Корран та Сунна — святе переказ та святе лист мусульман

Міністерство освіти України.

Львівській національний університет ім. І. Франка.

Економічний факультет.

Контрольна робота із курсу: «Релігіезнавство» на задану тему: «Коран й Сунна — Святе лист та Святий переказ мусульман».

Роботу виконав студент групи Екі-21з.

Дмитрів Тарас Степанович.

Львів — 2000.

План:

1. Коран — «книга книжок» ісламу.

2. Коран й ранній іслам.

3. Історія людства по Корану.

4. Сунна.

5. Шаріат — правова й богословська система.

1. Коран — «книга книжок» ісламу.

У багатьох релігіях світу маються книжки, що шануються віруючими як священні. Такі Поводься в індусів, Авеста в зороастрійців, Біблія (Старий завіт) в іудеїв, Біблія, що включає крім Старого завіту Новий завіт, у християн. Звичайно у яких містяться сказання про бога й про богів, їхніх вісниках, посланниках й пророків, розповіді про загробне царство, ангелів й чортів, раї й пеклі, про ті, як й кім створені світло, земля, людина, тварини й рослини, установлені обряди й звичаї, визначені учинки віруючих, годиною навіть перелічується, котрі із них похвальні, гідні нагороди — земної й загробної й котрі - засуджувані, переслідувані людськими й небесними законами…

Проповідники всіх релігій затверджують, що лише книжки їхньої віри правильні, божественні, боговдохновенні. Наука ж підходить до усім цим книгам однаково, про «єктивно, без упередженості. Так вон розглядає й Коран — головну священну книжку однієї із найбільше розповсюджених й щодо молодих релігій — ісламу.

Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді неписемно, по пам «яті. Алі згодом, у Медині за вказівкою Мухаммеда стали вестися систематичні записи. Канонізація змісту Корану й складання остаточної редакції відбулося при халіфі Оліфі (644−656 р.р.). Коран наказує арабам облишити «звичаї батьків «на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значимість визначається в такий спосіб: «Отже, ми ниспослали його як арабський судебник «(№ 3 стор. 165−166). Коран складається із 14 глав (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, й лише близько 500 віршів містить розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не более ніж 80 із них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до шлюбу й родини), інші стосуються релігійного ритуалу і обов «язків (№ 6 стор.420). Сури розташовані без усякого порядку, просто розмірах: более довгі ближче до початку, более короткі - до кінця. Сури меккійські (более ранні) й мединські (более пізні) перемішані. Ті саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки й прославляння величі й могутності Аллаха чергуються із розпорядженнями, заборонами й погрозами «гієною» у майбутнім житті усім непослушникам. У Корані зовсім непомітно слідів такої редакційнолітературної обробки, як у християнському Євангелії: це зовсім сирі, неопрацьовані тексти.

Велика частина положень Корану носити казуальний характер й являє собою конкретні тлумачення, дані пророком у зв «язку із окремими випадками. Алі багато встановлень мають дуже невизначений вигляд й можуть набувати різного сенсу в залежності від того. який зміст вони вкладається. У наступній судово-богословській практиці і у правовій доктрині в результаті досить вільного тлумачення смердоті здобули своє вираження в суперечливих, а нерідко й у взаємовиключних правових розпорядженнях.

Сури Корану різного розміру: у 2-ї, найбільшої із них — 286 аятов, а в найменших — 103, 108 й 110-ї - усього по трьох аята. Довжина сур зменшується, якщо не вважати невеликих відхилень, до кінця книжки. Перша сура — «аль-фатіха «- «Відкриваюча [книжку] «містить усього сім аятов; уживається як молитва, свого роду мусульманський «Отче наш » .

По віровченню ісламу, Коран — книга нестворена, існуюча предвечно, як сам бог, Аллах; вона його «слово «(2:70; 9:6; 48:15). Назва «Коран «скидатися від арабського дієслова «кара «а », що означає читати вголос речитативом, декламувати. Оригінал Корану, згідно ісламу, написань арабською мовою на аркушах — сухуф й сувої із ним зберігаються на сьомому небі, звідси і одне із його назв — Світки, Книжка (74:52; 80:13; 98:2). Коран — «Маті книжки «- розум аль-кітаб, знаходиться под престолом Аллаха; й лише один Аллах у цієї небесний книзі «стирає, що бажає, й затверджує «(До., 13:39).

