Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст

Зміст

• Розділ I. Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст.
• Розділ ІІ. Наддніпрянська драматургія на сцені театру «Руська Бесіда»
• Розділ IІІ. Наддніпрянські режисери й актори в складі галицьких груп
• Розділ IV. Міжособистісні контакти театральних митців Галичини і Наддніпрянської України
• Висновки

Розділ I. Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст.

У другій половині ХIХ ст. — театр був важливою національно-культурною установою, яка мали впливати на маси, навчати рідній мові, пробуджувати пошану до української культури. На початку 60-х років ХІХ ст. у Львові постала ідея створення українського професійного театру. Її поборником став відомий суспільно-політичний і культурний діяч Юліан Лаврівський (1821−1873) — засновник товариства «Руська Бесіда» у Львові.

У 1861 р. в газеті «Слово» він опублікував «Проект до зведення руського театру у Львові», в якому відзначив, що українська драматургія у Галичині не така ще багата, щоб забезпечити репертуар новоствореного театру, але це не повинно бути перепоною для його заснування. Репертуар театру на думку Ю. Лаврівського, повинні були скласти, насамперед п'єси українських драматургів з Наддніпрянщини, а також переклади кращих творів світової драматургії. Український драматичний театр. Нариси історії в двох томах. Том перший. Дожовтневий період. — Київ, 1967. — С. 282 Аргументом на користь перших було те, що твори наддніпрянських авторів «не грішать ні російщиною, ні церковщиною» Цит. за: Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — Львів, 1934. — С. 16. .

Створення першого українського професійного театру не було до вподоби урядовим колам та польській шляхті, оскільки вже існував Львівський німецький театр графа С. Скарбека, який згідно з цісарським привілеєм до 1892 р. був гарантований від будь-яких конкурентів. Зважаючи на це виділ товариства «Руська Бесіда» змушений був просити дозволу тільки на сорок вистав у Львові. Директор німецького театру дозволив давати сорок вистав щороку, стягуючи при цьому високу орендну плату. 9 січня 1864 р. виділ товариства «Руська Бесіда» уклав контракт на організацію трупи на чолі з відомим антрепренером, актором і режисером Омеляном Бачинським, який розпочав свою діяльність ще у 1852 р. в польському театрі у Львові, а згодом продовжував її на Наддніпрянській Україні. Через заборону польського театру після придушення Січневого повстання 1863 р. О. Бачинський прийняв запрошення очолити український театр у Львові. Разом з ним до Львова прибула і його дружина Теофіла Бачинська. Бачинський одразу ж організував невелику трупу, яка складалася з молодих аматорів, переважно студентів університету. Як зазначив Д. Антонович, ці аматори «вносили в свою працю не тільки ентузіазм, а іноді й справжній хист» Дмитро Антонович. Український театр. Прага, 1923. — С146. .

29 березня 1864 р. мелодрамою «Маруся», переробленою з однойменної повісті Г. Квітки-Основ'яненка письменником О. Голембйовським, урочисто відкрився український театр товариства «Руська Бесіда» Слово. — Лвів, 1864. — 20 березня.. Вистава пройшла з успіхом, про що свідчили позитивні відгуки не тільки української, але й польської та німецької критики. Особливо критики відзначили гру Т. Бачинської у ролі «Марусі» Український драматичний театр. Нариси історії в двох томах. Том перший. Дожовтневий період. — С. 283.. Так, рецензент «Przegl№dy» (2 квітня 1864.) зауважив, що: «Бачинська виявила тип молодої невинної, скромної й чесної української селянки з незвичайною правдою; в її грі були провчені всі подробиці, кожний жест, кожне слово — так вона вірно відчула й відтворила характер, так поглибила душу тих дівчат з-під сільської стріхи, що й у хвилинах найбільших радощів мають на чолі тінь мелянхолії й душевної туги. Кожний театр із завистю може дивитися на українську сцену, яка має змогу величатися такою артисткою» Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С. 29. .

У такому ж дусі писали про Бачинську: «Gazeta Narodowa» (ч.73), «Dziennik Literacki» (ч.71), «Lemberger Zeitung» (ч.31) та «Krakauer Zeitung» (ч.35 допис зі Львова) Там само.. Акторська гра Т. Бачинської не пройшла повз увагу редакції «Слова», на шпальтах якої теж було відзначено її високий мистецький рівень, а також прекрасну гру акторів Платона Сироїчковського у ролі Москаля, Юліана Нижанківського Слово. — Львів, 1864. — 24 березня.. На думку С. Чарнецького, зачин українського театру, започаткований виставою «Марусі», був вдалий, оскільки ця мелодрама припала до вподоби глядачам, її постановка поставила сцену відразу на значний мистецький рівень.

Розділ ІІ. Наддніпрянська драматургія на сцені театру «Руська Бесіда»

Український театр став новиною і предметом розмов. Про нього почали писати не тільки місцеві часописи, а й віденська «Ost und West» Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині - С. 30.. Вистава «Марусі» була не випадковою. Вона одразу засвідчила орієнтацію галицького театру на наддніпрянську літературу. На думку О. Боньковської велика кількість тогочасних рецензій на першу виставу театру «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка засвідчило, що на професійному рівні прем'єра була досконало підготовленою і вдалою. Вистава в цілості відзначалась ансамблевістю гри професійних акторів і аматорів, стиль виконання яких достеменно відповідав засадам визнаного на той час натуралістичного театру, де вірно схоплений і відтворений типаж були центральною домінантою акторської майстерності Боньковська О. На марґінесі театральних ювілеїв. — Львів, 2010. — С. 25. .

Перший львівський сезон (з 29 березня по 21 липня 1864 р.) були показані найпопулярніші, хоч не рівноцінні за художньою вартістю п'єси української драматургії: «Наталка-Полтавку» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка, «Бувальщина» А. Велесовського, «Покійник Опанас» А. Янковського, «Один порадував, а другий потішив» А. Ващенка-Захарченка. У 1865 р. були показані ще «Шельменко-денщик» (під назвою «Шельменко-наймит») та «Щира любов» Г. Квітки-Основ'яненка, «Гаркуша» О. Стороженка, «Тетяна-Переяславка» С. Паливоди-Карпенка. Говорячи про цей час розвитку театру в Галичині історик українського театру С. Чарнецький відзначив, що постановка творів наддніпрянських авторів є свідченням духовної і культурної єдності з Наддніпрянщиною Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С. 42.. Треба зазначити, що театральний виділ «Руської Бесіди» оголосив конкурс на драматичні твори для постановок їх у театрі Слово. — Львів, 1864. — 21 березня. .

