимогу відсоткової частки закордонної власності при створенні спільних підприємств. У ряді випадків це обмежує до мінімуму частку іноземної участі, що дає змогу місцевим акціонерам отримати право контролю над спільними підприємствами й успішно захищати національні інтереси. На початковій стадії реалізації проекту частка закордонної власності не обмежується, але по закінченні визначеного періоду частина власності іноземного інвестора повинна перейти до місцевого власника. Такий підхід дає змогу іноземному інвестору здійснювати повний контроль над інвестиційним проектом, але тільки на стадії його становлення [14, 104].

Політика стимулювання експорту. Інвестиційний режим у рамках політики стимулювання експорту має іншу мету і засоби регулювання. ПП розглядаються як джерело стимулювання експорту з використанням місцевої робочої сили і, можливо, природних ресурсів. Таку зовнішньоекономічну політику проводять країни, що володіють надлишком трудових ресурсів, а ПП переважно вкладаються в трудомісткі галузі. Стосовно інвестиційних проектів із закордонним капіталом, спрямованих на стимулювання експорту, використовується система державного ліцензування. Держава може пропонувати податкові стимули для фірм, які розширюють експорт (що не потрібно для компаній із закордонною участю, орієнтованих на внутрішній ринок), у т. ч. податкові канікули, субсидовані ставки орендної плати за землю, нежитлові приміщення, субсидування заробітної плати і підготовки кадрів, безмитний імпорт машин, устаткування, сировини, необхідних для налагодження експортного виробництва.

У ряді випадків можуть висуватися вимоги стосовно частки місцевого компонента, тобто купівлі ТНК проміжної продукції і запасних частин у місцевих постачальників. Подібне регулювання має на меті:

* по-перше, сприяти розвитку національного виробництва з урахуванням потенційного розширення передачі закордонної технології;

* по-друге, підвищити прибуток місцевих виробників.

Країни, що відрізняються більш жорстким регулюванням іноземних капіталопотоків, створюють експортно-виробничі зони (ЕВЗ) чи зони вільної торгівлі, що пропонують найбільш пільговий режим для компаній, у т.ч. знижені податкові ставки, безмитний ввіз устаткування й сировини. Але одночасно вимагають експорту всієї виробленої продукції. У цілому далеко не всі приймаючі країни висувають вимоги щодо місцевого компонента стосовно компаній, що функціонують в ЕВЗ, щоб зберегти їхню привабливість для іноземних інвесторів. ЕВЗ є винятком із загальноекономічного режиму, що діє в приймаючій країні. їхній сукупний внесок в економічний розвиток приймаючої держави обмежений.

Інвестиційний режим в умовах політики стимулювання експорту є більш успішним у порівнянні з імпортозаміщенням. Як правило, ПІІ мають помітну експортну спрямованість і значно менше зацікавлені у вирішенні проблеми насичення внутрішніх ринків. Експортні продажі більш ефективні на відміну від реалізації товарів на внутрішньому ринку приймаючої країни. Більше того, ПІІ з експортною спрямованістю меншою мірою підпадають під регулювання.

Збільшення обсягу закордонних капіталовкладень за умови проведення політики стимулювання експорту можна пояснити дією тих же факторів, що сприяють швидкому формуванню національного капіталу [14, 106].

Розширення зовнішньоекономічних зв’язків приймаючої держави дає переваги як національним фірмам, так і їхнім закордонним філіям і дочірнім компаніям. Проте вимоги стосовно використання місцевого компонента не можна вважати обґрунтованими. Ці обмеження еквівалентні миту, стягнутому з імпортних товарів. Вони збільшують виробничі витрати закордонних фірм і знижують можливість використання міжнародних джерел.

Зростання витрат виробництва скорочує обсяг виробництва, а, відтак, і рівень попиту на місцеві компоненти й запасні частини. Очікувані переваги від зміцнення зв’язків між національними й закордонними фірмами шляхом регулювання норми місцевого компонента не матеріалізуються. ТНК можуть вибрати інший варіант — стимулювати капіталовкладення закордонних виробників в економіку приймаючої країни і не підтримувати національних постачальників аналогічної продукції. Зрештою, саме можливості постачання, а не регулювання норми місцевого компонента дає змогу визначити, наскільки важливою є роль національного джерела постачання, і необхідний час, щоб вирішити цю проблему.

Ще одна перевага ПІІ, що мають експортну спрямованість, — приплив іноземної валюти в приймаючу державу, що сприяє забезпеченню збалансованості платіжного балансу. Відповідно, приймаючі країни прагнуть створити адекватний інвестиційний клімат для залучення закордонної валюти, репатріації капіталу й прибутку, що підвищує ефективність діяльності закордонних фірм.

