Краткая історія мовленнєвій культурі

КОРОТКА ІСТОРІЯ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ 1. Доля риторики як дисципліни та її предмета від античності до сучасності.

Риторика — наука про мистецтво красномовства — існує давніх часів і важливе місце у культурі, поєднуючи багату історичної традиції і практичні рекомендації усім охочим говорити красиво, саме і убедительно.

Роль риторики по-різному оцінювався у різні час і у різних суспільствах:

в античності мистецтво промови розглядалося як найважливіша частина культури мислення — мислення філософського, політичного, художнього,.

в середні століття риторика стала використовувати як зовнішнє прикрасу змісту промови, нерідко розумілася вкрай формально,.

в 20 столітті саме слово «риторика «став деяких позначенням порожній, беззмістовної чи нещирою промови.

1. Ораторське мистецтво наука про нього зародилися Стародавню Грецію. Розквіт демократії у афінському полісі (місті-державі) припала на розквітом риторики. Виступи в народному зборах вимагали вміння виступати з переконливими речами.

Древние греки чудово розуміли цінність слова як мовлення різноманітних процесів, які у людини, як інструмента потужного гармати підпорядкування своїй волі інших і як засобу живого спілкування. Софісти (вчителя філософії і риторики) постійно подчёркивали силу слова. Горгий у мові «Похвала Олені «стверджував: «Слово є великий владар, який, володіючи невеликим і немає непомітним тілом, робить пречудові справи. Адже воно може і переляк нагнати, і сум знищити, і вселити та співчуття пробудити » .

В Стародавню Грецію людині доводилося частенько виступати з привселюдними промовами — в народному зборах, у суді, на багатолюдних святах і дружніх зустрічах. У цьому слухачі звертали увагу до красу чи ніяковість промови. Тому софісти — представники школи філософів-просвітителів — навчали громадян мистецтву спору, законам логіки, складання речей.

Софисты займалися як практикою, а й теорією красномовства. Саме вони заклали основи риторики як науки про ораторському мистецтві. На думку софістів, мета оратора — не розкриття істини, а переконання слухачів в правоті свою думку. Звідси їхня погляд на предмет риторики як навчання переконливим промов, тому, щоб слабке, необгрунтоване думка робити сильним, переконливим у власних очах аудитории.

Иного думки дотримувався Сократ, полагавший, що істина вище людських суджень і є мірою всіх речей. Сократ засуджував ораторов-софистов право їх готовність силою красномовства переконувати публіку у чому угодно.

2. Під упливом грецької культури мистецтво красномовства стало повинна розвиватися у в Давньому Римі. Римляни також високо цінували вміння людини він красиво й ясно викладати свої міркування. Державні справи тут також вирішувалися в народному зборах, сенаті і суді, де міг виступити будь-який вільний громадянин. Володіння словом було тому необхідною умовою участі громадянина у житті. У цих громадських умовах ораторське майстерність було широко распространённым явлением.

3. У нових духовних умовах середньовіччя риторика, сприйняла основні норми античної теорії красномовства, набуває нових рис. Панівним жанром стає церковне красномовство, і завдання оратора полягають у роз’ясненні і ілюструванні заздалегідь відомих положень. Цитування і посилання авторитети стають основними елементами выступлений.

4. в Новий час, яке започаткували західноєвропейським відродженням, ознаменувалося бурхливим зростанням культури переважають у всіх областях. Красномовство знову набуває ширше поширення та отримує соціально-політичну спрямованість. Характерне для нової доби розуміння завдань риторики відбито у словах фізика й філософа Блеза Паскаля (1623−1662): «Красномовство — це мистецтво казати, аби ті, кого ми звертаємося, слухали як легко, але й задоволенням, і щоб захоплені темою і підбурювані самолюбством, вони захотіли у неї вникнути » .

5. У сучасну епоху риторика посідає досить міцне місце у програмі шкіл й університетів у світі. Риторика сприймається як важливу складову гуманітарної освіти сучасної людини незалежно з його основний спеціальності. Предмет риторики по-різному розуміється у наукових традиціях новітнього часу. Риторику вивчають як теорію культури промови, як історію ораторського мистецтва, як техніку усного публічного виступи, як стилістику тексту, як методику навчання ефективному спілкуванню. Всі ці аспекти безпосередньо причетні до риториці. Сучасна риторика — це теоретична і прикладна філологічна наука про логічних, естетичних і етичних якостях нехудожньої промови (наукової, ділової, публічної, розмовної). Якостями художньої промови займається інша філологічна наука — поетика. Риторика спирається для культури промови, але передбачає вищий рівень мовного майстерності говорящего.

6. Риторики у Росії. У Росії її першою книжкою із риторики було переведення початку 17 століття, зроблений, може бути, митрополитом Макарием, підручника німецького гуманіста (сподвижника Лютера) Філіппа Меланхтона (1497−1560). Цей рукописний підручник, видоизменённый під час перекладу, дійшов до нашій 34 списках. У цій книзі дається уявлення про риториці, її частинах, видах розмов і прикрасу речи.

В 1699 р. з’являється нова «Риторика », автором якої було, мабуть, М. И. Усачёв.