5 травня 1864 р. відбулася прем'єра «Назара Стодолі» Тараса Шевченка. Це була десята вистава у новозаснованому театрі «Руської бесіди», яка викликала загальне захоплення. Особливо схвально сприймала публіка гру Т. Юрчакевича у ролі сотника Кичатого, Л. Бучацього у ролі Гната Карого та Галі у виконанні Т. Бачинської. В цьому контексті варто зазначити, що критики часто робили висновки не з самого твору, а власне з самої вистави (гра акторів, декорації, музика). З цього часу «Назара Стодолю» ставили" лише на провінції Боньковська О. На марґінесі театральних ювілеїв. — С. 27.. Наприкінці грудня 1864 р. до театральної трупи, крім Бачинських, ввійшов; комік польських провінціональних сцен Антін Моленицький.

В квітні театр «Руської Бесіди» гастролював у Станіславі. Дописувач «Слова» під криптонімом Ом.Г. відзначив прекрасну гру акторів та теплий прийом публіки Слово. — Львів, 1864.? 1 квітня.. Цей же автор, висвітлюючи перебування театру в Станіславі вказує, що особливою популярністю у глядачів користувалися вистави «На милування нема силування» — переробка І. Озаркевича з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. При цьому дописувач вказує на прекрасну гру акторів Т. Бачинської, Г. Юрасевич, Т. Сироїчковського Слово. — Львів, 1864.? 11 квітня. .

26 січня 1865 р. театр «Руської Бесіди» відвідав Перемишль, розпочавши там свої гастролі з п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині.С. 36 19. березня Перемишль святкував роковини Т. Шевченка. Влаштувавши на честь поета вечір декламації його творів, велику частину програми виконали члени театру. Бучацький декламував «Гамалію», Лукасевичівна виголосила Шевченкову «Причинну», Коблянський — поезію К. Климковича «На вічну пам’ять Тарасові» Там само. — С. 38. .

Початки галицького українського театру були затьмарені політичними та матеріальними проблемами. Це відобразилося як на акторському складі трупи, і, безумовно, на репертуарі. Частина молодої польської інтелігенції прихильно поставилася до існування українського театру в Галичині, натомість консерватори та правлячі кола, не підтримували цієї ідеї. Більше того, поділ української інтелігенції на москвофілів та народовців призвів до того, що директор О. Бачинський перетворив театр на власне підприємство. Це викликало незадоволення серед акторів частина яких вийшла з трупи. Як наслідок публіка скаржилась на репертуар і засмічену мову Український драматичний театр. Нариси історії в двох томах. Том перший. Дожовтневий

період. — С. 286. .

Тогочасна театральна критика не оминула увагою власне театральної специфіки галицького театру. Так, Василь Ільницький під криптонімом В. Д.Р., виступаючи на сторінках «Мети», «Ниви» і «Слова», порадив молодим артистам вивчати людські характери, приглядаючись до життя людей. У першому складі театру під псевдонімом Павлин Стахурський виступав П. Свєнціцький, який також під псевдонімом Данило Лозовський здійснював для театру переклади п'єс. Боньковська О. На марґінесі театральних ювілеїв. — С. 41. Йому також належить спроба інсценізації «Катерини» Т. Шевченка Чорній С. Український театр і драматургія. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1980. — С. 151. .

Загалом у театрі товариства Руської бесіди панувало прем'єрство, як і в більшості тогочасних театрів, а також на низькому рівні стояло художнє оформлення вистав. У зв’язку з тим, що питання режисури, яка щойно зароджувалася, у театрі «Руської Бесіди» не бралося тодішньою критикою до уваги, то більшість постановок театру оцінювалося за критерієм таланту актора, декораціями вистави, виконання першорядних та другорядних ролей. Нерідко спостерігалися закиди про те, що Бачинський акцентує увагу лише на грі основних героїв, коли ж загальне враження від вистави мало б складатися від цілої постановки. У 1865 р. на шпальтах газети «Слово» було опубліковано устав Руського театру. Слово. — Львів, 1865. — 27 березня.

1867 р. став часом занепаду театру, оскільки в кінці 1866 р. трупу покинули більшість акторів. У листопаді 1867 р. Бачинський зібрав у Львові невелику трупу, яка в перших числах грудня 1867 р. виїхала до Кам’янця-Подільського, забравши з собою декорації, бібліотеку і ноти, які належали «Руській Бесіді». За спогадами актора А. Стечинського трупа виступила там взимку 1868 р. під назвою «Балет и оперетика под дирекцией Е. Бачинского со Львова», до неї влилися російські і польські актори, які слабо володіли українською мовою. Ця трупа крім вистав російською мовою поставила «Наталку-Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Покійника Опанаса» Цит. за: Український драматичний театр. Нариси історії в двох томах. Том перший.

Дожовтневий період. — С. 288. .

Члени «Руської Бесіди», не покладали надій на відновлення театру. Так, товариство листувалося з наддніпрянськими діячами культури — Степаном Паливодою-Карпенком та Семеном Гулаком-Артемовським, щоб заангажувати когось на посаду директора театру, але переговори виявилися безрезультатними. У листопаді 1868 р. А Моленцький написав листа до «Бесіди» у якому зобов’язувався обновити у Львові театр, коли товариство йому допоможе Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С. 53. .

У березні 1869 р. до Львова прибула частина трупи Бачинського — А. Моленцький, О. Моленцька, А. Стечинський, Т. Гембицький.А. Моленцький створив у Львові невелику трупу, прийнявши до неї молодих акторів — М. Романович, М. Коралевича й А. Вітошинського. Товариство «Руська Бесіда», прийнявши цю трупу під свою опіку подало прохання до Крайового сейму про грошову допомогу українському театрові.

Товариство погодилося на пропозицію Моленцького, і надало в його розпорядження інвентар, що залишився, разом з тим «Руська Бесіда» залишила за собою право цензури творів та визначення кількості вистав. Трупу Моленцького підтримувала москвофільська течія у товаристві. Загалом 1869−1870 рр. характеризується протистоянням за вплив на театр москвофілів і народовців. У підсумку перемогли останні. Тоді ж контракт на дирекцію у театрі біло укладено з О. Бачинським, котрий повернувся до Львова. Однак москвофіли не здались і допомогли Моленцькому заснувати окрему трупу і потай, або ж явно, їй допомагали.

