Реалізація компетентнісного підходу у навчально-виховному процесі професійної школи

Реферат на тему:

Реалізація компетентнісного підходу у навчально-виховному процесі професійної школи

Педагог — представник однієї з найбільш соціально значимих людських професій, праця якого спрямована на розвиток і формування людини.

Проблема особистості педагога як суб'єкта педагогічної діяльності, компетентного та здатного до саморозвитку знаходить віддзеркалення в сучасних працях українських та російських науковців.

Основними ознаками визначення професійної компетентності вчителя на сучасному етапі розвитку освіти і виховання є:

наявні знання для успішної діяльності;

розуміння цих знань для практики;

набір операційних умінь, володіння алгоритмами вирішення задач; здатність творчо підходити до професійної діяльності.

В образі талановитого професійно компетентного вчителя повинні гармонізуватися інструментальні компоненти (знання, вміння, активність, самостійність, індивідуальність) та професійні якості (тактовність, комунікативність, доброзичливість, емоційна врівноваженість тощо). Для потенціалу сучасного вчителя мають бути характерними:

Високий рівень загального розвитку (розуміння сьогоднішніх соціально-політичних і економічних перетворень, науково-філософський світогляд, глибокі знання, висока загальна професійна культура, соціальна активність, зрілі етичні погляди).

Професійне покликання (любов до дітей, потреба навчати і виховувати, захоплення педагогічною роботою, творче ставлення до роботи, потреба в одержанні знань, у формуванні вмінь і навичок професійної діяльності).

Професійно важливі якості (педагогічні здібності, готовність до особистісно-професійного саморозвитку, гуманістична спрямованість діяльності, вміння швидко орієнтуватися у педагогічній ситуації тощо).

У системі професійної підготовки вчителя важливе — процес формування професійної культури і компетентності.

Професійно-педагогічна компетентність визначається як сукупність умінь педагога як суб'єкта педагогічного впливу особливим чином структурувати наукове і практичне знання з метою найкращого вирішення педагогічних завдань.

Основою методичної роботи є розвиток професійної компетентності педагога, яка характеризується вільним володінням професією, майстерністю і суперпрофесіоналізмом.

Компетентність проявляється у:

готовності вчителя до інноваційної діяльності;

здатності до подальшого власного самопроектування, самовдосконалення.

У період підвищення своєї компетентності учитель усе більше уваги починає приділяти процесу навчання, методам його вдосконалення. Разом із зростанням майстерності у вчителя з’являється потреба в осмисленні і аналізі власної діяльності, більш глибокої педагогічної оцінки результатів навчання учнів.

Підвищення якості освіти є однією з актуальних проблем не тільки для України, але й для всього світового співтовариства. Вирішення цієї проблеми пов’язано з модернізацією змісту освіти, оптимізацією способів і технологій організації освітнього процесу і, звичайно, з переосмисленням мети і результату освіти.

Декларацією про державний суверенітет України проголошено виняткову важливість, забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Виховні завдання інженерно-педагогічних працівників закладів ПТО визначаються, виходячи з положень Декларації про державний суверенітет України, Закону «Про освіту» та Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). Метою освіти, як зазначено в Законі, є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами. Державною національною програмою «Освіта» визначено головну мету національного виховання: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних відносин, формування в молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. В основу національного виховання, що є органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти, мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Визначаючи зміст і форми організації виховної діяльності у професійних закладах різного типу, потрібно враховувати пріоритетні напрями:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

— формування мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

— виховання духовної культури особистості; створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

— забезпечення високої художньо-естетичної освіченості і вихованості особистості;

— формування екологічної культури людини, гармонії її стосунків з природою;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

До основних шляхів реформування виховання Державною національною програмою «Освіта» віднесено:

— реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу;

— впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які б відповідали потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

— розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;

— об'єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоді, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій.

Навчально-виховний процес у професійній школі має забезпечувати умови для повнішого задоволення національно-культурних потреб особистості. Навчання учнів у ПТУ є важливим фактором оволодіння культурно-історичними і національно-культурними традиціями, збагачення їх загальнолюдським змістом.

