Археологія Закарпаття

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1 Кам’яний вік. Археологія Закарпаття

1.1 Ранній палеоліт

1.2 Пізній палеоліт

1.3 Мезоліт

1.4 Неоліт РОЗДІЛ 2 Енеоліт-бронза. Археологія Закарпаття

2.1 Епоха енеоліту

2.2 Епоха бронзи РОЗДІЛ 3 Раннє залізо. Археологія Закарпаття РОЗДІЛ 4 Ранньослов’янський та давньослов’янський періоди. Археологія Закарпаття

4.1 Ранньослов’янський період

4.2 Давньослов’янський період

4.3 Епоха великого переселення народів РОЗДІЛ 5 Міста Закарпаття як об'єкти археологічного дослідження РОЗДІЛ 6 Археологічне дослідження замків, палаців Закарпаття

6.1 Археологічне дослідження замків

6.2 Археологічне дослідження палаців ВИСНОВОК ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність дослідження. Археологія Закарпаття є важливим елементом історичного дослідження області. Закарпаття — це один із важливих регіонів України, котрий має свої особливості як з точки зору географічного розташування, так і з сторни історичного розвитку. Дослідження цього регіону неможливе без залучення археологічних джерел.

Територія Закарпаття знаходиться на межі Східної, Центральної та Півднено-Східної Європи. І саме археологічні дослідження можуть дати відповіді на деякі питання з маловідомої історії Закарпатського регіону. На даний момент археологія Закарпаття потребує глибокого дослідження та вивчення.

Впродовж століть на території регіону проходять міграційні процеси археологічних культур. З однієї сторони територія Закарпаття стає об'єктом проникнення, а з іншої сторони на цій території формуються окремі культури.

Тому археологічні дослідження історії Закарпаття є важливим і необхідним напрямком для всебічного висвітлення історичного розвитку регіону.

Мета: дослідити історію Закарпаття, використовуючи матеріали археологічних досліджень.

Об'єкт: історичний розвиток Закарпатського регіону.

Предмет дослідження: археологічне дослідження Закарпаття.

Методи дослідження: методи аналізу, поірвняльно-історичний, хронологічний та типологічний.

Завдання:

— здійснити пошук, аналіз та систематизацію наявних джерел та історіографію літератури;

— проаналізувати періоди та етапи археології області;

— виявити, простежити і з’ясувати на основі сучасних наукових досліджень історію археології Закарпаття.

Структура дипломної роботи: дипломна робота складаєтсья зі вступу, шістьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновку, додатків та використаної літератури.

У першому розділі охарактеризований кам’яний вік, його хронологічні рамки та розкопки.

У другому розділі розкрито зміст епохи Енеоліту та бронзи і хронологічні межі цього періоду.

У третьому розділі дана характеристика періоду раннього заліза і хронологічний час.

У четвертому розділі розглянуто ранньо-слов'янський та давньослов’янський періоди.

У п’ятому розділі розібрано археологічне дослідження історичних міст Закарпаття.

Шостий розділ розкриває археологічні дослідження замків, палаців Закарпаття.

Дипломна робота містить 87 сторінок теоретичного матерілу.

РОЗДІЛ 1 Кам’яний вік. Археологія Закарпаття

1.1 Ранній палеоліт

Період палеоліту є початком появи людини й формування сучасного фізичного типу і датується понад 3 млн. р. тому. Протягом палеоліту (гр. палайос — стародавній, літос — камінь) людина опанувала вогонь, виготовила перший одяг і побудувала своє перше житло. Період появи людини й формування сучасного фізичного типу. Протягом палеоліту (гр. палайос — стародавній, літос — камінь) людина опанувала вогонь, виготовила перший одяг і побудувала своє перше житло. Процес засвоєння людьми великих просторів Європи обумовлений льодовиками, що періодично насувалися з півночі на континент. Міжльодовикові періоди відрізняються м’яким кліматом. Основні заняття: збиральництво й полювання. Знаряддя праці виготовлялися з каміння, кістки, рогу, деревини. Були вони примітивні і ледь забезпечували прожитковий мінімум. Розходження в техніці обробки каменю стало основою для розробки періодизації первісної історії.

Сучасні дані відносять появу людини на Землі до 5 — 4 млн. років тому. Нійі-Г-ьи: давні рештки людини, названої homo habilis (лат. людина вміла), були виявлені Луїсом Лікі і його послідовниками в Південно — Східній і Східній Африці (Танзанія, Ефіопія). Поруч із рештками кісток знайдена оброблена галька (чопери та чопінги). З Африки, через Малу Азію і Балкани людина проникає та розселяється в Європі, і 1 млн. років тому з’являється у Верхньому Потиссі."

У ранньому палеоліті Верхнє Потисся (1 млн. — 150 тис. років тому) заселяється пітекантропами (гр. пітекос — мавпа, антропос — людина). За даними американського демографа Е. Діві їх було близько 125 тисяч. Ріст до 170 см, хода пряма (homo erectus), обсяг мозку до 900 куб. см, могутні надбрівні дуги. Однак, була відсутня важлива ознака людини — виступ підборіддя.

На початку палеоліту рельєф регіону зазнав істотних змін: відбулося підняття Карпат на висоту більше 1000 м й утворилося Верхньотиське озеро. З початком льодовикової епохи (до Карпат льодовик не дійшов) різко змінюється клімат, флора та фауна.

Вагомі успіхи закарпатської археологічної науки у вивченні давньої історії населення північно-східної частини Карпатської улоговини припадають на 70−90-ті рр. XX ст. Цьому сприяло кілька факторів. Оцінивши ключовий характер деяких археологічних пам’яток Закарпаття, що знаходилися на стику двох культурних зон — центральної і східноєвропейської, сюди прибули працювати кілька археологічних експедицій провідних дослідницьких центрів. Давньокам’яний вік вивчала палеолітична експедиція Природничого музею АН УРСР (керівник — В. Гладилін), палеоліт і мезоліт — експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР (О. Черниш, Л. Макевий), неоліт — експедиція Інституту археології АН СРСР (В. Титов), енеоліт — експедиція Львівського університету (М. Пелещишин).

Все ж найбільші систематичні польові дослідження археологічних пам’яток краю проводили три експедиції Ужгородського університету (Е. Балагурі, В. Котигорошко), Природничого музею АН УРСР та Ужгородської групи Інституту археології АН УРСР (з 1985 року група в складі відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР). На початку 70-х років на Закарпатті розгорнулося грандіозне за масштабом будівництво, пов’язане з великими земляними роботами, а саме: спорудження нафтопроводу «Дружба», кількох віток газопроводу («УренгойПомариУжгород», «Братерство», «Союз»), Транс карпатської шосейної дороги, меліорації земель на рівнинній і передгірських зонах. Всі ці роботи вимагали в зонах проведення земляних робіт невідкладних охоронних розкопок, а кошти отримувались від тих організацій, які вели будівництво. Так було, по-перше, вирішено фінансовий бік справи, по-друге, дало можливість вперше на теренах краю проводити розкопки широкими площами (по 3−4- тис. кв. м. культурної площі), охоплюючи роботами майже всі періоди давньої історії Закарпаття.