Природно, що створення настільки великого добутку, як Коран, хоча й виробляючого при найближчому ознайомленні враження збірника висловлень, проповідей, сказань й правових норм, як правило, тематично й хронологічно не систематизованих, було б справою непростим, так ще в народу, що не дуже до цого настільки великих письмово зафіксованих релігійних чи світських творів. Чи не самому ж Корані поява цого великого письмового пам «ятника неодноразово витлумачується як небувале, чудесне. Від імені Аллаха в ньому написано: «Скажи: «Якби зібралися люди й джини, щоб зробити подібне до цого Корану, смердоті б не створили подібного, хоча б самі із них були іншим помічниками «(До., 17:90). Звідси ж випливає, що для сочинивших цю фразу казкові демонічні сили — джинибули настільки ж реальними, як й люди, їм здавалося навіть, що люди й джини могли спільно виконувати ту саму роботу, допомагати один одному.

Судячи із цого более пізнім даним мусульманської традиції, «одкровення «Аллаха передавалися пророку приблизно в 610−632 роках н.е., а їхній запис, збирання зафіксованого і особливе складання книжки розтяглися на довгі рокта. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної практики.

Історія, як відомо, підносить людям годиною чимало несподіваних уроків. У їхньому числі й тієї, що книга, із початку додавання якої пройшло майже 14 століть, й в наші дні в ряді країн зберігає значення не лише як історичний й релігійний пам «ятник, але й й як добуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам — державна релігія, із положень Корану виходять багато правових норм, законодавство — шаріат, на Корані присягають й дають клятви, порушення які визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корану й його тлумачень (тафсир) є одним з профілюючих предметів багатьох навчальних закладів таким країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія. Пояснимо інтерес до цієї книжки і у тихий сучасних закордонних державах, де труднощів пошуку «третього шляху «сприяють звертанню до минулого, плекають надію знайти в ньому бажаний вихід…

Коран вивчається давно: не якщо перебільшенням сказати — століттями. Алі в країнах поширення ісламу, за рідкісними винятками, вивчення його було б підлегле завданням конфесіонального й правового порядку. У регіонах, де пануючими є інші релігії, особливо католицизм й іудаїзм, ця завдання лише в середні століття і у Нове годину, але й часто ще й тепер визначається цілями місіонерства й тісно зв «язаного із ним колоніалізму й неоколоніалізму.

Крах колоніальної системи імперіалізму вніс чимало позитивного в життя народів Ближнього й Середнього Сходу, розбудив й підняв на принципово нову висоту історична самосвідомість й національні інтереси народів, що звільнилися, спонукав їхні про «єктивно оцінити минуле й сьогодення своїх країн, щоб намітити можливі шляхи в завтрашній біля майбутнє.

2. Коран й ранній іслам.

Іслам зародився в Аравії в VII столітті нашої ери. Походження його ясніше, ніж походження християнства й буддизму, бо воно та майже з самого початку висвітлюється письмовими джерелами. Алі й тут багато легендарного. За мусульманською традицією, засновником ісламу був пророк божий Мухаммед, араб, що живий у Мецці; він нібито здобувши від бога ряд «одкровень», що записані у священній книзі Коран, й передавши їхнього людям. Коран — основна священна книга мусульман. Рівень пізнання основ мусульманської релігії дуже різний в різних шарів населення і у різних країнах традиційного поширення ісламу. Усякий мусульманин знає арабське звучання й зміст символу віри релігії ісламу: «немає ніякого божества, крім Аллаха, й Мухаммед — посланник Аллаха ». Тут коротко виражені два головних догмати ісламу: існує Єдиний, один, й вічний усемогутній бог — Аллах; своїм посланником Аллах обрав араба із Мекки, Мухаммеда, через нього бог передавши людям текст священної книжки — Корану, його руками він заснував громаду віруючих (умма). За 14 століть із невеликої групи Аравії вон перетворилася в багатомільйонну масу людей різних національностей, різних мов, різних соціальних шарів й культурних орієнтаций.

Зв «язок віри із традиційним життям був характерний для ісламу за всіх часів, але й особливо очевидним він постає сьогодні, коли ідеологи й політики, що виступають под гаслом ісламу, намагаються якнайбільше людей оголосити мусульманами лише бо смердоті дотримуються багатьох звичаїв своїх батьків.

