Підготовка фахівців соціокультурної сфери в духовно-світоглядному дискурсі

Реферат на тему:

Підготовка фахівців соціокультурної сфери в духовно-світоглядному дискурсі

Функціонування, розвиток і саморозвиток системи формування духовного потенціалу особистості значною мірою залежить від визначення сукупності основних джерел, пов’язаних з його соціально-культурною детермінованістю. Пошук джерел формування духовного потенціалу в глибинних процесах соціокультурних впливів, середовищних взаємодій, функціональних зв’язків макроі мікросоціумів стає актуальним. Це пояснюється посиленням дії інтеграційних культурних процесів, які є могутнім фактором розв’язання глобальних проблем людства.

Слід зазначити, що з часів створення соціологічної науки соціокультурний простір суспільства та людини під тим чи іншим кутом зору вивчали всі гуманітарні дисципліни. Так, ще Е. Дюркгейм [5] вказував на вирішальне соціокультурне значення явищ суспільного життя для духовного розвитку людини. Один з основоположників американської соціологічної школи П. Сорокін вважав, що інтегральним фактором соціального та духовного життя є колективний рефлекс. Його ідеї соціокультурної динаміки дали можливість розглядати життєдіяльність людини в контексті соціокультурного простору.

Водночас доводиться констатувати, що адекватне розуміння повноти взаємодії культури, суспільства та особистості (особливо на рівні включеності самої особистості в цю взаємодію) як джерела її духовного розвитку поки що не спостерігається. Тим не менше сучасні масштаби дослідження соціуму, соціально-педагогічної діяльності та масових форм соціальної роботи, їхнє проектування і моделювання підтверджують зацікавленість наукового співтовариства в розв’язанні цієї проблеми. Відтак заслуговують на увагу концептуальні положення програми соціально-психологічного дослідження «Субкультурна стратифікація і художнє життя суспільства», автори якої пропонують конкретний і, водночас, багатоплановий системний аналіз феномена соціокультурної стратифікації [11]. Особливий інтерес становить концепція Н. Крилової [6], на думку якої характеристика складної системи соціокультурного буття ґрунтується на новому розумінні включення особистості в культурні взаємодії різних утворень — субкультурних, міжсубкультурних і транссубкультурних. Вона вважає, що особистість перебуває не в одному і однорідному середовищі, а в їхньому перехрещенні, що створює для неї постійне дифузне поле впливу субкультурних утворень. Ці висновки дали можливість автору в більш узагальненій формі викласти розуміння особливостей включення особистості в культуру на чотирьох рівнях: 1) ментальному- 2) індивідуально-культурному- 3) субкультурному та 4) транс субкультурному.

Вочевидь, що саме ці рівні включення особистості в культурудають змогу визначити джерела формування духовного потенціалу особистості за умов сучасної соціокультурної ситуації. Так, перший — ментальний рівень — це ареал автономного індивідуального мікрокультурного простору, в якому особливу роль відіграють власні відношення стосовно реалій культури. У безпосередньому полі культурної діяльності, поведінки та спілкування (це другий, індивідуально-культурний рівень) реалізується культурна свідомість та самосвідомість, яка, на думку І.Мартинюка [8], висвітлює внутрішню сутність самого себе як суб'єкта, споглядає, пізнає себе, свій духовний світ, оцінює свої можливості, здібності та акти діяльності. Отже, на перших двох рівнях основними джерелами духовного потенціалу особистості стають самопізнання, самовиховання, самовдосконалення.

Третій, субкультурний рівень включення особистості в культуру — це близьке до особистості соціокультурне середовище, субкультурний та національно-культурний простір. Останній забезпечує спілкування та комунікації в рамках соціальних груп і міжособистісних взаємодій. У центрі уваги цього рівня перебуває прояв безпосереднього впливу соціальних інститутів — родини, системи освіти, мистецьких закладів, засобів масової інформації. Із визначення субкультури як особливої картини світу, (трансформованої в норми, інтереси, цінності, ідеали і уявлення про смисл життя, за К. Соколовим), а також як скоригованих нею елементів загальнонаціональної та загальнолюдської культури, випливають джерела духовного потенціалу особистості, зокрема, його нормативно-регулятивні механізми. Одна з найважливіших функцій субкультури полягає в тому, що вона є життєво необхідною передусім для становлення особистості з метою її соціалізації. Тому колективний спосіб життєдіяльності і соціальність, що становлять базу для розвитку людської індивідуальності із суто природної особини (Д. Лукач), відіграють тут роль найістотніших духовних детермінант.