Особливості контингенту учнів ПТНЗ:

1) професійний принцип комплектування навчальних груп (на відміну від територіально-вікового принципу комплектування класів середньої загальноосвітньої школи). Наслідок: через територіальну незв’язаність місця навчання і місця проживання часом важко установити контакти з родиною учня. У результаті цього мають місце: недолік інформації про умови становлення особистості учня, які застосовувалися методи виховання, відірваність від родини при проживанні в гуртожитку;

2) мотиви надходження на навчання в дане ПТУ найчастіше зовсім не зв’язані з одержанням професії, по якій здійснюється навчання (приходять у профтехучилище тому, що: це найближче від будинку ПТУ; тут вже вчаться друзі, подруги; після закінчення даного ПТУ по отриманій у ньому професії можна улаштуватися на підприємство, де працюють батьки, що домовляться про гарне робоче місце і т.д.) Наслідок: відсутність інтересу до професії, бажання опанувати саме цією професією, через незв’язаність з нею подальших життєвих планів. У результаті цього за 3 роки навчання може виникнути не тільки стійка байдужність до навчання, але і до праці взагалі.

3) на навчання в ПТУ найчастіше приходять учні, інтереси яких у школі не проявилися чи не були виявлені їх учителями («сіренькі»). Наслідок: соціалізація даної частини контингенту учнів ускладнена. Вона не змогла закінчитися в школі й ускладнюється в ПТУ, тому що відсутність стійких інтересів унеможливлює протікання процесу входження в суспільство соціально значимими шляхами. Дана група учнів, за умови відсутності в них інтересу й успіхів у навчанні, несе в собі потенційну погрозу асоціальної поведінки, тому що таку поведінку вони нерідко розглядають як єдино можливий спосіб соціалізації;

4) нерідко серед учнівського колективу профтехучилища зустрічаються учні, з якими в школі працювали малокваліфіковані вчителі. Наслідок: ці учні не можуть чи не хочуть продовжувати навчання в школі, у багатьох з них сформоване стійке негативне відношення як до навчання, так і до педагогів;

5) частина контингенту учнів ПТУ складають учні з відхиленнями в поведінці, яких можна охарактеризувати як «педагогічний брак». Наслідок: якщо в шкільному класі таких учнів 3−5 чоловік, то в силу специфіки тієї чи іншої професії чи місця розташування ПТУ з них може бути сформована вся навчальна група;

6) у навчальній групі ПТУ зібрані учні з різних шкіл, з якими працювали вчителі, що представляють різні наукові школи виховання, що знаходило вираження в методах виховання, які застосовувалися. Наслідок: неоднозначне відношення учнів до членів педагогічного колективу (і до дорослих узагалі), дисципліни, товаришів по групі, самих себе і т.д.;

7) одностатевий склад навчальних груп у силу специфіки тієї чи іншої професії. Наслідок: відсутність такого об'єктивно необхідного для підлітків і юнаків виду спілкування, як спілкування з однолітками протилежної статі. Усе це спостерігається на тлі загальних прорахунків освіти:

1) відсутність уваги до конкретної людини і знань про нього;

2) вербальний (словесний) підхід до навчання і виховання і методи, пов’язані з ним;

3) заборонно-обмежувальний стиль виховання;

4) відсутність уваги педагогів до розвитку в загальнолюдських властивостей, що учаться, і якостей особистості (честі, достоїнства, порядності, доброти, милосердя і т.д.)

5) відсутність диференційованого підходу до виховання юнаків і дівчат;

6) фрагментарність, відсутність цілісного підходу до виховання, тобто відсутність організованої життєдіяльності учнів у стінах навчального закладу (виділялися окремі сторони виховання _ естетичне, трудове, моральне і т.д.). Інженерно-педагогічний колектив профтехучилища і його специфіка. Інженерно-педагогічний колектив (ІПК) профтехучилища — це дві великі категорії інженерно-педагогічних працівників:

1. Майстри виробничого навчання (в/н) — займаються практичним (виробничим) навчанням учнів.

2. Викладачі, що здійснюють теоретичне навчання і поділяються на:

а) викладачів спеціальних дисциплін;

б) викладачів загальнотехнічних дисциплін;

в) викладачів загальноосвітніх дисциплін. До особливостей ІПК можна віднести:

1) наявність у ІПК працівників, що не мають базової психолого-педагогічної підготовки поряд із працівниками, що мають базову педагогічну освіту (випускники педагогічних і інженерно-педагогічних вузів, педагогічних факультетів державних університетів, індустріально-педагогічних технікумів і коледжів). Наслідок: взаємне нерозуміння в питаннях кінцевих цілей виховання, вибору методів і засобів виховання. Якщо випускники педвузів прагнуть працювати на науковій основі, то їхні колеги, що не мають педагогічної освіти, працюють виходячи з позицій повсякденного-побутового світогляду.

