Ключові слова в художньому творі

Ключові слова в художньому творі.

Художній твір становить багатоелементну систему. У її ієрархії спостерігається багатоступінчастість. Тому уявлення про автора як носія певної концепції дійсності та естетичної інформації можна отримати лише з послідовного розгляду всіх елементів тексту різних рівнів.

Кожний лінгвістичний елемент літературного твору є включенням в естетичну систему цілого, тому як, мікрото й макроодиниці тексту несуть на собі відбиток цілого художнього світу автора, який відображається в лінгвоестетичній категорії образу автора.

Аналіз літературних творів свідчить, що переважно одиниці лексико-семантичного рівня беруть доля в творенні категорії образу автора, якої Л. Новіков вважає «надкатегорією», «ієрархічно найвищою» [7, 13]. Алі не усі смердоті однаково важливі для цієї категорії. Деякі домінують, інші грають другорядну роль. Їх значимість змінюється залежно від композиційно-сюжетного рівня. До домінуючих належати ключові слова.

Термін «ключові слова» існує в науковій літературі тривалий годину. Часто він використовується як дещо зрозуміле саме собою. Вочевидь, це пояснюється наявністю в складі терміна лексеми «ключові», Яка має фразеологічне значення й досить часто зустрічається в публіцистичному стилі. Поряд із терміном «ключові слова» уживаються терміни опорні слова й слова-опори, лейтмотивні слова й слова-лейтмотиви, слова-фаворити, слова-ключі, котрі все частіше співвідносяться із тими ж реаліями, що й ключові слова.

Проблемою функціонування ключових слів у художньому творі в більшій чи меншій мірі займалося чимало дослідників. Серед них Р. Будагов, Є.Зубова, В. Дроздовський, Ю. Караулов, А. Кожевникова, О. Кожин, В. Кухаренко, Л. Гумільова, В. Петровський та ін.

Учені зазначають, що ключові слова служать одночасно знаками, котрі узагальнюють екстралінгвістичні реалії, співвідносні із лексичною системою окремої мови й засобом формування естетичних значень, пов’язаних із ідейно-художнім змістом цілого. Тому спроба вивчення образу автора за умови активного використання вичленування і аналізу ключових слів, котрі володіють особливою семантичною наголошеністю, має безперечний інтерес, оскільки саме ключові слова у семантичному просторі тексту формують ізотопію й ведуть лейтмотивні теми.

Дослідження художнього тексту шляхом вичленування ключових слів має певну традицію. Алі цілісного теоретичного визначення поняття ключове слово в художньому творі поки що не маємо. Український літературознавчий довідник характеризує (зовсім неповно) ключові слова, як такі, що їм «властива відносно висока частотність використання, Яка в художніх текстах може залежати від тематики твору, автора, епохи» [5, 645].

М.Бахтін ключове слово чи, в його термінології, «інтенційне слово» виводить діалектично з «авторського ядра» задуму твору: «Мова прозаїка розташовується за сходами більшої чи меншої наближеності до автора та його останньої смислової інстанції: самі моменти мови прямо та безпосередньо… виражають смислові та експресивні інтенції автора, інші ламають ці інтенції…» [1, 111−112]. За М. Бахтіним, ключові слова завжди перебувають у постійному діалозі-конфлікті-протистоянні між собою, чи ж у паралелізмі чи взаємодоповнюваності, а тім годиною класична лінгвістика здебільшого орієнтується переважно на статичний стан слова, образу, символу, слова, по одній вирваного з естетичного контексту. «А діалог, — говорити М. Бахтін, — вивчався лише як композиційна форма., але й внутрішня діалогічність мови… майже завжди ігнорувалася. Алі якраз ця внутрішня діалогічність слова (насамперед ключового слова — А.В.)… володіє надзвичайною стилетворчою силою… Слово народжується в діалозі., формується в діалогічній взаємодії з чужим словом… Усяке слово націлене на відповідь й не може уникнути глибокого впливу майбутнього, ймовірного слова у відповіді» [1, 93].

Можна зробити висновок, що слово як «першообраз», й внутрішньо (за О. Потебнею) «діалогічне»; «діалогічне» воно та й «зовнішньо» (за М. Бахтіним), буквально в самому діалозі, в потоці свідомості, навіть у ліричних відступах. Знак, слово — завжди адресоване комусь, принаймні, самому собі; воно та потребує, вимагає відповіді в іншого слова. Така внутрішня діалектика лінгворуху слова в структурі художнього твору. І в цьому потоці, в матерії знаків, образів, символів ключовому слову належить специфічна заголовна роль — бути «особливо знаковим», на межі сакральності; бути найбільш «енергонасиченим «та «обов'язково брати доля» у формуванні в структурі твору «ключових ситуацій»: семантичних, тобто, знакових, естетичних, таких, що найтісніше заговорили українською у «язані з головною концепцією твору, та ситуацій психологічних, через «ланцюг» які також рухається-розвивається мистецька річ, втілена в слово.

