Салічна правда

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ.

національна акадЕМІЯ.

ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ україни.

Контрольна робота.

із предмета «Історія держави й права зарубіжних країн».

Тема 3.

Виконав: студент групи ПБЗ — 11.

Семеренко Юрій.

Ірпінь 2003.

1. Салічна щоправда — правова пам’ятка франкського суспільства.

На початку IX ст. франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи й не так на своїх кордонах супротивника у рівного їй по силі, вон здавалася незламною й непорушною. Проте уже тоді вона несла в собі елементи занепаду та розпаду. Створена шляхом завоювань, держава являла собою; конгломерат народностей, нічим, крім військової сили, непов’язаних. Зламавши на деякій годину масовий опір поневоленого селянства; франкські феодали втратили колишню зацікавленість у єдиній державі. У цей годину економіка країни, мала натуральний характер. Відповідно не, було б тривалих стабільних господарських зв «язків між окремими районами будь-які інші чинники, спроможні стримати дроблення країни. Франкське держава завершила свій-цілях, розвитку — від ранньофеодальної монархії - до державності періоду феодальної роздробленості.

Найважливішим джерелом права у франкській монархи були так звані варварські правди — записи звичаєвого права, варварських племен. Такі записи звичаєвого права наприкінці V початку VІ ст. були в багатьох племен, котрі розселилися на територї колишньої Римської імперії. Наприкінці V ст. складений був запис звичаєвого права вестготів (Судебник короля Евріка), дещо пізніше — звичаєвого права бургундів — Бургундська Щоправда. Наприкінці V століття чи початку VI із «явилася Салічеська Щоправда. Був створений також запис звичаєвого права рипуарських франків — Рипуарська Щоправда. Алемани малі свою Алеманську Правду, бавари — Баварську, сакси — Саксонську й т. п. Панував при цьому «національний», а чи не територіальний.

З всіх «варварських правд» особливу цінність для історико-правової науки являє Салічеська Щоправда, оскільки її зміст відображає соціальноекономічні й політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави й права. Салічеська Щоправда змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, котрі стояти на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про вухо розпаду родових й общинних зв «язків.