Одним з ранніх є риторичне твір Феофана Прокоповича (1681−1736), написаний початку 18 століття латинській мові за матеріалами лекційного курсу, прочитаного їм у 1706−1707 рр. у кіноклубі Києво-Могилянської академии.

Значительный внесок у розвиток риторики у Росії зробив М. В. Ломоносов (1711−1765), написавши «Короткий керівництво до красномовству «(1748).

Риторика М. В. Ломоносова складається з трьох частин:

" Про винахід " ,.

" Про прикрасу " ,.

" Про розташуванні «.

Ломоносов визначає риторику як науку про письмової та усної промови за державні, громадські й релігійно-філософські темы.

Он виділяє:

собственно риторику, тобто. вчення про красномовстві взагалі,.

ораторию, тобто. наставляння до створення промов у прозі,.

поэзию, тобто. наставляння до створення поетичні твори.

В 19 столітті розквіт риторики пов’язані з судової реформою 1860-ых років. Суперечки сторін у суді сприяли розвитку судового красномовства. У університетах Росії у 2-ой половині 19 століття розвивається академічне красноречие.

В початку 20 століття активізація політичного життя викликає розвиток політичної ораторській речи.

Теоретический інтерес до риториці досяг вершини в 20-ые роки 20 століття. У 1918 року у Петрограді був створено інститут живого слова, біля якої стояли видатні вчені й громадські діячі: В. Э. Мейерхольд, А. В. Луначарский, Л. В. Щерба, Н. А. Энгельгардт, Б. М. Эйхенбаум, Л. П. Якубинский. Була розпочато розробку теорії красномовства, теорії спору, теорії словесності. Робота інституту здійснювалася у трьох відділах: науковому, навчальному і просвітницькому. Читалися лекцій з теорії красномовства, естетики й етики гуртожитки, психології мови і мислення, публікувалися збірники наукової праці. На початку 30-ых років інститут припинив своє существование.

У разі тоталітарного ладу ораторське мистецтво стало зайвим, непотрібним. Питання життя вирішувалися не силою логічних доказів, а силою державного примусу. У радянський період риторика не вивчалася ні як предмет, ні як наукову дисципліну. Саме поняття «риторика «з текстів офіційної пропаганди стало синонімом демагогії, пустій і удаваної промови. Зміст промови різко протиставлялося її формі. Опіка формі промови нерідко оголошувалася зайвої, що веде від суті. У красивою промови підозрювалося приховування ворожого змісту. Серйозні логічні аргументи на разі їх розбіжності з тодішньою радянською ідеологією розглядалися як найхитріші підходи софістів. За цих умов у спорі перемагав інший, хто не казав переконливіше, і навіть той, хто викладав думку точніше відповідну ідеологічним догмам, а той, хто отримував підтримку вищого керівництва. Зрозуміло, що за такого становищі ораторське майстерність були мати будь-якого значення, і риторика вони мали громадського признания.

Демократизация громадської життя наприкінці 1980;ых — початку 1990;ых років змінила умови публічного спілкування. Свобода слова, реальні вибори у представницькі органи виконавчої влади включили у процес публічного спілкування багатьох, раніше які мали навичок такого спілкування. Так потреби життя знову відродили інтерес до риториці. Зараз риторика включено до програми гімназій, гуманітарних класів шкіл. У університетах риторику вивчають філологи, журналісти, фахівці з зв’язків із громадськістю, юристи. Риторика стала темою наукових статей і конференцій. Виходять підручники з цієї дисципліни. Тепер в студентів є можливість отримати необхідні знання на цій галузі, головне — проявити до цього інтерес і докласти необхідні зусилля, нагородою які буде авторитет у суспільстві, оскільки суспільство помалу починає цінувати гарне й розумне слово.

2. Представники риторики (теорії та мистецтва)

Среди перших видатних представників античної риторики називають Горгия (прибл. 480 — 380 е.), Лисия (435 — 380 е.), Демосфена (прибл. 384 — 322 до н.э.).

Наибольший внесок у теорію красномовства внесли грецькі філософи Платон (427 — 347 е.) і Аристотель (384 — 322 до н.э.).

Платон виклав думки свого вчителя Сократа у знаменитих діалогах «Горгий », «Софіст », «Федр », центральним персонажем яких саме і є Сократ.

Платон визначає софістику як мниму мудрість і протиставляє риториці софістів справжнє красномовство, заснований на знанні істини. Метою промови є пізнання істини, тобто. визначення сутності предмета, навіщо потрібно спочатку чітко визначити предмет речи.

В діалозі «Федр «говориться про будівництво промови. На думку Платона, першому місці має бути вступ, другою — виклад, третьому — докази, на четвертому — правдоподібні висновки. Можливі ще підтвердження і додаткове підтвердження, спростування і додаткове спростування, побічне пояснення і непряма похвала.

Аристотель. Учень Платона Аристотель написав «Риторику », твір із трьох книг.

В першій книжці розглядається предмет риторики, яка як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета… » .

Аристотель виділяє три виду таких способів:

" одні з яких знаходиться залежно від характеру говорить " ,.