Обидва театри були маловартісні. Трупа Моленцького, як згадує Є. Олесницький у «Споминах», «була дуже мала, нечисленна, могла грати лише самі менші штучки, що не вимагали багато осіб, диспонувала вона дуже примітивними й недостаточними засобами. У другій трупі, крім самого директора й його дружини, теж не було тоді визначніших сил Цит. за: Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С.. Коли ж товариство «Руська Бесіда» дозволило 1872 р. обидвом трупам злитися в одну, і в 1873 р. знову уклала контракт з Моленцьким, який зобов’язувався дбати про чистоту української мови на сцені, все ж театр залишався на низькому рівні.15 грудня 1873 р. — контракт з Моленським було розірвано і оголошено новий конкурс на посаду директора театру.

2 січня 1874 р. директором театру «Руської Бесіди» стала Т. Романович. Вже в першому році під її керівництвом до театру увійшли актори, які становили її основу протягом цілого десятиліття: М. Романович, І. Ляновська (пізніше — Біберовичева), Л. Падлевська, І. Гриневецький, І. Біберович, С. Стефурак, І. Стефуракова, М. Душинський (Коралевич), А. Людкевич. У 1875 р. до трупи вступають В. Плошевський, Г. Косовська, К. Лясковський та ін. Періодично виступали на сцені театру такі видатні польські актори, як А. Карпінський, А. Кічман (1877) та ін. Режисуру в перші два роки очолював Л. Наторський, колишній актор польського театру в Києві Український драматичний театр. — С. 290.. Перші п’ять років художнього керівництва театром Т. Романович були одним з кращих періодів в історії галицького українського театру. Нова дирекція працювала над формуванням добірного акторського складу і змагалася за чистоту української мови на сцені Боньковська О. На марґінесі театральних ювілеїв. — С. 31. .

Підготувавши кілька вистав із старого репертуару, трупа виїхала на периферію, де була прихильно зустрінута як українською, так і польською публікою. Репертуар був неоднорідний. Окрім переробок, які становили більшість репертуару і публіці вже були знайомі, неодмінною популярністю користувалися «Наталка-Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Шевченка Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С. 58. .

Оскільки режисерська робота Л. Наторського не задовольняла Т. Романович, вона запросила відомого вже тоді на Україні М. Кропивницького. Він прибув у квітні 1875 р. до Тернополя. До листопада того ж року він побував з трупою в Борщові, Улашківцях, Снятині, Чернівцях, Кіцмані, Заліщиках. Виступивши в ролях Хоми Кичатого та Назара («Назар Стодоля» Т. Шевченка), возного Тетерваковського («Наталка Полтавка» Котляревського), Стецька та Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), Гаркуші («Гаркуша» Стороженка), Кабиці («Чорноморці» Старицького-Лисенка), Кропивницький показав галицьким акторам блискучі зразки реалістичної гри.

Перебування і виступи М. Кропивницького відображені у спогадах Євгена Олесницького: «Перший його виступ був у Шевченковім „Назарі Стодолі“, де грав Хому Кичатого. Та вже слідуючого дня повторено „Назаря“ з Кропивницьким у титуловій ролі, а Кичатим був Гриневецький, Задля Кропивницького давано тоді „Назаря Стодолю“ кілька разів. Відтак, виступав він ще в „Чорноморцях“ як Кабиця, в „Сватанню на Гончарівці“ як Стецько, а в „Гаркуші“ і „Шельменку“ в титулових ролях. Вся публика захоплювалася його грою і співом. З його уст почули ми вперше пісні як „Соловейко“, „Удовиця“, „Очеретом“ і т.д., які відразу стали популярними. Не треба й казати, як дуже захоплена була ним молодіж. Це стояв перед нами оригінальний українець, перший, якого ми бачили, олицетворення української літератури й мистецтва в одній особі. Ми слухали його з запертим віддихом і старалися не поминути його одного слова, одного звуку». Хоч режисуру драми та комедії продовжував здійснювати Л. Наторський, а М. Кропивницькому була доручена оперета, проте видатний режисер багато зробив для піднесення загального рівня театру.

Таким чином, Кропивницький переробив у Галичині такі класичні зразки російського водевілю, як «Лев Гурич Синичкин» Д. Ленського та «Дочь русского актера» П. Григор'єва. Перший з них — під назвою «Актор Синиця, або Дебютантка на провінції» — був успішно поставлений Кропивницьким на галицькій сцені. Сам він грав головну роль. Другого ж водевілю виставити не довелося, як не довелося здійснити також давню мрію — поставити українською мовою «Ревізор» Гоголя. Він перекладає і ставить драму російського драматурга М. Чернишова «Поламане життя», в якій виконує головну роль Андрія Демченка.

Розділ IІІ. Наддніпрянські режисери й актори в складі галицьких груп

Поряд з власними перекладами з російської літератури Кропивницький прагнув поставити на галицькій сцені й свої перші оригінальні п'єси. Але на перешкоді до цього стала не стільки урядова цісарська цензура, скільки «свої» охоронці суспільного порядку і моралі - народовці з товариства «Руська бесіда». «Коли я задумав вистановить „Дай серцеві волю — заведе в неволю“, то д. Романовичка мусила спершу послати її у виділ, там розкритикували її по всім швам: радили щось переробить, щось доробить, а те місце, де Микита ремствує на бога, сказали вичеркнути. Так я цієї п'єси і не поставив» , — згадував пізніше Кропивницький в «Автобіографії» Кропивницький М. Автобіографія (За 65 років) // Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів. — К., 1955. — С. 36.. Він також і відзначив той факт, що мало не ціла трупа не володіла як слід українською мовою, не було відповідної сцени, хору і музикантів.

На галицькій сцені у М. Кропивницького не склалися відносини з Левом Наторським Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С. 72.. Через зауваження Кропивницького стосовно наголошування слів, акторської гри, Наторський боляче й вороже реагував. Ворожнеча дійшла до того, що Наторський назвав Кропивницького москалем. Наслідки таких стосунків виявилися в тому, що австрійська поліція в Тернополі почала стежити за Кропивницьким і викликала його на допити. Це надзвичайно неприємно вразило Кропивницького, котрий за своїми уявленнями з поліційної Росії приїхав до «вільної» Австрії.

