Устная народна поезія з української літературі

Устная народна поезія з української литературе

Собирание і изучение

Причины, забарилися до Великої соціалістичної революції розвиток і зростання української літератури, призводили до з того що народна словесність в Україні здавна переважала над писемністю, книжкової літературою й області художнього слова «національну гордість» української дворянській і буржуазною інтелігенції XIX—XX ст. грунтувалася саме у фольклорі, з багатством, розмаїттям, художню вартість якого важко було б зіставити творчість українських поетів нової доби. Особливо славилися поза межами України українські пісні. Ряд захоплених відгуків про неї йде початку в XIX ст. від представниками різних національностей і різноманітних громадських груп. У російській літературі в XIX ст. художнє вплив українських пісень, як зізнається сам, відчув Пушкін; широко котрий використовував їх у своєму творчості, Гоголь патетично писав, що «пісні для Малоросії — все — і, і розпочинається історія, і батьківська могила»; те універсальне значення пісні українському народу пізніше підкреслював у статті про «Кобзареві» Шевченка Добролюбов: «Відомо, що у пісні вилилася вся пройшла доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще надбання українського життя. Весь коло життєвих насущних інтересів охоплюють пісню, зливається з ним, і неї саме життя робиться невозможною». Захоплення української піснею і її вплив точно далися взнаки і у польській літературі ХІХ ст., особливо у епоху романтизму (Мальчевский, Гощинский, Богдан Залесский) і «козакофильства». Українська пісня придбала високу репутацію і як у зап.-европ. поетів та закордонних вчених дослідників; ще 1845 перекладач російських поетів та групи народних українських пісень Боденштедт знаходив, що «у жодній іншій країні древо народної пісні не дало таких чудесних плодів, ніде дух народу не висловився так жваво та ясно в піснях, як в українців». З збирання і вивчення пісень починається і нове У. л.: «етнографізм», звернення до фольклорному матеріалу і його використання довгий час залишалися її характерною рисою. Історію української фольклористики дожовтневої пори можна розділити втричі періоду.

Первый період (приблизно до 40—50-х рр. ХІХ ст.) відбувається під знаком дворянській романтики, відрізняючись тими самими особливостями підходи до збиранню та вивчення фольклору, як та інших країнах. Переважна увагу звернуто до цього час саме у пісню. Пісенна творчість романтично налаштованими дворянськими збирачами трактувалася «старовина» — «умираючий відгомін гармонії, колись чуту на берегах дніпровських», за словами передмови до «Досвід зборів стародавніх малоросійських пісень» (1819) — першого їх збирача кн. М. А. Цертелева. Мрії про відкриття в собі нової «Іліади» чи нового Оссиана несбыточны: від прекрасного минулого залишилися самі «руїни», але вони можуть задовольнити, з одного боку, «цікавості щодо минулого», і з інший — романтичної тязі до «безыскусственной поезії». Збірник Цертелева — продукт аматорства; збірники його найближчого наступника, М. Максимовича (1827, 1834, 1849), яка має приятельські зв’язки з представниками російської «офіційної народності» поєднувалися із місцевим українським патріотизмом, відкривають історію української фольклористики як науки — зрозуміло, з необхідними зважаючи на те часу застереженнями. За розмаїтістю забезпечення і прагнення до точності текстів збірникам Максимовича належить перше місце ряду аналогічних видань у першій половині ХІХ ст. (І. Срезневський, Запорізька старовина, год. I—III, 1833—1838 рр.; П. Лукашевич, Малорусские і червонорусские народні сумніви й пісні, СПБ, 1836; А. Метлинский, Народні южнорусские пісні, 1854). Зрозуміло зрозуміло, що суворо наукової критики не витримує жоден з цих зборів. У прагненні «реставрувати» старовину перші видавці не зупинялися і для прямий фальсифікацією пісенного творчості, як і можна говорити про і Заході; відомі випадки, коли професійних народних співаків змушували заучувати напам’ять пісні свого авторства дворянських любителів фольклору (особливо багато підробок у Срезневського). Уявлення про природу фольклору та її історії не виходили межі типично-романтических фантазій про безособовому «народній творчості». Тільки в одного Максимовича були зачатки майбутнього «історичного» методу вивчення фольклору. Взагалі ж фольклор залишався поки що предметом естетичного милування, антикварского колекціонерства, романтичних зітхань про минаючої «давнини» — про разлагающемся патріархальному укладі. У російській літературі 20—30-х рр. українською фольклор, як у необхідну романтизму екзотику, встановлювалася міцна мода («тут… займає всіх — усі малоросійське», — писав Гоголь в 1829 з Петербурга); ця мода задовольнялася ніби між іншим фантастичними повістями, заснованими на українському фольклорі, Ор. Сомова, українськими баладами М. Маркевича («Українські мелодії», 1831) і особливо «Вечорами на хуторі біля Диканьки» Гоголя. Поруч із цим український пісенний фольклор використовувався і російськими письменниками, разрабатывавшими історичні українські сюжети (Рилєєв, Нарежный, Пушкін, Гоголь, Аладьин та інших.). Зрозуміло, що відокремити в усій цій літературі справжнє від вільних вигадок авторів навіть дуже важко.