У тієї ж годину вон є найважливішим документом для вивчення землеробської общини, майнових відносин ранньофеодального періоду, прав й обов «язків франків — общинників й членів родової спілки, стародавнього й вкрай примітивного судоустрою й судової процедури. У Салічеській Правді, як у правовому документі, немає ще однозначного поняття власності. До рухомих промов, котрі. знаходилися у власності окремих осіб чи сімей, застосовувався термін «свій», на відміну від терміна — «чужий». Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному із членів сім «ї померлого чи родичу із боці матері чи батька. Більшість приписів Салічеської Правди присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. Але вони із усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки крупної рогатої худоби, а також овець, кіз, собак та ін. По значній частині домашнього, майна тягне за собою штраф у 200 солідів, рівний покаранню за вбивство вільного. Усі це свідчить про ті, що, присадибна ділянка перейшла в приватну власність. Про перехід орної ділянки — аллоду в приватне володіння свідчить різне ставлення в Салічерькій Правді до орної землі, а також до цибулю, пасовиськ, лісів, котрі залишаються ще в общинній власності. Салічеська Щоправда карає самий факт порушення межі орного поля без дозволу хазяїна, передбачаючи покарання за проїзд по чужому полю в 3 соліди, за приорання чужого поля 15 солідів, за посівна чужому полі - 45; солідів. Якщо ж стороння людина вступала на виділену ділянку общинної луки, це не вважалось злочином. Більше того, якщо вона скосила траву, то втрачала лише сіно на користь власника луки. У Саліческій Правді нічого говоритися про купівлю-продажу землі. Інститут спадкування землі лише зароджувався. Земля передавалася в спадщину чоловічим нащадкам померлого. У титулі «Про аллоди» навіть не переносити запитання — кому передавалася орна ділянка землі, якщо в померлого не було б синів. Вочевидь, вона ставали вилученим майном, чи переходила родові. Про існування у франків общинної власності на грішну землю свідчать й інші титули Салічеської Правди, зокрема «про переселенців». Переселитися на територію общини «чужому» можна було б лише за згодою всіх членів общини. Якщо хоча б один з них висловлювався проти, переселенець винен був покинути громаду. Характерно, що граф, який виконував рішення общинного суду про виселення «чужинця», винен був із «явитися над будинок переселенця, але в ту ділянку землі, Яка був ним оброблена. Салічеська Щоправда знала інститут придбаної давнини. Якщо протягом року і дня жоден з членів общини не висловився проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися законом. У цьому титулі Салічеської Правди по суті санкціонується присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо тих був спеціальна грамота. Протестуючий проти королівського розпорядження присуджувався до штраф на 200 солідів. Сім «в франків мала патріархальний характер, але й влада батька не був безмежною. Вона нагадувала понад сувору довічну опіку над дружиною, дочкою чи сином. Опіка над сином припинялася по досягненні ним й 2 років. Шлюбу й сім «ї в Салічеській Правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім «ями нареченого й нареченої. Обов «язково був потрібна згода батьків. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування збитку нареченому в сумі 15 солідів, крадіжка чужої дружини каралася штрафом у 200 солідів. Заборонялися шлюби із: родом родичів й свояками. Такі шлюби про «являлися недійсними. Шлюби із рабами тягли за собою втрату свободи, просте співжиття із рабинею штрафу 15 солідів, з вільною — 45 солідів. Жінка, Яка вступала в шлюб з рабом, про «являлася поза законом, її майно надходило в скарбницю, родичі могли безкарно убити її. Раб як й інші «варварські правди», Салічеська Щоправда судове керівництво для суддів. Водночас вона не є збірником систематизовано викладених правових норм, котрі стосуються всіх сторін ранньокласового суспільства, її неповнота, фрагментарність, безсистемність — результат тієї правової основи, на якій вона укладалася. /Зафіксувати все розмаїття звичаїв було б неможливо. Особливо якщо врахувати, що записувалися смердоті у формі конкретних юридичних казусів, узятих безпосередньо із життя. Предметно-наочна форма правової норми у «варварських .правдах» відповідала конкретно-образній правосвідомості германців, для які мова юридичних абстракцій був далекою й незрозумілою. Роль правового ритуалу був заговорили українською у «язана з самим характером ранньофеодального судочинства, яку ще не знає сформованого порядку публічного, державного захисту життя і інтересів окремої особистості. «Варварські правди» несуть на собі тягар старих, родоплемінних відносин, відображають ще племінну свідомість германців, У цих пам «ятниках права особистість не відділена від колективу, а правоздатність людини визначається належністю до роду, общини, великої сім «ї. Поза цими колективами людина не мала ніяких прав. Вигнання із общини, роду, сім «ї залишалося одним з найтяжчих покарань, передбачених Салічеською Правдою. З племінною свідомістю варварів був заговорили українською у «язаний й персональний характер дії норм, зафіксованих у «варварських правдах». Записуючи свої звичаї, германці прагнули зберегти свою племінну спільність перед лицем реальної загрози ЇЇ краху. Звідси і особливості судових процедур із їхнього публічними ритуальними діями, котрі повинні були демонструвати вірність варварів своїм споконвічним традиціям, звичаям. принцип дії права, це у державі франків застосовувалося не лише право салічеських франків, але й і варварські правди інших племен. іншим джерелом права були акти королів, котрі містили різного роду загальні положення. Ці акти іменувалися едиктами, декретами, розпорядженнями, а пізніше — капітулами, чи капітуляріями. За допомогою капітулярії всувалися прогалини Салічеської Правди, а також Рипузрської й Баварської Правді Крім капітуляріїв, спрямованих; на надолуження Правд, видавалися також капітулярії самостійного значення. Вони малі более універсальне значення, ніж Перші, розповсюджуючи свою дію протягом усього територію країни й на всіх жителів. Королівські укази (едикти, декрети, капітулярії) починають із «являтися ще при Хлодвігу, але й їхнього число значно зростає за Каролінгів, особливо велике воно та було б при Карлові Великому. Зводи капітуляріїв, складені приватною особою, із «явилися вперше в 827 році. Найважливіше значення в якості джерела права мала Салічеська Щоправда. Упорядкування — Салічеської Правди відносять до царювання Хлодвіга, Цей початковий текст був доповнений пізніше яри королів Хільдеберті І й Хлотарі І (VI ст.). Салічеська Щоправда має на собі значні сліди первіснообщинного ладу, з якого щойно вийшло у тому годину франкське сус-пільство; Основний текст Салічеської Правди являє собою розрізнений й безсистемний запис звичаїв, котрі склалися в основному ще до утворення Франкської держави, а також тихий звичаїв, котрі виникли в період формування класового суспільства і утворення держави. Тому її зміст відображає тієї соціальний й правовий лад, який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до класового суспільства. Вона розкриває процес розкладу первіснообщинної власності й виникнення приватної власності, ріст майнової нерівності. Одне із її основних завдань — захист приватної власності, Яка прийшла на зміну колективній власності. який одружувався на вільній, піддавався колесуванню. Салічеська Щоправда приписує великий штраф за викрадення жінки, борючись проти старогерманського звичаю «умикання» дружин. Незаміжня жінка в германців користувалася деякою самостійністю. Джерела, наприклад, не містять якихось даних про сторонню опіку .вдів. Проте, на певне обмеження прав удів указує Салічеська Щоправда. Вона не могла, наприклад, удруге вийти заміж без дозволу суду й сплати певної суми родичам померлого чоловіка, інакше її новому чоловікові погрожував штраф у 63 соліди. Особливістю старогерманського звичаєвого права було б ті, що жінка мала власне майно, придане., яку їй надавав Чоловік у якості «шлюбного дарунку». Алі жінка не могла ані продавати, ані дарувати своє придане после її смерти воно та переходило дітям. Салічеська Щоправда нічого невтомно говорять про розлучення. З інших джерел відомо, що розірвання шлюбів допускалося за взаємною згодою подружжя. Згодом под впливом церкви розлучення були заборонені.