М. Кропивницький як режисер-педагог відіграв виняткову роль в справі підвищення мистецького рівня українського театру в Галичині. Він був не тільки зразковим майстром-актором, а й блискучим режисером, якого галицький театр досі ще не знав. Активно протестуючи проти захаращення репертуару низькопробними п'єсами, Кропивницький принципово відмовлявся грати в них.

Становище, в якому перебував український театр в Галичині, засмучувало Кропивницького. Про це він писав у листах до своїх знайомих та згодом у власних спогадах. Дуже влучно схарактеризував принципи керівництва театром товариства «Руська бесіда», який мав над собою, крім директора, ще й виділ «Руської бесіди» та «Артистичний комітет», приставлений від Крайового виділу: «З того керування виходить та дитина, у котрої сім няньок і вона, нарешті, бува без очей або каліка» Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. — С. 76. .М. Кропивницького вражало все: і вбогість костюмів, декорацій, оркестру, хору, і відсутність театральних залів у повітових містечках, і брак талановитих драматургів та акторів, і погана мова тощо.

Тут він зіткнувся й з давніми знайомими по сцені - так званими «малоросами», які в українських п'єсах «дражнили хохла», кривляючись і патякаючи. Розсадником цієї «школи» у Галичині став Л. Наторський. Кропивницький нещадно боровся з примітивізацією реалістичних образів від якої треба було уберегти галицьких акторів, які могли б, наслідуючи цю «школу», дати галицькій публіці невірне уявлення про народні типи наддніпрянських українців Український драматичний театр. Нариси історії в двох томах. Том перший. Дожовтневий період. — С. 291. .М. Кропивницький провадив з молоддю заняття з музики і співу, бесіди про акторське мистецтво, ілюструючи їх власною грою. У листі до Є. Мячикова М. Кропивницький писав, що тамтешня театральна справа перебувала в дуже тяжкому стані. Від України наддніпрянської та від її труп галицькі автори були відрізані, а вплив польського театру не був плодотворним, бо сам він хоч і мав багатовікову історію, не міг, однак, служити взірцемЦит. за: Історія української культури. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 88.. Вражало Кропивницького і те, що на сцені галицького театру існувало «смешание языков», що постійного місця українська трупа не мала, а відносна «свобода друку», спричинялася до того, що драматична література наводнювалася різною макулатурою.

За ініціативи М. Кропивницького і за його участю в трупі Т. Романович були поставлені «Назар Стодоля», «Чорноморський побит», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Гаркуша» Історія української культури. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 90.. Враження від виступів Кропивницького знайшли відгуки у місцевій пресі - «Діло», «Правда», «Слово» Слово. — Львів, 1875. — 10 серпня.. Перебування великого майстра сцени в галицькому театрі залишило по собі незгладимий слід в пам’яті акторів. Кропивницький підтримував листовні зв’язки з цим театром, а в травні 1876 р. запросив звідти свого учня І. Гриневецького до новоутвореної в Єлисаветграді української трупи Д. Ізотова, в якій був режисером. Однак перебування Гриневецького в цій трупі виявилося недовгим, бо саме тоді був виданий Емський указ про заборону українського театру. Але й навіть це коротке перебування галичанина в наддніпрянській трупі за участю Кропивницького збагатило знання молодого режисера, який у 1878−1880 рр. підніс до високого рівня галицький театр.

Кінець 70-х років ХІХ ст. позначений появою в Галичині молодої плеяди інтелігенції (І. Франко, М. Павлик та ін.) з її літературними органами «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Видавці цих журналів спеціально питаннями театру не займалися, однак в їхньому мали місце статті щодо літератури в якій питання реалізму, народності і тенденційності мистецтва прямо стосувалося театральної справи в Галичині. Так, за 1878−1880 рр. кістяк вистав становили кращі реалістичні п'єси наддніпрянської драматургії.

У кінці 1880 р. товариство «Руська Бесіда» запропонувало суворіший контракт Т. Романович та І. Гриневецькому, котрий уже був режисером театру, однак Романович не погодилась з умовами і театр знову очолив О. Бачинський. До трупи Бачинського вступили й деякі актори з трупи Т. Романович. Сама ж вона утримувала власну невелику трупу до 1883 р. після чого назавжди відійшла від професійного театру. О. Бачинський, що за останніх 7 років вів свій власний театр і серед важких матеріальних умов об'їздив найменші провінційні містечка, знижуючи все більше мистецький рівень трупи, знову очолив трупу українського народнього театру «Руської Бесіди», якому Краєвий Сейм признав грошову субвенцію 4.000 гульденів. Бачинському утвердитися на цій посаді допоміг проф. Омелян Огоновський. Однак під його керівництвом театр не досяг таких успіхів, як за попередника, тому найяскравішою постановкою у 1881 р. став «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, а також відновлено постановку «Назара Стодолі» з нагоди шевченківських свят та гостинних виступів наддніпрянських акторів. Також було здійснено постановку «Чорноморців» Михайла Старицького.

Заснування українського народного театру в Галичині при товаристві «Руська Бесіда» у 1864 р. свідчило про рівень культурного розвитку і національної самосвідомості галицької інтелігенції другої половини ХІХ ст. Галицький театр створювався культурними діячами не просто як розважально-мистецький заклад, а як один з центрів розвитку і пропаганди української національної культури. Діяльність театру «Руської Бесіди» у перше десятиріччя свого існування була позначена низкою проблем, які узагальнюючи, можна окреслити наступним чином: брак професійних акторів, що було викликано низькою платнею для акторського складу, тому у театральній трупі було багато аматорів; відсутність якісної режисури, що було характерно не тільки для українських труп, позначалася на якості акторської гри і постановках п'єс; боротьба між політичними угрупуваннями за вплив на театр між москвофілами і народовцями також ускладнювала ситуацію в театральному колективі, що стало наслідком розпаду театральної трупи.