У сучасному розумінні іслам — й релігія, й держава через активне втручання релігії в державні справи.

" Іслам «у перекладі із арабського означає покірність, «мусульманство «(від арабського «муслім ») — відданий Аллаху.

Засновником ісламу є арабський «пророк «Мухаммед (Мухаммад чи Магомет), вплив якого частку людства важко переоцінити, тому на цій історичній особистості треба зупинитися особливо.

Велич бога — Аллаха — виражено в багатьох формулах, добро відомих всім мусульманам й часто повторюваних ними мові, молитвах, побутових вигуках, а також що постійно зустрічаються у витонченій в «язі арабського листи, на пам «ятниках мусульманської архітектури в Азії, Африці, Європі і Америці: «Аллаху акбар «- «Аллах наймогутніший! «й т.д.

Основні догмати ісламу складались поступово, та і досі у яких є розбіжності між різними напрямами мусульманства. Взагалі цих догматів п «ять: 1) вчення про єдинобожжя; 2) віра у божу справедливість та правосуддя Аллаха; 3) визнання пророчої місії Мухаммада та пророків, що йому передували; 4) віра у воскресіння, Судний день та потойбічний світло; 5) вчення про верховну уладові (імамат-халіфат). Перші чотири догмати спільні для всіх мусульман. Питання про верховну уладові — головний предмет розбіжностей між різними течіями.

Найкоротший виклад головного догмату ісламу міститься у 112 сурі (главі) Корану: «У ім «я Аллаха милостивого, милосердного! Скажи: «Він — Аллах Єдиний, Аллах могутній. Не народжував й не був породжений, й не було б нікого подібного йому, ніколи ». По мусульманській доктрині, люди, що не сповідають іслам, — «невірні «, серед них іудеї й християни виділяються особливо, як ахль-аль-китаб, тобто «люди Писання ». Відповідно до Корану смердоті вірять нібито в того ж бога, що і мусульмани. Цей бог й їм посилав своїх посланників — Адама, Ноя, Авраама, Мойсея (Мусу), Ісуса (Ісу), але й Мухаммед вище їхні. Однак люди спотворили й забули ті, чому тих вчили. Тому Аллах й спрямувавши людям Мухаммеда, свого останнього пророка, із божим словом — Кораном. Це був як бі остання спроба наставити людей на праведний шлях, останнє попередження, после якого винен настати кінець світу й Суд, коли усім людям якщо віддано по їхніх справах — смердоті потраплять у райські сади чи в пекельний вогонь. Існують ангели й злі духи (джини), утім, останні, що перейшли в іслам з древньоарабских вірувань, не завжди злі, смердоті теж перебувають под владою бога й виконують його волю. Аллах зображується в Корані як істота із суто людськими моральними якостями, але й в чудовому ступені. Він то гнівається на людей, то пробачає їхні; одних любити, інших ненавидить. як й іудейський й християнський боги, Аллах заздалегідь передбачив частку одних людей до праведного життя, і майбутнього блаженства, інших — до беззаконня й загробних мук. Проте, в Корані, як й в Євангелії, бог багаторазово йменується милостивим. Найважливіша якість Аллаха — це його могутність й велич. Тому найважливіше догматичне й моральне розпорядження в Корані - це вимога повної, беззастережної покірності людини волі Аллаху.

3. Історія людства по Корану.

У Корані відсутне представлення про людину як «вінці утвору », а також про поступовість розвитку життя на землі, її біосфери й тім понад ноосфери — сфери людського розуму.

Відповідно до Корану, створенню Аллахом людини передував акт створення їм ангелів й джинів, його небесної крилатої опори. У суре «Ангелі «про це сказано: «Хвалу Аллаху, творцю небес й землі, створившему ангелів посланниками, що володіють крилами подвійними, потрійними й четверними. Він збільшує в утворі, що йому завгодно «(До., 35:1); він «створив джинів із чистого вогню «(До., 55:14); «із вогню пекучого «(До., 15:27). І все-таки акту створення людини Аллах, судячи по викладеному в Корані древнеарабскому сказанню, додає особливе значення. Навіть после того як їм був виліплений свого роду манекен людини й залишилося лише його оживити, Аллах вирішив обговорити свій учинок із раніше ним створеними многокрылыми помічниками. Деякі із новітніх коментаторів намагалися простежити у цьому «обговоренні «ознака особливої демократичності всевишнього.