2. Види злочинів й покарань за Салічною правдою.

Основна увага в Салічеській Правді приділяється злочинам й покаранням.

Під злочином у Салічеській Правді розуміється образу, школа, заподіяна особистості чи майну іншого, порушення «королівського світу». Відповідно под покаранням розуміється відшкодуванням за образу, за шкоду, своєрідний відкуп від можливої помсти із боці скривдженого чи його родичів. А також штраф, що сплачується за порушення «Королівського миру».

Для злочинів й покарань за Салічеською Правдою характерні такі риси:

1. як правило, кровна помста й вигнання із общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі заміняються системою штрафів. Проте ще зберігають ся пережитки первіснообщинного ладу: а) якщо вбивця над змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям; б) найближчі родичі беруть доля в сплаті «вергельду» (штрафу) й в його одержанні; в) у випадку оголошення людини поза законом, вон підлягає вигнанню із общини з забороною кому б то ми не було б приймати її.

2. Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального й правового стану злочинця й постраждалого, а також від статі й віку постраждалого. Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф.

3. Салічеська Щоправда не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів й призначень покарань.

Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі загальні принципи: а) суб «єктами злочинів були не лише вільні, але й і за лежні люди (мети) й рабі; б) відповідальність перед королем за порушення «Королівського світу «наступала із 12-ї річного віку; в) покарання, як правило, не: залежало від провили й призначалося лише за кінцевий результат дії, Яка спричиняє шкоду особистості чи майну.

Алі в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру й тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «лютого» наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку з закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку із відкритого приміщення.

Каралося також підбурювання до крадіжки чи до вбивства.

Обставиною, що обтяжує покарання., було б вбивство «юрбою».

4. Завертає у собі увагу надмірна тяжкість матеріального покарання.

Найнижчий штраф за крадіжку, складав 3 соліди, а й за вбивство — 200 солідів. Якщо матір тих, що вартість бика становила 2 соліди, а корови — 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі.

Виникнувши при пологовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності і особини імущих людей, знаті, котра феодалізувалася.