Незважаючи на всі складнощі, пов’язані зі становленням народного театру в Галичині, основу його репертуару становили п'єси наддніпрянських драматургів. Це свідчило про те, що у Галичині станом на 50−60-ті роки ХІХ ст. не було якісної драматургії, такої, яка вже розвинулася на Наддніпрянщині. Коли ж йдеться про 70-ті роки то поруч з драматичними творами галицьких авторів п'єси наддніпрянців все-одно становили основу репертуару. Це було викликано тим, що директори галицького театру намагалися демонструвати єдність українського народу та української культури. Проте не обходилось і без політичного підтексту і творчої конкуренції. Особливо це помітно у випадку, коли театр «Руської Бесіди» очолював А. Моленцький, котрого підтримувала москвофільська течія. Що ж до періоду, коли театр очолювала Т. Романович, то можна стверджувати, що це час, коли галицький театр вийшов на новий рівень творчої майстерності, оснащення театральними декораціями, вищим рівнем режисури. Вдалим керівницьким кроком директора Т. Романович можна назвати запрошення М. Кропивницького, котрий своєю грою на галицькій сцені продемонстрував високий якісний рівень акторської гри, режисури, володіння української літературної мови, незасміченої полонізмами чи русизмами. На жаль у Кропивницького про галицький театр залишилися не зовсім приємні спогади, що були викликано як цензурою з боку театрально виділу «Руської Бесіди», так і непорозуміннями з другим режисером театру Л. Наторським.

Період 1864−1882 рр. можна вважати часом становлення галицького народного театру, в репертуарі якого основну роль відігравали постановки наддніпрянських драматургів. Нова сторінка театру «Руської Бесіди» розпочалася тоді коли виділ уклав угоду з двома колишніми провідними акторами театру — І. Біберовичем та І. Гриневецьким. Першому було доручено адміністративне керівництво, другому мистецьке. У такому тандемі вони керували театром з 1882 р. З їх керівництвом у галицькому театрі намітився значний злам у бік реалізму Затворська Р. Корифеї галицьких театрів. — Коломия, 1997. — С. 7.. На сцені театру впродовж 80-х років продовжували іти як п'єси галицьких та польських авторів, так і, безумовно, наддніпрянських драматургів. Дирекція Біберовича-Гриневецького налагодила постійні зв’язки зі східноукраїнськими письменниками. Популярність наддніпрянських драматургічних творів на галицькій сцені зумовлювалася особливістю, яка полягала в іншому, відмінному висвітленню українського побуту Лужницький Г. Східноукраїнські впливи в галицькому театрі. В кн. Український театр. Наукові праці, статті, рецензії. — Т. 1. — Львів, 2004. — С. 209.. Особливість періоду, коли тетр очолювали І. Біберович та І. Гриневецький полягала у тому, І. Гриневецький, прислухаючись до критики І. Франка, підтримував постановку реалістичних п'єс без яких не обходилася жодна українська трупа за будь-якого часу: «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Назар Стодоля», «Гаркуша», «Підгіряни», продовжував виставлятися водевіль Кропивницького (з Д. Ленського)" Актор Синиця" під назвою «Дебютантка на провінції», «Чорноморці» Лисенка-Старицького. Однак, на галицьку сцену важко пробивали собі шлях драматичні твори Кропивницького. Це пояснюються впливом народовської інтелігенції, котра не сприйняла гостроти реалістичного висвітлення життя українського селянства. Так, у 1882 р. у Києві вийшла «Збірка творів М.Л. Кропивницького». В кінці року вона була надіслана до Львова. У 1883 р. І. Франко виступив з позитивною рецензією цієї збірки на сторінках журналу «Зор'я». Там він і зазначив, що п'єсу «Глитай або ж павук» має намір поставити театр під керівництвом Біберовича і Гриневецького.

Але тільки у 1885 р. на афіші з’явилась прем'єра «Глитая». Така нехіть до гостро викривальної п'єси, як і до інших соціальних творів випливала з естетичних канонів народовців. «Цінних нових праць українських драматургів, — писав Франко у статті „Українська література в Галичині за рік 1886 р.“, як Старицького не судилось», Кропивницького «Дай серцю волю» і т. ін. Навіть не пробували виставляти «Глитая» того ж Кропивницького, який здобув собі право громадянства аж після довгої і завзятої боротьби з забобонами не пересічної публіки, а якраз найінтелігентніших представників, які ще й досі про вартість і «моральність» цієї п'єси висловлюють цілком протилежні погляди" І. Франко. Про театр і драматаргію. Вибрані статті, рецензії та висловлювання. К., 1957. — С. 49.

Безглуздість такого нехтування п'єсами, якими пишався і славився український театр на Наддніпрянщині, була очевидною і для декого з поміркованих народовців. Наприкінці 1883 р. Корженко (В. Коцовський) на сторінках «Діла» писав: Належало би може увійти в контакт з українськими трупами і при їх помочі можна б легко доповнити і відновити репертуар, оживити інтерес публіки" Цит. за Український драматичний театр. — С. 298.. Єдина вистава «Глитая» у 1885 р. ще не ознаменувала собою активного звернення театру до нової наддніпрянської драматургії. Тільки наприкінці 1886 р. було здійснено прем'єру комедію Кропивницького «Пошились у дурні», у 1887 р. — його ж «Невольник» .

Розділ IV. Міжособистісні контакти театральних митців Галичини і Наддніпрянської України

Крутий поворот української реалістичної драми наддніпрянських авторів було зроблено в 1888 р., коли театральним референтом виділу «Руської Бесіди» став Є. Олесницький, відомий діяч демократичного табору в Галичині. Тоді на галицьку сцену прийшов уперше І. Карпенко-Карий («Наймичка»), а також

М. Старицький («Ніч на Івана Купала»). Під кінець ХІХ ст. у галицькому театрі накреслилася чітка лінія орієнтації на сучасний український реалістичний театр Кропивницького, Старицького, Садовського, Саксаганського. Немала заслуга у цьому процесі належить директорам театру І. Гриневецькому та І. Біберовичу. Основним орієнтиром для І. Гриневецького і талановитіших, акторів (а не «Руської бесіди», що диктувала театральну політику) були українські трупи на Наддніпрянській Україні, слава про тріумфальні виступи яких у 1886−1887 рр. у Петербурзі і Москві долинула й до Галичини.

І. Гриневецький, орієнтуючись на свого учителя М. Кропивницького, переборюючи перешкоди, які чинили народовські діячі, обстоював реалізм і народність українського театру. Як режисер він творив вистави, позначені рисами глибокого знання законів сцени і драматургії, дбаючи про ансамбль, відтворення на сцені життєвої правди всіма виконавцями. Він в однаковій мірі виявив свій талант як постановник соціально-побутової драми («Глитай.» Кропивницького, «Наймичка» і «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Шевченка та ін.), так і комедії («Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка, «Пошились у дурні» Кропивницького та ін.).

