Пути вітчизняної журналістики

Пути вітчизняної журналистики

Смирнов У.

К століттю написання статті Я. Волинського «Сучасна російська журналістика «.

В 1904 року, напередодні Першої російської революції, у Санкт-Петербурзі вийшла збірка статей відомого критика і мистецтвознавця О. Л. Волинського з претензійною назвою «Книжка великого гніву». У нього була вміщена робота «Сучасна російська журналістика», написана 1902 року. Вона підводила підсумки розвитку журналістики 1919;го столітті та являла собою характерне явище громадської мысли.

Аким Львович Волинський (справжнє прізвище — Флексер, 1863−1926) був яскравим борцем з матеріалізмом у російській філософії і публіцистиці, за ідеалізм в естетиці проти літературної «партійності». З 1889 року був постійним співробітником, та був фактичним керівником журналу «Північний вісник», де виступав, по визначенню Стислого літературної енциклопедії, як «ідеолог декадентства». [1] Займався чию творчість Ф. Достоєвського, Вагнера, теорією живопису, театру, балету, хореографії. Журнал, який очолював, були опубліковані багато його роботи, спрямовані проти революційно-демократичної літератури та критики.

Статья А. Волинського «Сучасна російська журналістика» (у неї перепечатана 1992;го року журналом «Знання — сила», № 2, що підтверджує його значення для сучасності) становить інтерес і з погляду розвитку поглядів на теорію російської журналістики. Вона несе у собі риси часу, літературно-критичної, ідейній і естетичної боротьби, і особистості самого автора, причому кожен із компонентів змісту виражений показове й ярко.

Содержание праці полягає із трьох напрямів: а) загальної оцінки вітчизняної журналістики, її місця та роль суспільной думці Росії; б) критики провідних демократичних письменників та публіцистів; в) спроби виявити тенденції її подальшого розвитку вітчизняної журналістики.

Определяя роль журналістики у Росії, автор статті виділяє, насамперед, політичні причини. «У жодній країні журналістика не грає такий ролі, не має такого значення для розумової життя суспільства, як. Юридичний лад, що тут класифікації суспільних груп з ідейних партіям з тими чи іншими життєвими програмами, зробив журналістику єдиним поприщем, у якому могли трапитися різні інтереси. Те, що у своєму характеру мала б стати предметом політичних змагань, в Росії лише предметом для теоретичного міркування у товстих часописах і газетах у вигляді літературної критики, науково-філософських розмірковувань та навіть белетристики». [2].

Именно через це, вважає Волинський, багато російські письменники вважають, що …"чиста література" як така безправна. Не може запліднити історію розвитку живильними насінням, вона слід за висоті свого призначення тільки тоді ми, коли у зв’язку з злободенної політикою…" [3].

Для в цьому контексті міркувань важлива ідея про близьку кревність літератури та публіцистики з урахуванням їх функціонального призначення до умовах російської дійсності, визначальною ідейний напрям белетристики і журналістики, отже, і форми їхнього впливу на читателей.

Журналистика подібного типу, яка перебрала він соціально-політичні функції, мусила все проектувати свої ідеї на верстви українського суспільства, які поділяли ті чи інші політичні погляди, ініціювала їх громадської діяльності, надавала ідеологічне вплив з їхньої світогляд. Така політична заряд, точніше функціональні установки, характер ідейній боротьби неминуче вимагали жорсткого відстоювання своїх ідеалів. Це вищого рівня і демонструє стаття Я.Волинського. Критикуючи своїх противників, автор не заявляє своєї, протилежної погляду. Вона ніби мається на увазі і буде випливає з роздуми автора. Цей прийом дозволяє посилено критикувати суперника та виводити з-під критики свої думки, оскільки де вони раскрыты.

Время появи статті відзначалося посиленням ідейній боротьби у російській суспільно-політичної думки, насамперед, матеріалістичної і ідеалістичної. Такий політичний протистояння зумовлювалося появою комуністичних ідей, формуванням політичних структур, які до політичну боротьбу завоювання влади пролетаріатом. Її апофеозом стала стаття «Про партійної організації та партійної літературі», написана трохи пізніше, в 1905 року. Вона стала результатом жорсткого ідеологічного протиборства основних напрямів у літературі і публіцистиці: охранительного, прибічників «чистого мистецтва» і революційно-демократичного, який обстоює класові підходи до розгляду громадських процесів. Це розмежування було підготовлено також умовами функціонування вітчизняної журналістики до останньої чверть XIX століття і результатами громадської боротьби, що проходить зі сторінок журналів і газет.