Иными рисами вирізнявся другий період української фольклористики, у якому вже відчувалися буржуазні тенденції. Воно починається з 40-х рр. ХІХ ст. і представлений діяльністю П. Куліша («Записки про Південної Русі», т. I—II, 1856—1857), Про. Бодянського, М. Костомарова (дисертація «Про історичне значення російської народну поезію», 1843), Я. Головацького («Народні пісні Галицької і Угорской Русі», 1863—1865), І. Рудченка («Народні южно-русские казки», 1869) та інших. Романтичний наліт залишався і фольклористиці за цю пору, але розпочиналося звичайно й пильнішу дослідження, ретельніше збирання й видання текстів. У «Записках про Південної Русі» Куліш не обмежувався одним збиранням, він намагався запровадити читача в обстановку, у якій існують й поширюються пам’ятники народну поезію, зібрати й повідомити інформацію про її носіях, про середовищі, що є його основним споживачем. Для Куліша фольклор — теж що йде «старовина», але те що її, з його погляду — явище законне; причиною його — поширення «цивілізації», перехід «народу» до лав інтелігенції (буржуазної). «Ми й народ, — писав Куліш, — один і той ж, але він, з його изустной поэзиею, представляє у духовному житті період освіти, чому ми — початок нового вищого періоду». Проте буржуазний прогрес Куліш мислив лише за умови тісного єднання «верхівки» з основою, неодмінного зближення інтелігенції з народом: цього можуть і мають бути й фольклорні вивчення.

