Мусульманське право

1. Мусульманське право.

1.1. Основні риси мусульманської правової системы.

2. Джерела мусульманського права.

2.1. Коран.

2.2. Сунна.

2.3. Иджма.

2.4. Кияс.

2.5. Фірмани, кануны.

3. Право мусульманських країн: право Арабського Халифата.

3.1. Право особистого статуса.

3.2. Правове регулювання майнових отношений.

3.3. Обязательства.

3.4. Сімейні отношения.

3.5. Спадкове право.

3.6. Злочину і наказания.

3.7. Судовий процесс.

4. Пристосування мусульманського права до сучасного миру.

Заключение

.

Виникнення і закінчилася історія розвитку правової системи держави свідчить у тому, що у утримання і динаміку правової системи впливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. На формування мусульманського права вирішальне вплив справила религия.

Вважалося, що необхідні для мусульман закони та правил поведінки були викладені Мухаммедом та її найближчими сподвижниками. Тому держава повинна видавати нових законів, а лише виконувати волю Аллаха.

Однією з найбільших явищ в середньовічної цивілізації сході стало мусульманське право (шаріат). Ця правова система, що згодом придбала світове значення, виникла оформилася у межах Арабського халіфату. Процес його розвитку був тісно пов’язані з еволюцією арабської державності від невеличкий патриархально-религиозной громади на початку VII в. (при пророку Мухаммеда) до із найбільших імперій VIII—Х ст. при династіях Омейядов і Аббасидов.

Після падіння Арабського халіфату мусульманське право як не втратила своє колишнє значення, але набуло хіба що «друге життя «(подібно римському праву в середньовічний Європі) і став чинним правом у низці середньовічних країн Африки й Азії, які взяли у тому чи іншою мірою іслам (Єгипет, Індія, Османська імперія і т.д.).

Мусульманське право увібрала у собі багато елементів попередніх правових культур Сходу, зокрема правові звичаї і започаткував традицію, які діяли доисламской Аравії та на завойованих арабами територіях. Так, при Омейядах кілька днів продовжувало застосовуватися право сасанидского Ірану, Візантії, і навіть частково і римське право. Всі ці джерела надали деяке, хоча зовнішньо необразливий і малопомітне впливом геть становлення шаріату, символізуючи цим зв’язок східної й західної цивілізацій. Не вони визначили, зрештою, неповторність і своєрідність шаріату як самостійною і оригінальної правової системи. Винятково значної ролі становлення шаріату зіграла діяльність Мухаммеда і перших чотирьох про праведних халіфів, у яких шляхом тлумачення заповідей, висловлювань та вчинків пророка було укладено священні книжки мусульман —Коран і Сунна.

1. МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРАВО.

1.1. Основні риси мусульманської правової системы.

Правові системи 45 афразійських держав (від Марокко до Індонезії) ставляться до мусульманської правову систему. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни (Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки тощо.) Тут понад 80% є мусульманами, а іслам проголошений в конституціях державної религией.

Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійної форми і заснованих на виключно мусульманської релігії - ісламі. Іслам розмірковує так, що існуюче право походить від Аллаха, що у нагальні моменти історії його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя, Не тільки ті, які підлягають правовому регулированию.1 Право Аллаха дано людині назавжди і безповоротно, але божественні відкриття потребують роз’яснень і тлумаченнях. Іслам — наймолодша із трьох світових релігій, однак має дуже стала вельми поширеною. Ця релігія містить теологію, що встановлює догми і уточнює, у що мусульманин повинен вірити; кулю, чи шаріат, тобто. розпорядження віруючим: що вони мають робити й чого нічого не винні. Шаріат означає перекладу російську мову «шлях прямування «і як те, що називається мусульманським правом. Це вказує, як мусульманин повинен поводитись, не розрізняючи, зобов’язань стосовно собі аналогічним і стосовно Богу. Інакше кажучи, шаріат грунтується ідеї обов’язків, покладених на людини, а чи не на правах, який може мати. Наслідком невиконання обов’язків є гріх того, хто їх порушує, тому мусульманське право не приділяє багато уваги санкціям, встановленими самими нормами. Воно регулює ставлення не тільки між мусульманами. У ісламі держава виконує роль служителя релігії. Іслам зі своєї сутності, як і іудаїзм, — це релігія закона.

Мусульманське право має чотири источника:

1. Священна книга Коран, що складається з висловлювань Аллаха, адресованих останньому з його пророків і посланців Магомету;

2. Сунна — збірник традиційних правил, що стосуються діянь П. Лазаренка та висловлювань Магомета, відтворених цілу низку посредников;

3. Иджма — конкретизація положень Корану у викладі великих ученых-мусульманистов;

4. Кияс — міркування за аналогією про те явищах життя мусульман, які охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням надається законний, громадський характер.

До рис мусульманського права ставляться: архаїчність низки інститутів, казуистичность і відсутність систематизації. Це церкви, право громади віруючих. Звичаї не входить у мусульманське право і розглядали як він источник.

У правової дійсності широко використовуються угоди, що потенційно можуть вносити істотних змін у норми мусульманського права, але з вважаються обов’язковими. Розвиток цією системою права припинилося в Х в. н.е., коли відпала можливість його толкования.

Основний зміст мусульманського права — які з ісламу правил поведінки віруючих, і покарання (зазвичай релігійного штибу) за невиконання даних предписаний.