Тім годиною, якщо виходити із Корану, це «обговорення «чи «рада », «бесіда », «змагання «із «верховним сонмом «ангелів виглядає дуже деспотично. У кожному разі, у цьому «обговоренні «не почувалося якоїнебудь терпимості, уваги до скликаного ангельського сонму, навіть ознаки толерантності. Творець заздалегідь визначив своє рішення й, вислухавши єдиного що заперечували, відразу суворо покаравши його.

Коран у декількох сурах повертається до цого епізоду, але й щораз викладає усього лише сухий конспект, як бі канву розповіді про «раду ». То в суре 38 читаємо:

" Від сказавши вже твій ангелам: «Я створюю людину із глини. А коли я його завершу й вдуну в нього від мого духу, то упадіть, поклоняючись йому! «І впали ангели усі разом, крім Ібліса[З цого аята (38:74) виходить, що Ібліс — із ангелів, а, згідно аяту 48 18-ї сури Корану, «був він з джинів ». Намагаючись знайти вихід із цого протиріччя, автори тафсиров приводять складні «доводь », з одних із які Ібліс — із ангелів, але й судячи із його вчинків — з джинів, а, по іншим — він по природі своєї джин, але й живий серед ангелів й навіть командував тисячами із них.], — він загордився й виявився невірним.

Аллах сказавши: «Іблис, що утримало тобі від поклоніння бо я створив своїми руками? Чи загордився ти чи (виявив зарозумілість. — Л.К.) виявився із вищих? «Ібліс. сказавши: «Я краще його: ти створив мене із вогню, а його створив з глини ». Аллах сказавши: «Виходи ж звідси; адже ти — побитий каменями. І над тобою мой проклін досі страшного суду ». Він сказавши: «Боже, відстрочи Мені досі, коли люди будуть відроджені! «Аллах. сказавши: «Воістину, ти із тихий, кому відстрочено до дня визначеного терміну! «Ібліс сказавши: «Клянуся ж твоєю величчю, я спокушу їхні всіх, крім рабів твоїх серед них чистих! «Аллах сказавши: «Воістину, йде мова правду, наповню я геєну тобою й тими, хто прийшов за тобою, -усіма! «(До., 38:71−85).

Отже, створення першої людини, відповідно до Корану, одночасно із «явилося актом падіння чи джина ангела «із числа вищих », що стало дияволом, сатаною, шайтаном, царем пекл. Утім, у 2-ї сурі Корану падіння Ібліса, а також уведення людини до раю зображено уже з іншими подробицями. Насамперед, тут сказано не лише про першу людину, але й й про його чоловіка. Адам уже одушевлений й уявлень ангелам у якості «намісника «Аллаха «на землі «. А ангели дають зрозуміти Аллаху, що смердоті уже знають, на що здатно людей, й явно їхні не схвалюють. Ангелі говорять Аллаху: «Хіба ти установиш на ній (Землі) того, хто якщо там робити нечестие й проливати притулок, а ми підносимо хвалу тобі й святимо тобі? «.

Слідом за цим у Корані знову продовжена досить суха конспективна мова: «І навчив він Адама усім іменам (ангелів; а, по тлумаченню шиітських богословів — ще не народжених на землі їхні верховних імамів), а потім запропонував їхнім ангелам й сказавши: «Повідомите Мені імена цих, якщо ві правдиві «. Вони сказали: «Хвала тобі! Ми знаємо лише ті, чому ти нас навчив. Воістину, ти — знаючий, мудрий! «Він сказавши: «ПРО Адам, повідом їм імена їхні! «І коли він повідомив їм імена їхнього, ті він (Аллах) сказавши: «Хіба я вам не мовивши, що знаю сховане на небесах й на землі й знаю ті, що ві виявляєте, й ті, що ховаєте? «І від, сказали ми ангелам: «Поклонитеся Адамові! «І поклонилися смердоті, крім Ібліса. Він відмовився й звеличився й виявився невіруючим. І ми сказали: «Адам! Оселися ти й твоя дружина в раї й харчуйтеся відтіля на задоволення, де побажаєте, але й не наближайтеся до цого дерева, щоб не виявитися із несправедливих ». І змусив їхній сатана спіткнутися про нього й вивів їхнього відтіля, де смердоті були. І ми сказали: «Зваліться, [будучи] ворогами один одному! Для вас на землі місце перебування й користування до години «(До., 2:28−34).