" інші - від цього чи іншого настрої слухача " ,.

" треті - від самого промови " .

Во другий книзі «Риторики «Аристотеля говориться про «причинах, збудливих довіру до говорящему ». Це «розум, чеснота і прихильність ». Аристотель радить оратору пам’ятати про віці, походження і громадського становищі слухачів, вчить прийомам переконання і відводить велике місце логічним доказательствам.

Третья книга «Риторики «присвячена самої промови. Велика увага приділяється стилю, який залежить від предмета изложения.

Цицерон. Вершиною ораторського мистецтва у в Давньому Римі є діяльність Марка Туллия Цицерона (106 — 43 е.) — найбільшого оратора, письменники та политика.

Из риторичних творів Цицерона велике значення мають передусім три книжки:

" Про ораторі «, у якій автор показує ідеального, всебічно освіченого оратора-философа,.

" Брут, або про знаменитих ораторах «- книга, що містить історію красномовства,.

" Оратор «- твір, у якому розробляється питання кращому стилі та теоретично обгрунтовується власний ідеал Цицерона.

Цицерон вважає, що справжнє красномовство є далеко ще не просте мистецтво, яке грунтується, передусім, на глибокому знанні предмета. У античності філософи і ритори сперечалися у тому, чи є риторика наукою. Філософи стверджували, що риторика не є наука. Ритори вважали по-іншому. Цицерон запропонував своє рішення: риторика перестав бути істинної (умоглядної) наукою, але є практично корисну систематизацію ораторського опыта.

Цицерон дотримується класичної схеми членування риторичного процесу. Риторичне процес — це весь шлях від думки до озвученому публічному слову.

Классическая схема його з п’яти частин:

найти що сказати,.

найденное розмістити усе своєю чергою,.

придать йому словесну форму,.

утвердить усе це у пам’яті,.

произнести.

Квинтилиан. Іншим представником давньоримського красномовства є знаменитий оратор Марк Фабий Квинтилиан (35 — 96 н.е.) — автор великого твору дванадцяти книгах «Риторичні настанови ». У цьому вся праці учтён досвід класичної риторики власний досвід автора як викладача риторики і судового оратора. Квинтилиан розповідає вихованням майбутнього оратора, заняттях в риторичною школі, розмірковує вивчення граматики, філософії, мистецтва, права, аналізує зразкових ораторів, письменників, поетів, говорить про системі вправ, дає рекомендації для читання малярських творів і блискучих речей.

Риторика і оратори в середньовічної Європи. У середньовіччя прославилися такі оратори як Іоанн Златоуст (розум. в 407 н.е.) і Хома Аквінський (1225 — 1274).

Иоанн Златоуст вважався ідеальним візантійським проповідником. Хома Аквінський заклав підвалини теорії церковного красноречия.

Заметный внесок у розвиток риторики внесли європейські письменники і мислителі нової доби: Б. Паскаль, М. Монтень, Ж. Лабрюйер, Ф. Бекон, Г. Лихтенберг.

Французский письменник 17 століття Ж. Лабрюйер писав, що «красномовство — це унікальний дарунок, дозволяє нам опановувати розумом і серцем співрозмовника, здатність втовкмачувати чи навіювати йому дедалі, що нам завгодно » .

Риторика і оратори у Росії. Основоположниками риторики у Росії були М. В. Ломоносов, И. С. Рижский, А. Ф. Мерзляков, М. М. Сперанский.

Ректор Харківського університету, професор красномовства та російського мови Іване Степановичу Ризький був автором «Досвіду риторики », що видавалася 1795, 1805 і 1822 роках. Завдання оратора Ризький бачить у вплив на розум і почуття слухачів силою слова, яка, на його думку, залежить від виразності і зображальності. Ризький виділив жанри великих промов, визначив випадки порушення чистоти речи.

" Коротка риторика, чи Правила, що відносяться до всім пологам творів прозових «поета і перекладача Олексія Федоровича Мерзлякова призначалася для вихованців Московського університетського пансіону і користувалася великий популярності першої третини 19 століття. Мерзляков називає такі цілі оратора: научение, живе і мистецтво чіпати слухача. Мерзляков вважає, що красномовство обов’язково повинен мати благородну мету — поширення пізнання, відкриті нових истин.

Книга А. С. Никольского «Коротка і риторика учнів в Російських духовних училищах «(1790) присвячена питання жанрово-ситуативных формах промови, характеристикам прозаїчної, ораторській і віршованій речи.

Александр Іванович Галич, один з колишніх учителів О.С.Пушкіна, викладав у Царскосельском ліцеї кириличну й латинську словесність. У 1830 року вийшов у його книга «Теорія красномовства для всіх родів прозових творів ». По Галичеві, «теорія красномовства, риторика, навчає систематично обробляти твори на листі й пропонувати изустно те щоб які й із боку матерію та із боку форми, тобто. і з змісту, і з опорядженні, подобалися читачеві чи слухачеві, виготовивши у його душі переконання, розчуленість і рішучість вдалим вибором, і розміщенням думок, так само як і пристойним вираженням думок з допомогою слів » .