З початку іслам визначав як релігійний ритуал, догматичні і культові особливості, але соціальні інститути, форми власності, особливості права, філософії, політичного устрою, етики, основі моралі й соціальної психології, хоча духовна сторона стояла на першому месте.

Мусульманське право (шаріат) є звід релігійних і правових норм, складений з урахуванням Корану і Сунни, у якому норми державного, спадкового, карного і брачно-семейного права. Отже, шаріат — це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов’язані з його религиозно-мистическими уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення, як частку єдиного божественного закону й порядку. Звідси велінь і заборонам, що становить норми шаріату, також приписується божественне значение.

Тісна зв’язок права з теологією ісламу проявилася у встановленні в шаріаті п’яти видів дій мусульманина, яким придавался однаково правової та морально-религиозный смысл:

* обязательные;

* рекомендуемые;

* дозволенные;

* негожі, але з манливі у себе застосування наказания;

* заборонені й які підлягають наказанию.

Основна тенденція шаріату — оцінка різних життєвих обставин з погляду релігії. Тому невипадково, що з особливостей норм, складових шаріат, і те, що їх лише у мусульманам взаємовідносин між мусульманами. Кодекс шаріату підрозділяється втричі основні частини: ибадат (обов'язки, які стосуються релігійному культу), муамалят (суто юридичні норми) і укубат (система наказаний).

Розпорядження шаріату численні і суворі. Вони визначають всі етичні норми взаємовідносин людини у сім'ї та суспільстві, регулюють цивільні правовідносини, порядок дозволу майнові суперечки. За порушення норм шаріату передбачена дуже жорстка система покарань (згадати публічні страти у Чечні, що проголосила відданість шариату).

Як конфесійне право шаріат відрізняється від канонічного права країнах Європи стосовно того, що він регулює не суворо окреслені сфери суспільної та церковною життя, а виступає як всеохоплюючої і всеосяжної нормативної системи, звичної у низці країн Африки й Азії поширивши свою дію на Середню Азію та частина Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на цілий ряд країн Південно-Східної Азії вже. Проте такий бурхливе й стала вельми поширеною ісламу і шаріату призвело до у себе і дедалі більший прояв у ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Тож з твердженням двох головних напрямів в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріаті, де поруч із ортодоксальним напрямом (суннизм) виникло й те напрям — шиизм1.

2. ДЖЕРЕЛА МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА.

2.1. Коран.

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран (від араб. «ал-куран «- «читання вголос », «повчання ») — священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухаммедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять у Корані становища, запозичені з попередніх правових пам’яток Сходу, і зі звичаїв доисламской Аравии.

Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді изустно, з пам’яті. Деякі їх віруючі записували з власної ініціативи поки, нарешті, в Медині за вказівкою Мухаммеда відмовлялися вестися систематичні записи. Канонизирование змісту Корану і впорядкування остаточної редакції сталося при халіфі Оліфі (644−656г.г.). Коран наказує арабам залишити «звичаї батьків «на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значимість визначається так: «І, ми ниспослали його як арабський судебник » .

Коран складається з 14 глав (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Більшість цього вірша має міфологічний характер, і лише близько 500 віршів містить розпорядження, які стосуються правил поведінки в мусульман. У цьому лише 80 їх можна як власне правові (переважно це правила, які стосуються шлюбу та сім'ї), інші стосуються релігійного ритуалу і обязанностей.1.

Більшість положень Корану носить казуальный характері і є конкретні тлумачення, дані пророком у зв’язку з приватними випадками. Але хто встановлення мають досить невизначений вигляд і можуть купувати різний зміст залежно від цього, який вміст у яких вкладається. У наступній судебно-богословской практиці, і у правовий доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони мали свій вияв у суперечливих, а то й у взаємовиключних правових предписаниях.

2.2. Сунна.

Іншим авторитетним і обов’язковим всім мусульман джерелом права була Сунна («священний переказ »), що складається з численних оповідань (хадисів) про судженнях та вчинках самого Мухаммеда. У хадисах теж можна зустріти різні правові нашарування, відбивають розвиток соціальних взаємин у арабському суспільстві. Остаточне редагування хадисів було у 9 столітті, коли було вироблено ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність із який отримав Бухари. З сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, доказательственного і судового права, правила про рабів тощо. Хадіси сунни, попри її обробку, містили багато суперечать одне одному, і вибір найбільш «достовірних «повністю ставився до розсуду богословов-правоведов і суддів. Вважалося, які мають сили лише ті хадіси, хто був переказано сподвижниками Мухаммеда, причому, на відміну сунітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які восходили до халіфу Алі і для її сторонникам.

Отже, «Сунна посланника Аллаха «(повна його назва Сунни) — звід текстів, що описують життя Мухаммеда, його й справи, а широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних установлень, що доповнює Коран і шанований які з ним як джерело відомостей про те, яке поведінка чи думку є богоугодним, правовірним. Навчання Сунне — важливу складову релігійного виховання і гуманітарної освіти, а знання Сунни і проходження їй — одна з головних критеріїв авторитетних ватажків верующих.2.

2.3. Иджма.