Аналіз Салічеської Правди дозволяє виділити такі види злочинів й покарань.

1. Злочини проти особини, до ;які відносяться убивства, зґвалтування, нанесення каліцтва, обмова, образу, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність й свободу.

2. Злочини проти власності, серед які особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу й заподіянню шкоди майну.

Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку й на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом чи із обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховувалася також вартість викраденого: у випадку крадіжки речі поза домом на суму 2 динари штраф становив 15 солідів, на суму 40 динарів — 35 солідів.

3. Злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка до суду, лжесвідчення і ін.

4. Порушення приписів короля. Наприклад, якщо король видавав комусь грамоту на право поселення в якомусь селі, то тієї, хто цьому противився, карався штрафом у 200 солідів, тобто в такому ж розмірі, як за вбивство.

Основним виглядом покарання, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Він ділився на дві частини; одна йшла потерпілому чи його найближчим родичам, а друга, в розмірі 1/3 штрафу, надходила на користь держави в особі короля. Крім цього у всіх випадках, заговорили українською у «язаних з злочинами проти власності, передбачалися Повернення й сплата вартості знищеного майна.

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна.

Основний текст Салічеської Правди задля вільних такого виду покарання як страта, членоушкодження й тілесні покарання. Страта, членоушкодження (кастрація), тілесні покарання (удари кийком) застосовувалися лише до рабів. Страта в найболісніших формах застосовувалася й при придушенні повстань селян.

Казуїстичний характер Салічеської Правди виключав чіткі формулювання загальних положень, котрі стосувалися б усік злочинних дій. Алі із аналізу ряду конкретних складів злочинів, виділених у Салічеській Правді, можна зробити висновок, що у франків уже існували поняття форми провини — наміру й необережності, замах на злочин, співучасті, обставин, котрі обтяжують чи пом «якшують злочин.

Судовий процес. Процес за Салічеською Правдою носивши змагальний характер, основними рисами якого були: а) здійснення цивільного й карного процесу в однакових формах; б) порушення справ лише із ініціативи позивача чи постраждалого; в) рівні права сторін й проведення процесу у вигляді змагання сторін; р) суворе дотримання встановлених процесуальних форм (формалізм).

Процес починався із виклику в установленій формі й при свідках обвинувачем обвинувачуваного. Неявка будь-якої з сторін на процес каралася штрафом. Від штрафу звільнявся лише тієї, хто подавав поважну причину для неявки (королівська служба, зернятко, смерть когось з близьких).

Розгляд починався із вислуховування обвинувача, який винен був висловлювати обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному відповісти лише «так» чи «ані». У випадку позитивної відповіді обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку суддя вирішував запитання про порядок надання доказів.

Доказом факту скоєння злочину вільною людиною був затримка злочинця на місці скоєння злочину, його власне визнання й показання свідків. А, щоб зняти із обвинувачуваного обвинувачення, Салічеська Щоправда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків й ордалії («суд божий»), у формі випробування «казанком», нагадуючи при цьому «інші законні засоби» доказування.

Найбільш поширеним виглядом доказів був співпрйсяжність, що застосовувалася для підтвердження присяги (клятви) обвинувачуваного до того, що він .не чинив того, у чому його обвинувачують, Співприсяжники — це звичайно родичі, друзі чи сусіди обвинувачуваного, котрі на відмін) від свідків не були очевидцями факту, а лише «свідками доброї слави» обвинувачуваного. За Салічеською Правдою винне було б бути 12 співприсяжників.

Своєю присягою, котра здійснювалася в суворо визначеній, формі, порушення якої вело до програвання справ, смердоті підтверджували, що обвинувачуваний у силу властивих йому якостей не міг вчинити приписуваних йому діянь, й що не може бути сумнівів у чесності й правдивості його присяги.

Неправдиві свідчення, також як й відмова свідка із «явитися до суду, каралися штрафом у розмірі 15 солідів.