Окрім палеолітичної та палеолітичної експедицій, які вивчали пам’ятки виключно кам’яного віку, науковці університет і Ужгородської групи досліджували всі пам’ятки, які траплялися на об'єктах новобудов. Тому подальшій огляд виконаних робіт зручніше розглядали за здобутками експедицій, а на разі розгляду окремих історичних рас.

Екскурс розпочнемо з палеоліту, розкопки якого виявлені у 80-ті роки XX ст. світове значення мало ранньопалеолітичне місцезнаходження в Королеві, яка знаходиться на 20-метровій терасі (стоянки Виннички, Гострий Верх), які вивчали польових розкопок, починаючи з 1974 р. ця пам’ятка за кількістю 14 нашарувань часу ашель — мустьє з чіткістю геологічної стратиграфії, виразності матеріалів від ашеля до мустьє і пізнього палеоліту немає собі рівних в Центральній та Східній Європі.

До мустьєрської доби нині зараховано понад 40 місцезнаходжень. До цінних стоянок віднесено Королево, Чорна І. IX. Рокосово, Діброва та ін. Серед знайдених знарядь праці: двох бокові чоппери, зубчасті пили, сікачі, скребла. Заготовки обкладені леваллуазькими відщепами, подібними нуклеусами; знаряддя праці, рубилами, листоподібними і іншими дрібними знаряддями (3). Памятками для вивчення палеоліту, в першу чергу, були стратифіковані пам’ятки Королева І, Королева II та пізньопалеолітичні комплекси Берегова І з Малої гори. А також стоянка на високому лівому березі р. Тиса, в кар'єрі для добування щебеню, на горі Сергейл, що є високою ранньочетвертинною терасою давнього верхньотиського озера. Відкрила їх і досліджувала в 1976р. Закарпатська палеолітична експедиція Інституту археології АН УРСР. Розкопки дали можливість виявити знахідки ашельського і мустьєрського шарів з кількома горизонтами. Серед знахідок нижнього шару — масивні відщепи, знаряддя типу хоперів, нуклеусом, робила, а у верхньому — вироби мустьєрських типів з проявами леваллуазької техніки.

Серед інших пам’ятників, відкритих Закарпатською експедицією можна відмітити Чорну І, де зібрані матеріали леваллуазького типу; Новоселицю І, ІІ, Хижу І, Плешки ІІ, на яких також досліджені матеріали леваллуазького типу. Більшість знахідок з андезиту. Місце знаходження Діброво, Чорної IV, Хижі IV, Заставної ІІ, Онковиць, Горян, Радванської гори ІІ, Виноградово, Берегово, Виселичної гори, Шаян ІІ, Ільниця, Біла Церков, Становиць, Солотвино І, ІІ, Плешки та інших пунктів дали колекції виробів з креміню.

Важливим науковим внеском у розвиток питань кам’яного віку Закарпаття слід вважати спробу визначити періодизацію і хронологію палеоліту. Підготовлена дослідниками культурологічна колонка дозволила дати відомості про давньокам’яну добу. Сьогодні до раннього палеоліту Закарпаття зараховано пам’ятки ашельської (850−150 тис. років до н.е.), мустьєрської (150−40 тис. років до н.е.). до першої віднесено місцезнаходження та стоянки Королево І, Рокосово І, Рокосово II, Раковець.

1.2 Пізній палеоліт

Наступний етап у розвитку культури, господарства і соціального ладу людства — період пізнього палеоліту — тривав від 35 до 10 тис. років тому. Період відчутного стрибка в антропогенезі, поява людини сучасного типу (homo erectus). З’являється родова організація — матріархат. Невпорядковані (ендогамні) статеві стосунки заміняються екзогамними. Чоловік і дружина повинні походити з різних родів. Це явище мало груповий характер, тому рід вівся за материнською лінією. Мати — захисниця вогнища й добробуту родини, роду. Сформовані уявлення про жінку — праматір відбились у виготовленні ритуальних статуеток.

Зароджується первісна релігія: тотемізм (віра, що кожна родова група має загального предка — тотем), анімізм (віра в душу) і магія (здійснення визначеного ритуального дійства для досягнення бажаного).

Епоха пізнього палеоліту у Верхньому Потиссі представлена більш ніж 50 стоянками (Королево, Барца, Сена, Цейково й ін.). У ході їхніх досліджень зібрані скребачки, різці, навершя списів, гарпуни з кістки, голки, прикраси.

В основі господарства зберігається загінне полювання на великих тварин (мамонти, зубри, олені) і збиральництво.

Під час пошукових робіт Закарпатська палеолітична експедиція відкрила два пізньопалеолітичні місцезнаходження в районі с. Бігань Берегівського району. Воно розташовано на площі виноградника, в межах села на склоні Багенської гори. Тут на північно-східному схилі зібрано близько 300 кременевих виробів, які складаються з нуклеусів, пластин, відщепів, скребків, різців, масивного нуклевидного знаряддя.

Другим місцезнаходженням в цьому районі являється місцезнаходження Дідова гора, розташоване поряд з біганською горою, південно-західніше с. Бігань. Тут, на північному схилі гори, на вершині, зібрані кременеві вироби, які складаються з відщепів відбійника, долото видного знаряддя, уламки мікро пластинок.

Цінними, хоч і допоміжними, виявилися нововідкриті пізньопалеолітичні місцезнаходження Берегово II, Мукачево І, Біганська гора, Заставне, Шаян та ін. Що стосується вікових рамок то зроблена спроба віднести їх до раннього вюрма з виділенням трьох стадій його розвитку.

Картографування пізньопалеолітичних місцезнаходжень (Ганьковиця, Дубриничі, Лумшори, Голубине, Ділове та ін) свідчить про те, що людські колективи пізнього палеоліту успішно заселяли не лише передгірську, але й гірську частину Закарпаття. Гіпотеза про те, що гірська частина була заселена лише в епоху середньовіччя, яку запопадливо поширювали деякі угорські історики, обґрунтовано втратила свій сенс [1, с. 20].