На місці в ієрархії джерел мусульманського права займала иджма, що розглядалася як «загальне згоду мусульманської громади ». Поруч із Кораном і Сунной вона ставилася до групи авторитетних джерел шаріату. Практично иджма складалася з які збігаються думок із релігійною освітою й правовим питанням, хто був висловлені сподвижниками Мухаммеда чи згодом найвпливовішими мусульманськими теологами-правоведами (імамами, муфтиями). Иджма розвивалася, як як інтерпретацій тексту Корану чи Сунни, і шляхом формування нових норм, які пов’язували з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правил поведінки і ставали обов’язковими з одностайній підтримки муфтіїв і муджатахидов.

Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву «иджтихад ». Правомірність иджмы як однієї з основні джерела шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо вже ви не знаєте, запитаєте тих, далі - хтозна » .

Велика роль иджмы у розвитку шаріату зводилася до того, що вона давала змогу правлячої релігійної верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до мінливих умов феодального суспільства, враховують специфіку завойованих країн. До иджме як джерело права, доповнюючого шаріат, примикала і фетва — рішення й думки окремих муфтіїв з правових вопросам.

2.4. Кияс.

Однією з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликають гострі розбіжності між напрямами, був киясрішення правових справ за аналогії. Відповідно до киясу правило, встановлений у Корані, Сунне чи иджме, може бути застосована до діла, яке прямо не передбачено у тих джерелах права. Кияс як дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, а й сприяв визволенню шаріату у низці моментів від теологічного налета.

Однак у руках мусульманських суддів, кияс часто ставав і зброєю відвертого сваволі. Найширше даний метод був обгрунтований Абу Ханифа та її послідовникамиханифатами.

Як додаткове джерело права шаріат допускав, і місцеві звичаї, вуглепостачальники, які у саме мусульманське право у його становлення, але з противоречившие прямо його принципам і нормам. У цьому зізнавалися правові звичаї, сформовані у самому арабському суспільстві (урф), і навіть у численних народів, підкорених внаслідок арабських завоювань або ж які за потім впливу мусульманського права (адаты).1.

2.5. Фірмани, кануны.

І, нарешті, похідною шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халифов-фирманы. Після цього, за іншими мусульманських державах, з недостатнім розвитком законодавчу діяльність, як джерело права, стали розглядатися і дедалі більшу роль законикануни. Фірмани і кануни також мали суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, які регламентують діяльність структурі державної влади з населением.1.

3. ПРАВО МУСУЛЬМАНСЬКИХ КРАЇН: ПРАВО АРАБСЬКОГО ХАЛИФАТА1.

Хоча шаріат не знав, яка такого розподілу права деякі галузі, все-таки цивільно-правові відносини, зокрема правом власності, договірне і деликтное право, отримали ньому помітне развитие.

3.1. Право особистого статуса.

В шаріаті приділялося «праву особистого статусу ». У Арабському халіфаті, як та у багатьох інших країнах середньовічного Сходу, не склався особливий становий лад із властивою йому ієрархією нерівноправних сословно-корпоративных груп. По мусульманському праву юридичне положення особи визначалося його віросповіданням. Повноправний особистий статус по шаріату мали лише мусульмани. Особи, сповідували християнство чи іудаїзм (звані зиммии), перебувають у приниженому становищі й були зобов’язані сплачувати важкий державний податок (джизья). Норми шаріату застосовувалися до них у випадках, що вони укладали операції з мусульманами чи здійснювали злочини. Розвиток соціальних відносин дуже вплинула на становище рабів. Не зізнавалися суб'єктами права, але з згоди своїх господарів вести торгових операцій отримувати майно. Відпустку рабов-мусульман за грати розглядався як богоугодну дело.

Оскільки відповідно до релігійним уявленням шаріату суб'єктом права був лише Аллах, то мусульманин розглядався як носій встановлених богом обов’язків. Лише тій мірі, якою він дотримувався свій релігійний борг, слідуючи велінь ісламу, він отримував декларація про передбачені шаріатом претензії і інші юридичні можливості. Тому мусульманські правознавці розробляли й не так питання правоздатності, як про дієздатності особи, тобто про його змоги брати участь в угодах й інших правових актах. Громадянська дієздатність розглядалася як необхідна умова на придбання майнові права. У повному обсязі дієздатність давалася особам, коли вони повноліття і що перебували при здоровому глузді. Право встановлювати факт досягнення у кожному окремому разі здійснювалося суддею, котрий усе вирішував це запитання на власний розсуд. Було відомо також поняття обмеженою дієздатності для малолітніх, недоумкуватих, осіб, які перебували у стані сп’яніння і т.д.

3.2. Правове регулювання майнових отношений.

Важливе місце у мусульманської правової доктрині займали норми, які регламентують майнові відносини. Насамперед у правової доктрині було закріплено уявлення про майно як об'єкті речових прав. Особливу категорію становили речі, які могли або мали бути в власності мусульманина. Це — повітря, море, пустеля, мечеті, водні шляху й т.п. Не зізнавалася власність мусульман і звані «нечисті речі «— вино, свинину, книжки, що суперечать положенням ісламу, тощо. Нерідко під час арабських завойовних походів ці речі піддавалися знищення, хоча питання на винищування майна, належить неправильним, був спірним і трактувався по-різному у різних мазхабах. Мусульманському праву було відомо також розподіл речей на рухомі й нерухомі, замінні і незамінні, які характеризуються індивідуальними ознаками і яким немає таких тощо. Значну увагу мусульманські правознавці приділяли класифікації земельних майн. У особливі групи виділялося державне майно, землі належать приватних осіб, кинуті землі, землі непридатні оброблення і т.п.