З незначними змінами цей текст приведень у сурах 15, аяти 26−43 й 20, аяти 114−126. Зміни відносяться, зокрема, до уточненню того, із чого створена людина. Слід зазначити, що в Корані немає по цьому питанню єдиного погляду. То в сурі 15 тричі точно повторений: «зі звучної, з глини, убраної у форму ». Крім цого говоритися, що бог створив людину із пороху (3:52; 22:5), із сутності «глини «(7:11), з глини сухий, звучної, як судина, глиняне страву (55:13), ще із глини липкою, що пристає, отже сирий (37:11), з глини гончарної, «бідніли «(15:26); нарешті - «із води ». З вологи — «з краплі «- людин й розмножується (25:56; 80:17−18). По останньому питанню в Корані викладений, утім, й іншої, погляд, висхідний, як із «ясовується[Див.: Вінніков І.Н. Коранические нотатки.], до концепції, широко розповсюдженої в древньому світі: бог «створив людину зі згустку «крові (алак — До., 96:1−2); із нього ж він формується (23:14). Розходження цих версій зайвий раз підтверджує складність й неодночасність складання Корана.

Вигадливим нагадуванням про нелегку аравійську дійсність у 20-ї сурі є звернені до Адама й його дружині слова Аллаха, сказані после того, як Иблис відмовився поклонитися. «Адам! — попередив Аллах. — Адже це — ворог твій й твоя дружина. Нехай ж ми знищить вас із раю, так і не виявишся ти нещасливим! Адже тобі можна не голодувати там (у раї. — Л.К.), й не бути нагим, й не жадати там, й не страждати від спеки «(До., 20:115−117).

Однак у наступної ж рядку виявляється, що ці попередження усі Аллаха, що визначає, виявилися даремними. «І нашептавши йому (Адамові) сатана, він сказавши: «Адам, чи не вказати тобі на дерево вічності й влада неминущу? «І смердоті обоє (Адам й його дружина) поїли від нього, й виявилася їх їхня скверна, й стали вонизшивати для собі райські листи, й ослухався Адам добродіі свого й збився зі шляху «(До., 20:118−119).

У сурі 7, спокушаючи Адама й його дружину, Ібліс уточнивши: «Заборонив вам ваш вже це дерево лише тому, щоб ві не виявилися чи ангелами відмовлялися вічними «(До., 7:20).

Лише после «гріхопадіння «своїх створень Аллах виявив завзятість. У 20-ї суре, слідом за нейтральним аятом 120 («Потім обрав його вже й вибачивши його й повів прямим шляхом ») читаємо: «Він (Аллах) сказавши: «Зваліться із нього (із раю) разом, ворогами одна одній! А якщо Прийде до вас від мене посібник — ті, хто піде за моїм посібником, тієї не зіб «ється й не якщо нещасливим! А хто відвернеться від спогаду про мене, у того, воістину, якщо тісна життя! І щодня воскресіння зберемо ми його сліпим » … Звичайно, покарання майбутнього життя сильніше й довше! «(До., 20: 121−123, 127).

Добробут у «слові Аллаха «подібних настроїв, зв «язаних із обіцянками близьких змін у житті арабів й настанням «кінця світу », світопредставння, привело окремих дослідників до висновку про тім, що Коран (за винятком тихий його місць, що мають законодавчий характер й за годиною свого походження є более пізніми) є новий «Апокаліпсис », «одкровення про кінець світу » .

як ми знаємо, у Корані дійсно говоритися про «годину «й про тім, що він близький. «Я (Аллах) готовий його відкрити, щоб усяка душа здобула воздаяние свої, про що намагається! «(До., 20:15−16). Однак історія підтвердила, що не мотиви, зв «язані із чеканням світопредставння, що містилися в проповідях пророків раннього ісламу, споювали й піднімали народ на боротьбу проти погрози чужоземного ярма, за про «єднання арабських пологів й племен, не смердоті відбивали процес.