Статья Волинського містить у собі пафос цієї боротьби, містить показові прийоми полеміки на той час. Та головне, вона дає матеріал на роздуми про процесах, котрі йдуть сьогодні з нашого російської публіцистиці, у тому, що ж досягла журналістика в безцензурних умовах, яку плекали все літератори прошлого.

Давая характеристики своїм ідейним ворогам, А. Волынский, насамперед, виявляє напрям журналу, тобто, орієнтується на інтереси певних верств суспільства. Саме ця служить йому підвалинами описи журналу типу «Вітчизняні записки», який орієнтується на «різні ліберальні бродіння». Цей часопис давав «відоме напрям пасивним, щодо спокійним верствам суспільства». Саме це шар, схильна «ліберальним брожениям» і доводилося спиратися «протестантським елементам», які йшов боротьбу вже близько прапором радикализма.

Ведущие автори «Вітчизняних записок» — Салтиков-Щедрін і Михайлівський постають перед читачами статті у різному критичному «висвітленні». Їх талант заперечується: «Салтыков у відсутності впливу, відповідного силі його таланту. Його натхнення більш нагадувало обурений азарт, ніж раптове зустріч із вищими людськими правдами, які умягчают саме обурення і вносять благодатний відтінок до самого нещадний викриття людських вад». Цей тонкий психологічний аналіз особливості творчості видатного сатирика показує це й ступінь поваги Волинського і неприйняття суті творчості, побудованого на пафосі викриття нравов.

Деятельность Михайловского-публициста оцінюється грубішими прийомами. «З самовпевненістю розпещеного партійного ватажка Михайлівський прокладає собі шлях у світі наукових ідей, бадьоро розштовхуючи плечем як-от Спенсер, Гексли, Маркс, людей як величезну ерудицію, а й найтонших наукових сприйняттів. Діячів російської науки Михайлівський ледь удостоює уваги, попутно шельмуючи їх як природжених ретроградів. Михайлівський міг вважатися аж до останнього часу істинним представником цілих великих кіл російського суспільства зі своїми некультурністю, зі своїми розумової лінню і вульгарною развязанностью в судженнях про чужих духовних святині, про чужому духовному труде».

Все, що писав Михайлівський, «розбирається однаково верхоглядно, з висот незабутнього радикалізму „Вітчизняних записок“, з запальчивой полемікою на все фронти сучасності, хльостко, балагурно, з неминучим задиранням всіх неприємних Михайлівському людей… Якийсь непохитний жандарм літературної республіки, браво стоїть на платформі перед які проносилися повз нього поїздом новітньої ідейній истории!».

«Политическая передовитость» «Вітчизняних записок» на чолі з Михайлівським за гідності оцінити «ні потужну роботу Толстого, яка, звісно, неспроможна заодно вкластися у прокрустові ложа ліберальної програми», ні «Колумба російської літератури Достоевского»…

Такие портрети вождів революційно-демократичного напрями визначають ставлення до журналу «Вітчизняні записки». До них Волинський вдається ще конкретного і точного удару з самого напрямку. Оцінки його короткі і емки — «прошумевшая симпатична слава Гаршина», «відразу вылупился хворий пташеня російської поезії Надсон»…

Критику ідейних опонентів, котрі виступають із «неясною політичної програмою», а числі авторів журналу белетрист Р. Успенський, Златовратский, Мамін-Сибіряк, критики Скабичевский і Протопопов, публіцисти Елисеев і Кривенко, Волинський завершує наклеюванням ярликів — вони проповідували ходіння межи простих людей, але «духовно відірвані від народа.».

Следующей сторінкою розвитку публіцистики (90-х роках) А. Волынский вважає діяльність журналу «Російське багатство». Критик продовжує не церемонитися з тими, хто, по її думки, піддається «шумуванню» у пошуках громадського ідеалу. Цілі примирення, пошуки загального шляху, які сповідували спочатку співробітники «Російського багатства» вели, зрештою, по «закону історичної диференціації» до міжусобиць, «разбреданию» з різних дорогам.

Рассматривая журнал «Вісник Європи», А. Волынский не обходить критикою Лєскова, «винного у багатьох антиліберальних гріхах» і «умствующего про релігію» У. Соловьева.