У шаріаті докладно визначалися способи виникнення права власності, причому стосовно деяких із них правознавці, представники різних мазхабов, висловлювали суперечливі думки. Завойовницькі походи арабів з великою гостротою порушили питання правомірність військових захоплень, про порядку виникнення права власності на захоплене майно. Завойовані землі на загальному правилу розглядалися як державну власність і надходили у розпорядження халіфів і емірів. Правовий статус іншого майна, видобутого у ворога, визначався передусім, залежно від цього, був він отримано насильницьким чи не насильницьким шляхом. Майно, захоплене силою, поділялося сталася на кілька частин, розмір яких по-різному визначався окремими мазхабах. Один із них мав потрапити у власність добувача, друга повинна бути передано державі, третя — мечетям тощо. Шаріату були відомий і такі способи придбання права власності, як успадкування, договір, знахідка речі. У разі своєрідним було те, що власник землі, знайшов своєму ділянці чужу річ, ставав її собственником.

Нинішній у державах лад відносин власності старанно регламентувався і охоронявся нормами шаріату. Праву приватної власності приписувався божественне походження, вона розглядалася як сталий розвиток і необмежене, а власник мав абсолютну свободу розпорядження своїм имуществом.

Особливий правової режим мали землі, які становлять початкову територію мусульманської громади (Мекка з прилеглої територією), які називалися хіджаз. Цими землях могли селитися лише мусульмани, тут не міг рубати дерева, полювати тощо. Населення підкорених земель, зазвичай, втрачала свої власницькі права, які переходили державі. Землевласники ж розглядалися тепер як орендарі і були платити важкий податок (харадж).

Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті (мульк) мала підлегле значення проти державної власністю і общинним землекористуванням і не поширення. На відміну від феодальної власності країнах Європи вона мала ієрархічної структури, не була пов’язана умовами служби. Зі збільшенням державного земельного фонду, й розвитком феодальних відносин набули поширення і умовні форми земельних володінь. Частина захоплених земель стала надаватися окремим представникам феодальної верхівки за військову чи державної служби (икта). Власник такої землі (иктадар) отримував право збирати собі на користь подати з підвладного населення. Оскільки икта згодом стала передаватися у спадок, зі свого фактичному становищу вона наближалася до земель, закріпленим з права власності. Відповідно до початкового тлумаченню Корану прісна вода, як і повітря, вважалася спільним багатством. Та поступово криниці, ставки й дрібні озера перейшли у власність великих землевласників. Лише значні річки й озера як і входили до загальної системи общинної й Управлінням державної власності, що визначалося необхідністю проведення спільних іригаційних робіт, здійснюваних під медичним наглядом посадових лиц.

Своєрідним інститутом шаріату, що з вещными правами, був вакуф, що представляв собою майно (зазвичай нерухоме), передане власником на будь-які релігійні чи потреби (мечетям, медресе тощо.). Обличчя, встановило вакуф, втрачала право власності На цей майно, але зберігало у себе право в ролі управляючого вакуфом і резервувати певний прибуток із вакуфа собі своїх спадкоємців. Майна, складові вакуф, було неможливо бути предметом купівлі-продажу, застави тощо. Вакуфные землі, проте, могли здаватися у найм чи обмінюватися на рівноцінне земельне майно. Цей інститут широко використовувався багатою верхівкою з метою ухилення від високим податкам, оскільки майно, що становить вакуф, звільнялося від державної обложения.

3.3. Обязательства.

У шаріаті не формулювалася загальна концепція зобов’язання, але цілком практичні питання договірного права, опосредовавшего торгово-денежный оборот, отримали всебічну розробку. Зобов’язання ділилися на возмездные і безплатні, двосторонні й однобічні, термінові і безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було поширення специфічних односторонніх зобов’язань — обетов.

договір з шаріату розглядався як зв’язок, що виникає з взаємного угоди сторін, яке, проте, за умов майнового нерівності мало суто формально. Умови договору були виражені у вигляді: у документі, у неофіційній листі, усно. Ув’язнені договори розглядалися як непорушні. Обов’язок дотримуватися «свої договори «розглядалася в Корані як священна. Недійсними вважалися договори, ув’язнені з неетичними цілями з допомогою «нечистих «чи вилучених у обороту вещей.

Мусульманські правознавці не ставили жорстких умов, що стосуються форми висловлювання волі сторін у договорі. Згода сторін на договір, умови договору були виражені у документі, усно і у вигляді неофіційного листи. У шаріаті докладно регламентувалися різні види договорів: купівля-продаж, позику, дарування, наймання, позичка, зберігання, товариство, спілку і стати т.д. У зв’язку з широким розвитком торгівлі однією з розроблених договорів була купівля-продаж. Про правомірність торгівлі «по взаємною згодою «говорилося ще Коране.

Договір купівлі-продажу допускали лише стосовно реальних речей, і лише у ханифитском мазхабе зізнавалася продаж речей, що їх зроблено у майбутньому. У випадку виявлення прихованих недоліків у куплених речах (хвороба у раба, тварини т.п.) покупець міг розірвати договор.

У шаріаті містилися становища, які формально засуджували лихварство. Ще Корані говорилося, що «Аллах дозволив торгівлю і заборонив зростання ». Але практично цю заборону часто порушувався. Заборонялося звертати боржника на рабство через несплату боргів, але можна було змусити відпрацювати свій обов’язок кредитору. Така форма спокути перед кредитором відповідала розвитку феодальних форм эксплуатации.