Те, чого не міг здійснити через царські заборони М. Кропивницький на Наддніпрянській Україні, те прагнув надолужити в Галичині І. Гриневецький, ставлячи п'єси західноєвропейських драматургів. І. Гриневецький нагадував Кропивницького однією важливою рисою: він, як і «батько українського театру», поєднував у собі хист і режисера, і першорядного актора. Власне, як актор, І. Гриневецький був неперевершеним у трупі. Будучи талановитим, він грав як у драмі й трагедії, так і в комедії та водевілі. Однак найбільше проявлявся його талант у комічних ролях, власне вони принесли йому найбільшу славу. Його Стецько у «Сватанні на Гончарівці» полонив публіку своєю природною щирістю і наївністю, дотепним гумором. Зразком виконання цієї ролі, як і драматичних ролей Хоми Кичатого в «Назарі Стодолі», Івана Непокритого в «Дай серцю волю, заведе в неволю», Гаркуші була для нього чудова гра Кропивницького.

Після смерті І. Гриневецького, завдяки Є. Олесницькому, який і надалі обіймав посаду театрального референта театру «Руської Бесіди» впродовж 1889−1892 рр. було поставлено низку нових п'єс переважно східноукраїнських драматургів: «Безталанна», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Не судилось» і «За двома зайцями» М. Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного та ін Український драматичний театр. Нариси історії в двох томах. Том перший. Дожовтневий період. — С. 301. .

Є. Олесницькому довелось докласти чимало зусиль, щоб виправити помилку свого попередника — Г. Цеглинського, а саме: викинути з репертуару театру оперету. Тому в 1889 р. вперше серйозно постає питання про вистави опер у театрі товариства «Руська бесіда». Опера «Олеся» галицького композитора П. Бажанського, поставлена у 1883 р., не мала успіху. Поновлена вистава опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» користувалась у публіки величезною популярністю. У 1887 р. уперше в Галичині були поставлені також «Вечорниці» П. Ніщинського, і відтоді вони протягом наступних десятиліть успішно йшли в один вечір з «Запорожцем за Дунаєм» .

Часто п'єси наддніпрянських драматургів, які ставили на сцені театру «Руської Бесіди», ставали об'єктом критики Івана Франка Грабівська Г.І. До проблеми бібліографії театрознавчих статей Івана Франка на шпальтах часопису «Kurjer Lwowski» // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. — № 6 (217). — Ч. 1. — Луганськ, 2001. — С. 22.. Щодо постановки «Запорожця» І. Франко вважав, що вона змодельована на зразок західноєвропейських оперет як стосовно стосовно музики, так і змісту. Критик відзначив прекрасний спів дуету А. Стечинського та А. Осипович, а також С. Яновича та Клішевської Франко І.Я. ["Запорожець за Дунаєм" (С. Гулака-Артемовського)] // Франко І.Я. Зібрання

творів у 50-ти томах. — Т. 53. — Київ, 1980. — С. 210−211.. В жовтні цього ж року на сцені театру «Руської Бесіди» було поставлено «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Як зауважив І. Франко, «цей старий, але завжди свіжий твір зіграно дуже гарно». При цьому він відзначив гру акторів А. Стечинського, К. Підвисоцького, С. Яновича, а також Клішевської та А. Осипович Франко І.Я. ["Наталка-Полтавка" І. Котляревського з «Прологом» І. Франка] - Т. 53. — С. 211 ;

212. .

Так у 1888 р. на галицькій сцені було поставлено п'єсу М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Франко закцентував на колоритності цього драматичного твору (пісні, танці народні приказки) однак вказав на те, що ця п'єса написана немовби для міського жителя незнайомого із сільським життям. На думку Франка, драматична вартість цього твору є низькою Франко І.Я. ["Дай серцю волю, заведе в неволю" (М. Кропивницького)] // Франко І.Я.

Зібрання творів у 50-ти томах. — Т. 27. — Киїів, 1980. — С. 228.. Говорячи про штучність сюжету драми, Франко відзначив її гарну постановку акторами театру, особливу гру актора Стечинського. Що ж до комедії М. Кропивницького «Пошилися в дурні», то Франко одразу вказав, що незважаючи на слабкість автора у жанрі драми, то згадана комедія є дуже вдалим твором, незважаючи на її критику з боку інших театральних оглядачів. На думку Франка ця оперетка є вдалою, повною дії, гумору та дотепних ситуацій, гру артистів у цій постановці він також оцінив дуже позитивно Франко І.Я. ["Лихий день" Г. Цеглинського і «Пошилися в дурні» М. Кропивницького]. — Т. 27.

С. 233. .

У 1889 р. на сцені театру «Руської Бесіди була поставлена п'єса Карпенка-Карого „Хто винен?“. Пишучи про неї замітку у польськомовному виданні „Kurjer Lwowski“, І. Франко акцентував на реалістичності цієї п'єси, на так званій „темній атмосфері сучасного українського села“. При цьому він відзначив гру акторів Т. Гембицького, С. Янович, А. Осипович та І. Біберович Франко І.Я. ["Хто винен» Карпенка-Карого (І. Тобілевича)] - Т. 27. — С. 342. .16 листопада 1890 р. у залі Фрозін відбулася перша вистава М. Старицького «Не судилось». Франко вказав, що ця драма є хорошим початком театрального року, вона багата на характерні постаті й епізоди Франко І.Я. ["Не судилось М. Старицького"] - Т. 28. — С. 103.. Пишучи про неї, І. Франко позитивно відгукнувся про гру акторів особливо виконавиць жіночих ролей: І. Біберович,

А. Осипович, Ольшанську, а також про чоловічі ролі у виконанні Клішевського, С. Яновича, Т. Гембицького. Критик зауважив, що драма Старицького могла б бути перенесена на польську сцену, проте, Франко відзначив неправильне акцентування українських слів та неправильну вимову російських, а також і те, що актори не зовсім добре зіграли кінцеву сцену.

Цього ж місяця театром «Руської Бесіди» біла здійснена постановка драми «Глитай або павук М. Кропивницького» .І. Франко, будучи невисокої думки про цю драму, вказав на прогалини у її постановці, а також розкритикував гру Т. Гембицького, котрий виконував головну роль Глитая. На його думку, актор відтворив персонаж нереальний з психологічного боку Франко І.Я. ["Глитай або ж павук" М. Кропивницького]. — Т. 28. — С. 105.. Однак роль Мартина Арандолі у виконанні М. Стечинського Франко називає як одну з кращих ролей цього актора. На думку критика принциповою вадою цієї п'єси як і інших п'єс з народного життя є відсутність дії Франко І.Я. ["Глитай абож павук" М. Кропивницького та «Вихованець» М. Янчука]. — Т. 28. — С. 258. .