Безнадійність, розпач, думи про ті, що порятунок й воздаяння прийдуть после смерти, ніколи не піднімали на боротьбу, не служили надійною підтримкою людям. Якщо вважати, що «життя найближча », то є єдина земна дійсність, «лише користування оманне », як написаний Корані (До., 57:19−20), ті чи коштує за обман бороти? Коран ж цю думку ще підігріває домислом про тім, що, «хто бажає посіву для ближньої (інакше кажучи, земного життя)… немає йому в останній (посмертної) ніякої долі! «(До., 42:19). «Люди! — застерігає Коран. — Бійтеся добродіі вашого й страшитеся дня, коли батько не відшкодує за дитину й породжений (від нього) не відшкодує нічим за свого батька! Воістину, обітовання Аллаха — істина; нехай ж не зваблює життя найближча… «(До., 31:32- 33), — це єдине земне життя.

Характерною рисою численних закликів Корану до віри в посмертну частку, що буває двох пологів — доброї й злий, прекрасної і огидний, є ті, що вона мислиться як воздаяння за земні справ людей; котра вон якщо — залежить від поводження, учинків, переконань, дій людини. У доісламских культи арабів подібної віри в скільки-небудь розробленому виді не було б. З чужоземних релігій це знаходимо тією чи іншою мірою в християнстві і іудаїзмі й более чітко — у зороастризмі, якому близькі й деякі картини потойбічної «життя », намальовані в Корані. А щоб араби повірили в ці обіцянки, як видно із Корану, проповідники його «істин «повинні були прикласти чимало енергії. Їм насамперед було б необхідно переконати у тім, що їхні постійні життєві спостереження, їхній досвід, що свідчать про ті, що тіло, що розпалося после смерти, що змішалося із землею, розсіяне, распилене по піску й т.п., неможливо відновити, неправильні.

" У будь-якого народу — своя межа; й коли Прийде їхню між, то ми не сповільнять ані на годину й не прискорять… Хто ж кривдніше того, хто вигадав на Аллаха чи неправда вважав неправдою його знамення? Цих осягне їхня частка із книжки (тобто визначене, визначене покарання). А коли прийдуть перед тим наші посланці, щоб завершити їхнє життя, смердоті скажуть: «Де ж тих, кого ві призивали крім Аллаха? «Вони скажуть: «Утратилися від нас! «І засвідчать проти собі, що смердоті були невірними. Він (Аллах) скаже: «Увійдіть серед народів, що пройшли до вас з джинів й у вогонь! «Кожен раз, як входив один народ, він проклинав йому подібний. А коли смердоті зібралися усі там, ті іншої сказавши про перший: «Боже! Ці збили нас, пішли ж їм покарання подвійне із вогню ». Він (Аллах) сказавши: «Кожному — подвійне, лише ві не знаєте! «І сказавши перший іншому: «У ві не було б переваги маємо; укусите ж покарання свої, що ві придбали! «(До., 7:32, 35−37).

Такі «гуманні «відносини між людьми, навіть цілими народами, виховували Кораном. Для досягнення більшого ефекту писав одинз аятів 7- і сурі прибіг навіть до відомого євангельського виречення, утім, близькому образам аравійської дійсності: «Воістину, тих, котрі вважали неправдою наші (Аллаха) знамення й звеличувалися з них, не відкриються їм врота неба, й не увійдуть смердоті до раю, поки не увійде верблюд у голкове вухо (порівн. євангелія від Матвія, гл. 19, с.24; Луки, гл. 18, ст.25; Марка, гл. 10, ст. 25. — Л.К.). Так відплачуємо ми грішникам! «(До., 7:38).

У рай ж, де «течуть ріки », «прийшли посланці добродіі… із істиною, й було б виголошено: «Від вам — рай, що даний вам у спадщина свої, що ві робили! «І звернулися мешканці раю до мешканцям вогню: «Ми знайшли ті, що обіцяв нам наш вже, істиною, чи знайшли ві істиною ті, що обіцяв ваш Господи? «Вони сказали: «Так ». І виголосив глашатай серед них: «Проклін Аллаха на несправедливих, котрі відвертають від шляху Аллаха й прагнуть звернути його в кривизну й не вірують смердоті в життя майбутню! «І між ними — завіса, але в перешкоді - люди, що знають всіх по їхніх ознаках. І воззовут до мешканців раю: «світ вам! «- й тих, які не ввійшли в нього, хоча й бажали… І виголосять мешканці вогню до мешканців раю: «Пролийте на нас чи воду ті, чим наділив вас Аллах! «Вони скажуть: «Аллах заборонив й ті і інше для невірних… «(До., 7:41−44, 48).