В умовах політики експортного стимулювання ТНК стикаються з конкуренцією на зовнішніх ринках з боку національних і закордонних компаній. Конкуренція змушує національні компанії підвищувати ефективність виробництва. Конкуренція між ТНК, у свою чергу, підсилює зв’язок з національною економікою на основі укладання угод про субпідряд і постачання сировини.

Навпаки, в умовах політики імпортозаміщення ТНК не можуть вибирати оптимальні технології і змушені використовувати місцеві ресурси, навіть якщо це негативно позначається на рівні витрат виробництва.

Стимули далеко не завжди виявляються ефективними, коли йдеться про залучення закордонного капіталу. Ключовим моментом залучення ШІ є наявність ресурсів, що сприятливо позначаються на конкурентноздатності ТНК. Це наявність кваліфікованої робочої сили і відповідної інфраструктури.

2.2 Інвестиційна політика приймаючої держави і засоби її здійснення ПІІ позитивно впливають на економічний розвиток приймаючої держави, сприяючи зростанню ефективності складових факторів економічного розвитку на основі реструктуризації економіки, розвитку інфраструктури, сприяння зайнятості місцевої робочої сили, передачі технологій, управлінського досвіду, права користування торговою маркою материнської компанії та ін. У держави, що приймає ШІ, немає явних причин обмежувати приплив довгострокового капіталу у формі інвестицій. Але будь-яка держава здійснює регулювання припливу іноземних інвестицій на основі різного роду заходів, у т. ч. здійснюючи вплив на обсяг залучуваних інвестицій, їх галузевий розподіл.

При розробці національної політики регулювання інвестиційних потоків держава враховує їхній можливий негативний вплив. На думку закордонних аналітиків, варто виділити три моменти:

1) вкладення іноземного капіталу у виробництво відбувається одноразово, а ви-ввезення прибутку — постійно. Це зумовлює вирівнювання обсягу раніше завезеного (у формі капіталовкладень) і вивезеного капіталу (у формі прибутку й доходів). Отже, відбувається «старіння» інвестицій. Однак далеко не завжди інвестор повністю вивозить отриманий прибуток. Щоб стимулювати реінвестування отриманого прибутку в приймаючій країні, необхідний стабільний і сприятливий інвестиційний клімат;

2) як відомо, капітал (іноземний чи національний) вкладається в галузі, що забезпечують найшвидшу і найбільш ефективну віддачу, що може призвести до диспропорційного розвитку національної економіки, якщо держава не буде регулювати напрями капіталопотоків. Вищесказане стосується також до екологічно брудних галузей виробництва, які переносяться з промислово розвинених країн у держави, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою з порівняно м’якими стандартами захисту навколишнього середовища;

3) виділяють і психологічний момент. Зокрема, негативне ставлення приватнопідприємницького сектора, окремих громадян приймаючої країни до володіння іноземним капіталом прибутковими галузями, компаніями, впливом, який вони справляють на визначення стратегії розвитку тієї чи іншої галузі економіки та ін.

Будь-яка держава як інститут влади відіграє активну роль у розробці й реалізації політики залучення іноземних інвестицій з метою:

* сприяння економічному зростанню країни;

* забезпечення економічного суверенітету і/чи одержання максимально можливих економічних переваг.

Перша мета вимагає збільшення частки іноземної власності в статутному капіталі фірми і контролю з боку закордонних власників, наприклад, у тих галузях, де залучення капіталовкладень позитивно впливає на зростання продуктивності праці в приймаючій країні. Навпаки, друга мета вимагає вищої частки національної власності і збереження контролю над місцевими інвесторами.

Державна політика приймаючої країни стосовно іноземного капіталу передбачає:

* політику регулювання інвестицій з метою одержання максимуму прибутку на одиницю вкладеного капіталу. Наріжний камінь цієї політики — найбільш ефективна віддача від вкладеного іноземного капіталу;

* політику стимулювання для залучення максимально можливого обсягу капіталу. Тут важливіше забезпечити потенційно найбільший приплив інвестицій, а не їхня ефективність.

Як правило, держава як інститут влади паралельно проводить політику в обох напрямах: і політику регулювання, і політику стимулювання іноземних капіталів. Але перевага надається одному із цих напрямів залежно від рівня економічного розвитку країни і лобіювання урядом інтересів відповідних груп населення [14, 109].