Галич виділяє чотири головних моменту, у яких грунтується наука красномовства:

" щасливе винахід думок, пристойних предмета " ,.

" розважливе розташування думок та вміння впливати на слухачів те щоб їм було запропоновано легко сприймати навчання у цілому і вроздріб " ,.

" виклад чи висловлювання думок словами " ,.

" проголошення ораторській промови " .

Другой викладач Царскосельского ліцею Микола Федорович Кошанский є автором «Приватній реторики «(1832) і «Загальною реторики «(1854). Таке написання слова реторика вживалося як варіант о 19-й столітті, воно відповідає правопису цього терміну в грецькій мові. Загальна риторика містить головні, початкові правила всіх прозових творів, приватна риторика, виходячи з загальної, розглядає кожне прозове твір, його гідності й недостатки.

Большой внесок у розвиток риторики у Росії внесла посмертно опублікована у 1844 р. книга М. М. Сперанского «Правила вищого красномовства ». Сперанський був відомим буде державним діячем Олександра 1. У роботі детально розглянуті питання структури публічного виступи, аргументації, композиції, виразності речи.

Среди видатних представників риторики як практичного мистецтва були помітні судові оратори як Н. П. Карабчевский, Ф. Н. Плевако, П. А. Александров, С. А. Андреевский, а також найбільші юристи А. Ф. Кони і П. С. Пороховщиков. Пороховщиков (псевдонім П. Сергеич) написав оригінальний працю з історії російського судового красномовства «Мистецтво промови в суді «, А. Ф. Кони — книжку «Ради лекторам » .

Яркими представниками академічного красномовства є знамениті російські вчені: історики Т. Н. Грановский і В. О. Ключевский, хімік Д.І. Менделєєв, біолог К. А. Тимирязев.

В кінці 19 — початку 20 століття з’являються нові роботи, присвячені окремим проблемам риторики: «Нариси з історії красномовства А. Г. Тимофеева (1899), «Принципи красномовства і проповідництва «И. П. Триодина (1915).

Последние роботи з риториці, які продовжують традиції 19 століття, пов’язані з діяльністю Інституту Живого Слова. У «Записках Інституту Живого Слова «(1919) були опубліковані «Програма курсу лекцій з теорії красномовства (риторика) «Н. А. Энгельгардта і А. Ф. Кони «Живого слова і прийоми поводження з нею в різних галузях ». У 20-ые роки 20-го століття риторика була виключено зі шкільного і вузівського обучения.

Во 2-ой половині 20 в. відбувається відродження інтересу до риториці. З’являються праці С. С. Аверинцева, Ю. М. Лотмана, В. П. Вомперского, Ю. В. Рождественского. Розвивається «неориторика «до й Європі. У 90-ые роки 20-го століття Росії відбувається відродження риторики як наукового напряму, і навчальної дисципліни, риторика стає темою монографій, і статей, предметом вивчення у наших ВНЗ й школах.

3 Этнориторика

Наряду з традиційними питаннями сучасна риторика вивчає нові наукових проблем. Однією є проблема взаємозв'язку принципів естетичної оцінки мови і національно-культурної традиції. Проблема предмет этнориторики. Этнориторика досліджує історію красномовства у різних літературних традиціях, специфіку національного розуміння властивостей ідеальної ораторській промови, і навіть роль культурних чинників у проведенні критеріїв оцінки речи.

Этнический ідеал мовного поведінки особистості головне предметом цієї спеціальної дисциплины.

Этнориторика включає дослідження з наступних напрямах:

содержательный формальний аналіз ораторських творів у тих національної гуманітарної культури,.

изучение історії красномовства у цій цивілізації,.

установление чинників, визначальних специфіку риторичних правил цього товариства,.

изучение ролі риторичною традиції у житті.

4. Риторика і лінгвістична прагматика

Лингвистическая прагматика вивчає функціонування мовних одиниць на промови, і навіть відносини між виступом, співрозмовниками контекстом (ситуацією) в аспекті людської діяльності. Тому результати досліджень у сфері прагматики виявляються дуже корисними для риторики. Адже успіх ораторського виступи, та й будь-який інший промови залежить від цього, як висловлювання співвідносні з ситуацией.

Лингвистическая прагматика досліджує структуру мовного акта, що також представляє великий інтерес для практик В структурі мовного акта прагматика виділяє такі основні компоненти:

говорящий,.

адресат,.

исходный матеріал повідомлення (включаючи загальні знання розмовляючих),.

цель повідомлення,.

развитие повідомлення (внутрішня організація повідомлення),.

контекст і ситуацію спілкування,.

межличностные відносини учасників спілкування.

Эти компоненти позначаються на самому висловлюванні, і тому успіх промови залежить уміння враховувати їх при плануванні забезпечення і форми высказывания.

Не менше значення має і встановлений прагматикою розподіл мовних актів на інформативні і неінформативні. Неінформативні мовні акти служать задля встановлення контакту між співрозмовниками позначення соціальних та особистих відносин між ними.

Прагматика працює також над вивченням тих засобів мови, які у промови йдуть на позначення характеру і особливості мовного акта.

В в зв’язку зі суб'єктом промови (що говорять) в прагматиці досліджуються:

явные і приховані мети висловлювання,.