Так закладався поступово фундамент буржуазної науки про український фольклорі, розквіт якої починався з 70-х рр., третього періоду української дожовтневої фольклористики. Характерні риси третього періоду — це, по-перше, перехід до колективно-організованої роботі у області збирання фольклору; по-друге, застосування методів западно-европ. (і російською) науки до вивчення його пам’яток — «порівняльно-історичного» і «історичного»; по-третє, поглиблення і розвиток націоналістичних тенденцій, проявлявшихся вже у другому періоді. Найбільш значним фактом третього періоду було видання зборів етнографічних матеріалів: «Праці етнографічно-статистичної експедиції в западно-русский край, спорядженої Російським Географічним суспільством (південно-західний відділ); матеріали і дослідження, зібрані буд. чл. П. П. Чубинским» (1872—1878, 7 тт., загалом близько друкованих аркушів). Видання, скоєне переважно виняткової енергією самого Чубинського (1839—1884), розкрила величезні фольклорні багатства (див. відгук Ал-дра Веселовського в Звіті про надання Уваровских премій, 1880), починаючи з забобонів, прийме, загадок, прислів'їв тощо. п. (т. I), продовжуючи казками (т. II — 296 назв), народним календарем і що з ним обрядової поезією (т. III), обрядовістю внекалендарной, весільної, похоронної тощо. п. і відповідними піснями (т. IV), піснями сімейними і любовними (т. V — 1209 стор.), народними юридичними звичаями (т. VI) і етнографічними відомостей про національні меншини «південно-західного краю» (гол. обр. Київської, Волинською областю та Подільської губерній). Перед масою матеріалу цілком бліднули колишні зведення, на кшталт «Побуту російського народу» А. Терещенко (1848), куди український матеріал входило лише попутно. «Праці» були, окрім іншого, ще роботою, що з діяльністю київської філії — «південно-західного відділу» Географічного суспільства, що з 1873 об'єднала найвизначніших українські вчені тих часів: членами його були У. Антонович і М. Драгоманов, выпустившие в 1874—1875 перше наукове видання українських епічних пісень, дум («Історичні пісні малоруської народу», 2 томи — видання незакінчене), П. Житецький, Ф. Волков (Хведір Вовк), П. Чубинський, М. Лисенка та інших. За короткий час кореспонденти філії зібрали величезне кількість матеріалу, з яких филия встигла видати лише збірник «Малоросійські народні перекази і його розповіді» (1876), під редакцією тієї самої М. Драгоманова. Дещо з решти було опубліковано закордонних виданнях М. Драгоманова; щось використовував пізніше Б. Грінченка («Етнографічні матеріали», 3 тт., 1895—1899, «З устна роду», 1900), але більшість після закриття київської філії в 1876 зникла безвісно. Урядові заборони випуску книжок на «малоросійському мові» перевели українську фольклористику в межах б. Російської імперії на напівлегальне становище. Її діячами в 80—90-х рр. в XIX ст. стали тут представники дрібнобуржуазній демократії — дрібні земські службовці, статистики, народні вчителя — епігони народництва, що проводили у життя теорію «малих справ», обережне просвітництво, «каганцювання на селі». Український фольклор поруч із політичним самоосвітою став неминучим предметом занять нелегальних українських студентських гуртків — «громад». З 80-х рр. єдиними друкованими органами, де публікувалися матеріали і дослідження щодо них, на Україні журнал «Київська старовина», заснований Ф. Лебединцевым (з 1882 по 1906), що друкувався російською з., та містить праці «архівних комісій», «статистичних комітетів» при земствах, учених товариств при університетах (напр. харківський збірник історико-філологічного суспільства, у 2-му томі якого надруковано збори казок та інших. матеріалів, записаних у Харківській та Катеринославської губ. І. Манжурою (1890), в 10-му — збори пісень Лубенщины У. Милорадовича (1897), в 17-му — робота П. Іванова «Життя невпинно й повір'я селян Купянського повіту, Харківської губ.» (1907) й інших цінних матеріалів). У таких ж виданнях і понад те в «Етнографічному огляді», «Російському філологічному віснику» знаходили собі місце і нечисленні порівняно дослідження фольклору — А. А. Потебні, М. Ф. Сумцова, А. У. Ветухова, П. Іванова, Х. Ящуржинського та інших. Проте інтерес до фольклорним штудіям захоплював все ширші кола; ці штудії розвивалися поза царської Росії до 1906. Сделавшийся з 1876 політичним емігрантом спочатку Швейцарії, потім у Болгарії, М. Драгоманов, поруч із публіцистичну діяльність й у тісній зв’язки України із нею продовжував видання вивчення фольклору: в 1881 їм видруковано у Женеві «Нові укра-їнські пісня про громадські справ 1764—1830», та був там-таки «Політичні (тобто історичні) пісня українського народу XVIII—XIX стіл.» (1883—1885, 2 т.). Як дослідник Драгоманов стояв на точки зору «теорії міграцій» (запозичення), відкинувши уявлення про досконалої самобутності української народної творчості, особливо у області оповідального фольклору; це заважала їй напр. виходячи з пісенного матеріалу робити суб'єктивні висновку про «державних ідеалах» українського народного маси (збірник його досліджень з фольклору виданий у 4 тт. до Львова, 1899—1907). Головним осередком української фольклористики з 90-х рр. стало львівське «Наукове товариство імени Шевченка», де у 1898 грунтувалася спеціальна етнографічна комісія, яка перебрала до рук видання «Етнографічного збірника» (40 тт.), а 1899 подкрепившая ще й окремим виданням «Матеріяли до української етнольогії (22 т.). У виданнях «Товариство» найближче участь приймали Флобер і вчена Івана Франка (їм видано найбільше збори прислів'їв і надруковано ряд цінних праць з дослідження пісні), Володимир Гнатюк, З. Кузеля, І. Свєнцицький, Ф. Колесса та інших. Великий внесок у збори матеріалів зроблено його з 70-х рр. також польськими етнографами. У Польщі інтерес до українського фольклору, як зазначено вище, йде з 20—30 рр. ХІХ ст.; інтерес ще 30-х рр. викликав поява низки збірок гол. обр. пісенного матеріалу (Вацлав Залесский, Жегота Паулі, До. Войцицький, пізніше, в 1857, А. Новосельский-Марцинковский та інших.). З 1842 почалася плідна діяльність найбільшого з польсько-українських етнографів Оскара Кольберга (1814—1890), з робіт якого користується популярністю «Покутті» («Покутті» — побутове назва місцевості між Карпатами і Дністром на Галичині) — досвід й докладного етнографічного обстеження одного певного району, з багатими фольклорними матеріалами. На кшталт цієї роботи Кольберга український етнограф У. Шухевич пізніше представив таку ж опис побуту і гуцулів («Гуцульщина» в «Матеріялах до українсько-руської етнольогії», 5 тт., 1899, 1901, 1902, 1904 і 1908). З іншого боку, праці Кольберга (попередні «Покутью») було взято за зразок співробітниками великого, проведеного ще 1877 Краківській академією наук, вид. «Збірник відомостей по крайової антропології» (Zbiór wiadomo? ci do antropologii krajowej wydawany staraniem komisyi antropologicznej Akademii umiejetno? ci w Krakowie, 1877—1894) — Ю. Мошинской, З. Рокоссовской, Еге. Руликовским, А. Подберезским, Ц. Нейманом і мн. ін., які оприлюднювали великий фольклорний матеріал із різних місцевостей Галичини й російської придніпровській України. «Праці» Чубинського, «Етнографічний збірник» львівського «Товариство» і це видання Краківській академії досі залишаються важнейшею частиною спадщини, залишеного нам буржуазним періодом української фольклористики.