1.3 Мезоліт

Епоха мезоліту (гр. месос — середній, літос — камінь) визначається закінченням льодовикового періоду й установленням людської сучасностіголоцену. Зникають великі тварини (мамонти, шерстистий носоріг, бізон та інші), формується сучасна фауна та флора. Полювання на швидконогих тварин ускладнюється, що визначило появу першої механічної зброї далекого боюлука, а у зв’язку з цим відбулося масове знищення тварин. Останнє обумовило зростання ролі збиральництва й приручення тварин.

Поява більш надійних способів існування, значне поліпшення клімату сприяли збільшенню чисельності населення та його розселенню. Дослідники мезоліту вважають, що саме в цю епоху починає складатися племінна організація.

З 1973 року розпочалося вивчення мезоліту. Тоді була створена комплексна мезоліто-неолітична експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР, яку очолив Л. Г. Мацкевий. протягом 15-ти років роботи експедиції було відкрито і частково досліджено 38 мезеолітичних місцезнаходжень і стоянок.

Найбільш цінні матеріали було отримано під час розкопок стоянок Кам’яниці II, Кам’яниці У (Ужгородського району), що дозволило провести етнокультурний поділ мезоліту Закарпаття на пам’ятки з геометричними (Кам'яниця У) і без геометричних (Кам'яниця II) мікролітів. Як показали дослідження, пам’ятки мезоліту на Закарпатті розташовані нерівномірно. Найбільше їх фіксується в передгір'ї (22), в Притиській рівнині (7), Берегівській котловині (4) та в районі Вігорлато-Гутинського хребта (2) (6). Пам’ятки типу Кам’яниця У близькі до стоянки Сексард-Паланк (Угорщина),

У Верхньому Потиссі відкрито більше 50 стоянок IX — VI тис. до н.е. (Л.Мацкевий) — Кам’яниця, Угля, Ворочево, Перечин і інші. У ході розкопок цих пам’яток зібрано значний речовий матеріал. В основному це знаряддя праці з кременю, обсидіану, андезиту й базальту.

Спостерігається удосконалення техніки обробітку каменю, що знайшло відображення в появі мікролітів — вкладишів для ріжучих знарядь і макролітів — попередників кам’яних сокир. Кремінь і обсидіан надходили у Верхнє Потисся з Токайських гір, андезит і базальт — місцеві породи.

.* і

Рухливий спосіб життя, недовговічність стоянок зв’язані з полюванням як основним способом життя разом із збиральництвом.

Пам’ятки духовного життя й мистецтва мезолітичного населення Верхнього Потисся відомі слабо, але можна припустити, що вони були.

Унікальною релігійною пам’яткою мезоліту на території України є Кам’яна Могила в степу Мелітопольського р-ну Запорізької обл., інтерпретована дослідниками як храм магій. У гротах і на піщаних блоках величезного пагорба знаходилося біля тисячі різноманітних зображень (бики, коні, мамонти, олені й ін.) Храм виник ще в епоху пізнього палеоліту.

За даними російського демографа В.Є. Ларічева територію Землі в мезоліті заселяли 2,5 млн. чоловік.

Л. Мацкевий на основі спостережень висловив думку про існування в Закарпатті в добу мезоліту двох основних етнокультурних спільнот. До першої групи він відніс пам’ятки з деякими палеолітичними індексами, до другої - комплекси з вираженими новими тенденціями мезоліту. Перша група розташована в північно-західній, друга в південно-східній частині краю. Як вважає дослідник, матеріали розкопок дали право говорити про співіснування на Закарпатті в ІХ-VІ тисячоліттях до н.е. мезолітичних і неолітичних спільнот. Перші займали передгірську зону, другі - низину, тобто зони, придатні до мисливства, рибальства, збиральства та землеробства і тваринництва. Знаходячись в центрі Європи, мезолітичні пам’ятки краю увібрали в себе різноманітні риси сусідніх з Закарпаттям етнокультурних спільнот, що вимагає подальших польових досліджень.

На основі одержаного матеріалу у Запоні (ур. Мала гора), Серне (ур. Кіш мезев) досліднику вдалося визначити, що ранні пам’ятки новокам’яної доби на Закарпатті належали носіям старчево-крішської культури, що датується в рамках 5100−4500 рр. до н.е. [4, с. 12].

1.4 Неоліт

Заключна стадія кам’яного віку — неоліт (гр. неос — новий, літос — камінь) -період корінних змін в економічному й громадському житті первісної людини. Названий Г. Чайлдом неолітичною революцією.

Хоч неоліт Закарпаття досліджувався в попередній час (друга половина XIX — перша пол. XX ст.), але таких великих за масштабами робіт, які були виконані в 70−80-х роках раніше не було. Вони перевищують розміри досліджених площ інших епох. В ці роки було відкрито біля сорока поселень неоліту і енеоліту, пам’ятки якого вивчав Михайло Потушняк. Ним проведені розкопки в Дякові (ур. Мондичтог), Дерцені (ур. Мала гора), Баркасові (ур. Нодь мезев), Запоні (ур. Мала гора, Ково домб), Ужгороді (Дравці), Серне, Рафаїлові, Малих Геївцях, Концові та ін. Як правило, поселення неоліту розташовувалися на берегах річок, водоймищ, займали окраїни боліт, схили невисоких пагорбів.

Розкопки в Дякові, Серне, Рафаїлові, запоні, Тарнівцях, М. Геївцях дозволили виділити нову культуру — мальованої кераміки (4500−4000рр. до н.е.). Виявилося, що вона не входила в зону поширення лінійної кераміки, а існувала паралельно з нею на суміжних територіях Культу Кріш, на думку М. Потушняка її замінила культура мальованої кераміки, корені якої тісно пов’язані з регіоном балкан.

Характеристика періоду.

1. Перехід від привласнюючих до виробляючих форм господарства:

землеробство (культивація пшениці, ячменю, проса) і скотарство (приручення собаки, вівці, кози, пізніше бика та свині).

2.Утворення культурної спільноти Пресескло — Старчево — Караново — Кріш у другій половині VI тис. до н.е., становлення господарсько — культурного типу мотичного землеробства; складання на її фінальному етапі у Верхньому Потиссі (перша половина V тис. до н.е.) культури лінійно — стрічкової кераміки.

3.Удосконалення техніки виготовлення кам’яних знарядь праці (шліфування, полірування, пиляння та свердління каменю); знаряддям надається бажана форма. Використовувались різні породи каменю, але переважав кремінь і обсидіан.

4.З'являються нові види знарядь праці: сокири, тесла, кам’яні мотики, серпи, зернотерки та ступки.

5.Формується керамічний посуд; виникають прядіння й ткацтво, плетуться рибальські сітки.

Створюються постійні поселення з великими будинками для цілого роду чи великої матріархальної родини.

Видозмінюються ідеологічні уявлення, удосконалюється культ матері; ускладнюється поховальний ритуал [17, с. 13].