2) різний рівень психолого-педагогічної підготовки ІПР (однодвомісячні курси підвищення кваліфікації; індустріально-педагогічний технікум, коледж; інженерно-педагогічний факультет, вуз). Наслідок: різний ступінь використання наукових знань і підходів до освіти і виховання учнів ПТУ. компетентнісний навчальний професійний педагог

3) розходження не тільки в освітньому, але й у загальнокультурному рівні ІПР, що обумовлені наявністю в ІПК осіб, що являють по своєму попередньому життєвому досвіді різні класи і шари суспільства: від виробничих робітників і працівників сфери обслуговування до технічної і творчої інтелігенції. Наслідок: розходження в розумінні соціальних, професійних і індивідуальних життєвих цінностей.

4) мимовільне зниження культури педагогічного спілкування (можливість професійних деформацій), через тривалу роботу з контингентом учнів ПТУ, значну частину якого (у порівнянні з загальноосвітньою школою) складають учні з відхиленнями в поведінці. Наслідок: не усі колеги по роботі можуть бути особистим прикладом для учнів.

5) відсутність єдиного керівництва навчальною групою ПТУ:

1−2 майстра в/н + класний керівник. Наслідок: непогодженість дій, що заважає практичної реалізації принципу єдності педагогічних вимог, Особливості виховання в умовах ПТНЗ. Особливості виховання в умовах ПТНЗ:

— учні ПТУ, у порівнянні зі школярами, більш тривалий час піддаються цілеспрямованому педагогічному впливу, здійснювати яке в ПТУ дозволяє наявність 2−3 інженерів-педагогів, що здійснюють керівництво однією навчальною групою;

— відмінність у характері навчальної праці, що у ПТУ є учбово-виробничою, причому її виробничий характер зростає від курсу до курсу;

— виховна робота в ПТУ найчастіше пов’язана з перевихованням чи з усуненням уже наявних значних деформацій у поведінці учнів;

— необхідність обліку виховного впливу того трудового колективу, у якому учні проходять виробниче навчання і виробничу практику;

— необхідність комплексного обліку всіх особливостей контингенту учнів ПТУ й інженерно-педагогічного колективу, названих вище;

— необхідність крім загальносоціальних прищеплювання правил і норм поведінки в професійному середовищі.

Головною метою національного виховання є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних відносин, формування в молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. До особливостей контингенту учнів ПТУ належать: професійний принцип комплектування навчальних груп; мотиви надходження на навчання в дане ПТУ найчастіше зовсім не зв’язані з одержанням професії, по якій здійснюється навчання; на навчання в ПТУ найчастіше приходять учні, інтереси яких у школі не проявилися чи не були виявлені їх учителями; нерідко серед учнівського колективу профтехучилища зустрічаються учні, з якими в школі працювали малокваліфіковані вчителі; частина контингенту учнів ПТУ складають учні з відхиленнями в поведінці; у навчальній групі ПТУ зібрані учні з різних шкіл, з якими працювали вчителі, що представляють різні наукові школи виховання, що знаходило вираження в методах виховання, які застосовувалися; одностатевий склад навчальних груп у силу специфіки тієї чи іншої професії. Інженерно-педагогічний колектив профтехучилища складають дві великі категорії інженерно-педагогічних працівників: майстри виробничого навчання і викладачі, що здійснюють теоретичне навчання.

Традиційно мета професійної освіти визначалася набором знань, умінь і навичок (ЗУН), якими повинен володіти випускник. Нині такий підхід виявився недостатнім, у зв’язку з переходом на компетентнісну освіту. Соціуму потрібні фахівці готові до творчої ініціативи, самостійності, мобільності, здатні практично вирішувати поставлені перед ними життєві і професійні проблеми, це в свою чергу багато в чому залежить не від отриманих ЗУН, а від певних додаткових якостей, для визначення яких і вживають поняття «компетенції» і «компетентності». У зв’язку з цим постає актуальним питання про використання компетентнісного підходу, в тому числі у професійній підготовці учнів професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ).