17 грудня 1890 р. була не без успіху здійснена постановка опери М. Лисенка «Різдвяна ніч». Відгукуючись про цю постановку І. Франко вважав її великою заслугою українського театру і свідченням того, що «трупа і її керівництво не їдять даремно місцевий хліб» Франко І.Я. ["Різдвяна ніч" М. Старицького-М. Лисенка]. — Т. 28. — С. 111.. Особливо Франко відзначив партію Оксани у виконанні К. Клішевської та партію Павука у виконанні колишнього артиста львівської опери Л. Борковського. В 1891 р. на сцені театру Руської Бесіди були здійснено постановку за творами «Утоплена» М. Лисенка і «Марійка» П. Бажанського. Однак великі оперні постановки були не під силу театру товариства «Руська бесіда». Тому справа ця відійшла на останній план на ціле п’ятнадцятиріччя.

1892 р. вперше у театрі було поставлено п'єсу І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Пишучи про цю виставу, І. Франко зазначив, що як сам твір так і його постановка є сучасними та реалістичними. Аналізуючи цю п'єсу, критик акцентує увагу на тому факті, що «наймит Борулі - Омелько та старий балакун, шляхтич Пеньонжка репрезентують гумористичний бік твору» Франко І.Я. ["Мартин Боруля" І. Карпенка-Карого]. — Т. 28. — С. 251.. Відповідно до цього задуму прекрасно зіграв роль Омелька актор Керницький, поява якого викликала гомеричний сміх у глядачів, а також Підвисоцький у ролі Пеньонжки. Однак, на думку І. Франка, героєм вечора був Т. Гембицький, котрий і власне виконав роль Борулі.

Пишучи про постановку «Лимерівни» Панаса Мирного у газеті «Kurjer Lwowski» від 18 березня 1892 р. І. Франко зупинився на грі акторів, зазначивши при цьому, що роль Шкандибенка — чоловіка Лемирівни було доручено Керницькому, котрий будучи талановитим комічним актором у згаданій ролі викликав сміх у публіки, що було недоречним у даній п'єсі. Критик зауважив також і факт малої кількості публіки, а «відомих русинів ще менше» Франко І.Я. ["Лимерівна" П. Мирного]. — Т. 28. — С. 253. .

Щодо комедій М. Кропивницького «Пошились у дурні» та «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого на сцені галицького театру у березні 1892 р. то І. Франко зауважив, що перша п'єса побудована на зразок французьких фарсів у цьому сезоні поставлена значно краще. Особливо тут відзначилися актор К. Підвисоцький, котрий на той час був у складі трупи Старицького, перебуваючи в Галичині погодився зіграти у кількох виставах на сцені галицького театру Франко І.Я. ["Пошились у дурні" М. Кропивницького і «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого]. ;

Т. 28. — С. 254.. У його грі, як зазначив критик, впадає у вічі дещо відмінна драматургічна школа, рівень якої вищий на фоні місцевої. Щодо комедії «Сто тисяч», яка вперше була поставлена на сцені галицького театру, то І. Франко відзначив, що згадана п'єса не належить до архітворів, грішить відсутністю дії і різними недоліками у композиції та психології, однак постановка її здійснена на високому рівні. Критик відзначив гру акторів Гембицького у ролі селянина Калитки, Керницького у ролі копача, Яновича за роль сина Калитки, Стечинського та Ольшанського за роль євреїв. У жіночих ролях він відзначив гру Осипович та Ф. Кравчук.

У замітці про постановку п'єси М. Янчука «Пилип Музика», І. Франко відзначив, що вистава сподобалась глядачам, однак «такої примітивної щодо сценічної будови та композиції п'єси ми ще не бачили» Франко І.Я. ["Пилип Музика" М. Янчука]. — Т. 28. — С. 257.. Критик зауважив, що згадана п'єса є радше демонстрацією етнографічного матеріалу, збором якого і займається сам М. Янчук. Натомість іншу п'єсу «Вихованець» цього ж автора

І. Франко вважає прогресом відносно попередньої. П'єса більш реальна її дія досить жива, народ показаний в дійсності таким, яким він є в реальному житті. Вадами цього твору, на його думку є не зовсім правдивий сюжет та дещо невдалий музичний супровід. Критик позитивно оцінив гру акторів Керницького у ролі свата та Осипович у ролі Катерини, а також А. Стечинського, Керницької та С. Яновича Франко І.Я. ["Глитай абож павук" М. Кропивницького та «Вихованець» М. Янчука]. — Т. 28. ;

С. 258−259. .

Хоч репертуар театру в 1889—1892 рр. був цілком пристойним, набагато кращим, ніж у попередні роки, а трупа поповнилась кваліфікованими акторами, однак її мистецький рівень дедалі погіршувався. Сам І. Біберович не мав ні режисерських здібностей, ні високої загальної культури для того, щоб самостійно керувати театром. Режисерська робота А. Стечинського не задовольняла вимог часу. Не врятував справи й молодий режисер С. Янович, якого у 1891 р. управа «Руської бесіди» посилала на місячний режисерський курс до трупи М. Кропивницького Український драматичний театр. — С. 302. .

В цьому контексті варто відзначити, що західноукраїнський театр ніколи не випадав з поля зору М. Кропивницького, особливо тоді коли його очолював І. Гриневецький. М. Кропивницький, дбаючи про розвиток національної театральної культури, наголошував на потребі об'єднання розпорошених сил української сцени та вихованні молодих акторів, необхідності творити новий український репертуар та здійснювати постановку творів західноєвропейських та передових російських класиків. Так, у листі до редактора журналу «Зоря» В. Лукича (Левицького) від 30 жовтня 1893 р. Кропивницький писав: «Гостюючи, колись то в Галичині, я надто дивувався тому, що ваші театральні автори перероблювали задля народного театру «Корневільські дзвони», «Єлену прекрасну», «Зелений острів», «Пташки півночі» та інші, чому у вас нема переводів «Ревізор» Гоголя, «Горе от ума» Грибоєдова, «Власть тьмы», Л. Толстого, а у німця і француза все це є?.