Зазначимо, що в системі культури існують не тільки субкультури. а й різні динамічні субкультурні утворення змішаних типів. Вони поєднують у різних варіантах культурне середовище соціальних прошарків і груп населення не за ознаками соціально-демографічної належності, а за ознаками соціально-психологічного, ідеологічного, морально-релігійного та психолого-культурного характеру. Йдеться про транссубкультурне середовище, яке охоплює сферу міжнаціонального спілкування, немовби нашаровуючи одні субкультурні простори на інші, змішуючи та пронизуючи їх. Це той макрокультурний простір, що задає різні варіанти культурних контекстів (регіональні, міжнаціональні, міжнародні), і з якого випливають джерела духовного потенціалу особистості - інтерсуб'єктивність, всезагальність духовних цінностей, загальнолюдські ідеали.

У світлі викладених вище позицій джерела формування духовного потенціалу особистості фахівця соціокультурної сфери характеризуються деякими особливостями. Це пов’язано з тим, що молодіжна субкультура в цілому відзначається інтенсивними пошуками смислу і мотиву життя. Важливим для неї стає образ і взірець ідеального героя, який в рамках цієї субкультури персоніфікує, зокрема, ступінь конфронтаційності до оточуючого суспільства та його культури. Характерною ознакою молодіжної субкультури є інноваційний пошук нових культурних архетипів, апробація нових культурних норм, ідей, уявлень. Як відмічає Л. Стойкова [11], молодіжна субкультура є життєво необхідною як деякий поріг або «чистилище» нової культури, Субкультурна людина неминуча в житейській діалектиці як деякий мутант, що курсує за власним маршрутом культурної інновації. До таких соціальних інноваційних груп належить і студентська молодь, яка створює в субкультурній інтелектуальне і творче середовище, сприяючи пошуку й утвердженню нових культурних норм, ідей та уявлень, Варто мати на увазі також те, що з одного боку, розвиток фахівця соціокультурної сфери — це соціальний процес, який спричинює зближення моделей його поведінки з вимогами суспільства, а з іншого, індивідуальне нагромадження власного життєвого і культурного досвіду, особливе входження в культуру і участь у ній. Останнє пов’язане з феноменом менталізації (одухотворення, самоактуалізації), що виявляється в породженні та функціонуванні ціннісно-смислової свідомості особистості і зумовлює особливості її самовизначення (О. Киричук, В. Карпенко). Вирішальна роль у цьому процесі належить самосвідомості особистості, розвиненість якої «доростає» до рівня світоглядного осмислення світу, включає світогляд. Вихідним моментом в аналізі самосвідомості може слугувати «Я — концепція», яка є сукупністю уявлень індивіда про себе і до якої входять переконання, оцінки і тенденції поведінки (Р. Бернc). Серед безлічі компонентів «Я — концепції» виділяють два рівні - актуальне «Я» та ідеальне «Я», неминуча розбіжність яких є зоною духовного розвитку фахівця соціокультурної сфери. Проте, як стверджує І. Мартинюк [8], ступінь і форми цієї розбіжності особистість переживає по-різному: від відчуття нормального руху до поставленої мети — до самооцінок, що набувають характеру кризи. Дослідження динаміки та співвідношення актуальної та ідеальної «Я — концепції» студентів ВНЗ культури і мистецтв показало позитивний зв’язок між ступенем розбіжності самооцінки й ідеалу досліджуваних та їхньою готовністю до духовного саморозвитку. Абсолютна більшість студентів з різним рівнем самооцінки підтвердила своє активне внутрішнє прагнення до гармонізації духовних сил. Однак образ «Я», уявлення про себе мають співвідноситись і реально взаємодіяти з образом культури, світоглядом особистості.

Філософія сучасної освіти формулює загальний вихідний принцип щодо розуміння сутності нового типу світогляду зазвичай так: розв’язання глобальних проблем має стати головною метою (інтересом, цінністю) для сучасного людства, і таке розв’язання неможливе без підпорядкування усіх видів нашої діяльності цій меті.