Значну увагу в мусульманському праві приділялося відносинам майнового найму, передусім оренді землі. Було відомо декілька тисяч видів найму, причому першорядне увагу приділялося питанням розміру та порядку справляння орендної плати на користь власника. Широке поширення арабському суспільстві отримали договори Союзу і товариства. Ця правова форма використовувалася задля об'єднаного зрошення землі, спорядження торгових караванів і т.д.

3.4. Сімейні отношения.

Мусульманська релігія і шаріат розглядають безшлюбність як небажане стан, а шлюб як релігійну обов’язок мусульманина. Але насправді шлюбний договір нерідко виступав як своєрідна торгова угода. Формально для створення сім'ї вимагалося згоду сторін, зокрема і нареченої (лише шафииты вважали таку згоду обов’язковим). Але оскільки вважалося, що волю нареченої вправі висловити батьки, шлюбний договір часто перетворювалася на замасковану форму продажу дівчини. Фактично батько розпоряджався шлюбної долею своїх доньок, прагнучи у своїй отримати максимально високий викуп. Оскільки за переказами, Мухаммед одружився з Айше, коли йому виповнилося шість років, цей вік визнано як достатній вступу в шлюб жінок. За шаріатом мусульманин у відсутності права одружуватися з як невіруючих і відступниками від ісламу. Шлюби, ув’язнені з порушенням цих умов, розривалися. Але мусульманинові дозволялося брати шлюб із жінок, які сповідують іншу релігію, оскільки передбачалося, що чоловік зверне своєї дружини в мусульманську віру. Женщине-мусульманке було заборонено виходити заміж за иноверца.

Коран визнавав за мусульманином право мати чотирьох дружин одночасно. З іншого боку, можна було мати наложниць у складі рабинь. Але чоловік зобов’язувався надати кожної дружині майно, житло і одяг, які відповідали його становищу. Насправді утримувати кількох дружин, а тим паче спеціальні гареми з невільницями могли тільки представники верхівки феодального общества.

Мусульманська релігія обгрунтовувала принижене і залежне становище жінки у ній. Дружина не брала участь у витратах в роботі, які чоловіка, але зобов’язана вести домашнє господарство, виховувати дітей. Її право брати участь самостійно в майновому обороті було конче ограниченно.

Коран дозволяв чоловіку застосовувати до дружинам різні покарання, включаючи тілесні. У мусульманському праві докладно визначалися приводи до розлучення та її процедура. Кожен із чотирьох шлюбів міг стати розірвано, число наступних шлюбів і розлучень не регламентувалося. Шаріат знав декілька тисяч видів розлучень, различавшихся як у самому порядку, і з його юридичним наслідків. Наприклад, можливий тимчасовий розлучення, який передбачає своєрідний випробувальний термін. Хоча приводи на розплід були точно визначено (відступництво від ісламу тощо.), чоловік міг розлучитися з дружиною та не пояснюючи причин у спрощеній формі (талак), вимовивши жодну з встановлених фраз: «ти відлучена «чи «з'єднайся з родом ». Що стосується розлучення чоловік мав виділити дружині необхідне майно «за звичаєм ». Розлучена жінка протягом трьох місяців і залишалася у домі колишнього чоловіка, щоб визначити, чи вона вагітної. Що стосується народження дитини він повинен бути залишено у батьковій садибі. Дружина могла вимагати розлучення тільки через, посилаючись тільки суворо окреслені підстави: чоловік мав фізичні вади, не виконував подружніх обов’язків, жорстоко поводився з дружиною або виділяв коштів на содержание.

3.5. Спадкове право.

Зізнавалися два порядку наслідування: за заповітом тож за законом. Заповіт були складатися на користь законних спадкоємців, торкатися більш як третина майна заповідача, його складання вимагало присутності двох свідків. Особливо розробленим був порядок наслідування згідно із законом. З майна померлого, передусім покривалися витрати пов’язані з похованням, потім виплачувалися усі його борги. Особливістю шаріату було те, що спадкуванню підлягали тільки майнові права померлого, а чи не обов’язки, які могли переходити наследникам.

Що Залишилося майно переходило до законним спадкоємцям померлого; вони ділилися сталася на кілька категорій, всередині яких встановлювалася своя черговість покликання до спадщини. Так було в першу чергу спадщину отримували діти померлого, потім брати, дядька тощо. Спадкова частка жінок була вдвічі нижча частки мужчин.

На отримання спадщини або не мали права вероотступники, розлучені дружини, особи, які, хоча ще й неумышленными діями, викликали смерть спадкодавця. Лише маликиты визнавали декларація про спадщину за убивцею, коли він керувався справедливими мотивами.

3.6. Злочину і наказания.

Норми кримінального права виглядали найменш розроблену частина шаріату. Вони відрізнялися архаїчністю, відбивали порівняно низький рівень юридичної техніки. Не Було загальне поняття злочину, слабко розробили такими інститутами, як замах, співучасть, пом’якшувальні і обтяжуючі провину обставини тощо. Ще середньовічні мусульманські правознавці розділили всі злочини втричі групи. Першим із них становили злочину, які восходили, відповідно до мусульманської доктрині, до вказівкам самого Мухаммеда. Вони трактувалися як зазіхання на «права Аллаха «і допускали вибачення. Сюди ставилося передусім відступництво від ісламу, каравшееся смертної стратою. Так само суворо каралися найбільш зухвалі злочину проти порядку управління — бунт й відвертий спротив державним владі. До цієї групи злочинів, оголошених важким релігійним гріхом, ставилися крадіжки, вживання спиртних напоїв, перелюбство, і навіть хибне обвинувачення у прелюбодеянии.