«Общее журнальне бродіння давало відчувати у згаданих ліберальних виданнях, а й у журналах іншого типу». Визначаючи цільову спрямованість на аудиторію «Російського огляду», Волинський підкреслював «небезінтересне змішання примітивного політичного консерватизму з різними хитросплетіннями і туманними церковними новшествами».

Характеризуя консервативні видання А. Волынский теж шкодує критичних фарб. «Потрібні особливі сили у дусі Каткова чи особлива розгнузданість на кшталт сучасних «московських відомостей, щоб консервативне видання могло зацікавити російське суспільство. Ось така мумія як «Російський вісник» по смерті Каткова не могла зайняти у російській друку скільки-небудь впливового положения».

Увеличение кількості журналістів наприкінці XIX — початку XX-го століть веде до ще більшого змішання і розмитості ідейних платформ, що в розвитку російської журналістики межі століть.

Как результат цих процесів А. Волынский выделяет:

— вихід з під впливу журнальних направлений;

— ослаблення ролі журналів як типів издания;

— посилення ролі газет у житті общества;

«Журналы користуються ще більшою поширенням, особливо у провінції, але вони втрачають свою цілісність, свою витриманість, перетворюючись на якісь енциклопедичні збірники, що в багатьох відносинах не задовольняють розумовою запитам общества…».

И далі йде висновок, узагальнюючий ці, ледь намічені тенденції. Змішування типів журналів веде до розмивання кордонів читацького ареалу, до послаблення їх впливу, падіння накладу, і отже пошуку форм на думку більш адекватних часу й політичним настроям. «Публіцистика повинна помалу зробитися надбанням газет. По самій природі своєї газета, а чи не щомісячний журнал понад силу запаздывающих політичних статей, є ареною для політичних змагань: все тут до речі, своєчасно, лунко, тому кожна рядок газетного відозви моментально збуджує говір в сотнях тисяч народу. Кожен номер є хіба що поштовий поїзд, що мчить усім парах, розкидаючи свіжі звістки за всі конкретних містах та містечками, у тому числі закуткових станцій. У цьому плані ніякої часопис на світі неспроможна змагатися з газетою. Що ж до чистої науку й чистої літератури, треба думати, що з часом вони пішли в книжечки або спеціальні видання наукового і літературного характера».

Постулаты і аналіз А. Волынского дозволяють здогадатися з вищесказаного, що основна для руху російської журналістики зумовлено двома найважливішими факторами:

— відданістю до либерализму;

— «заворушеннями» громадської мысли.

Эти чинники були реакцією на політичну систему влади, шукати інших форм організації життя у Росії. Саме тривалість і практична непотрібність «бродіння» у вітчизняній журналістиці, отражавшей «бродіння» в умах, закономірно сприяли ідеям більшовизму, до жорсткої диктатурі, насамперед політичної. Наповнений у підпіллі більшовизм переніс все методи своєї внутрішньої організації (конспірації і потужної пропаганди) і влади зважується на власну діяльність й після захоплення власти.

Из думок «чистого естета» і «декадента» Волинського найпродуктивніший підхід виявився погляд на газету як більше динамічну форму періодичної преси, яка відображатиме одномоментну важливість політичних змагань. Він чітко підтвердився у роки революції, коли це стала оголеною і бескомпромиссной.

Процессы суспільно-політичної боротьби сьогодення, становлення безцензурної демократичної літератури й журналістики дуже показові. Виникнення соціальних верств українського суспільства, виражають свої інтереси у прямому політичному зіткненні, досі традиції деформують нову пресу. Проте Я. Волинського про розвиток «чистої літератури» знаходять своє беззастережне підтвердження. Ринок орієнтує літераторів не так на політичного забарвлення своїх творів, але в запити читача. Це призводить до помітної деформації «партійності літератури», відходу від ідеалів російської класики, орієнтованої на воспевании добра, соціальну справедливість, духовності та моральності, захист «пригноблених і обиженных».

Таковы уроки статті А.Волынского.

Список литературы

1. Коротка літературна енциклопедія. М., 1962. Т.1, — У розділі ст. 1022.

2. О. Л. Волинський. Сучасна російська журналістика //Знання — сила, 1992, № 2, — з. 113.

3. Саме там. Тут і далі зноски цей джерело.