РОЗДІЛ 2 Енеоліт-бронза. Археологія Закарпаття

2.1 Епоха енеоліту

Епоха міді чи енеоліт (гр. енеос — мідь, літос — камінь) охоплює V — поч. II тис. до н.е. — період значних змін і в природному середовищі, і в людському суспільстві Євразії.

Новий кліматичний період (субореальний) характеризується збільшенням середньорічних температур і підвищеною посушливістю.

Основними заняттями міцно стають землеробство й скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили — бика. Дані палеоботаніки відзначають значний вплив людини на флору. Різко зменшується кількість окремих видів дерев (граб, ліщина й інші), збільшується кількість пилку злакових і супутніх їм чагарників і рослин, характерних для пасовищ. Відзначаються шари вугілля, що свідчать про масове випалювання лісів.

До великих історичних подій енеоліту відноситься перший великий поділ праці - відокремлення скотарів від землеробів. Худоба стає новим джерелом нагромадження багатств. З цим явищем безпосередньо пов’язаний час великих переселень. У першу чергу, це стосується виникнення ямної культурно — історичної спільноти скотарів. Вона протягом кінця IV — початку III тис. до н.е. упроваджує курганний спосіб поховання.

Друга історична подія, що відноситься до початку III тис. до н.е. -виникнення ранньомінойської культури — попередниці першої європейської цивілізації - кріто — мікенської.

Крім перерахованих вище основних рис енеоліту, особливо наголошуємо на появі перших виробів із металу (міді, золота) при збереженні домінанти у виготовленні знарядь праці з каменю.

Період енеоліту Верхнього Потисся припадає на III — початок II тис. до н.е. Населення проживало в довгострокових поселеннях біля водних джерел (Підгорб, В. Геєвці, В. Рашковці й ін.). Житла представлені наземними будівлями каркасно — стовпової конструкції (10 -12×4,0 — 4,5 м). Опалювались вогнищем або глинобитною піччю; на пізньому етапі поширюються напівземлянки.

Своїх небіжчиків енеолітичне населення регіону ховало в ґрунтових могилах з рядовим розташуванням на незначних підвищеннях. Кістяки у витягнутому стані; чоловіки на правому боці, жінки — на лівому. Орієнтація головою на схід або захід. Інвентар бідний. На пізньому етапі енеоліту з’являється кремація.

Речовий матеріал: кераміка, кам’яні сокири, ножі, навершя стріл і списів, прикраси (браслети, підвіски, кільця); мідні знаряддя й зброя: сокири, чекано [4, с. 14].

2.2 Епоха бронзи

Заключний етап первіснообщинної формації, поява класових суспільств у Європі (мінойська й мікенська цивілізації). Завершується перший великий суспільний поділ праці, що почався в енеоліті. Різке посилення нерівномірності економічного й соціального розвитку, що обумовлено виділенням центрів кольорової металургії (Піренеї, Альпи, Апенінський півострів, Балкани, Карпати). Усе більшого значення набуває видобуток мідних і олов’яних руд, розробка золотоносних родовищ, плавка міді, бронзи, золота. Кольорова металургія, що пройшла ряд етапів (холодне і гаряче кування міді та її лиття) завершується литтям бронзи.

У період середньої бронзи (1700 — 1380 рр. до н.е.) починається виготовлення мечів, знарядь праці (серпи, сокири), на пізньому етапі (1200 -900 рр. до н.е.) — порожнє лиття (поножжя, шоломи, панцирі), виготовлення скла.

Можна говорити, що в епоху бронзи відбувається другий великий суспільний поділ праці - виділення металургійного виробництва й склоробства в окремі ремесла.

Створення металургійних центрів і виробництво товарів приводить до розширення міжрегіональної торгівлі й обміну. У їхній основі були мідь, олово, бронза, золото, вироби з них, а також сіль, оксамит, морські раковини, намиста.

Посилення соціальної диференціації, значення патріарха й вождя підкреслюється поховальними пам’ятками й численними скарбами. У цей час збройні конфлікти стали повсякденним явищем у житті населення багатьох регіонів Європи. На це вказують повсюдне зведення городищ і значна кількість зброї на пам’ятках та в складі скарбів. У результаті війн створилися всі умови для піднесення вождів.

Бронзовий вік Європи (злам III — II — початок І тис. до н.е.) не приніс істотних змін у способи виробництва засобів існування, але у виготовленні зброї було досягнуто значних висот. Зрілого й одноманітного вираження здобуває релігійний символізм.

Епоха бронзи Верхнього Потисся (1900 — 900 рр. до н.е.) генетично пов’язана з пізньоенеолітичними культурами Карпатської зони (Баден, Коцофені). Характеризується збільшенням щільності населення й засвоєнням передгірської зони під тиском носіїв сторонніх культур.

У даний час, завдяки дослідженням Е.А.Балагурі, в регіоні відомо декілька сотень поселень періоду бронзи. В основному, вони розташовані уздовж невеликих річок. Площа поселень 0,5 — 1,0 га. Житла наземні і напівземлянки, рідше будувалися землянки; розміри 8−30 кв. м. Опалювалися зазвичай вогнищем.

В основі поховального обряду — біритуалізм. Могильники грунтові, інколи підкурганні (Лесне, Зняцево). Пізній етап епохи бронзи характеризується урновими похованнями в ґрунтових могильниках (Беркес, Станово, Рашковці й ін.)

Розглянутий період значною мірою характеризується масовим закопуванням бронзових і золотих виробів. У регіоні нараховано 331 скарб з 15 000 речей, загальною вагою 10 тонн. їхнє картографування вказує на зони особливої концентрації: Північна Трансільванія, північно — східна частина Саболч — Сатмарського комітату Угорщини й долина р. Латориці, що виходить до Верецького перевалу.

Основними галузями господарства були орне землеробство (пшениця, ячмінь, просо) і скотарство (дрібна й велика рогата худоба, конярство); в умовах передгір'їв відгінне.

Значна кількість скарбів, знахідки матриць для лиття озброєння, знарядь праці, прикрас (Барца, Спішске Штверток, Дякове й інші), бронзоливарських печей (Медведівці) — усе це характеризує Верхнє Потисся як один із найбільших центрів кольорової металургії Європи.

Сукупність пам’яток (городища, могильники, скарби, виробничі об'єкти) є надійними аргументами для твердження про наявність соціальної стратифікації у верхньотиському суспільстві періоду бронзи [8, с. 27].

РОЗДІЛ 3 Раннє залізо. Археологія Закарпаття

3.1 Перший етап раннього заліза

Завершальний період бронзи й початок раннього залізного віку Західної її Південно-Східної Європи визначаються пам’ятками гальштатської культурно — історичної спільноти.