Другу групу злочинів становили мінімум протиправні дії, розглянуті як зазіхання не так на права всієї мусульманської громади, але в права окремих осіб. Норми, регулюючі їх, восходили до звичаям родоплемінного ладу, зберігали сліди безпосередньої розправи потерпілого з кривдником. Так, навмисне вбивство чи смертельне поранення вабили у себе кревну помста із боку родичів вбитого. У шаріаті, щоправда, вже передбачалася можливість заміни кревної помсти грошовим викупом, якщо родичі вбитого прощали вбивцю. За ненавмисне вбивство встановлювався викуп, який супроводжувався двомісячним посадою і відпусткою за грати раба-мусульманина. Для інших злочинів цієї групи, зокрема за тілесних ушкоджень, відповідальність також виникала за принципом відплати, тобто. талиона.

Нарешті, третю групу злочинів становили дії, які розглядалися як карані під час становлення халіфату, тож не згадувалися в основних джерелах шаріату. З розвитком правової і прагненням имущей верхівки зміцнити сформований суспільний лад починають розглядатися як кримінальні злочини і каратися через суд знову такі дії, як несплата закята, недотримання посади, легкі тілесних ушкоджень, образи, хуліганство, обважування і шахрайство, хабарництво, розтрата державних коштів, азартні ігри тощо. Міра покарання у таких справах від думки, висловлюваного муджтахидами, і південь від розсуду окремих судей.

Покарання мусульманським праву відбили як архаїчні і догосударственные способи відплати, і досить розроблені заходи цілеспрямованої кримінально-правової репрессии.

Злочини першої та другої групи вабили у себе суворо фіксовані і суворі покарання (хадд і кисас). Покарання за злочину, які стосуються третьої групи (тазир), відрізнялися більшою розмаїтістю і гнучкістю (від чотирьох до два види таких покарань), але й мали яскраво виражений каральний характер. Як уже відзначалося вище, шаріат допускав, і цим узаконював кревну помста (на кілька обмежених проти доисламским періодом розмірах), талион, і навіть викуп в речах чи грошах (до 100 верблюдів чи 1 тис. динарів золота) як компенсацію потерпілому або його родичам, якщо вони відмовлялися від можливості свого права на кревну месть.

У шаріаті передбачалися типові для середньовіччя жорстокі і застрашливі покарання. Так, смертну кару, назначавшаяся за цілою низкою злочинів, зазвичай відбувалася публічно (шляхом повішення чи четвертування), та був тіло страченого виставлялося на загальне наругу. Застосовувалися і ті види страти, як утоплення і закопування заживо. Широко використовувалися також членовредительские і тілесні покарання — відсікання пальців, рук і ніг, бичування, биття камінням і т.п. Тюремне укладання Арабському халіфаті застосовувалося зазвичай утримання злочинців до суду, але поступово стало вживатись і як захід покарання, причому у окремих випадках призначалося довічне ув’язнення. Позбавлення свободи виражалося й у домашньому укладанні чи поміщенні у мечеть. Мусульманське право знало також майнові санкції (конфіскації, штрафи тощо.) і ганебні покарання — гоління бороди, дискваліфікація носити чалму, публічне осуд тощо., і навіть заслання і висилку (за дрібні преступления).

3.7. Судовий процесс.

Процес мусульманським праву носив, зазвичай, звинувачувального характеру. Справи порушувалися немає від імені державні органи, а зацікавленими особами (крім злочинів, спрямовані проти структурі державної влади). Відмінності між кримінальними і цивільними справами (у самому судовому процесуальному порядку) практично були відсутні. Судові справи розглядалися публічно, зазвичай, у мечеті, де б може бути всі бажаючі. Сторони мали самі вести справа, не вдаючись по допомогу адвокатов.

Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося, хоча після правління Абассидов у справах складалися судові протоколи. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви. Річ мало вирішуватися однією засіданні і могло зволікатися наступного дня. Фактично процес у суді перетворювалася на своєрідне змагання сторін, де, природно, багатий і бідний були в рівному становищі. Під час ухвали рішення суддя, крім порівняно невеличкий категорії справ, мав великий, свободою розсуду, що дозволило можливість керуватися особистими симпатіями й враховувати соціальне становище сторін. Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне. У разі встановлення нових фактів та соціальні обставини по розглянутому раніше справі суддя міг переглянути свій власний рішення. Це відкривало простір зловживань та чиновницького свавілля. Оцінюючи доказів у суді панував формалізм. Так, повним доказом у справі вважалися показання двох гідних довіри свидетелей-мусульман. Свідчення жінок розглядалися як половинні докази. За відсутності достовірних чи переконливих доказів застосовувалася клятва, яку зазвичай мав вимовити відповідач чи обвинувачений. Клятва, вимовлена по особливої урочистій формі і з посиланням на Аллаха, приймалася як вагоме доказ у процесі. Вона визволяла обвинувачуваного від відповідальності чи, по крайнього заходу, зм’якшувала покарання (наприклад, при обвинувачення на навмисному убивстві). Визнання обвинувачуваного, коли вона було зроблено повнолітнім, які закидають, під впливом примусу, розглядалося як доказ, достатнього винесення рішення суда.