На сьогоднішній день більш сучасного методологічного інструменту, ніж компетентнісний, для оновлення системи професійної освіти не знайдено. Результати освіти, виражені на мові компетенцій, як вважають західні експерти, — це шлях до розширення професійного визнання та мобільності, до підвищення рівня дипломів і кваліфікацій. В Україні реалізація компетентнісного підходу може виступити додатковим фактором, що сприяє підтримці єдиного інформаційного освітнього середовища (ІОС).

Компетентнісний підхід є одним з найбільш актуальних інноваційних способів побудовинової освітньої парадигми, а компетенції та компетентності - провідними критеріями підготовленості сучасного фахівця до нестабільних умов праці та соціального життя.

Аналіз попередніх досліджень. Поняття «компетенція» і «компетентність» широко обговорюються в педагогічній літературі. Проблемами формування професійної компетентності опікуються вчені О. Бодальов, Ю. Варданян, Ю. Зеєр, І. Єрмаков, І. Зязюн, О. Лебедєва, В. Петрук, Дж. Равен, Г. Селевко, Л. Тархан, А. Хуторський.

Дж. Равен визначає поняття «компетентність» як уміння мобілізувати в даній ситуації набуті знання і досвід.

На думку І. Єрмакова «компетентність — це знання як інструмент розв’язання життєвих проблем, прийняття ефективних рішень у різних сферах життєдіяльності людини. Інші вважають, що дане поняття включає в себе широкий спектр соціальних, комунікативних умінь, базованих на знаннях, досвіді, цінностях, які були отримані у процесі навчання. Процес навчання на основі компетентнісного підходу повинен бути орієнтований на отримання кінцевих результатів, описаних на мові компетенцій, методах їх діагностики та оцінки. Алгоритм формування компетенції повинен бути досить складним, варіативним і індивідуалізованим, кінцеві результати являють собою сукупність знань, умінь і особистісних якостей суб'єкта освітнього процесу.

Метою статті є аналіз понять «компетенція» і «компетентність» в психолого-педагогічній практиці, а також розробка структурно-функціональної моделі формування професійної компетентності учнів ПТНЗ.

Виклад основного матеріалу. Проблема формування компетентності учнів ПТНЗ є вельми актуальною. Згідно педагогічної енциклопедії поняття «компетентності» включає в себе, крім суто професійних знань, умінь і навичок, такі якості, як ініціатива, співробітництво, здатність працювати в групі, комунікативні здібності, вміння вчитися, оцінювати, логічно мислити, відбирати і використовувати інформацію.

Компетентність визначає якість і рівень професійної готовності до діяльності, що виражається в здатності в умовах різних труднощів знаходити раціональне вирішення поставленої задачі. Зростання компетентності пов’язано з самоаналізом і самооцінкою особистості, які є внутрішнім стимулом професійного самовизначення.

Так, наприклад, Б. Хасан, аналізуючи в своїх працях відмінності компетентностей від знань, умінь і навичок, визначає, що компетенції - це цілі, а компетентності — це результати (поставлені перед людиною) та погоджується з твердженням Джона Равена, який вважав, що компетентність на відміну від звичних ЗУН можна вимірювати тільки з урахуванням мотивації на відповідне досягнення.

О. Бодальов розглядає компетентність як «специфічну здатність, яка дозволяє ефективно вирішувати типові проблеми і завдання, що виникають в реальних ситуаціях повсякденного життя», О. Лебедєв, як «здатність діяти в ситуації невизначеності», А. Хуторський, як «зону невизначеності, що поєднує в собі знання, досвід і здібності людини».

Необхідно розділяти поняття «компетентність» і «компетенція».

І. Зимня визначає компетенцію, як «деякі внутрішні потенціальні, приховані психологічні новоутворення, які включають в себе знання, уявлення, алгоритми дій.

Компетенції проявляються в поведінці та діяльності людини".

В якості визначення компетенцій може виступати визначення, запропоноване в європейському проекті TUNING: «…знання й розуміння (теоретичне знання академічної галузі, здатність знати й розуміти), знання як діяти (практичне й оперативне застосування знань до конкретних ситуацій), знання як бути (цінності як невід'ємна частина способу сприйняття й життя з іншими в соціальному контексті)». У формуванні компетенції вирішальну роль відіграє не тільки зміст освіти, але також і інформаційне освітнє середовище навчальних закладів, організація освітнього процесу, освітні технології, засоби навчання тощо.