Вивчення пам’яток Верхнього Потисся ранньозалізного періоду приводить до висновку, що цей регіон був північною окраїною фракійського масиву Карпатської котловини. Етнокультурні імпульси, які сприяли утворенню (на загальній гавській основі) двох споріднених культурних групкуштановицької й Саніслеу — Нір (середина VI — IV ст. до н.е.), різні за значенням і силою впливу. Перша група в період свого формування потрапила під помітний вплив з півночі (з боку лужицької культури), а друга — з Потисся.

У процесі розвитку обидві групи відчували культурний вплив фракоскіфських груп, інтенсивність якого у різних областях регіону була різно Куштановицька група, яка займала східну, найбільш віддалену й зачинеі частину Верхнього Потисся, потрапила під менший чужорідний вплив, кордони на півночі та сході проходили за Карпатами, а на півдні простягали вздовж правобережжя Тиси, яка була контактною зоною з групою Саніслеу Нір. Західний кордон куштановицької групи не визначений у зв’язку недостатнім ступенем дослідженості поселень і відсутністю поховальні комплексів на сусідній території. Тому словацькі дослідники не виділяю пам’ятки Східної Словаччини до окремої групи, але відзначають прояв міцно впливу з боку альфельдської групи та групи Саніслеу — Нір, що складає єди їх відмінність від старожитностей куштановицького типу.

У цілому Верхнє Потисся середини VI — IV ст. до н.е. являло собою єдн культурно — господарську область. Відмінність у типах могильників і окремі деталях поховального обряду, при єдності способу поховання, пов’язаі ймовірно, з племінними особливостями. У соціальному відношенні суспільсті Верхнього Потисся ранньозалізного періоду було родо — племінним, з сімейне общиною як основою виробництва. Провідні галузі господарства землеробство та скотарство. Металургія перебувала на рівні домашнього виробництва.

На даний час у Верхньому Потиссі відомо понад 200 таких поселень (Дяково, Заставне, В. Паладь й інші). Вони складалися з 8 -10 жител (землянки, напівземлянки, пальові), обігрівались вогнищами чи глинобитними печами. Організовуються майстерні для виготовлення знарядь праці (с. Хмільник Іршавського р-ну). З Токайсько — Земплінських гір надходив кремінь і обсидіан.

Матеріальна культура. Кераміка: столовий і кухонний посуд, фігурки (неолітичні «венери»), пряслиця, намисто, зернотерки, конуси.

Орнамент: складні геометричні візерунки, меандри; пластика.

У становленні виробляючого господарства тісно переплелися зовнішні й внутрішні фактори. Переважали перші, що проявилося в проникненні з півдня Балкан нових груп населення (носії культури Кріш — Старчево), що принесли у верхньотиське середовище землеробство, скотарство й виробництво кераміки.

Свою назву одержала за поселенням в 15 км від м. Зальцбурга (Австрія). Ця епоха (XII — сер. V ст. до н.е.) характеризується появою й запровадженням у повсякденне життя заліза, зростанням кількості курганних могильників, посиленням торгових зв’язків.

Значну частину Східногальштатскої області займає територія зі пам’ятками, які одержали назву старожитностей фракійського гальштату. їхнє поширення охоплює Карпатську улоговину, а також середню та нижню течії Пруто — Дністровського межиріччя.

Означена територія безпосередньо пов’язана з формуванням прафракійського етносу і його розвитком в історичний час. Більш конкретно дослідники (КТоредт, Е.А.Балагурі, Г.І. Смірнова й інші) пов’язують формування прафракійців із культурою Ґава. Культура була виділена Г. А. Можоліч (1957 р.) і названа за урновими похованнями, відкритими біля с. І Ґава (Саболч — Сатмарська обл. Угорщини). У її формуванні брали участь носи І місцевих культур середньобронзової епохи (Піліні, Отомань) і сторонні племена із заходу. На першому етапі свого існування культура Ґава займала Верхнє Потисся і басейн р. Кереш. З X ст. до н.е. поширюється в Трансільванії і проникає за Східні Карпати в Пруто — Дністровське межиріччя (пам'ятки типу Голіграда). 24;с.31−33 ]

Проживали носії культури Ґава в невеликих (0,5 — 1,5 га) селищах уздовж водоймищ. Житлами служили напівземлянки (8−16 кв. м) і наземні будівлі (20 -1 40 кв. м), опалювались вогнищами і глинобитними печами (Дяково, Вовчанське, І Олешник й інші).

У важкодоступних місцях, зазвичай на верхівках гір, зводилися городища, укріплені валами й ровами. їх площа 2−10 га (Шелестово, Арданово).

На противагу мідним рудам і компонентам для одержання бронзи (олово свинець) залізні руди широко поширені в природі. Залізо добувалося в давнину з бурих залізняків, озерних і болотних руд. Порівняно з міддю й бронзою одержати залізо доволі важко у зв’язку з необхідністю високої температурі плавки. Рідке залізо, для якого необхідно 1528 градусів, давні металурги незмогли освоїти. Виплавлялося тістоподібне залізо, у вигляді криць вагою 1 — 8 кг, що одержували сиродувним способом, при температурі 1100 — 1350 градусів за допомогою хутр, що нагнітали кисень. Далі кричне залізо вуглецювалоа шляхом кількаразових проковувань і перетворювалось у сирцеву сталь Шляхом загартування (обвуглерожування) їй надавались необхідні властивост для виробництва зброї й знарядь праці.

Більш високі механічні властивості заліза, доступність руд, а отже, і його дешевизна у порівнянні з бронзою, забезпечили витіснення каміння та міді як основних компонентів у виготовленні життєво — необхідних речей.

Залізна сокира, леміш і чересло зробили переворот у землеробстві, а меч і захисні обладунки стали повсякденним озброєнням європейських племен.

Один із найбільш ранніх предметів, виготовлених із заліза, знайдений у північній частині Карпатського ареалу, сокира — кельт із кургану XII ст. до н.е. біля с. Лепуш (Румунія). Але це були лише перші пробні кроки, що завершилися повсюдним поширенням чорного металу в Карпатському басейні. 32, с. 240 ]

У 1844р. біля м. Мукачева на території сучасної Закарпатської України було виявленно поховання людини в прямокутному кам’яному ящику в супроводі жменьки срібних монет, що імітувала тетрадрахми Філіпа II Македонського і його сина Олександра Великого. Час похованняII ст. до н.е. Це була перша знахідка в північно-східній частині Карпатської улоговини, яка поклала початок більш-менш систематичному науковому дослідженню цього типу пам’яток. Проте початковий стан археологічної науки того часу не дозволив належно оцінити і правильно інтерпретувати виявлену знахідку [29, с. 17].