4. ПРИСТОСУВАННЯ МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА До СУЧАСНОМУ МИРУ.

Для пристосування мусульманського права до сучасної дійсності використовуються способи, які перебувають хіба що поза мусульманського права, — угоди, законодавство, звичаї, які суперечили йому. У країнах мусульманського права існував і є дуалізм судової організації: разом із спеціальними релігійними судами (кади) завжди функціонували та інші типи судів, котрі застосовували примітивні звичаї чи законодавчі акти (регламенти) влади. Мусульманське право поширюється лише з мусульман. Але однаково, навіть у тих країнах, де мусульмани переважна більшість населення, воно доповнюється законів і звичаями, кодифицируется і модифікується у зв’язку з виникаючими новими громадськими відносинами. У результаті виконується релігійне мусульманське право право мусульманських держав. У 1869−1877 рр. як громадянського кодексу Османської імперії було видано Аль-Маджала. Вона також діяла біля Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Нині її дію частково збереглося у Йорданію, Ізраїлі, на Кіпрі. У другій половині ХІХ століття у країнах були применяемы кримінальні, торгові, процесуальні та інші законодавства, частково з урахуванням рецепції права західноєвропейських країн. Мусульманське право відігравало роль регулятора сімейних, спадкових та інших отношений.

У країнах із мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цією роллю грає Коран, Сунна, принципи консенсусу (Иджма) і аналогії (Кияс). Мусульманські юристи й богослови вважають, що регулювання норм Корану і шаріату підлягають як релігійна, і етична боку життя, відносини громадян як між собою, і із державою. Вони також стверджують, що це норми, освітлені волею Аллаха, набагато більше за своєю дією, ніж конституційні норми, написані людиною. З цією таки пов’язано те що Саудівської Аравії немає писаної конституції, та її його місце займає Коран.

Багато державах мусульманське право конституційно вважається основою законодавства. Воно застосовується з багатьох питань, але у цивільних відносинах, досі зберігаються шариатские суди. У деяких країнах Центральній і Східній Африки мусульманське право використовують як звичайне право. Хоча мусульманське право і допомагає значний вплив на правові системи мусульманських держав, але зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як правової звичай і нормативно-правової акт чи законодавство. Практично в усіх мусульманських країнах вплив мусульманського права обмежується брачно-семейными і примыкающими до них відносинами, себто місцями, що входять у поняття «особистий статус. Як приклад ще привести Саудівську Аравію, що вважається країною традиційного ісламу. Навіть тут усе більше застосовують у судочинстві і законодавстві «подвійні стандарти », а комерційному праві пріоритет вже віддається «англо-американському «праву.

У 19 столітті у становищі мусульманського права відбулися зміни. У найрозвиненіших країнах воно продала чільні позиції законодавству, заснованого на запозиченні буржуазних правових моделей. На початку 20 століття лише країнах Аравійського півострова, і Перської затоки мусульманське право зберегло свої і діяло універсально у своїй традиційному вигляді. Правові системи найрозвиненіших арабських країн, з декотрими відступами стали будується з двох основних зразкам: романо-германської (французькому) — Єгипет, Сирія, Ліван; і англо-саксонскому — Ірак, Судан. За мусульманським правом тут збереглася роль регулятора брачно-семейных, спадкових та інших відносин серед мусульман (часом і не мусульман), що пояснювалося досі збережені пережитком феодалізму і дуже впливом ісламу громадські свідомість. Нині мусульманське право перестав бути єдиним чинним правом. Але водночас в жодній мусульманської країні він втратила своїх позицій як системи діючих правових норм. Виняток становить лише Туреччина, де у 20 роки мусульманське право в усіх галузях замінили законодавством буржуазного типу, складеним з урахуванням запозичених з західно-європейських моделей. У кінцевому підсумку, напрям та глибина впливу мусульманського права на сучасні правові системи тій чи іншій країни обумовлені досягнутим нею рівнем економічного і охорони культурної розвитку. Узявши в основі масштаби застосування норм мусульманського правничий та ступінь їхнього впливу на діючі законодавства, можна запропонувати таку класифікацію сучасних правових систем країн Сходу. Першу групу становить правові системи Саудівської Аравії та Ірану, де мусульманське право продовжує застосовуватися якнайширше. Насамперед, його та організаційні принципи надають глибоке впливом геть конституційне законодавство ще й сформовану тут форму правління. Конституція Ірану, наприклад, закріплює становище щодо обов’язкової відповідність шаріату всіх прийнятих законов.1 На виконання даного становища тут видано закони, орієнтуються на закріплення у статтях загальних принципів, і конкретних норм тій чи іншій школи мусульманського права: ханбалистской із Саудівською Аравією і джафаритской в Иране.