Нет потреби вести імена всіх окремих представників за кордоном, й у межах б. царської Росії, де з 1906 ненадовго знову стала можливість щодо легального збирання і вивчення українського фольклору, яке цілком припинилося у роки імперіалістичної війни, самим пагубним чином що відбилася і зібраних Львівським науковим суспільством, але ще опублікованих етнографічних матеріалах. Виданий в 1930 покажчик друкованих матеріалів по українському фольклору до 1917 (Олександра Андрієвського) представляє величезний тому в вісімсот з лишком сторінок одного переліку книжок і статей (близько 1800). Складається враження, що однієї з відомих буржуазних фольклористів, Віл. Гнатюка, у тому, українська етнографія, проти іншими, «не тільки залишився в минулому, а й у багатьох напрямах вийшла уперед і випередила інші народи», начебто є перебільшенням і похвальбою… На насправді багате на вигляд буржуазне спадщина у сфері української фольклористики страждає пороками, які змушують нас користуватимуться цим спадщиною з крайньої обережністю. У збиранні та вивчення фольклору відобразилися все етапи і типи українського націоналізму, до новітньої фашистської його стадії. «Пам'ятки українського народного словесності» з погляду дворянській і буржуазної фольклористики повинні служити підтвердженням ідеї безкласового єдності «української нації», показувати або відсутність, або малозначущість моментів класової боротьби в Україні, ілюструвати горезвісну ідею «безбуржуазності» українського народу. Звідси — нарочитість і тенденційність підбору і висування тих чи інших пам’яток фольклору, доходившая часом до пряму фальсифікацію; звідси — особливо підкреслена увагу до фольклору докапіталістичної пори, його романтизація, скрывавшая під собою ідеалізацію гибнувшей феодальної культури (у дворянських фольклористів поч. в XIX ст.).