РОЗДІЛ 4 Ранньослов’янський та давньослов’янський періоди. Археологія Закарпаття

4.1 Ранньослов’янський період

Ранньослов’янські пам’ятники Закарпаття входять в географічний регіон Верхнього Потисся. Під Верхнім Потиссям розуміють територію, розташовану в південно-східній частині Карпатського басейна, в верхній течії р. Тиси. Питання про час заселення слов’янами Верхнього Потисся, в тому числі і нинішніх територій Закарпатської області на протязі тривалого часу в історичних і лінгвістичних науках вивчається.

В другій половині XIX місний любитель-археолог, етнограф і історик Тибор Легоцький відкрив ряд пам’ятників, поклав начало їх досліджень в Закарпатті: могильники в Зняцеві, в Закарпатті, в Червеневі Мукачівського району.

Систематичне вивчення слов’янських пам’ятників Закарпаття почалися після об'єднання Закарпаття з Українською ССР (червень 1945 р.).

Їх вивченням займалися наукові співробітники Закарпатського краєзнавчого музею, Ужгородського ГОС університета і інституту археології АН УССР. В 1960 р. ранньослов’янські пам’ятники досліджує С. І. Пеняк, а в 1974 р. В. Г. Котигорошко. Зібрані і оброблені археологічні джерела послужили основним матеріалом для написання історії ранньослов’янського населення Закарпаття VI — IX ст. 25, с. 45 ]

4.2 Давньослов’янський період

І, нарешті, ще один важливий історичний період, який у 70−80-ті роки поповнився новими археологічними фактами. Йдеться про ранньослов’янські і давньоруські пам’ятки другої половини першого і перших століть другого тисячоліття нашої ери. їх відкриття змінило існуючі концепції про час заселення краю давніми слов’янами. Через відсутність джерел вважалося, що між пам’ятками першої половини І тис. н.е. та донедавна відомих давньослов’янських пам’яток VIII — IX ст. існував хронологічний розрив. Його вдалося заповнити нововідкритими поселеннями в Галочі, Холмоку, Берегові, Перехресті, Дідичному, Чепі та ін., які датуються VI — VII ст. н. е. На поселеннях в Галочі, Берегові вперше відкрито півквадратні напівземлянкові житла з чистою ліпною керамікою празького (корчакського) типу, що дозволило їх пов’язати з появою перших слов’янських племінних груп у Верхньому Потиссі. Вони датуються початком VI ст. н.е.

Велику цінність для вивчення історії давніх слов’ян Закарпаття представляють нововідкриті поселення VIII — IX ст. н.е. їх в рівнинній і передгірських зонах краю зафіксовано понад сорок (Боржава, Мужієво, Яноші, Братово, Затисівка, Клиново, Петрово, Корятняни, Палло, Паладь, Комірці, Катівці, Баркасово, Клячаново та ін.). Цікаво, що майже біля кожного сучасного села, де проходили розкопки, виявлено середньовічні поселення ХІ-ХШ ст. Засвідчено понад двадцять таких поселень, серед яких: Братово (ур.Весетфалу), Шом (ур.Брумер), Олейник (Круглуе поле), Шаланки (ур.Фюзеш), Зняцево (Бовцкош варош), Добронь (ур.Золотий горб), Холмок (Теплиці), Радванка (вербунки) та ін. На жаль, ці поселення не піддавалися археологічним дослідженням. А між тим вони віддзеркалюють певний пласт давньоруської культури, яка сформувалась у краї на базі ранньослов’янського населення VІ-Х ст. в кінці ХІ-ХШ ст., розпочалося заселення Притиської рівними мадярами, що невдовзі привело до нівеляції матеріальної культури двох різних за характером економічних систем — осілої землеробної і кочівничо-скотарської. Вивчення цього процесу — це завдання нової плеяди дослідників. 25, с.48−49]

4.3 Епоха великого переселення народів

Охоронні розкопки, що проводилися в 70−80-х роках у Лацканові, Малих Селменцях Ужгородського району та Братові Виноградівського району, окрім вище згаданого, засвідчили існування ще двох видів ритуалу поховання пшеворських племен на Закарпатті, а саме: ямково-урнового (Братово) і розсіяного двох варіантів: під курганним насипом (Пацканьово) та на майданчику (Малі Селменці). Розсіювання кальцинованих кісток, очевидно, застосовувалося під час групових поховань. Згадані види поховального ритуалу на Закарпатті датуються ІІ-ІV ст. н.е. Нововідкриті поселення, які стали відомими у братові, берегові, Матієві, Оросієві, Галочі, Холмоку та ін., набагато збагатили базу про матеріальне життя та побут носіїв пшеворської культури. Ця тема, ще не закрита і чекає свого подальшого вивчення. 3, с.22]

РОЗДІЛ 5 Міста Закарпаття як об'єкти археологічного дослідження

УЖГОРОД

Вже анемона біла розцвіла.

Причепурились висілки та села

Ні, це не Ужгород — околиці Марселя

В обіймах ніжних леготу й тепла.

Петро Мідянка

Однією з таємниць сучасного Закарпаття є походження назви його адміністративної столиці - міста Ужгород. Ще й сьогодні науковці ламають пера і голови над етимологією, а тим часом місцеві мешканці із задоволенням розкажуть кілька версій, чому саме «Ужгород». Справа має і політичний підтекст. Українці висувають свою версію, угорці боронять иншу. Сьогодні ж напевно знаємо лише одне. «Хресним батьком» міста вважають арабського мандрівника і географа Аль-Ідрісі. Саме він залишив у 1154 р. найдавнішу згадку про місто, коли на замовлення сицилійського правителя Рожера ІІ розпочав створення географічного атласу світу. У творі цього видатного науковця воно було подане під назвою «Гункбар» або «Унгу». З часом ця назва перетворилась на Ужгород. Хоча і зараз багато хто переконаний, що назву місту дала саме річка Уж, яка протікає через його центр, або ж це просто угорський переклад слова «замок». Періодично з’являються навіть такі екзотичні версії, як походження назви від імені посла римського імператора до правителя племені гунів.

Щоб потрапити на перехрестя між залізничним та автобусним вокзалами Ужгорода, минаємо пл. Федора Корятовича, котру варто все ж оглянути. Перша її назва — Галькова. Вона постала на лівому березі Малого Ужа, бо у цьому місці річка змінила своє русло і вода нанесла багато галькового каміння. Сьогодні майже ніщо не вказує на її славне минуле. А от давніше тут відбувались перші міські ярмарки. Рішення про їх проведення затвердив ще король Людовик І Великий. У 1853 р., після перенесення основної частини торгових рядів в инше місце, влада вирішила перетворити площу на парк. Терен засадили деревами, встановили лавки. Однак, коли після розпаду Австро-Угорщини чиновники залишили місто, площа перетворилась на небезпечне місце, де збирались переважно місцеві марґінали. Довший час тут була стоянка фіакрів і колодязь, водою з якого її щотижня мили. У 1921 р. чехословацька влада надала площі ім'я Ф. Корятовича. Зараз площа наповнена чисельними крамницями і має місце для паркування.