Поширеним виглядом доказу були ордалії («суд божий»), при які злочин установлювався за допомогою божественної сили— бога, який немов бі вказував злочинця («бог шельму, мітить»), Найчастіше для цого використовувалися вогонь, стосів «ячена вода й залізо. Салічеська Щоправда знає лише одна частка ордалії - випробування «казанком» — тобто за допомогою киплячої води. Випробування полягало до того, що руку обвинувачуваного опускали в казанок з киплячою водою й потім зав «язували, приклавши до заговорили українською у «язки печатку. Після закінчення трьох днів її розв «язували, й, якщо на руці не було б опіку, то обвинувачуваний вважався таким, що не здійснював злочину, в якому його звинувачували.

Основним засобом одержання визнання при обвинуваченні рабів було б катування.

Якщо обвинувачуваний погоджувався із вироком суду, йому давався пільговий термін для сплати штрафу, после закінчення якого у випадку несплати штрафу позивач (обвинувач) звертався за допомогою графа. Останній разом з 7 рахінбургами винен був відправлятися до будинку обвинувачуваного й конфісковувати його майно на суму, якої він винен був сплатити. У випадку незгоди обвинувачуваного із рішенням суду рахінбургів, обвинувачуваний знову викликався в сотенний суд через 40 днів, а й у випадку його неявки чи відмови виконати вирок, обвинувач винен був протягом 14 днів викликати його на суд короля. Виклик на суд короля також здійснювався в суворо установленій формі. У випадку неявки на суд короля чи відмови виконати його рішення, король про «бувши обвинувачуваного поза законом. Після цого й сам винний, й усє його майно ставало власністю позивача. По-іншому закріплює Салічеська Щоправда декларація про землю, якою володіла сім «я, розрізняючи присадибну ділянку, орну землю, луки, ліси. Тут багаторазово згадується обгороджена ділянка, при цьому передбачається значний штраф за підпал й зруйнування огорожі.

Житлу в Салічеській Правді надається особливе значення. Сюди приходити кредитор, щоб вимагати борг позивача, щоб викликати відповідача в суд: Карана не лише крадіжка в межах будинку чи подвір'я (високим штрафом у 45−63 соліди), але й і просте проникнення на територію вілли после заходженню сонця, крадіжка із нападом й витребуванням сторожових собак, увезенням на возі позивача.

3. Залежність покарання від класового стану потерпілого й злочинця.

Суб'єкти кримінальних правовідносин. Салічеська Щоправда формально визначила рівність всіх перед законом (закон охоплює дії всіх). Водночас Салічеська Щоправда; відображаючи класове розшарування суспільства, закріплює сформовану суспільну нерівність й при визначенні наслідків злочинних зазіхань виходить з класового-становища потерпілого, й іноді одночасно й із класового стану злочинця.

Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального й правового стану злочинця й постраждалого, а також від статі й віку постраждалого. Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф.

Убивство тягло за собою штраф на користь рідних вбитого — вергельд (ціна людини), й його розмір визначався в першу чергу соціальним становищем вбитого. За вільного — 200, 100 солідів, за королівського охоронця, графа -600 солідів, а й за вбивство римського колона — 63 соліди. За раба сплачувалося 35 солідів хазяїну на відшкодування понесеного ним збитку.

Покарання різнилося також й в залежності від суспільного стану злочинця. Рабам загрожували тілесні покарання й навіть смерть за такі злочини, за котрі вільні сплачували лише штрафи.

Особливим становищем у даних правовідносинах відзначалася жінка. За словесну образу жінки стягалося значно більше, ніж за образу чоловіка. За вбивство жінки накладався вергельд утричі більший, а й за вбивство вагітної жінки — у чотири рази більший, ніж за вбивство чоловіка. Це свідчило про велику повагу, якою користувалася жінка в суспільстві франків. Використана література: 1. Загальна історія держави й права. Під редакцією До. І. Батиря, М.,.

«Билина», 1995. 2. Страхів М.М. Історія держави й права зарубіжних країн.: Харків. Право,.

1999. 3. Федоров К. Г. Історія держави й права зарубіжних країн. К.:1994. 4. Шевченка О. О. Історія держави й права зарубіжних країн. К.:Вен турі,.

1994.