Якщо Саудівської Аравії мусульманське право будь-коли поступалося своєї ролі явно переважаючого джерела права, то Ірані воно знову зайняло чільне місце тільки після повалення шахського режиму, внаслідок проведеного керівництвом ісламської республіки, курсу на исламизацию усіх сторін суспільно-політичної, економічної і прийняття державної житті країни та навіть сфери особистих інтересів громадян. На підтвердження цього можна зазначити запровадження системи суворих, а часом жорстоких покарань за найменше порушення як юридичних, а й моральних норм, стосовних зокрема до одягу і формам проведення дозвілля мусульман. Дійові країни мусульманські суди, всупереч елементарним вимогам справедливості і демократичною законності, суворо дотримуючись мусульманських норм під час розгляду справ, нерідко допускають явні порушення і чинять свавілля. У Ірані обліковано і Саудівської Аравії функціонують спеціальні установи мусульманського контролю та інспекції (хисба), які без суду й слідства можуть накласти мусульманське покарання відхилення від правил торгівлі, суспільного ладу чи норм моралі. Другу групу становлять правові системи Лівії, Пакистану, Судану. Хоча сфера дії мусульманського права й не тут є настільки всеосяжній як і першої групи, проте залишається дуже суттєвою, за останні десятиліття навіть виявляють тенденцію до розширення. Насамперед принципи і норми мусульманського права, надають помітне впливом геть основні акти конституційного характеру і діяльність державного механізму цих країн. Так військовий режим Пакистану виправдовував відмови від загальних виборів тим, що вони нібито «не відповідають принципам ісламу ». У Лівії в 1977 року Коран взагалі оголосили «законом суспільства », який заміняє звичайну конституцію. В усіх цих країнах другої групи, мусульманське право без будь-яких вилучень продовжує регулювати відносини особистого статусу, зберігаються мусульманські суди. Ще одного численну групу становлять правові системи більшості арабських країн: Єгипту, Сирії, Іраку, Лівану, і навіть ряду розвинених країн Африки (Сомалі, Мавританії) та Азії (Афганістан). Їх конституційне право закріплює, зазвичай, особливі становища ісламу і мусульманського права. Так конституції багатьох з яких передбачають, що глава держави може лише мусульманин, а мусульманське право є джерелом законодавства. Дане конституційне становище практично реалізується у інших галузях правничий та судоустрою. Але з іншого боку деякі з країн (Ірак, Сирія) спостерігається певна демократизація мусульманско-правовых положень сімейного законодавства. Невипадково, у низці країн узяли курс — на конкретизацію норм мусульманського правничий та їх закріплення чинному законодавстві. Так було в Ірані, Пакистані, Лівії, Судані сфера його дії охоплює як «особистий статус », а й кримінальна право та інформаційний процес, окремі види фінансово — економічних відносин також навіть інститути державного права.

Проведення розвитку правових систем ряду країн у останні роки вносить відомі корективи, і до структури чинного тут мусульманського права, окремі норми й інститути якого, раніше вичавлені законодавством, заимствующим західні правові моделі, знову відроджуються і починають застосовуватися на практике.

Нині Иджма розглядається як способу пристосування фикха для потреб сучасного общества.

Нині йде період кодифікації мусульманського права у багатьох країнах, у тому числі Пакистан, Індонезія, а Туреччини з 1926 р. взагалі від цього отказались.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Отже, у цій роботі розглянутий процес виникнення та формування мусульманського права, дана загальну характеристику шаріату і основних джерел постачання, представлено мусульманське декларація про прикладі права Арабського Халіфату, проаналізоване пристосування мусульманського права до сучасного миру.

Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійної форми і заснованих на виключно мусульманської релігії - ісламі. Іслам розмірковує так, що існуюче право походить від Аллаха, що у нагальні моменти історії його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя, Не тільки ті, які підлягають правовому регулированию.

Мусульманське право має чотири джерела: Священна книга Коран, що складається з висловлювань Аллаха, адресованих останньому з його пророків і посланців Магомета; Сунна — збірник традиційних правил, що стосуються діянь П. Лазаренка та висловлювань Магомета, відтворених цілу низку посередників; Иджма — конкретизація положень Корану у викладі великих ученых-мусульманистов; Кияс — міркування за аналогією про те явищах життя мусульман, які охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням надається законний, громадський характер.

До рис мусульманського права ставляться: архаїчність низки інститутів, казуистичность і відсутність систематизации.

Для пристосування мусульманського права до сучасної дійсності використовуються: угоди, законодавство, звичаї, суперечливі ему.

У країнах із мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цією роллю грає Коран, Сунна, принципи консенсусу (Иджма) і аналогії (Кияс).

У багатьох країн узяли курс — на конкретизацію норм мусульманського правничий та їх закріплення чинному законодавстві. Так було в Ірані, Пакистані, Лівії, Судані сфера його дії охоплює як «особистий статус », а й кримінальна право та інформаційний процес, окремі види фінансово — економічних відносин також навіть інститути державного права. Проведення розвитку правових систем ряду країн у останні роки вносить відомі корективи, і до структури чинного тут мусульманського права, окремі норми й інститути якого, раніше вичавлені законодавством, заимствующим західні правові моделі, знову відроджуються і починають застосовуватися на практике.

1. Галазны П. Н. Історія держави й права розвинених країн. — М., 1980 г.

2. Жидков О. П. Історія держави й права розвинених країн. — М., 1996 г.

3. Сюкиянен Г. Р. «Мусульманське право ». -М., 1986 г.

1 Сюкияйнен Г. Р. «» Мусульманське право «». 1986 г.

1 Жидков О. П. Історія держави й права розвинених країн.- М., 1996.

1 Жидков О. П. Історія держави й права розвинених країн.- М., 1996.

2 Галазны П. Н. Історія держави й права розвинених країн. — М., 1980.

1 Жидков О. П. Історія держави й права розвинених країн. — М., 1996.

1 Сюкияйнен Г. Р. «» Мусульманське право «». 1986 г.

??

??

??

??