Щодо рівня прибирання Ужгород, принаймні до кінця ХІХ ст., мало чим відрізнявся від инших малих міст Центрально-Східної Европи. Лише раз на тиждень бригада з кількох людей березовими мітлами намагалась навести лад. Очевидно, що їх зусиль було замало. Угорський поет Шандор Петефі писав, що «…Ужгород дуже погане місто. Брудне й неохайне. Якраз таке, як п’яна людина, котра впала в калюжу й тепер брудна хитаючись іде додому». Що змінилось відтоді - вирішувати сучасному мандрівнику.

Вулиця Корзо. В історичних джерелах вулиця, що з'єднує сучасну площу Ф. Корятовича та вул. А. Волошина, мала назву Мостова, а пізніше її назвали на честь відомого угорського письменника і педагога Ф. Казінці (Kazinczy Ferenc). Тут мешкали переважно заможні ремісники. Сьогодні це одне з найулюбленіших місць для прогулянок мешканців і гостей Ужгорода. Після численних перебудов її архітектурне обличчя сформувалось переважно наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Останнім часом місцева влада оновила більшість фасадів, однак за гарним фасадом часто приховується не менш неповторна атмосфера двориків і закутків.

Власне кажучи, у перекладі назва Корзо і означає місце для прогулянок, променаду. Раніше вулиця була місцем, де розмістилась велика кількість маленьких крамниць. Серед власників було багато євреїв. Місцеві модниці могли задовольнити тут найвибагливіші бажання і мрії. Після вдалої покупки її можна було відсвяткувати в одній з численних каварень. Вулиця провадить у бік Пішохідного мосту, який є ще однією візитною карткою Ужгорода. 13, с.2−3]

Перш, ніж піти звичним для більшости туристів шляхом, варто зупинитись на перетині Корзо з вулицею А. Волошина, де стоїть будинок, що, на перший погляд, може і не привернути увагу пересічного перехожого. Збудована з білої силікатної цегли, споруда є знаменитим в минулому «Білим кораблем», що свою назву отримала не тільки від кольору стін будинку, але й від назви корчми, яку відкрили тут у 1780 р. Нагорі облаштували гостьові покої, що органічно доповнювали послуги закладу. Будинок і корчма належали державі, але для якіснішого управління будинок передавали у приватне користування. На жаль, від старої архітектури сьогодні залишились лише літературні спогади. Останню перебудову здійснив арх. М. Мегер у 1902;1903 рр., а вже 4 січня 1909 р. будинок згорів. Ця подія навіть спонукала міську владу серйозніше поставитись до організації пожежної безпеки у місті. Сьогодні тут житловий будинок, крамниці і каварні.

Будинок пожежної команди в Ужгороді розташувався на вул. Тургенєва, 2. Це одна з будівель, що упродовж десятиліть не змінює свого призначення. Хоча першочергово це були військові казарми ім. Франца Йосифа. Пожежі були для міста другим після повеней лихом. У 1852 р. тут запровадили перші протипожежні правила, згідно з якими кожен господар мав мати на власному подвір'ї бочку з водою. Невиконання постанови каралось великим штрафом.

Вулиця А. Волошина заслуговує на окрему увагу. Залишивши на хвилину мандрівку до Пішохідного мосту, варто звернути біля «Білого корабля» праворуч і оглянути її пам’ятки. Раніше ця частина вулиці мала назву Маломостова, бо провадила до Малого моста, перекинутого через один з рукавів Ужа — Малий Уж. Попри свою «дрібну» назву, вулиця славна своїми «великими» справами. У числі перших вона була забрукована. У 1855 р. цю традицію поширили на инші вулиці, доповнивши ними частину важливого тракту Кошіце — Мукачеве. У місці виходу вулиці на площу Ф. Корятовича стоїть будинок, будівництво якого розпочалось у 1909 р. Згодом у ньому розмістилися готель і ресторан «Берчені». На той час заклад вважався одним з найпрестижніших і у ньому збиралась місцева аристократія.

Повернувшись до перехрестя ліворуч, побачимо Римо-католицький костел Св. Юрія (Георгія) (вул. Волошина, 9) — одну з найдавніших пам’яток міста. Припускають, що історію цієї будівлі можна розпочинати з 1619 р., коли володар міста Юрій Другет (1583−1620), повернувшись в лоно католицької церкви під впливом архієпископа Пейтера Пазманя, зруйнував лютеранську церкву і вирішив на цьому місці збудувати католицький костел. Уже після його смерти наступник Міклош Берчені (Bercsйnyi Miklуs) продовжив започатковані роботи. Сучасного, необарокового вигляду споруда набула лише у 1762−1766 рр. під опікою архідиякона Емеріха Хорвата. У 1763 р. над її оздобою працював відомий майстер Янош Лукач. Необароковий вівтар з полотном відомого в Ужгороді майстра Лукача Йожефа Краккера (1717−1779) було завершено у 1895 р. У 1820 р. на вежі костелу встановили годинник. Після пожежі 1857 р. його замінили на новий, який працює і сьогодні. Костел і фігура Діви Марії на подвір'ї ліворуч від входу щасливо витримали всі військові лихоліття. Щоправда, совєтська влада таки закрила храм, а фігуру знищила. Лише у 2000;2001 рр. святиню і скульптуру відновили.

Бунтівний пам’ятник. На теперішній площі Ш. Петефі раніше стояв пам’ятник президентові Чехії Т. Масарику. У 1938 р. монумент демонтували угорці і перевезли до словацького міста Міхайлівці, а потім у Братиславу. 1945;го німці перевезли його у німецьке місто Пасау. Після війни пам’ятник повернувся до Чехії. Але його вигляд муляв очі комуністам і його знову демонтували. Громадяни заховали його і повернули на п'єдестал лише у 1968 р. Уже як «учасника антикомуністичного заколоту» пам’ятник покарали, переплавивши на сталеливарному комбінаті. У 2002 р. у сквері біля Великого мосту встановлено новий бюст президента (ск. Й. Вайце).