Отже, коли в які потрапили у рай прокинуться почуття жалю, людинолюбства, ті їхнього відразу заглушати забороною усемилостивого Аллаха.

Більш того, «коли смердоті (щопотрапили в пекло. — Л.К.) будуть благати про допомогу, їм допоможуть водою, подібної до розтопленого металу, що якщо палити обличчя. Болісне питво! Томливе місце відпочинку! «(18:28).

" Щораз, як захочуть смердоті вийти із нього (пекла), із мучень у ньому, смердоті будуть повертатись в нього: «насолоджуйтеся мукою в полум «ї! «(22:22). Колі ж страждальці валу віддадуть перевагу смерти випробовуваним мученням, їхні позбавлять й смерти. «Вони викликнуть: Малік[У даному випадку слово «Малік «- власне ім «я ангела, що володарює над джаханнам — геєною, пеклом. Крім нього в кораничному пеклу 19 стражів (74:30−31).], вже твій відправивши бі нам смерть! Він скаже: ві залишитеся тут назавжди «(43:77). Алі грішники не заспокояться. «І коли смердоті, зв «язані самі із іншими, їм (Маліком. — Л.К.) будуть повалені в тісне поместилище, тоді смердоті там будуть просити собі знищення. У день цей, — вчити Коран, — не просите собі однократного знищення, але й просите собі багаторазових знищень «(25:14−15). Алі у геєні «йому (винному перед Аллахом. — Л.К.) ані смерть, ані життя «(20:76), «він у ньому (у великому вогні) не вмре, але й й не якщо жити «(87:12−13). «Там, — оголошує Коран, — смердоті пробудуть, поки існують небеса й земля[Твердження, що має суперечливі тлумачення.], якщо лише вже не захоче чого-небудь особливого: бо вже твій є повновладний совершитель того, що хоче «(11:109).

Таке людинолюбство розглянутої нами книжки, що годиною й тепер люди, як випливає не розібралися чи довіряють її мінливим тлумаченням, свідомим перекручуванням, характеризують як добуток послідовного високого гуманізму.

4. Сунна.

Якщо Коран — це святе лист мусульман, то святимо переказом ісламу є Суна — збірка переказів (хадисів). Вона містить приклади із життя Мухаммада як зразок та керуванні для усього мусульманського загалу та шкірного мусульманина зокрема, як виток відомостей про ті, котра поведінка чи думка до вподоби Аллаху. У звичайному лексиконі суна може означати просто правильні, відповідаючі Суні вчинки («суна» — звичай, приклад). Чотири канонічних збірки суни були укладені ще в .IX ст. У хадісах також можна зустріти різні правові нашарування, що відбивають розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було б здійснено о 9-й столітті, коли були складені в ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність із який здобувши Бухарі (помер у 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного й спадкоємного, доказового й суднового права, правила про рабів й т.д. Хадиси сунни, Незважаючи на їхню обробку, містили багато суперечних положень, й вибір найбільш «достовірних «цілком відносився до розсуду богословівправознавців й суддів. Вважалося, що мають силу лише тих хадіси, що були пересказані сподвижниками Мухаммеда, та на відміну від суннитів, шиїти визнавали дійсними лише тих хадіси, що прийшли до халіфа Алі й до його прихильників. Таким чином, «Сунна посланника Аллаха «(повна назва Сунни — звід текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова й справ, а широкому змісті - збірник благих звичаїв, традиційних установлень, що доповнюють Коран. Навчання Сунні - важлива частина релігійного виховання, а знання Сунни й підкорення їй — один із головних критеріїв авторитетних проводирів віруючих .

6. Шаріат — правова й богословська система.