речевые стратегії і типи мовної поведінки,.

правила комунікативного співробітництва,.

косвенные сенси висловлювання (натяки, іносказання),.

оценка що говорять загального фонду знань, інформованості, характеру та інтересів співрозмовника,.

отношение говорить до предмета висловлювання.

В через відкликання адресатом промови вивчаються:

правила виведення непрямих і прихованих смислів висловлювання,.

воздействие висловлювання на емоційний стан, погляди й оцінки адресата, і навіть на його вчинки,.

типы мовного реагування.

В через відкликання стосунками між учасниками розглядаються:

формы мовного спілкування (інформативний діалог, приятельська розмова, сварка, суперечка тощо.),.

социально-этикетная сторона промови.

Все ці аспекти мають важливе значення для риторики та культури мови, оскільки конкретні рекомендації щодо побудови промови залежить від типу мовного акту й інших прагматичних характеристик.

Лингвистическая прагматика, вивчає ставлення знаків мови людям, що ними користуються, показує, навіщо була сказана дана фраза, що має йти далее.

В прагматиці використовується розроблена Дж. Серлем класифікація мовних актів у відповідність до якої виділяються:

информативные мовні акти (повідомлення),.

предписывающие мовні акти,.

речевые акти прийняття зобов’язань,.

речевые акти, які виражають психологічні стану,.

декларации (акти здійснення влади, винесення оцінки й т.п.).

Каждый тип мовного акта передбачає дотримуватися певних спеціальних умов коммуникации.

Каждый тип мовного акта передбачає дотримуватися певних спеціальних умов комунікації.

способность адресанта оцінити що у розпорядженні відомості:

с точки зору, їх значимості,.

с точки зору, їх релевантности (відповідності ситуації),.

готовность адресата прийняти сведения.

2. Для предписывающих актів істотні такі умови:

единство учасників спілкування в погляді на:

социальные ролі одне одного,.

уровень конвенциональности ситуації,.

способность говорить уявити можливості адресата,.

способность адресата усвідомити мотиви говорить.

3. Для мовних актів прийняття зобов’язань важливі:

наличие у адресата зацікавленості чи потреби у дії говорить,.

способность говорить тверезо оцінювати свої можливості.

4. Мовні акти висловлювання психологічних станів пов’язані з цими умовами, як:

единство учасників спілкування в оцінки конвенції (які у суспільстві правил розуміння людські стосунки),.

единство учасників спілкування згідно даної конвенції випадку.

5. Для декларацій істотні самі умови, що у актів висловлювання психологічних станів, і навіть умова єдності співрозмовників щодо оцінки одне одного у ролі осіб, повноважних здійснити цю конвенцію (Клюєв Є.В. Мовна комунікація: успішність мовного взаємодії. М.: Рипол класик, 2002, З. 289−290).

Изучаемые прагматикою умови і кошти співвіднесення світу речей зі світом слів й у напрямку представляють великий інтерес для риторики та культури мови, адже кожен який провіщає спілкування з людьми зацікавлений у максимально точному описі світу речей словами і правильному розкритті сенсу слів собеседника.

В лінгвістичної прагматиці приділяється велика увагу структурі комунікації, яка змальовується з допомогою різних схем. Е. В. Клюев (Мовна комунікація. С.13) пропонує таку схему:

.

В підручнику «Мовна комунікація «О. Я. Гойхмана і Т. М. Надеиной наводиться наступна модель мовної комунікації (З. 14):

.

5. Мовленнєвий подія, дискурс, мовна ситуація

В дослідженнях по лінгвістичної прагматиці виділяють такі одиниці спілкування: мовленнєвий подія, мовну ситуацію і дискурс.

Под мовним подією розуміється конкретний факт мовної активності, спрямованої створення і розуміння тексту з метою общения.

Дискурсом називають текст в поєднанні з экстралингвистическими характеристиками акта спілкування (прагматичними, социокультурными, психологічними та інших.), тобто. текст, узятий в подієвому аспекте.

Дискурс — це різні види мовної практики, наприклад, звичайний повсякденний розмова, інтерв'ю, лекція, ділові переговори, і др.

Речевое подія, в такий спосіб, включає три основних компоненти:

словесный текст (мовленнєвий твір),.

дискурс,.

речевую ситуацію.

Речевая ситуація представляє собою умови, обстановку, у якій відбувається мовленнєвий спілкування між учасниками, включаючи самих учасників, які впливають на мовленнєвий событие.

Речевая ситуація, складова контекст висловлювання, порождённого в мовному акті, виконує значної ролі в общении.

Речевая ситуація допомагає зрозуміти сенс повідомлення, співвідносить з дійсністю значення низки граматичних категорій, наприклад, часу, особи, значення займенників. Ситуація допомагає правильно зрозуміти функцію й опосередковані сенси высказывания.

Речевая ситуація диктує правила ведення розмови яких і визначає доречність тих чи інших стилістичних коштів мови, тому правильне розуміння мовних ситуацій необхідно кожному людині у тому, що його висловлювання відповідали нормам культури речи.