Будинок Гізелли (вул. Волошина, 13). До 1859 р. у місті не було жодної церковної школи для дівчат, хоча бажаючих надати добру освіту для дочок не бракувало. Ініціятива створення закладу належала католицькому єпископу Міхаю Гаасу. Будівля, що збереглась до нашого часу, є результатом перебудов 1903;1907 рр. У школі, де мешкало тринадцять дівчат, навчали рукоділлю, музиці, розвивали у вихованок естетичне почуття. Свою назву школа отримала від імени Св. Гізелли — дружини угорського короля Іштвана Святого. Після смерти чоловіка Гізелла відмовилась від світського життя, пішла у монастир і по смерті була беатифікована. Її скульптура на фасаді за совєтських часів стала «в'язнем сумління». Влада її просто замурувала і лише у 1996 р. справедливість відновлено. Зараз тут музичне училище ім. І. Задора.

Сьогодні уже ніщо не нагадує, що на місці найвищої споруди довоєнного Ужгорода, а саме приміщення Василіанського монастиря (сьогодні одного з корпусів Ужгородського університету), стояла будівля Грецької церкви — ще одного свідчення національного різнобарв'я міста. Греки прибули до Ужгорода у другій половині XVII ст. з міста Токай, що в Угорщині. На відміну від грецьких емігрантів в Галичині, які торгували вином, головним заняттям закарпатських греків була торгівля вовною. Наприкінці століття їм належало шість крамниць. Саме тоді частина з них, об'єднавши зусилля, придбали земельну ділянку для будівництва храму. Як згадує краєзнавець Йосип Кобаль, церква мала гарні дзвони, один з яких було відлито аж у Венеції. Греки мали власний цвинтар. Однак, поступово, через конкуренцію з боку єврейських торговців вони почали втрачати позиції. З часом від славних родів Графіоді, Паун, Коста, залишились лише спогади. Останній грецький священик — Світозар Болярич залишив місто у 1879 р. 22 вересня 1900 р. будівлю і землю придбала Мукачівська греко-католицька єпархія. Після чергової, нищівної пожежі у 1906 р. було прийнято рішення про цілковиту перебудову храму і започаткування монастиря. Урочисте закладення наріжного каменю відбулось 29 жовтня 1911 р. По закінченні будівництва і аж до початку Першої світової війни це була найвища споруда Ужгорода. Шляхом великого народного здвигу і щоденної праці монахів 1 вересня 1937 р. тут організовано класичну гімназію з українською мовою навчання. Монастир славився багатою внутрішньою оздобою та активною діяльністю власної друкарні. Рештки будівлі перебудували і прикрасили фресками Йосипа Бокшая. У листопаді 1938 р., після приєднання Ужгорода до Угорщини, гімназію закрили. У 1947 р. совєтська влада ліквідувала монастир, пристосувавши його приміщення для потреб університету.

Пройшовши кілька кроків далі, потрапимо на вулицю І. Ольбрахта. Зараз вона носить ім'я знаного чеського письменника, однак її перша назва — Підвальний ряд. З огляду на те, що вона пролягла уздовж схилу замкової гори, тут зручно і винахідливо розташували винні підвали, яких, за деякими повідомленнями, було у місті близько ста. До початку Другої світової війни сюди приходили мешканці, щоб у затишній атмосфері, за келихом знаменитих закарпатських вин провести кілька годин вихідного дня. Місцеві вина, знані в иноземних джерелах як «угорські», завжди були предметом активного експорту. І сьогодні багато мешканців Закарпаття виробляють вино для власного вжитку і на продаж. Через свою невисоку ціну і добру якість вина завжди були особливо популярними. До впорядкування імпорту вин у ХІХ ст. особливо доклалась родина графів Шьонборнів. Щоправда, у 1891 р. закарпатські винороби пережили трагедію. З Америки сюди потрапила філоксера — хвороба, яка знищила майже всю лозу. Місцевим виробникам довелось розпочинати все спочатку…[36,с.5−6]

Ужгородський замок є тим об'єктом, що приваблює кожного, хто хоча б на один день прибув до міста. Цю величну споруду помітно вже на під'їзді до міста. Вона домінує над старою частиною вже хоча б тому, що стоїть на природній горі заввишки понад 30 м. Як і загалом про місто, першу згадку про фортецю залишив згаданий раніше Аль-Ідрісі. Однак, свій твір він написав у ХІІ ст., а сучасні археологічні студії засвідчують, що вже принаймні у VII-IХ ст. на Замковій горі було укріплене городище білих хорватів. Середньовічна хроніка «Діяння угорців» пов’язує заснування замку з іменем легендарного слов’янського князя Лаборця. Згідно з відомостями, останній щасливо правив своїм народом аж до часу, коли племена угрів, зазнавши нищівної поразки від печенігів та у пошуках нової землі для поселення, перейшли Верецький перевал у Карпатах і оточили замок. Побачивши безперспективність опору, Лаборець намагався врятувати життя втечею. Однак, нападники таки наздогнали його і вбили. З того часу річку на теренах сучасної Словаччини, де загинув князь, називають Лаборець. Переможці влаштували у замку гучну учту.

Арпадовичі - династія угорських князів (889−1001) та королів (1001−1301). Її засновником є Арпад, який об'єднав племена і заснував Угорську державу. До найвизначніших її представників належить Іштван І Святий (997−1038), що запровадив християнство і здійснив ряд важливих реформ. Ласло І Святий (1077−95) і Коломан Книжник (1095−1116) відомі тим, що за їх часів держава досягла найбільшого піднесення. За правління Андраша ІІ (1205−35) була видана «Золота булла», згідно з якою феодальна верхівка країни отримувала значні привілеї і права, що з часом спричинило феодальну роздробленість країни. Попри те, що Арпади були суперниками київської династії і галицько-волинських князів, частина з них були одружені з доньками руських князів.

Перед зануренням у світ чергових легенд та оповідок, якими оповитий замок, варто оглянути його поглядом військового інженера. Фортеця має форму неправильного чотирикутника з масивними баштами на кожному розі. Загальна площа оборонних споруд у ліпші часи сягала 2,5 гектари, а до цього ще й додавався замковий двір і гарний парк на шість гектарів. Кожний наступний господар намагався підлаштувати фортецю для власних потреб і одночасно максимально зміцнити її фортифікації. У 1384 р. кам’яні мури перебудували. У XVI ст. на теренах сучасної північної Угорщини, Словаччини і Закарпаття на запрошення Віденської військової ради працювала група італійських інженерів. Саме їх залучили для наступної перебудови системи укріплень з огляду на небезпеку з боку турецької імперії. Про реконструкції Ужгородського замку свідчать дати, залишені на мурах. Першу — рік 1558 — віднайдемо на вежі за перекидним мостом. Одразу під нею видніються чотири шпаки — герб родини Другетів. Инша дата — 1698 — розміщена на південних воротах.

Пізніше роботи провадились у 1653−1656 рр. Із трьох боків фортеця оточена вирубаним у скелі ровом, а з четвертого, північно-східного, — урвищем. Ширина рову — 15−20 м, глибина 5−10 м.