Шаріат (мусульманське право) органічно заговорили українською у «язане із ісламом, його вченням. Відповідно до юридичної енциклопедії: «Шаріат — збірник релігійних й правових норм, укладений на основі Корану й Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкоємного, карного й брачносімейного права. Іншими словами, шаріат — це правові розпорядження, невід «ємні від теології ісламу, тісно зв «язані із його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові догми як частину єдиного божественного закону й порядку. Звідси велінням й заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Шаріат поширювався як суто конфесійне право. Особливо на початку шаріат у цілому й його нормативна частина (фікх) увібрали у собі не лише правові встановлення, але й й релігійну догматику й мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), із одного боці, регулювали суспільні («людські «) відносини, а із іншого боці - визначали відносини мусульман із Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведіння й релігійноморального початку знайшло своє відображення у своєрідності правосприйняття, а й у оцінці правомірності поводження. Так, тісний зв «язок права із теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п «яті видів дій мусульманина, яким надано рівною мірою правовий й морально-релігійний зміст:

— обов «язкові,.

— рекомендовані,.

— дозвільні,.

— попереджувальні, але й такі, котрі не несуть за собою покарань;

— заборонні й такі, котрі належати до покарання. Визнання божественного призначення в шаріаті із неминучістю породило й велику значимість запитання про рамки волі мусульманина. Релігійнофілософські школи, що зіштовхнулися із цого приводу, зайняли різну позицію. Та ж сама із цих шкіл (джабаріти) узагалі заперечувала вільності людини. Норми, що містять також обов «язки, визначають усє життя правовірного мусульманина (щоденна молитва, дотримання посаді й правил погребение й т.д.). Не випадковою особливістю норм, що складають шаріат, є ті, що смердоті застосовуються лише до мусульман й у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу й шаріату були притаманні норми, що були встановлені ще до общинного ладу, смердоті містять елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Алі в шаріаті знайшли своє відображення і поняття про безсилля людини перед богом, про споглядальність й покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння й смиренність: «Терпіння, адже Аллах є терплячим «[8:48]. У такий ж спосіб у шаріаті закріплювався обов «язок мусульманина підкорятися халіфу й державній владі: «Коріться Аллаху й коріться посланнику й власникам влади серед вас «[4:62].

як конфесійне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи до того відношенні, що він регулював не чітко обкреслені сфери суспільного й церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої й всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії і Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього й Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію й частину Закавказзя, на Північну, частково Східну й Західну Африку, на цілий ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе й широке поширення ісламу й шаріату спричинило за собою і усє більший прояв у ньому місцевих особливостей й розходжень при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті, де поряд із ортодоксальним напрямком (суннізм) виник й інший напрямок — шиїзм.

Іджма.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як «загальна згода мусульманської громади ». Поряд із Кораном й Сунною вон відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Практично іджма складалася з співпадаючих думок по релігійним й правовим питанням, що були висловлені сподвижниками Мухаммеда чи згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту чи Корану Сунни, то й шляхом формування нових норм, що не зв «язувалися із Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки й ставали обов «язковими з одностайної підтримки муфтіїв й муджатахидів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права здобувши назву «іджтіхад ». Правомірність іджми як одного із основних джерел шаріату виводилася із вказівки Мухаммеда: «Якщо ві сам не знаєте, запитаєте тихий, хто знає «. Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала до того, що вон дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до мінливих умів феодального суспільства, що враховують специфіку завойованих країн. До іджме як джерела права, що доповнює шаріат, примикали й фетва — рішення й думи окремих муфтіїв по правових та богословських питаннях.

Кіяс.

Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрямами, був кіяс — рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу правило, встановлене в Корані, Сунні чи іджмі, може бути застосоване до справ, що прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не лише дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але й й сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Алі до рук мусульманських суддів кіяс часто ставав й зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовникамиханіфатами. як додаткове джерело права шаріат допускав й місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але й не суперечили прямо його принципам й нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а й у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.

Список використаної літератури:

1. Ю.А.Калінін, Є.А.Харьковщенко. «Релігієзнавство». — Київ: Наукова думка, 1998.

2. Л. Климович «Книжка про Корані». — Москва: из-тво політичної литератури, 1986.

3. Іслам. Проблеми идиологии, права, політики і економіки /Під ред. Г.

Ф. Кім. — Москва: Наука, 1985.

4. С. Токарев «Релігія історія народів світу». — Москва: 1986.

5. Релігії світу. Енциклопедія. Том 6. Москва: Аванта +, 1996.