6. Стратегії комунікативного взаємодії

В сучасної науці є кілька різних підходів до визначення поняття мовної стратегії, які спираються на теоретичну базу різних наук, які вивчають спілкування: психології, логіки, етики, теорії інформації, лінгвістичної прагматики.

В підручнику О. Я. Гойхмана і Т. М. Надеиной «Мовна комунікація «(М.: Инфра-М, 2001) під мовної стратегією розуміється «усвідомлення ситуації у цілому, визначення напрями розвитку та організація впливу на інтересах досягнення цієї мети спілкування «(З. 208).

В навчальному посібнику Е. В. Клюева «Мовна комунікація: успішність мовного взаємодії «(М.: Рипол класик, 2002) під комунікативної стратегією розуміється «сукупність запланованих що говорять заздалегідь і що реалізуються ході комунікативного акта теоретичних ходів, вкладених у досягнення комунікативної мети «(З. 18).

Коммуникативная мета — це стратегічний результат, який спрямований комунікативний акт, полягає ця ціль десь у тому, щоб адресат зрозумів сенс повідомлення й мети говорящего.

Е.В.Клюев пропонує також поняття комунікативної перспективи, що він розглядає як «можливість викликати бажані наслідки втручання у реальності «(там-таки, З. 19).

По Е. В. Клюеву, «робочий набір комунікативних стратегій, властивих індивіду чи групі індивідів «становить комунікативну компетенцию.

Коммуникативная тактика розглядається Е. В. Клюевым «як сукупності практичних ходів в реальному процесі мовного взаємодії «і співвідноситься з набором комунікативних намірів (З. 19).

Коммуникативное намір трактується «як тактичного ходу, що є практичним засобом руху до відповідної комунікативної мети «(там же).

Коммуникативный досвіду у посібнику Е. В. Клюева сприймається як «сукупність уявлень про успішні і неуспішних комунікативних тактиках, провідних чи неведущих до реалізації відповідних комунікативних стратегій «(там же).

Голландский учений Т.А. ван Дейк, одного з засновників лінгвістики тексту, розглядаючи стратегії спілкування, виділяє такі ходи:

ход «узагальнення «використовується у тому, щоб показати, що несприятлива інформація перестав бути випадкової (типові висловлювання цього ходу: «І завжди », «З цією зіштовхуєшся щокроку », «Це нескінченно повторюється »),.

" приведення прикладу «- хід, що складає, що спільне думка грунтується на конкретних фактах (типові висловлювання: «Ось приклад », «Наприклад, минулій тижню »),.

" посилення «спрямоване на найкращий і більше ефективний контролю над увагою слухача, на поліпшення структурної організації несприятливої інформації, на підкреслення суб'єктивної макроинформации (типові висловлювання: «Це жахливо, що… », «Це ганьба, що… »),.

" поступка «дає змога умовного узагальнення навіть тоді залучення суперечливих прикладів або дозволяє продемонструвати реальну чи уявну терпимість і співчуття («У тому числі трапляються і актори гарні люди », «Марно узагальнювати, але… »),.

" зрушення «- хід стратегії позитивної самопрезентації («Мені, загалом, все одно, а інші сусіди з нашої вулиці обурюються »),.

" контраст «- хід, що привертав увагу до логічного чи якісної протилежності («Ми мусили довгі роки трудитися, що отримують грошову допомогу й нічого роблять »).

И.Н.Кузнецов виділяє такі типи стратегій спілкування:

открытое — закрите спілкування,.

монологическое — діалогічне,.

ролевое (з соціальної ролі) — особистісне.

Открытое спілкування — бажання і вміння висловити повністю свою думку і готовність врахувати позиції других.

Закрытое спілкування — небажання або невміння висловити зрозуміло свою думку, своє ставлення до, наявну информацию Использование закритих комунікацій виправдано у разі:

если є значна різниця у ступеня за предметну компетентність і безглуздо витрачати час і сили на підняття час і сили на підняття компетентності «низькою боку » ,.

в конфліктних ситуаціях відкриття своїх почуттів, планів противнику недоцільно. Відкриті комунікації ефективні, є порівнянність, але з тотожність предметних позицій (обмін думками, задумами) " .

(Кузнецов І.Н. Риторика. Мінськ: Амалфея, 2000, З. 177−178).

7. Гармонізація комунікативного співробітництва

Гармонизация спілкування починається з вдалого встановлення контакту між партнерами зі спілкування. Для встановлення контакту існують різноманітні методики, одній із яких пропонується И. Н. Кузнецовым.

Эта методика передбачає послідовне проходження п’яти етапів:

снятие психологічного бар'єру,.

нахождение які збігаються інтересів,.

определение принципів спілкування,.

выявление якостей, небезпечні спілкування,.

адаптация до партнеру встановлення контакту.

Первый етап. Труднощами 1-го етапу (етапу зняття психологічного бар'єру) є настороженість і напруженість співрозмовників, а позитивними чинниками є:

частота згод на теми розмови,.

их взаємність і збіг,.

чередование згод з тим й іншої сторони.

Признаки 1-го етапу:

паузы після питань стають коротше,.

начинают переважати власні повідомлення співрозмовника, його пояснення й доповнення до вже сказаного,.