І В. Виноградов у ранніх своїх працях заговорили українською у «язує в одне ключові слова з «певним стилістичним ядром», яку, «незмінно присутніє у стильових побудовах… Проникнення до структури художнього твору, в його складну систему мовленнєвих засобів, що формують його естетичну, стильову та словесну єдність, може приймати форму пошуків «того стилістичного ядра, — за теорією В. Виноградова, — тієї системи засобів вираження, що незмінно присутня в творах… автора, хоча б у межах окремого періоду його творчости» [3, 255].

У стилістиці художньо-індивідуального мовлення переносити заподіяння виявити частку участі у формуванні цілого різнооб'ємних й різнодистантних контекстем, їхні ієрархічну залежність й асоціативностильовий зв’язок.

Але в сучасній лінгвоестетиці (Європи та США), локальна проблема ключового слова, ключового символу, навіть ключової, індивідуалізованої міфо-структури в матерії того чи іншого роману чи поеми, проблема ключового семантично-стильового ядра розрослася в цілий, суперскладний комплекс рівнів та неоднорідних методологічних підходів. Так, М. Фуко скурпульозно-деталізовано концентрує свою аналітику на «мікро-атомарній» структурі та ролі якби затаєного ключового слова чи «пракореня його», слова-образу, ієрархічно панівного, що завжди присутнє та функціонує, нехай й напівзримо, в будь-якому тексті як смисловий акцент, «як внутрішня інтенція», «як ім «я, що спить».

Можливо, более близьким й проясненим був Р. Якобсон, коли мовивши із приводу цієї ж проблеми таке: «Кожному… очевидний тієї факт, що існують певні елементи, що складають невід'ємний… компонент динаміки твору… Завдання вченого, — продовжує Р. Якобсон, — до того., щоби знайти й „вийняти“ ці компоненти, чи константи, безпосередньо з тексту… шляхом його внутрішнього, іманентного аналізу, а якщо мова йде про компоненти художнього твору, що варіюються, то встановити — що є найбільш закономірним й стійким в цьому діалектичному русі, й віднайти основу (субстат) варіацій» [8, 145]. Ролі інтуїції теоретика-філолога Р. Якобсон відводив таке ж велике значення, як й Р.Інгарден у своїй «теорії інтерпретацій» тексту. як бачимо, теоретик відразу переводити стрілки на відкриту функціональність слова та образу, зокрема ключового, а чи не вдовольняється його «закадемізованою» статикою й самоцінністю.

Внутрішньо, іманентно ключове слово, процес його утворення й, головне, функціонування й в «Лінгвістиці» Е. Бенвеніста фактично змикається з «тотальною символізацією» мови, її онтологічної природи — «Думка у своєму становленні обов «язково приходити до символу, оскільки її формування з самого початку символічно», — цитує послідовник Р. Якобсона Е.Бенвеніст лінгвіста Н. Делакройкса та продовжує - Вжити символ — означати зафіксувати характерну структуру якого-небудь про «єкта й потім зуміти ідентифікувати її (структуру — А.В.) в різних інших множинах про «єктів. Символізація… є одночасно принципом абстракції та основою творчої фантазії» [2, 28].

Механізм внутрішньотекстового семантичного аналізу докладно описів в книзі Ю. Лотмана «Структура художнього твору». Він будується на відхиленні всіх позатекстових зв «язків.

Семантичний аналіз із використанням ключових слів здійснюється із урахуванням цього у художньому тексті «утворюються специфічні семантичні поля. Їх основа — слова із семантичною багатоплановістю» [4, 122].

Ключовим словами властиві ієрархічні відносини. титану із них, котрі у цих відносинах займають верхнє місце, складають ядро семантичного поля; підпорядковані їм ключові слова складають словесні виряджай, котрі знаходяться на периферії семантичних полів художнього твору. Слід відзначити, що структура семантичних полів у художньому творі багаторівнева із взаємоперетинаючими зонами. Між різними семантичними полями в художньому творі можуть здійснюватися відносини включення.

У семантичне полі художнього тексту входять не лише елементи із явними зв’язками синонімії в загальномовній суті. «Це власне полі. І усе ж таки слова в одному полі про «єднуються якоюсь загальною ідеєю… Більш того, саме це мовленнєве загальне створює художній ефект, бо виникає складна проекція семантики одних слів на інші» [4, 123].

При здійсненні семантичного аналізу важливим є не лише виявлення ключових слів та їхні ієрархії, але й і уяснення структури семантичних полів у всіх її складових елементах. Особливу увагу необхідно звертати на взаємодію полів художнього тексту. У результаті цієї взаємодії, як вважає Ю. Караулов, «створюються якби парні протиставлення» [6, 29]. Дуже важливо розглядати такі опозиції, бо у яких через авторське сприйняття відображаються в тій чи іншій мірі суперечності реального світу, відтворені в світі художнього тексту.

Узагальнюючи матеріал, викладений у роботів названих авторів, можна дати такі основні характеристики ключових слів:

Ключові слова відзначаються частотністю, Яка помітна на фоні другої автосемантичної лексики в художньому тексті.