Наші актори, котрі служили у великоруських трупах, знайомі з западними драматургами: Шекспіром, Шіллером, Гете, Дюма, Доде і з усіма сучасними авторами тієї сторони мусіли не тільки бачити репертуар, але й виступати у ньому. Ваші ж актори виховувались на таких творах як «карпатські горці», «Румпельмаєр», «Фальшієри банкноти» і т.д. Тут нема простору акторові, нема де розвести йому свої сили, виховати свій талант. З покійним Городиським та Гриневецьким ми часто і багато про це гомоніли" Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. — К., 1958.С. 94. .

М. Кропивницький мріяв здійснити на галицькій сцені своє давнє заповітне бажання, нездійсниме на його батьківщині, — створити хоча б одну шекспірівську виставу. «Чи не приїхати мені до вас та чи не потрудитися над шекспірівськими творами? — писав він до Лукича». Як би я хотів поставити «Отелло» чи «Комедію помилок» ! У нас тутечки того не дозволяють" Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. — С. 96.. В одному з листів до В. Лукича Кропивницький висловив думку про розширення національного репертуару. Будучи глибоко переконаним у тому, що розвиток національної сцени, вироблення творчо самостійних принципів мистецтва режисера і актора можливі лише на основі власної національної оригінальної драматургії Кропивницький настійливо радив своїм галицьким друзям «держатись доки осиліє наш театр, народного репертуару» .

Редакція «Зорі» особливо цікавилася драматургічною творчістю М. Кропивницького. У листі до В. Лукича від 29 березня 1892 р., у відповідь на настійливе прохання останнього, М. Кропивницький обіцяв прислати для публікації драму «Титарівна», написану ним за мотивами поеми Шевченка і заборонену до постанов царською цензурою. Редактор газети, одержавши рукопис драми, порадив читачів і театральні кола громадськості звісткою про збагачення репертуару бідної галицької сцени новим художнім твором. «Своєю Титарівною» , — писав він у рецензії на ще не видрукувану п'єсу, — знаменитий актор дуже збагатив як літературу нашу драматичну, так і репертуар театральний, в якім вона на наш погляд, займе визначне місце. Досі її ще не виставлено ні на одній сцені і високоповажний актор надіслав її в рукописі до надрукування в «Зорі» Там само. — С. 98. .

У листі від 2 червня 1892 р. йдеться про опублікування в «Зорі» двох нових п'єс — «Дві сім'ї» та «Зайдиголова», а наступного року «Олесі» .18 жовтня 1893 р. М. Кропивницький повідомив редактора «Зорі», що «Олесю» він доопрацює, а тим часом посилає пісні в лицях разом з музичною партитурою до них. Намагаючись вирішити проблему кадрів майстрів сцени редактор «Зорі» В. Лукич, тісно пов’язаний з артистичними колами, не раз звертався до Кропивницького з проханням якось допомогти у цій справі. На що отримав наступну відповідь «Радий би я вам нараяти путящого чоловіка за режисера, котрий би чесно підідпер діло і вів його непохибним шляхом, але й горенько, що сам не вбачаю такого» Цит. за Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. — С. 98.. Далі Кропивницький радив придивитися до актора К. Підвисоцького, що хоч і працює по різних трупах і має деякі вади як виконавець, проте може стати непоганим режисером. В цьому випадку він не помилився. К. Підвисоцький після І. Біберовича та І. Гриневецького, протягом майже десяти років був видатним режисером і актором галицької сцени. І. Франко у статті «Руський театр» писав про нього як найкращого актора і режисера українського театру в Галичині, якому «завдячує українська сцена гарну постановку багатьох українських п'єс» Франко І. Руський театр. // Іван Франко. Про театр і драматургію. Вибрані статті, рецензії та

висловлювання. — С. 57.. З поміж багатьох ролей з успіхом виконаних К. Підвисоцьким, Франко виділяв ролі Кукси і Йосипа Бичка з відомих п'єс Кропивницького «Пошились у дурні» та «Глитай або ж павук» .

У 1893 р. театром «Руської бесіди» керував Іван Гуляй. Під його керівництвом театральна трупа здійснила постановку за твором С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» .І. Франко зазначив, що автору твору йшлося більше про сценічність та мальовничість, аніж про композиційність чи психологізм. При цьому він відзначив, що автор, котрий водночас є і талановитим актором, котрий належить до застарілої школи і не розуміє лірики без так званого сентиментилізму Франко І.Я. ["Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського]. — Т. 29. — К., 1981. ;

С. 87.. Постановка цієї вистави до цього часу вже була знайома галицькій публіці тому вона не зовсім охоче ходила на цю виставу. Аналізуючи гру акторів критик відзначив майстерне виконання партій Івана Карася та Одарки акторами Концевичем і Фіцнер, а також спів акторів, котрі вперше вийшли на сцену театру — тенора Т. Ольхового та Ф. Лопатинської у ролі Оксани. Франко І.Я. ["Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського]. — С. 87.

Пишучи про виставу М. Кропивницького «Пошилися в дурні», яка в жовтні 1893 року була поставлена на сцені театру, Франко відзначав як і раніше слабкість сюжету цієї п'єси, але мистецьке виконання ролей, на його думку значно покращилося. В цьому контексті він акцентував на грі К. Підвисоцького у ролі Кукси, Стечинського у ролі коваля Дранка, С. Підвисоцького у ролі Ничипора, а також жіночі ролі у виконанні Фіцнер та Е. Підвисоцької Франко І.Я. ["Пошились у дурні" М. Кропивницького]. — Т. 29. — С. 88.. Щодо останньої то вона працювала також і в Наддніпрянських трупах Кропивницького і Старицького.

28 жовтня 1893 р. відбулася вистава драми з народного життя В. Александрова і М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Повідомляючи читачів газети «Kurjer Lwowski» про цю прем'єру, І. Франко відзначив, що незважаючи на старанну гру акторів, п'єса не виправдала сподівань. Просту основу пісні (отруєння сільського парубка, зрадженою у коханні дівчиною) автори переробили на драму з чорною інтригою, зосередили всі «тіні» на постаті власне цього інтригана, позбавивши, таким чином, головну героїню активної ролі, що негативно відбилося на простоті, психологізмі та композиційності цього твору Франко І.Я. ["Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" В. Александрова-М. Старицького та