В своєму дослідженні ми опираємося на класифікацію компетенцій запропоновану А. Хуторським, який визначає 7 ключових освітніх компетенцій:

1. Ціннісно-смислова компетенція

2. Загальнокультурна компетенція

3. Навчально-пізнавальна компетенція

4. Інформаційна компетенція

5. Комунікативна компетенція

6. Соціально-трудова компетенція

7. Компетенція особистісного самовдосконалення Поряд з класифікацією компетенцій, існують також і рівні компетентності: від «повної некомпетентності», тобто нездатності впоратися з поставленими завданнями та вимогами, до «високої компетентності» — конкурентоздатності та талановитості.

Розкриваючи сутність компетентнісного підходу, В. Болотов і В. Сєріков вказують на те, що в ньому відображено такий вид змісту освіти, який передбачає цілісний досвід вирішення життєвих проблем, виконання ключових функцій, соціальних ролей, компетенцій. Реалізація компетентнісного підходу припускає розвиток у людині здатності орієнтуватися в розмаїтті складних і непередбачуваних професійних ситуацій, мати уявлення про наслідки своєї діяльності, а також нести за них відповідальність.

Розвиток компетентності призводить до того, що фахівець здатен моделювати і оцінювати наслідки своїх дій заздалегідь і на тривалу перспективу, що дозволяє йому здійснити перехід від зовнішньої оцінки до напрацювання «внутрішніх стандартів» оцінки своїх планів та фахових ситуацій. В межах компетентнісного підходу відбувається орієнтація на побудову навчального процесу відповідно до результату освіти: в навчальну програму чи курс спочатку закладаються чіткі параметри опису того, що випускник буде знати і вміти «при виході».

Практична реалізація компетентнісного підходу висуває на перший план завдання розробки педагогічної моделі формування компетентності випускника професійно-технічного навчального закладу. Концептуальну основу цієї моделі утворює контекстне навчання, що пов’язує навчально-пізнавальну і майбутню професійну діяльність учня.

Під моделлю формування компетентності учнів ПТНЗ ми будемо розуміти цілісний педагогічний процес, в якому сукупність підходів навчання спрямована на набуття учнями певних знань, умінь і навичок, а також на розвиток особистості учня як майбутнього учасника професійної діяльності.

Розроблена модель розглядається нами з позиції системного та особистісно-орієнтованого підходів, як сукупність закономірних, функціонально зв’язаних компонентів, що складають певну цілісну систему. Визначення компонентів в моделі дозволило розбити її на блоки (змістовий, організаційний, функціональний, результативний), які забезпечують можливість більш чітко уявити цілеспрямований процес формування професійної компетентності учнів ПТНЗ.

Змістовий блок. Метою освітнього процесу в даній моделі є реалізація та виконання наступних завдань:

1) формування професійних компетенцій учнів ПТНЗ;

2) стимулювання учнів до професійного вдосконалення;

3) формування професійної спрямованості особистості.

Наступний блок моделі - організаційний, в якому ми виділяємо процесуальний аспект формування компетентності учнів ПТНЗ. Формування компетентності учнів ПТНЗ здійснюється під впливом усіх компонентів освітнього процесу як єдиного цілого.

Формою реалізації запропонованої нами моделі є створення єдиного інформаційного освітнього середовища навчального закладу шляхом розробки електронних навчальних курсів, електронних навчально-методичних комплексів дисциплін, що викладаються. Для реалізації форм навчання в нашій моделі використовуються методи, які, в першу чергу, спрямовані на виховання та розвиток майбутніх фахівців у процесі їх навчання, на освоєння ними знань, умінь і навичок. В якості таких методів навчання ми виділили навчально-пізнавальний, інформаційно-комунікаційний, проблемно-пошуковий та метод практичного навчання. Як засіб навчання в моделі формування компетентності учнів ПТНЗ ми пропонуємо використання засобів інтерактивного навчання, як складової інформаційного освітнього середовища, дидактичною метою якого є надання навчальному процесу цілісності, вивчення предметів на високому рівні, системності знань, а також навчання умінням і навичкам самостійної роботи.