Осмислюючи цю цільову домінанту філософії освіти, слід звернути особливу увагу на концептуальні ідеї В. Лутая [7]. Автор вважає, що найважливішим завданням сучасної філософії освіти є систематичний аналіз тих основних концепцій освіти, які виходять із подолання однобічності (як холістського, так і релятивістсько-плюралістичного напрямів теорії педагогіки) і поєднання певних ідей. Це, по-перше, досягнення деякої, хоча б мінімальної, субстанійної єдності усіх суб'єктів освіти (зокрема, стосовно розуміння загальнолюдських і антропокосмічних цінностей) — по-друге, необхідність існування різних, протилежних форм прояву цієї субстанційної єдності, розуміння того, що будь-які особистісні, а також різні типи світогляду, культури, освіти відіграють унікальну роль у розв’язанні найважливіших проблем сучасного людствапо-третє, на думку В. Лутая, ідея про те, що боротьба протилежностей має відбуватися на основі діалогової взаємодії між ними.

Система філософських принципів субстанційної єдності і діалогової згоди, підкреслює В. Лутай, може відігравати роль нової світоглядної основи для розв’язання найважливіших проблем сучасної педагогіки. Потрібно звернути увагу і на «серединний» шлях синергетичного світогляду, який, з погляду автора, має велике значення для подолання двох досить поширених крайнощів щодо розуміння взаємодії людини і світу, що оточує нас. Головна відмінність ідеї світоглядної цілісності, властива синергетичному підходові, полягає в тому, що вона ґрунтується на нових закономірностях методології взаємодії логосу і хаосу та інших протилежностей у суті буття. Синергетика — це передусім черговий крок до розуміння феномена світовідношення, тому що через неї досягається більш глибоке розуміння найрізноманітніших явищ природи і світу людини.

Заслугою основоположників синергетики І.Пригожина, І.Стенгерса [9] є відкриття таких незвичайних сторін світу, як нестійкість і глибока суперечливість, нелінійність і необоротність, тобто нелінійний позитивний зворотний зв’язок. Синергетика з її трансдисциплінарною науковою теорією, розкриваючи системність і динаміку навколишнього світу, підводячи до бачення його універсального єднання, може стати концептуальною основою інтеграції різнопредметних знань. Її основні поняття (система, процес, вірогідність, флуктуація, інформація, зворотний зв’язок, кооперативна взаємодія, точка біфуркації, самоорганізація тощо) є інваріантами інтеграції наукового знання в змісті освіти (Т.Назарова, В. Шаповаленко). Необхідність використання синергетичного підходу до формування нового типу світогляду сучасної людини не викликає сумніву. Успішне вирішення цього завдання багато в чому пов’язано з виходом освіти за рамки технократичної парадигми, а також висуненням на передній план ціннісного знання і формування особистісно значущої картини світу.

Слід зазначити, що проблема формування картини світу пов’язана з перетинанням субкультурних, національнокультурних і транссубкультурних просторів, що зумовлює безпосередній вплив закладів освіти і засобів масової інформації на формування духовного потенціалу особистості.

Субкультурний та національно-культурний простори створюють умови для прояву безпосереднього впливу соціальних інститутів — системи освіти, мистецьких закладів, засобів масової інформації, родини, тобто на формування духовного потенціалу особистості. Як відзначає Н. Крилова, це — сама реальність і емпірія культурного контексту, тобто тих поєднань і зв’язків окремих культурних полів, субкультурних і транс субкультурних просторів, які створюють деяке єдине (зриме й оглядове) ціле. Одним із найважливіших джерел формування духовного потенціалу студентства на цьому рівні виступає виші навчальні заклади культури і мистецтв. У ньому відбувається регламентований навчальним планом і програмами процес залучення студентів до загальнолюдських моральних та естетичних цінностей, таких, як Добро, Краса, Істина, Любов, Гармонія, Духовність. Гуманістичний напрям у розв’язанні глобальних проблем вищої освіти передбачає передусім виховання гуманістичного типу особистості, орієнтованої на творче перетворення соціальної дійсності і саморозвиток. Найважливішим критерієм гуманізації вищої освіти стають не стільки набуті знання, вміння та навички, скільки усвідомлення і прийняття кожним студентом гуманістичних ідеалів, прагнення до постійного самовдосконалення, підвищення загальнокультурної та професійної компетентності. За таких умов духовний потенціал особистості формується як духовне утворення, яке структурується їхнім ціннісним відношенням стосовно навчальної діяльності, в процесі якої активізуються духовні сили, розширюється морально-естетичний досвід.