Ключові слова мають підвищену семантичну активність. Але вони реалізуються три етапи значень: буквальне, естетичне й концептуальне. Два останніх реалізуються у процесі взаємодії із текстовим цілим чи його значними сегментами (розділ, глава й т.п.), а перше — частіше в межах мікротексту.

Ключові слова в художньому тексті перебувають у складних ієрархічних зв «язках одне із одним, а із тематичними словами у відношенні перехрещення, очолюючи тематичні ряди.

Ключові слова можуть займати будь-яку позицію в тексті: входити в заголовок, пейзажні, портретні чи інші опису, в авторську мову чи мову персонажів.

Вищою формою смислового наповнення ключових слів є знабуття ними символічного характеру.

Ключове слово, як правило, майже завжди у процесі розгортання композиції й загальної структури художнього твору переростає у символ, але й уже іншого порядку; символ «авторизований», «естетизований» його творцем й такий, що належить лише Т. Шевченку, лише В. Стефанику, лише М. Коцюбинському чи М. Хвильовому; понад того, як ми практично переконаємося згодом, саме з ключового слова, слова-образу виростає ціла система символіки, система рухова, динамічна, що кожним своїм функціональним значенням націлена на головну концепцію твору.

У своїй переважній більшості ключове слово — знакове поняття, глибоко архетипне та за своєю, майже завжди узагальнюючою, сутністю — абстрактне: годину, простір, вік, частка, фатум, земля, вітчизна, ідея, духовність, вірність, побратимство тощо. Ключове слово, як правило, надзвичайно «пам'ятливе», глибоке своєю етно-генетичною пам’яттю, що дає йому спроможність та потенцію вступати в безліч семантичних, стилістичних, асоціативних зв’язків, бо, знову ж таки, саме таке слово — багатонацілене, багатошарове, воно та — «історичне», бо ж супроводжувало й обслуговувало свій народ тисячоліттями; чи ж навпаки (у Правила є свої парадокси, виключення та аномалії), ключове слово буває, на перший погляд, зовсім випадкове, наприклад назви відомих творів (М.Коцюбинського «Хо», «Лелечка», М. Хвильового «Свиня», «Заулок»). Такі, здавалось бі, зовсім рядові та буденні слова енергонасичуються, зводяться до рангу образу чи символу уже самою авторкою, тому смердоті - найбільш індивідуалізовані.

Наближений своєю функціональною роллю до ключового слова й такий елемент художньої структури, як рефрен, тобто повторення слова чи групи слів, здебільшого в поезії; слів, найбільш значущих для твору, для автора; й в українській новелістиці (класичній й сучасній), котра дуже часто у видатних майстрів цого жанру межує з верлібром. Рефрен у ролі ключового слова часто вживаний, наприклад, таким новелах, як «Інтермеццо» М. Коцюбинського, «Моє слово» В. Стефаника, «Дорога й ластівка», «Арабески», «Кіт у чоботях» та в інших новелах М.Хвильового.

Референтне слово дуже близьке за своєю роллю до ключового, й його заподіяння — також акцентувати увагу на найважливіших семантично-смислових, ситуативних й психологічних моментах у творі, ставити в його структурі своєрідні віхи та знаки; творити ритміку мистецької речі.

Отже, ключові слова в художньому творі - це, як правило, здебільшого слова знакові, слова наголошені чи акцентовані автором-творцем; це — слова-образи чи словосполучення-символи, що найбільш ємкі семантично, естетично, смердоті - функціонально найактивніші, мають широкі «знакові поля» (здебільшого, іменникові), динамічно-дійове, тобто, дієслівне, часове полі, виражене, як правило, числівником чи прислівником, чи просторове полі. Ключові слова багатші за інші лінгвістичні структури на різноманітне розгалуження своїх «асоціативних променів». Ключові слова, чи кореневі, чи вузлові - від зачину до фіналу художнього твору пов’язані безпосередньо з головними концептуальними лініями чи загальною парадигмою твору; власне, смердоті й являють собою оті «знакові віхи», найбільш семантично та естетично навантажені, які орієнтують увагу, фантазію й розум читача (й літературознавця, й лінгвіста) на сам процес «розгортання» (крізь композицію) задуму твору й водночас, крізь дію слова, образу, символу аж до кінцевого результату, до тихий певних з висновками, котрі роблять для собі й теоретик, й читач, та відіграють головну у створенні категорії образу автора.

Список литературы

Бахтин М. Питання літератури та естетики. — М., 1975.

Бенвенист Еге. Загальна лінгвістика. — М., 1974.

Виноградов У. Стилістика теорія поетичної промови. Поетика. — М., 1963.

Зноев Н.І. Семантичні поля і семантична багатоплановість в «Братах Карамазових» // Питання мовознавства і літературознавства.- Алма-Ата: Казах. ГУ, 1977.

Літературознавчий словник-довідник. — До., 1997.

Караулов Ю.М. Лінгвістичні основи функціонального підходу в літературознавстві // Проблеми структурної лінгвістики. — М., 1982.

Новиков Л.А. Художній і його аналіз. — м., 1988.

Якобсон Р. А роботи з поетику. — М., 1987.