Функціональний блок. Запропонована нами модель дозволяє виділити наступні функції процесу формування компетентності учнів ПТНЗ:

1) освітню — формує в учнів систему фахових ЗУН;

2) виховну — формує в майбутньому фахівці життєві установки і принципи, уявлення учнів про соціально-моральні норми, цінності, ідеали і стандарти професійної поведінки;

3) розвиваючу — сприяє формуванню людини як особистості та підготовки її до самостійної професійної діяльності, самореалізації;

4) інноваційну — формує у свідомості учня його здібності до вирішення професійних завдань нового класу і сприяє розвитку таких якостей, як професійна мобільність і можливість адаптації до змінних умов професійної діяльності. Розвиває вміння одержувати, відбирати, зберігати, відтворювати, передавати та інтегрувати інформацію.

Результативний блок. Результатом реалізації моделі є формування професійної компетентності учнів ПТНЗ, що полягає у розвитку професійно-значущих якостей учнів, їх психологічній та професійній підготовленості.

Ефективне функціонування розробленої моделі можливе лише при наявності низки педагогічних умов: 1) створення єдиного ІОС; 2) формування професійної спрямованості особистості учня; 3) використання засобів інтерактивного навчання, як важливої складової інформаційного освітнього середовища.

Таким чином, ми пропонуємо здійснювати формування компетентності учнів ПТНЗ на основі структурно-функціональної моделі, що складається з взаємозв'язаних структурних блоків і дозволяє забезпечити можливість більш чіткого уявлення цілеспрямованого процесу розвитку професійних якостей учнів.

Впродовж кількох років я працюю над проблемою «Створення виховного середовища, що сприяє формуванню соціальної та моральної компетентності учнів». Мету своєї роботи вбачаю у тому, щоб виховати високоморальну, соціально активну особистість. Вважаю, що моральна культура та соціальна зрілість є дуже важливими складниками життєвої компетентності сучасної молодої людини. Виховну роботу спрямовую на формування у дітей особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури, виховання шанобливого ставлення до родини, формування навичок здорового способу життя.

За інноваційним потенціалом свій досвід вважаю комбінаторно-модифікаційним, що полягає в нових конструктивних поєднаннях та раціоналізації відомих педагогічних ідей, методик виховної роботи і використанні їх класним керівником, що зацікавлений в гармонійному розвитку кожного свого підопічного, учнівського колективу в цілому і твердо стоїть на принципах педагогічної етики, людяності, високої моралі.

Моя робота як майстра виробничого навчання ґрунтується на гуманістичній сутності дидактики В. Сухомлинського. Ідеї і принципи його технології гуманного колективного виховання полягають у тому, що у вихованні немає головного і другорядного, виховання — це перш за все людинознавство, це постійне духовне спілкування вихователів і учнів, це виховання людини в людині. У своїй роботі спираюся на закони виховання за В. Сухомлинським:

радості: геть нудьгу, посмішка на обличчях дорослих і дітей;

краси: будь красивим сам і бережи красу навколо;

доброти: будь чуйним і уважним до людей;

працьовитості: працюй сам і поважай працю інших людей;

дружби: хочеш мати друга — будь ним;

поваги: якщо хочеш, щоб тебе поважали, — поважай інших;

ввічливості: кожний твій вчинок відображається на інших людях; не забувай, що поряд з тобою людина;

відповідальності: кожний повинен бачити наслідки своїх вчинків і відповідати за них.

Як майстер, прагну створити таке виховне середовище, яке буде сприяти формуванню ціннісного ставлення учнів насамперед до самих себе. Адже, щоб полюбити інших людей, потрібно спочатку полюбити себе. Тому навчаю учнів цінувати себе як носія фізичних, духовних та соціальних сил. Проблему формування здорового способу життя вирішую за допомогою бесід «Голова — надто цінна частина організму», «Врятуй мене від депресії», зустрічей з медичними працівниками, тренінгів «Профілактика негативних звичок серед підлітків». Організовую круглий стіл до Дня здоров’я «Здоров'я потрібно цінувати», пізнавальні години «Хто попереджений — той захищений», «Профілактика травматизму», «Гігієна харчування. Корисні поради істини здоров’я», відверті розмови «Ми дорослішаєм», «Кохання і дружба». Учні класу активно займаються спортом, мають високі досягнення з плавання та футболу.