Реалізація гуманістичної мети підготовки фахівців у ВНЗ культури і мистецтв пов’язана з гуманітаризацією змісту освіти, пошуком форм, методів, прийомів навчання студентів. Ця гуманітаризація відкриває простір для об'єднання фундаментального, гуманітарного та професійно-орієнтованого блоків із спеціальною підготовкою майбутніх фахівців, а отже, утвердження її пріоритету. Проте навчальний процес може бути джерелом духовного потенціалу студентів лише за умови скоординованості навчальних дисциплін на основі цілісного бачення змісту освіти, який адекватно відображує картину світу.

Саме картина світу, як «зображення сущого» (М, Хайдеггер), є основою змістових аспектів освіти, які інтегруються в навчально-виховному плані при поєднанні в єдине ціле теоретичної та дослідної, аудиторної й позааудиторної, пізнавальної та виробничої діяльності студентів. Це свідчить про потребу створення інтегральної моделі навчання, яку можна реалізовувати лише в рамках гуманістичної парадигми освіти (М.Берулава), в якій і відображувати не тільки вимоги соціуму, а й особистісний підхід.

Унікальну здатність актуалізувати інтерес до проблем, що мають загальносоціальне значення, мають засоби масової інформації (радіо, телебачення, преса). У соціологічних дослідженнях відзначається, що інформація, яка розкриває різні сфери життя суспільства, є значущою для молоді і виступає як своєрідне випереджальне відображення ситуацій, в яких потрібно буде діяти. Молодь у рамках інформаційної діяльності орієнтується на відомості, які мають універсальний характер. Саме така особливість властива матеріалам, які передаються каналами засобів масової інформації.

Результати вивчення впливу джерел інформації про музичне мистецтво на формування духовного потенціалу особистості фахівця соціокультурної сфери свідчать про значну розбіжність думок щодо вибору засобу інформації та улюблених радіоі телепередач. Характерно, що більшість опитаних віддає перевагу інформації, що передається по каналах телебачення. Серед інформаційних, розважальних та освітньо-просвітницьких передач переважають інформаційні. Саме вони, на їхню думку, дають реальну основу для формування музичних смаків, оціночних суджень, формують морально-естетичні ідеали, залучають до вищих духовних цінностей.

У сучасній культурі перетинання субкультурного та транссубкультурного просторів охоплює також сферу спілкування і взаємного інформаційного обміну. Фундаментальне методологічне значення для розв’язання цієї проблеми має співвідношення понять «діалог» і «діалектика». Згідно з М. Бахтіним [3], ці поняття співвідносяться таки чином: якщо діалектика є способом пізнання явищ дійсності в їхньому розвитку і саморусі, то діалог — це всезагальний спосіб осягнення духовно-ціннісних основ буття, форма пошуку себе, у світі Істини, Добра та Краси. Останнє є значущим для розуміння специфіки естетичного світовідношення, що досить точно відображує М. Бахтін, коли наголошує, що образ світу створюється лише внаслідок завершеного життя інших людей — його героїв. На думку автора, зрозуміти цей світ як світ інших людей, що здійснили в ньому своє життя, — світ Христа, Сократа, Наполеона, Пушкіна та інших — перша умова для естетичного підходу до нього. Треба, вважає він, відчути себе вдома у світі інших людей, щоб перейти від сповіді до об'єктивного естетичного споглядання, від питань про сенс та від смислових пошуків до прекрасної даності світу.

Останнім часом увага вчених прикута до спілкування як важливого фактора та джерела духовного потенціалу особистості (Т.Аболіна, Л. Аза, І. Мартинюк та ін.). Так, Т. Аболіна [1] переконана: щоб спілкування реалізувалося як творчість, воно повинно мати діалогічний характер, що передбачає здатність до самовизначення та співпричетності. Як відзначає автор, орієнтація на пізнання самого себе, через іншого, по суті, є егоцентричною. Розуміння Іншого в усіх його особливостях — це новий рівень взаємопроникнення, визнання внутрішнього світу. Воно утворює особливий зв’язок внутрішніх світів двох особистостей, вищий тип духовної поєднаності, морального спілкування як взаємоприсутність «Я» і «Ти» в процесі діалогу. Розвиваючи цю точку зору, Л. Аза [2] наголошує на тому, що тільки на основі індивідуальних переваг і цінностей, з активізацією нових позицій, пов’язаних, наприклад, з моральними переконаннями, світоглядними установками, з’являється можливість виробити судження про результативність спілкування. Для нормального функціонування в суспільстві людина, на думку автора, потребує творчого спілкування з іншими людьми, яке б не порушувало його цілісності й зберігало її індивідуальність. Автор висловлює побоювання, що незадовільний стан сучасної культури поглиблює прояв у молоді функціонально-рольового спілкування, внаслідок якого спілкування стає більш «спеціалізованим», виявляючи тенденцію до поступової ліквідації в ньому особистісного моменту. Відзначимо, що тенденція до поступового зникнення особистісного моменту в спілкуванні може стати серйозною перешкодою у формуванні духовного потенціалу особистості.