Поскольку ж сільська «патріархальність» відповідала інтересам буржуазії, остання також приділяла переважне увагу «стародавньому» фольклору, відводячи йому перше місце у збірниках, розповсюджуючись у багатьох дослідженнях про його «красоти». У частковості особливим увагою буржуазних збирачів користувалася обрядова поезія. Тим часом до XVIII в. жанри українській обрядовій поезії завершили свій розвиток, закостеніли і існували українським селянском побуті лише оскільки у умовах феодально-крепостного, та був і капіталістичного ладу справді культурний прогрес села було неможливе. «Краса» обрядової поезії давно стала красою мертвої. А буржуазна фольклористика продовжувала смакувати її, зі зневагою відкидаючи новітні зразки народної творчості. Буржуазної фольклористиці взагалі особливо любі були такі продукти усної творчості, у яких помітно лягла печатку впливу пануючих эксплоататорских класів. Якусь жахливу легенду, впроваджену в народний ужиток церковниками, вона ладна була видавати за «перл» народної творчості. Не враховувалося, зрозуміло, і те, що з часом класове розшарування села також знайшло собі вираження у селянском фольклорі. Але це факт суперечив уявленню про «національному єднанні», тому старанно затушовувався буржуазної фольклористикою. Всі ці обставини вимагають суто критичного підходи до буржуазному спадщини у сфері фольклористики. Додамо до цього, що ніякого узагальнюючого праці про український фольклорі ні дворянська, ні буржуазна українська фольклористика нам не залишила.

После Великою Жовтневою соціалістичною революції радянська фольклористика на Україні мала витримати щодо довгу боротьбу з пережитками буржуазної науки. Лише недавнє порівняно час це з націоналістичної контрреволюційної фальсифікацією українського фольклору і науки про неї скінчилася повної перемогою, і можна сказати, що на даний час ми виникає період розквіту як українського радянського народної творчості в області художнього слова, і науки про неї. З ініціативи тов. Сталіна проведена запис зразків українського народного пісні на грамофонних платівках. Записування вивчення сучасної творчості народних мас стає справою як учених фахівців, а й широкого загалу радянської громадськості УРСР.

Начата робота з виданню популярних збірок української творчості, у яких поруч із словесним фольклором буде подано й народна музика, і образотворче мистецтво. У минулому нарисі не порушена історія роботи з збиранню і видання народної пісенної музики, т. зв. «музична етнографія». Не можна, проте, не відзначити ролі популярних піснярів з нотами, сприяли поширенню пісні у найширших колах (Ф. Колесса, Огляд українсько-русскої народноі поезії, із нотами, 5-те вид., Львів, 1905; Про. Хведорович, Збірничок укр. пісень із нотами, Одеса, 1911, та інших.). Одне з найважливіших чергових завдань радянської фольклористики — зробити широко доступними масовому читачеві справжні те великого мистецтва, у якому трудящі маси України протягом багатьох сотень років виливали своїх поглядів, почуття, відбивали своє горі, радість, гнів, боротьбу звільнення.

Список литературы

Пыпин А. М., Історія російської етнографії, т. III — Етнографія малорусская, СПБ, 1891.

Сумцов М. Ф., Сучасна малорусская етнографія (в журн. «Київська старовина», 1892—1893, 1895—1896 і окремо — 2 вип., Київ, 1893—1897).

Его ж, Малюнки із життя українського народного слова, Харків, 1910.

Гринченко Б., Література українського фольклору (1777—1900), Чернігів, 1901.

Андрієвський Про., Бібліографія літератури із українського фолклору, т. I, Київ (1930), вид. Всеукр. Ак. наук періодичне видання Інституту фольклористики АН УРСР «Український фолклор» та інших.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.