уменьшается кількість односкладових відповідей та реактивних питань (питання питанням).

Результаты 1-го етапу:

напряжённость початкових відносин змінюється розслабленістю,.

сверхконтроль (як наслідок очікування впливів) змінюється наглядом над розвитком відносин.

Второй етап (пошук які збігаються інтересів) починається з виявлення «точок дотику », вихідних елементів задля встановлення контакту з партнером: збігів тим, думок, оцінок, переживаний.

Признаки 2-го етапу:

нахождение однієї теми, прийнятною для обох сторін,.

периодический повернення лише до темі,.

появление загального фонду слів і висловів,.

сокращение фраз і висловів у зоні загального інтересу (з зрозумілості по початку фрази),.

поток повідомлень набуває характеру раптово що виникли спогадів.

Результаты 2-го етапу:

установление порозуміння викликає бажання продовжувати спілкування,.

образуются передумови належала для розширення області можливого взаємодії.

Третий етап (визначення принципів спілкування) залежить від прояві якостей, які інформують співрозмовника про індивідуальних принципах общения.

Положительными чинниками цьому етапі є:

предложение найзагальніших принципів, прийнятних всім,.

проявление якостей, які збігаються з очікуваним від чоловіка,.

быстрая і позитивна реакція на запропоноване.

К негативним чинникам ставляться:

изображение рис, виконання яких немає можуть бути гарантовані,.

демонстрация авторитарних якостей,.

попытки аналізу запропонованих якостей,.

высказывание сумнівів щодо принципів, викладених партнером.

Признаки 3-го етапу:

первые згадування про принципах, якими людина керується у відносинах людьми й у спілкуванні,.

подчёркивание власних якостей і властивостей,.

появление повторюваних штампів поведінки,.

оповещение про типових звички та вподобання.

Результатом 3-го етапу стає деяке загального уявлення про якостях, які пропонують партнерами для спілкування, досягненням цього етапу має стати перше «відчуття порозуміння » .

Четвёртый етап (виявлення якостей, небезпечні спілкування) залежить від пошуку якостей, які не було виявлено на попередніх етапах, але притаманні людині, соціальній та визначенні сили цих якостей щодо решти, ступеня ймовірності їх прояви й кола обставин, де їх можуть проявиться.

Положительные чинники 4-го етапу:

освобождение уваги від встановлених якостей партнера,.

отсутствие тенденції до осуду з вашого боку негативних рис і емоцій співрозмовника за її виявленні,.

понимание значення вашого часткового саморозкриття задля збереження міцних відносин,.

готовность до з того що деякі ваші негативні риси також будуть розкрито.

Отрицательные чинники:

ваше поведінка може бути розцінена як вивідування якостей,.

маневрирование (ухильні відповіді прямі питання),.

Признаки 4-го етапу:

первое вираз партнером сумнівів щодо стійкості й достовірності в очах певних ним раніше своїх якостей,.

явные розпитування,.

стремление співрозмовника змінити вашу думку про його особистісних особливостях,.

попытки «випереджальних заперечень » ,.

попытки нав’язати суперечка.

Результаты 4-го етапу:

обнаружение нових якостей партнера,.

выяснение звичок, що є перешкодами зі спілкуванням.

Пятый етап. На початку 5-го етапу вже виявлено головні чесноти та вади співрозмовника, створено передумови для побудови довірчих відносин. У результаті 5-го етапу (адаптацію партнеру і запровадження контакту) найважливішим стає підтримку процесу взаємодії на оптимальному уровне.

Признаки 5-го етапу:

стремление підкреслити спільність цілей, єдність напрями,.

стремление оповіщати про гаданих діях, ставити запитання у обговорення,.

совпадение позицій за раніше спірних питань.

Результаты 5-го етапу:

понимание не лише якостей партнера, а й мотивів і причин його дії,.

комфортность спілкування,.

уверенность у правильності спільних рішень.

(Кузнецов І.Н. Риторика. Мінськ: Амалфея, 2000, З. 196−212).

Для гармонізації спілкування, важливо, щоб співрозмовники віддавали собі звіт у кожному зі своїх мовних вчинків. Якщо мовні дії співрозмовників свідомі і преднамеренны, то є підстави розглянуті з позицій комунікативного кодексу. «Комунікативний кодекс є складна система принципів, регулюючих мовленнєвий поведінка обох сторін у ході комунікативного акту й які базуються ряд категорій і критеріїв «(Клюєв Є.В. Мовна комунікація. М.: Рипол класик, 2002, З. 112).

Базовыми категоріями, формуючими цей кодекс, є комунікативна мету і комунікативне намір. Мета визначається мовної стратегією, наміри — тактикой.

Базовые категорії грають роль регуляторів мовного спілкування, що приводять у дію критерії та принципи коректного мовного поведения.

Важнейшими критеріями є:

критерий істинності, що визначається як вірність дійсності,.

и критерій щирості, що визначається як вірність собі.

Главными принципами комунікативного кодексу є:

принцип кооперації Г. Грайса,.

принцип ввічливості Дж.Лича.