Ґрунтуючись на теоретичних позиціях згаданих вище вчених, ми дослідили характер та засоби спілкування майбутніх фахівців за такими параметрами: а) типи спілкування (особистісний, функціонально-рольовий, професіональний) — б) ступінь активності міжособистісного спілкування (конгруентність, іденти­фікація, сугестія) — в) форми взаємообміну цінностями музичного мистецтва (активна, пасивна) — г) особистісні якості, сформовані під час спілкування (відповідальність, взаєморозуміння, доброзичливість).

Як свідчать наші дослідження, характер спілкування студентів багато в чому залежить від форм організації їхньої діяльності. Найвищі показники особистісного спілкування спостерігаються на рівні академгрупи, де інформаційний обмін досягає свого найвищого ступеня конгруентності, ідентифікації та сугестії. Формуються такі особистісні якості, як відповідальність, взаєморозуміння та доброзичливість. Водночас відмітимо, що індивідуальний рівень спілкування студентів має здебільшого функціональний-рольовий характер і не сприяє формуванню особистісних якостей майбутніх фахівців. Це дає підстави стверджувати, що коли в спілкуванні задіяні соціальне значущі відносини між людьми (незалежно від орієнтованості), то це передбачає складові, що визначають зміст цінностей, інтересів, думок людини (Л.Аза). Цей висновок екстраполюється і на сферу міжнаціонального спілкування, яке, накладаючи одні субкультурні простори на інші, створює транссубкультурне середовище.

Найхарактернішим показником включення студентів ВНЗ культури і мистецтв у транссубкультурний простір є їхня участь у масових формах культурної самодіяльності. Саме там створюється та космогонічна метасистема, якій підвладні всі світові культури, а міжнаціональне спілкування стає джерелом одного з найдосконаліших елементів цієї системи — святковості. Нами встановлено, що більшість студентів бере участь в організації та проведенні фестивалів фольклорної музики, театрально-видовищних дійств, концертів тощо. Різні варіанти культурних контекстів (регіональних, міжнаціональних, міжнародних) створюють особливу діалогічну сферу буття, в якій переживання єдності, співпричетності переходять у вищий духовний стан загальнолюдських ідеалів.

Таким чином, кожен рівень включення студентів у культуру є своєрідним джерелом їхнього духовного потенціалу. Всі вони перебувають у постійному взаємозв'язку, забезпечуючи цілісність культури як системи і створюючи основу для взаємозв'язку джерел формування духовного потенціалу майбутніх фахівця соціокультурної сфери, серед яких найістотнішими є саморозвиток, вищи навчальні заклади культури і мистецтв, засоби масової інформації та спілкування.

Література.

1. 1.Аболіна Т. Г. Исторические судьбы нравственности: филос. анализ нравственной культуры.- К: Либідь. — 1992. — 195с.

2. 2.Аза Л. А. Воспитание как философско-социологическая проблема. — К.: Наук. думка, 1993. — 130с.

3. 3.Бахтин М. М, Эстетическое наследие и современность: Межвуз. сб. науч. тр.- Саранск: Изд-во Морд. ун-та, 1992. — 176с.

4. 4.Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1991.

5. 5.Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Пер. с фр. — М.: Наука, 1991. — 572с.

6. 6.Крылова Н. Б. Эстетический потенциал культуры. — М.: Прометей, 1991. — 146с.

7. 7.Лутай В. С. Філософія сучасної освіти: Навч. посібник. — К.: Центр «Магістр» Творчої спілки вчителів України, 1996. — 256с.

8. 8.Мартинюк И. О. Проблемы жизненного самоопределения молодежи. Опыт прикладного исследования. — К.: Наук. думка, 1993. 116с.

9. 9.Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой. — М.: Прогресс, 1986. — 431с.

10. 10.Рудницька О. П. Формування музичного сприйняття в системі розвитку педагогічної культури майбутнього вчителя: Автореф. дис. … д-ра пед.наук. — К, 1994. — 42с.

11. 11.Социологические проблемы художественной жизни: Сб. ст. к обостованию программы социологического исследования. — М., 1993. — 191с.