Уряд кожної держави вибирає національну інвестиційну стратегію, що відповідає поставленій меті і пріоритетам економічного розвитку. Але можна визначити таку закономірність, що склалася наприкінці 80-х pp. у промислово розвинених країнах: чим вищий рівень економічного розвитку держави, тим вільніший допуск ПІІ. Навпаки, у країнах, що розвиваються, тенденція зворотна. При цьому в більш економічно розвинених державах превалює політика регулювання, коли держава підтримує національні компанії, забезпечуючи їм умови для більшої конкурентноздатності на внутрішніх ринках. У найменш розвинених країнах діє політика стимулювання іноземних інвестицій, спрямована на сприяння максимально можливе залучення капіталу. Однак через нестабільний і несприятливий інвестиційний клімат, підвищений рівень ризику приватні інвестиції практично не вкладаються в економіку цих держав.

Державна політика регулювання іноземних інвестицій проводиться стосовно закордонної власності, у податковій і митно-тарифній сферах, у валютній і ціновій сферах і т.д. На практиці вона реалізується за допомогою різного роду заходів. Однією із загальноприйнятих класифікацій заходів державної політики є класифікація, розроблена ОЕСР, що включає в себе п’ять груп заходів. Найбільш динамічними вважаються заходи торгової політики завдяки лібералізації в рамках багатосторонніх торгових переговорів у ГАТТ/ВТО. Саме ці заходи найбільше впливають на обсяг і напрями капіталопотоків.

У цілому національна політика приймаючої держави впливає на галузеві напрями інвестиційних вкладень і (менше) на величину залучуваного капіталу.

Наявність ефективних правових умов допуску і функціонування іноземних інвестицій — попередній критерій оцінки інвестиційного клімату приймаючої країни.

Більш істотну роль відіграє наявність таких макроекономічних факторів:

* місткість ринку приймаючої країни, обумовлена обсягом ВНП і середнім доходом на душу населення. Привабливість країни як бази подальшого експорту товарів на зовнішній ринок зростає, що пов’язано зі зниженням рівня торгових бар'єрів, транспортних витрат. Однак практика невеликих за ємністю внутрішнього ринку економік (Гонконг чи Сингапур) підтверджує, що обсяг економіки не повинен бути бар'єром на шляху залучення іноземних інвестицій;

* рівень політичного ризику країни. Цей показник визначають як спеціальні підрозділи ТНК (дані показують, що близько 80% усіх ТНК мають подібні підрозділи в рамках своєї внутрішньофірмової структури), так і спеціалізована приватна організація Political Risk Services Group Inc., (знаходиться в Нью-Йорку і щорічно публікує довідник International Country Risk Guide). Політичний ризик у країні залежить від рівня політичної стабільності й демократичного характеру політичної системи країни. Перший показник — рівень політичної стабільності — визначається урядовою стабільністю, станом економіки з точки зору очікувань населення.

* динаміка валютного курсу національної грошової одиниці. При підвищенні валютного курсу стимулюється приплив іноземних інвестицій, зростає вивезення прибутку по іноземних капіталовкладеннях; при падінні, навпаки, — скорочується, оскільки іноземні інвестори не зацікавлені у ввезенні прибутку, відсотків, дивідендів. Варто виділити також інші групи факторів:

* географічні й природно-кліматичні фактори;

* оцінка підприємницького клімату — витрати виробництва, специфіка податкової системи і розмір ставок корпоративного й іншого податків, специфіка системи фінансових пільг, вартість і рівень кваліфікації робочої сили, рівень розвитку транспортної інфраструктури, вартість орендної плати й комунальних послуг, адміністративні процедури, допомога місцевої влади в підборі місцевих кадрів, в одержанні фінансових стимулів та ін [14, 112].

В останні роки також зростає важливість інших факторів:

* відкритість національної економіки. Більш відкрита до зовнішнього світу економіка залучає більше інвестицій;

* рівень розвитку інфраструктури. Якість інфраструктури важлива для розвитку світового виробництва й торгівлі, тому необхідно сприяти поліпшенню транспортної системи, логістики, телекомунікацій.

Отже, стабільна політична й макроекономічна ситуація в країні, відкритість національної економіки, наявність адекватної інфраструктури й комунікацій, збереження передбачуваного й ефективного правового й інституціонального середовища лежать в основі інвестиційної привабливості країни.

2.3 Ефективність державного контролю над рухом капіталу Останнім часом закордонні дослідження з ефективності державного контролю за рухом капіталу виходять з існування двох його форм: контролю за відтоком капіталу (яскравий приклад його ефективності — практика Малайзії, яка запровадила його в середині 1998 р.) і контролю над припливом капіталу (прикладом може служити досвід Чилі протягом 1991;1998 pp.) — При цьому держава контролює, як правило, короткострокові, а не довгострокові капіталопотоки. Аналогічної практики дотримується і Міжнародний валютний фонд.