Принцип кооперації. Сам Грайс описує принцип кооперації так: «Твій комунікативний внесок цьому кроці діалогу повинна бути такою, якого вимагає спільно прийнята мета (напрям) цього діалогу » .

Принцип кооперації входять 4 максими:

максима повноти інформації,.

максима якості інформації,.

максима релевантности,.

максима манери.

Максима повноти інформації пов’язані з дозуванням інформації, яка потрібна на акта общения.

Постулаты до цієї максимі такі:

твоё висловлювання повинна утримувати незгірш від інформації, ніж потрібно,.

твоё висловлювання повинна утримувати максимум інформації, ніж потрібно.

Разумеется, у реальному мовному спілкуванні інформації немає стільки ж, скільки потрібно. Часто люди можуть питанням чи неповно, чи зі згадуванням деяких додаткових відомостей, яких питання припускав. Суть постулатів полягає у цьому, щоб який провіщає прагнув повідомити саме необхідне співрозмовнику кількість информации.

Максима якості інформації конкретизується такими постулатами:

Не кажи те, що думаєш хибним.

Не кажи того, навіщо ти маєш достатніх підстав.

Максима релевантности передбачає фактично лише одне постулат:

Не отклоняйся від теми.

Понятно, реальний процес спілкування зовсім не від будується навколо однієї теми: у реальному мовному акті часті переходи від однієї теми в іншу, виходи межі в момент обговорюваної теми, перешкоди извне.

Тем щонайменше, як стратегічним завданням неотклонение від теми має першорядної важливості саме задля збереження контакту. Психологам ж добре відомо, що увагу аудиторії розсіюється, якщо вона може зв’язати промовлене в момент висловлювання з оголошеної лектором темой.

Максима манери передбачає оцінку за способом передачі інформації та пов’язана з тим, що йдеться, як тим, як говорится.

Общий постулат цієї максими — виражайся ясно, а приватні постулати такі:

избегай незрозумілих висловів,.

избегай неоднозначності,.

будь стислий,.

будь організований.

Ущерб ясності може постати внаслідок неприйнятних за рівнем складність або поганих формулювань і порушення балансу відомого і неизвестного.

Принцип ввічливості. Якщо принцип кооперації характеризує порядок спільного оперування інформацією в структурі комунікативного акта, то принцип ввічливості - це принцип взаєморозташування розмовляючих знов-таки на структурі мовного акта.

Дж.Лич, формулюючи принцип ввічливості, передбачив такі максими:

максима такту,.

максима великодушності,.

максима схвалення,.

максима скромності,.

максима згоди,.

максима симпатії.

Соблюдение принципу ввічливості створює середу позитивного взаємодії, забезпечує сприятливе тло для реалізації комунікативних стратегий.

Максима такту передбачає дотримання кордонів особистої сфери співрозмовника. У складі кожного мовного акта є сфера загальних мовних діянь П. Лазаренка та область приватних интересов.

Максима такту рекомендує говорящему дотримуватися обережності щодо мовної стратегії й області приватних інтересів собеседника.

Максима великодушності є максима необременения співрозмовника, фактично вона охороняє співрозмовників від домінування під час мовного акта.

Максима схвалення — це максима позитивності щодо оцінки інших. Розбіжності з співрозмовником у бік оцінки світу дуже впливає можливість власної комунікативної стратегии.

Максима скромності є максима неприйняття похвал у власний адресу. Реалістична самооцінка — одне з умов успішності розгортання мовного акта.

Максима згоди — це максима неопозиційність. Замість поглиблення протиріччя, що у ході спілкування, ця максима рекомендує пошук погодженості, щоб акт спілкування отримав продуктивне завершение.

Максима симпатії рекомендує доброзичливість, вона є умовою дії інших максим, вона також охороняє мовні акти від конфликта.

Принцип рівної безпеки. Культура промови передбачає також принцип рівної безпеки, суті якого в неспричиненні психологічного шкоди партнеру по общению.

Принцип децентрической спрямованості означає незаподіяння шкоди справі, заради чого боку вступив у мовленнєвий взаємодія. Стисло суть цього принципу у цьому, що сили учасників спілкування нічого не винні витрачатися захист егоїстичних інтересів. Слід спрямовувати сили до пошуку оптимального розв’язання проблеми, не забувати про предметі обговорення під впливом эмоций.

Принцип адекватності те, що сприйнято, з того що сказано, залежить від неспричиненні шкоди сказаного співрозмовником шляхом що збирається спотворення смысла.

Порой учасники спілкування свідомо спотворюють позицію опонента, передёргивают зміст її слів, щоб таким шляхом домогтися переваг у розмові. Ця тактика недопоможе досягти хороших успіхів у спілкуванні, оскільки викликає нові розбіжності й зруйнує контакт.

К основним чинникам, що його гармонізації спілкування, можна віднести такі:

признание не на словах, а насправді наявності різноманіття точок зору,.

предоставление можливості висловити власну думку,.

предоставление рівних стартових можливостей отриманні необхідної інформації для обгрунтування своєї позиції,.

понимание необхідності конструктивного діалогу,.

определение загальної платформи подальшого співробітництва,.

умение слухати співрозмовника.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.