Одним із пріоритетних своїх завдань вважаю виховання духовної культури учнів. Намагаюсь збагачувати їх духовний світ, залучаючи до дослідницької і творчої діяльності у різних галузях мистецтва, привчаю до культури спілкування.

Виховуючи шанобливе ставлення до сім'ї, родини, людей, практикую тренінги, інтерактивні бесіди на різні теми: «Як поводитися в конфліктній ситуації?», «Підлітки та їх батьки. Грані взаєморозуміння»; комплекс корекційних занять «Подолання невпевненості у спілкуванні з однолітками», уроки спілкування: «Як стати товариською людиною», «Як критикувати, не ображаючи», турнір лицарів, бал Ввічливості. Такі заходи сприяють формуванню в учнів необхідних комунікативних та соціальних компетентностей, вихованню моральної культури. Разом із батьками організовую родині свята: «Мамі честь віддати», «Рушник, рушничок — вишивана доріжка», «Христос Воскрес — і дух наш воскресає», свято картоплі «Другий хліб».

Ціннісне ставлення до культури і мистецтва формую через знайомство із досягненнями світової та вітчизняної культури (під час екскурсій, в ході пізнавальних годин), організацію класних виставок, участь у різноманітних заходах естетичного спрямування.

Важливою складовою змісту виховання особистості є ціннісне ставлення до праці. Воно передбачає усвідомлення дітьми соціальної значущості праці, розвинену потребу в трудовій активності, ініціативність, сформованість працелюбності як базової якості особистості. Вважаю, що важливим завданням сучасності є виховання творчої конкурентоздатної особистості, яка усвідомлює суспільну значимість праці.

Найголовнішою умовою навчально-виховного процесу, на мою думку, є його особистісна зорієнтованість, спрямована на те, щоб кожний вихованець став повноцінним, самодостатнім, творчим суб'єктом діяльності, пізнання, спілкування, вільною і самодіяльною особистістю. Саме в цьому і полягає гуманістична спрямованість навчально-виховного процесу, центром і метою якого є особистість вихованця.

Ступінь гуманізації виховного процесу залежить від того, наскільки класний керівник створює передумови для самореалізації особистості, розкриття її природних задатків, прагнення до свободи, відповідальності, творчості. Зрештою метою виховання є самовиховання учнів, тобто спонукання їх до самопізнання, до керування своїм розвитком. Для того, щоб вирішити це завдання, розпочинаю свою роботу із класним колективом з психологопедагогічної діагностики. Впродовж навчального року здійснюю початкову, коректуючу та узагальнюючу діагностику.

Під час самого процесу організації діяльності учнівського колективу здійснюю коректуючу діагностику, відповідно до змін, що відбуваються в розвитку учнів і учнівського колективу. Така діагностика дозволяє мені коректувати роботу і вдосконалювати стиль взаємин з дітьми, результативність виховної роботи. При вивченні особистості і колективу використовую такі загальні методи: анкетування, тести, бесіди, незалежні характеристики, самооцінку, вивчення результатів творчості учнів. Крім того, використовую дієво-поведінкові методи: спостереження, дискусії, диспути, ситуації (природні, штучні), встановлення референтності особистості і колективу.

Завдання, які постають перед освітніми закладами у сфері їхньої відповідальності перед кожним вихованцем, сконцетровані навколо проблеми життєвої компетентності молодої людини. А це потребує освоєння досвіду життя в суспільстві через поєднання навчання та практики соціальних дій з поступовим збільшенням саме практичної участі молодої людини в житті суспільства. Головне завдання соціалізації - залучити дитину до різнобічної діяльності та спілкування, дати можливість навчитися «бути в дорослому житті», не залишаючи стін навчального закладу.

Рівень актуальності висвітленого досвіду підтверджується культурою поведінки моїх вихованців, умінням знайти своє вагоме місце в учнівському колективі, інтелігентно відстоювати свої позиції, шукати шляхи компромісу в життєво важливих питаннях, брати участь у житті громади, суспільства, допомагати тим, хто поряд. Ці вироблені уміння, навички та моральні принципи, на мою думку, стануть хорошим дороговказом у підготовці до самостійного життя моїх вихованців.